Постанова Одеський апеляційний суд № 522/11740/18

Номер провадження: 22-ц/813/721/24 Справа № 522/11740/18 Головуючий у першій інстанції Чернявська Л. М. Доповідач Драгомерецький М. М. ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 24.10.2024 року м. Одеса Одеський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого судді: Драгомерецького М.М., суддів: Громіка Р.Д., Дришлюка А.І., при секретарі: Узун Н.Д., за участю: представника ОСОБА_1 адвоката Чайки О.М., переглянув у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_2 , в інтересах якого діє адвокат Скіндер Владислав Броніславович, на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 06 грудня 2021 року за позовом Публічного акціонерного товариства «МТБ Банк», правонаступником якого є ОСОБА_1 , до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , третя особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору ОСОБА_1 про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням, - в с т а н о в и в: 04 липня 2018 року Публічне акціонерне товариство «МТБ Банк» ( далі ПАТ МТБ Банк») звернулось до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням, посилаючись на те, що після оформлення права власності на квартиру АДРЕСА_1 , банк дізнався, про те, що у вказаній квартирі залишилися зареєстровані колишній власник та його сім`я. Даний факт створює значні перешкоди позивачу, як власнику у користуванні нерухомим майном, у зв`язку з чим банк просив суд визнати відповідачів такими, що втратили право користування житловим приміщенням. Ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 11 листопада 2019 року задоволено заяву представника відповідача ОСОБА_2 про зупинення провадження у справі та зупинено провадження у справі до набрання законної сили рішення у справі №522/10410/17 за позовом ОСОБА_2 до Другого Приморського відділу ДВС м. Одеса ГТУЮ в Одеській області, ДП «Сетам» Міністерства юстиції України, ПАТ «МТБ Банк», за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу Носенко О.В. про визнання недійсними та скасування протоколу про проведення електронних торгів, акту державного виконавця про реалізацію предмета іпотеки, свідоцтва про придбання нерухомого майна та усунення перешкод у користуванні квартирою АДРЕСА_1 , загальною площею 52,1 кв.м, житловою площею 24,4 кв.м. Ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 08 квітня 2020 року поновлено провадження у справі. Ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 16 березня 2021 року задоволено заяву відповідача ОСОБА_2 про зупинення провадження у справі та зупинено провадження у справі до розгляду в касаційному порядку справи №522/10410/17 за позовом ОСОБА_2 до Другого Приморського відділу ДВС м. Одеса ГТУЮ в Одеській області, ДП «Сетам» Міністерства юстиції України, ПАТ «МТБ Банк», за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу Носенко О.В. про визнання недійсними та скасування протоколу про проведення електронних торгів, акту державного виконавця про реалізацію предмета іпотеки, свідоцтва про придбання нерухомого майна та усунення перешкод у користуванні квартирою. Ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 21 липня 2021 року поновлено провадження у справі. 12 жовтня 2021 року до суду від позивача ПАТ «МТБ Банк», надійшла заява, у якій представник просив суд розглядати справу за відсутності позивача та його представника, позовні вимоги підтримав в повному обсязі та просить суд їх задовольнити. 06 грудня 2021 року сторони у справі в судове засідання не з`явились, викликались до суду належним чином. Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 06 грудня 2021 року позов ПАТ «МТБ Банк» до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням задоволено. Суд визнав ОСОБА_2 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНКОПП НОМЕР_1 ), ОСОБА_3 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 ), ОСОБА_4 ( ІНФОРМАЦІЯ_3 ) такими, що втратили право користування житловим приміщенням, а саме квартирою АДРЕСА_1 , загальною площею 52,1 кв.м, житловою площею 24,4 кв.м та стягнув в рівних частках з ОСОБА_2 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНКОПП НОМЕР_1 ), ОСОБА_3 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 ), ОСОБА_4 ( ІНФОРМАЦІЯ_3 ) 1 761 (одну тисячу сімсот шістдесят одну) гривню 00 копійок витрат по сплаті судового збору. В апеляційній скарзі адвокат Скіндер Владислав Броніславович в інтересах відповідача ОСОБА_2 просить рішення суду першої інстанції скасувати й ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову, посилаючись на порушення судом норм процесуального та матеріального права. 24 жовтня 2024 року в судовому засіданні апеляційного суду задоволено заяву ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Чайка О.