Постанова 4803 № 204/1962/21

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Провадження № 22-ц/803/7021/24 Справа № 204/1962/21 Головуючий у першій інстанції: Дубіжанська Т.О. Суддя-доповідач: Красвітна Т. П. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 02 жовтня 2024 року колегія суддів Судової палати з розгляду цивільних справ Дніпровського апеляційного суду у складі: головуючого - Красвітної Т.П., суддів: Городничої В.С., Петешенкової М.Ю., за участю секретаря Сахарова Д.О., розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Дніпро цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Красногвардійського районного суду м.Дніпропетровська від 11 квітня 2024 року по справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи - Орган опіки та піклування Центральної адміністрації Дніпровської міської ради, приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Олійник Світлана Вікторівна, про визнання договору дарування недійсним,- ВСТАНОВИЛА: У березні 2021 року ОСОБА_1 , яка діє в інтересах неповнолітнього ОСОБА_3 , звернулась до суду з даним позовом, посилаючись на те, що з 2007 року ОСОБА_1 та ОСОБА_4 стали проживати однією сім`єю без реєстрації шлюбу за адресою по АДРЕСА_1 . ІНФОРМАЦІЯ_1 у ОСОБА_1 та ОСОБА_4 народився син - ОСОБА_3 . ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_4 помер. 05.06.2018 року позивачкою, як законним представником малолітньої дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , у встановленому законом порядку подано заяву про прийняття спадщини. Її чоловіку ОСОБА_4 на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого Третьою Дніпропетровською державною конторою від 07.08.1990 року за реєстром №24083 та зареєстрованого в БТІ м. Дніпропетровська 13.08.1990 року за №420-98, належала квартира АДРЕСА_1 , у якій останній проживав до дня смерті. У 1998 році ОСОБА_4 , збираючись їхати на постійне місце проживання до Ізраїлю, здійснив правочин та подарував спірну квартиру своїй матері ОСОБА_5 , яка проживала в іншій квартирі за адресою по АДРЕСА_2 . Однак в подальшому поїздка ОСОБА_4 до Ізраїлю так і не склалася. Вказує, що перед укладанням договору дарування від 25.06.1998 року, між ОСОБА_5 та її сином ОСОБА_4 була усна домовленість про те, що через деякий час після складання договору дарування остання надасть заповіт з метою повернення квартири, що було виконано. Оспорюваний договір дарування укладався його сторонами не з метою безоплатного відчуження нерухомого майна на користь ОСОБА_5 , а з метою збереження майна за ОСОБА_4 від негативних наслідків щодо можливості втрати цього майна в цілому або його частини після укладання шлюбу з ОСОБА_6 та виїзду до Ізраїлю. 16.12.2000 року ОСОБА_5 написала заповіт на ім`я сина ОСОБА_4 , яким фактично передбачалося повернення квартири у власність ОСОБА_4 . Вказує, що в 2016 році ОСОБА_5 сама ж давала дозвіл на реєстрацію онука в спірній квартирі, що свідчить про відсутність будь яких конфліктів між сторонами. Конфлікт з ОСОБА_5 з приводу квартири почався саме після трагічної смерті її сина ОСОБА_4 , коли остання почала вимагати звільнити спірну квартиру. З метою вирішення питання про визнання права проживання в спірній квартирі, остання у 2018 році звернулася до суду з відповідним позовом. Звертаючись з позовом до суду про визнання договору дарування 18/60 частин від 25.06.1998 року недійсним позивачка посилається на те, що він був укладений з порушенням норм ст. 58 ЦК УРСР 1963 року, оскільки порушує права та законні інтереси дитини ОСОБА_3 , так як на разі не має можливості отримати в спадок майно, яке відчужене за удаваним правочином, а отже, не входить до спадкової маси після смерті ОСОБА_4 . Тому позивачка просила визнати недійсним договір дарування 18/60 частини житлового будинку АДРЕСА_3 ), укладеного між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 від 25.06.1998 року, зареєстрованого в реєстрі за №2250 та посвідченого приватним нотаріусом Олійник С.