Постанова Південно-західний апеляційний господарський суд № 916/2675/23

ПІВДЕННО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД _____________________________________________________________________________________________ П О С Т А Н О В А ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 09 жовтня 2024 року м. ОдесаСправа № 916/2675/23 Південно-західний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів: Головуючого судді: Таран С.В., Суддів: Поліщук Л.В., Аленіна О.Ю., при секретарі судового засідання: Колцун В.В., за участю представників: від прокуратури Щур Є.І., від Міністерства оборони України Дубчак Д.В., від Одеського квартирно-експлуатаційного управління Кириченко В.І., від Фізичної особи-підприємця Жатковського Олександра Миколайовича Чербаджі-Чебак Н.М., розглянувши апеляційну скаргу заступника керівника Одеської спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Південного регіону на рішення Господарського суду Одеської області від 09.04.2024, прийняте суддею Нікітенком С.В., м. Одеса, повний текст складено 26.04.2024, у справі №916/2675/23 за позовом: керівника Одеської спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Південного регіону в інтересах держави в особі Міністерства оборони України та Одеського квартирно-експлуатаційного управління до відповідача: Фізичної особи-підприємця Жатковського Олександра Миколайовича про стягнення 819 937,43 грн, розірвання договору та зобов`язання повернути майно ВСТАНОВИВ: У червні 2023 р. керівник Одеської спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Південного регіону в інтересах держави в особі Міністерства оборони України та Одеського квартирно-експлуатаційного управління звернувся з позовом до Фізичної особи-підприємця Жатковського Олександра Миколайовича, в якому просив стягнути з відповідача на користь Міністерства оборони України в особі Одеського квартирно-експлуатаційного управління заборгованість за договором оренди державного нерухомого майна №59с/2002/ГоловКЕУ від 01.10.2002 у загальній сумі 819937,43 грн, з яких: 304996,60 грн заборгованості з орендної плати, 170548,03 грн компенсації податку на землю, 38371,08 грн штрафу у розмірі 7% річних, 108993,92 грн інфляційних втрат та 197027,80 грн пені, а також розірвати договір оренди державного нерухомого майна №59с/2002/ГоловКЕУ від 01.10.2002, укладений між Одеською квартирно-експлуатаційною частиною району (на теперішній час Одеським квартирно-експлуатаційним управлінням) і Фізичною особою-підприємцем Жатковським Олександром Миколайовичем, та зобов`язати відповідача повернути за актом прийому-передачі на користь Міністерства оборони України в особі Одеського квартирно-експлуатаційного управління державне військове нерухоме майно загальною площею 557,6 кв.м нежитлові приміщення адміністративної будівлі інв.№24 загальною площею 35 кв.м, нежитлові приміщення будівлі (склад ПММ) інв.№37 загальною площею 82,6 кв.м, нежитлові приміщення будівлі (склад СРМ (ангар) інв.№35 загальною площею 340 кв.м, відкритий майданчик загальною площею 100 кв.м військового містечка №9 за адресою: м. Одеса, вул. Дальницька,

47. Позовні вимоги обґрунтовані неналежним виконанням відповідачем прийнятих на себе зобов`язань за договором оренди державного нерухомого майна №59с/2002/ГоловКЕУ від 01.10.2002. За вказаною позовною заявою місцевим господарським судом 10.07.2023 відкрито провадження у справі №916/2675/23. Рішенням Господарського суду Одеської області від 09.04.2024 у справі №916/2675/23 (суддя Нікітенко С.В.) у задоволенні позову відмовлено повністю. Судове рішення мотивоване тим, що договір оренди державного нерухомого майна №59с/2002/ГоловКЕУ від 01.10.2002 припинив свою дію 30.09.2018, внаслідок чого підстави для його розірвання відсутні, а вимоги про стягнення заборгованості з орендної плати за період з серпня місяця 2021 року по квітень місяць 2023 року, компенсації податку на землю за період з червня місяця 2020 року по квітень місяць 2023 року, штрафу за період з 16.08.2021 по 01.06.2023, інфляційних втрат за період з серпня місяця 2021 року по травень місяць 2023 року та пені за період з 15.08.2021 по 01.06.2023 є безпідставними, оскільки відповідні нарахування охоплюють період, протягом якого зобов`язальні відносини за вказаним правочином перестали існували у зв`язку зі спливом строку дії цього договору. Крім того, з огляду на те, що прокурор просив зобов`язати відповідача повернути займані приміщення внаслідок дострокового розірвання договору в судовому порядку, а не у зв`язку з припиненням дії договору внаслідок закінчення терміну, на який він був укладений, місцевий господарський суд, пославшись на те, що підстави позову у встановленому чинним процесуальним законодавством порядку не змінювались, дійшов висновку щодо необхідності відмови у задоволенні позовної вимоги про зобов`язання повернути майно. Не погодившись з прийнятим рішенням, заступник керівника Одеської спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Південного регіону звернувся з апеляційною скаргою, в якій просить рішення Господарського суду Одеської області від 09.04.2024 у справі №916/2675/23 скасувати та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити повністю. Зокрема, в апеляційній скарзі скаржник наголошує на тому, що, враховуючи відсутність у сторін договору оренди державного нерухомого майна №59с/2002/ГоловКЕУ від 01.10.2002 заперечень проти його пролонгації і відсутність підписаних між сторонами акту повернення об`єкта оренди та акту опечатування приміщень, беручи до уваги продовження фактичного використання Фізичною особою-підприємцем Жатковським Олександром Миколайовичем орендованого майна у своїй господарській діяльності протягом 2018-2022 років, про що свідчить часткова сплата відповідачем заборгованості за цим договором у вказаний період, місцевий господарський суд дійшов помилкового висновку щодо припинення вищенаведеного договору 30.09.2018 у зв`язку зі спливом строку його дії. За таких обставин, за твердженням апелянта, з огляду на чинність договору оренди державного нерухомого майна №59с/2002/ГоловКЕУ від 01.10.2002 та неналежне виконання відповідачем прийнятих на себе зобов`язань за цим договором, заявлені у даній справі позовні вимоги підлягають задоволенню у повному обсязі. У відзиві на апеляційну скаргу б/н від 26.06.2024 (вх.№1791/24/Д5 від 26.06.2024) Фізична особа-підприємець Жатковський Олександр Миколайович просить рішення Господарського суду Одеської області від 09.04.2024 у справі №916/2675/23 залишити без змін. Зокрема, відповідач зазначає про те, що наявні у матеріалах справи докази підтверджують наявність повідомлення орендодавця про припинення договору оренди державного нерухомого майна №59с/2002/ГоловКЕУ від 01.10.2002 у зв`язку зі спливом строку, на який він був укладений, що, в свою чергу, виключає можливість задоволення позову у даній справі. 26.06.2024 до суду апеляційної інстанції від Міністерства оборони України надійшов відзив на апеляційну скаргу б/н від 26.06.2024 (вх.№1791/24/Д6 від 26.06.2024), в якому останнє просить апеляційну скаргу задовольнити повністю, посилаючись на безпідставність висновку суду першої інстанції про те, що договір оренди державного нерухомого майна №59с/2002/ГоловКЕУ від 01.10.2002 припинив свою дію 30.09.2018. Ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду у складі головуючого судді Таран С.В., суддів: Богатиря К.В., Поліщук Л.В. від 11.06.2024 за вказаною апеляційною скаргою відкрито апеляційне провадження та встановлено строк для подання відзивів на апеляційну скаргу до 26.06.2024. В подальшому ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду від 03.07.2024 вирішено розглянути апеляційну заступника керівника Одеської спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Південного регіону на рішення Господарського суду Одеської області від 09.04.2024 у справі №916/2675/23 поза межами строку, встановленого частиною першою статті 273 Господарського процесуального кодексу України, у розумний строк, достатній для забезпечення можливості реалізації учасниками процесу відповідних процесуальних прав з урахуванням запровадженого в Україні воєнного стану, а також призначено дану справу до розгляду на 28.08.2024 о 10:30. Між тим, у зв`язку з перебуванням головуючого судді Таран С.В. у відпустці з 23.08.2024 по 08.09.2024 відповідно до наказу в.о. голови Південно-західного апеляційного господарського суду №223-в від 22.08.2024 судове засідання у справі №916/2675/23, призначене на 28.08.2024 о 10:30, не відбулося, про що складено відповідну довідку. Ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду від 09.09.2024 призначено справу №916/2675/23 до розгляду на 18.09.2024 о 10:30. Однак, з огляду на надходження повідомлення про замінування будівлі суду та, як наслідок, проведення евакуації відвідувачів і працівників суду, судове засідання у справі №916/2675/23, призначене на 18.09.2024 о 10:30, не відбулося, що підтверджується відповідною довідкою. Ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду від 18.09.2024 призначено справу №916/2675/23 до розгляду на 09.10.2024 об 11:00. У судовому засіданні 09.10.2024, проведеному в режимі відеоконференції, прокурор апеляційну скаргу підтримав; представники Міністерства оборони України та Одеського квартирно-експлуатаційного управління просили апеляційну скаргу задовольнити; представник Фізичної особи-підприємця Жатковського Олександра Миколайовича висловив заперечення проти її задоволення. Одеське квартирно-експлуатаційне управління своїм правом згідно з частиною першою статті 263 Господарського процесуального кодексу України не скористалося, відзив на апеляційну скаргу не надало, що згідно з частиною третьою статті 263 Господарського процесуального кодексу України не перешкоджає перегляду оскаржуваного рішення суду першої інстанції. За умовами частин першої, другої статті 269 Господарського процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Заслухавши пояснення прокурора та представників сторін, обговоривши доводи апеляційної скарги, перевіривши наявні матеріали справи на предмет правильності застосування Господарським судом Одеської області норм матеріального та процесуального права, колегія суддів дійшла наступних висновків. З матеріалів справи вбачається, що 01.10.2002 між Одеською квартирно-експлуатаційною частиною району, правонаступником якої виступає Одеське квартирно-експлуатаційне управління ("Орендодавець"), та Фізичною особою-підприємцем Жатковським Олександром Миколайовичем ("Орендар") укладено договір оренди №59с/2002/ГоловКЕУ (далі договір №59с/2002/ГоловКЕУ від 01.10.2002), за умовами пункту 1.1 якого (у редакції додаткової угоди №11д/2015/КЕВ від 01.03.2015) Орендодавець передає, а Орендар приймає в строкове платне користування нерухоме військове майно загальною площею 557,6 кв.м, а саме: нежитлові приміщення адміністративної будівлі інв.№24 загальною площею 35 кв.м, нежитлові приміщення будівлі (склад (ПММ) інв.№37 загальною площею 82,6 кв.м, нежитлові приміщення будівлі (склад СРМ (ангар) інв.№35 загальною площею 340 кв.м, відкритий майданчик загальною площею 100 кв.м військового містечка №9 (далі майно), яке знаходиться на балансі Квартирно-експлуатаційного відділу м. Одеси та розташоване за адресою: м. Одеса, вул. Дальницька, 47, вартість якого визначена за незалежною оцінкою та становить 131390 грн без ПДВ. Згідно з пунктом 1.2 договору №59с/2002/ГоловКЕУ від 01.10.2002 (у редакції додаткової угоди №11д/2015/КЕВ від 01.03.2015) передача майна в оренду не тягне за собою виникнення в Орендаря права власності на це майно. Власником майна залишається держава а Орендар користується ним протягом строку оренди. Відповідно до пунктів 3.1-3.3, 3.6 договору №59с/2002/ГоловКЕУ від 01.10.2002 (у редакції додаткової угоди №11д/2015/КЕВ від 01.03.2015) орендна плата встановлена без ПДВ за базовий місяць (лютий 2015 року) на рівні 5147,56 грн за результатами конкурсу (домовленості) з урахуванням моніторингу орендної плати на аналогічних об`єктах оренди, але не нижче орендної плати, визначеної на підставі Методики розрахунку орендної плати за державне майно та пропорції її розподілу, затвердженої постановою Кабінету Міністрів України №786 від 04.10.1995 (зі змінами), яка становить без ПДВ за базовий місяць розрахунку (лютий 2015 року) 5147,56 грн. Нарахування ПДВ на суму орендної плати здійснюється у порядку, визначеному чинним законодавством. Розмір орендної плати за перший місяць оренди визначається шляхом коригування розміру орендної плати за базовий місяць на індекс інфляції за період з першого числа наступного за базовим місяцем до останнього числа першого місяця оренди. Орендна плата за кожний наступний місяць визначається шляхом коригування розміру орендної плати за попередній місяць на індекс інфляції за наступний місяць. Орендна плата у розмірі 100% перераховується Орендарем до спеціального фонду державного бюджету на спеціальний рахунок Орендодавця в територіальному органі Державного казначейства щомісячно не пізніше 15 числа місяця, наступного за звітним. В силу пунктів 3.7, 3.8 договору №59с/2002/ГоловКЕУ від 01.10.2002 (у редакції додаткової угоди №11д/2015/КЕВ від 01.03.2015) орендна плата, перерахована несвоєчасно або не в повному обсязі, підлягає індексації і стягується до державного бюджету у визначеному пунктом 3.6 договору співвідношенні відповідно до чинного законодавства України з урахуванням пені в розмірі подвійної облікової ставки НБУ на дату нарахування пені від суми заборгованості, з урахуванням індексації, за кожний день прострочення, включаючи день оплати. У разі якщо на дату сплати орендної плати заборгованість за нею становить 30 днів та більше, Орендар додатково сплачує штраф у розмірі 7% суми заборгованості. Положеннями пунктів 5.3, 5.10 та 5.15 договору №59с/2002/ГоловКЕУ від 01.10.2002 (у редакції додаткової угоди №11д/2015/КЕВ від 01.03.2015) передбачено, що Орендар зобов`язується своєчасно і у повному обсязі сплачувати орендну плату; у разі припинення або розірвання договору повернути Орендодавцеві орендоване майно у належному стані, не гіршому ніж на момент передачі його в оренду, з урахуванням нормального фізичного зносу та відшкодувати Орендодавцеві збитки у разі погіршення стану або втрати (повної або часткової) орендованого майна з вини Орендаря; щомісячно компенсувати Орендодавцю кошти у розмірі частини податку на землю пропорційно площі землі, яку займає здане в оренду нерухоме майно 0,05576 кв.