Постанова Шостий апеляційний адміністративний суд № 320/20364/23

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Справа № 320/20364/23 Суддя (судді) суду 1-ї інстанції: Дудін С.О. (доповідач), Кушнова А.О., Щавінський В.Р. ПОСТАНОВА Іменем України 10 вересня 2024 року м. Київ Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: судді-доповідача Сорочка Є.О., суддів Коротких А.Ю., Єгорової Н.М., за участю секретаря с/з Грисюк Г.Г., розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Київського окружного адміністративного суду від 25.04.2024 у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Кабінету Міністрів України, за участю третіх осіб - Міністерства соціальної політики України, Міністерства економіки України визнання протиправним та нечинним нормативно-правового акта, ВСТАНОВИВ: Позивач звернувся до суду з адміністративним позовом, в якому просив: - визнати протиправною бездіяльність відповідача щодо неприведення постанови Кабінету Міністрів України від 31.05.2012 №505 «Про упорядкування структури та умов оплати праці працівників органів прокуратури» у відповідність до вимог Конституції України та Закону України «Про прокуратуру»; - визнати протиправними та нечинними положення Додатків №1, №2 та №7 постанови Кабінету Міністрів України від 31.05.2012 №505 «Про упорядкування структури та умов оплати праці працівників органів прокуратури».. Рішенням Київського окружного адміністративного суду від 25.04.2024 у задоволенні позову відмовлено. Позивач в апеляційній скарзі просить скасувати вказане судове рішення та ухвалити нове, яким позов задовольнити, оскільки вважає, що судом першої інстанції неповно з`ясовано обставини справи, висновки суду не відповідають обставинам справи, судом неправильно застосовано норми матеріального права, порушено норми процесуального права. Доводи апеляційної скарги ґрунтуються на тому, що оскаржувані приписи урядового акту є незаконними. Відповідач у відзиві на апеляційну скаргу просить відмовити у її задоволенні, посилаючись на необґрунтованість доводів скаржника. Дослідивши матеріали справи, перевіривши підстави для апеляційного перегляду, колегія суддів дійшла таких висновків. Судом першої інстанції встановлено та матеріалами справи підтверджується, що ОСОБА_1 є громадянином України, що підтверджується наявною в матеріалах справи копією паспорта громадянина України серії НОМЕР_1 . Довідками Прокуратури Запорізької області від 27.04.2016 №18-327 вих.-16, від 16.06.2016 №18-480 вих.-16, від 02.02.2017 №18-78 вих.17, від 18.05.2017 №18-372 вих.-17, від 04.09.2020 №18-459 вих.-20, від 04.09.2020 №18-458 вих.-20, від 04.09.2020 №18-457 вих.-20, від 04.09.2020 №18-456 вих.-20 підтверджується, що позивач у період з серпня 2015 по березень 2016 року, у квітні, травні 2016 року, з червня 2016 по жовтень 2016 року, з жовтня 2016 по квітень 2017 року, з травня 2017 по грудень 2017 року, з січня по грудень 2018 року, з січня по грудень 2019 року та з січня по серпень 2020 року працював у Прокуратурі Запорізької області на посадах прокурора. Тобто, позивач обіймав посади прокурора відділу у Прокуратурі Запорізької області у період з серпня 2015 року по серпень 2020 року. Звертаючись до суду з позовом у цій справі, позивач стверджує про протиправну бездіяльність Кабінету Міністрів України у вигляді не приведення норм Постанови №505, зокрема, додатків 1, 2 та 7 до неї, у відповідність до Закону №1697-VII, та зазначає, що внаслідок такої бездіяльності він, працюючи у період з 2015 по 2020 роки на посадах прокурорів Запорізької обласної прокуратури, недоотримав заробітну плату. Вважаючи свої права порушеними, позивач звернувся до суду з позовом. Суд першої інстанції в оскаржуваному рішенні дійшов висновків про відсутність протиправної бездіяльності КМУ щодо не приведення Постанови №505 у відповідність до вимог Закону №1697-VII та відсутність ознак протиправності Додатків №№1, 2 та 7 до Постанови №505 у період спірних правовідносин (з 2015 по 2020 роки), з огляду на існування (чинність) положення пункту 26 розділу VI "Прикінцеві та перехідні положення" Бюджетного кодексу України та пункту 3 Прикінцевих і перехідних положень Закону №113-ІХ, які надавали Кабінету Міністрів України право визначати оплату праці працівників органів прокуратури. Також суд вказав, що Постанова №505 в оскаржуваній частині мала вплив на позивача протягом періоду його перебування на посадах прокурорів Запорізької обласної прокуратури, тобто протягом 2015-2020 років. Водночас, станом на дату звернення позивача до суду у 2023 році спірні положення Постанови КМУ №505 на позивача не поширюються, з огляду на його переведення до Офісу генерального