Постанова Івано-Франківський апеляційний суд № 345/1513/24

Справа № 345/1513/24 Провадження № 22-ц/4808/1020/24 Головуючий у 1 інстанції Онушканич В. В. Суддя-доповідач Максюта ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 26 вересня 2024 року м. Івано-Франківськ Івано-Франківський апеляційний суд в складі: головуючого (суддя-доповідач) Максюти І.О., суддів Бойчука І.В., Фединяка В.Д., секретаря Кузнєцова В.В., з участю відповідачки ОСОБА_1 , розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача ОСОБА_3 , про визнання договору купівлі-продажу недійсним, за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Калуського міськрайонного суду Івано-Франківської області, ухвалене суддею Онушканичем В.В. 16 травня 2024 року в м. Калуш Івано-Франківської області, повний текст якого складено 21 травня 2024 року, в с т а н о в и в : Короткий зміст позовних вимог: У березні 2024 року ОСОБА_2 подала позов до ОСОБА_1 про визнання договору купівлі-продажу недійсним. Позов мотивує тим, що 15.08.2000 вона купила квартиру по АДРЕСА_1 , право власності на яку оформлено на сина ОСОБА_3 . З часу набуття квартири вона її утримує та проживає в ній. У 2010 році у зв`язку зі збігом тяжких обставин для сім`ї, право власності на квартиру переоформлено за договором купівлі-продажу від 10.03.2010 р. на відповідачку ОСОБА_4 , оскільки її син на той час обвинувачувався за ст. 212 КК України. При укладенні цього договору вона (позивачка) діяла за довіреністю від імені ОСОБА_3 , передавши квартиру безоплатно відповідачці, з якою син проживав однією сім`єю як чоловік та жінка без реєстрації шлюбу. Відповідачка зобов`язувалась після завершення кримінального провадження повернути квартиру у власність ОСОБА_3 , однак несподівано подала позов з вимогою виселення позивачки. Договір купівлі-продажу квартири підписаний нею під впливом тяжких обставин, без наміру створення правових наслідків. Крім того при укладенні договору купівлі-продажу, а ні позивачка, а ні відповідачка, не намагалися досягнути реального настання правових наслідків, що обумовлені договором купівлі-продажу. Короткий зміст рішення суду першої інстанції: Рішенням Калуського міськрайонного суду Івано-Франківської області від 16 травня 2024 року у задоволенні позову відмовлено. Короткий зміст та узагальнюючі доводи апеляційної скарги: Не погодившись з рішенням суду, ОСОБА_2 подала апеляційну скаргу з мотивів порушення судом норм матеріального і процесуального права. Вказує, що суд першої інстанції, порушивши вимоги ЦПК України та ст. 6 « Право на справедливий суд» Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод» не задовольнив клопотання позивачки, а також її представника про відкладення розгляду справи з причин зайнятості останнього по розгляду іншої справи у Івано-Франківському міському суді. А також зазначає, що суд у відповідності до ч. 4 ст. 223 ЦПК України повинен був постановити заочне рішення чи відповідно до ч. 5 ст. 223 ЦПК України мав залишити позовну заяву без розгляду. Зазначає, що суд не врахував також те, що позивачка подала даний позов у відповідь на пред`явлений відповідачкою позов про виселення та стягнення комунальних платежів з позивачки (Справа №345/6513/23, Провадження №2/345/176/2024). Вказана справа судом зупинена, про що постановлена ухвала Калуського міськрайонного суду Івано-Франківської області від 07.03.2024. Не погоджується і з тим, що суд першої інстанції, відмовляючи в задоволенні її позовних вимог в повному обсязі, дійшов висновку, що позивач ОСОБА_2 не була стороною оспорюваного договору купівлі-продажу і не довела порушення своїх прав та охоронюваних законом інтересів саме на момент вчинення цього правочину. Основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов`язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину (постанова Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 р. у справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19), Постанова Верховного Суду від 27 квітня 2020 року по справі № 362/5764/17 (провадження № 61-3849св19), від 13 березня 2019 року в справі N 757/12646/16, від 28 лютого 2018 року у справі N 909/330/16, від 01 листопада 2018 року в справі N 910/18436/16. Конструкція фіктивного правочину дозволяє поширювати її на будь-які правочини (односторонні, дво- чи багатосторонні), хоча, зазвичай, застосовується щодо договорів.Фіктивний правочин належить до оспорюваних правочинів, і, визначаючи суб`єктів, які вправі його оспорювати, слід враховувати положення ч.3 ст. 215 ЦК України, відповідно до якої це може бути сторона правочину або інша заінтересована особа.