Постанова Дніпровський апеляційний суд № 175/10053/23

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Провадження № 22-ц/803/7611/24 Справа № 175/10053/23 Суддя у 1-й інстанції - Васюченко О. Г. Суддя у 2-й інстанції - Петешенкова М. Ю. Категорія 69 ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 02 жовтня 2024 року м. Дніпро Колегія суддів судової палати у цивільних справах Дніпровського апеляційного суду у складі: головуючого судді Петешенкової М.Ю., суддів Городничої В.С., Красвітної Т.П., при секретарі - Шавкун Л.О. розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Дніпро цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 13 лютого 2024 року у справі за заявою ОСОБА_1 , заінтересована особа: Центральне міжрегіональне управління держаної міграційної служби у м. Києві та Київської області про встановлення факту, що має юридичне значення,- В С Т А Н О В И Л А: У грудні 2023 року ОСОБА_1 звернувся до суду із заявою, в якій просив встановити особу заявника та факт постійного проживання його на території України станом на 24 серпня 1991 року та станом на 13 листопада 1991 року. Заява мотивована тим, що він народився ІНФОРМАЦІЯ_1 в м. Руставі, Грузія, є громадянином України. З 1973 по 1988 рік він проживав у м. Руставі, Грузія, де отримав середньо-загальну освіту. У 1989 році переїхав з батьками до міста Макіївка Донецької області. У 2008 році обміняв паспорт громадянина України на новий, отримав закордонний паспорт. У 2009 році отримав водійське посвідчення. У 2015 році вирішив за релігією отримати IПН у Чернігівській області. У 2015 році зареєстрував шлюб з ОСОБА_2 , має двох дітей ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 . У 2021 році отримав довідки щодо несудимості. Рішенням Київського окружною адміністративного суду від 21 липня 2020 року у справі 640/8932/20 задоволено позов ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України. Листом від 21 січня 2021 року йому відмовлено у обміні паспорту книжки на пластикову айді-картку, у зв`язку з неотриманням від органів Державної міграційної служби України підтверджуючих даних щодо особи заявника. При цьому, зазначено про те, що підтвердити чи спростувати факт документування паспортом громадянина України не видається можливим, оскільки всі карткові обліки залишилися на території м. Макіївка, який згідно з Указом Президента України від 07 лютого 2019 року №32/2019 визнано тимчасово окупованою територією. Враховуючи наведене, заявник звернувся до суду для того, щоб у судовому порядку встановити факти, що мають юридичне значення, а саме: встановити особу та факт постійного проживання на території України станом на 24 серпня 1991 року, від яких у подальшому залежить можливість звернутися до компетентного органу із заявою про оформлення паспорту громадянина України. Рішенням Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 13 лютого 2024 року у задоволенні заяви ОСОБА_1 відмовлено. Судові витрати віднесено за рахунок заявника. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що заявник не надав суду достатніх доказів, які б у повній мірі підтверджували його вимоги, а надані докази містять у собі часткову інформацію щодо предмета доказування, та не підтверджують факту постійного проживання заявника на території України у зазначений період. Не погодившись з таким рішенням, ОСОБА_1 через свого представника звернувся до суду з апеляційною скаргою, в якій просить рішення суду скасувати та ухвалити нове про задоволення заяви, обґрунтовуючи це тим, що рішенням Окружного адміністративного суду м. Києва від 21 липня 2020 року у справі №640/8932/20 за позовом ОСОБА_1 було вирішено визнати протиправною бездіяльність Державної міграційної служби України по вилученню із відомчої інформаційної системи Державної міграційної служби України інформацію про визнання недійсним та таким, що підлягає вилученню, паспорт громадянина України, серія НОМЕР_1 , виданого Червоногвардійським РВ Макіївського МУ ГУМВС України у Донецькій області 22 липня 2008 року, та зобов`язано Державну міграційну службу України вилучити із відомчої інформаційної системи Державної міграційної служби України інформацію про визнання недійсним та таким, що підлягає вилученню, паспорт громадянина України, серія НОМЕР_1 , виданого Червоногвардійським РВ Макіївського МУ ГУМВС України у Донецькій області 22 липня 2008 року. Дане судове рішення постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 10 грудня 2020 року залишено без змін, що, на думку скаржника, підтверджує як особу заявника, так і належність його до громадянства України, враховуючи, що долучена копія паспорта заявника є дійсним документом, яким останній був документований. Разом з цим вказує, що суд першої інстанції не звернув уваги на те, що заявник отримав довідку РНОКПП громадянина України, довідку про несудимість, посвідчення водія, що видані саме громадянину України на підставі паспорту, який має заявник. 