м, а також прилегла до будівлі чи споруди земельна ділянка площею 0 га, на яку Орендарю відповідно до чинного законодавства надається право користування для досягнення мети оренди. У пункті 8.6 договору №59с/2002/ГоловКЕУ від 01.10.2002 (у редакції додаткової угоди №11д/2015/КЕВ від 01.03.2015) вказано, що Орендодавець має право відмовитися від договору оренди і вимагати повернення майна, якщо Орендар не вносить плату за користування майном протягом трьох місяців підряд. За умовами пункту 9.1 договору №59с/2002/ГоловКЕУ від 01.10.2002 (у редакції додаткової угоди №11д/2015/КЕВ від 01.03.2015) за невиконання або неналежне виконання зобов`язань за цим договором сторони несуть відповідальність згідно з чинним законодавством України. Пунктами 10.1, 10.4 договору №59с/2002/ГоловКЕУ від 01.10.2002 (у редакції додаткової угоди №11д/2015/КЕВ від 01.03.2015) визначено, що цей договір діє з 01.03.2015 по 31.09.2018 включно. У разі відсутності заяви Орендаря про припинення чи укладення договору оренди на новий строк за місяць до закінчення строку оренди, дія договору оренди припиняється після закінчення строку, на який його було укладено. Згідно з пунктом 10.6.1 договору №59с/2002/ГоловКЕУ від 01.10.2002 (у редакції додаткової угоди №11д/2015/КЕВ від 01.03.2015) сторони погоджуються, що цей договір може бути достроково розірваний на вимогу Орендодавця, зокрема, якщо Орендар не вніс плати плату протягом 3-х місяців з дня закінчення строку платежу. Відповідно до 10.10 договору №59с/2002/ГоловКЕУ від 01.10.2002 (у редакції додаткової угоди №11д/2015/КЕВ від 01.03.2015) майно вважається поверненим Орендодавцю з моменту підписання сторонами акта приймання-передавання. Обов`язок щодо складання акта приймання-передавання про повернення майна покладається на Орендаря. Додатками до договору №59с/2002/ГоловКЕУ від 01.10.2002 виступають, зокрема, акт інвентаризації об`єкту оренди, акт прийому-передачі майна в оренду, акт оцінки вартості нерухомого військового майна, розрахунок орендної плати і розрахунок комунальних послуг та загальноексплуатаційних витрат на утримання орендованого майна. В адресованих відповідачу претензіях №1030 від 24.03.2022, №1498 від 28.04.2022, №2334 від 29.07.2022 та №2751 від 05.09.2022 Квартирно-експлуатаційний відділ м. Одеси, правонаступником якого виступає Одеське квартирно-експлуатаційне управління, посилаючись на неналежне виконання Фізичною особою-підприємцем Жатковським Олександром Миколайовичем прийнятих на себе за договором №59с/2002/ГоловКЕУ від 01.10.2002 зобов`язань в частині сплати орендних платежів та компенсації податку на землю, просив протягом десятиденного строку погасити наявну заборгованість. 06.07.2022 відповідачем було одержано від Квартирно-експлуатаційного відділу м. Одеси попередження-пропозицію №2038 від 05.07.2022, в якій останній, зауваживши на закінченні 31.09.2018 строку дії договору №59с/2002/ГоловКЕУ від 01.10.2002 та на наявності у Фізичної особи-підприємця Жатковського Олександра Миколайовича заборгованості за цим договором з орендної плати і податку на землю, вимагало в строк до 15.07.2022 погасити існуючу заборгованість та звільнити об`єкт оренди. З метою перевірки стану додержання вимог законодавства України під час використання об`єктів нерухомості та земель оборони Одеська спеціалізована прокуратура у військовій та оборонній сфері Південного регіону звернулася до Квартирно-експлуатаційного відділу м. Одеси з запитом №5-4-2594ВИХ-22 від 03.08.2022, в якому просила в строк до 19.08.2022 надати інформацію щодо укладених вказаним відділом чинних договорів оренди, зберігання, надання послуг, спільної діяльності, інших видів користування об`єктами державного нерухомого майна, а також щодо наявної дебіторської заборгованості за такими договорами. Квартирно-експлуатаційний відділ м. Одеси, посилаючись на необхідність підготовки прокурором позову щодо стягнення боргу та усунення перешкод у користуванні майно, супровідним листом №3189 від 18.10.2022 надіслав на адресу Одеської спеціалізованої прокуратури у військовій та оборонній сфері Південного регіону копії договору №59с/2002/ГоловКЕУ від 01.10.2002 разом з додатковими угодами до нього та надісланими Фізичній особі-підприємцю Жатковському Олександру Миколайовичу претензіями. В подальшому керівник Одеської спеціалізованої прокуратури у військовій та оборонній сфері Південного регіону листом №5-4-4333ВИХ-22 від 05.12.2022 в порядку статті 23 Закону України "Про прокуратуру" повідомив позивачів про підготовку та намір прокурора звернутися до суду з відповідним позовом в інтересах держави в особі Міністерства оборони України та Квартирно-експлуатаційного відділу м. Одеси про стягнення з Фізичної особи-підприємця Жатковського Олександра Миколайовича боргу та штрафних санкцій за договором №59с/2002/ГоловКЕУ від 01.10.2002 і повернення військового майна. Після отримання вищенаведеного повідомлення Міністерство оборони України листом №370/2/9649 від 15.12.2022 вимагало від Квартирно-експлуатаційного відділу м. Одеси забезпечити надання до прокуратури необхідної інформації та документів, а також забезпечити належне представництво після відкриття провадження у справі за відповідним позовом прокурора. У матеріалах справи також містяться копії: -додаткової угоди до договору №59с/2002/ГоловКЕУ від 01.10.2002, відповідно до якої з 12.03.2020 тимчасово припиняється дія вказаного договору оренди до закінчення карантину в установленому урядом порядку, при цьому договір оренди вважатиметься припиненим з моменту складання сторонами акту опечатування приміщення, у зв`язку з чим на період тимчасового припинення дії зазначеного договору Орендар зобов`язується не користуватися об`єктом оренди, а Орендар не здійснювати нарахування орендної плати. Крім того, у цій додатковій угоді сторони договору №59с/2002/ГоловКЕУ від 01.10.2002 узгодили, що дія вищенаведеного договору оренди буде автоматично поновлена після закінчення урядом карантину в установленому порядку; -адресованого відповідачу листа №2234 від 09.10.2023, в якому Одеське квартирно-експлуатаційне управління зазначило про те, що розрахунки орендної плати по кожному приміщенню окремо з зазначенням площі та розміру орендної плати у період з 01.10.2018 по 01.07.2023 не проводились, оскільки строк дії договору №59с/2002/ГоловКЕУ від 01.10.2002 сплив. Предметом спору у даній справі є вимоги про стягнення з відповідача на користь Міністерства оборони України в особі Одеського квартирно-експлуатаційного управління боргу за договором №59с/2002/ГоловКЕУ від 01.10.2002 у загальній сумі 819937,43 грн, з яких: 304996,60 грн заборгованості з орендної плати, 170548,03 грн компенсації податку на землю, 38371,08 грн штрафу у розмірі 7% річних, 108993,92 грн інфляційних втрат та 197027,80 грн пені; про розірвання вказаного договору та про зобов`язання Фізичної особи-підприємця Жатковського Олександра Миколайовича повернути позивачу за актом прийому-передачі військове нерухоме майно загальною площею 557,6 кв.м нежитлові приміщення адміністративної будівлі інв.№24 загальною площею 35 кв.м, нежитлові приміщення будівлі (склад ПММ) інв.№37 загальною площею 82,6 кв.м, нежитлові приміщення будівлі (склад СРМ (ангар) інв.№35 загальною площею 340 кв.м, відкритий майданчик загальною площею 100 кв.м військового містечка №9 за адресою: м. Одеса, вул. Дальницька,

47. Відмовляючи у задоволенні позову, місцевий господарський суд виходив з того, що договір №59с/2002/ГоловКЕУ від 01.10.2002 припинив свою дію 30.09.2018, внаслідок чого підстави для його розірвання відсутні, а вимоги про стягнення заборгованості з орендної плати, компенсації податку на землю, штрафу, інфляційних втрат та пені є безпідставними, оскільки відповідні нарахування охоплюють період, протягом якого зобов`язальні відносини за вказаним правочином перестали існували у зв`язку зі спливом строку дії цього договору. Крім того, з огляду на те, що прокурор просив зобов`язати відповідача повернути займані приміщення внаслідок дострокового розірвання договору в судовому порядку, а не у зв`язку з припиненням дії договору внаслідок закінчення терміну, на який він був укладений, суд першої інстанції, пославшись на те, що підстави позову у встановленому чинним процесуальним законодавством порядку не змінювались, дійшов висновку щодо необхідності відмови у задоволенні позовної вимоги про зобов`язання повернути майно. Колегія суддів не погоджується з вищенаведеними висновками Господарського суду Одеської області з огляду на наступне. У статті 1311 Конституції України визначено, що в Україні діє прокуратура, яка здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом. Згідно зі статтею 1 Закону України "Про прокуратуру" прокуратура України становить єдину систему, яка в порядку, передбаченому цим Законом, здійснює встановлені Конституцією України функції з метою захисту, зокрема, загальних інтересів суспільства та держави. У випадках, визначених Законом, на прокуратуру покладається функція з представництва інтересів громадянина або держави в суді (пункт 2 частини першої статті 2 Закону України "Про прокуратуру"). Частинами першою, третьою статті 4 Господарського процесуального кодексу України унормовано, що право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. До господарського суду у справах, віднесених законом до його юрисдикції, мають право звертатися також особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб. Відповідно до частини третьої статті 53 Господарського процесуального кодексу України у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами. За умовами частини першої статті 23 Закону України "Про прокуратуру" представництво прокурором інтересів громадянина або держави в суді полягає у здійсненні процесуальних та інших дій, спрямованих на захист інтересів громадянина або держави, у випадках та порядку, встановлених законом. Відповідно до частини першої статті 23 Закону України "Про прокуратуру" представництво прокурором інтересів громадянина або держави в суді полягає у здійсненні процесуальних та інших дій, спрямованих на захист інтересів громадянина або держави, у випадках та порядку, встановлених законом. Колегією суддів враховується, що у рекомендаціях Парламентської Асамблеї Ради Європи №1604(2003) від 27.05.2003 "Про роль прокуратури в демократичному суспільстві, заснованому на верховенстві закону" щодо функцій органів прокуратури, які не відносяться до сфери кримінального права, передбачено важливість забезпечити, щоб повноваження і функції прокурорів обмежувалися сферою переслідування осіб, винних у скоєнні кримінальних правопорушень, і вирішення загальних завдань щодо захисту інтересів держави через систему відправлення кримінального правосуддя, а для виконання будь-яких інших функцій були засновані окремі, належним чином розміщені та ефективні органи. Згідно з пунктом 2 Рекомендації Rec (2012) 11 Комітету Міністрів Ради Європи державам-учасникам "Про роль публічних обвинувачів поза системою кримінальної юстиції", прийнятої 19.09.2012 на 1151-му засіданні заступників міністрів, якщо національна правова система надає публічним обвинувачам певні обов`язки та повноваження поза системою кримінальної юстиції, їх місія полягає в тому, щоби представляти загальні або публічні інтереси, захищати права людини й основоположні свободи та забезпечувати верховенство права. Відповідно до статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. На сьогодні однозначною є практика Європейського суду з прав людини, який відстоює позицію про можливість участі прокурора у справі тільки за наявності на це підстав. Європейський суд з прав людини у низці справ роз`яснював, що одна лише участь ("активна" чи "пасивна") прокурора або іншої особи рівнозначної посади може розглядатися як порушення пункту першого статті 6 Конвенції (рішення у справі "Мартіні проти Франції"). Оскільки прокурор, висловлюючи думку з процесуального питання, займає одну зі сторін спору, його участь може створювати для сторони відчуття нерівності (рішення у справі "Кресс проти Франції"). Принцип рівності сторін є одним із елементів більш широкого поняття справедливого судового розгляду в розумінні пункту першого статті 6 Конвенції. Останній потребує "справедливої рівноваги сторін": кожна сторона повинна мати розумну можливість надати свою позицію в умовах, які не створюють для неї суттєвих незручностей порівняно з іншою стороною (рішення у справі "Івон проти Франції", рішення у справі "Нідерест-Хубер проти Швейцарії"). Європейський суд з прав людини звертав увагу на те, що сторонами цивільного провадження є позивач і відповідач. Підтримка, що надається прокуратурою одній зі сторін, може бути виправдана за певних обставин, наприклад, при захисті інтересів незахищених категорій громадян (дітей, осіб з обмеженими можливостями та інших категорій), які, ймовірно, не в змозі самостійно захищати свої інтереси, або в тих випадках, коли відповідним правопорушенням зачіпаються інтереси великої кількості громадян, або у випадках, коли потрібно захистити інтереси держави (рішення від 15.01.2009 у справі "Менчинська проти Росії"). Між тим Європейський суд з прав людини уникає абстрактного підходу до розгляду питання про участь прокурора у цивільному провадженні. Розглядаючи кожен випадок окремо, суд вирішує, наскільки участь прокурора у розгляді справи відповідала принципу рівноправності сторін. Отже, з урахуванням ролі прокуратури у демократичному суспільстві та необхідності дотримання справедливого балансу у питанні рівноправності сторін судового провадження, зміст пункту 3 частини першої статті 1311 Конституції України щодо підстав представництва прокурора інтересів держави в судах не може тлумачитися розширено. Таким чином, прокурор може представляти інтереси держави в суді у виключних випадках, які прямо передбачені законом. Розширене тлумачення випадків (підстав) для представництва прокурором інтересів держави в суді не відповідає принципу змагальності, який є однією з засад правосуддя (пункт 3 частини другої статті 129 Конституції України). Враховуючи зазначене, наявність інтересів держави повинна бути предметом самостійної оцінки суду у кожному випадку звернення прокурора з позовом. Аналогічна правова позиція об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду викладена в постанові від 15.05.2019 у справі №911/1497/18. Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Невиконання цих вимог має наслідком застосування положень, передбачених статтею 174 цього Кодексу (частина четверта статті 53 Господарського процесуального кодексу України). Визначальним для застосування цієї норми є поняття "інтерес держави". У рішенні Конституційного Суду України у справі за конституційними поданнями Вищого арбітражного суду України та Генеральної прокуратури України щодо офіційного тлумачення положень статті 2 Арбітражного процесуального кодексу України (справа про представництво прокуратурою України інтересів держави в арбітражному суді) №3-рп/99 від 08.04.1999 Конституційний Суд України, з`ясовуючи поняття "інтереси держави" висловив позицію про те, що інтереси держави відрізняються від інтересів інших учасників суспільних відносин. В основі перших завжди є потреба у здійсненні загальнодержавних (політичних, економічних, соціальних та інших) дій, програм, спрямованих на захист суверенітету, територіальної цілісності, державного кордону України, гарантування її державної, економічної, інформаційної, екологічної безпеки, охорону землі як національного багатства, захист прав усіх суб`єктів права власності та господарювання тощо. З урахуванням того, що "інтереси держави" є оціночним поняттям, прокурор чи його заступник у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, в чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах. Наведене Конституційним Судом України розуміння поняття "інтереси держави" має самостійне значення і може застосовуватися для тлумачення цього ж поняття, вжитого у статті 1311 Конституції України та статті 23 Закону України "Про прокуратуру". Особливість суспільних (публічних) інтересів є те, що на відміну від приватних, їх майже не можливо захищати в суді безпосереднім носієм (носіями), а тому в державі обов`язково повинен існувати інструмент захисту такого інтересу у формі спеціального суб`єкта, яким може і повинен за чинної Конституції України виступати такий орган як прокуратура. Таким чином, "інтереси держави" охоплюють широке і водночас чітко не визначене коло законних інтересів, які не піддаються точній класифікації, а тому їх наявність повинна бути предметом самостійної оцінки суду у кожному конкретному випадку звернення прокурора з позовом. Частиною третьою статті 23 Закону України "Про прокуратуру" встановлено, що прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті, крім випадку, визначеного абзацом четвертим цієї частини, за умовами якого представництво інтересів держави у суді у справах про визнання необґрунтованими активів та їх стягнення в дохід держави здійснюється прокурорами Спеціалізованої антикорупційної прокуратури, а у визначених законом випадках прокурорами Офісу Генерального прокурора в порядку та на підставах, визначених Цивільним процесуальним кодексом України. Не допускається здійснення прокурором представництва в суді інтересів держави в особі державних компаній, а також у правовідносинах, пов`язаних із виборчим процесом, проведенням референдумів, діяльністю Верховної Ради України, Президента України, створенням та діяльністю засобів масової інформації, а також політичних партій, релігійних організацій, організацій, що здійснюють професійне самоврядування, та інших громадських об`єднань. Представництво в суді інтересів держави в особі Кабінету Міністрів України та Національного банку України може здійснюватися прокурором Офісу Генерального прокурора або обласної прокуратури виключно за письмовою вказівкою чи наказом Генерального прокурора або його першого заступника чи заступника відповідно до компетенції. Отже, системне тлумачення положень статті 53 Господарського процесуального кодексу України та статті 23 Закону України "Про прокуратуру" дозволяє дійти висновку, що прокурор здійснює представництво у суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави лише у двох випадках: 1) якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати такий захист у спірних правовідносинах; 2) якщо немає органу державної влади, органу місцевого самоврядування чи іншого суб`єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах. Перший "виключний випадок" передбачає наявність органу, який може здійснювати захист інтересів держави самостійно, а другий відсутність такого органу. Однак підстави представництва інтересів держави прокуратурою у цих двох випадках істотно відрізняються. У першому випадку прокурор набуває право на представництво, якщо відповідний суб`єкт владних повноважень не здійснює захисту або здійснює неналежно. "Не здійснення захисту" виявляється в усвідомленій пасивній поведінці уповноваженого суб`єкта владних повноважень - він усвідомлює порушення інтересів держави, має відповідні повноваження для їх захисту, але всупереч цим інтересам за захистом до суду не звертається. "Здійснення захисту неналежним чином" виявляється в активній поведінці (сукупності дій та рішень), спрямованій на захист інтересів держави, але яка є неналежною. "Неналежність" захисту може бути оцінена з огляду на встановлений порядок захисту інтересів держави, який серед іншого включає досудове з`ясування обставин порушення інтересів держави, обрання способу їх захисту та ефективне здійснення процесуальних прав позивача. У разі відкриття провадження за позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі набуває статусу позивача. Поняття "орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах" означає орган, на який державою покладено обов`язок щодо здійснення конкретної діяльності у відповідних правовідносинах, спрямованої на захист інтересів держави. Таким органом, відповідно до статей 6, 7, 13 та 143 Конституції України, може виступати орган державної влади чи орган місцевого самоврядування, якому законом надано повноваження органу виконавчої влади (пункти 4, 5 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України №3-рп/99 від 08.04.1999). Особливість сучасного конституційного статусу прокурора в суді, деталізованого в процесуальних кодексах та Законі України "Про прокуратуру", полягає у тому, що представництво прокурором інтересів держави у суді носить допоміжний характер, оскільки основну роль у цьому процесі мають відігравати профільні суб`єкти владних повноважень, які повинні самостійно звертатимуться до суду. Такий підхід до визначення ролі прокурора у сфері представництва інтересів держави у суді було закладено у Перехідних положеннях Конституції України 1996 року та в подальшому втілено в життя з урахуванням досвіду функціонування прокуратури в європейських державах, стандартів Ради Європи, а також висновків та рекомендацій, які надавалися Венеціанською Комісією щодо законопроектів про реформування прокуратури України. Таким чином, захищати інтереси держави повинні насамперед відповідні суб`єкти владних повноважень (органи державної влади, органи місцевого самоврядування або інші суб`єкти владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати такий захист у спірних правовідносинах), а не прокурор, між тим для того щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює в судовому провадженні відповідного суб`єкта владних повноважень, який всупереч вимог закону не здійснює захисту або робить це неналежно. Прокурор не може вважатися альтернативним суб`єктом звернення до суду і замінювати належного суб`єкта владних повноважень, який може і бажає захищати інтереси держави. У кожному випадку прокурор повинен навести (а суд перевірити) причини, які перешкоджають захисту інтересів держави належним суб`єктом, і які є підставами для звернення прокурора до суду. Враховуючи вищевикладене, Південно-західний апеляційний господарський суд наголошує на тому, що чинне законодавство України, зокрема, Закон України "Про прокуратуру", фактично наділяє прокурора правом в окремих випадках здійснювати захист інтересів держави, звертаючись до суду з відповідними позовами в інтересах останньої виключно в особі компетентних суб`єктів владних повноважень. Оскільки повноваження органів влади, зокрема і щодо здійснення захисту законних інтересів держави, є законодавчо визначеними, суд згідно з принципом jura novit curia ("суд знає закони") під час розгляду справи має самостійно перевірити доводи сторін щодо наявності чи відсутності повноважень органів влади здійснювати у спосіб, який обрав прокурор, захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах. Підставою для представництва прокурором інтересів держави в суді є належне обґрунтування, підтверджене достатніми доказами, зокрема, але не виключно, вжиття прокурором всіх передбачених чинним законодавством заходів, які передують зверненню прокурора до суду для здійснення представництва інтересів держави, повідомленням прокурора на адресу відповідного органу про звернення до суду від його імені, відповідними запитами, а також копіями документів, отриманих від органу, що свідчать про наявність підстав для такого представництва. Обставини дотримання прокурором процедури, встановленої частинами третьою та четвертою статті 23 Закону України "Про прокуратуру", яка повинна передувати зверненню до суду з відповідним позовом, підлягають з`ясуванню судом незалежно від того, чи має місце факт порушення інтересів держави у конкретних правовідносинах, оскільки відповідно до положень статей 53, 174 Господарського процесуального кодексу України недотримання такої процедури унеможливлює розгляд заявленого прокурором позову по суті. У той же час відповідний уповноважений орган, виконуючи свої функції, не позбавлений можливості самостійно звернутися до суду з позовом з метою захисту інтересів держави. При цьому саме лише посилання у позовній заяві прокурора на те, що орган, уповноважений здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, не здійснює або неналежним чином здійснює відповідні повноваження із захисту державних інтересів, без доведення цього відповідними доказами, не є достатнім для прийняття судом рішення в такому спорі по суті, оскільки за змістом абзацу 2 частини четвертої статті 23 Закону України "Про прокуратуру" прокурор здійснює представництво інтересів держави в суді виключно після підтвердження судом правових підстав для представництва. Вказана правова позиція викладена у низці постанов Верховного Суду, зокрема, від 06.08.2019 у справі №910/6144/18 та від 06.08.2019 у справі №912/2529/18. Водночас суд, вирішуючи питання щодо наявності підстав для представництва, не повинен встановлювати саме протиправність бездіяльності компетентного органу чи його посадової особи, оскільки питання про те, чи була бездіяльність компетентного органу протиправною та які її причини, суд буде встановлювати за результатами притягнення відповідних осіб до відповідальності. Господарсько-правовий спір між компетентним органом, в особі якого позов подано прокурором в інтересах держави, та відповідачем не є спором між прокурором і відповідним органом, а також не є тим процесом, у якому розглядається обвинувачення прокурором посадових осіб відповідного органу у протиправній бездіяльності. Отже, прокурор, подаючи позов, має обґрунтувати та довести підстави для представництва, однією з яких є бездіяльність компетентного органу. Бездіяльність компетентного органу означає, що він знав або повинен був знати про порушення інтересів держави, але не звертався до суду з відповідним позовом у розумний строк. Звертаючись до компетентного органу до подання позову в порядку, передбаченому статтею 23 Закону України "Про прокуратуру", прокурор фактично надає йому можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави, зокрема, шляхом призначення перевірки фактів порушення законодавства, виявлених прокурором, вчинення дій для виправлення ситуації, а саме: подання позову або аргументованого повідомлення прокурора про відсутність такого порушення. Невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу. Розумність строку визначається судом з урахуванням того, чи потребували інтереси держави невідкладного захисту (зокрема, через закінчення перебігу позовної давності чи можливість подальшого відчуження майна, яке незаконно вибуло із власності держави), а також таких чинників, як: значимість порушення інтересів держави, можливість настання невідворотних негативних наслідків через бездіяльність компетентного органу, наявність об`єктивних причин, що перешкоджали такому зверненню тощо. Аналогічний правовий висновок Великої Палати Верховного Суду викладено в постанові від 26.05.2020 у справі №912/2385/18. З огляду на викладене, підставою для представництва прокурором інтересів держави в суді є належне обґрунтування, підтверджене достатніми доказами, зокрема, але не виключно, повідомленням прокурора на адресу відповідного органу про звернення до суду від його імені, відповідними запитами, а також копіями документів, отриманих від органу, що свідчать про наявність підстав для такого представництва. У такому випадку суд зобов`язаний дослідити: чи знав або повинен був знати відповідний орган про допущені порушення інтересів держави, чи мав відповідні повноваження для їх захисту, проте всупереч цим інтересам за захистом до суду не звернувся. Саме таку правову позицію Верховного Суду викладено в постанові від 25.02.2021 у справі №910/261/20. В силу частини другої статті 2 Закону України "Про правовий режим майна у Збройних Силах України" Міністерство оборони України як центральний орган управління Збройних Сил України здійснює відповідно до закону управління військовим майном. Згідно з пунктом 5 Положення "Про Міністерство оборони України", затвердженого постановою Кабінету Міністрів України №671 від 26.11.2014 (у редакції постанови Кабінету Міністрів України №730 від 19.10.2016), до повноважень Міністерства оборони України віднесено, зокрема, здійснення контролю за ефективним використанням та збереженням об`єктів державної власності, які належать до сфери управління Міноборони. Відповідно до Положення "Про Одеське квартирно-експлуатаційне управління ІНФОРМАЦІЯ_1 ", затвердженого наказом Командувача Сил логістики Збройних Сил України №195 від 26.05.2023, одним з основних завдань Одеського квартирно-експлуатаційного управління виступає представництво інтересів Міністерства оборони України в судах згідно з чинним законодавством, при цьому в межах своїх повноважень вказане управління укладає договори, набуває майнові та немайнові права, має майнові зобов`язанні і може виступати позивачем в суді. З огляду на викладене, органами державної влади, до компетенції яких віднесені повноваження у спірних правовідносинах, та які зобов`язаний вживати заходи з метою захисту порушених інтересів держави, виступають Одеське квартирно-експлуатаційне управління та Міністерство оборони України. Колегія суддів наголошує на тому, що недотримання економічного регулювання орендних відносин внаслідок незабезпечення надходження плати за користування майном державної форми власності до бюджету та фактичне допущення безоплатного використання цього майна безумовно свідчить про порушення економічних інтересів держави. Водночас Південно-західний апеляційний господарський суд зауважує на тому, що позивачі, не зважаючи на наявність відповідних повноважень, достеменно знаючи про довготривалу наявність у відповідача заборгованості за договором оренди державного нерухомого військового майна, не вчинили жодних дій для захисту інтересів держави шляхом стягнення до державного бюджету заборгованості з урахуванням штрафних санкцій та компенсаційних нарахувань, розірвання договору та повернення об`єкта оренди, про що свідчить відсутність у матеріалах справи будь-яких доказів на підтвердження вжиття позивачами таких заходів реагування, натомість додані до позовної заяви матеріали листування прокурора з позивачами підтверджують те, що останні не збиралися самостійно звертатися до суду з відповідним позовом до Фізичної особи-підприємця Жатковського Олександра Миколайовича, у зв`язку з чим висловили прокурору прохання здійснити представництво в суді інтересів держави. Враховуючи викладене, беручи до уваги невжиття компетентними органами позивачами протягом розумного строку після того, як їм достеменно стало відомо про можливе порушення інтересів держави, жодних заходів для захисту цих інтересів, зокрема, незвернення останніх самостійно до господарського суду з позовами, які б відповідали вимогам процесуального законодавства та забезпечили б захист інтересів держави, колегія суддів дійшла висновку про наявність у прокурора обґрунтованих підстав для захисту інтересів держави та, як наслідок, звернення до суду з таким позовом, що за встановлених у справі обставин відповідає нормам національного законодавства та практиці Європейського суду з