Постанова 4854 № 400/4994/24

П`ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 25 жовтня 2024 р.м. ОдесаСправа № 400/4994/24 П`ятий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: головуючого судді Коваля М.П., суддів Осіпова Ю.В., Скрипченка В.О., розглянувши в порядку письмового провадження в місті Одеса апеляційні скарги Дяченка Олексія Володимировича в інтересах ОСОБА_1 та Військової частини НОМЕР_1 на рішення Миколаївського окружного адміністративного суду від 12 серпня 2024 року, прийнятого в порядку письмового провадження суддею Лісовською Н.В. у місті Миколаїв, по справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправною бездіяльності та зобов`язання вчинити певні дії, В С Т А Н О В И В: У травні 2024 року ОСОБА_2 в інтересах ОСОБА_1 (далі Позивач, ОСОБА_1 ) за допомогою системи «Електронний суд» подав до Миколаївського окружного адміністративного суду адміністративний позов до Військової частини НОМЕР_1 (далі Відповідач, ВЧ НОМЕР_1 ) в якому просив суд: - визнати протиправною бездіяльність ВЧ НОМЕР_1 щодо не нарахування та невиплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 03.10.2020 року по 18.01.2023 року включно; - зобов`язати ВЧ НОМЕР_1 нарахувати та виплатити середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 03.10.2020 року по 18.01.2023 року включно в сумі 299 205, 97 грн.. Вимоги адміністративного позову обґрунтовано тим, що на день звільнення з військової служби та виключення зі списків особового складу частини, а саме 02.10.2020 року, Відповідачем не було проведено усіх розрахунків, зокрема не було виплачено індексацію грошового забезпечення за період з 01.04.2017 року по 02.10.2020 року. При цьому, індексація грошового забезпечення за період з 01.04.2017 року по 28.02.2018 року була стягнута 22.03.2023 року в сумі 42 476, 70 грн. на виконання постанови П`ятого апеляційного адміністративного суду від 02.02.2023 року по справі № 400/1669/21, а за період з 01.03.2018 року по 02.10.2020 року була стягнута 30.04.2024 року в сумі 118 249, 32 грн. на виконання рішення Миколаївського окружного адміністративного суду від 26.09.2023 року по справі № 400/4103/23. За таких обставин Позивач вважає, що має право, відповідно до статті 117 Кодексу законів про працю України (далі КЗпП України), на виплату середнього заробітку за час затримки розрахунку на 1 305 днів, а саме з 03.10.2020 року по 29.04.2024 року. Рішенням Миколаївського окружного адміністративного суду від 12.08.2024 року позов задоволено частково, а саме: - визнано протиправною бездіяльність ВЧ НОМЕР_1 щодо не нарахування та невиплати ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні по день фактичного розрахунку 30.04.2024 року; - зобов`язано ВЧ НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні по день фактичного розрахунку за період з 02.10.2020 року по 30.04.2024 року в сумі 29 920, 59 грн.; - в іншій частині позовних вимог відмовлено. Не погоджуючись із вказаним рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_2 в інтересах ОСОБА_3 звернувся до П`ятого апеляційного адміністративного суду з апеляційною скаргою, в якій вважає його таким, що винесене з порушенням норм процесуального та матеріального права, та без повного з`ясування усіх обставин, які мають значення для справи, тому просить суд апеляційної інстанції скасувати його повністю та постановити нове судове рішення про задоволення позову у повному обсязі. Обґрунтовуючи апеляційну скаргу, сторона зазначає, що вирішуючи справу по суті, судом першої інстанції було проігноровано правові висновки Верховного Суду наведені у більше ніж 2 десятках постанов щодо порядку визначення частки заборгованості для розрахунку суми середнього заробітку. Також судом першої інстанції перекладено на працівника відповідальність за те, що роботодавець умисно не виплачував працівнику заробітну плату, а працівник, на думку суду першої інстанції, мав негайно звертатись до суду у разі наявності будь-яких претензій до роботодавця, що, власне, не було передбачено жодним законодавчим актом. Більш того, зменшуючи суму середнього заробітку, судом першої інстанції застосовано непередбачений алгоритм, який суперечить сталій правовій позиції Верховного Суду, а саме: шляхом обрання із ряду довільних чисел, зокрема, 10, 20, 30, 40, 50, 60, 70, 80, 90, 100, 1000, 10000, 100000, судом першої інстанції обрано число випадкове число