В. Рішенням Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 11 квітня 2024 року в задоволенні позовних вимог відмовлено. В апеляційній скарзі ОСОБА_1 , посилаючись на неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, ставить питання про скасування оскаржуваного рішення та ухвалення нового про задоволення позовних вимог. Колегія суддів звертає увагу, що про час та місце слухання даної справи апеляційним судом учасники справи повідомлені належним чином у відповідності до вимог ст. 128-130 ЦПК України, що підтверджується матеріалами справи. Від Органу опіки та піклування Центральної адміністрації Дніпровської міської ради надійшло клопотання № 03/18-590 від 30.09.2024 про розгляд справи без участі їх представника. Судовий захист повинен відповідати умовам процесуальної економії, враховуючи, що пунктами 10, 11 частини 2 статті 2 ЦПК України визначено, що одними із основних принципів цивільного судочинства є розумність строків розгляду справи судом та неприпустимість зловживання процесуальними правами. З урахуванням викладеного вище, колегія суддів дійшла висновку про можливість розгляду справи за відсутності учасників процесу, які не з`явились. Розглянувши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та заявлених позовних вимог, колегія не знаходить підстав для задоволення апеляційної скарги та скасування оскаржуваного рішення, виходячи з наступного. Встановлено судом та стверджується зібраними у справі доказами, що 25.06.1998 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 було укладено договір дарування, що посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Олійник С.В. за №2250, згідно з яким ОСОБА_4 подарував, а ОСОБА_5 прийняла в дар 18/60 частин житлового будинку АДРЕСА_3 , яка належала продавцю на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого Третьою дніпропетровською держнотконторою 07.08.1990 року за реєстровим №2-4083 та зареєстрованого в БТІ м. Дніпропетровська 13.08.1990 року за №420-98 (а.с. 23 т.1). 16.12.2000 року ОСОБА_5 склала заповіт, посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Камеко Т.П., зареєстрований в реєстрі за №2374, відповідно до якого на випадок своєї смерті спадкодавець заповіла 18/60 частин житлового будинку з відповідною частиною надвірних побудов та земельною ділянкою, що знаходяться в АДРЕСА_3 - ОСОБА_4 (а.с. 27 т.1). 02.09.2003 року ОСОБА_5 склала заповіт, посвідчений державним нотаріусом Восьмої дніпровської державної нотаріальної контори Хорошманенко Н.С., зареєстрований за №2-2191, за змістом якого на випадок своєї смерті заповіла все належне їй майно, де б воно не знаходилось, та з чого б воно не складалось і взагалі все те, що буде належати їй на день смерті - ОСОБА_4 (а.с. 28 т.1). У позовній заяві позивачка зазначає, що з 2007 року вона разом із ОСОБА_4 проживали однією сім`єю без реєстрації шлюбу за адресою по АДРЕСА_1 . ІНФОРМАЦІЯ_1 у ОСОБА_1 та ОСОБА_4 народився син - ОСОБА_3 , що підтверджується копією свідоцтва про народження серії НОМЕР_1 , виданого 10.06.2009 року Амур-нижньодніпровським відділом реєстрації актів цивільного стану Дніпропетровського міського управління юстиції, актовий запис №874 (а.с. 35 т.1). З копії довідки, виданої головою квартального комітету 16.05.2017 року вбачається, що ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , зареєстрований з 17.05.2016 року за адресою по АДРЕСА_4 (а.с. 31 т.1). ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_4 помер, відповідно до копії свідоцтва про смерть серії НОМЕР_2 , виданого 30.10.2017 року Чечелівським районним у місті Дніпрі відділом державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у Дніпропетровській області, актовий запис №1987 (а.с. 17 т.1). Згідно копії довідки приватного нотаріуса Дніпровського міського нотаріального округу Меньшакової К.О. від 12.10.2020 №279/02-14, після ОСОБА_4 , що помер ІНФОРМАЦІЯ_2 , спадщину прийняв син спадкодавця - ОСОБА_3 (спадкова справа №21/2018), на підставі п. 4 ст. 1268 ЦК України (а.