Постанова 4803 № 204/13482/23

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Провадження № 22-ц/803/8767/24 Справа № 204/13482/23 Суддя у 1-й інстанції - Приваліхіна А. І. Суддя у 2-й інстанції - Никифоряк Л. П. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 15 жовтня 2024 року м. Дніпро Дніпровський апеляційний суд колегією суддів у складі: головуючого судді Никифоряка Л.П., суддів Гапонова А.В., Новікової Г.В., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи в письмовому провадженні у місті Дніпрі апеляційну скаргу Комунального підприємства «Дніпроводоканал» Дніпровської міської ради на заочне рішення Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 06 червня 2024року у цивільній справі за позовом комунального підприємства «Дніпроводоканал» Дніпровської міської ради до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за послуги водопостачання та водовідведення, В С Т А Н О В И В: У вересні 2023року Комунальне підприємство «Дніпроводоканал» Дніпровської міської ради (далі КП «Дніпроводоканал») звернулося в суду з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за послуги водопостачання та водовідведення. Позовні вимоги, з урахуванням заяви про збільшення позовних вимог від 11 квітня 2024року, позивач обґрунтовував тим, що відповідно до державної програми забезпечення населення України послугами водопостачання та водовідведення КП «Дніпроводоканал» Дніпровської міської ради надає послуги водопостачання та водовідведення споживачам. Між КП «Дніпроводоканал» та відповідачами встановлені фактичні відносини з приводу надання послуг, згідно рішення Дніпровської міської ради № 526 від 20 квітня 1995року «Про розподіл платні за надання населенню комунальних послуг, споживачам, переданим на обслуговування КП «Дніпроводоканал» Дніпровської міської ради», абоненту відкрито особовий рахунок. Споживачі зобов`язані оплатити послуги, якщо вони фактично користується ними. Відсутність договору сама по собі не може бути підставою для звільнення споживачів від оплати комунальних послуг. Відповідно до розрахунку сума заборгованості відповідачів за надані послуги водопостачання та водовідведення за адресою: АДРЕСА_1 , де відповідальним квартиронаймачем є ОСОБА_1 , якій відкрито особовий рахунок № НОМЕР_1 , а її зареєстрованими членом сім`ї є ОСОБА_2 , станом на 31 березня 2024року складає 58 838,51грн. Ураховуючи викладене, позивач виклав вимогу про солідарне стягнення з відповідачів на його користь заборгованості по оплаті послуг водопостачання та водовідведення: за період з 30 листопада 2013року по 13 грудня 2018року, а саме: 8 723,16грн суми основного боргу; 35,18грн 3 % річних; інфляційного збільшення 418,38грн; за період з 13 грудня 2018року по 31 березня 2024року, а саме: 50 115,35грн суми основного боргу; 552,66грн 3 % річних; інфляційного збільшення 4 189,96грн; а також судових витрат по сплаті судового збору розмірі 2 684,00грн. Заочним рішенням Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 06 червня 2024року у задоволенні позову відмовлено. В апеляційній скарзі КП «Дніпроводоканал», посилаючись на неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, виклало вимогу про скасування рішення та ухвалення нового про задоволення позовних вимог. Апеляційна скарга обґрунтовувалась тим, що позивачем належними та допустимими доказами доведено виникнення заборгованості із наданих відповідачам послуг водопостачання та водовідведення. Надані суду розрахунки заборгованості було здійснено згідно із діючими нормами та тарифами, з урахуванням кількості зареєстрованих осіб, а тому судом першої інстанції неправомірно було не прийнято його до уваги. Вважає, що у разі виникнення сумнівів щодо достовірності таких розрахунків, суд міг витребувати відповідні докази, однак не зробив цього та провів розгляд справи без участі представника позивача, який міг би їх розтлумачити. Відповідачі своїм правом, передбаченим статтею 360 ЦПК України, не скористалися та відзиву на апеляційну скаргу не подавали. Відповідно до частини тринадцятої статті 7 ЦПК України розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться. Згідно з частиною першою статті 368 ЦПК України справа розглядається судом апеляційної інстанції за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими цією главою. Згідно пункту 1 частини першої статті 274 ЦПК України у порядку спрощеного позовного провадження розглядаються малозначні справи. Враховуючи вищевикладене, розгляд справи здійснено в порядку письмового провадження, без повідомлення учасників справи. Суд апеляційної інстанції звертає увагу, що про час та місце слухання даної справи апеляційним судом сторони у справі повідомлені належним чином у відповідності до вимог статей 128-130 ЦПК України, що підтверджується наявними в матеріалах справи рекомендованими повідомленнями про вручення поштових відправлень та довідкою про доставку електронного листа. Сторони у справі у встановлений законом строк не звернулися до суду з заявою із запереченнями щодо розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження. Суд апеляційної інстанції, заслухавши доповідь судді-доповідача щодо змісту рішення, яке оскаржено, доводів апеляційної скарги та меж, в яких повинна здійснюватися перевірка рішення, встановлюватися обставини і досліджуватися докази, дійшов висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав. Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Відповідно до вимог частини першої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Судом першої інстанції встановлено, що предметом господарської діяльності позивача КП «Дніпроводоканал» є, зокрема, надання послуг водопостачання та водовідведення, про що зазначено у пункті 2.2.1 Статуту Комунального підприємства «Дніпроводоканал» Дніпровської міської ради (нова редакція), затвердженого рішенням міської ради від 20 березня 2019року № 68/23 (а.с.10 та на звороті). Відповідно до довідки про склад сім`ї або зареєстрованих осіб у житловому приміщенні/будинку від 02 травня 2023року у квартирі АДРЕСА_2 зареєстровані: ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 (з 18 квітня 1967року), яка померла ІНФОРМАЦІЯ_2 ; ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 (з 13 грудня 2018року), ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , (15 лютого 2002року), ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , (з 08 вересня 2009року) (а.с.4), а відтак відповідачі є споживачами послуг КП «Дніпроводоканал» за вказаною адресою. Позивачем заявлено позовні вимоги про: стягнення з ОСОБА_1 заборгованості за період з 30 листопада 2013року по 13 грудня 2018року, а саме: 8 723,16грн суми основного боргу; 35,18грн 3 % річних; інфляційного збільшення 418,38грн; солідарне стягнення з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 заборгованості за період з 13 грудня 2018року по 31 березня 2024року, а саме: 50 115,35грн суми основного боргу; 552,66грн 3 % річних; інфляційного збільшення 4 189,96грн; на підтвердження чого позивачем надано суду розрахунок заборгованості за два різні періоди: з січня-грудня 1999року по липень 2018року (а.с.85-87) та з липня 2018року по березень 2024року (а.с.89 та на звороті), які, як він стверджує, є продовженням один одного. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що позовні вимоги про стягнення з відповідачів заборгованості за надані послуги водопостачання та водовідведення є необґрунтованими, не підтверджені належними та допустимими доказами. Апеляційний суд погоджується з такими висновками суду першої інстанції, виходячи з наступного. Відповідно до вимог статті 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином, відповідно до умов договору та вимог ЦК України, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Статтею 319 ЦК України визначено, що власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд та має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав. Крім того, вимогами частини четвертої статті 319 ЦК України визначено, що власність зобов`язує. Відповідно до пункту 6 частини першої статті 1 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» індивідуальний споживач це фізична або юридична особа, яка є власником (співвласником) нерухомого майна, або за згодою власника інша особа, яка користується об`єктом нерухомого майна і отримує житлово-комунальну послугу для власних потреб та з якою або від імені якої укладено відповідний договір про надання житлово-комунальної послуги. У статті 67 Житлового кодексу Української РСР закріплено, що плата за комунальні послуги (водопостачання, газ, теплова енергія та інші послуги) береться крім квартирної плати за затвердженими в установленому порядку тарифами. Згідно пункту 5 частини другої статті 7 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» індивідуальний споживач зобов`язаний оплачувати надані житлово-комунальні послуги за цінами/тарифами, встановленими відповідно до законодавства, у строки, встановлені відповідними договорами. Відповідно до статті 22 Закону України «Про питну воду, питне водопостачання та водовідведення» споживачі питної води зобов`язані своєчасно вносити плату за використану питну воду відповідно до встановлених тарифів на послуги централізованого водопостачання і водовідведення. Приписами частини четвертої статті 23 та частини третьої статті 24 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» визначено, що послуги з централізованого водопостачання/водовідведення надаються згідно з умовами договору, що укладається з урахуванням особливостей, визначених цим Законом, та вимогами правил надання послуг з централізованого водопостачання/водовідведення, що затверджуються Кабінетом Міністрів України, якщо інше не передбачено законом. Разом з цим, Верховний Суд України у своїй постанові від 20 квітня 2016року у справі № 6-2951цс15 зазначив про те, що не дивлячись на те, що відносини між учасниками договірних відносин у сфері житлово-комунальних послуг здійснюються виключно на договірних засадах, споживач має право, зокрема, одержувати вчасно та відповідної якості житлово-комунальні послуги згідно із законодавством та умовами договору на надання житлово-комунальних