Постанова Восьмий апеляційний адміністративний суд № 460/34870/22

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 09 вересня 2024 рокуЛьвівСправа № 460/34870/22 пров. № А/857/14287/24 Восьмий апеляційний адміністративний суд у складі: судді-доповідача Шинкар Т.І., суддів Іщук Л.П., Обрізка І.М., розглянувши в порядку письмового провадження в м.Львові апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Рівненського окружного адміністративного суду (головуючий суддя Гресько О.Р.), ухвалене в порядку письмового м.Рівне 15 серпня 2023 року, у справі №460/34870/22 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Рівненській області про визнання протиправною бездіяльності та зобов`язання вчинити певні дії, В С Т А Н О В И В : 12.10.2022 ОСОБА_1 звернулася в суд з позовом до Головного управління Пенсійного фонду України в Рівненській області (далі Управління), просила: визнати протиправною бездіяльність Управління щодо не нарахування і невиплати позивачу доплати до пенсії, як непрацюючому пенсіонеру, що проживає на території гарантованого добровільного відселення, у розмірі визначеному статтею 39 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» №796-ХІІ від 28.02.1991; зобов`язати Управління нараховувати та виплачувати позивачу доплату до пенсії як непрацюючому пенсіонеру, що проживає на території гарантованого добровільного відселення, у розмірі визначеному статтею 39 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи" №796-ХІІ від 28.02.1991, що дорівнює двом мінімальним заробітнім платам починаючи з 12 квітня 2022 року та до зміни законодавства або зміни правового статусу. Рішенням Рівненського окружного адміністративного суду від 15 серпня 2023 року в задоволені позову відмовлено. Відмовляючи в позові, суд першої інстанції виходив з того, що відповідно до частини першої статті 65 Закону №796-ХІІ, учасникам ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС та потерпілим від Чорнобильської катастрофи видаються посвідчення, виготовлені за зразками, затвердженими Кабінетом Міністрів України. Суд першої інстанції зазначив, що пільги, установлені Законом №796-ХІІ, стосуються виключно осіб, щодо яких установлено відповідну категорію постраждалих, та підтверджується відповідним посвідченням. Суд першої інстанції виснував, що саме посвідчення є документом, що підтверджує статус особи, яка постраждала внаслідок Чорнобильської катастрофи, та підставою для отримання, зокрема, підвищення до пенсії як непрацюючому пенсіонеру, визначеного статтею 39 Закону №796-ХІІ. Суд першої інстанції зазначив, що суду не надано документу (посвідчення), що підтверджує статус позивача як особи, яка постраждала внаслідок Чорнобильської катастрофи, та має право для отримання, зокрема, доплати до пенсії, встановленої статті 39 Закону №796-ХІІ. Суд першої інстанції дійшов висновку, що наявність у позивача посвідчення особи, яка постраждала від Чорнобильської катастрофи, відповідної категорії має визначальне значення, оскільки визначає право на користування пільгами та компенсаціями, визначеними Законом №796-ХІІ. Проте посвідчення потерпілого від Чорнобильської катастрофи відповідної категорії позивач не надав, що свідчить про відсутність будь-яких правових підстав для можливості отримання пільг та компенсаціями, визначених Законом №796-ХІІ. Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, просить скасувати рішення Рівненського окружного адміністративного суду від 15 серпня 2023 року та ухвалити нове, яким позов задовольнити. Апеляційну скаргу мотивовано тим, що позивач перебуває на обліку в Управління як отримувач пенсії, має статус особи, яка потерпіла від Чорнобильської катастрофи, проживає в населеному пункті, який знаходиться на території зони радіоактивного забруднення, у зв`язку з чим набула право на отримання доплати до пенсії, передбаченої ст.39 Закону №796. Вважає, що суд першої інстанції протиправно відмовив у задоволенні її позову через відсутність посвідчення. Постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 13 грудня 2023 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено. Рішення Рівненського окружного адміністративного суду від 15 серпня 2023 року по справі №460/34870/22 скасовано та прийнято постанову якою позовні вимоги ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Рівненській області про визнання протиправною бездіяльності та зобов`язання вчинити певні дії задоволено повністю. Задовольняючи позовні вимоги суд апеляційної інстанції виходив з того, що довідкою Дубровицької міської ради Сарненського району підтверджується те, що позивачка з народження по 1976 та з 10.07.1992 по даний час зареєстрована і проживає у селі