18 липня 2024 року Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби України у м. Києві та Київській області, скориставшись своїм правом, передбаченим положеннями ст. 360 ЦПК України, подало відзив на апеляційну скаргу, в якому зазначало про те, що рішення суду першої інстанції ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, надана вірна правова оцінка обставинам у справі, а доводи апеляційної скарги це не спростовують. Разом з цим зазначило, що документи, які надав скаржник, є недостатніми, у відповідності до вимог Порядку оформлення, видачі, обміну, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсним та знищення паспорта громадянина України, затвердженого постановою КМУ від 25 березня 2015 року за №302 та такі документи не підтверджують дійсного проживання на території України на момент 24 серпня 1991 року та 13 листопада 1991 року. Просили залишити рішення суду першої інстанції без змін. (а.с.111-114). Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та заявлених вимог, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін, з таких підстав. Судом встановлено, що заявник народився ІНФОРМАЦІЯ_1 в м. Руставі, Грузія, з 1973 по 1988 рік ОСОБА_1 проживав у м. Руставі, Грузія, де отримав середньо-загальну освіту, що підтверджується відповідними доказами. За твердженнями заявника, в 1989 році він переїхав з батьками до міста Макіївка Донецької області. Згідно копії паспорта громадянина України наданої заявником, останній з 31 липня 2008 зареєстрований за адресою АДРЕСА_1 . У 2009 році отримав водійське посвідчення. У 2015 році отримав ІПН у Чернігівській обл. У 2015 році зареєстрував шлюб з громадянкою ОСОБА_2 , має дітей - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 . Проте, листом №8030-150/8030.2-21 від 12 січня 2021 року ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області відмовило заявнику у обміні паспорту-книжечки на паспорт України у формі картки, у зв`язку з неотриманням підтверджуючих даних щодо особи заявника. Окремо зазначено про те, що підтвердити чи спростувати факт документування паспортом громадянина України неможливо, оскільки всі карткові обліки залишилися на території м. Макіївка, яка на даний час визнана тимчасово окупованою територію. Відмовляючи у задоволенні заяви, суд першої інстанції виходив із того, що заявником не надано суду достатніх доказів щодо проживання на території України саме станом на 24 серпня 1991 року та 13 листопада 1991 року, з чим повністю погоджується і колегія суддів. Розглядаючи апеляційну скаргу, колегія суддів зазначає, що виникнення особистих і майнових прав громадян, їх зміну і припинення закон завжди пов`язує з настанням чи зміною певних обставин, тобто з юридичними фактами. У більшості випадків вони підтверджуються різними свідоцтвами, довідками та іншими документами, що видаються громадянам в адміністративному порядку. Проте, не завжди особа має можливість довести документально, що той чи інший факт мав місце (неможливість поновлення втраченого документа або виправлення наявних у ньому помилок тощо). Тому в певних випадках допускається судовий порядок встановлення фактів, що мають юридичне значення. Справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення, розглядаються у цивільному процесі в порядку окремого провадження. На відміну від позовного провадження, окремому провадженню притаманні такі ознаки, які характеризують його структурну самостійність та прикладну значущість і які визначаються такою суттєвою ознакою, як безспірність розгляду справ, що віднесені до окремого провадження. Важливою також є не тільки конкретна мета встановлення факту, а його зв`язок із певним суб`єктивним матеріальним правом. Важливе значення має вимога про обов`язкове зазначення у заяві мети встановлення юридичного факту, оскільки мета дає можливість зробити висновок, чи дійсно цей факт є юридичним і чи тягне він правові наслідки. Відповідно до частини першої статті 293 ЦПК України окреме провадження - це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав, свобод та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав. Згідно з пунктом 5 частини другої статті 293 ЦПК України суд розглядає в порядку окремого провадження справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення. Відповідно