Постанова Третій апеляційний адміністративний суд № 160/21630/23

ТРЕТІЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД П О С Т А Н О В А і м е н е м У к р а ї н и 01 жовтня 2024 року м. Дніпросправа № 160/21630/23 Третій апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: головуючого - судді Кругового О.О. (доповідач), суддів: Баранник Н.П., Шлай А.В., розглянувши в порядку письмового провадження в місті Дніпрі апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 23.01.2024, (суддя суду першої інстанції С.В. Ніколайчук), прийняте в порядку письмового провадження в м. Дніпрі, в адміністративній справі №160/21630/23 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , Регіональної комісії з реабілітації при Дніпропетровській обласній державній адміністрації про визнання протиправними дій та зобов`язання вчинити певні дії, УСТАНОВИВ: ОСОБА_1 звернулась до суду з адміністративним позовом, в якому просила: - визнати розкуркулення (1929 - 10.06.1931 р.) репресією сім`ї ОСОБА_3 , 1894 р.р.; - визнати примусове тримання з 10.06.1931 р. в секретному режимі у виправно-трудовому таборі усіх членів сім`ї ОСОБА_3 , 1894 р.р. з позбавленням в усіх громадянських правах , свободи, волі, що відносить усіх членів сім`ї до статті 1 Закону України "Про реабілітацію жертв політичних репресій в Україні" від 17.04.1991 р., до статті 1-2 Закону України "Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917 - 1991 років" від 13.09.2018, а дітей до 14 років сім`ї віднести ще до статті 6-2 Закону України "Про жертви нацистських переслідувань" № 1584-ІІІ від 23.03.2000 р. без визнання їх інвалідності; - так як в свій час Постанова Ради Міністрів СРСР № 1413-375сс від 07.05.1947 р. не була підписана, то звільнити усіх членів сім`ї ОСОБА_3 , 1894 р.р. Постановою Ради Міністрів України. А довідки № 9/1390 від 15.05.1993 р., №9/1771 від 03.08.1993 р., видані УВД Херсонської області, які не мають ніякого ніякого відношення ні до розкуркулювання сім`ї ОСОБА_3 , 1894 р.р., ні до вивезення сім`ї з Каховського району, ні до тримання сім`ї в виправно-трудовому таборі, ні до реабілітації сім`ї, підлягають анулюванню; - по статтям 5 та 6 Законів України "Про реабілітацію жертв політичних репресій в України" від 17.04.1991 р., 13.03.2018 р.: 1) по статті 5 "... установити грошову компенсацію у розмірі однієї середньомісячної заробітної плати по Україні за кожний місяць позбавлення волі (з дня репресій по день звільнення) з виплатою нарахування одноразово"; 2) по статті 6 "...час тримання під вартою ... зараховується у потрійному розмірі як стаж роботи для призначення компенсаційної пенсії (нараховується окремо від трудової пенсії) з коефіцієнтом два". В обґрунтування позовної заяви зазначено, що в 1929 році у сім`ї ОСОБА_3 , 1894 року народження, було протиправно конфісковано майно, сім`ю було вивезено у виправно-трудову колонію (табір) у секретному режимі з позбавленням всіх громадянських прав, де останні перебували до 1947 року. Позивач вважає, що примусове тримання з 10.06.1931 в секретному режимі у виправно-трудовому таборі всіх членів сім`ї ОСОБА_3 є відбуванням покарання у вигляді позбавлення волі, а тому вона має право на грошову компенсацію у розмірі однієї мінімальної заробітної плати за кожний місяць позбавлення волі, але не більш як 75 мінімальних заробітних плат відповідно до ст. 5 Закону України «Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років», що стало підставою для звернення до суду з цим позовом. Дніпропетровський окружний адміністративний суд рішенням від 23.01.2024 в задоволенні позовних вимог відмовив. Не погодившись з рішенням суду першої інстанції позивач звернулась з апеляційною скаргою, в якій посилаючись на порушення судом вимог норм матеріального та процесуального права просить рішення суду скасувати та прийняти нову постанову про задоволення позову. Апеляційна скарга обґрунтована фактично доводами адміністративного позову. Позивач також зазначає, що примусове тримання з 10.06.1931 в секретному режимі у виправно-трудовому таборі всіх членів сім`ї ОСОБА_3 є відбуванням покарання у вигляді позбавлення волі, а тому вона має право на грошову компенсацію у розмірі однієї мінімальної заробітної плати за кожний місяць позбавлення волі, але не більш як 75 мінімальних заробітних плат відповідно до ст. 5 Закону України «Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років». Позивач наголошує, що судом першої інстанції не надано належної оцінки доводам позивача та обставинам справи. Від відповідача на адресу суду надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому посилаючись на необґрунтованість доводів скарги просить рішення суду залишити без змін, а апеляційну скаргу без задоволення. Дослідивши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, перевіривши правильність застосування судом першої інстанції при прийнятті оскаржуваного судового рішення норм матеріального та процесуального права, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав. Судом встановлено та матеріалами справи підтверджено, що Відповідно до свідоцтва про народження серії НОМЕР_1 , дата видачі 18.01.1973, ОСОБА_1 народилась ІНФОРМАЦІЯ_1 в сім`ї ОСОБА_3 та ОСОБА_4 . Позивач має посвідчення ветерана війни серії НОМЕР_2 від травня 1977 року. Як встановлено з матеріалів справи, зокрема довідок про реабілітацію сім`ї, які є ідентичні за змістом, ОСОБА_3 , 1894р.