У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто сторони, укладаючи його, знають заздалегідь, що він не буде виконаний. Такий правочин завжди укладається умисно. Також вказує на висновки Верховного Суду, в яких судом зазначено про недійсність договорів купівлі-продажу та вчинення фіктивних правочинів. За наведених підстав просить рішення суду скасувати повністю та ухвалити нове, яким визнати недійсним з підстав фіктивності договір купівлі-продажу від 10.03.2010, укладений між апелянтом ОСОБА_2 та відповідачкою ОСОБА_5 . Позиція інших учасників справи: Представник відповідачки подала відзив на апеляційну скаргу. Зазначає, що рішення суду першої інстанції є обґрунтованим та законним. Просить в задоволенні вимог апеляційної скарги відмовити, а рішення суду першої інстанції залишити без змін (а.с.150). Заяви (клопотання) учасників справи: У судовому засіданні відповідачка ОСОБА_1 вимоги апеляційної скарги заперечила. Представник відповідачки ОСОБА_1 адвокат Коваленко О.В. у судове засідання не з`явилася, хоча була належним чином повідомлена про день, час і місце слухання справи. У судове засідання позивачка ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача ОСОБА_3 не з`явилися, хоча були належним чином повідомлені про день, час і місце слухання справи. Позивачка ОСОБА_2 підтвердила суду під час передачі телефонограми про те, що їй відомо про день, місце та час судового засідання, однак вона не встигла забрати поштову кореспонденцію від суду. Представник за договором про надання правової допомоги ОСОБА_2 адвокат Сендецький В.Р. (а.с.129-130) не підтвердив своїх повноважень на участь у справі довіреністю або ордером. Позиція Івано-Франківського апеляційного суду та нормативно-правове обґрунтування: Вислухавши суддю-доповідача, пояснення ОСОБА_1 , дослідивши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів прийшла до висновку про необґрунтованість апеляційної скарги, виходячи з таких підстав. В силу ст. 367 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції у межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, але апеляційний суд не обмежений доводами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення. Відповідно до ст. 263 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Рішення суду першої інстанції відповідає зазначеним вимогам. Відмовляючи у задоволенні позову, суд встановив, що позивачка не була стороною оспорюваного договору купівлі-продажу і не довела порушення її прав та охоронюваних законом інтересів саме на момент вчинення цього правочину. Судом першої інстанції вказано, що позивачкою не доведено, що оспорюваний договір купівлі-продажу від 10.03.2010 має ознаки фіктивності, а обидві сторони мали умисел на приховування справжніх намірів при укладенні договору. Позивачкою не доведено належними та допустимими доказами відсутність в учасників оспорюваного правочину наміру створити юридичні наслідки, а наявність кримінального провадження відносно ОСОБА_3 не була безумовною підставою для обмеження його у праві розпоряджатися належною йому квартирою. У договорі вказано, що такий не носить характеру фіктивного або удаваного та не є зловмисним, відповідає дійсним намірам сторін. Також право власності на спірну квартиру зареєстровано за ОСОБА_1 на підставі вказаного договору. Суд дійшов висновку, що позивачкою не доведено, яким чином укладення оспорюваного договору купівлі-продажу порушує її права. Колегія суддів вважає, що такий висновок суду відповідає встановленим обставинам у справі та вимогам закону, виходячи з такого. Судом встановлено, що 10.03.2010 між ОСОБА_3 , від імені якого діяла позивачка ОСОБА_2 , з однієї сторони, та ОСОБА_4 , з іншої сторони, укладено договір купівлі-продажу (далі-Договір) (а.с.7-10). За умовами цього договору продавець передав у власність, а покупець прийняла належну продавцю квартиру АДРЕСА_2 . Відповідно до п. 3 Договору продаж здійснено за 32 584,00 гривні, які покупець сплатила, а продавець одержав повністю до посвідчення даного договору. Продавець зобов`язується виписатися (знятися з реєстрації) з даної квартири та виписати (зняти з реєстрації) всіх зареєстрованих в ній громадян і звільнити її до 20 березня 2010 року. Згідно ст. 655 ЦК України, за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму. Частиною першою статті 202 ЦК України передбачено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Така дія повинна бути правомірною, а її неправомірність є підставою для визнання правочину недійсним. Відповідно до положень статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою, шостою статті 203 ЦК України. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). Статтею 203 ЦК України визначено, що зміст правочину не може суперечити ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Згідно зі статтею 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним. Для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину. У разі, якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний. Отже, фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знаючи заздалегідь, що він не буде виконаним; вчиняючи фіктивний правочин, сторони мають інші цілі, ніж ті, що передбачені правочином. Фіктивним може бути визнаний будь-який правочин, якщо він не має на меті встановлення правових наслідків. Ознака вчинення його лише для вигляду повинна бути властива діям обох сторін правочину. Якщо одна сторона діяла лише для вигляду, а інша намагалася досягти правового результату, такий правочин не може бути фіктивним. У фіктивних правовідносинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву. Подібна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 21 січня 2015 року у справі № 6-197цс14, з якою погодився Верховний Суд у постановах від 14 лютого 2018 року у справі № 379/1256/15-ц (провадження № 61?1300св18), від 08 лютого 2018 року у справі № 756/9955/16-ц (провадження № 61-835св17). Для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину. У разі, якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний. Основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов`язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину. Аналогічні висновки викладені у постановах Верховного Суду від 13 березня 2019 року в справі № 757/12646/16, від 28 лютого 2018 року у справі № 909/330/16, від 01 листопада 2018 року в справі № 910/18436/16, від 31 березня 2021 року у справі № 201/2832/19. Доводи апелянта, щодо відмови в задоволенні судом клопотанням про відкладення розгляду справи є необґрунтованими. Оскільки позивачка та її представник в судове засідання повторно не з`явилися, про час і місце розгляду справи були повідомлені завчасно та належним чином. При цьому представник позивачки подав заяву про відкладення розгляду справи у зв`язку із зайнятістю в розгляді іншої справи. Позивачкою також подана заява про відкладення розгляду справи у зв`язку із зайнятістю її адвоката в іншій справі. Відповідно до ст. 223 ЦПК України вказують на необхідність врахування судом поважності/неповажності повідомлених позивачем суду причин своєї неявки до суду в залежності від того, чи є ця неявка першою чи повторною, та передбачають настання процесуальних наслідків у кожному конкретному випадку. У разі першої неявки позивача в судове засідання та при умові, що суд визнав поважними повідомлені позивачем суду причини неявки в судове засідання, суд відкладає розгляд справи в судовому засіданні відповідно до пункту 2 частини другої статті 223 ЦПК України. Причини повторної неявки позивача в судове засідання правового значення не мають. Враховуючи, що неявка позивачки та її представника в судове засідання є повторною, з огляду на вищевказане, суд не дає оцінки поважності причин їх неявки в судове засідання. Відповідно до п. 2 ч. 3 ст. 223 ЦПК України, якщо учасник справи або його представник були належним чином повідомлені про судове засідання, суд розглядає справу за відсутності такого учасника справи у раз: повторної неявки в судове засідання учасника справи (його представника), крім відповідача, незалежно від причин неявки. Таким чином, суд першої інстанції вірно вказав, що неявка позивачки та її представника була повторною, що не перешкоджає розгляду справи судом. Тому суд, з урахуванням положень п. 2 ч. 3 ст. 223 ЦПК України, постановив провести розгляд справи без участі позивачки та її представника. Щодо доводів апелянта про те, що ОСОБА_2 не була стороною оспорюваного договору купівлі-продажу і не довела порушення своїх прав та охоронюваних законом інтересів. Суд першої інстанції вказав про те, що для вирішення спору, що виник на підставі звернення до суду позивачки, який вважає порушеними, невизнаними або оспореними свої, зокрема майнові права, суду необхідно встановити наявність у позивачки таких прав, факт їх порушення і у зв`язку із зазначеним з`ясувати, чи правильний спосіб захисту свого права ним обрано. В постанові Верховного Суду від 22 квітня 2021 року у справі № 367/3853/16-ц (провадження № 61-7930св19) вказано, що правом оспорювати правочин і вимагати проведення реституції ЦК України наділяє не лише сторону (сторони) правочину, але й інших, третіх осіб, що не є сторонами правочину, визначаючи статус таких осіб як «заінтересовані особи» (статті 215, 216 ЦК України). Договір може бути визнаний недійсним за позовом особи, яка не була його учасником, за обов`язкової умови встановлення судом факту порушення цим договором прав та охоронюваних законом інтересів позивача. Саме по собі порушення сторонами договору при його укладенні окремих вимог закону не може бути підставою для визнання його недійсним, якщо судом не буде встановлено, що укладеним договором порушено право чи законний інтерес позивача і воно може бути відновлене шляхом визнання договору недійсним. При вирішенні позову про визнання недійсним оспорюваного правочину підлягають застосуванню загальні приписи статей 3, 15, 16 ЦК України, які передбачають