послуг. Разом з цим, такому праву споживача прямо відповідає його обов`язок щодо оплати житлово-комунальних послуг у строки, встановлені договором або законом. Таким чином, згідно із зазначеними нормами закону споживачі зобов`язані оплатити житлово-комунальні послуги, якщо вони фактично користувалися ними. Факт відсутності договору про надання житлово-комунальних послуг сам по собі не може бути підставою для звільнення споживача від оплати послуг у повному обсязі. Аналогічні правові висновки викладені у постановах Верховного Суду від 26 вересня 2018року у справі № 750/12850/16-ц та від 06 листопада 2019року у справі № 642/2858/16. Отже, суд вважає встановленим той факт, що сторони знаходилися у фактичних договірних відносинах, згідно з якими позивач надавав відповідачам послуги з водопостачання та водовідведення, а відповідачі були зобов`язані сплачувати за ці послуги грошові кошти відповідно до норм та тарифів, що діяли у відповідний період. Окрім того, положеннями статті 13 Конституції України визначено, що власність зобов`язує. Вказана норма кореспондує зі статтею 322 ЦК України, згідно з якою власник зобов`язаний утримувати майно, що йому належить, якщо інше не встановлено договором або законом. Приписами статті 541 ЦК України визначено, що солідарний обов`язок або солідарна вимога виникають у випадках, встановлених договором або законом, зокрема у разі неподільності предмета зобов`язання. Водночас, частиною третьою статті 9 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» визначено, що дієздатні особи, які проживають та/або зареєстровані у житлі споживача, користуються нарівні зі споживачем усіма житлово-комунальними послугами та несуть солідарну відповідальність за зобов`язаннями з оплати житлово-комунальних послуг. Як вбачається з матеріалів справи, єдиним доказом наявності у відповідачів заборгованості, наданим позивачем, є розрахунок заборгованості по особовому рахунку, при цьому підстави нарахування такої заборгованості не обґрунтовані і не доведені належними доказами. Відповідно до розрахунку заборгованості за період з січня-грудня 1999 року по липень 2018року (а.с.85-87), який здійснений із розрахунку на 2 особи, вбачається, що сума заборгованості станом на липень 2018року становить 7 470,27грн (вихідне сальдо). Проте, вказаний розрахунок не містить ані тарифів, за якими здійснювалися розрахунки; ані норм, на які здійснюється нарахування, ані відомостей про те, яким чином та на підставі чого здійснювалися перерахунки. Також розрахунок здійснено на двох осіб, однак у період з 08 вересня 2009року по 17 квітня 2014року у вказаній квартирі було зареєстровано троє осіб: ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 (з 18 квітня 1967року), яка померла ІНФОРМАЦІЯ_2 ; ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , (з 15 лютого 2002року), ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , (з 08 вересня 2009року). Більш того, з вказаного розрахунку вбачається, що нарахування позивачем здійснюються помісячно, а стягнути заборгованість з ОСОБА_1 позивач просить з 30 листопада 2013року, однак яким чином він обраховує заборгованість за один день листопада 2013року не зрозуміло, так само, як не зрозуміло, яким чином позивачем здійснювалося нарахування відповідачці ОСОБА_1 3 % річних та інфляційне збільшення за період часу з 30 листопада 2013року по липень 2018року, бо такі дані у вищевказаному розрахунку взагалі відсутні. Натомість, із розрахунку заборгованості за період з липня 2018року по березень 2024року (а.с.88), який здійснено на три особи, вбачається, що вихідне сальдо за липень 2018року становить 7 470,27грн, інфляція 0,00грн, 3 % річних 06,75грн, що в свою чергу суперечить наданому позивачем розрахунку заборгованості за період з січня-грудня 1999року по липень 2018року та суперечить доводам позивача, що вказані розрахунки є продовженням один одного. Крім того, із вказаного розрахунку також вбачається, що нарахування позивачем здійснюються помісячно, а стягнути заборгованість з ОСОБА_1 позивач вимагає станом на 13 грудня 2018року, однак яким чином він обраховує заборгованість за 13 днів грудня 2018року, не зрозуміло, оскільки окремого розрахунку на підтвердження позовних вимог до ОСОБА_1 за період з 30 листопада 2013року по 13 грудня 2018року, ним суду не надано, а надано лише відомості щодо нарахованої заборгованості за особовим рахунком, у зв`язку з чим, суд позбавлений можливості перевірити чи арифметично вірно позивачем здійснено розрахунок заборгованості, а відтак чи обґрунтовано заявлені ним позовні вимоги. Щодо позовних вимог про солідарне стягнення з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 заборгованості за період з 13 грудня 2018року по 31 березня 2024року. Так, позивачем заявлено вимогу про солідарне стягнення заборгованості з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , починаючи з 13 грудня 2018року, однак стягнення заборгованості за вказану дату відносно ОСОБА_1 позивачем вже заявлено у окремій вимозі про стягнення з неї заборгованості за період з 30 листопада 2013року по 13 грудня 2018року, що свідчить про подвійне стягнення заборгованості ОСОБА_1 . Крім того, на обґрунтування вказаних позовних вимог позивачем надано розрахунок заборгованості за період з липня 2018року по березень 2024року (а.