до частини другої статті 315 ЦПК України у судовому порядку можуть бути встановлені також інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення. Отже, законодавством передбачено встановлення юридичних фактів щодо виникнення, зміни або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, до яких відносяться й факти, що породжують право особи на підтвердження належності до громадянства України, зокрема постійного проживання на території України. Встановлення факту постійного проживання на території України на момент проголошення незалежності України або набрання чинності Законом України «Про громадянство України» є підставою для оформлення належності до громадянства України відповідно до пунктів 1, 2 частини першої статті 3 цього Закону. Згідно з пунктами 1, 2 частини першої статті 3 Закону України «Про громадянство України» громадянами України є: усі громадяни колишнього СРСР, які на момент проголошення незалежності України (24 серпня 1991 року) постійно проживали на території України; особи, незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, мовних чи інших ознак, які на момент набрання чинності Законом України «Про громадянство України» проживали в Україні і не були громадянами інших держав. Особи, зазначені у пункті 1 частини першої цієї статті, є громадянами України з 24 серпня 1991 року, зазначені у пункті 2, з 13 листопада 1991 року (частина друга статті 3 Закону України «Про громадянство України»). Встановлення факту постійного проживання на території України є підставою для оформлення належності до громадянства України. Юридичне значення має лише факт постійного проживання на території України особи, дитини, батьків дитини (одного з них) або іншого її законного представника на момент проголошення незалежності України (24 серпня 1991 року) або набрання чинності Законом України від 08жовтня 1991року №1636-ХІІ «Про громадянство України»(13 листопада 1991 року). Для встановлення факту належності до громадянства України відповідно до положень статті 293 ЦПК України та статті 3 Закону України «Про громадянство України» і залежно від підстав цього встановлення предметом розгляду в суді можуть бути заяви про встановлення таких фактів: постійного проживання на території України за станом на 24 серпня 1991 року; постійного проживання на території України за станом на 13 листопада 1991 року. Про належність до громадянства України таких осіб може свідчити наявність у паспортах громадянина колишнього СРСР відмітки про прописку, що підтверджує факт їхнього постійного проживання на території України за станом на 24 серпня 1991 року чи 13 листопада 1991 року. Відповідно до п. 3 ч. 2 ст. 9 Закону України «Про громадянство України», безперервне проживання на законних підставах на території України протягом останніх п`яти років є однією з умов прийняття до громадянства України. Стаття 1 цього ж Закону дає чітке визначення поняття безперервне проживання на території України та проживання на території України на законних підставах. Проживання на території України на законних підставах - проживання в Україні іноземця чи особи без громадянства, які мають у паспорті громадянина колишнього СРСР зразка 1974 року відмітку про постійну чи тимчасову прописку на території України, або зареєстрували на території України свій національний паспорт, або мають посвідку на постійне чи тимчасове проживання на території України, або їм надано статус біженця чи притулок в Україні. Розширене тлумачення цих понять та переліку умов, за яких можливе встановлення факту безперервного проживання та прийняття до громадянства України, Законом не передбачено. Перелік документів, які подаються для встановлення, оформлення та перевірки належності до громадянства України визначений Порядком провадження за заявами і поданнями з питань громадянства України та виконання прийнятих рішень, затвердженим Указом Президента України від 27 березня 2001 року №