М. про здійснення процесуального правонаступництва та залучено ОСОБА_1 до участі в даній справі, як правонаступника позивача ПАТ «МТБ Банк». Відповідачам ОСОБА_3 та ОСОБА_4 судові повістки-повідомлення неодноразово надсилались на відому суду адресу місця їх проживання, однак судова кореспонденція поверталась до суду із довідкою поштового відділення про причини повернення «адресат відсутній за вказаною адресою», «за закінченням терміну зберігання». Відповідно до ч. 1 ст. 131 ЦПК України учасники судового процесу зобов`язані повідомляти суд про зміну свого місця проживання (перебування, знаходження) або місцезнаходження під час провадження справи. У разі відсутності заяви про зміну місця проживання або місце знаходження судова повістка надсилається учасникам справи, які не мають офіційної електронної адреси та за відсутності сповістити їх за допомогою інших засобів зв`язку, що забезпечують фіксацію повідомлення або виклику на останню відому судові адресу і вважається доставленою, навіть якщо учасник судового процесу за цією адресою більше не проживає або не знаходиться. Право на доступ до суду, передбачено пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка передбачає таке: «Кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи незалежним і безстороннім судом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру». Статтю 6 Конвенції не можна тлумачити як таку, що встановлює певну форму обслуговування судової кореспонденції. Від національних органів влади також не вимагається забезпечення бездоганного функціонування поштової системи. Тим не менш, загальна концепція справедливого судового розгляду охоплює фундаментальний принцип змагальності процесу. Невручення стороні належним чином судових документів може позбавити його або її можливості захищати себе у провадженні. У справі «Гарячий проти України» (заява №43925/18) ЄСПЛ вказав, що хоча загальна концепція справедливого судового розгляду та фундаментальний принцип змагальності провадження вимагають, щоб судові документи були належним чином вручені учаснику судового процесу, стаття 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод не заходить так далеко, щоб зобов`язувати національні органи влади забезпечити бездоганне функціонування поштової системи. Органи влади можуть бути притягнуті до відповідальності лише за не надіслання відповідних документів заявнику. Той факт, що заявник, не отримав кореспонденцію, надіслану йому апеляційним судом, сам по собі недостатній для того, щоб стати аргументованою підставою для заяви про те, що були порушені його права, передбачені пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод. Направлення листа рекомендованою кореспонденцією на дійсну адресу є достатнім для того, щоб вважати повідомлення належним, оскільки отримання зазначеного листа адресатом перебуває поза межами контролю відправника, а, у даному випадку, апеляційного суду. Зазначеного висновку дійшов Верховний Суд в постанові від 23 січня 2023 року по справі №496/4633/18 (провадження №61-11723св22). Крім того, у відповідності до вимог ч. 11 ст. 128 ЦПК України, ОСОБА_3 та ОСОБА_3 повідомлялись про судове засідання шляхом розміщення на офіційній веб-сторінці суду повідомлення про судове засідання (т. 2 а.с. 47-48). Таким чином, оскільки відповідачі ОСОБА_3 та ОСОБА_3 не надали відомостей про зміну свого місця проживання або місцезнаходження під час провадження справи, та враховуючи, що судові повістки були направлені листами рекомендованою кореспонденцією на всі відому суду їх адреси, та враховуючи, що ОСОБА_3 та ОСОБА_3 повідомлялись на офіційній веб-сторінці суду у відповідності до вимог ч. 11 ст. 128 ЦПК України, апеляційний суд в достатній мірі виконав обов`язок щодо повідомлення відповідачів про дату, час та місце розгляду справи. Апеляційним судом враховується, що справа тривалий час перебуває в провадженні Одеського апеляційного суду, а саме з лютого 2022 року, неодноразово відкладалась, тому учасники справи мали достатньо часу, в разі необхідності та достатньої зацікавленості в розгляді справи, в повній мірі реалізувати свої процесуальні права з доведення своєї правової позиції по справі. Відповідно до приписів ст. 367 ЦПК України апеляційний суд переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів і вимог апеляційної скарги. Статтею 372 ЦПК України передбачено, що апеляційний суд відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано поважними. Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи. Крім того, Верховний Суд в постанові від 01 жовтня 2020 року по справі №361/8331/18 висловився, що якщо представники сторін чи інших учасників судового процесу не з`явилися в судове засідання, а суд вважає, що наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, не відкладаючи розгляду справи, він може вирішити спір по суті. Основною умовою відкладення розгляду справи є не відсутність у судовому засіданні сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні. Таким чином, враховуючи строки розгляду справи, баланс інтересів сторін у якнайскорішому розгляді справи, усвідомленість її учасників про розгляд справи, достатньої наявності у справі матеріалів для її розгляду та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, колегія суддів вважає можливим розглянути справу за відсутності належним чином повідомлених про дату і час судового засідання учасників справи. Заслухавши суддю-доповідача, представника ОСОБА_1 адвоката Чайку О.