с.88), який здійснено на три особи, з якого вбачається, що вхідне сальдо за липень становить 1 780,40грн, а за грудень 2018року 8 723,16грн, що в свою чергу є заборгованістю за попередній період інших власників/користувачів. Більш того, вказаний розрахунок здійснено на трьох осіб, в тому числі на малолітнього ОСОБА_5 , обов`язки щодо утримання якого покладено на батьків та, які не можуть бути перекладені на іншу особу, зокрема ОСОБА_2 З вказаного розрахунку не зрозуміло, яка саме сума заборгованості рахується за відповідачами, оскільки станом на березень 2024року рахунок відповідачів має наступні значення: вхідне сальдо 57617,31 нараховане ЦВП 714,4; нараховане ЦВВ 519,27; абонплата 18,54 та 17,46; перерахунок «-28,07» та «-20,4»; вихідне сальдо 58838,51; інфляція 0; 3% - 0; що загалом не відповідає заявленим позовним вимогам, в цій частині. Також, не зрозуміло з вказаного розрахунку заборгованості, яким чином та на підставі чого позивачем було здійснено перерахунки «-28,07» та «-20,4». Більш того, нарахування за вказаним розрахунком заборгованості позивачем здійснюються помісячно, натомість стягнути солідарну заборгованість з відповідачів він просить, зокрема з 13 грудня 2018року, однак яким чином він обраховує заборгованість за неповний місяць грудня 2018року не зрозуміло, бо окремого розрахунку на підтвердження позовних вимог до ОСОБА_1 та ОСОБА_2 за період з 13 грудня 2018року по 31 березня 2024року, ним суду не надано, а надано лише відомості щодо нарахованої заборгованості за особовим рахунком, у зв`язку з чим, суд позбавлений можливості перевірити чи арифметично вірно позивачем здійснено розрахунок заборгованості, а відтак чи обґрунтовано заявлені ним позовні вимоги. Разом з тим, заява про збільшення позовних вимог позивачем подана у квітні 2024року, однак актуальних даних щодо зареєстрованих осіб за вказаною адресою на дату збільшення цих вимог останнім суду не надано. З огляду на викладене, апеляційний суд погоджується із висновками суду першої інстанції, що наданий позивачем розрахунок заборгованості є необґрунтованим та безпідставним, через що суд не приймає його до уваги та не вбачає підстав для задоволення позовних вимог. Посилання апелянта на те, що відповідачі постійно проживають за вказаною адресою та користуються послугами позивача та несуть солідарну відповідальність за надані послуги, суд апеляційної інстанції не приймає до уваги, оскільки вказані обставини не підтверджуються матеріалами справи й наданими доказами на підтвердження позовних вимог самим позивачем, що є його процесуальним обов`язком. Відповідно до частини першої статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. У частинах першій, третій статті 12, частинах першій, п`ятій, шостій статті 81 ЦПК України визначено, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Доводи апеляційної скарги, що суд першої інстанції незаконно відмовив в задоволенні позовних вимог щодо стягнення заборгованості з оплати житлово-комунальних послуг з водопостачання та водовідведення та не в повній мірі встановив дійсні обставини справи, колегія суддів не приймає до уваги, оскільки жодних додаткових обґрунтувань апеляційна скарга не містить. Інші доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції, обґрунтовано викладених в мотивувальній частині оскаржуваного рішення та не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального чи процесуального права, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи. Судом першої інстанції повно та всебічно досліджено обставини справи. Доводи апеляційної скарги позивача фактично зводяться до незгоди апелянта із мотивами судового рішення, які наведені в його обґрунтування, а також переоцінки доказів, проте відповідно до вимог статті 89 ЦПК України оцінка доказів є виключною компетенцією суду, переоцінка доказів учасниками справи діючим законодавством не передбачена. Згідно із статтею 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судові рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Ураховуючи викладене, суд апеляційної інстанції проходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а судове рішення без змін. На підставі статті 141 ЦПК України, судові витрати понесені сторонами в зв`язку з переглядом судового рішення розподілу не підлягають, оскільки апеляційна скарга залишена без задоволення. Керуючись статтями 259,268,374,375,381-384 ЦПК України, апеляційний суд, П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу Комунального підприємства «Дніпроводоканал» Дніпровської міської ради залишити без задоволення. Заочне рішення Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 06 червня 2024року залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів у випадках передбачених пунктом 2 частиною третьою статті 389 ЦПК України. Повне судове рішення складено 15 жовтня 2024року. Судді: