Постанова 4851 № 520/19606/24

Головуючий І інстанції: Рубан В.В. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 04 жовтня 2024 р. Справа № 520/19606/24 Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії: Головуючого судді Катунова В.В., Суддів: Подобайло З.Г. , Чалого І.С. , розглянувши в порядку письмового провадження у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Харківського окружного адміністративного суду від 19.08.2024, майдан Свободи, 6, м. Харків, 61022 по справі № 520/19606/24 за позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити певні дії, ВСТАНОВИВ: ОСОБА_1 (далі по тексту ОСОБА_1 , позивач) звернувся до Харківського окружного адміністративного суду з позовом до Військова частина НОМЕР_1 (далі по тексту відповідач), у якому просив суд: - визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 грошового забезпечення військовослужбовця за період з 24.02.2022 року по 30.03.2023 року із використанням показника прожиткового мінімуму для працездатної особи у відповідному році; - зобов`язати Військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошове забезпечення військовослужбовця за період з 24.02.2022 року по 31.12.2022 року із використанням показника прожиткового мінімуму для працездатної особи станом на 01.01.2022р. за статтею 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2022 рік» з урахуванням раніше виплачених сум та з утриманням належних податків та зборів; - зобов`язати Військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошове забезпечення військовослужбовця за період з 01.01.2023 року по 30.03.2023 року із використанням показника прожиткового мінімуму для працездатної особи станом на 01.01.2023р. за статтею 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2023 рік» з урахуванням раніше виплачених сум та з утриманням належних податків та зборів; - визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 індексації грошового забезпечення за період з 24.02.2022 року по 31.12.2022 року; - зобов`язати Військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення за період з 24.02.2022 року по 31.12.2022 року; - зобов`язати Військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 компенсацію втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати на суму невиплаченої індексації за весь час затримки виплати за період з 24.02.2022 по день фактичної виплати індексації; - визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 грошової компенсації за невикористанні дня щорічної відпустки в розрахунку 30 днів за 2022 рік; 30 днів за 2023 рік; - зобов`язати Військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористанні дні щорічної відпустки в розрахунку 30 днів за 2022 рік; 30 днів за 2023 рік; - визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 грошової допомоги на оздоровлення за 2022-2023 роки; - зобов`язати Військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову допомогу на оздоровлення за 2022-2023 роки; - визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 ) щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 одноразової грошової допомоги відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України від 17.09.2014 № 460 «Про затвердження Порядку та умов виплати одноразової грошової допомоги у разі звільнення військовослужбовцям, призваним на військову службу за призовом у зв`язку з мобілізацією»; - зобов`язати Військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 одноразову грошову допомогу відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України від 17.09.2014 № 460 «Про затвердження Порядку та умов виплати одноразової грошової допомоги у разі звільнення військовослужбовцям, призваним на військову службу за призовом у зв`язку з мобілізацією»; - визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 надбавки за проходження військової служби у розмірі 65% посадового окладу з урахуванням окладу за військове звання та надбавки за вислугу років, премію за особистий внесок у загальні результати служби у розмірі 535% відповідно до Порядку виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам, затвердженого наказом Міністерства оборони України від 07.06.2018 №260; - зобов`язати Військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 надбавку за проходження військової служби у розмірі 65% посадового окладу з урахуванням окладу за військове звання та надбавки за вислугу років, премію за особистий внесок у загальні результати служби у розмірі 535% відповідно до Порядку виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам, затвердженого наказом Міністерства