М., яка заперечувала проти апеляційної скарги, та просила відмовити в її задоволенні, дослідивши матеріали справи та перевіривши доводи наведені у апеляційній скарзі, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає, оскільки рішення суду першої інстанції постановлено з дотриманням норм матеріального та процесуального права. У частинах 1 та 2 статті 367 ЦПК України зазначено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Статтею 5 ЦПК України передбачено, що, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. У статті 11 ЦПК України зазначено, що суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов`язаних із відповідними процесуальними діями, тощо. За загальними правилами статей 15, 16 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу має право звернутися до суду, який може захистити цивільне право або інтерес в один із способів, визначених частиною першою статті 16 ЦК України, або іншим способом, що встановлений договором або законом. Статтею 41 Конституції України та статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод закріплено принцип непорушності права приватної власності, який означає право особи на безперешкодне користування своїм майном, а також право власника володіти, користуватися і розпоряджатися належним йому майном, на власний розсуд учиняти щодо свого майна будь-які угоди, відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Гарантуючи захист права власності, закон надає власнику право вимагати усунення будь-яких порушень його права, хоч би ці порушення і не були поєднані з позбавленням володіння. Відповідно до частини першої статті 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону (частини першадруга статті 319 ЦК України). Згідно статті 321 ЦК України, право приватної власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійснені. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Гарантуючи захист права власності, закон надає право власнику вимагати усунення будь-яких порушень його права хоч би ці порушення і не були поєднані з позбавленням володіння. Способи захисту права власності передбачені нормами статей 16, 391 ЦК України. Відповідно до статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном. Зазначена норма матеріального права визначає право власника, у тому числі житлового приміщення або будинку, вимагати будь яких усунень свого порушеного права від будь яких осіб будь-яким шляхом, який власник вважає прийнятним. Визначальним для захисту права на підставі цієї норми права є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником своєю власністю. При цьому не має значення ким саме спричинено порушене право та з яких підстав. Згідно частини другої статті 405 ЦК України член сім`ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом. Судом першої інстанції встановлено, що ПАТ «МТБ Банк» відповідно до положень ст. 49 Закону України «Про іпотеку», ч. 7 ст. 51 Закону України «Про виконавче провадження» придбало предмет іпотеки, а саме квартиру АДРЕСА_1 шляхом заліку своїх забезпечених вимог в рахунок ціни майна, про що свідчить акт від 22.03.2017 за №40513677 державного виконавця про реалізацію предмета іпотеки затвердженого начальником Приморського ВДВС м. Одеси Головного територіального управління юстиції в Одеській області, на підставі якого приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Носенко О.В. 30.03.2017 видано свідоцтво за №520. Відповідно до витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 30.03.2017 ПАТ «МТБ Банк» є власником нерухомого майна, а саме квартири АДРЕСА_1 . У червні 2017 року ОСОБА_2 звернувся до Приморського районного суду м. Одеси з позовом до Другого Приморського ВДВС м. Одеса ГТУЮ в Одеській області, ДП «Сетам» Міністерства юстиції України, ПАТ «МТБ Банк», третя особа приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу Носенко О.В. про визнання недійсними та скасування протоколу про проведення електронних торгів, акту державного виконавця про реалізацію предмета іпотеки, свідоцтва про придбання нерухомого майна та усунення перешкод у користуванні квартирою. Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 18 січня 2019 року по справі №522/10410/2017, залишеним без змін постановою Одеського апеляційного суду м. Одеси від 04 лютого 2020 року, у задоволені позову ОСОБА_2 відмовлено. Постановою Верховного Суду від 24 червня 2021 року рішення Приморського районного суду м. Одеси від 18 січня 2019 року та постанову Одеського апеляційного суду м. Одеси від 04 лютого 2020 року залишено без змін. Факт реєстрації місця проживання відповідачів у квартирі АДРЕСА_1 підтверджується довідкою №4327 (виписка із домової книги про склад сім`ї і прописку) та відповідями Відділу адресно-довідкової роботи ГУ ДМС України в Одеській області. За матеріалами справи, відповідачі не проживають за адресою: АДРЕСА_2 , проте, факт їх реєстрації в квартирі порушує права позивача, як власника квартири, що пов`язані із неможливістю повною мірою розпорядитися належним на праві власності майном. Отже, у разі будь-яких обмежень у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном власник має право вимагати усунення відповідних перешкод, у тому числі шляхом звернення до суду за захистом свого майнового права. У статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод закріплено принцип непорушності права приватної власності, який означає право особи на безперешкодне користування своїм майном та закріплює право власника володіти, користуватися та розпоряджатися належним йому майном, на власний розсуд вчиняти щодо свого майна будь-які угоди, відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Аналізуючи зібрані у справі докази в їх сукупності, суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що позовні вимоги позивача про визнання ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_3 такими, що втратили право користування житловим приміщенням, а саме квартирою АДРЕСА_1 є обґрунтованими та підлягають задоволенню. Посилання адвоката Скіндера Владислава Броніславовича в інтересах ОСОБА_2 в апеляційній