право кожної особи на судовий захист саме порушеного цивільного права. За результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину й має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, передбачених законом, але й визначено, чи було порушене цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушене, в чому полягає його порушення, оскільки залежно від цього визначається необхідний спосіб захисту порушеного права, якщо таке порушення відбулося. Відсутність порушеного права та інтересу встановлюється при розгляді справи по суті та є самостійною підставою для прийняття судом рішення про відмову в позові. В постанові Верховного Суду від 17 червня 2021 року у справі № 761/12692/17 (провадження № 61-37390свп18) зазначено, що тлумачення статей 215, 216 ЦК України свідчить, що для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред`явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Як наявність підстав для визнання оспорюваного правочину недійсним, так і порушення суб`єктивного цивільного права або інтересу особи, яка звернулася до суду, має встановлюватися саме на момент вчинення оспорюваного правочину. Залишаючи без змін рішення судів попередніх інстанцій у справі № 761/12692/17, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду виходив з того, що при відмові у задоволенні позову, суди зробили правильний висновок, що позивач не була стороною оспорюваного договору, і відсутнє порушення суб`єктивного цивільного права або інтересу особи, яка звернулася до суду, саме на момент укладення цього правочину. В постанові Верховного Суду від 15 березня 2023 року у справі № 753/8671/21 (провадження № 61-550св22) зазначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України). Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду. Відсутність порушеного, невизнаного або оспореного відповідачем приватного (цивільного) права (інтересу) позивача є самостійною підставою для відмови в позові. Відповідно до наведених правових висновків особа, яка не є стороною договору, має право на його оспорювання лише у разі, якщо такий договір стосується прав та/або інтересів цієї особи. Матеріально-правовий аспект захисту цивільних прав та інтересів насамперед полягає у з`ясуванні, чи має особа таке право або інтерес та чи були вони порушені або було необхідним їх правове визначення. Виходячи з наведеного, право, що не порушено, не підлягає захисту. Доводи апелянта про те, що внаслідок укладення договору купівлі-продажу квартири порушене її законне право на проживання у квартирі спростовуються п. 13 договору. А саме у вказаному пункті договору дослівно зазначено: «Я, ОСОБА_2 , представник продавця, підтверджую, що права користування вищевказаною квартирою у третіх осіб, в тому числі малолітніх чи неповнолітніх дітей, немає, що підтверджується довідкою, виданою 10.03.2010 року житлово-експлуатаційною конторою за №576». Судом першої інстанції вірно зазначено, що позивачка ОСОБА_2 не була стороною оспорюваного договору купівлі-продажу. При укладенні вказаного договору вона діяла від імені ОСОБА_3 на підставі довіреності, яка посвідчена 22.02.2010р. приватним нотаріусом Краснощок Л.М. Київського міського нотаріального округу по реєстру №227. Твердження ОСОБА_2 , що квартира, яка була предметом договору, належала їй, є безпідставними. Відповідно до п. 2 договору квартира по АДРЕСА_1 належала власне ОСОБА_3 на підставі договору купівлі-продажу квартири, посвідченого 15.08.2000р. приватним нотаріусом Тихан О.М. Калуського міського нотаріального округу по реєстру №Д-801 і зареєстрована в Івано-Франківському бюро технічної інвентаризації номер запису: 3213/6 в книзі: 99, реєстраційний номер: 29784828. Вказана обставина не спростована позивачкою. Вищевказані обставини підтверджують те, що ОСОБА_2 не була стороною оспорюваного договору купівлі-продажу та не довела порушення її прав та охоронюваних законом інтересів. Висновки за результатами розгляду апеляційної скарги: Згідно ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Отже з врахуванням викладеного, слід дійти висновку, що оскаржуване рішення судом першої інстанції постановлене з додержанням вимог матеріального і процесуального права, тому його слід залишити в силі. Доводи апеляційної скарги не спростовують його законності і обґрунтованості. Підстав для його скасування з мотивів, наведених у скарзі, не встановлено. Керуючись ст.ст. 374, 375, 381-384, 390 ЦПК України, суд п о с т а н о в и в: Апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення, а рішення Калуського міськрайонного суду Івано-Франківської області від 16 травня 2024 року - без змін. Постанова набирає законної сили з дня прийняття, однак може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Головуючий І.О. Максюта Судді: І.В. Бойчук В.Д. Фединяк Повний текст постанови складено 03 жовтня 2024 року.