10. Також апелянт зазначає, що сума розміру майнових втрат визначена Позивачем буде компенсувати втрати понесені з вини Відповідача та в цьому випадку ст. 117 КЗпП виконає своє призначення щодо захисту майнових прав працівника у зв`язку з його звільненням з роботи, зокрема захисту права працівника на своєчасне одержання заробітної плати (грошового забезпечення) за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя та життя його сім`ї. Також, із рішенням суду першої інстанції не погодилася ВЧ НОМЕР_1 , тому також звернулася до П`ятого апеляційного адміністративного суду з апеляційною скаргою, в якій вважає його таким, що винесене з порушенням норм процесуального та матеріального права, тому просить суд апеляційної інстанції скасувати його повністю та постановити нове судове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог. Обґрунтовуючи апеляційну скаргу, апелянт вважає, що позовну заяву слід залишити без розгляду, оскільки в матеріалах справи міститься сформований 28.05.2024 року за допомогою підсистеми «Електронний суд» документ під назвою «позовна заява», але зі змісту цього документа вбачається, що він по суті є супровідним листом, до якого додано позовну заяву та яка не була сформована за допомогою підсистеми «Електронний суд», а додана до супровідного листа як додаток, в порушення пункту 26 Положення про порядок функціонування окремих підсистем (модулів) Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи. Відомості про формування Позивачем саме позовної заяви в підсистемі «Електронний суд» відсутні, що свідчить про використання Позивачем непередбаченого чинним процесуальним законодавством способу звернення до суду. Отже, позовна заява уважається не підписаною, а тому у цьому випадку позов не може бути прийнято до розгляду судом. Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 23.07.2024 року по справі № 440/17245/23. Також сторона зазначає, у зазначеній справі Позивач фактично вимагає спрямування в умовах війни (повномасштабної збройної агресії) обмежених фінансових ресурсів Держави не на фінансування Збройних Сил України та, відповідно, захист суверенітету і територіальної цілісності України, а на власне необґрунтоване збагачення, що є неприпустимим. Крім цього, на думку скаржника, в даному випадку відсутні підстави для застосування до спірних правовідносин положень статті 117 КЗпП України, оскільки при нарахуванні і виплаті Позивачу сум, належних при звільненні був відсутній спір щодо їх розміру. При цьому, аналіз такого правового врегулювання дає змогу зробити правовий висновок, який непрямо випливає з приписів ч. 1 ст. 117 КЗпП України, про те, що в разі виплати частини (не всіх) належних звільненому працівникові сум зменшується відповідно розмір відповідальності, який повинен бути пропорційним розміру невиплачених сум (з урахуванням того, що всі належні при звільненні суми становлять сто відсотків), стільки ж відсотків становить розмір середнього заробітку. Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 30.11.2020 року по справі № 480/3105/19. До того ж, апелянт посилається на критерії/способи зменшення суми середнього заробітку, який підлягає стягненню у зв`язку із затримкою розрахунку при звільненні, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду у постанові від 26.06.2019 року по справі № 761/9584/15. Дана справа розглянута в порядку письмового провадження відповідно до приписів ст. 311 КАС України. Розглянувши доводи апеляційних скарг, перевіривши матеріали справи та дослідивши докази, проаналізувавши на підставі встановлених фактичних обставин справи правильність застосування судом першої інстанції норм законодавства, колегія суддів вважає, що апеляційні скарги слід залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін, з огляду на таке. Положеннями ч. 1 ст. 308 КАС України передбачено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Як встановлено судом першої інстанції та вбачається з матеріалів справи, Позивач з 01.04.2017 року проходив військову службу у Відповідача та з 02.10.2020 року був виключений із списків особового складу військової частини та всіх видів забезпечення на підставі наказу командира військової частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) № 208 від 02.10.2020 року. Проте, при звільненні з військової служби не було виплачено індексацію грошового забезпечення за період з 01.04.2017 року по 02.10.2020 року. Постановою П`ятого апеляційного адміністративного суду від 02.02.2023 року по справі № 400/1669/21, яка 02.02.2023 року набрала законної сили, зокрема зобов`язано ВЧ НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення за період з 01.04.2017 року по 28.02.2018 року включно із застосуванням місяця, за яким починається обчислення індексу споживчих цін (базового місяця) для розрахунку індексації грошового забезпечення «січень 2008 року». Вказане судове рішення було виконано Відповідачем 22.03.2023 року шляхом виплати на картковий рахунок Позивача грошових коштів в сумі 42 476, 70 грн.. Крім цього, рішенням Миколаївського окружного адміністративного суду від 26.09.2023 року по справі № 400/4103/23, яке 05.12.2023 року набрала законної сили, зокрема зобов`язано ВЧ НОМЕР_1 нарахувати і виплатити індексацію-різницю грошового забезпечення ОСОБА_1 за період з 01.03.2018 року по 02.10.2020 року включно відповідно до норм абз. 4, 6 п. 5 Порядку проведення індексації грошових доходів