прав людини. Крім того, додані до позовної заяви матеріали листування між Одеською спеціалізованою прокуратурою у сфері оборони Південного регіону, Міністерством оборони України та Одеським квартирно-експлуатаційним управлінням підтверджують дотримання прокурором передбаченого Законом України "Про прокуратуру" порядку звернення до суду з позовом в інтересах держави, зокрема, вимог частини четвертої статті 23 вказаного Закону. Стаття 15 Цивільного кодексу України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Під порушенням слід розуміти такий стан суб`єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб`єктивне право особи зменшилося або зникло як таке, порушення права пов`язано з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково. Вказаний вище підхід є загальним і може застосовуватись при розгляді будь-яких категорій спорів, оскільки не доведеність порушення прав, за захистом яких було пред`явлено позов у будь-якому випадку є підставою для відмови у його задоволенні. Таким чином, у розумінні закону, суб`єктивне право на захист це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право. Захист, відновлення порушеного або оспорюваного права чи охоронюваного законом інтересу відбувається, в тому числі, шляхом звернення з позовом до суду (частина перша статті 16 Цивільного кодексу України). Наведена позиція ґрунтується на тому, що під захистом права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб`єкта правовідносин та забезпечення виконання юридичного обов`язку зобов`язаною стороною, внаслідок чого реально відбудеться припинення порушення (чи оспорювання) прав цього суб`єкта, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав. Позивачем є особа, яка подала позов про захист порушеного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу. Водночас позивач самостійно визначає і обґрунтовує в позовній заяві у чому саме полягає порушення його прав та інтересів, а суд перевіряє ці доводи, і в залежності від встановленого вирішує питання про наявність чи відсутність підстав для правового захисту, при цьому застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб`єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення. Чинне законодавство визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язано із позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи. Отже, порушення, невизнання або оспорювання суб`єктивного права є підставою для звернення особи за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту. Вирішуючи спір, суд повинен надати об`єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до господарського суду, а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права. Крім того, суди мають виходити із того, що обраний позивачем спосіб захист цивільних прав має бути не тільки ефективним, а й відповідати правовій природі тих правовідносин, що виникли між сторонами, та має бути спрямований на захист порушеного права. Враховуючи вищевикладене, виходячи із приписів статті 4 Господарського процесуального кодексу України, статей 15, 16 Цивільного кодексу України, можливість задоволення позовних вимог перебуває у залежності від наявності (доведеності) наступної сукупності умов: наявність у позивача певного суб`єктивного права або інтересу, порушення такого суб`єктивного права (інтересу) з боку відповідача та належність (адекватність встановленому порушенню) обраного способу судового захисту. Відсутність (недоведеність) будь-якого з означених елементів унеможливлює задоволення позовних вимог. Відповідно до частин першої, другої статті 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочин. Згідно з приписами статті 509 Цивільного кодексу України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку; зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу, у тому числі і з договорів. Частиною першою статті 173 Господарського кодексу України встановлено, що господарським визнається зобов`язання, що виникає між суб`єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених Господарським кодексом України, в силу якого один суб`єкт (зобов`язана сторона, у тому числі боржник) зобов`язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб`єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб`єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов`язаної сторони виконання її обов`язку. Господарські зобов`язання можуть виникати, зокрема, з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать (стаття 174 Господарського кодексу України). В силу частин першої, четвертої статті 179 Господарського кодексу України майново-господарські зобов`язання, які виникають між суб`єктами господарювання або між суб`єктами господарювання і негосподарюючими суб`єктами - юридичними особами на підставі господарських договорів, є господарсько-договірними зобов`язаннями. При укладенні господарських договорів сторони можуть визначати зміст договору, зокрема, на основі вільного волевиявлення, коли сторони мають право погоджувати на свій розсуд будь-які умови договору, що не суперечать законодавству. Частиною сьомою статті 179 Господарського кодексу України унормовано, що господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів. За умовами частини першої статті 627 Цивільного кодексу України відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків (частина перша статті 626 Цивільного кодексу України). Колегія суддів вбачає, що за своєю юридичною природою договір №59с/2002/ГоловКЕУ від 01.10.2002 є договором найму (оренди) державного нерухомого майна. Згідно з частиною першою статті 283 Господарського кодексу України за договором оренди одна сторона (орендодавець) передає другій стороні (орендареві) за плату на певний строк у користування майно для здійснення господарської діяльності. В силу частини шостої статті 283 Господарського кодексу України до відносин оренди застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом. Частиною першою статті 759 Цивільного кодексу України передбачено, що за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов`язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк. За умовами частин першої, п`ятої статті 762 Цивільного кодексу України за користування майном з наймача справляється плата, розмір якої встановлюється договором найму. Якщо розмір плати не встановлений договором, він визначається з урахуванням споживчої якості речі та інших обставин, які мають істотне значення. Плата за користування майном вноситься щомісячно, якщо інше не встановлено договором. Відповідно до частини третьої статті 285, частин першої та четвертої статті 286 Господарського кодексу України орендар зобов`язаний берегти орендоване майно відповідно до умов договору, запобігаючи його псуванню або пошкодженню, та своєчасно і в повному обсязі сплачувати орендну плату. Орендна плата це фіксований платіж, який орендар сплачує орендодавцю незалежно від наслідків своєї господарської діяльності. Розмір орендної плати може бути змінений за погодженням сторін, а також в інших випадках, передбачених законодавством. Строки внесення орендної плати визначаються в договорі. Правові, економічні та організаційні відносини, що виникають у зв`язку з орендою державного та комунального майна, врегульовано Законом України "Про оренду державного та комунального майна", за умовами якого орендар зобов`язаний вносити орендну плату своєчасно і у повному обсязі незалежно від наслідків господарської діяльності; строки внесення орендної плати визначаються у договорі. Отже, договір №59с/2002/ГоловКЕУ від 01.10.2002 став підставою виникнення у сторін за цим договором господарського зобов`язання відповідно до статей 173, 174 Господарського кодексу України (статті 11, 202, 509 Цивільного кодексу України). Приписами частини першої статті 193 Господарського кодексу України та статті 526 Цивільного кодексу України унормовано, що зобов`язання мають виконуватися належним чином відповідно до умов закону, інших правових актів, договору, а за відсутністю таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. В силу статті 530 Цивільного кодексу України зобов`язання повинні виконуватись в установлений законом або договором строк. Колегія суддів вбачає, що у пункті 10.1 договору №59с/2002/ГоловКЕУ від 01.10.2002 визначено строк його дії з 01.10.2002 по 01.10.2007, при цьому в подальшому договірні орендні відносини сторін за вказаним договором неодноразово пролонгувалися, що підтверджується наявними у матеріалах справи додатковими угодами та не заперечується учасниками справи. Зокрема, у додатковій угоді №11д/2015/КЕВ від 01.03.2015 до договору №59с/2002/ГоловКЕУ від 01.10.2002 було узгоджено, що строк дії даного договору оренди становить з 01.03.2015 по 31.09.2018 включно. Відповідно до статті 631 Цивільного кодексу України строком договору є час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов`язки відповідно до договору. Договір набирає чинності з моменту його укладення. Сторони можуть встановити, що умови договору застосовуються до відносин між ними, які виникли до його укладення. Закінчення строку договору не звільняє сторони від відповідальності за його порушення, яке мало місце під час дії договору. Частиною першою статті 763 Цивільного кодексу України передбачено, що договір найму укладається на строк, встановлений договором. Згідно з частиною другою статті 291 Господарського кодексу України договір оренди припиняється, зокрема, у разі закінчення строку, на який його було укладено. Частиною четвертою статті 284 Господарського кодексу України унормовано, що строк договору оренди визначається за погодженням сторін. У разі відсутності заяви однієї із сторін про припинення або зміну умов договору оренди протягом одного місяця після закінчення строку дії договору він вважається продовженим на такий самий строк і на тих самих умовах, які були передбачені договором. Якщо наймач продовжує користуватися майном після закінчення строку договору найму, то, за відсутності заперечень наймодавця протягом одного місяця, договір вважається поновленим на строк, який був раніше встановлений договором (стаття 764 Цивільного кодексу України). У частині другій статті 17 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" №2269-XII від 10.04.1992, який був чинним станом на момент укладення між сторонами договору №59с/2002/ГоловКЕУ від 01.10.2002 та додаткової угоди №11д/2015/КЕВ від 01.03.2015 до нього, визначено, що у разі відсутності заяви однієї із сторін про припинення або зміну умов договору оренди протягом одного місяця після закінчення терміну дії договору він вважається продовженим на той самий термін і на тих самих умовах, які були передбачені договором. У контексті наведених норм заява орендодавця про припинення договору оренди за закінченням строку договору є одностороннім правочином, який відображає волевиявлення орендодавця у спірних правовідносинах, що не потребує узгодження з орендарем в силу прямої норми закону, і є підставою для припинення відповідних зобов`язальних правовідносин. Повідомлення орендодавцем орендаря про припинення договору є юридично значимою дією, яка засвідчує наявність такого волевиявлення та забезпечує своєчасну обізнаність з ним іншої сторони, є передумовою для настання обумовлених таким одностороннім правочином наслідків також для іншої особи за правилами абзацу 3 частини третьої статті 202 Цивільного кодексу України. Аналогічну правову позицію Великої Палати Верховного Суд викладено в постанові від 19.05.2020 у справі №910/719/19. Отже, системний аналіз вищевикладених приписів законодавства, чинного станом на 30.09.2018 (останній день строку дії договору №59с/2002/ГоловКЕУ від 01.10.2002, узгодженого сторонами у додатковій угоді №11д/2015/КЕВ від 01.03.2015, оскільки 31 день вересня місяця в календарі відсутній) дозволяє зробити висновок, що для продовження дії договору оренди була необхідна наявність таких юридичних фактів: продовження користування орендарем орендованим майном та відсутність своєчасного письмового повідомлення однієї зі сторін договору про припинення або зміну умов договору. Суть поновлення договору оренди згідно з наведеними нормами полягає в тому, що орендар продовжує користуватися орендованим майном після закінчення строку оренди, а орендодавець, відповідно, не заперечує протягом одного місяця після закінчення строку договору у його поновленні. Відсутність такого заперечення може мати прояв у "мовчазній згоді" і у такому випадку орендар у силу закону може розраховувати, що договір оренди вважається поновленим на строк, який був раніше встановлений договором. При цьому, оскільки зазначеними нормами визначено умови, за яких договір оренди вважається пролонгованим на строк, який був раніше встановлений, і на тих самих умовах, що були передбачені договором, то для продовження дії договору не вимагається обов`язкового укладення нового договору або внесення змін до нього. Законодавцем не встановлено конкретної форми заяви про припинення договору оренди, така вимога може бути викладена однією із сторін у листі, телеграмі, факсограмі тощо. Водночас істотне значення у даному випадку має факт направлення такого повідомлення в межах відповідного строку, а також зміст самого повідомлення, оскільки воно обов`язково повинно бути спрямоване на припинення або зміну умов договору оренди, як відповідна форма вираження волевиявлення орендодавця. Саме такий правовий висновок Верховного Суду викладено в постанові від 21.10.2019 у справі №902/862/15. Крім того, суд апеляційної інстанції зазначає, що сторони не обмежені в праві заявити про припинення або зміну договору як протягом одного місяця після закінчення договору, так і в будь-який час протягом всього строку дії останнього. Вказаний висновок Південно-західного апеляційного господарського суду повністю узгоджується зі сталою правовою позицією Верховного Суду, викладеною в постановах від 03.06.2020 у справі №916/1666/18, від 22.10.2019 у справі №910/3705/19, від 21.10.2019 у справі №902/862/15 та від 02.07.2019 у справі №906/742/18. Таким чином, якщо на дату закінчення строку дії договору оренди або протягом місяця після закінчення цього строку мали місце заперечення орендодавця щодо поновлення договору на новий строк, вказаний договір припиняється. Правове регулювання процедури припинення орендних правовідносин спрямовано на досягнення справедливого балансу між правом орендодавця володіти, користуватися та розпоряджатися майном на власний розсуд і правом орендаря очікувати на стабільність та незмінність його майнового становища. У контексті наведених вище норм настання наслідків у вигляді припинення чи продовження договору є пов`язаним з дотриманням сторонами орендних правовідносин добросовісної та послідовної поведінки, обумовленої змістом укладеного договору, положеннями господарського законодавства, а також усталеними звичаями ділового обороту та документообігу. Колегія суддів вбачає, що у матеріалах справи відсутні докази направлення відповідачеві повідомлення Одеського квартирно-експлуатаційного управління про припинення договору №59с/2002/ГоловКЕУ від 01.10.2002 як на дату закінчення строку дії даного договору оренди (30.09.2018), так і протягом місяця після закінчення цього