с. 22 т.1). Відповідно до копій довідок, виданих головою квартального комітету 25 .07.2018 року та 04.11.2019 року, за адресою по АДРЕСА_4 з 1990 року до дня смерті проживав ОСОБА_4 ; разом з ним з 2007 проживала позивачка ОСОБА_1 та неповнолітній син ОСОБА_3 , який народився в період спільного проживання і мешкає за цією адресою по цей час (а.с. 29, 30 т.1). 24.11.2017 року ОСОБА_5 склала новий заповіт, посвідчений державним нотаріусом Восьмої дніпровської державної нотаріальної контори Хорошманенко Н.С., зареєстрований за №2-1552, яким заповіла все належне їй майно, де б воно не знаходилось, та з чого б воно не складалось, все те, що буде належати їй на день смерті відповідачу - ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_4 (а.с. 241 зворот т.1). ІНФОРМАЦІЯ_5 ОСОБА_5 померла, що підтверджується копією свідоцтва про смерть серії НОМЕР_3 , виданого 22.10.2022 року Амур-Нижньодніпровським відділом державної реєстрації актів цивільного стану у місті Дніпрі Південно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Дніпро), актовий запис №1728 (а.с. 240 т.1). Відповідно до копії спадкової справи №721/2022, заведеної 15.11.2022 року Шостою дніпровською державною нотаріальною конторою після ОСОБА_5 , що померла ІНФОРМАЦІЯ_5 , до нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини 15.11.2022 звернувся відповідач ОСОБА_2 (а.с. 238-239 т.1). ОСОБА_5 була зареєстрована за адресою по АДРЕСА_2 з 19.03.1965 по 22.10.2022; інші зареєстровані особи за цією адресою на дату її смерті відсутні. Вказане підтверджується копією листа Відділу обліку проживання фізичних осіб Управління у сфері державної реєстрації Департаменту адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради від 31.07.2023 №14/5-9601 (а.с. 253 т.1). Відповідно до п. 4 Прикінцевих та перехідних положень Цивільного кодексу України від 16.01.2003 року, Цивільний кодекс України застосовується до цивільних відносин, що виникли після набрання ним чинності. Щодо цивільних відносин, які виникли до набрання чинності Цивільним кодексом України, положення цього Кодексу застосовуються до тих прав і обов`язків, що виникли або продовжують існувати після набрання ним чинності. Згідно п. 9 Прикінцевих та перехідних положень Цивільного кодексу України від 16.01.2003 року до договорів, що були укладені до 1 січня 2004 року і продовжують діяти після набрання чинності Цивільним кодексом України, застосовуються правила цього Кодексу лише щодо підстав, порядку і наслідків зміни або розірвання договорів окремих видів незалежно від дати їх укладення. Отже, спірні правовідносини з приводу оспорювання договору дарування від 25.06.1998регулюються нормами Цивільного кодексу УРСР 1963 року, який був чинним на час укладення вказаного договору, у відповідній редакції. Відповідно до статті 41 ЦК Української РСР угодами визнаються дії громадян і організацій, спрямовані на встановлення, зміну або припинення цивільних прав або обов`язків. Угоди можуть бути односторонніми і дво- або багатосторонніми (договори). Відповідно до вимог ст. 128 ЦК УРСР право власності (право оперативного управління) у набувача майна за договором виникає з моменту передачі речі, якщо інше не передбачено законом або договором. Передачею визнається вручення речей набувачеві. За правилами статті 153 ЦК Української РСР договір вважається укладеним, коли між сторонами в потрібній у належних випадках формі досягнуто згоди по всіх істотних умовах. Істотними є ті умови договору, які визнані такими за законом або необхідні для договорів даного виду, а також всі ті умови, щодо яких за заявою однієї з сторін повинно бути досягнуто згоди. Частинами першою та другою сатті 243 ЦК УРСР встановлено, що за договором дарування одна сторона передає безоплатно другій стороні майно у власність. Договір дарування вважається укладеним з моменту передачі майна обдарованому. Договір дарування нерухомого майна повинен бути нотаріально посвідчений (ч. 3 ст. 244, ч. 1 ст. 227 