населення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17.07.2003 року № 1078 та висновків суду в даній справі, із одночасною компенсацією сум податку з доходів фізичних осіб, відповідно до п. 2 Порядку виплати щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими та особами рядового начальницького складу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15.01.2004 року № 44, з урахування раніше виплачених сум. Зазначене судове рішення було виконано Відповідачем 30.04.2024 року шляхом виплати на картковий рахунок Позивача грошових коштів в сумі 118 249, 32 грн.. Таким чином, Позивача було виключено зі списків особового складу 02.10.2020 року, а останню виплату Відповідачем здійснено 30.04.2024 року, тобто остаточний розрахунок при звільненні було затримано на 1 305 днів, а саме з 03.10.2020 року по 29.04.2024 року. Вважаючи бездіяльність ВЧ НОМЕР_1 щодо затримки розрахунку при звільненні, протиправною, ОСОБА_1 звернувся до суду з даним позовом. Розглянувши справу по суті, суд першої інстанції дійшов висновку про обґрунтованість позову з огляду на те, що на день виключення Позивача зі списків особового складу частини та всіх видів забезпечення, Відповідачем не проведено розрахунку у повному обсязі, а саме не було виплачено індексацію грошового забезпечення, у зв`язку із чим Позивач відповідно до ст. 117 КЗпП України має право на виплату середнього заробітку за час затримки повного розрахунку. Проте, суд не погодився із наведеним Позивачем розрахунком розміру середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні, тому позов задовольнив частково, виходячи з власного розрахунку, який становить 29 920, 59 грн., з яких сума 22 966, 68 грн. сума обрахованої частини середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 02.10.2020 року по 18.07.2022 року та 6 953, 91 грн. за період з 19.07.2022 року по 29.04.2024 року. При цьому, судом першої інстанції при вирішені питання зменшення середнього заробітку за час затримки виплати було застосовано понижуючий коефіцієнт

10. Вирішуючи дану справу в апеляційній інстанції, колегія суддів виходить з наступного. За приписами ч. 2 ст. 19 Конституції України визначено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Надаючи оцінку правомірності дій та рішень органів владних повноважень, суд керується критеріями, закріпленими у статті 2 КАС України, які певною мірою відображають принципи адміністративної процедури, встановлюючи при цьому чи прийняті (вчинені) ним рішення (дії): на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку. Так, спір у цій справі виник у зв`язку із не виплатою на користь Позивача (військовослужбовця) середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, внаслідок несвоєчасного повного розрахунку Позивача при звільненні. Зазначену складову грошового забезпечення Відповідач виплатив Позивачу на виконання судових рішень, після чого останній звернувся до суду з позовом про стягнення середнього заробітку на підставі статті 117 КЗпП України. Колегія суддів зазначає, що за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі. Основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їхніх сімей визначені Законом України від 20.12.1991 року № 2011-XII «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей». Водночас, питання відповідальності за затримку розрахунку при звільненні військовослужбовців із військової служби не врегульовані положеннями спеціального законодавства. Проте, такі питання врегульовані КЗпП України. Враховуючи те, що спеціальним законодавством, яке регулює оплату праці військовослужбовців, не встановлено відповідальність роботодавця за невиплату або несвоєчасну виплату працівнику всіх належних сум, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про можливість застосування норм статті 116 та 117 КЗпП України, як таких, що є загальними та поширюються на правовідносини, які виникають під час звільнення з військової служби. Статтями 116, 117 КЗпП України, в редакції на момент звільнення Позивача з військової служби та виключення зі списків особового складу, було передбачено, що при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. У разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму. В разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. У свою чергу, статтею 117 КЗпП України в редакції Закону № 2352-IX від 01.07.2022 року, яка діяла на момент виплати Позивачу індексації грошового забезпечення та на момент звернення Позивача до суду, за затримку виплати якої Позивач і просить нарахувати середній заробіток, передбачено, що у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті. За наведеного правового регулювання, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що Позивач має право на отримання середнього грошового забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні в частині виплати індексації грошового забезпечення. Посилання Відповідача в апеляційній скарзі на неможливість застосування до спірних правовідносин положень ст.