скарзі на те, що рішення суду першої інстанції є незаконним, необґрунтованим, оскільки судом безпідставно не враховано, що позивачем не доведено порушення його прав реєстрацією відповідачів у спірній квартирі та суд помилково не застосував до спірних правовідносин положення статті 40 Закону України «Про іпотеку» та статті 109 ЖК УРСР, які підлягають застосуванню внаслідок виникнення спору між власником, який набув жиле приміщення за результатами звернення стягнення на предмет іпотеки, та особами, які мають право користування таким приміщенням, не приймаються до уваги за таких підстав. Згідно із частинами 1-4 статті 10 ЦПК України, суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Відповідно до статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується. Необхідність визнання обов`язковості практики Європейського Суду з прав людини, що законодавчо ґрунтується на нормах пункту першого Закону України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів №2,4,7 та 11 до Конвенції від 17 липня 1997 року», згідно якого Україна повністю визнає на своїй території дію статті 46 Конвенції щодо визнання обов`язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосується тлумачення і застосування Конвенції, а також статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року №3477-IV, у якій зазначено, що суди застосовують Конвенцію та практику Суду як джерело права. Так, вирішуючи питання стосовно застосування частини 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, суд бере до уваги, що в рішенні Європейського суду з прав людини по справі «Чуйкіна проти України» від 13 січня 2011 року (остаточне 13 квітня 2011 року) за заявою №28924/04 у параграфі 50 зазначено, наступне «…суд нагадує, що процесуальні гарантії, викладені у статті 6 Конвенції, забезпечують кожному право звертатися до суду з позовом щодо своїх цивільних прав та обов`язків. Таким чином стаття 6 Конвенції втілює «право на суд», в якому право на доступ до суду, тобто право ініціювати в судах провадження з цивільних питань становить один з його аспектів (див. рішення від 21 лютого 1975 року у справі «Голдер проти Сполученого Королівства» (Golder v. the United Kingdom), пп. 2836, Series A №18). Крім того, порушення судового провадження саме по собі не задовольняє усіх вимог пункту 1 статті 6 Конвенції. Ціль Конвенції гарантувати права, які є практичними та ефективними, а не теоретичними або ілюзорними. Право на доступ до суду включає в себе не лише право ініціювати провадження, а й право отримати «вирішення» спору судом. Воно було б ілюзорним, якби національна правова система Договірної держави дозволяла особі подати до суду цивільний позов без гарантії того, що справу буде вирішено остаточним рішенням в судовому провадженні. Для пункту 1 статті 6 Конвенції було б неможливо детально описувати процесуальні гарантії, які надаються сторонам у судовому процесі провадженні, яке є справедливим, публічним та швидким, не гарантувавши сторонам того, що їхні цивільні спори будуть остаточно вирішені (див. рішення у справах «Мултіплекс проти Хорватії» (Multiplex v. Croatia), заява №58112/00, п. 45, від 10 липня 2003 року, та «Кутіч проти Хорватії» (Kutic v. Croatia), заява №48778/99, п. 25, ECHR 2002-II). У пункті 23 Рішення Європейського суду з прав людини від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України» (заява №63566/00 від 25 жовтня 2000 року, «Суд нагадує, що п. 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (див. «Руїз Торія проти Іспанії» (Ruiz Toriya v. Spaine), рішення від 09.12.94, Серія A, №303-A, параграф 29). Аналогічний висновок, висловлений Європейським судом з прав людини у п. 18 Рішення від 07 жовтня 2010 року (остаточне 21.02.2011) у справі «Богатова проти України» (заява №5232/04 від 27 січня 2004 року). Більш детальніше щодо застосування складової частини принципу справедливого судочинства обґрунтованості судового рішення Європейський суд з прав людини висловився у п. 58 Рішення від 10 лютого 2010 року (остаточне 10.05.2011) у справі «Серявін та інш. проти України» (заява №4904/04 від 23 грудня 2003 року), а саме «Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, №303-A, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), №37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» (Hirvisaari v. Finland), №49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року). В рішенні Європейського суду з прав людини по справі «Плахтєєв та Плахтєєва проти України» від 12 березня 2009 року (остаточне 12 червня 2009 року) за заявою №20347/03 у §35 зазначено, «… якщо доступ до суду обмежено внаслідок дії закону або фактично, Суд має з`ясувати, чи не порушило встановлене обмеження саму суть цього права і, зокрема, чи мало воно законну мету, і чи існувало відповідне пропорційне співвідношення між застосованими засобами і поставленою метою (див. рішення у справі «Ашинґдейн проти Сполученого Королівства» (Ashingdane v. the United Kingdom) від 28 травня 1985 року, серія А, №93, сс. 2425, п. 57)». Виходячи з висновків Європейського суду з прав людини, викладених у рішенні у справі «Бочаров проти України» від 17 березня 2011 року (остаточне 17 червня 2011 року), в пункті 45 якого зазначено, що «суд при оцінці доказів керується критерієм «поза розумним сумнівом» (див. рішення від 18 січня 1978 року у справі «Ірландія проти Сполученого королівства»). Проте таке доведення може впливати зі співіснування