прокурора та регулювання його заробітної плати Законом №1697-VII. Колегія суддів суду апеляційної інстанції при прийнятті цієї постанови виходить з такого. Схеми посадових окладів працівників органів прокуратури визначалися постановою Кабінету Міністрів України від 31.05.2012 №505 (далі - Постанова № 505). Додатком №1 до Постанови №505 визначено схему посадових окладів працівників Генеральної прокуратури України. Додатком №2 до Постанови №505 визначено схему посадових окладів працівників прокуратур Автономної Республіки Крим, областей, мм. Києва та Севастополя, військових прокуратур регіонів і прирівняних до них прокуратур. Постановою Кабінету Міністрів України від 30.08.2017 №657 внесені зміни до Постанови №505, зокрема, Додатки 1, 2 були викладені у новій редакції, а також доповнено Додатком 7, який визначає посадові оклади працівників місцевих прокуратур, військових прокуратур гарнізонів та прирівняних до них прокуратур. 15.07.2015 набрав чинності Закон України «Про прокуратуру» від 14.10.2014 №1697-VII (далі - Закон №1697-VII), яким визначаються правові засади організації і діяльності прокуратури України, статус прокурорів, порядок здійснення прокурорського самоврядування, а також систему прокуратури України. Відповідно до статті 81 Закону №1697-VII в редакції, чинній на 15.07.2015, заробітна плата прокурора регулюється цим Законом та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами. Заробітна плата прокурора складається з посадового окладу та доплат за: 1) вислугу років; 2) виконання обов`язків на адміністративній посаді та інших виплат, передбачених законодавством. Посадовий оклад прокурора місцевої прокуратури встановлюється у розмірі 12 мінімальних заробітних плат, визначених законом, що запроваджується поетапно: з 1 липня 2015 року - 10 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2016 року - 11 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2017 року - 12 мінімальних заробітних плат. Посадові оклади інших прокурорів установлюються пропорційно до посадового окладу прокурора місцевої прокуратури з коефіцієнтом: 1) прокурора регіональної прокуратури - 1,2; 2) прокурора Генеральної прокуратури України - 1,3. Посадові оклади прокурорів, які перебувають на адміністративних посадах, встановлюються у такому розмірі: 1) Генерального прокурора України - 1,5 посадового окладу прокурора Генеральної прокуратури України; 2) першого заступника Генерального прокурора України - 1,4 посадового окладу прокурора Генеральної прокуратури України; 3) заступника Генерального прокурора України - 1,3 посадового окладу прокурора Генеральної прокуратури України; 4) керівника підрозділу Генеральної прокуратури України - 1,27-1,20 посадового окладу прокурора Генеральної прокуратури України; 5) заступника керівника підрозділу Генеральної прокуратури України - 1,17-1,10 посадового окладу прокурора Генеральної прокуратури України; 6) керівника регіональної прокуратури - 1,5 посадового окладу прокурора регіональної прокуратури; 7) першого заступника керівника регіональної прокуратури - 1,4 посадового окладу прокурора регіональної прокуратури; 8) заступника керівника регіональної прокуратури - 1,3 посадового окладу прокурора регіональної прокуратури; 9) керівника підрозділу регіональної прокуратури - 1,27-1,20 посадового окладу прокурора регіональної прокуратури; 10) заступника керівника підрозділу регіональної прокуратури - 1,17-1,10 посадового окладу прокурора регіональної прокуратури; 11) керівника місцевої прокуратури - 1,5 посадового окладу прокурора місцевої прокуратури; 12) першого заступника керівника місцевої прокуратури - 1,4 посадового окладу прокурора місцевої прокуратури; 13) заступника керівника місцевої прокуратури - 1,3 посадового окладу прокурора місцевої прокуратури; 14) керівника підрозділу місцевої прокуратури - 1,27-1,20 посадового окладу прокурора місцевої прокуратури; 15) заступника керівника підрозділу місцевої прокуратури - 1,17-1,10 посадового окладу прокурора місцевої прокуратури. Посадовий оклад прокурора Спеціалізованої антикорупційної прокуратури не може бути меншим за посадовий оклад керівника структурного підрозділу центрального управління Національного антикорупційного бюро України, що здійснює досудове розслідування. Прокурорам виплачується щомісячна доплата за вислугу років у розмірах: за наявності стажу роботи понад один рік - 10 відсотків, понад 3 роки - 15 відсотків, понад 5 років - 18 відсотків, понад 10 років - 20 відсотків, понад 15 років - 25 відсотків, понад 20 років - 30 відсотків, понад 25 років - 40 відсотків, понад 30 років - 45 відсотків, понад 35 років - 50 відсотків посадового окладу. Фінансування оплати праці прокурорів здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету України. При цьому, підпунктом 1 пункту 13 Перехідних положень Закону №1697-VII Кабінету Міністрів України доручено у тримісячний строк з дня, наступного за днем опублікування цього Закону: привести свої нормативно-правові акти у відповідність із цим Законом; забезпечити приведення нормативно-правових актів міністерств та інших відповідних центральних органів виконавчої влади України у відповідність із цим Законом; Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» від 06.12.2016 №1774-VIII частину третю статті 81 Закону №1697-VII викладено в такій редакції: "3. Посадовий оклад прокурора місцевої прокуратури з 1 січня 2017 року становить 12 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року". У подальшому Верховною Радою України був прийнятий Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» від 19.09.2019 №113-ІХ (далі - Закон №113-ІХ) яким запроваджено створення Офісу Генерального прокурора, обласних та окружних прокуратур замість Генеральної прокуратури України, регіональних та місцевих прокуратур. Цим Законом частини третю - п`яту статті 81 Закону №1697-VII викладено в такій редакції: "3. Посадовий оклад прокурора окружної прокуратури становить 15 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року. З 1 січня 2021 року посадовий оклад прокурора окружної прокуратури становить 20 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року, а з 1 січня 2022 року - 25 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року.

4. Посадові оклади інших прокурорів установлюються пропорційно до посадового окладу прокурора окружної прокуратури з коефіцієнтом: 1) прокурора обласної прокуратури - 1,2; 2) прокурора Офісу Генерального прокурора - 1,3.

5. Посадові оклади прокурорів, які перебувають на адміністративних посадах, встановлюються у такому розмірі: 1) Генерального прокурора - 1,7 посадового окладу прокурора Офісу Генерального прокурора; 2) першого заступника Генерального прокурора - 1,5 посадового окладу прокурора Офісу Генерального прокурора; 3) заступника Генерального прокурора - 1,3 посадового окладу прокурора Офісу Генерального прокурора; 4) керівника підрозділу Офісу Генерального прокурора - 1,27-1,20 посадового окладу прокурора Офісу Генерального прокурора; 5) заступника керівника підрозділу Офісу Генерального прокурора - 1,17-1,10 посадового окладу прокурора Офісу Генерального прокурора; 6) керівника обласної прокуратури - 1,5 посадового окладу прокурора обласної прокуратури; 7) першого заступника керівника обласної прокуратури - 1,4 посадового окладу прокурора обласної прокуратури; 8) заступника керівника обласної прокуратури - 1,3 посадового окладу прокурора обласної прокуратури; 9) керівника підрозділу обласної прокуратури - 1,27-1,20 посадового окладу прокурора обласної прокуратури; 10) заступника керівника підрозділу обласної прокуратури - 1,17-1,10 посадового окладу прокурора обласної прокуратури; 11) керівника окружної прокуратури - 1,5 посадового окладу прокурора окружної прокуратури; 12) першого заступника керівника окружної прокуратури - 1,4 посадового окладу прокурора окружної прокуратури; 13) заступника керівника окружної прокуратури - 1,3 посадового окладу прокурора окружної прокуратури; 14) керівника підрозділу окружної прокуратури - 1,27-1,20 посадового окладу прокурора окружної прокуратури; 15) заступника керівника підрозділу окружної прокуратури - 1,17-1,10 посадового окладу прокурора окружної прокуратури". Ні у строк, визначений підпунктом 1 пункту 13 Перехідних положень Закону №1697-VII, ні станом на час вирішення даної справи, Кабінет Міністрів України не привів оскаржувані додатки Постанови № 505 у відповідність наведеним вище розмірам посадових окладів прокурорів. Пунктом 3 Прикінцевих і перехідних положень Закону №113-ІХ визначено, що до дня початку роботи Офісу Генерального прокурора, обласних прокуратур, окружних прокуратур їх повноваження здійснюють відповідно Генеральна прокуратура України, регіональні прокуратури, місцеві прокуратури. Після початку роботи Офісу Генерального прокурора, обласних прокуратур, окружних прокуратур забезпечення виконання функцій прокуратури призначеними до них прокурорами здійснюється з дотриманням вимог законодавства України та особливостей, визначених Генеральним прокурором. За прокурорами та керівниками регіональних, місцевих і військових прокуратур, прокурорами і керівниками структурних підрозділів Генеральної прокуратури України зберігається відповідний правовий статус, який вони мали до набрання чинності цим Законом, при реалізації функцій прокуратури до дня їх звільнення або переведення до Офісу Генерального прокурора, обласної прокуратури, окружної прокуратури. На зазначений період оплата праці працівників Генеральної прокуратури України, регіональних прокуратур, місцевих прокуратур, військових прокуратур здійснюється відповідно до постанови Кабінету Міністрів України, яка встановлює оплату праці працівників органів прокуратури. Рішенням Конституційного Суду України від 13.09.2023 №8-р (ІІ)/2023 визнано таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), друге речення абзацу третього пункту 3 розділу II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону № 113-ІХ. У пункті 2 резолютивної частини Рішення Конституційного Суду України від 13.09.2023 №8-р(ІІ)/2023 визначено, що друге речення абзацу третього пункту З розділу ІІ "Прикінцеві і перехідні положення" Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури" від 19 вересня 2019 року №113-ІХ, визнане неконституційним, утрачає чинність із дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення, а отже має значення для вирішення наступних справ та не може бути підставою для перегляду (зміни) правовідносин, що відбулися до його ухвалення. Подібну позицію висловлено Верховним Судом у постанові від 30.04.2024 у справі №360/931/21. Звертаючись до суду із позовом у справі, що розглядається, позивач вказував про те, що у період з 2015 по 2020 роки працював на посадах прокурорів обласної прокуратури та при нарахуванні й виплаті йому заробітної плати до нього були застосовані положення Постанови № 505, які він вважає такими, що не відповідають наведеним вище вимогам закону. Надавши оцінку наведеним обставинам, суд апеляційної інстанції погоджується із висновком суду першої інстанції про те, що права позивача, за захистом яких він звернувся до суду, не можуть бути поновленні у межах даного спору. Вони можуть бути захищенні в інший спосіб, який, однак, не може бути застосований у даній справі. Так, завданням адміністративного судочинства в силу частини першої статті 2 КАС є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень. Позивачем за приписами пункту 8 частини першої статті 4 КАС України є особа, на захист прав, свобод та інтересів якої подано позов до адміністративного суду, а також суб`єкт владних повноважень, на виконання повноважень якого подано позов до адміністративного суду. Статтею 5 КАС встановлено право на судовий захист і передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси. Конституційний Суд України, вирішуючи питання, порушені в конституційному зверненні і конституційному поданні щодо тлумачення частини другої статті 55 Конституції України, в рішенні від 14.12.2011 року № 19-рп/2011 зазначив, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (частина 2 статті 3 Конституції України). Для здійснення такої діяльності органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи наділені публічною владою, тобто мають реальну можливість на підставі повноважень, встановлених Конституцією і законами України, приймати рішення чи вчиняти певні дії. Особа, стосовно якої суб`єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист. Правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах (абзац 10 пункту 9 Рішення Конституційного Суду України від 30.01.2003 № 3-рп/2003). Європейський суд з прав людини неодноразово у своїх рішеннях, аналізуючи національні системи правового захисту на предмет дотримання права на ефективність внутрішніх механізмів в аспекті забезпечення гарантій, визначених статтею 13 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, вказував, що для того, щоб бути ефективним, засіб захисту має бути незалежним від будь-якої вжитої на розсуд державних органів дії, бути безпосередньо доступним для тих, кого він стосується (див. рішення від 06.09.2005 р. у справі "Гурепка проти України" (Gurepka v. Ukraine), заява №61406/00, п.59); спроможним запобігти виникненню або продовженню стверджуваному порушенню чи надати належне відшкодування за будь-яке порушення, яке вже мало місце (див. рішення від 26.10.2000 у справі "Кудла проти Польщі" (Kudla v. Poland), заява №30210/96, п. 158) (п. 29 рішення Європейського суду з прав людини від 16.08.2013 у справі "Гарнага проти України" (Garnaga v.Ukraine), заява №20390/07). Відтак, при вирішенні спору суд, встановивши факт порушеного права особи, має прийняти рішення, яке поновить таке право. У разі ж неможливості поновлення порушеного права судовий захист не може відбутись як такий. У справі, що розглядається має місце особливий предмет - нормативно-правовий акт, який набуває чинності та втрачає свою дію в особливому порядку, відмінному від індивідуально-правових актів. Так, Верховним Судом у постанові від 23.03.2023 у справі № 640/6699/20 зазначено: «...