ст. 116, 117 КЗпП України з огляду на те, що виплата індексації військовослужбовцям регулюються спеціальним законодавством та індексація не входить до структури грошового забезпечення, колегія суддів вважає безпідставними, з огляду на викладене. Що стосується доводів апеляційної скарги Відповідача про те, що у Позивача відсутнє право на отримання відшкодування за затримку виплати остаточного розрахунку при звільненні на підставі статті 117 КЗпП України, оскільки вказане право виникло на підставі судового рішення, яке виконано Відповідачем своєчасно у добровільному порядку, колегія суддів зазначає наступне. Частиною 5 статті 242 КАС України визначено, що при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Згідно правової позиції Великої Палати Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах щодо стягнення з роботодавця середнього заробітку за час затримки остаточного розрахунку при звільненні у випадку визначення суми виплат судовим рішенням, яка викладена у постанові від 26.02.2020 року по справі № 821/1083/17, якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто, зазначене в частині 1 статті 117 КЗпП України). Також, у постанові від 26.02.2020 року по справі № 821/1083/17 Великою Палатою Верховного Суду вказано, що у цьому випадку законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов`язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює можливість відповідальності роботодавця протягом усього періоду прострочення. Після постанови Великої Палати Верховного Суду від 26.02.2020 року по справі № 821/1083/17, викладена в ній позиція (зокрема, щодо наявності передбачених статтею 117 КЗпП України підстав для стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, якщо навіть остаточний розрахунок відбувся на підставі/виконання судового рішення) не піддавалася зміні (відступу). На підставі наведеного, колегія суддів відхиляє доводи апеляційної скарги Відповідача та враховує правову позицію Великої Палати Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах щодо стягнення з роботодавця середнього заробітку за час затримки остаточного розрахунку при звільненні у випадку визначення суми виплат судовим рішенням, яка викладена в постанові від 26.02.2020 року по справі № 821/1083/17. Висновки суду апеляційної інстанції відповідають правовій позиції Верховного Суду, яка викладена, зокрема, в постанові від 28.06.2023 року по справі № 560/11489/22. Вирішуючи питання щодо періоду, за який підлягає виплаті Позивачу середній заробіток за час затримки повного розрахунку при звільненні, розміру середнього заробітку, колегія суддів виходить з наступного. Так, зокрема, що в постановах від 28.06.2023 року по справі № 560/11489/22 та від 21.02.2024 року по справі № 160/15380/22, у правовідносинах з аналогічним предметом спору та періодом виникнення спірних правовідносин, Верховним Судом викладено висновок про необхідність застосування статті 117 КЗпП України в редакції згідно із Законом № 2352-ІХ, яка діяла на дату звернення Позивача з позовом про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні. Водночас, за висновком Верховного Суду у постановах від 29.01.2024 року по справі № 560/9586/22 та від 29.02.2024 року по справі № 460/42448/22, у разі коли спірний період стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні одночасно охоплюється дією редакцій статті 117 КЗпП України, як до змін, внесених Законом № 2352-ІХ так і після їх внесення, то за такого правового врегулювання спірний період варто умовно поділяти на 2 частини: до набрання змінами чинності 19.07.2022 року і після цього. При цьому, Верховним Судом зазначено, що період до 19.07.2022 року (до набрання чинності Законом № 2352-ІХ) регулюється редакцією статті 117 КЗпП України, до внесення у неї змін Законом № 2352-ІХ, тобто без обмеження строком виплати у шість місяців, проте, період з 19.07.2022 року регулюється вже нині чинною редакцією статті 117 КЗпП України, яка передбачає обмеження виплати такому працівникові шістьма місяцями. Колегія суддів зауважує, що суд першої інстанції у даній справі дійшов висновку про необхідність застосування до спірних правовідносин положень статті 117 до внесення у неї змін Законом №2352-ІХ, тобто без обмеження строком виплати у шість місяців. Проте, застосовуючи вищенаведені висновки Верховного Суду до обставин даної справи, колегія суддів зазначає наступне. Остаточною датою закінчення проходження військової служби Позивача є 02.10.2020 року. 22.03.2023 року на виконання судового рішення по справі № 400/1669/21 Позивачу виплачено 42 746, 70 грн.. 30.04.2024 року на виконання судового рішення по справі № 400/4103/23 Позивачу виплачено 118 249, 32 грн.. Таким чином, періодом затримки розрахунку при звільненні є період з 03.10.2020 року по 18.07.2022 року (підлягає застосуванню редакція ст. 117 КЗпП України до набрання чинності Законом № 2352-ІХ), та з 19.07.2022 року по 29.04.2024 року (підлягає застосуванню редакція ст.117 КЗпП України після набрання чинності Законом № 2352- ІХ, яка передбачає обмеження виплати такому працівникові шістьма місяцями). В свою чергу, порядок обчислення середньої заробітної плати затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 року № 100, згідно п.