достатньо вагомих, чітких і узгоджених між особою висновків або подібних неспростовних презумпцій щодо фактів (див. рішення у справі «Салман проти Туреччини») Частиною 1 статті 2 ЦПК України визначено, що завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. У статті 11 ЦПК України зазначено, що суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов`язаних із відповідними процесуальними діями, тощо. Частинами 1 та 2 статті 13 ЦПК України передбачено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом. За змістом статей 12 та 81 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Згідно статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). У статті 76 ЦПК України зазначено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків. Статтями 77-80 ЦПК України передбачено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування. Суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання. Як зазначено у частині 1 статті 95 ЦПК України, письмовими доказами є документи (крім електронних документів), які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору. Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного суду. Верховний суд у постанові від 02 жовтня 2019 року у справі №522/16724/16 (провадження №61-28810св18) зробив наступний правовий висновок: «обґрунтування наявності обставин повинні здійснюватися за допомогою належних, допустимих і достовірних доказів, а не припущень, що й буде відповідати встановленому статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року принципу справедливості розгляду справи судом. Сторона, яка посилається на ті чи інші обставини, знає і може навести докази, на основі яких суд може отримати достовірні відомості про них. В іншому випадку, за умови недоведеності тих чи інших обставин, суд вправі винести рішення у справі на користь протилежної сторони. Таким чином, доказування є юридичним обов`язком сторін і інших осіб, які беруть участь у справі. За своєю природою змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і відповідно правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об`єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов`язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає. Отже, тягар доведення обґрунтованості вимог пред`явленого позову за загальним правилом покладається на позивача, а доведення заперечень щодо позовних вимог покладається на відповідача». Колегія суддів вважає, що позивачем, доведено належним чином обґрунтованість підстав позову, а саме, наявність права власності на спірне майно та наявність перешкод у користуванні своєю власністю з боку відповідачів. Й, навпаки, відповідачі ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_3 не надали суду будь-яких безспірних доказів на спростовування підстав позову, а саме, не довели належним чином, що вони проживають спірному приміщенні. Так, у пунктах 33 постанови №5 Пленуму «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав» від 07 лютого 2014 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ, роз`яснив, що, застосовуючи положення статті 391 ЦК, відповідно до якої власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном, навіть якщо вони не пов`язані із позбавленням права володіння, суд має виходити із такого. Відповідно до положень статей 391, 396 ЦК позов про усунення порушень права, не пов`язаних із позбавленням володіння, підлягає задоволенню у разі, якщо позивач доведе, що він є власником або особою, яка володіє майном (має речове право) з підстави, передбаченої законом або договором, і що діями відповідача, не пов`язаними з позбавленням володіння, порушується його право власності чи законного володіння. Такий позов підлягає задоволенню і в тому разі, коли позивач доведе, що є реальна небезпека порушення його права власності чи законного володіння зі сторони відповідача. При цьому суди повинні брати до уваги будь-які фактичні дані (статті 5759 ЦПК), на підставі яких за звичайних умов можна зробити висновок про наявність такої небезпеки. Верховний Суд у постанові від 10 лютого 2021 року у справі №502/922/18 (провадження №61-1913св20) дійшов наступного правового висновку: «Згідно положень статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном. Зазначена норма матеріального права визначає право власника, у тому числі житлового приміщення або будинку, вимагати будь яких усунень свого порушеного права від будь-яких осіб будь-яким шляхом, який власник вважає прийнятним. Визначальним для захисту права на підставі цієї норми права є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником своєю власністю. При цьому не має значення, ким саме спричинено порушене право та з яких підстав. Відповідно до статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. Відповідно до положень статті 16 ЦК України особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права. Тлумачення наведених норм цивільного законодавства дає підстави для висновку про те, що в разі будь-яких обмежень у здійсненні права користування та розпорядження майном, що перебуває у приватній власності, власник має право вимагати усунення відповідних перешкод, у тому числі звернутися до суду за захистом свого майнового права, зокрема з позовом про усунення перешкод у користуванні та розпорядженні власністю шляхом визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, або шляхом виселення (негаторний позов)». Встановлено, що рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 