строку (до 31.10.2018), а відтак апеляційний господарський суд дійшов висновку про те, що зазначений договір було продовжено на той самий строк, що і додатковою угодою №11д/2015/КЕВ від 01.03.2015 до нього, тобто на 3 роки та 7 місяців, а саме: до 30.04.2022. Надіслані відповідачеві Квартирно-експлуатаційним відділом м. Одеси попередження-пропозиція №2038 від 05.07.2022 та лист №2234 від 09.10.2023 щодо припинення договору №59с/2002/ГоловКЕУ від 01.10.2002 внаслідок спливу строку його дії 30.09.2018, на підставі яких місцевий господарський суд дійшов висновку про припинення зазначеного договору, не можуть вважатися належним повідомленням орендодавця щодо не пролонгації договору у розумінні статей 764 Цивільного кодексу України та 284 Господарського кодексу України, з огляду на пропуск встановленого законом строку висловлення орендодавцем заперечень проти продовження договірних орендних правовідносин на той самий строк, на який був укладений договір. Про пролонгацію між сторонами орендних правовідносин за договором №59с/2002/ГоловКЕУ від 01.10.2002 свідчить також і поведінка обох сторін останнього, оскільки після 30.09.2018 Одеське квартирно-експлуатаційне управління продовжувало щомісячно нараховувати відповідачеві орендну плату за користування об`єктом оренди, що частково сплачувалася Фізичною особою-підприємцем Жатковським Олександром Миколайовичем, який не повернув об`єкт оренди за відповідним актом приймання-передачі та фактично продовжив користуватися орендованим майном. Крім того, у 2020 році між сторонами договору №59с/2002/ГоловКЕУ від 01.10.2002 було укладено відповідну додаткову угоду, в якій Одеське квартирно-експлуатаційне управління та Фізична особа-підприємець Жатковський Олександр Миколайович узгоджували питання тимчасового призупинення дії вказаного договору на період карантину, чим фактично документально підтвердили продовження дії даного договору після 30.09.2018 (останній день строку, на який він був укладений згідно з додатковою угодою №11д/2015/КЕВ від 01.03.2015). Зазначене безпідставно залишилось поза увагою місцевого господарського суду, який необґрунтовано не застосував у спірних правовідносинах механізм продовження договорів оренди, передбачений приписами статті 764 Цивільного кодексу України, а також не врахував поведінку орендаря і орендодавця, які шляхом укладення у 2020 році відповідної додаткової угоди письмово підтвердили пролонгацію договору оренди. При цьому колегією суддів враховується, що 03.10.2019 Верховною Радою України було прийнято Закон України "Про оренду державного та комунального майна" №157-ІХ, у пункті 1 розділу "Прикінцеві та перехідні положення" якого було передбачено, що цей Закон набирає чинності з дня, наступного за днем його опублікування, та вводиться в дію з 01.02.2020 (за виключенням окремих зазначених норм). Водночас згідно з пунктом 5 розділу "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про оренду державного та комунального майна" №157-ІХ від 03.10.2019 з дня введення в дію цього Закону було визнано таким, що втратив чинність, Закон України "Про оренду державного та комунального майна" №2269-XII від 10.04.1992. Закон України "Про оренду державного та комунального майна" №157-ІХ від 03.10.2019 опублікований в офіційному друкованому виданні "Голос України" 26.12.2019, набрав чинності 27.12.2019 і введений в дію з 01.02.2020, а відтак саме з цієї дати підлягають застосуванню його приписи (за винятком окремих норм, наведених у розділі "Прикінцеві та перехідні положення"). За загальним правилом, якщо прийнятим нормативним актом порівняно з попереднім змінюється правове регулювання відносин в тій чи іншій сфері, то нові норми застосовуються з дати набрання ними чинності, якщо інше не визначено в самому нормативному акті (частина перша статті 5 Цивільного кодексу України). Відповідно до пункту 2 розділу "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про оренду державного та комунального майна" №157-ІХ від 03.10.2019 договори оренди державного або комунального майна, укладені до набрання чинності цим Законом, продовжуються в порядку, передбаченому законодавством, яке діяло до дати набрання чинності цим Законом, до дати, яка наступить раніше: набрання чинності рішенням Кабінету Міністрів України чи рішенням представницького органу місцевого самоврядування (щодо договорів оренди комунального майна, розташованого в межах відповідної територіальної громади), передбаченим абзацом 5 частини другої статті 18 цього Закону, або 01.07.2020. Після настання однієї з дат, яка відповідно до цього пункту наступить раніше, але у будь-якому випадку не раніше дня введення в дію цього Закону, договори оренди продовжуються в порядку, визначеному цим Законом. Договори оренди державного та комунального майна, укладені до набрання чинності цим Законом, зберігають свою чинність та продовжують діяти до моменту закінчення строку, на який вони були укладені. Отже, порядок продовження договорів оренди державного та комунального майна, який діяв до 31.01.2020 та був передбачений Законом України "Про оренду державного та комунального майна" №2269-XII від 10.04.1992 (втратив чинність 31.01.2020), може бути застосовано до процедури продовження тих договорів, строк дії яких закінчився до 01.07.2020 включно, а щодо інших договорів оренди державного та комунального майна (строк дії яких закінчився після 01.07.2020) в силу вимог абзацу 3 пункту 2 розділу "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про оренду державного та комунального майна" №157-ІХ від 03.10.2019 має застосовуватися порядок продовження, визначений цим Законом. Саме такий сталий правовий висновок Верховного Суду викладено в постановах від 19.07.2022 у справі №924/852/21 та від 09.11.2021 у справі №908/2637/20. Згідно з частиною першою статті 18 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" №157-ІХ від 03.10.2019 продовження договорів оренди здійснюється за результатами проведення аукціону, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті. Без проведення аукціону можуть бути продовжені договори, які: укладені та продовжуються вперше, за умови, якщо строк оренди за такими договорами становить п`ять років або менше; укладені без проведення аукціону з установами, організаціями, передбаченими частиною першою статті 15 цього Закону; укладені без проведення аукціону з підприємствами, установами, організаціями, передбаченими частиною другою статті 15 цього Закону відповідно до вимог статті 15 цього Закону, крім випадків, передбачених абзацами одинадцятим та дванадцятим частини другої статті 15 цього Закону; укладені з підприємствами, установами, організаціями, що надають соціально важливі послуги населенню, перелік яких визначається Кабінетом Міністрів України, додатковий перелік яких може бути визначений представницькими органами місцевого самоврядування згідно із законодавством (частина друга статті 18 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" №157-ІХ від 03.10.2019). В силу частини третьої статті 18 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" №157-ІХ від 03.10.2019 договори оренди можуть бути продовжені на той самий строк, на який вони були укладені, на підставі заяви орендаря про продовження договору, поданої орендодавцю не пізніше ніж за три місяці до закінчення строку дії договору оренди. Механізм передачі в оренду державного та комунального майна, включаючи особливості передачі його в оренду відповідно до положень Закону України "Про оренду державного та комунального майна", регламентований Порядком передачі в оренду державного та комунального майна, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України №483 від 03.06.2020 (далі Порядок). Відповідно до пункту 134 Порядку продовження договорів оренди здійснюється за результатами проведення аукціону або без проведення аукціону в передбачених Законом України "Про оренду державного та комунального майна" випадках. За умовами пункту 143 Порядку орендар, що має намір продовжити договір оренди, що підлягає продовженню за результатами проведення аукціону, звертається до орендодавця із заявою про продовження договору оренди не пізніше ніж за три місяці до закінчення строку дії договору оренди. Якщо орендар не подав заяву про продовження договору оренди у зазначений строк, то орендодавець не пізніше ніж за один місяць до закінчення строку дії договору оренди повідомляє орендаря про те, що договір оренди підлягає припиненню на підставі закінчення строку, на який його було укладено, у зв`язку з тим, що орендар не подав відповідну заяву у визначений Законом строк, та повідомляє про необхідність звільнення орендованого приміщення і підписання акта приймання-передачі (повернення з оренди) орендованого майна. Докази своєчасного звернення Фізичної особи-підприємця Жатковського Олександра Миколайовича до Одеського квартирно-експлуатаційного управління з відповідною заявою щодо продовження договору №59с/2002/ГоловКЕУ від 01.10.2002 у матеріалах справи відсутні. Між тим указом Президента України №64/2022 від 24.02.2022 "Про введення воєнного стану в Україні" у зв`язку з військовою агресією Російської Федерації проти України з 24.02.2022 в Україні введено воєнний стан строком на 30 діб, строк якого в подальшому був неодноразово продовжений Указами Президента України, у зв`язку з чим воєнний стан триває до теперішнього часу. Внаслідок запровадження у державі воєнного стану Законом України №2181-IX від 01.04.2022 було внесено зміни до Розділу "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про оренду державного та комунального майна" №157-ІХ від 03.10.2019, а саме: доповнено останній пунктом 61, яким унормовано, що під час дії воєнного стану Кабінет Міністрів України може встановити інші правила передачі в оренду державного та комунального майна, ніж ті, що передбачені цим Законом, зокрема щодо: продовження договору оренди, шляхом запровадження можливості автоматичного продовження договорів оренди, строк дії яких закінчується під час дії воєнного стану, на строк до припинення чи скасування та на чотири місяці після припинення чи скасування воєнного стану. На виконання вказаних законодавчих приписів Кабінет Міністрів України прийняв постанову №634 від 27.05.2022 "Про особливості оренди державного та комунального майна у період воєнного стану", яка набрала законної сили 01.06.2022. У пункті 5 вищенаведеної постанови Кабінет Міністрів України №634 від 27.05.2022 визначено, що договори оренди державного та комунального майна, строк дії яких завершується у період воєнного стану, вважаються продовженими на період дії воєнного стану та протягом чотирьох місяців з дати припинення чи скасування воєнного стану, крім випадку, коли балансоутримувач з урахуванням законодавства, статуту або положення балансоутримувача про погодження уповноваженим органом управління, до сфери управління якого належить балансоутримувач, за 30 календарних днів до дати закінчення договору оренди повідомив орендодавцю та орендарю про не продовження договору оренди з підстав, визначених статтею 19 Закону. Для продовження договору оренди на строк, передбачений цим пунктом, заява орендаря та окреме рішення орендодавця не вимагаються. За таких обставин, беручи до уваги відсутність у матеріалах справи доказів здійснення своєчасного (за 30 календарних днів до дати закінчення договору №59с/2002/ГоловКЕУ від 01.10.2002) повідомлення відповідача про не продовження вказаного договору, Південно-західний апеляційний господарський суд дійшов висновку про те, що дію зазначеного договору було пролонговано на період воєнного стану, у зв`язку з чим на теперішній час даний договір є чинним, внаслідок чого його сторони зобов`язані належним чином виконувати його умови, у тому числі і відповідач в частині повної та своєчасної сплати орендної плати та компенсації податку на землю. Доводи відповідача про те, що з 12.03.2020 на підставі додаткової угоди до договору №59с/2002/ГоловКЕУ від 01.10.2002 дію вказаного договору було тимчасово припинено і не поновлено до теперішнього часу, апеляційним господарським судом оцінюються критично, оскільки відповідно до вказаної додаткової угоди момент припинення договору оренди поставлено в залежність від факту складання сторонами акту опечатування приміщення, між тим у матеріалах справи відсутні докази оформлення такого акту опечатування, у зв`язку з чим відповідна додаткова угода залишилась нереалізована і, як наслідок, договір не зупиняв свою дію після його автоматичної пролонгації з 01.10.2018. У частині третій статті 2 Господарського процесуального кодексу України однією з основних засад (принципів) господарського судочинства визначено принцип змагальності сторін, сутність якого розкрита у статті 13 цього Кодексу. Відповідно до частин першої, другої статті 13 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом. Принцип змагальності сторін полягає в тому, що сторони у процесі зобов`язані в процесуальній формі довести свою правоту, за допомогою поданих ними доказів переконати суд в обґрунтованості своїх вимог чи заперечень. Отже, даний принцип забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладення тягаря доказування на сторони. Частиною першою статті 73 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. В силу частини першої статті 76 Господарського процесуального кодексу України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Відповідно до частини першої статті 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Обов`язок із доказування необхідно розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб`єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з`ясувати обставини, які мають значення для справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Необхідність доводити обставини, на які учасник справи посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, в господарському процесі є складовою обов`язку сприяти всебічному, повному та об`єктивному встановленню усіх обставин справи, що передбачає, зокрема, подання належних доказів, тобто таких, що підтверджують обставини, які входять у предмет доказування у справі, з відповідним посиланням на те, які обставини цей доказ підтверджує. Збирання доказів у господарських справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом (стаття 14 Господарського процесуального кодексу України). Колегія суддів наголошує на тому, що рішення суду не може ґрунтуватися на припущеннях та містити неточності у встановленні обставин, які мають вирішальне значення для правильного вирішення спору, натомість висновки суду про встановлені обставини і правові наслідки мають бути вичерпними, відповідати дійсності і підтверджуватися достовірними доказами. Даний висновок Південно-західного апеляційного господарського суду повністю узгоджується з правовою позицією об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, викладеною в постанові від 05.06.2020 у справі №920/528/19. Таким чином, враховуючи викладені вище норми права та узгоджені сторонами умови договору №59с/2002/ГоловКЕУ від 01.10.2002, беручи до уваги відсутність у матеріалах справи доказів повної сплати відповідачем орендних платежів за вказаним договором за період з серпня