п. 2, 8 якого, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов`язана відповідна виплата. Нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період. З огляду на викладене, середньоденний заробіток Позивача має бути розрахований з календарних днів та складає 377, 93 грн. (ГЗ за серпень-вересень 2020 року (два місяці перед звільненням) = 23 053, 70 грн.) / 61 (кількість календарних днів у серпні та вересні 2020 року). Період затримки розрахунку при звільненні з 03.10.2020 року по 18.07.2022 року складає 654 календарних дні, з 19.07.2022 року по 29.04.2024 року складає 651 календарний день, однак враховуючи наведені вище висновки суду, з останнього періоду рахується лише шість місяців, тобто 184 календарних дня. З урахуванням наведеного розміру середньоденного заробітку, середній заробіток з 03.10.2020 року по 18.07.2022 року за 654 к.д. складає 247 166, 22 грн., з 19.07.2022 року по 29.04.2024 року, але лише за шість місяців (184 к.д.) складає 69 539, 12 грн., загальний розмір 316 705, 34 грн.. Щодо розміру середнього заробітку за вказаний період, який підлягає виплаті Позивачу, колегія суддів зазначає наступне. Згідно правової позиції Великої Палати Верховного Суду, яка викладена у постановах від 26.06.2019 року по справі № 761/9584/15-ц та від 26.02.2020 року по справі № 821/1083/17, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України. Велика Палата Верховного Суду у наведених справах дійшла висновку, що зменшуючи розмір відшкодування, визначений виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, необхідно враховувати: - розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором; - період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; - ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника; - інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні. Отже, з урахуванням конкретних обставин справи, які мають юридичне значення та, зокрема, визначених Великою Палатою Верховного Суду критеріїв, суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника незалежно від того, чи він задовольняє позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум у повному обсязі чи частково. Також, згідно висновків Верховного Суду від 30.11.2020 року по справі № 480/3105/19 щодо застосування ст. 117 КЗпП України, який неодноразово застосовувався ВС і в інших справах наведеної категорії, в разі виплати частини (не всіх) належних звільненому працівникові сум зменшується відповідно розмір відповідальності, і цей розмір відповідальності повинен бути пропорційним розміру невиплачених сум з урахуванням того, що всі належні при звільненні суми становлять сто відсотків, стільки ж відсотків становить розмір середнього заробітку. Для вірогідного розрахунку розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, який був би прямо пропорційний розміру невиплачених працівникові, який звільняється (в цій справі - з військової служби), сум, які належало виплатити при звільненні, важливо з`ясувати розмір усіх сум (складових грошового забезпечення), які особа, яка звільняється, мала отримати при звільненні. На цьому акцентується увага у згаданій постанові Верховного Суду від 30.11.2020 року по справі № 480/3105/19. Водночас, згідно висновків Верховного Суду у постановах від 27.04.2023 року по справі № 200/5415/20-а та від 08.06.2023 року по справі № 340/681/20, запропонований у справі № 480/3105/19 спосіб зменшення середнього заробітку, який підлягає стягненню на підставі статті 117 КЗпП України, не потрібно інтерпретувати, як єдино правильний, чи обов`язковий. Колегія суддів враховує, що постанови Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2019 року по справі № 761/9584/15-ц та від 26.02.2020 року по справі № 821/1083/17, та Верховного Суду від 30.11.2020 року по справі № 480/3105/19, від 27.04.2023 року по справі № 200/5415/20-а, від 08.06.2023 року по справі № 340/681/20 прийняті під час дії редакції ст.ст.116, 117 КЗпП України до внесення змін Законом № 2352-IX від 01.07.2022 року. Водночас, колегія суддів вважає, що конструкції норм ст.ст. 116, 117 КЗпП України в редакції згідно Закону № 2352-IX від 01.07.2022 року не дають підстав для висновку про неможливість застосування висновків Великої Палати Верховного Суду у постановах від 26.06.2019 року по справі № 761/9584/15-ц та від 26.02.2020 року по справі № 821/1083/17, Верховного Суду від 30.11.2020 року по справі № 480/3105/19, від 27.04.2023 року по справі № 200/5415/20-а, від 08.06.2023 року по справі №340/681/20, згідно яких, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України. Колегія суддів зазначає, що ч. 2 ст. 117 КЗпП України, як в редакції до 19.07.2022 року, так і в редакції згідно Закону № 2352-IX від 01.07.2022 року, містить однакові приписи, згідно яких, при наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Велика Палата Верховного Суду, аналізуючи наведені положення, зокрема, ч. 2 ст. 117 КЗпП України, які не зазнали змін у цій частині, дійшла висновку, що суд має орієнтовно оцінити розмір майнових втрат, яких, як можна було б розумно передбачити, міг зазнати Позивач, та враховуючи компенсаційний характер заходів відповідальності ВП ВС вказано на те, що виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України. Щодо абз. 2 ч. 2 ст. 117 КЗпП України в частині визначення розміру відшкодування за час затримки розрахунку при звільненні органом, який виносить рішення по суті спору, у разі, якщо спір вирішено на користь працівника частково, ВП ВС вказував на те, що таке правове регулювання є способом досягти балансу між захистом прав працівника та додержанням принципів справедливості і співмірності у трудових відносинах, враховуючи фактичні обставини, за яких стався несвоєчасний розрахунок та міру добросовісної поведінки роботодавця. При цьому, ВП ВС наголошувалось, що суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника незалежно від того, чи він задовольняє позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум у повному обсязі чи частково. У вказаних справах Верховним Судом також зазначено, що відповідно до принципу співмірності, розмір середнього заробітку за затримку розрахунку при звільненні не може в рази перевищувати розмір виплат, які не сплатив роботодавець працівнику при звільненні. Суд першої інстанції у даній справі встановив загальний розмір належних Позивачеві при звільненні виплат, частку коштів, яка була виплачена Позивачу при звільненні у порівнянні з загальним розміром належних Позивачеві при звільненні виплат, частку коштів, яка не була виплачена Позивачу при звільненні у порівнянні з загальним розміром належних Позивачеві при звільненні виплат. Враховуючи критерії, сформульовані Великою Палатою Верховного Суду, у контексті обставин цієї справи, суд першої інстанції дійшов вірного висновку, що середній заробіток за час затримки розрахунку при звільнені підлягає виплаті Позивачу в сумі 29 920, 59 грн., з яких середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 03.10.2020 року по 18.07.2022 року в сумі 22 966, 68 грн. та за період з 19.07.2022 року по 29.04.2024 року 6 953, 91 грн.. При цьому, колегія суддів погоджується з судом першої інстанції, що в даному випадку необхідно застосувати критерії зменшення розміру відшкодування, визначеного відповідно до ст. 117 КЗпП України (що відповідає висновкам Великої Палати Верховного Суду, які викладені у постановах від 26.06.2019 року по справі № 761/9584/15-ц, від 26.02.2020 року по справі № 821/1083/17 та від 18.03.2020 року по справі № 711/4010/13), з огляду на таке: - Позивача виключено зі списків особового складу 02.10.2020 року. На момент звільнення Позивач не мав претензій щодо остаточного розрахунку, доказів звернення до Відповідача до звільнення або одразу після звільнення Позивач не надав; - за виплатою недоотриманого грошового забезпечення, зокрема індексації грошового забезпечення за період з 01.04.2017 року по 28.02.2018 року Позивач звернувся 18.03.2021 року (справа № 400/1669/21), тобто через 5 місяців після звільнення, а вдруге з позовом про нарахування індексації грошового забезпечення за період з 01.01.2018 по 02.10.2020 року звернувся до суду 16.04.2023 року, тобто через 30 місяців з дня звільнення; - між сторонами існував спір щодо виплат індексації грошового забезпечення, який вирішений судами. Рішення по справі № 400/1669/21 набрало законної сили 02.02.2023 року та було виконано Відповідачем 22.03.2023 року. Рішення по справі № 400/4103/23 набрало законної сили 05.12.2023 року та було виконано Відповідачем 30.04.2024 року; - тривалий строк невиплати викликаний не умисними діями Відповідача, а відсутністю належного фінансування, Відповідач не є самостійним розпорядником бюджетних коштів; - загальний розмір суми середнього заробітку за затримку розрахунку при звільненні, обчислений за вимогами Постанови № 100 становить 316 705, 34 грн., що майже в два рази більше отриманих на виконання судових рішень виплат. Підсумовуючи викладене, враховуючи критерії, сформульовані Великою Палатою Верховного Суду, у контексті обставин цієї справи, колегія суддів вважає справедливим, пропорційним і таким, що відповідатиме обставинам цієї справи, які мають юридичне значення та наведеним вище критеріям, визначення розміру відповідальності Відповідача за прострочення ним належних при звільненні Позивача виплат у сумі 29 920, 59 грн., що також вірно було встановлено судом першої інстанції. З приводу доводів представника Позивача про неврахування судом першої інстанції правової позиції Верховного Суду, викладену у постанові від 22.02.2024 року по справі № 560/831/23, судова колегія зазначає, що умови та обставини кожної конкретної справи є різними, що вимагають індивідуального підходу, який, в свою чергу впливає на суму середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні. У частині дотримання Позивачем строків звернення до суду із даним позовом, колегія суддів виходить з наступного. Відповідно ст. 122 КАС України позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами (ч. 1). Для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів (ч. 2). Для захисту прав, свобод та інтересів особи цим Кодексом та іншими законами можуть встановлюватися інші строки для звернення до адміністративного суду, які, якщо не встановлено інше, обчислюються з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів (ч. 3). Для звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби встановлюється місячний строк (ч. 5). Колегія суддів зазначає, що Верховний Суд уже висловлював правову позицію щодо юридичної природи відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, та щодо застосування статті 233 КЗпП України до спорів про його стягнення, ініційованих колишніми публічними службовцями. Так, у пункті 57 постанови Великої Палати Верховного Суду від 30.01.2019 року по справі № 910/4518/16 вказано, що за змістом приписів статей 94, 116, 117 КЗпП України та статей 1, 2 Закону України від 24.03.1995 №108/95-ВР «Про оплату праці» середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за своєю правовою природою є спеціальним видом відповідальності роботодавця, спрямованим на захист прав звільнених працівників щодо отримання ними в передбачений законом строк винагороди за виконану роботу (усіх виплат, на отримання яких працівники мають право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій), який нараховується у розмірі середнього заробітку та не входить до структури заробітної плати. Отже, середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні не є заробітною платою, за якою працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення без обмеження будь-яким строком (частина 2 статті 233 КЗпП України). Також 11.02.2021 року Верховний Суд у складі судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду у справі № 240/532/20 дійшов висновку, що строк звернення до суду за вирішенням публічно-правового спору щодо стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні охоплюється спеціальною нормою частини 5 статті 122 КАС України, відтак відсутні підстави для застосування у спірних правовідносинах частини 1 статті 233 КЗпП України. Враховуючи викладене, колегія суддів дійшла висновку про те, що для звернення до суду з вимогами про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні встановлено місячний строк. У цій категорії справ законодавець визнав строк в один місяць достатнім для того, щоб особа, яка вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушено її права, свободи чи інтереси, визначилася, чи звертатиметься вона до суду з позовом за їх захистом. Як встановлено колегією суддів, Відповідач в день звільнення Позивача 02.10.2020 року не виконав законодавчо встановленого обов`язку щодо повного розрахунку при звільненні, оскільки не виплатив Позивачу індексацію грошового забезпечення, яка є складовою грошового забезпечення, в повному обсязі. Вказаний обов`язок Відповідач виконав лише 30.04.2024 року. В той же час, адміністративний позов по даній справі було сформовано в системі «Електронний суд» 25.05.2024 року та зареєстровано судом першої інстанції 28.05.2024 року, тобто позовна заява була подана до суду в межах місячного строку, тому Позивачем не пропущено строк звернення до суду. Відтак, колегія суддів відхиляє доводи Відповідача про пропуск Позивачем строку звернення до адміністративного суду із розглядуваним позовом. Щодо доводів Відповідача про те, що Позивач звернувся до суду непередбаченим чинним процесуальним законодавством способом, оскільки позовна заява не була сформована за допомогою підсистеми «Електронний суд», а лише додана до супровідного листа як додаток, що є порушенням пункту 26 Положення про порядок функціонування окремих підсистем (модулів) Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи, колегія суддів виходить з наступного. Колегія суддів звертає увагу, що матеріалами справи підтверджується, що позовна заява була сформована представником Позивача через підсистему «Електронний суд», та підписана кваліфікаційним електронним підписом. Відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини, реалізуючи положення Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, необхідно уникати занадто формального ставлення до передбачених законом вимог, так як доступ до правосуддя повинен бути реальним. Надмірний формалізм при вирішені питання