н., дружина ОСОБА_5 , 1894р.н., син ОСОБА_6 , 1924р.н., син ОСОБА_7 , 1925р.н., син ОСОБА_8 , 1921р.н., донька ОСОБА_9 , 1928р.н., донька ОСОБА_10 , 1929р.н., вислані за межі України, як кунацька родина з Каховського району, Миколаївської (Херсонської) області в 1931 році в Пермську область Кизеловський район (архівні довідки Управління Внутрішніх справи по Пермському краю від 27.06.2007, від 02.07.2012 №10/3-4830). З обліку трудовиселки звільнені ОСОБА_3 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 у 1947р., ОСОБА_6 , ОСОБА_13 , ОСОБА_14 в 1942р., ОСОБА_15 в 1944р., ОСОБА_12 в 1947р. (довідка Управління внутрішніх справ Пермської області від 21.05.1993, довідка Управління внутрішніх справ виконавчого комітету Пермської обласної ради народних депутатів від 17.03.1992). Відповідно до довідки Управління Внутрішніх справ Херсонської області від 15.06.1993 №9/1390 вказані особи реабілітовані на підставі ст. 3 Закону України «Про реабілітацію жертв політичних репресій на України». Відомості про вилучення та конфіскацію майна в архівній справі відсутні /підстава архівна справа №7984/4. Позивач неодноразово зверталась до державних органів України із заявами про реабілітацію членів сім`ї ОСОБА_3 на підставі ст. 1 Закону України «Про реабілітацію жертв політичних репресій на України». Листом Генеральної прокуратури України від 28.12.2007 №09/7-17724-07 позивача повідомлено, що даних, які б підтверджували застосування до родини ОСОБА_3 репресій, передбачених ст. 1 Закону України «Про реабілітацію жертв політичних репресій на України», не встановлено, а тому підстави для реабілітації за ст. 1 вказаного закону відсутні. Листом Правобережного управління соціального захисту населення Дніпровської міської ради від 04.03.2020 №М-34/1 відмовлено у наданні статусу «жертва нацистських переслідувань». Позивач вважає, що її та членів родини її батька ОСОБА_3 протиправно реабілітовано на підставі ст. 3 Закону України «Про реабілітацію жертв політичних репресій на України»; вважає, що члени родини її батька ОСОБА_3 підлягають реабілітації на підставі ст. 1 Закону України «Про реабілітацію жертв політичних репресій на України» з наданням грошової допомоги та соціальних пільг, передбачених ст.ст. 5,6 Закону України «Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років». Позивач визначила відповідачем Голову Верховної Ради України, оскільки вказаний Закон підписано Головою Верховної Ради України, а пояснень стосовно норм вказаного Закону та підстав реабілітації членів родини її батька ОСОБА_3 на підставі ст. 3 Закону України «Про реабілітацію жертв політичних репресій на України» від Голови Верховної Ради України не надходило. Вирішуючи спір між сторонами та відмовляючи у задоволенні позовних вимог суд першої інстанції виходив з того, що доказів звернення до Регіональної комісії з реабілітації при Дніпропетровській обласній державній адміністрації з приводу неналежно проведеної реабілітації суду не надано, як не надано і доказів протиправної відмови або бездіяльності відповідача-2. Водночас, Голова Верховної Ради України не наділений повноваженнями змінювати норми законів без проведення відповідної процедури та законодавчої ініціативи, а тому твердження позивача про те, що відповідач-1 як підписант закону відповідає за його текст, є хибними, оскільки закони приймаються колегіальним органом державної влади Верховною Радою України. Колегія суддів погоджується з такими висновками суду першої інстанції з огляду на наступне. Відновлення історичної справедливості, встановлення порядку реабілітації репресованих осіб та осіб, які потерпіли від репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років, відновлення їхніх політичних, соціальних, економічних та інших прав, визначення порядку відшкодування шкоди, завданої таким особам унаслідок репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років, недопущення повторення злочинів є метою Закону України "Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років" від 17.04.1991 №962-ХІІ (далі - Закон №962-ХІІ). Статтею 1 Закону №962-ХІІ (у редакції закону Верховної Ради Української Радянської Соціалістичної Республіки від 17.04.1991) визначено, що реабілітованими вважаються особи, які з політичних мотивів були необґрунтовано засуджені судами або піддані репресіям позасудовими органами, в тому числі "двійками", "трійками", особливими нарадами і в будь-якому іншому позасудовому порядку, за вчинення на території України діянь, кваліфікованих як контрреволюційні злочини за кримінальним законодавством Української РСР до набрання чинності Законом СРСР "Про кримінальну відповідальність за державні злочини" від 25 грудня 1958 року, за винятком осіб, зазначених у статті 2 цього Закону. Статтею 3 Закону №962-ХІІ (у редакції закону Верховної Ради Української Радянської Соціалістичної Республіки від 17.04.1991) передбачено реабілітувати всіх громадян, засланих і висланих з постійного місця проживання та позбавлених майна за рішенням органів державної влади і управління з політичних, соціальних, національних, релігійних та інших мотивів під приводом боротьби з куркульством, противниками колективізації, так званими бандпособниками та їх сім`ями. Поновити реабілітованих в усіх громадянських правах, у тому числі в праві проживання в населених пунктах і місцевостях, в яких вони постійно проживали до репресій, поширивши це право на членів їх сімей (стаття 4 Закону №962-ХІІ (у редакції закону Верховної Ради Української Радянської Соціалістичної Республіки від 17.04.1991). Згідно із частинами 1, 2 статті 7 Закону №962-ХІІ (у редакції закону Верховної Ради Української Радянської Соціалістичної Республіки від 17.04.1991) органи прокуратури у взаємодії з органами державної безпеки проводять перевірки та складають відповідні висновки щодо всіх кримінальних справ, зазначених у статтях 1 і 2 цього Закону, рішення по яких не були скасовані до моменту його прийняття. На реабілітованих осіб органи прокуратури видають відповідні довідки. Відповідно до статті 9 Закону №962-ХІІ вирішення питань, пов`язаних з встановленням факту розкуркулювання, адміністративного виселення, здійснювалося штатними комісіями з питань поновлення прав реабілітованих, утвореними обласними, міськими та районними радами. За дорученням зазначених комісій факти безпідставності заслання і вислання, направлення на спецпоселення, а також конфіскації і вилучення майна встановлювалися органами внутрішніх справ. 05.05.2018 набрав чинності Закон України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо удосконалення процедури реабілітації жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років", яким внесені зміни до Закону України "Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні", які і були чинними на момент виникнення спірних правовідносин. Частиною 1 статті 7 Закону №962-ХІІ (у редакції чинній на час виникнення спірних відносин) встановлено, що прийняття рішень з питань визнання осіб реабілітованими або потерпілими від репресій здійснюється Національною комісією з реабілітації (далі - Національна комісія) за поданням регіональних комісій з реабілітації (далі - регіональні комісії). Відповідно до частини 1 статті 7-2 Закону №962-ХІІ (у редакції чинній на час виникнення спірних відносин) регіональні комісії є постійно діючими колегіальними органами, що утворюються в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, головами обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій. Згідно із частиною 3 статті 8 Закону №962-ХІІ (у редакції чинній на час виникнення спірних відносин) рішення про визнання особи реабілітованою або потерпілою від репресій приймається Національною комісією за результатом розгляду на її засіданні документів, матеріалів та обґрунтованих пропозицій, отриманих від регіональної комісії. Отже, у період до 05.05.2018 довідки та інші документи про реабілітацію репресованих осіб приймалися (складалися) та видавалися репресованим особам органами прокуратури, судами, а у визначених Законом від 17.04.1991 №962-ХІІ "Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні" випадках також іншими органами, а з 05.05.2018 прийняття рішень з питань визнання осіб реабілітованими або потерпілими від репресій здійснюється Національною комісією з реабілітації за поданням регіональних комісій з реабілітації. 25.10.2018 Міністерство культури України видало наказ "Про затвердження Положення про Національну комісію з реабілітації та Типового положення про регіональну комісію з реабілітації" №926, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 12.11.2018 за №1281/32733 (далі - Положення). Пунктом 1 вказаного Положення визначено, що Національна комісія з реабілітації (далі - Національна комісія) є спеціальним постійно діючим органом при Українському інституті національної пам`яті, який утворюється відповідно до статті 7-1 Закону України "Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років". У своїй діяльності Національна комісія керується Конституцією України, Законом України "Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років", указами Президента України та постановами Верховної Ради України, прийнятими відповідно до Конституції та законів України, актами Кабінету Міністрів України, іншими актами законодавства України та цим Положенням (пункт 3 Положення). Згідно із пунктом 2 Положення Національна комісія приймає рішення про визнання (відмову у визнанні) осіб реабілітованими або потерпілими від