Сварицевичі Сарненського району Рівненської області, яке відноситься до зони гарантованого добровільного відселення. Апеляційний суд зазначив, що доказами, які є в матеріалах справи, підтверджується той факт, що позивачка є непрацюючою пенсіонеркою та проживає в населеному пункті, який віднесений до зони гарантованого добровільного відселення. Щодо висновків суду першої інстанції про необхідність статусу потерпілого від Чорнобильської катастрофи і наявність відповідного посвідчення, колегія суддів зазначила, що відповідно до ч.2 ст.65 Закону №796 посвідчення Учасник ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС та Потерпілий від Чорнобильської катастрофи є документами, які підтверджують статус громадян, що постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи та надають право користування пільгами, встановленими цим Законом. Так суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що позивачка має право на нарахування та виплату підвищення до пенсії як непрацюючий пенсіонер, який проживає на території радіоактивного забруднення, у розмірі, визначеному статтею 39 Закону №796-XII, що дорівнює двом мінімальним заробітним платам з 12.04.2022. Постановою Верховного суду від 21 травня 2024 року касаційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України в Рівненській області задоволено частково. Постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 13.12.2023 у справі №460/34870/22 скасовано і направлено справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Задовольняючи касаційну скаргу Верховний Суд виходив з того, що суд апеляційної інстанції, дійшовши висновку про наявність у позивача права на нарахування та виплату підвищення до пенсії, передбаченого положеннями статті 39 Закону № 796-XII, не з`ясував і не перевірив, чи позивач є непрацюючим пенсіонером та чим це підтверджується, не встановив, де проживає позивач, з якого періоду, чи відноситься його місто проживання до населеного пункту, віднесеного до зони радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи, затвердженого постановою Кабінету Міністрів Української РСР від 23.07.1991 №106, чи виплачувалась позивачу підвищення до пенсії до 01.01.2015, та чи звертався позивач до органів пенсійного фонду із заявою про нарахування та виплату йому підвищення до пенсії, передбаченого положеннями статті 39 Закону № 796-XII. Суд касаційної інстанції зазначив, що не може перевірити правомірність рішення суду апеляційної інстанції без встановлення цих обставин у справі, на встановлення яких суд касаційної інстанції не має повноважень. Ухвалою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 07 червня 2024 року прийнято справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Рівненського окружного адміністративного суду від 15 серпня 2023 року у справі №460/34870/22 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Рівненській області про визнання протиправною бездіяльності та зобов`язання вчинити певні дії. Враховуючи положення статті 311 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), суд апеляційної інстанції дійшов висновку щодо можливості розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, на підставі наявних у ній доказів. Згідно з ст.242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом. Суд апеляційної інстанції, переглядаючи справу за наявними у ній доказами та перевіряючи законність і обґрунтованість оскаржуваного рішення суду першої, в межах доводів та вимог апеляційної скарги, дослідивши докази, що стосуються фактів, на які посилаються учасники справи, приходить до переконання, що оскаржуване рішення суду першої інстанції вимогам статті 242 КАС України відповідає частково. З матеріалів справи судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_1 проживає у населеному пункті, який відповідно до переліку населених пунктів, віднесених до зон радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 23.07.1991 №106, віднесено до зони гарантованого добровільного відселення. Вважаючи, що Управління протиправно не нараховує і не виплачує підвищення до пенсії, як непрацюючому пенсіонеру, що проживає в зоні гарантованого добровільного відселення, передбачене нормою статті 39 Закону № 796-XII, ОСОБА_1 звернувся з позовом до суду. Перевіряючи законність та обґрунтованість оскаржуваного рішення суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції виходить з наступного. Враховуючи вимоги частини 2 статті 19 Конституції України та частини 2 статті 2 КАС України, законодавцем визначено критерії для оцінювання рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень, які одночасно є принципами адміністративної процедури, що вироблені у практиці європейських країн. Наведена норма означає, що суб`єкт владних повноважень зобов`язаний діяти лише на виконання закону, за умов і обставин, визначених ним, вчиняти дії, не виходячи за межі прав та обов`язків, дотримуватися встановленої законом процедури, обирати лише встановлені законодавством України способи правомірної поведінки під час реалізації своїх владних повноважень. Зі змісту частини 3 статті 23 Загальної Декларації прав людини та пункту 4 частини 1 Європейської Соціальної хартії випливає, що кожна особа похилого віку має право на справедливу і задовільну винагороду, соціальний захист, за роки важкої праці та шкідливих робіт, - яка є основним джерелом існування для них самих та їхніх сімей. Статтею 46 Конституції України закріплено право громадян на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Основні положення щодо реалізації конституційного права громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, на охорону їх життя і здоров`я визначено Законом України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» від 28.02.1991 № 796-XII, в редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин (далі як уже було зазначено вище - Закон №796-XII). Розділом IV Закону №796-XII встановлено особливості регулювання праці громадян, які працюють на територіях радіоактивного забруднення, та статтею 39 в редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин з врахуванням Рішення Конституційного Суду №10-рп/2008 від 22.05.2008, встановлено, що громадянам, які працюють на територіях радіоактивного забруднення, провадиться доплата в таких розмірах - у зоні гарантованого добровільного відселення - дві мінімальні заробітні плати. Пенсії непрацюючим пенсіонерам, які проживають на цих територіях, підвищуються у розмірах, встановлених частиною першою цієї статті. 28 грудня 2014 прийнято Закон України «Про внесення змін та визнання такими, що втратили чинність, деяких законодавчих актів України» № 76-VIII(далі - Закон №76-VIII), який набрав чинності 01 січня 2015, підпунктом 7 пункту 4 розділу І якого внесено зміни до Закону № 796-ХІІшляхом виключення статей 31, 37, 39 та 45. 04 лютого 2016 прийнято Закон України «Про внесення змін до Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» №987-VIII (далі - Закон №987-VIII), який згідно з розділом ІІ «Прикінцеві положення» набрав чинності з 01 січня 2016 і який включив до Закону №796-ХІІ статтю 39 «Доплата громадянам, які працюють у зоні відчуження» такого змісту: «Громадянам, які працюють у зоні відчуження, встановлюється доплата у порядку і розмірах, визначених Кабінетом Міністрів України». Рішенням Конституційного Суду України від 17 липня 2018 №6-р/2018 визнано такими, що не відповідають Конституції України(є неконституційними), зокрема, підпункт 7 пункту 4розділу І Закону № 76-VІІІ. Вирішено, що положення підпункту 7 пункту 4розділу І Закону №76-VІІІ, визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення. Конституційний Суд України у своєму Рішенні від 17 липня 2018 №6-р/2018 вказав, що обмеження чи скасування Законом №76-VIIIпільг, компенсацій і гарантій, установлених Законом №796-ХІІ, фактично є відмовою держави від її зобов`язань, передбачених статтею 16 Конституції України, у тому числі щодо соціального захисту осіб, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи. Приписи статті 3 Конституції України, згідно з якими держава відповідає перед людиною за свою діяльність (частина друга), зобов`язують державу обґрунтовувати зміну законодавчого регулювання, зокрема, у питаннях обсягу пільг, компенсацій та гарантій особам, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи. Отже, Закон №76-VIIIу частині скасування або обмеження пільг, компенсацій і гарантій, установлених Законом №796-ХІІ, щодо соціального захисту осіб, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, суперечить положенню частини другої статті 3 Конституції України, відповідно до якого держава відповідає перед людиною за свою діяльність. При цьому, Рішення Конституційного Суду України застережень щодо порядку застосування статті 39 Закону №796-ХІІне містить. Відповідно до висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постанові від 18 березня 2020 у справі №240/4937/18, відновлення дії попередньої редакції нормативно-правового акта -статті 39 Закону №796-ХІІдо внесення змін Законом №76-VIII спричиняє колізію правозастосування з огляду на чинність із 01 січня 2016статті 39 Закону №796-ХІІу редакції Закону №987-VIII. І ця колізія має вирішуватися з додержанням принципу верховенства права (статті3,8 Конституції України та стаття 6 КАС України) в частині визнання людини, її прав та свобод найвищими цінностями, які визначають зміст та спрямованість держави, з урахуванням дискреції держави щодо визначення порядку та розміру гарантій, зумовленої фінансово-економічними можливостями для збереження справедливого балансу між інтересами особи та суспільства, без порушення сутності відповідних прав. Такий підхід до розуміння наслідків визнання неконституційними нормативно-правових актів (або окремих положень) та усунення колізії, що виникла внаслідок цього, забезпечує стабільність конституційного ладу в Україні, гарантування конституційних прав і свобод людини і громадянина, цілісність, непорушність та безперервність дії Конституції України, її верховенство як Основного Закону держави на всій території України. Отже, з 17 липня 2018 відновлена дія редакції статті 39 Закону №796-ХІІ, чинна до 01 січня 2015 та яка за своїм змістом та правовим регулюванням передбачає доплати значно більшим категоріям осіб, ніж це передбачено у редакції Закону №987-VIII, і відновлює соціальні виплати тим особам, право на доплати яким не передбачено із включенням статті 39 Законом №987-VIII. Верховний Суд в рішенні від 21 січня 2019 та Велика Палата Верховного Суду у постанові від 18 березня 2020 у зразковій справі №240/4937/18 вказали, що редакція статті 39, яка була чинна до 01 січня 2015, врегульовувала питання здійснення доплат таким категоріям громадян: 1) особам, які працюють на територіях радіоактивного забруднення (у зоні безумовного (обов`язкового) відселення, у зоні гарантованого добровільного відселення, у зоні посиленого радіоекологічного контролю); 2) непрацюючим пенсіонерам, які проживають на цих територіях; 3) студентам, які там навчаються; 4) пенсіонерам, які працюють у зонах радіоактивного забруднення; 5) громадянам, які працюють у зоні відчуження, а також у зоні безумовного (обов`язкового) відселення після повного відселення жителів. Отже, суд апеляційної інстанції приходить до висновку, що право на отримання доплати, передбаченої статтею 39 Закону №796-ХІІ, надано непрацюючим пенсіонерам, які проживають на цих територіях. Щодо визнання протиправною бездіяльності Управління по не нарахуванню та невиплаті позивачу доплати до пенсії як непрацюючому пенсіонеру, який проживає на території радіоактивного забруднення, у розмірі, визначеному статтею 39 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», суд апеляційної інстанції зазначає таке. Так, ст. 20 Закону України «Про звернення громадян» передбачає, що звернення розглядаються і вирішуються у термін не більше одного місяця від дня їх надходження, а ті, які не потребують додаткового вивчення, - невідкладно, але не пізніше п`ятнадцяти днів від дня їх отримання. Якщо в місячний термін вирішити порушені у зверненні питання неможливо, керівник відповідного органу, підприємства, установи, організації або його заступник встановлюють необхідний термін для його розгляду, про що повідомляється особі, яка подала звернення. При цьому загальний термін вирішення питань, порушених у зверненні, не може перевищувати сорока п`яти днів. На обґрунтовану письмову вимогу громадянина термін розгляду може бути скорочено від встановленого цією статтею терміну. Звернення громадян, які мають встановлені законодавством пільги, розглядаються у першочерговому порядку. Отже, законодавцем визначено терміни розгляду: за загальним правилом не більше одного місяця від дня надходження; без додаткового вивчення не пізніше 15 днів від дня їх отримання; обґрунтовані - термін розгляду скорочується від встановленого ст.20 терміну. Так, законодавством передбачено право суду у випадку встановлення порушення прав позивача зобов`язувати суб`єкта владних повноважень приймати рішення або вчиняти певні дії. При цьому відсутність порушення прав та законних інтересів позивача є самостійною, достатньою підставою для відмови у позові і не потребує перевірки обраного позивачем способу захисту і правової оцінки по суті спору. При цьому, позивач самостійно визначає і обґрунтовує в позовній заяві, у чому саме полягає порушення його прав та інтересів, а суд перевіряє ці доводи і залежно від встановленого вирішує питання про наявність чи відсутність підстав для правового захисту. Вирішуючи спір, суд надає об`єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до суду, а також визначає, чи відповідає обраний спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача. Суд зобов`язаний з`ясувати характер спірних правовідносин (предмет і підстави позову), наявність/відсутність порушеного права чи інтересу та можливість його поновлення/захисту в обраний спосіб. Відсутність порушеного права чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту способам, визначеним законодавством, встановлюється