оборони України від 07.06.2018 №260; - визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 винагороди за період дії воєнного стану за період служби з 01 по 30 березня 2023 року, що передбачена Постановою Кабінету Міністрів України «Питання деяких виплат військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу, поліцейським та їх сім`ям під час дії воєнного стану» № 168 від 28.02.2022 року; - зобов`язати Військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 винагороду за період дії воєнного стану за період служби з 01 по 30 березня 2023 року, що передбачена Постановою Кабінету Міністрів України «Питання деяких виплат військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу, поліцейським та їх сім`ям під час дії воєнного стану» № 168 від 28.02.2022 року. Ухвалою Харківського окружного адміністративного суду від 18.07.2024 по справі № 520/19606/24 зазначену позовну заяву залишено без руху. Надано позивачу термін - десять календарних днів з дня отримання копії ухвали для усунення недоліків позовної заяви шляхом надання до суду доказів на підтвердження того, що: - відповідач позивачу не нарахував у повному обсязі та не виплатив грошове забезпечення військовослужбовця за період з 24.02.2022 року по 30.03.2023 року із використанням показника прожиткового мінімуму для працездатної особи у відповідному році; - відповідач позивачу не нарахував у повному обсязі та не виплатив грошове забезпечення військовослужбовця за період з 24.02.2022 року по 31.12.2022 року із використанням показника прожиткового мінімуму для працездатної особи станом на 01.01.2022р. за статтею 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2022 рік»; - відповідач позивачу не нарахував у повному обсязі та не виплатив грошове забезпечення військовослужбовця за період з 01.01.2023 року по 30.03.2023 року із використанням показника прожиткового мінімуму для працездатної особи станом на 01.01.2023р. за статтею 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2023 рік»; - відповідач позивачу не нарахував у повному обсязі та не виплатив індексацію грошового забезпечення за період з 24.02.2022 року по 31.12.2022 року; - відповідач позивачу не нарахував у повному обсязі та не виплатив компенсацію втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати на суму невиплаченої індексації за весь час затримки виплати за період з 24.02.2022 по день фактичної виплати індексації; - відповідач позивачу не нарахував у повному обсязі та не виплатив компенсації за невикористанні дня щорічної відпустки в розрахунку 30 днів за 2022 рік; 30 днів за 2023 рік; - відповідач позивачу не нарахував у повному обсязі та не виплатив грошової допомоги на оздоровлення за 2022-2023 роки; - відповідач позивачу не нарахував у повному обсязі та не виплатив одноразову грошову допомоги відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України від 17.09.2014 № 460 «Про затвердження Порядку та умов виплати одноразової грошової допомоги у разі звільнення військовослужбовцям, призваним на військову службу за призовом у зв`язку з мобілізацією»; - відповідач позивачу не нарахував у повному обсязі та не виплатив надбавку за проходження військової служби у розмірі 65% посадового окладу з урахуванням окладу за військове звання та надбавки за вислугу років, премію за особистий внесок у загальні результати служби у розмірі 535% відповідно до Порядку виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам, затвердженого наказом Міністерства оборони України від 07.06.2018 №260; - відповідач позивачу не нарахував у повному обсязі та не виплатив винагороду за період дії воєнного стану за період служби з 01 по 30 березня 2023 року, що передбачена Постановою Кабінету Міністрів України «Питання деяких виплат військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу, поліцейським та їх сім`ям під час дії воєнного стану» № 168 від 28.02.2022 року; - докази звернення позивача до відповідача з вимогами про усунення вказаних порушень; - докази звернення позивача до відповідача з вимогою надати вказані докази; - заяви про поновлення пропущеного строку звернення до суду в якій вказати інші підстави для поновлення строку, у випадку їх наявності або надати докази того, що строк звернення до суду не пропущено. Роз`яснено позивачу, що у разі невиконання вимог ухвали позовна заява підлягає поверненню. 