місяця 2021 року по квітень місяць 2023 року та компенсації податку на землю за період з червня місяця 2020 року по квітень місяць 2023 року, що зумовлює наявність у останнього відповідної заборгованості, Південно-західний апеляційний господарський суд, перевіривши правильність наданого позивачем розрахунку суми основної заборгованості та відшкодування вищенаведеного податку за даним договором оренди, дійшов висновку щодо обґрунтованості позовних вимог про стягнення з Фізичної особи-підприємця Жатковського Олександра Миколайовича на користь Міністерства оборони України в особі Одеського квартирно-експлуатаційного управління заборгованості з орендної плати за цим договором у сумі 304996,60 грн та з компенсації податку на землю у сумі 170548,03 грн. Посилання відповідача на не виставлення йому рахунків для сплати орендних платежів колегією суддів до уваги не приймаються, оскільки за своєю правовою природою рахунок є документом, який містить тільки платіжні реквізити, на які потрібно перерахувати грошові кошти в якості оплати, при цьому ненадання такого рахунку не є відкладальною умовою у розумінні статті 212 Цивільного кодексу України та не є простроченням кредитора в розумінні статті 613 Цивільного кодексу України, а відтак наявність або відсутність рахунку не звільняє боржника від обов`язку зі сплати орендних платежів, тобто виставлення орендодавцем рахунку не є подією, з якою пов`язано початок перебігу строку виникнення зобов`язання, оскільки подія є об`єктивним явищем, що не залежить від волі учасників правовідносин, у той час як виставлення рахунку є саме дією, яка є вираженням суб`єктивної волі учасників правовідносин (постанова Верховного Суду від 15.05.2019 у справі №910/13527/17). Щодо доводів Фізичної особи-підприємця Жатковського Олександра Миколайовича про звільнення відповідача від сплати орендних платежів за договором №59с/2002/ГоловКЕУ від 01.10.2002 на період дії воєнного стану апеляційний господарський суд зазначає наступне. Згідно з підпунктом 3 пункту 1 постанови Кабінет Міністрів України №634 від 27.05.2022 "Про особливості оренди державного та комунального майна у період воєнного стану" на період воєнного стану, але у будь-якому разі не довше ніж до 30.05.2022, за договорами оренди державного майна, чинними станом на 24.02.2022 або укладеними після цієї дати за результатами аукціонів, що відбулися 24.02.2022 або раніше, звільняються від орендної плати орендарі, які використовують майно, розміщене на територіях Кіровоградської, Дніпропетровської, Житомирської, Одеської областей. Між тим, зазначена постанова не містить положень щодо порядку, за яким здійснюється реалізація звільнення від орендної плати для певної категорії орендарів, у тому числі, що знижки або звільнення застосовуються без окремого рішення орендодавця. Водночас питання, у тому числі порядок реалізації надання орендних знижок або звільнень від сплати орендної плати за договорами оренди певного майна або за договорами оренди майна, яке використовується за певними цільовими призначеннями, у зв`язку з подіями, які можуть негативно вплинути на здатність орендарів продовжувати сплачувати орендну плату за укладеними договорами оренди, урегульовано положеннями Порядку передачі в оренду державного та комунального майна, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 03.06.2020 №483 (далі Порядок). За змістом пункту 1291 Порядку (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин лютий місяць 2022 року) якщо у зв`язку зі змінами у соціально-економічному становищі в країні або в окремих її регіонах внаслідок економічної кризи, стихійного лиха, запровадження карантинних обмежень або інших подій, які можуть негативно вплинути на здатність орендарів продовжувати сплачувати орендну плату за укладеними договорами оренди, Кабінет Міністрів України або представницький орган місцевого самоврядування ухвалили рішення про надання орендних знижок або звільнень від сплати орендної плати за договорами оренди певного майна або за договорами оренди майна, яке використовується за певними цільовими призначеннями, визначеними у такому рішенні, то підставою для застосування таких звільнень або знижок є наказ орендодавця, прийнятий на підставі звернення орендаря, на якого вони поширюються. Орендні знижки або звільнення у таких випадках надаються з дати, визначеної у рішенні Кабінету Міністрів України (рішенні представницького органу місцевого самоврядування), або якщо у відповідному рішенні дата початку застосування знижки або звільнення не визначена, - то з дати, визначеної у наказі орендодавця. Припинення застосування знижки або звільнення відбувається з дати, визначеної у рішенні Кабінету Міністрів України (рішенні представницького органу місцевого самоврядування) або в наказі орендодавця. Зміни до договору оренди про початок або припинення застосування знижки або звільнення у такому випадку не вносяться. Згодом відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 13.09.2022 №1026 внесено зміни до постанов Кабінету Міністрів України від 03.06.2020 №483 "Деякі питання оренди державного та комунального майна" і від 27.05.2022 №634 "Про особливості оренди державного та комунального майна у період воєнного стану". Зокрема, у Порядку в першому реченні пункту 1291 слова "орендних знижок або звільнень" замінено словами "орендних знижок, звільнень", а після слів "на якого вони поширюються" доповнено словами "крім випадків, коли у рішенні Кабінету Міністрів України або представницького органу місцевого самоврядування зазначається про те, що знижки або звільнення застосовуються без окремого рішення орендодавця". Таким чином, положеннями пункту 1291 Порядку конкретизовано порядок застосування орендних знижок або звільнень від сплати орендної плати за договорами оренди певного майна або за договорами оренди майна, яке використовується за певними цільовими призначеннями, за яким відповідно до рішення Кабінету Міністрів України або представницького органу місцевого самоврядування, ухваленого з відповідного питання, підставою для застосування таких звільнень або знижок є наказ орендодавця, прийнятий на підставі звернення орендаря, на якого вони поширюються. При цьому орендні знижки або звільнення у таких випадках надаються з дати, визначеної у рішенні Кабінету Міністрів України (рішенні представницького органу місцевого самоврядування), або якщо у відповідному рішенні дата початку застосування знижки або звільнення не визначена, - то з дати, визначеної у наказі орендодавця. Даний висновок Південно-західного апеляційного господарського суду повністю узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, викладеною в постановах від 22.11.2023 у справі №916/3587/22 та від 06.12.2023 у справі №916/3377/22. З огляду на викладене, беручи до уваги відсутність у матеріалах справи доказів дотримання процедури, передбаченої пунктом 1291 Порядку, а саме: доказів прийняття Одеським квартирно-експлуатаційним управлінням наказу про звільнення Фізичної особи-підприємця Жатковського Олександра Миколайовича від орендної плати за договором №59с/2002/ГоловКЕУ від 01.10.2002 на підставі відповідного звернення відповідача, Південно-західним апеляційним господарським судом критично оцінюються твердження відповідача про безпідставність нарахування йому орендної плати. Стосовно тверджень Фізичної особи-підприємця Жатковського Олександра Миколайовича про те, що листом Торгово-промислової палати України №2024/02.0-7.1 від 28.02.2022 засвідчено форс-мажорні обставини (обставини непереборної сили) у вигляді військової агресії про України, що стала підставою для запровадження воєнного стану, колегія суддів зазначає наступне. Надзвичайними є ті обставини, настання яких не очікується сторонами при звичайному перебігу справ. Під надзвичайними можуть розумітися такі обставини, настання яких добросовісний та розумний учасник правовідносин не міг очікувати та передбачити при прояві ним достатнього ступеня обачливості. Ознаками форс-мажорних обставин є такі елементи: вони не залежать від волі учасників цивільних (господарських) відносин; мають надзвичайний характер; є невідворотними; унеможливлюють виконання зобов`язань за таких умов здійснення господарської діяльності. Форс-мажорні обставини не мають преюдиційного характеру і при їх виникненні сторона, яка посилається на них як на підставу неможливості виконання зобов`язання, повинна довести наявність таких обставин не тільки самих по собі, але й те, що ці обставини були форс-мажорними саме для цього конкретного випадку виконання господарського зобов`язання. Отже, у будь-якому разі сторона зобов`язання, яка його не виконує, повинна довести, що в кожному окремому випадку саме ці конкретні обставини мали непереборний характер саме для цієї конкретної особи при виконання нею конкретних договірних зобов`язань. Факт, що форс-мажорні обставини необхідно довести, не виключає того, що наявність форс-мажорних обставин може бути засвідчено відповідним компетентним органом (правова

позиція Верховного Суду, викладена в постановах від 22.06.2022 у справі №904/5328/21 та від 25.01.2022 у справі №904/3886/21). Наявність форс-мажорних обставин засвідчується Торгово-промисловою палатою України та уповноваженими нею регіональними торгово-промисловими палатами у відповідності до статей 14, 141 Закону України "Про торгово-промислові палати в Україні" шляхом видачі сертифіката. При цьому колегією суддів враховується, що таке засвідчення форс-мажорних обставин (обставин непереборної сили) може вважатися достатнім доказом існування форс-мажорних обставин для сторін договору, якщо вони про це домовилися, але не пов`язує суд у випадку виникнення спору між сторонами щодо правової кваліфікації певних обставин як форс-мажорних. Відтак сертифікат торгово-промислової палати, який підтверджує наявність форс-мажорних обставин, не може вважатися беззаперечним доказом їх існування, а повинен оцінюватися судом з урахуванням встановлених обставин справи та у сукупності з іншими доказами. Як зазначалося вище, ключовою ознакою форс-мажору є причинно-наслідковий зв`язок між форс-мажорними обставинами та неможливістю виконати конкретне зобов`язання. Сама по собі збройна агресія проти України та воєнний стан також не можуть автоматично означати звільнення від виконання будь-ким в Україні будь-яких зобов`язань, незалежно від того, існує реальна можливість їх виконати чи ні. Воєнний стан, як обставина непереборної сили, звільняє від відповідальності лише у разі, якщо саме внаслідок пов`язаних із нею обставин особа не може виконати ті чи інші зобов`язання. Аналогічний правовий висновок Верховного Суду викладено в постанові від 15.06.2023 у справі №910/8580/22. Лист Торгово-промислової палати України №2024/02.0-7.1 від 28.02.2022, який розміщений на офіційному веб-сайті останньої та на який посилається відповідач, є загальним офіційним документом та не містить ідентифікуючих ознак конкретного договору, виконання якого стало неможливим через наявність зазначених обставин. Зазначений лист не можна вважати сертифікатом у розумінні статті 141 Закону України "Про торгово-промислові палати в Україні", при цьому такий лист також не є документом, який був виданий за зверненням відповідного суб`єкта (відповідача), для якого могли настати певні форс-мажорні обставини, натомість він адресований "Всім, кого це стосується", тобто необмеженому колу суб`єктів, і його зміст носить загальний інформаційний характер та констатує абстрактний факт наявності форс-мажорних обставин без доведення причинно-наслідкового зв`язку у конкретному зобов`язанні. Таким чином, лист Торгово-промислової палати України №2024/02.0-7.1 від 28.02.2022 не є безумовною підставою вважати, що форс-мажорні обставини настали для всіх без виключення суб`єктів. Кожен суб`єкт, який в силу певних обставин не може виконати свої зобов`язання за окремо визначеним договором, має доводити наявність в нього форс-мажорних обставин. Даний висновок Південно-західного апеляційного господарського суду повністю узгоджується зі сталою правовою позицією Верховного Суду, викладеною, зокрема, в постановах від 07.06.2023 у справі №912/750/22 та від 07.06.2023 у справі №906/540/22. Суд апеляційної інстанції зазначає, що у матеріалах справи відсутній та відповідачем до місцевого господарського суду не подано сертифікату Торгово-промислової палати України або уповноважених нею регіональних торгово-промислових палат на підтвердження існування форс-мажорних обставин, які б зумовили неможливість виконання Фізичною особою-підприємцем Жатковським Олександром Миколайовичем прийнятих на себе зобов`язань за договором №59с/2002/ГоловКЕУ від 01.10.2002. За таких обставин, відповідачем не підтверджено належними та допустимими доказами об`єктивної неможливості виконання ним прийнятих на себе зобов`язань за договором №59с/2002/ГоловКЕУ від 01.10.2002 внаслідок існування обставин непереборної сили. Водночас Південно-західний апеляційний господарський суд зауважує на тому, що невиконання вищезазначеного зобов`язання повинно кваліфікуватися як його порушення у розумінні Цивільного кодексу України, а відповідач підлягає визнанню таким, що прострочив виконання зобов`язання у розумінні частини першої статті 612 цього Кодексу. Правові наслідки порушення юридичними і фізичними особами своїх грошових зобов`язань передбачені, зокрема, приписами статті 625 Цивільного кодексу України. Відповідно до частини другої статті 625 Цивільного кодексу України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. За змістом статті 625 Цивільного кодексу України нарахування інфляційних втрат на суму боргу та 3% річних входять до складу грошового зобов`язання і є особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов`язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові, а тому ці кошти нараховуються незалежно від вини боржника та незалежно від ухвалення рішення суду про присудження суми боргу, відкриття виконавчого провадження чи його зупинення. Зазначені нарахування здійснюються окремо за кожен період часу, протягом якого діяв відповідний індекс інфляції, а одержані таким чином результати підсумовуються за весь час прострочення виконання грошового зобов`язання. Згідно з Законом України "Про індексацію грошових доходів населення" індекс споживчих цін (індекс інфляції) обчислюється спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади в галузі статистики і не пізніше 10 числа місяця, що настає за звітним, публікується в офіційних періодичних виданнях. На даний час індекс інфляції розраховується Державною службою статистики України і щомісячно публікується, зокрема, в газеті "Урядовий кур`єр". Отже, повідомлені друкованими засобами масової інформації з посиланням на зазначений державний орган відповідні показники згідно зі статтями 17, 18 Закону України "Про інформацію" є офіційними і можуть використовуватися господарським судом і учасниками судового процесу для визначення суми боргу. Індекс інфляції це показник, що характеризує динаміку загального рівня цін на товари та послуги, які купуються населенням для невиробничого споживання, і його найменший період визначення складає місяць. Розмір боргу з урахуванням індексу