18 січня 2019 року по справі №522/10410/2017, залишеним без змін постановою Одеського апеляційного суду м. Одеси від 04 лютого 2020 року, у задоволені позову ОСОБА_2 до Другого Приморського ВДВС м. Одеса ГТУЮ в Одеській області, ДП «Сетам» Міністерства юстиції України, ПАТ «МТБ Банк», третя особа приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу Носенко О. В. про визнання недійсними та скасування протоколу про проведення електронних торгів, акту державного виконавця про реалізацію предмета іпотеки, свідоцтва про придбання нерухомого майна та усунення перешкод у користуванні квартирою, відмовлено. Постановою Верховного Суду від 24 червня 2021 року по справі №522/10410/2017 (провадження №61-4198св20) рішення Приморського районного суду м. Одеси від 18 січня 2019 року та постанову Одеського апеляційного суду м. Одеси від 04 лютого 2019 року залишено без змін. Судами встановлено, що 21 грудня 2007 року між відкритим акціонерним товариством «Морський Транспортний Банк», правонаступником якого було ПАТ «Марфін Банк», наразі ПАТ «МТБ Банк» та ОСОБА_2 було укладено кредитний договір №00838/RO, за умовами якого останній отримав кредит у вигляді поновлюваної лінії у сумі 63 707,97 доларів США на споживчі потреби та сплату страхових платежів, зі сплатою 13 % річних. В забезпечення виконання зобов`язань за вказаним кредитним договором ОСОБА_2 та Банк 21 грудня 2007 року уклали іпотечний договір, який посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Калінюк Г. О., за реєстраційним номером 1342, та за умовами якого ОСОБА_2 передав в іпотеку Банку належне йому на праві власності нерухоме майно, а саме: квартиру АДРЕСА_1 . У зв`язку з неналежним виконанням позичальником умов кредитного договору №00838/RO від 21.12.2007 рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 09 квітня 2012 року по справі №1522/8244/11 за позовом ПАТ «Марфін Банк» до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості з останнього, на користь ПАТ «Марфін Банк» стягнуто суму боргу за кредитним договором №00838/RO від 21.12.2007 в розмірі 46 751,34 долар США та 47 994,11 грн, судовий збір 1 700,00 грн, витрати на інформаційно-технічний розгляд справи 120,00 грн. Зазначене рішення суду набрало законної сили 24 грудня 2012 року. На підставі цього судового рішення 23 січня 2013 року Приморським районним судом м. Одеси виданий виконавчий лист по справі №2/1522/8244/11 про стягнення зі ОСОБА_2 суми боргу за кредитним договором №00838/RO від 21.12.2007 в розмірі 46 751,34 долари США та 47 994,11 грн, судового збору 1 700,00 грн та витрат на інформаційно-технічний розгляд справи 120,00 грн. 29 жовтня 2013 року державним виконавцем Другого Приморського відділу державної виконавчої служби Одеського міського управління юстиції Лукасевичем Г.О. за заявою представника стягувача винесена постанова про відкриття виконавчого провадження №40513677 про стягнення зі ОСОБА_2 боргу в розмірі 423 497,57 грн. 10 лютого 2017 року Начальником Приморського ВДВС м. Одеса Шуляченком М. Б. подано керівнику Одеської філії ДП «Сетам» ОСОБА_5 заявку на реалізацію арештованого майна для внесення до системи «СЕТАМ» квартири за адресою: АДРЕСА_2 , та визначено її вартість 953 012,00 грн. Згідно протоколу про проведення електронних торгів №243431 від 17.03.2017 електронні торги вищевказаного нерухомого майна визнані такими, що не відбулися, на підставі відсутності допущених учасників торгів. 22 березня 2017 року іпотекодержатель ПАТ «Марфін Банк» звернулося до Приморського ВДВС м. Одеси ГТУЮ в Одеській області із заявою про придбання предмета іпотеки за початковою ціною, шляхом заліку своїх забезпечених вимог в рахунок ціни майна від 17 березня 2017 року. Згідно акту державного виконавця Приморського ВДВС м. Одеса ГТУЮ в Одеській області Кербенка О.О. за №40513677 від 22.03.2017 ПАТ «Марфін Банк» придбало предмет іпотеки за ціною 953 012,00 грн шляхом заліку своїх забезпечених вимог в рахунок ціни майна. 30 березня 2017 року приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Носенком О.В. на підставі вищевказаного акту державного виконавця про реалізацію предмета іпотеки ПАТ «Марфін Банк» видано Свідоцтво про право власності на квартиру, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 , яка складається з однієї кімнати загальною площею 52,1 кв.м, житловою площею 24,4 кв.м, вартістю 953 012,00 грн. В матеріалах виконавчого провадження наявні Акт проведення виконавчих дій та Акт опису та арешту майна боржника ОСОБА_2 від 16.06.2016, які складені за участю понятих, в присутності особисто ОСОБА_2 та представника Банку (копія якого наявна в матеріалах справи), яким встановлено, що на фасаді приміщення за адресою: АДРЕСА_2 , знаходиться вивіска ательє «KLIMOVA», в приміщенні речей немає, та ніхто не проживає. Крім того, у Звіті про незалежну оцінку однокімнатної квартири загальною площею 52,1 кв.