22.07.2024 позивачем, на виконання вимог ухвали суду надано заяву у якій зазначено про те, що позивач надав усі наявні в нього докази, інших доказів він не має. Послався на те, що Великою Палатою Верховного Суду, нещодавно, у постанові від 25.01.2024 по справі № 320/14843/23, зазначено, що на стадії відкриття провадження не з`ясовується питання достатності доказів. Також, послався на введення з 24.02.2022 воєнного стану та на те, що він проходив військову службу та знаходився протягом тривалого часу у районі проведення активних бойових дій. Ухвалою Харківського окружного адміністративного суду від 19.08.2024 у справі № 520/19606/24 позовну заяву - повернуто позивачу. Позивач, не погодившись із вказаною ухвалою суду першої інстанції, подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на прийняття судового рішення з порушенням норм матеріального та процесуального права, просить суд апеляційної інстанції скасувати ухвалу Харківського окружного адміністративного суду від 19.08.2024 у справі № 520/19606/24 про повернення позовної заяви та направити справу до суду першої інстанції для продовження розгляду. В обґрунтування вимог апеляційної скарги пояснив, що суд першої інстанції на стадії вирішення питання про відкриття провадження у справі не має права давати оцінку обраному позивачем способу захисту порушеного права, доказам та встановлювати наявність чи відсутність обставин, якими обґрунтовуються вимоги. Зазначає, що після відкриття провадження у справі суд першої інстанції в разі наявності підстав, визначених адміністративним процесуальним законодавством, може провести підготовче судове засідання, у якому мають бути з`ясовані всі питання, визначені статтею 173 КАС, зокрема, щодо остаточної визначеності предмета спору, характеру спірних правовідносин, позовних вимог та складу учасників; визначення обставин справи, які підлягають встановленню, та зібрання відповідних доказів тощо. Вказує, що позивач надав до суду докази, які він вважав за необхідне, якщо ж вони при розгляді справи будуть визнані судом недостатніми або неналежними або не буде встановлено, що права позивача у спірних правовідносинах не порушено, це є підставою для відмови у задоволенні позовних вимог, а не залишення позову без руху та в подальшому повернення з підставі не усунення у встановлений судом строк таких недоліків. Крім того, наполягав, що суд першої інстанції послався на те, що позивачем не зазначено про поважність причин пропуску строку звернення до суду. Проте, вважає, що такі висновки не відповідають матеріалам справи, оскільки позивачем подана заява про поновлення пропущеного строку звернення до суду. Відповідач правом на подання відзиву не скористався. Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 311 Кодексу адміністративного судочинства України (далі КАС України) суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, у разі подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження). Згідно з ч. 4 ст. 229 КАС України фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється. Колегія суддів, вислухавши суддю-доповідача, перевіривши в межах апеляційної скарги рішення суду першої інстанції, доводи апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню, з огляду на наступне. Судом першої інстанції встановлено, що позивача звільнено зі служби 30.03.2023 року, при зверненні до суду позивач не згоден з не нарахуванням та не виплатою йому належних грошових сум з 24.02.2022 року по 30.03.2023 року. При цьому, судом зроблено висновок, що позивачем звернувся з позовом до суду 12.06.2024, тобто з порушенням тримісячного строку звернення до суду. Судом визнано неповажними вказані позивачем підстави пропуску строку звернення до суду. Також, судом зазначено, що позивачем на підтвердження вказаних в позові обставин не надано відповідних доказів та не вказано заходи, яких він вжив для отримання цих доказів самостійно, не надано доказів вжиття таких заходів, не зазначено причини неможливості самостійного отримання цих доказів та не надано доказів, які підтверджують, що він здійснив усі залежні від нього дії, спрямовані на отримання відповідних доказів. Приймаючи ухвалу про повернення позовної заяви, суд першої інстанції, керуючись п.1 ч.4 ст.169 КАС України вважав, що у встановлений ухвалою від 18.07.2024 строк вимоги ухвали про залишення позовної заяви без руху позивачем не виконано, а недоліки позовної заяви не усунуті. Надаючи правову оцінку правильності застосування судом першої інстанції норм процесуального права щодо встановлених обставин справи, а також виходячи з меж апеляційного перегляду справи, визначених статтею 308 КАС України, колегія суддів зазначає наступне. Відповідно до частини другої статті 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Для реалізації конституційного права на оскарження рішень, дій чи