інфляції визначається виходячи з суми боргу, що існувала на останній день місяця, в якому платіж мав бути здійснений, помноженої на індекс інфляції, визначений названою Державною службою, за період прострочення починаючи з місяця, наступного за місяцем, у якому мав бути здійснений платіж, і за будь-який місяць (місяці), у якому (яких) мала місце інфляція. При цьому в розрахунок мають включатися й періоди часу, в які індекс інфляції становив менше одиниці (тобто мала місце дефляція). Саме таку правову позицію викладено у пунктах 3.1, 3.2 постанови Пленуму Вищого господарського суду України №14 від 17.12.2013. У застосуванні індексації колегією суддів Південно-західного апеляційного господарського суду також враховуються рекомендації щодо порядку застосування індексів інфляції при розгляді судових справ, викладені в листі Верховного Суду України №62-97р. від 03.04.1997. У листі Верховного Суду України №62-97р. від 03.04.1997 зазначено, що при застосуванні індексу інфляції слід мати на увазі, що індекс розраховується не на кожну дату місяця, а у середньому за місяць, тому умовно слід виходити з того, що сума, внесена за період з 1 по 15 число відповідного місяця, наприклад травня, індексується за період з урахуванням травня, а якщо з 16 по 31 число, то розрахунок починається з наступного місяця - червня. Для визначення індексу інфляції за будь-який період необхідно щомісячні індекси, що складають будь-який період, перемножити між собою. Таким чином, базою для нарахування інфляційних є сума основного боргу не обтяжена додатковими нарахуваннями, що існує на останній день місяця, в якому платіж мав бути здійснений. Періодом, за який розраховуються інфляційні втрати, є час прострочення з місяця, наступного за місяцем, у якому мав бути здійснений платіж, і за будь-який місяць (місяці), у якому (яких) мала місце інфляція (дефляція). З огляду на вищевикладене, апеляційний господарський суд, перевіривши наданий прокурором розрахунок компенсаційних нарахувань, зазначає, що останнім обґрунтовано нараховано відповідачу 108993,92 грн інфляційних втрат за період з серпня місяця 2021 року по травень місяць 2023 року. За умовами частини першої статті 216 Господарського кодексу України учасники господарських відносин несуть господарсько-правову відповідальність за правопорушення у сфері господарювання шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставах і в порядку, передбачених цим Кодексом, іншими законами та договором. В силу частин першої, другої та четвертої статті 217 Господарського кодексу України господарськими санкціями визнаються заходи впливу на правопорушника у сфері господарювання, в результаті застосування яких для нього настають несприятливі економічні та/або правові наслідки. У сфері господарювання застосовуються такі види господарських санкцій: відшкодування збитків; штрафні санкції; оперативно-господарські санкції. Господарські санкції застосовуються у встановленому законом порядку за ініціативою учасників господарських відносин. Штрафними санкціями визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов`язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов`язання (частина перша статті 230 Господарського кодексу України). Суб`єкти господарювання при укладенні договору наділені законодавцем правом забезпечення виконання господарських зобов`язань шляхом встановлення окремого виду відповідальності (договірної санкції) за невиконання чи неналежне виконання договірних зобов`язань. Відповідно до приписів статей 610, 611 Цивільного кодексу України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання); у разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: сплата неустойки. Статтею 546 Цивільного кодексу України встановлено, що виконання зобов`язання може забезпечуватися, зокрема, неустойкою. Неустойкою (штрафом, пенею) згідно з приписами статті 549 Цивільного кодексу України є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання. Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов`язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов`язання за кожен день прострочення виконання. Статтями 1, 3 Закону України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов`язань" передбачено, що платники грошових коштів сплачують на користь одержувачів цих коштів за прострочку платежу пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін. Розмір пені, передбачений статтею 1 цього Закону, обчислюється від суми простроченого платежу та не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня. Згідно з частиною шостою статті 232 Господарського кодексу України нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов`язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов`язання мало бути виконано. Таким чином, до боржника, який порушив господарське зобов`язання, можливе застосування штрафних санкцій у вигляді пені або штрафу, передбачених частиною четвертою статті 231 Господарського кодексу, оскільки суб`єкти господарських відносин при укладанні договору наділені законодавцем правом забезпечення виконання господарських зобов`язань встановленням договірної санкції за невиконання або неналежне виконання договірних зобов`язань. Судом апеляційної інстанції враховується, що у випадку порушення виконання господарських зобов`язань чинне законодавство не встановлює для учасників господарських відносин обмежень передбачати в договорі можливість одночасного стягнення пені та штрафу, що узгоджується зі свободою договору, встановленою статтею 627 Цивільного кодексу України, відповідно до якої сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. За таких обставин, одночасне стягнення з учасника господарських відносин, який порушив господарське зобов`язання за договором, штрафу та пені не суперечить статті 61 Конституції України, оскільки згідно зі статтею 549 Цивільного кодексу України пеня та штраф є формами неустойки, а відповідно до статті 230 Господарського кодексу України- видами штрафних санкцій, тобто не є окремими та самостійними видами юридичної відповідальності. Водночас у межах одного виду відповідальності може застосовуватися різний набір санкцій. Аналогічний правовий висновок викладено в постанові Верховного Суду від 02.04.2019 у справі №917/194/18. Як зазначалося вище, у пунктах 3.7, 3.8 договору №59с/2002/ГоловКЕУ від 01.10.2002 (у редакції додаткової угоди №11д/2015/КЕВ від 01.03.2015) узгоджено, що орендна плата, перерахована несвоєчасно або не в повному обсязі, підлягає індексації і стягується до державного бюджету у визначеному пунктом 3.6 договору співвідношенні відповідно до чинного законодавства України з урахуванням пені в розмірі подвійної облікової ставки НБУ на дату нарахування пені від суми заборгованості, з урахуванням індексації, за кожний день прострочення, включаючи день оплати. У разі якщо на дату сплати орендної плати заборгованість за нею становить 30 днів та більше, Орендар додатково сплачує штраф у розмірі 7% суми заборгованості. Перевіривши правильність проведеного прокурором розрахунку штрафних санкцій, апеляційний господарський суд зазначає, що відповідачеві у зв`язку з неналежним виконанням зобов`язань зі сплати орендних платежів за договором №59с/2002/ГоловКЕУ від 01.10.2002 правомірно нараховано пеню у сумі 197027,80 грн за період з 15.08.2021 по 01.06.2023 та штраф у сумі 38371,08 грн. Однак, встановивши за результатами розгляду даного спору правомірність заявлених прокурором вимог в частині стягнення 197027,80 грн пені та 38371,08 грн штрафу, апеляційний господарський суд вбачає наявність правових підстав для зменшення розміру кожної з цих штрафних санкцій на 90% (пені до 19702,78 грн, а штрафу до 3837,11 грн) з огляду на наступне. Приписами частини третьої статті 551 Цивільного кодексу України передбачено, що розмір неустойки може бути зменшений за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір збитків, та за наявності інших обставин, які мають істотне значення. Тлумачення частини третьої статті 551 Цивільного кодексу України свідчить, що в ній не передбачено вимог щодо обов`язкової наявності одночасно двох умов, а тому достатнім для зменшення неустойки може бути наявність лише однієї з них. Саме таку правову позицію викладено у низці постанов Верховного Суду, зокрема, від 15.02.2018 у справі №467/1346/15-ц, від 04.04.2018 у справі №367/7401/14-ц та від 26.09.2018 у справі №752/15421/17. Вирішення питання про зменшення неустойки та розмір, до якого вона підлягає зменшенню, закон відносить на розсуд суду. При застосуванні правил про зменшення неустойки суди не мають якогось усталеного механізму зменшення розміру неустойки, тому кожного разу потрібно оцінювати обставини та наслідки порушення зобов`язання на предмет наявності виняткових обставин на стороні боржника. Згідно з положеннями частини першої статті 233 Господарського кодексу України у разі, якщо належні до сплати штрафні санкції надмірно великі порівняно із збитками кредитора, суд має право зменшити розмір санкцій; при цьому повинно бути взято до уваги: ступінь виконання зобов`язання боржником; майновий стан сторін, які беруть участь у зобов`язанні; не лише майнові, але й інші інтереси сторін, що заслуговують на увагу. Зі змісту зазначених норм вбачається, що, вирішуючи питання про зменшення розміру неустойки (штрафу, пені), яка підлягає стягненню зі сторони, що порушила зобов`язання, господарський суд повинен оцінити, чи є даний випадок винятковим, виходячи з інтересів сторін, які заслуговують на увагу; ступеню виконання зобов`язання боржником; причини (причин) неналежного виконання або невиконання зобов`язання, незначності прострочення виконання, наслідків порушення зобов`язання, невідповідності розміру стягуваної неустойки (штрафу, пені) таким наслідкам, поведінки винної особи (в тому числі вжиття чи невжиття нею заходів до виконання зобов`язання, негайне добровільне усунення нею порушення та його наслідки) тощо. При цьому зменшення розміру заявленої до стягнення неустойки є правом суду, за відсутності у законі переліку таких виняткових обставин, господарський суд, оцінивши надані сторонами докази та обставини справи у їх сукупності, на власний розсуд вирішує питання про наявність або відсутність у кожному конкретному випадку обставин, за яких можливе зменшення пені. Крім того, при застосуванні положень статті 551 Цивільного кодексу України та статті 233 Господарського кодексу України поняття "значно" та "надмірно" є оціночними і мають конкретизуватися у кожному окремому випадку з урахуванням того, що правила наведених статей направлені на запобігання збагаченню кредитора за рахунок боржника, а також недопущення заінтересованості кредитора у порушенні зобов`язання боржником. Вказані норми не є імперативними та застосовуються за визначених умов на розсуд суду і визначальним фактором при зменшенні розміру належної до сплати неустойки є винятковість випадку. Законодавством не врегульований розмір (відсоткове співвідношення) можливого зменшення штрафних санкцій і дане питання вирішується господарським судом за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом. Зазначена правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 25.04.2018 у справі №904/12429/16. Таким чином, на підставі частини третьої статті 551 Цивільного Кодексу України та частини першої статті 233 Господарського Кодексу України, а також виходячи з принципів добросовісності, розумності, справедливості та пропорційності, суд, в тому числі, і з власної ініціативи, може зменшити розмір неустойки (штрафних санкцій) до їх розумного розміру (постанови Верховного Суду від 30.03.2021 у справі №902/538/18, від 03.03.2021 у справі №925/74/19, від 24.02.2021 у справі №924/633/20, від 09.08.2023 у справі №921/100/22, від 09.08.2023 у справі №921/100/22 та від 20.04.2023 у справі №904/124/22). Частина друга статті 233 Господарського кодексу України встановлює, що у разі якщо порушення зобов`язання не завдало збитків іншим учасникам господарських відносин, суд може з урахуванням інтересів боржника зменшити розмір належних до сплати штрафних санкцій. В даній нормі під "іншими учасниками господарських відносин" слід розуміти третіх осіб, які не беруть участь в правовідносинах між боржником та кредитором, проте, наприклад, пов`язані з кредитором договірними відносинами. Отже, якщо порушення зобов`язання учасника господарських відносин не потягло за собою значні збитки для іншого господарюючого суб`єкта, то суд може зменшити розмір належних до сплати штрафних санкцій. Відповідно до положень статті 3, частини третьої статті 509 Цивільного кодексу України загальними засадами цивільного законодавства та, водночас, засадами на яких має ґрунтуватися зобов`язання між сторонами є добросовісність, розумність і справедливість. Інститут зменшення неустойки судом є ефективним механізмом забезпечення балансу інтересів сторін порушеного зобов`язання. Із мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України №7-рп/2013 від 11.07.2013 вбачається, що неустойка має на меті стимулювати боржника до виконання основного грошового зобов`язання та не повинна перетворюватись на несправедливо непомірний тягар для споживача і бути джерелом отримання невиправданих додаткових прибутків для кредитора. При цьому колегія суддів наголошує на відсутності правових підстав для ототожнення інституту зменшення розміру неустойки зі звільненням відповідача від відповідальності за порушення зобов`язання, оскільки зменшення судом розміру штрафних санкцій є лише передбаченим законом проявом обмеження відповідальності боржника за наявності відповідних підстав для цього, що жодним чином не суперечить принципам розумності та справедливості. За таких обставин, враховуючи, що головною метою неустойки є стимулювання боржника до належного виконання основного зобов`язання і не лише майновий стан боржника може бути підставою для зменшення штрафних санкцій, беручи до уваги ступінь виконання відповідачем своїх зобов`язань за договором №59с/2002/ГоловКЕУ від 01.10.2002 (зокрема, часткове погашення заборгованості з орендної плати) та відсутність жодного доказу на підтвердження погіршення фінансового стану Одеського квартирно-експлуатаційного управління, виникнення ускладнень у здійсненні ним господарської діяльності чи завдання останньому збитків в результаті прострочення відповідача, колегія суддів Південно-західного апеляційного господарського суду, користуючись правом, наданим положеннями чинного законодавства, з огляду на те, що загальний розмір штрафних санкцій становить 77,18% суми основної заборгованості з орендних платежів, дійшов висновку про наявність правових підстав для зменшення належних до сплати сум штрафних санкцій на 90% (пені з 197027,80 грн до 19702,78 грн та штрафу з 38371,08 грн до 3837,11 грн), що є адекватною мірою відповідальності за неналежне виконання Фізичною особою-підприємцем Жатковським Олександром Миколайовичем зобов`язань, проявом балансу між інтересами кредитора і боржника, узгоджується з нормами закону, які регулюють можливість такого зменшення, та є засобом недопущення використання неустойки ані як інструменту позивачів для отримання безпідставних доходів, ані як способу відповідача уникнути