ЦК УРСР ). Договір дарування вважається укладеним з моменту передачі майна обдарованому. Договір дарування нерухомого майна має бути нотаріально посвідчений, якщо хоча б однією з сторін є громадянин. У позовній заяві позивачка, як на правову підставу позову, посилалася на ст. ст. 57, 58 ЦК УРСР 1963 року. Так, відповідно до статті 57 ЦК України 1963 року, угода, укладена внаслідок обману, насильства, погрози, зловмисної угоди представника однієї сторони з другою стороною, а також угода, яку громадянин був змушений укласти на вкрай невигідних для себе умовах внаслідок збігу тяжких обставин, може бути визнана недійсною за позовом потерпілого або за позовом державної чи громадської організації. Таким чином, правочин може бути визнаний вчиненим під впливом обману у випадку навмисного цілеспрямованого введення іншої сторони в оману щодо фактів, які впливають на укладення правочину. Ознакою обману є умисел: особа знає про наявність чи відсутність певних обставин і про те, що друга сторона, якби володіла цією інформацією, не вступила б у правовідносини, невигідні для неї. Обман також має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування. Відповідно до постанови Пленуму Верховного Суду України 28 квітня 1978 року №3 «Про судову практику в справах про визнання угод недійсними» визнання угоди недійсною може мати місце і після смерті громадянина, який був її учасником. Такі вимоги можуть бути заявлені другою стороною, спадкоємцями померлого, іншими заінтересованими особами та прокурором. Суду не представлено будь-яких належних та допустимих доказів, що договір купівлі-продажу від 25.06.1998 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 (сином та матір`ю) був укладений внаслідок обману, насильства, погрози, або на вкрай невигідних для себе умовах внаслідок збігу тяжких обставин. Статтею 58 ЦК УРСР визначено, що недійсною є угода, укладена про людське око, без наміру створити юридичні наслідки (мнима угода). Якщо угода укладена з метою приховати іншу угоду (удавана угода), то застосовуються правила, що регулюють ту угоду, яку сторони дійсно мали на увазі. Для визнання угоди мнимою необхідно встановити той факт, що угода була укладена без наміру створити юридичні наслідки, та що сторони за угодою ніяких дій по здійсненню мнимої угоди не вчиняли. Отже, підставою для визнання договору дарування з мотивів її мнимості, є її укладення без створення юридичних наслідків. У позовній заяві позивачка зазначає, що оспорюваний договір дарування від 25.06.1998 року був укладений, у зв`язку з наміром ОСОБА_4 виїхати на постійне місце проживання до Ізраїлю та наміром укладання шлюбу з іншою жінкою (який був розірваний 24.05.2004). Таким чином, намір ОСОБА_4 виїхати на постійне місце проживання до Ізраїлю лише свідчить про дійсність намірів подарувати належну йому частину житлового нерухомого майна своїй матері, яка є людиною найближчого ступеня споріднення. Встановлено, що після укладення договору дарування всі умови правочину виконані сторонами в повному обсязі, а саме ОСОБА_4 передав, а ОСОБА_5 прийняла нерухоме майно у власність, було проведено реєстрацію за ОСОБА_5 права власності на подароване майно у БТІ м. Дніпропетровська 13.08.1990 року у реєстрову книгу №420 за реєстровим №98, що також підтверджується копією листа КП "ДМБТІ" ДОР №16112 від 21.11.2017 (а.с. 24 т.1). Складений ОСОБА_5 заповіт від 16.12.2000 року №2374 щодо розпорядження на випадок своєї смерті 18/60 частинами житлового будинку з відповідною частиною надвірних побудов та земельною ділянкою по АДРЕСА_3 також свідчить про прийняття цього майна обдарованою ОСОБА_5 у власність, ставлення обдарованою до спірного майна, як до своєї власності та про наявність у ОСОБА_5 намірів розпорядитись спірним майном на випадок своєї смерті. Протягом усього свого життя сторони договору дарування від 25.06.1998 року його дійсність, у передбаченому діючим законодавством порядку, не оспорювали. Важливою вимогою до правочину є вільне волевиявлення та його відповідність внутрішній волі сторін, які спрямовані на настання певних наслідків. За удаваним правочином сторони умисно оформлюють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. Причина їх оформлення зумовлена бажанням сторін приховати істинний характер відносин сторін і уникнути небажаних для себе цивільних, податкових та інших правових наслідків. Встановивши під час розгляду справи, що правочин вчинено з метою приховати інший правочин, суд має визнати, що сторонами вчинено саме цей правочин, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин. Позивачкою не доведено належними та допустимими доказами удаваності оспорюваного правочину, не обґрунтовано який саме правочин мали на меті приховати сторони договору. Виходячи з викладеного, надавши належної оцінки представленим у справі доказам, у їх сукупності; приймаючи до уваги підстави та обґрунтування позову, враховуючи недоведеність позовних вимог - колегія дійшла висновку про відсутність підстав для визнання недійсним договору дарування, укладеного 25.06.1998 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 , що посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Олійник С.В. за №2250. Посилання позивачки на порушення оспорюваним договором прав неповнолітнього сина - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , є безпідставним, адже правочин вчинено 25.06.1998 року, а син позивачки народився лише 28.05.2009 року, більше ніж через 10 років після укладення батьком дитини договору дарування. Як установлено судом, у даному випадку, за наслідками укладення оспорюваного договору дарування від 25.06.1998 року, майнові права дитини чи її законні інтереси порушено не було, оскільки ОСОБА_4 , як власник нерухомого майна, мав право розпорядитися своєю власністю на власний розсуд, у тому числі, подарувати його своїй матері. На час народження спільного сина позивачки та ОСОБА_4 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ), а також на час відкриття спадщини після смерті ОСОБА_4 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 ) у останнього не було права власності на 18/60 частин житлового будинку по АДРЕСА_3 . Посилання в апеляційній скарзі, що нерухоме майно по АДРЕСА_3 було єдиним місцем проживання спадкодавця ОСОБА_4 , де він проживав до самої смерті, не свідчить про укладення договору дарування без наміру створити юридичні наслідки, або з метою приховати іншу угоду. Як зазначала позивачка у позовній заяві, ОСОБА_4 мав намір переїхати на постійне місце проживання до Ізраїлю, що свідчить про реальність намірів дарування матері нерухомого майна на території України. Оскільки поїздка ОСОБА_4 до Ізраїлю не склалась, він за згодою матері продовжив проживати в житловому приміщенні. Тобто зміна обставин ОСОБА_4 щодо переїзду до Ізраїлю не свідчить про відсутність намірів дарування майна своїй матері на час укладення правочину. Отже, доводи апеляційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування районним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи, а лише зводяться до переоцінки доказів. Суд звертає увагу, що, відповідно до ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 82 цього Кодексу. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Згідно ст. 89 ЦПК України, виключне право оцінки доказів належить суду, який має оцінювати докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. З огляду на вищевикладене, апеляційна скарга не підлягає задоволенню, а рішення суду першої інстанції підлягає залишенню без змін. Керуючись ст.ст. 259, 268, 367, 375, 381-383 ЦПК України, колегія суддів, - ПОСТАНОВИЛА: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення. Рішення Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 11 квітня 2024 року - залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та протягом тридцяти днів може бути оскаржена шляхом подання касаційної скарги до Верховного Суду. Головуючий Т.П. Красвітна Судді В.С. Городнича М.Ю. Петешенкова