процесуальним законодавством регламентовано порядок втрати чинності нормативно-правового акту в разі визнання його протиправним, а саме: з моменту набрання законної сили відповідним рішенням суду. Зважаючи на такі приписи законодавства, нормативно-правовий акт втрачає чинність з моменту набрання законної сили судовим рішенням. Отже, положення процесуального законодавства містять імперативне положення, яким по суті визначено повноваження суду при розгляді справи про визнання протиправним та скасування нормативно-правового акту та яке передбачає, що відповідний нормативно-правовий акт може бути визнаний нечинним відповідним рішенням суду лише з моменту набрання ним законної сили. З огляду на вищевказане імперативне положення Кодексу адміністративного судочинства України суд не наділений повноваженням визнання нормативно-правового акту нечинним з моменту його прийняття, зокрема, й з огляду на те, що останнє може порушувати принцип правової визначеності...». Відтак, судове рішення у даній справі матиме вплив на права позивача лише з моменту його ухвалення, оскільки можливе визнання оскаржуваного нормативно-правового акта нечинним не розповсюджуватиметься на правовідносини, які виникли раніше. Тобто, у межах даного спору щодо визнання нечинним окремих положень Постанови № 505, права позивача, які, за його твердженням, були порушені у період 2015-2020 років не можуть бути захищені. Рішення суду у даній справі не матиме впливу на правовідносини, які виникли до його ухвалення та матиме суто технічне, формальне значення, що суперечить завданням адміністративного судочинства та практиці Європейського суду з прав людини. У свою чергу, будь-яких відомостей про те, що спірні норми Постанови № 505 наразі застосовуються чи будуть застосовані до позивача у майбутньому, матеріали справи не містять. У контексті спірних правовідносин та прав, про порушення яких позивач заявив у даному спорі, належним способом захисту може бути застосування акту вищої юридичної сили відповідно до частини третьої статті 7 КАС у спорі щодо протиправності обмеження нарахування та виплати заробітної плати за відповідний період. Зважаючи на предмет даної справи та склад її учасників, суд у спорі, що розглядається, не вправі надавати оцінку вказаним правовідносинам, виходячи таким чином за межі позовних вимог, що буде порушенням частини другої статті 9 КАС. Підсумовуючи викладене, за результатами розгляду апеляційної скарги колегія суддів суду апеляційної інстанції дійшла висновку, що суд першої інстанції прийняв правильне рішення про відмову у задоволенні позову, оскільки права позивача, про порушення яких заявлено у позові, не можуть бути ефективно поновленні у межах предмету даного спору. Відповідно до пункту 30 рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Hirvisaari v. Finland» від 27.09.2001, рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя . Згідно пункту 29 рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Ruiz Torija v. Spain» від 09.12.1994, статтю 6 не можна розуміти як таку, що вимагає пояснень детальної відповіді на кожний аргумент сторін. Відповідно, питання, чи дотримався суд свого обов`язку обґрунтовувати рішення може розглядатися лише в світлі обставин кожної справи Згідно пункту 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Інші доводи учасників справи висновків суду не спростовують, оскільки ґрунтуються на невірному трактуванні фактичних обставин та норм матеріального права, що регулюють спірні правовідносини. Повноваження суду апеляційної інстанції за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення встановлені статтею 315 КАС. Відповідно до пункту першого частини першої статті 315 КАС за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін. За змістом частини першої статті 316 КАС суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Оскільки судове рішення ухвалене судом першої інстанції з додержанням норм матеріального і процесуального права, на підставі правильно встановлених обставин справи, а доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують, то суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін. Керуючись статтями 34, 243, 311, 316, 321, 325, 328, 329, 331 КАС, суд

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Київського окружного адміністративного суду від 25.04.2024 - без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати прийняття та може бути оскаржена протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду. Суддя-доповідач Є.О. Сорочко Суддя А.Ю. Коротких Суддя Н.М. Єгорова Повний текст постанови складений 11.09.2024.