215. Пунктом 7 вказаного Порядку визначено, що громадяни колишнього СРСР, які не мають у паспорті громадянина колишнього СРСР (далі Порядок) відмітки про прописку, що підтверджує факт їхнього постійного проживання на території України станом на 13 листопада 1991 року, проходять процедуру встановлення їхньої належності до громадянства України. У таких випадках, одним із документів на підтвердження цієї обставини може бути рішення суду, яким підтверджується факт постійного проживання особи на території України станом на 24 серпня 1991 року або 13 листопада 1991 року. Відповідно до позиції, наведеної у постанові Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі №363/214/17-ц, перелік юридичних фактів, що підлягають встановленню в судовому порядку є невичерпним і у судовому порядку можуть бути встановлені факти, від яких залежить виникнення, зміна чи припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення. При цьому не виключається встановлення факту постійного проживання на території України. Листом Верховного суду України від 01 січня 2012 року про судову практику розгляду справ про встановлення фактів, що мають юридичне значення роз`яснено, що у порядку ч.2 ст.256 ЦПК суди встановлюють факти, що породжують право особи на набуття громадянства України, зокрема постійного проживання на території України. Для встановлення факту належності до громадянства України відповідно до положень ст. 256 ЦПК України та залежно від підстав цього встановлення предметом розгляду в суді можуть бути зокрема, заяви про встановлення таких фактів: постійного проживання на території України станом на 24 серпня 1991 року. Отже, реалізація права на набуття громадянства України та отримання паспорту громадянина України залежить від встановлення судом факту постійного проживання на території України станом на 24 серпня 1991 року, який має юридичне значення. Як роз`яснив Пленум Верховного Суду України у пунктах 1, 3 постанови від 31 березня 1995 року № 5 "Про судову практику у справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення", у порядку окремого провадження розглядаються справи про встановлення фактів, якщо згідно з законом такі факти породжують юридичні наслідки, тобто від них залежить виникнення, зміна або припинення особистих майнових прав громадян; чинним законодавством не передбачено іншого порядку їх встановлення; заявник не має іншої можливості одержати або відновити загублений чи знищений документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення; встановлення факту не пов`язується з наступним вирішенням спору про право. У своїй заяві ОСОБА_1 вказує метою встановлення факту проживання на території України станом на 24 серпня 1991 року та станом на 13 листопада 1991 року ідентифікацію своєї особи у зазначений період на території України та отримання громадянства України, що вірно встановлено судом першої інстанції і з чим повністю погоджується і колегія суддів. Доводи ОСОБА_1 , викладені в апеляційній скарзі, колегія суддів не приймає до уваги, оскільки вони не спростовують рішення суду першої інстанції. При цьому, посилаючись на судові рішення адміністративних судів, заявник стверджує, що вже отримував паспорт громадянина України 22 липня 2008 року у Донецькій області зразка 1994 року, відомості щодо якого внесені у базу ДМС про визнання недійсним та таким, що підлягає вилученню, що скасовано судовими рішеннями у справі №640/8932/20. Колегія суддів наголошує, що спори заявника щодо внесення відомостей стосовно виданого йому паспорта громадянина України у 2008 році ніяк не підтверджують факт його постійного проживання на території України станом на 24 серпня 1991 року та станом на 13 листопада 1991 року, адже заявлений період заявником у даній справі є значно ранішим, ніж дата видачі паспорту громадянина України, на який посилається скаржник, а наявність спорів щодо дійсної видачі цього паспорту заявникові, свідчить про відсутність станом на тепер належного підтвердження його особи. За таких обставин, колегія суддів доходить висновку, що заявником не підтверджено додатковими доказами, у розумінні положень ст. 89 ЦПК України, заявлені ним вимоги та обставини, на які він посилається, які не досліджувались судом першої інстанції, та яким не надавалась правова оцінка, а тому колегія суддів вважає, що судом першої інстанції правильно застосовано до спірних правовідносин норми матеріального права та не порушено норми процесуального права. Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (пункт 23 рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України»). Відповідно до ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Виходячи із наведеного, колегія суддів приходить до висновку, що рішення суду першої інстанції постановлено із дотриманням норм чинного матеріального та процесуального законодавства, а тому підстави для його скасування відсутні. Керуючись ст.ст. 367, 368, 374, 375, 382, 384 ЦПК України, колегія суддів, - П О С Т А Н О В И Л А: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення. Рішення Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 13 лютого 2024 року -залишити без змін. Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів. Головуючий: М.Ю. Петешенкова Судді: В.С. Городнича Т.П. Красвітна