м, розташованої за адресою: АДРЕСА_2 , який виконаний ТОВ «КБ «Домінанта» 14.12.2016, в розділі 2.4. «Технічний стан об`єкта оцінки» зазначено, що квартира використовується в якості адміністративного приміщення офісу та приведені результати фото фіксації, де на фотознімках чітко видно рекламну вивіску ательє «KLIMOVA» та внутрішню обстановку приміщення, жодним чином не пристосованого для постійного в ній проживання. Тому, твердження позивача про начебто використання ним квартири АДРЕСА_1 (предмету іпотеки) в якості місця постійного проживання позичальника та єдиного житла останнього є хибними. Таким чином, квартира АДРЕСА_1 , не є майном, яке підпадає під дію Закону №1304-УП від 03.06.2014 «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті». Залишаючи судові рішенні в силі, Верховний Суд виходив, з того що «Суди попередніх інстанцій на підставі належним чином оцінених доказів встановили, що за умовами кредитного договору кредитні кошти ОСОБА_2 надавалися не на придбання квартири АДРЕСА_1 , яка була ним передана в іпотеку Банку в забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором; ОСОБА_2 не проживає у квартирі АДРЕСА_1 , а проживає за іншою адресою. Суди зробили правильний висновок про те, що квартира АДРЕСА_1 не є майном, яке підпадає під дію Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті»». Таким чином, колегія суддів вважає, що в судовому засіданні з достовірністю та об`єктивністю встановлено, що квартира АДРЕСА_1 не є єдиним житлом позивача, а є адміністративним приміщенням ательє, отже, не є майном, яке підпадає під дію Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті». Тому доводи представника відповідача в апеляційній скарзі про те, що відповідач ОСОБА_2 проживає у спірному приміщенні є помилковими, оскільки не доведені належним чином та не відповідають фактичним обставинам справи. За таких обставин, суд першої інстанції обґрунтовано виходив, що відповідачі не проживають за адресою: АДРЕСА_2 , проте, факт їх реєстрації в квартирі порушує права позивача, як власника квартири, що пов`язані із неможливістю повною мірою розпорядитися належним на праві власності майном. Отже, у разі будь-яких обмежень у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном власник має право вимагати усунення відповідних перешкод, у тому числі шляхом звернення до суду за захистом свого майнового права. Отже, до спірних правовідносин підлягає застосуванню положення статті 391 ЦК України, а не положення статті 40 Закону України «Про іпотеку» та статті 109 ЖК УРСР. Сам по собі факт відчуження спірного приміщення Банком 07 червня 2021 року іншій особі, під час розгляду справи, не може служити підставою для відмови у задоволенні позову. Розглядаючи аналогічну справу, Верховний Суд у постанові від 15 січня 2020 року у справі №754/613/18 (провадеження №61-1634св19) зробив висновку про те, що «Відповідно до пункту 1 статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права. Відповідно до статті 1 першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі Конвенції) кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Відповідно до практики Європейського суду з прав людини під майном також розуміються майнові права. Згідно статті 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції. Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини у справі «Кривіцька і Кривіцький проти України», в контексті вказаної Конвенції поняття «житло» не обмежується приміщенням, в якому проживає на законних підставах, або яке було у законному порядку встановлено, а залежить від фактичних обставин, а саме існування достатніх і тривалих зв`язків з конкретним місцем. Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у права на житло. Відповідно до Конвенції поняття «житло» не обмежується приміщеннями, в яких законно мешкають або законно створені. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме від наявності достатніх та триваючих зв`язків із конкретним місцем (рішення у справі «Прокопович проти Росії», заява №58255/00, пункт 36,). Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення від 13 травня 2008 року у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства», заява №19009/04, пункт 50). У пункті 36 рішення від 18 листопада 2004 року у справі «Прокопович проти росії» Європейський суд з прав людини визначив, що концепція «житла» за змістом статті 8 Конвенції не обмежена житлом, яке зайняте на законних підставах або встановленим у законному порядку. «Житло» це автономна концепція, що не залежить від класифікації у національному праві. То чи є місце конкретного проживання «житлом», що б спричинило захист на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин справи, а саме від наявності достатніх триваючих зв`язків з конкретним місцем проживання (рішення Європейського суду з прав людини по справі «Баклі проти Сполученого Королівства» від 11 січня 1995 року, пункт 63). Таким чином, тривалий час проживання особи в житлі, незалежно від його правового режиму, є достатньою підставою для того, щоб вважати відповідне житло належним такій особі в розумінні статті 8 Конвенції, а тому наступне виселення її з відповідного житла є невиправданим втручанням в приватну сферу особи, порушенням прав на повагу до житла. У пункті 44 рішення від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» Європейський суд з прав людини визначив, що втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою. Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві. Отже, при вирішенні справи, передбачених законом підстав для виселення особи, чи визнавання такою, що втратила право користування, що по суті буде мати наслідком виселення, виходячи із принципу верховенства права, суд повинен у кожній конкретній справі провести оцінку на предмет того, чи є втручання у право особи на повагу до його житла не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою». Досліджуючи питання дотримання балансу інтересів сторін спору на предмет переваги між захистом порушеного права позивача на спірну приміщення та правом відповідачів володіти, користуватися цим майном, колегія суддів надає перевагу захисту прав позивача, оскільки відповідачі не набули охоронюваного законом права на мирне володіння майном у законний спосіб, тому визнання відповідачів такими, що втратили право користування спірним приміщенням є пропорційним втручанням у право відповідачів на повагу до житла, їх права не порушено. Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування та зазначала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний (пункт 81 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі №129/1033/13-ц). Цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням «балансу вірогідностей». Суд повинен вирішити, чи існує вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує довіри (пункт 60 постанови Верховного Суду від 15 листопада 2023 року у справі №291/1352/20 (провадження №61-11047св23)). Аналізуючи зазначені норми процесуального та матеріального права, правової роз`яснення Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, правові висновки Верховного Суду, застосовуючи Європейську конвенцію з прав людини та практику Європейського суду з прав людини, з`ясовуючи вказані обставини справи, що мають суттєве значення для правильного вирішення справи, та наявні у справі докази, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції з урахуванням «балансу вірогідностей» дійшов обґрунтованого висновку, що є законні підстави, для визнання відповідачів такими, що втратили право користування спірним приміщенням. Таке втручання держави у право відповідачів на повагу права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, є необхідним у демократичному суспільстві, буде пропорційним та не несе для відповідача надмірний тягар. Мотиви відповідача, що вона буде позбавлена житла, не є достатньою підставою для обмеження позивача, як власника, права на мирне володіння її майном у розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції. За таких обставин, виконуючи повноваження суду апеляційної інстанції, колегія суддів дійшла висновку про те, що позивачем доведено належним чином, що відповідачі порушують права позивача, тому у відповідності до статей 15, 16 ЦК України його право підлягає захисту судом. Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом України у постанові від 03 вересня 2014 року у справі №6-84цс14. Системний аналіз наведених норм права, правових висновків Верховного Суду України та Верховного Суду, положень Європейської конвенції з прав людини та практики Європейського суду з прав людини, дає підстави вважати, що рішення суду першої інстанції є справедливим й відповідає засаді верховенства права та його складовій - принципу правової визначеності. Внаслідок вирішення спору судом першої інстанції позивач отримав ефективний засіб юридичного захисту свого права на мірне володіння майном, що передбачено статтею 13 Європейської конвенції та статтею 1 Першого протоколу Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Отже, суд першої інстанції всебічно, повно та об`єктивно з`ясував обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, дослідив в судовому засіданні усі докази, які є у справі, з урахуванням їх переконливості, належності і допустимості, на предмет пропорційності співвідношення між застосованими засобами і поставленою метою у контексті конституційного принципу верховенства права та права на справедливий розгляд, та керуючись критерієм «поза розумним сумнівом», дав їм правильну оцінку та обґрунтовано виходив з того, що є законні підстави для задоволення позову в повному обсязі. У п. 54 Рішення у справі Трофимчук проти України (заява №4241/03) від 28.10.2010, остаточне 28 січня 2011 року, Європейський суд з прав людини зазначив, що, «беручи до уваги свої висновки за статтею 11 Конвенції (див. вище пункти 42-45), Суд не бачить жодних ознак несправедливості або свавільності у відмові судів детально розглянути доводи заявниці про переслідування її роботодавцем, оскільки суди чітко зазначили, що ці доводи були повністю необґрунтованими. У зв`язку з цим Суд повторює, що, хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довод (див. рішення у справі «Ґарсія Руіз проти Іспанії» (Garcia Ruiz v. Spain), заява №30544/96, п. 26, ECHR 1999-1)». Інших правових доводів апеляційна скарга не містить. Таким чином, наведені в апеляційній скарзі доводи не спростовують висновків суду і не містять підстав для висновків про порушення або неправильне застосування судом норм права, які привели до неправильного вирішення справи. Тому, законних підстав для скасування рішення суду першої інстанції й ухвалення нового судового рішення про відмову у задоволенні позову немає. Керуючись ст. ст. 367, 368, п. 1 ч. 1 ст. 374, п. 1 ч. 1 ст. 376, ст. ст. 381-384 ЦПК України, Одеський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ, - п о с т а н о в и в: Апеляційну скаргу ОСОБА_2 , в інтересах якого діє адвокат Скіндер Владислав Броніславович залишити без задоволення, рішення Приморського районного суду м. Одеси від 06 грудня 2021 року залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, однак може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення до суду касаційної інстанції. Повний текст судового рішення складено: 05 листопада 2024 року. Судді Одеського апеляційного суду: М.М. Драгомерецький Р.Д. Громік А.І. Дришлюк