при розгляді справи по суті та є підставою для прийняття судового рішення про відмову в позові. Аналогічну правову позицію викладено, зокрема, у постановах Верховного Суду від 25.06.2019 у справі № 922/1500/18, від 24.12.2019 у справі № 902/377/19. Згідно з частиною 2 статті 6 КАС України та статтею 17 Закону України «Про виконання рішень і застосування практики Європейського Суду з прав людини» передбачено застосування судами Конвенції та практики ЄСПЛ як джерела права. Так, ефективний засіб правового захисту у розумінні статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року повинен забезпечити поновлення порушеного права і одержання особою бажаного результату. Прийняття рішень, які не призводять безпосередньо до змін в обсязі прав та забезпечення їх примусової реалізації, не відповідає цій міжнародній нормі. За приписами чинного законодавства, вирішуючи спір, суд повинен надати об`єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до суду, а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права. Метою судового захисту порушеного права є вирішення між сторонами правового конфлікту, припинення публічно-правового спору та використання дієвого способу захисту (відновлення) порушеного права. Разом з тим, суд апеляційної інстанції звертає увагу, що в матеріалах справи відсутні належні та допустимі докази звернення позивача до Управління із заявою щодо нарахування та виплати відповідного підвищення до пенсії. Окрім того, зі змісту позовної заяви не вбачається, що ОСОБА_1 зверталась з таким зверненням до відповідача, оскільки в позовній заяві про це не зазначає, доказів звернення не подає. Суд апеляційної інстанції зауважує що особа, яка подала позов, самостійно визначається з порушеним, невизнаним чи оспорюваним правом або охоронюваним законом інтересом, які потребують судового захисту. Обґрунтованість підстав звернення до суду оцінюються судом у кожній конкретній справі за результатами розгляду позову. Разом з тим, відсутність порушеного права є підставою для прийняття судом рішення про відмову в позові. Верховний Суд у постанові від 21.12.2021 по справі №917/664/19 зауважив, що гарантоване статтею 55 Конституції України конкретизоване у законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб твердження позивача про порушення було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення. Отже, захисту підлягає наявне законне порушене право (інтерес) особи, яка є суб`єктом (носієм) порушених прав чи інтересів та звернулася за таким захистом до суду. Тому для того, щоб особі було надано судовий захист, суд встановлює, чи особа дійсно має порушене право (інтерес), і чи це право (інтерес) порушено відповідачем. Отже, на час звернення з позовом до суду Управління рішення щодо відмови у нарахуванні та виплаті спірного підвищення до пенсії не приймало. Згідно з статтею 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. Відповідно до частини 1статті 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні. Підсумовуючи вказане, надаючи правову оцінку аргументам сторін, суд апеляційної інстанції приходить до висновку, що в матеріалах справи відсутні належні та допустимі докази того, що позивач зверталася до відповідача щодо нарахування та виплати підвищення до пенсії, встановленого статтею 39 Закону №796-XII, а також, що в такому зверненні відповідачем відмовлено. Згідно з частиною 2 статті 6 КАС України та статтею 17 Закону України «Про виконання рішень і застосування практики Європейського Суду з прав людини» передбачено застосування судами Конвенції та практики ЄСПЛ як джерела права. У пункті 58 Рішення Європейського суду з прав людини у справі «Серявін та інші проти України» від 10 лютого 2010 року Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення. Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень. З огляду на викладене, враховуючи положення статті 317 КАС України, прецедентну практику ЄСПЛ, суд апеляційної інстанції приходить переконання, що судом першої інстанції неправильно встановлені обставини у справі, що є наслідком зміни судового рішення про відмову в задоволенні позову. Керуючись статтями 241, 243, 308, 311, 317, 321, 325, 328 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. Рішення Рівненського окружного адміністративного суду від 15 серпня 2023 року у справі №460/34870/22 змінити в частині мотивів відмови в позові. В решті рішення Рівненського окружного адміністративного суду від 15 серпня 2023 року у справі №460/34870/22 залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків встановлених ст.328 Кодексу адміністративного судочинства України. Головуючий суддя Т. І. Шинкар судді Л. П. Іщук І. М. Обрізко