відповідальності. При цьому, під час вирішення питання про зменшення штрафних санкцій колегією суддів враховано інтереси позивачів, оскільки стягнення інфляційних втрат та частини заявленої до стягнення суми штрафних санкцій має забезпечити баланс інтересів сторін. Згідно з пунктом 10.6.1 договору №59с/2002/ГоловКЕУ від 01.10.2002 (у редакції додаткової угоди №11д/2015/КЕВ від 01.03.2015) сторони погоджуються, що цей договір може бути достроково розірваний на вимогу Орендодавця, зокрема, якщо Орендар не вніс плати плату протягом 3-х місяців з дня закінчення строку платежу. Відповідно до частини третьої статті 291 Господарського кодексу України договір оренди може бути розірваний за згодою сторін; на вимогу однієї із сторін договір оренди може бути достроково розірваний з підстав, передбачених Цивільним кодексом України для розірвання договору найму, в порядку, встановленому статтею 188 цього Кодексу. Зміна та розірвання господарських договорів в односторонньому порядку не допускаються, якщо інше не передбачено законом або договором. Сторона договору, яка вважає за необхідне змінити або розірвати договір, повинна надіслати пропозиції про це другій стороні за договором. Сторона договору, яка одержала пропозицію про зміну чи розірвання договору, у двадцятиденний строк після одержання пропозиції повідомляє другу сторону про результати її розгляду. У разі якщо сторони не досягли згоди щодо зміни (розірвання) договору або у разі неодержання відповіді у встановлений строк з урахуванням часу поштового обігу, заінтересована сторона має право передати спір на вирішення суду (частини перша-четверта статті 188 Господарського кодексу України). Статтею 783 Цивільного кодексу України визначено, що наймодавець має право вимагати розірвання договору найму, якщо наймач користується річчю всупереч договору або призначенню речі; наймач без дозволу наймодавця передав річ у користування іншій особі; наймач своєю недбалою поведінкою створює загрозу пошкодження речі; наймач не приступив до проведення капітального ремонту, якщо обов`язок проведення капітального ремонту був покладений на наймача. При цьому повинні враховуватися приписи частини другої статті 651 Цивільного кодексу України, які є загальними для розірвання договору та які передбачають можливість розірвання договору за рішенням суду на вимогу однієї з сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, установлених договором або законом. Істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, що вона розраховувала при укладанні договору. Оцінка істотності порушення договору здійснюється судом відповідно до критеріїв, що встановлені законом. Істотність порушення визначається виключно за об`єктивними обставинами, що склалися у сторони, яка вимагає розірвання договору. У такому випадку вина сторони, що припустилася порушення договору, (як суб`єктивний чинник) не має будь-якого значення і для оцінки порушення як істотного, і для виникнення права вимагати розірвання договору на підставі частини другої статті 651 Цивільного кодексу України. Застосування такого правового наслідку, як розірвання договору судом, саме з підстави істотності допущеного порушення договору, визначеної через іншу оціночну категорію значну міру позбавлення того, на що особа розраховувала при укладенні договору, відповідає загальним засадам цивільного законодавства, до яких за пунктом 6 частини першої статті 3 Цивільного кодексу України належать, зокрема, справедливість, добросовісність та розумність. Положеннями статті 782 Цивільного кодексу України передбачено спеціальний спосіб розірвання договору шляхом вчинення наймодавцем односторонньої відмови від нього, якщо наймач не вносить плату за користування річчю протягом трьох місяців підряд. Визначена статтею 782 Цивільного кодексу України можливість розірвати договір найму шляхом відмови від договору в позасудовому порядку є правом, а не обов`язком наймодавця. Згідно з рішенням Конституційного Суду України №15-рп/2002 від 09.07.2002 (справа №1-2/2002 про досудове врегулювання спорів) право особи (громадянина України, іноземця, особи без громадянства, юридичної особи) на звернення до суду за вирішенням спору не може бути обмежене законом, іншими нормативно-правовими актами. Встановлення законом або договором досудового врегулювання спору за волевиявленням суб`єктів правовідносин не є обмеженням юрисдикції судів і права на судовий захист. Отже, норми чинного законодавства України не позбавляють сторону договору права на безпосереднє звернення до суду з вимогою про розірвання договору оренди без дотримання порядку досудового врегулювання спору, а відтак право наймодавця на відмову від договору найму, передбачене частиною першою статті 782 Цивільного кодексу України, не є перешкодою для звернення наймодавця (орендодавця) до суду з вимогою розірвати договір у разі несплати наймачем (орендарем) платежів, якщо вбачається істотне порушення умов договору. Розірвання договору в судовому порядку з причин істотного порушення договору є правовим наслідком порушення зобов`язання стороною договору відповідно до пункту 2 частини першої статті 611 Цивільного кодексу України, тобто способом реагування та захисту права від порушення договору, яке вже відбулося. В силу частини другої статті 24 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" №157-ІХ від 03.10.2019 договір оренди може бути достроково припинений за рішенням суду та з інших підстав, передбачених цим Законом або договором. Вказана норма Закону України "Про оренду державного та комунального майна" застосовується з урахуванням наведених вище загальних положень Господарського кодексу України та Цивільного кодексу України. Отже, оскільки законодавець визначає однією із істотних умов договору оренди державного майна орендну плату, то основний інтерес особи, яка передає майно в оренду, полягає в отриманні орендної плати за таким договором. Порушення цього інтересу має наслідком завдання шкоди, через що сторона (орендодавець) значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні відповідного договору оренди об`єкта державної форми власності. З огляду на викладене, істотне порушення орендарем (наймачем) такої умови договору оренди державного (комунального) майна, як невнесення орендної плати, є достатньою правовою підставою для дострокового розірвання зазначеного договору оренди в судовому порядку. У разі звернення до суду з вимогою про розірвання договору оренди у зв`язку з несплатою орендарем орендної плати протягом трьох місяців позивачу необхідно довести факт такої несплати та її триваючий характер (протягом трьох місяців). Саме така правова позиція Верховного Суду викладена в постановах від 21.01.2020 у справі №914/252/19 та від 13.11.2019 у справі №908/1399/17. Як вбачається з матеріалів справи та не спростовано відповідачем, більше трьох місяців поспіль Фізична особа-підприємець Жатковський Олександр Миколайович взагалі не сплачував орендну плату за договором №59с/2002/ГоловКЕУ від 01.10.2002, що свідчить про наявність правових підстав для задоволення позовної вимоги прокурора про розірвання даного договору оренди у зв`язку з істотним порушенням відповідачем його умов. Відповідно до частини першої статті 785 Цивільного кодексу України у разі припинення договору найму наймач зобов`язаний негайно повернути наймодавцеві річ у стані, в якому вона була одержана, з урахуванням нормального зносу, або у стані, який було обумовлено в договорі. Враховуючи вищевикладене, з огляду на припинення договірних орендних правовідносин у зв`язку з розірванням договору №59с/2002/ГоловКЕУ від 01.10.2002, а також беручи до уваги відсутність у матеріалах справи доказів наявності інших правових підстав використання спірного майна відповідачем, суд апеляційної інстанції дійшов висновку стосовно задоволення позовної вимоги прокурора про зобов`язання відповідача повернути за актом прийому-передачі на користь Міністерства оборони України в особі Одеського квартирно-експлуатаційного управління об`єкт оренди державне військове нерухоме майно загальною площею 557,6 кв.м: нежитлові приміщення адміністративної будівлі інв.№24 загальною площею 35 кв.м, нежитлові приміщення будівлі (склад ПММ) інв.№37 загальною площею 82,6 кв.м, нежитлові приміщення будівлі (склад СРМ (ангар) інв.№35 загальною площею 340 кв.м, відкритий майданчик загальною площею 100 кв.м військового містечка №9 за адресою: м. Одеса, вул. Дальницька,

47. У викладі підстав для прийняття рішення суду необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах (правова позиція Верховного Суду від 28.05.2020 у справі №909/636/16). Європейський суд з прав людини у рішенні в справі "Серявін та інші проти України" вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення. У справі "Трофимчук проти України" Європейський суд з прав людини також зазначив, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід. За умовами статті 236 Господарського процесуального кодексу України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним та обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Отже, рішення з господарського спору повинно прийматись у цілковитій відповідності з нормами матеріального і процесуального права та фактичними обставинами справи, з достовірністю встановленими господарським судом, тобто з`ясованими шляхом дослідження та оцінки судом належних і допустимих доказів у конкретній справі. Рішення Господарського суду Одеської області від 09.04.2024 у справі №916/2675/23 не відповідає вказаним вище вимогам у зв`язку з невідповідністю викладених у ньому висновків обставинам справи та неправильним застосуванням норм матеріального права, а тому підлягає скасуванню в частині відмови у задоволенні позовних вимог про стягнення з Фізичної особи-підприємця Жатковського Олександра Миколайовича на користь Міністерства оборони України в особі Одеського квартирно-експлуатаційного управління 304996,60 грн заборгованості з орендної плати, 170548,03 грн компенсації податку на землю, 108993,92 грн інфляційних втрат, 19702,78 грн пені та 3837,11 грн штрафу, про розірвання договору та про зобов`язання повернути майно з одночасним ухваленням нового рішення про задоволення позову в цій частині, а також зміні в частині розподілу судових витрат. Відповідно до статті 129 Господарського процесуального кодексу України витрати зі сплати судового збору за подання позовної заяви та подання апеляційної скарги мають покладатися на відповідача (у разі коли господарський суд зменшує розмір неустойки, витрати позивача, пов`язані зі сплатою судового збору, відшкодовуються відповідачем у сумі, сплаченій позивачем за позовною вимогою, яка підлягала б задоволенню, якби зазначений розмір судом не було зменшено). Між тим, колегією суддів враховується, що відповідач є інвалідом І групи довічно, що підтверджується копією пенсійного посвідчення №2505907272 від 18.05.2022 (т.І а.с.208), у зв`язку з чим судовий збір за подання позовної заяви та подання апеляційної скарги підлягає компенсації за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України, адже особи, які мають статус фізичної особи-підприємця та підпадають під ознаки відповідних пунктів статті 5 Закону України "Про судовий збір", мають право користуватися пільгами, визначеними цією статтею. Аналогічний правовий висновок стосовно розповсюдження на фізичну особу-підприємця передбачених Законом України "Про судовий збір" пільг викладена в постанові Верховного Суду від 03.12.2020 у справі №903/323/20, а щодо необхідності компенсації позивачу судового збору за рахунок державного бюджету у разі, якщо відповідач є інвалідом І групи в постанові Верховного Суду від 11.06.2020 у справі №163/2368/16-ц. Керуючись статтями 129, 232, 233, 236, 240, 269, 270, 275, 277, 281-284 Господарського процесуального кодексу України, Південно-західний апеляційний господарський суд

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу заступника керівника Одеської спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Південного регіону задовольнити частково. Рішення Господарського суду Одеської області від 09.04.2024 у справі №916/2675/23 в частині відмови у задоволенні позовних вимог про стягнення з Фізичної особи-підприємця Жатковського Олександра Миколайовича на користь Міністерства оборони України в особі Одеського квартирно-експлуатаційного управління 304996,60 грн заборгованості з орендної плати, 170548,03 грн компенсації податку на землю, 108993,92 грн інфляційних втрат, 19702,78 грн пені та 3837,11 грн штрафу, про розірвання договору та про зобов`язання повернути майно скасувати, позов в цій частині задовольнити, в частині розподілу судових витрат змінити, в решті рішення залишити без змін, виклавши його резолютивну частину в наступній редакції: "Позов керівника Одеської спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Південного регіону в інтересах держави в особі Міністерства оборони України та Одеського квартирно-експлуатаційного управління до Фізичної особи-підприємця Жатковського Олександра Миколайовича задовольнити частково. Стягнути з Фізичної особи-підприємця Жатковського Олександра Миколайовича на користь Міністерства оборони України в особі Одеського квартирно-експлуатаційного управління 304996,60 грн заборгованості з орендної плати, 170548,03 грн компенсації податку на землю, 108993,92 грн інфляційних втрат, 19702,78 грн пені та 3837,11 грн штрафу. Розірвати договір оренди державного нерухомого майна №59с/2002/ГоловКЕУ від 01.10.2002, укладений між Одеською квартирно-експлуатаційною частиною району (на теперішній час Одеським квартирно-експлуатаційним управлінням) і Фізичною особою-підприємцем Жатковським Олександром Миколайовичем. Зобов`язати Фізичну особу-підприємця Жатковського Олександра Миколайовича повернути за актом прийому-передачі на користь Міністерства оборони України в особі Одеського квартирно-експлуатаційного управління державне військове нерухоме майно загальною площею 557,6 кв.м нежитлові приміщення адміністративної будівлі інв.№24 загальною площею 35 кв.м, нежитлові приміщення будівлі (склад ПММ) інв.№37 загальною площею 82,6 кв.м, нежитлові приміщення будівлі (склад СРМ (ангар) інв.№35 загальною площею 340 кв.м, відкритий майданчик загальною площею 100 кв.м військового містечка № НОМЕР_1 , розташоване за адресою: АДРЕСА_1 . У задоволенні решти позову відмовити. Компенсувати Одеському квартирно-експлуатаційному управлінню сплачений за подання позовної заяви судовий збір у сумі 17667,06 грн за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України". Компенсувати Одеській спеціалізованій прокуратурі у сфері оборони Південного регіону сплачений за подання апеляційної скарги судовий збір у сумі 26500,59 грн за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Доручити Господарському суду Одеської області видати відповідні накази з зазначенням всіх необхідних реквізитів. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена у касаційному порядку у строк, який обчислюється відповідно до статті 288 Господарського процесуального кодексу України. Повний текст постанови складено та підписано 10.10.2024. Головуючий суддя С.В. Таран Суддя О.Ю. Аленін Суддя Л.В. Поліщук