щодо прийняття позовної заяви або скарги - є порушенням права на справедливий судовий захист. У рішенні від 13.01.2000 року у справі «Мірагаль Есколано та інші проти Іспанії» та у рішенні від 28.10.1998 року у справі «Перес де Рада Каваніллес проти Іспанії» Європейський Суд з прав людини вказав, що надто суворе тлумачення внутрішніми судами процесуальної норми позбавило заявників права доступу до суду і завадило розгляду їхніх позовних вимог. Це визнано порушенням пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Рішеннями Європейського суду з прав людини визначено, що право на доступ до суду має «застосовуватися на практиці і бути ефективним» (рішення у справі Bellet v. France від 04.12.1995 року). Для того, щоб право на доступ було ефективним, особа «повинна мати реальну можливість оскаржити дію, що порушує його права» (рішення у справах «Bellet v. France» та «Nunes Dias v. Portugal»). Суворе трактування національним законодавством процесуального правила (надмірний формалізм) можуть позбавити заявників права звертатись до суду (рішення у справі «Perez de Rada Cavanilles v. Spain»). Також Європейським судом з прав людини зазначено, що «надмірний формалізм» може суперечити вимозі забезпечення практичного та ефективного права на доступ до суду згідно з пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Це зазвичай відбувається у випадку особливо вузького тлумачення процесуальної норми, що перешкоджає розгляду скарг заявника по суті, із супутнім ризиком порушення його чи її права на ефективний судовий захист (рішення у справах «Zubac v. Croatia», «Beles and Others v. the Czech Republic», №47273/99, пп. 50-51 та 69, та «Walchli v. France», № 35787/03, п. 29). При цьому Європейський суд з прав людини провів лінію між формалізмом та надмірним формалізмом. Так, формалізм є явищем позитивним та необхідним, оскільки забезпечує чітке дотримання судами процесу. Надмірний же формалізм заважає практичному та ефективному доступу до суду. Формалізм не є надмірним, якщо сприяє правовій визначеності та належному здійсненню правосуддя. Отже, як зазначила Велика Палата Верховного Суду у постанові від 05 грудня 2018 року у справі П/9901/736/18 (провадження №11-989заі18) згідно з практикою Європейського суду з прав людини, реалізуючи положення Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, необхідно уникати занадто формального ставлення до передбачених законом вимог, так як доступ до правосуддя повинен бути не лише фактичним, але і реальним. Надмірний формалізм при вирішені питання щодо прийняття позовної заяви або скарги - є порушенням права на справедливий судовий захист. Зазначений висновок відповідає правовій позиції Верховного Суду, яка викладена в постанові від 31.08.2023 року по справі № 560/11012/22. При цьому, апеляційний суд не бере до уваги покликання Відповідача на правову позицію Верховного Суду, викладену у постанові від 23.07.2024 року по справі № 440/17245/23, оскільки така не стосується порядку звернення до суду із позовом, який встановлений КАС України. Інші доводи та аргументи апеляційних скарг колегія суддів вважає такими, що зводяться до переоцінки доказів, не спростовують висновків суду першої інстанції і свідчать про незгоду скаржника із правовою оцінкою, наданою судом щодо обставин цієї справи, встановлених під час її розгляду. Таким чином, твердження апелянтів про порушення і неправильне застосування судом першої інстанції норм процесуального та матеріального права при прийнятті рішення не знайшли свого підтвердження, в зв`язку з чим підстав для зміни чи скасування законного та обґрунтованого судового акту колегія суддів не вбачає. Зважаючи на вищевикладене, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції вірно встановив фактичні обставини справи, дослідив наявні докази, дав їм належну оцінку та прийняв законне та обґрунтоване рішення у відповідності з вимогами матеріального та процесуального права. Суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права (ст. 316 КАС України). Враховуючи викладені обставини та з огляду на наведені положення законодавства, колегія суддів вважає, що апеляційні скарги слід залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін. На підставі вищевикладеного, керуючись ст.ст. 292, 310, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України, суд, П О С Т А Н О В И В: Апеляційні скарги Дяченка Олексія Володимировича в інтересах ОСОБА_1 та Військової частини НОМЕР_1 на рішення Миколаївського окружного адміністративного суду від 12 серпня 2024 року залишити без задоволення. Рішення Миколаївського окружного адміністративного суду від 12 серпня 2024 року по справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправною бездіяльності та зобов`язання вчинити певні дії залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення до Верховного Суду. Суддя-доповідач: М.П. Коваль Суддя: Ю.В. Осіпов Суддя: В.О. Скрипченко