бездіяльності вказаних суб`єктів у сфері управлінської діяльності в Україні створено систему адміністративних судів. Приписами частини 1 статті 5 КАС України визначено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду за захистом, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси. На виконання ч.4 ст.9 КАС України суд вживає визначені законом заходи, необхідні для з`ясування всіх обставин у справі, у тому числі щодо виявлення та витребування доказів з власної ініціативи. Згідно з пунктом 2 частини 1 статті 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема, спорах з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби. Відповідно до п. 3 ч.1 ст. 171 КАС України, суддя після одержання позовної заяви з`ясовує, зокрема, чи відповідає позовна заява вимогам, встановленим статтями 160, 161, 172 цього Кодексу. Відповідно до ч. 1, ч. 2 ст. 169 КАС України суддя, встановивши, що позовну заяву подано без додержання вимог, встановлених статтями 160, 161 Кодексу адміністративного судочинства України, протягом п`яти днів з дня подання позовної заяви постановляє ухвалу про залишення позовної заяви без руху і встановлює строк для їх усунення, який не може перевищувати десяти днів з дня вручення ухвали про залишення позову без руху. Частиною 4 статті 161 КАС України передбачено, що позивач зобов`язаний додати до позовної заяви всі наявні в нього докази, що підтверджують обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги (якщо подаються письмові чи електронні докази - позивач може додати до позовної заяви копії відповідних доказів). Пунктом 4 частини третьої статті 2 КАС України встановлено, що адміністративне судочинство здійснюється на засадах (принципах) змагальності сторін, диспозитивності та офіційного з`ясування всіх обставин у справі. Відповідно до ч.1 ст. 9 КАС України, розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості. Суд першої інстанції на стадії вирішення питання про відкриття провадження у справі не має права давати оцінку обраному позивачем способу захисту порушеного права, доказам та встановлювати наявність чи відсутність обставин, якими обґрунтовуються вимоги. Після відкриття провадження у справі суд першої інстанції в разі наявності підстав, визначених адміністративним процесуальним законодавством, може провести підготовче судове засідання, у якому мають бути з`ясовані всі питання, визначені статтею 173 КАС, зокрема, щодо остаточної визначеності предмета спору, характеру спірних правовідносин, позовних вимог та складу учасників; визначення обставин справи, які підлягають встановленню, та зібрання відповідних доказів тощо. Суд першої інстанції при вирішенні питання про відкриття провадження у справі не може надати оцінку достатності або недостатності всіх обставин, наявності або відсутності доказів. Ці всі питання можуть вирішуватись на інших стадіях адміністративного процесу. Такі обставини не можуть виступати підставою для залишення позовної заяви без руху та підставами повернення позовної заяви позивачу. Питання про те, чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення та якими доказами вони підтверджуються, відповідно до пункту 1 частин першої статті 244 КАС України вирішується судом в нарадчій кімнаті під час ухвалення рішення по суті справи, а оцінка наданих стороною позивача обґрунтувань та доказів на предмет їх достатності на стадії відкриття провадження у справі законом не передбачена. Повертаючи заяву, суд фактично дав оцінку доказам наданим позивачем на обґрунтування позовних вимог, що є неприпустимим. Колегія суддів наголошує, що при застосуванні процесуальних норм належить уникати як надмірного формалізму, так і надмірної гнучкості, які можуть призвести до скасування процесуальних вимог, встановлених законом. Надмірний формалізм у трактуванні процесуального законодавства визнається неправомірним обмеженням права на доступ до суду як елемента права на справедливий суд згідно зі статтею 6 Конвенції. ЄСПЛ вказав, що внутрішньодержавним судам при застосуванні процесуальних норм належить уникати як надмірного формалізму, так і надмірної гнучкості, які можуть призвести до скасування процесуальних вимог, встановлених законом (Shishkov v. Russia, № 26746/05, § 110, ЄСПЛ, від 20 лютого 2014 року). Верховний Суд у постанові від 18.02.2020 у справі №320/3053/19 звернув увагу, що положення частини третьої статті 77 КАС України надають суду право пропонувати сторонам надати докази та збирати докази з власної ініціативи. Суд не повинен позбавляти особу права доступу до суду у зв`язку з відсутністю у неї певних документів, які можуть слугувати доказами у справі. Тим більше, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, що визначено частиною другою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України. Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 26.10.2023 у справі №120/6360/23. Враховуючи викладене, суд першої інстанції не був позбавлений можливості вирішити питання щодо відкриття провадження у справі на підставі наданої позивачем позовної заяви і доданих до неї доказів, а відтак, підстави для залишення позову без руху в частині ненадання позивачем доказів по справі у спірних правовідносинах з мотивів та обґрунтувань, викладених в ухвалі суду від 18.07.2024, були відсутні. Щодо оскаржуваної ухвали в частині повернення позовної заяви з підстав того, що позивачем не зазначено інших підстав для поновлення строку звернення до суду, колегія суддів зазначає наступне. Відповідно до вимог статті 122 Кодексу адміністративного судочинства України позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами. Для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів. Аналіз зазначених норм дає підстави зробити висновок, що шестимісячний строк звернення до суду в адміністративному судочинстві є загальним і застосовується, якщо інше не встановлено цим Кодексом або іншими законами. Згідно з частиною третьою статті 122 КАС України для захисту прав, свобод та інтересів особи цим Кодексом та іншими законами можуть встановлюватися інші строки для звернення до адміністративного суду, які, якщо не встановлено інше, обчислюються з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів. Отже, КАС України передбачає можливість встановлення цим Кодексом та іншими законами спеціальних строків звернення до адміністративного суду, які мають перевагу в застосуванні порівняно із загальним шестимісячним строком, визначеним у частині другій статті 122 цього Кодексу. Таким спеціальним строком для звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби є місячний строк, установлений частиною п`ятою статті 122 КАС України. Водночас, положення статті 122 КАС України не містять норми, які б врегульовували порядок звернення осіб, які перебувають (перебували) на публічній службі, до адміністративного суду у справах про стягнення належної їм заробітної плати у разі порушення законодавства про оплату праці. За приписами частин першої та другої статті 233 КЗпП України, в редакції чинній на час виникнення указаного позивачем періоду нарахувань (з 24.02.2022), працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення. У разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком. Офіційне тлумачення положення вказаної норми надав Конституційний Суд України у рішеннях від 15 жовтня 2013 року № 8-рп/2013 і № 9-рп/2013. Так, у рішенні від 15 жовтня 2013 року № 8-рп/2013 (справа № 1-13/2013) Конституційний Суд України дійшов висновку, що в аспекті конституційного звернення, положення частини другої статті 233 КЗпП України у системному зв`язку з положеннями статей 1, 12 Закону України Про оплату праці необхідно розуміти так, що у разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці не обмежується будь-яким строком звернення працівника до суду з позовом про стягнення заробітної плати, яка йому належить, тобто усіх виплат, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством, зокрема й за час простою, який мав місце не з вини працівника, незалежно від того, чи було здійснене роботодавцем нарахування таких виплат. Згідно з пунктом 2.1 мотивувальної частини вказаного рішення поняття заробітна плата і оплата праці, які використано у законах, що регулюють трудові правовідносини, є рівнозначними в аспекті наявності у сторін, які перебувають у трудових відносинах, прав і обов`язків щодо оплати праці, умов їх реалізації та наслідків, що мають настати у разі невиконання цих обов`язків. Верховний Суд, надаючи оцінку поняттям грошова винагорода, одноразова грошова допомога при звільненні та оплата праці і заробітна плата, які використовується у законодавстві, що регулює трудові правовідносини, вказав, що вказані поняття є рівнозначними. Під заробітною платою, яка належить працівникові, або, за визначенням, використаним у частині другій статті 233 КЗпП України, належною працівнику заробітною платою необхідно розуміти всі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем, незалежно від того, чи було здійснене нарахування таких виплат. Статтею 43 Конституції України визначено, що кожен має право, зокрема, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом. Колегія суддів звертає увагу, що з даним позовом ОСОБА_2 