репресій. З аналізу наведених норм законодавства, встановлено, що належним органами, якими вирішуються питання щодо реабілітації репресованих осіб є Національна комісія з реабілітації. На території Дніпропетровської області діє Регіональна комісія з реабілітації при Дніпропетровській обласній державній адміністрації. Розпорядженням голови Дніпропетровської обласної державної адміністрації від 15 лютого 2019 року № Р-66/0/3-19 (доступно за URL-адресою: ІНФОРМАЦІЯ_2 ) затверджено Положення про регіональну комісію з реабілітації при Дніпропетровській обласній державній адміністрації, пунктом 2 розділу І якого визначено, що регіональна комісія здійснює попередній розгляд обставин, пов`язаних з учиненням репресій проти конкретної особи, та подає Національній комісії з реабілітації обгрунтовані пропозиції щодо можливості визнання (відмови у визнанні) особи реабілітованою або потерпілою від репресій. Таким чином, у випадку незгоди позивача з реабілітацією членів родини її батька ОСОБА_3 , що їх протиправно реабілітовано на підставі ст. 3 Закону України «Про реабілітацію жертв політичних репресій на України», позивачу необхідно звернутись з наявними документами до Регіональної комісії з реабілітації при Дніпропетровській обласній державній адміністрації. Як правильно вказав суд першої інстанції, позивач не надала до суду доказів звернення до Регіональної комісії з реабілітації при Дніпропетровській обласній державній адміністрації з приводу неналежно проведеної реабілітації суду не надано, як не надано і доказів протиправної відмови або бездіяльності відповідача-2. Більше того, позивач не заперечує той факт, що вона зі спірним питанням не зверталась до відповідача

2. Відтак, за наслідками розгляду справи судом не встановлено фактів протиправної бездіяльності відповідача -2, якою б порушувались права та законні інтереси позивача, відтак позивач не потребує судового захисту у спосіб наведений в адміністративному позові. Щодо позовних вимог ОСОБА_1 до Голови Верховної Ради України, суд зазначає таке. Голова Верховної Ради України надійлений повноваженнями, перелік яки визначений в ст.ст. 78 та 88 Конституції України. При цьому, до повноважень Голови Верховної Ради України не віднесені питання реабілітації репресованих осіб, а тому відсутні підстави вважати, що відповідачем-1 порушені права позивача шляхом ненадання пояснень стосовно реабілітації членів родини її батька ОСОБА_3 , якого реабілітовано на підставі ст. 3 Закону України «Про реабілітацію жертв політичних репресій на України». Слід зазначити, що матерали справи не містять і доказів звернення позивача до Голови Верховної Ради України із заявами, запитами тощо. Відтак суд констатує відсутність протиправної бездіяльності відповідача-1 щодо ненадання відповіді на звернення позивача. У постанові від 16.07.2020 у справі № 826/13664/18 Верховний Суд сформував правову позицію, відповідно до якої відсутність порушених прав та інтересів є самостійною підставою для відмови в задоволенні позову, адже завданням адміністративного судочинства є саме ефективний захист та відновлення порушених та оспорюваних прав та інтересів особи, чого не можливо досягти без підтвердження (доведення) реальних фактів порушення прав, свобод чи інтересів позивача, або осіб в інтересах яких він звертається з позовом до суду. Стосовно незгоди позивача з нормами Закону України «Про реабілітацію жертв політичних репресій на України», суд зазначає, що за статтею 85 Конституції України прийняття законів належить до повноважень Верховної Ради України. Статтею 150 Конституції України визначено, що до повноважень Конституційного Суду України належить, зокрема, вирішення питань про відповідність Конституції України (конституційність): законів та інших правових актів Верховної Ради України. Відповідно до ст. 152 Конституції України закони, інші акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність, якщо інше не встановлено самим рішенням, але не раніше дня його ухвалення. Отже, Голова Верховної Ради України не наділений повноваженнями змінювати норми законів без проведення відповідної процедури та законодавчої ініціативи, а тому твердження позивача про те, що відповідач-1 як підписант закону відповідає за його текст, є хибними, оскільки закони приймаються колегіальним органом державної влади Верховною Радою України. З урахуванням вищевикладеного, колегія суддів дійшла висновку, що рішення суду першої інстанції є законним та обґрунтованим, доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду, а тому підстави для зміни чи скасування рішення суду відсутні. Керуючись ст. 243, 308, 311, 315, 316, 321, 325 КАС України, суд, ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 23.01.2024 в адміністративній справі № 160/21630/23 залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту прийняття та оскарженню в касаційному порядку не підлягає. Головуючий - суддя О.О. Круговий суддя Н.П. Баранник суддя А.В. Шлай