звернувся до адміністративного суду 29.05.2024, коли частини перша і друга статті 233 КЗпП України були викладені в редакції Закону України від 01 липня 2022 року № 2352-IX, який набрав чинності з 19 липня 2022 року, а саме: «Працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті. Із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, - у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116)». На підставі порівняльного аналізу положень статті 233 КЗпП України можна зробити висновок, що до 19 липня 2022 року КЗпП України не обмежував будь-яким строком право працівника на звернення до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати. Після цієї дати строк звернення до суду з трудовим спором, у тому числі про стягнення належної працівнику заробітної плати, обмежений трьома місяцями з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права. Варто зауважити, що Конституційний Суд України неодноразово висловлював позицію щодо незворотності дії в часі законів та інших нормативно-правових актів. Так, надаючи тлумачення статті 58 Конституції України у Рішенні від 09 лютого 1999 року №1-рп/99 (справа про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів) Конституційний Суд України зазначив, що в регулюванні суспільних відносин застосовуються різні способи дії в часі нормативно-правових актів. Перехід від однієї форми регулювання суспільних відносин до іншої може здійснюватися, зокрема, негайно (безпосередня дія), шляхом перехідного періоду (ультраактивна форма) і шляхом зворотної дії (ретроактивна форма). За загальновизнаним принципом права закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. Цей принцип закріплений у частині першій статті 58 Конституції України, за якою дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце (абзаци перший і другий пункту 2 мотивувальної частини Рішення). У Рішеннях Конституційного Суду України від 13 травня 1997 року № 1-зп і від 05 квітня 2001 року № 3-рп/2001 зроблено аналогічні висновки про те, що закони та інші нормативно-правові акти поширюють свою дію тільки на ті відносини, які виникли після набуття законами чи іншими нормативно-правовими актами чинності; дія закону та іншого нормативно-правового акта не може поширюватися на правовідносини, які виникли і закінчилися до набрання чинності цим законом або іншим нормативно-правовим актом. Водночас Конституційний Суд України звернув увагу на те, що частина перша статті 58 Конституції України передбачає винятки із конституційного принципу неприпустимості зворотної дії в часі законів та інших нормативно-правових актів у випадках, коли вони пом`якшують або скасовують юридичну відповідальність особи, що є загальновизнаним принципом права (абзац третій пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 09 лютого 1999 року №1-рп/99, абзац другий пункту 4 мотивувальної частини Рішення від 05 квітня 2001 року № 3-рп/2001). Крім того, у своїх рішеннях Конституційний Суд України постійно наголошує на тому, що ключовим у питанні розуміння гарантованого статтею 8 Конституції України принципу верховенства права є принцип юридичної (правової) визначеності, який вимагає чіткості, зрозумілості й однозначності норм права, зокрема їх передбачуваності (прогнозованості) та стабільності (абзац шостий підпункту 2.1 пункту 2 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 20 грудня 2017 року № 2-р/2017). Тому, з огляду на вище перелічені правові позиції Конституційного Суду України щодо незворотності дії в часі законів та інших нормативно-правових актів, колегія суддів вважає, що дія частини першої статті 233 КЗпП України в редакції Закону України від 01 липня 2022 року № 2352-IX може поширюватися тільки на ті відносини, які виникли після набуття цією нормою чинності. Така позиція неодноразово висловлювалася Верховним Судом, є сталою і послідовною (постанови постановах Верховного Суду від 12 вересня 2024 року по справі №380/6701/24, від 27 квітня 2023 року у справі № 300/4201/22, від 27 квітня 2023 року у справі № 420/14777/22, від 03 серпня 2023 року у справі № 280/6779/22). Колегія суддів звертає увагу, що позивач заявляє позовні вимоги, які, зокрема, мають часовий проміжок який охоплюється з 24.02.2022, тобто на час здійснення спірних виплат (з 24.02.2022) частина друга статті 233 КЗпП України діяла в редакції, якою строк звернення працівника до суду з позовом про стягнення належної йому при звільненні заробітної плати у разі порушення законодавства про оплату праці не обмежувався будь-яким строком. Також, колегія суддів зазначає, що згідно з пунктом 1 глави ХІХ «Прикінцеві положення» КЗпП України під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтею 233 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину. Отже, запровадження на території України карантину є безумовною підставою для продовження строків, визначених статтею 233 КЗпП України, на строк дії такого карантину. Карантин в Україні, пов`язаний з COVID-19, діяв з 12 березня 2020 року (постанова Уряду від 11 березня 2020 року № 211) та закінчився 30 червня 2023 року (постанова Уряду від 27 червня 2023 року № 651). Тобто, на час здійснення спірних виплат з 19.07.2022 по 30.06.2023 частина друга статті 233 КЗпП України діяла в редакції, якою строк звернення працівника до суду з позовом про стягнення належної йому при звільненні заробітної плати у разі порушення законодавства про оплату праці не обмежувався будь-яким строком. Відповідний правовий висновок викладено у постановах Верховного Суду від 27 квітня 2023 року у справі № 300/4201/22, від 27 квітня 2023 року у справі № 420/14777/22, від 03 серпня 2023 року у справі № 280/6779/22, який підлягає застосуванню у цій справі, оскільки відповідна судова практика є релевантною до спірних правовідносин. З урахуванням зазначеного вище, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції при постановленні оскаржуваної ухвали в частині повернення у зв`язку із необґрунтованістю підстав пропуску строку позивачем звернення до суду дійшов передчасних висновків оскільки не в ухвалі про залишення позовної заяви без руху ні в оскаржуваній ухвалі не надано належної оцінки зазначеним вище обставинам. Враховуючи наведене, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції залишаючи позовну заяву без руху діяв не у спосіб, визначений процесуальним законом, та передчасно повернув позивачу позовну заяву з підстав неусунення недоліків апеляційної скарги. Відповідно до статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини. Суд враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану, зокрема у справах "Салов проти України" (заява № 65518/01; пункт 89), "Проніна проти України" (заява № 63566/00; пункт 23) та "Серявін та інші проти України" (заява № 4909/04; пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча п. 1 ст. 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) серія A. 303-A; пункт 29). Враховуючи вищезазначені положення, дослідивши фактичні обставини та питання права, що лежать в основі спору по даній справі, колегія суддів прийшла до висновку про відсутність необхідності надання відповіді на інші аргументи сторін, оскільки судом були досліджені усі основні питання, які є важливими для прийняття даного судового рішення. Згідно з ч. 1 ст. 242 КАС України, рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Апеляційні скарги на ухвали суду першої інстанції розглядаються в порядку, передбаченому для розгляду апеляційних скарг на рішення суду першої інстанції з урахуванням особливостей, визначених цією статтею (ч. 1 ст. 312 КАС України). Відповідно до ч. 3 ст. 312 КАС України, у випадках скасування судом апеляційної інстанції ухвал про відмову у відкритті провадження у справі, про повернення позовної заяви, зупинення провадження у справі, закриття провадження у справі, про залишення позову без розгляду справа (заява) передається на розгляд суду першої інстанції. Підставами для скасування ухвали суду, яка перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направлення справи для продовження розгляду до суду першої інстанції є: 1) неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків суду обставинам справи; 4) неправильне застосування норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, які призвели до неправильного вирішення питання (ст. 320 КАС України). На підставі викладеного колегія суддів дійшла висновку, що оскаржувана ухвала суду першої інстанції підлягає скасуванню з направленням справи до суду першої інстанції для вирішення питання про відкриття провадження у справі. Керуючись ч. 4 ст. 229, ч.4 ст.241, ст.ст.242, 243, 250, 308, 311, 312, 315, 317, 320 321, 322, 325, 326-329 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - задовольнити. Ухвалу Харківського окружного адміністративного суду від 19.08.2024 по справі № 520/19606/24 - скасувати. Справу № 520/19606/24 за позовом ОСОБА_1 до до Військова частина НОМЕР_1 про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити певні дії направити до Харківського окружного адміністративного суду для вирішення питання про відкриття провадження у справі.. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач В.В. Катунов Судді З.Г. Подобайло І.С. Чалий