Постанова Восьмий апеляційний адміністративний суд № 380/6560/24

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 09 вересня 2024 рокуЛьвівСправа № 380/6560/24 пров. № А/857/12916/24 Восьмий апеляційний адміністративний суд у складі: головуючого судді Коваля Р. Й., суддів Гуляка В. В., Ільчишин Н. В., розглянувши у письмовому провадженні в м. Львові апеляційну скаргу Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України на рішення Львівського окружного адміністративного суду від 26 квітня 2024 року (прийняте у порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження у м. Львові суддею Лунь З. І.) в адміністративній справі № 380/6560/24 за позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити певні дії, В С Т А Н О В И В : У березні 2024 року ОСОБА_1 звернувся до Львівського окружного адміністративного суду із вказаним позовом, у якому просив: - визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 грошової компенсації відпустки як учаснику бойових дій за період 2017 - 2023роки; - зобов`язати Військову частину НОМЕР_1 Національної гвардії України нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за період 2017 - 2023 роки, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби 10.03.2023. Позовні вимоги обґрунтовано тим, що позивач проходив військову службу у Збройних силах України. Однак, відповідачем не здійснено усіх необхідних розрахунків щодо нарахування та виплати грошової компенсації за невикористані календарні дні соціальної додаткової відпустки, за період служби 2017 - 2023 роки, що передбачена ст. 10-1 Закону України Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей та п. 12 ч. 1 ст. 12 Закону України від 22.10.1993 № 3551-ХІІ Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту. Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 26 квітня 2024 року позов задоволено частково. Визнано протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 грошової компенсації відпустки як учаснику бойових дій за період 2017 - 2021роки. Зобов`язано Військову частину НОМЕР_1 Національної гвардії України нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за період 2017 - 2021 роки, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби. У задоволенні інших позовних вимог відмовлено. Не погодившись із зазначеним рішенням, його оскаржила Військова частина НОМЕР_1 Національної гвардії України, яка вважає, що рішення суду першої інстанції винесене за невідповідності висновків суду обставинам справи, неповного з`ясуванням обставин, що мають значення для справи, з порушенням норм матеріального і процесуального права. Тому просила скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог. Вимоги апеляційної скарги обґрунтовує тим, що ОСОБА_1 проходив військову службу за контрактом у військовій частині НОМЕР_1 Національної гвардії України. У період з 19 липня 2013року по 19 липня 2019 року позивач проходив військову службу у військовій частині НОМЕР_1 Національної гвардії України. 19.07.2019 позивача виключено зі списків особового складу військової частини (звільнений) у зв`язку із закінченням терміну дії контракту. Водночас, зазначає, що в період з 20.07.2019 по 25.02.2022 позивач не проходив військову службу у військовій частині НОМЕР_1 НГУ та не працював цивільним працівником. У зв`язку із введенням правового режиму воєнного стану на території України указом Президента України від 24.02.2022 № 64/2022 та приведення військової частини у вищі ступені бойової готовності, 26.02.2022 прийнято на військову службу по мобілізації ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_1 НГУ. Також наголошує на тому, що позивачем пропущено строк звернення до суду. Відповідно до частини четвертої статті 229 КАС України у зв`язку з розглядом справи у письмовому провадженні фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснювалося. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги у їх сукупності, колегія суддів дійшла переконання, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав. Як встановлено судом, ОСОБА_1 військову службу за контрактом у військовій частині НОМЕР_1 Національної гвардії України проходив в період з 19 липня 2013 року по 19 липня 2019. Статус учасника бойових дій ОСОБА_1 підтверджується посвідченням серії НОМЕР_2 , виданим Головним управлінням Національної Гвардії України 13 грудня 2017 р. 19 липня 2019 року позивача виключено зі списків особового складу військової частини (звільнений) у зв`язку закінченням терміну дії контракту. У зв`язку із введенням правового режиму воєнного стану на території України указом Президента України від 24.02.2022 № 64/2022 та приведення військової частини у вищі ступені бойової готовності, 26.02.2022 прийнято на військову службу по мобілізації ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_1 НГУ, що підтверджується довідкою від 08.04.2024 № 1404 про дійсний період проходження військової служби у військовій частині НОМЕР_1 НГУ. ОСОБА_1 наказом командира військової частини НОМЕР_1 НГ України (по стройовій частині) № 74 від 10.03.2023 виключений зі списків військової частини (за сімейними обставинами). Вважаючи, що відповідач протиправно не виплатив грошової компенсації за невикористані дні додаткової соціальної відпустки, як учаснику бойових дій, за період з 2017 року по 2023 рік, передбаченої п. 12 ч. 1 ст. 12 Закону України від 22.10.1993 № 3551-XII «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», позивач звернувся до суду з адміністративним позовом. Приймаючи рішення про часткове задоволення позову, суд першої інстанції покликався на те, що у випадку звільнення військовослужбовців з військової служби їм виплачується компенсація за всі невикористані ними дні щорічної відпустки, в т. ч. за невикористані дні додаткової відпустки. Тому відповідачем протиправно не виплачено позивачу під час звільнення з військової служби компенсацію за невикористані дні щорічної додаткової відпустки, як учаснику бойових дій за 2017 2021 роки. При цьому суд зазначив, що за 2022, 2023 роки відповідачем виплачено позивачу під час звільнення з військової служби компенсацію за невикористані дні щорічної додаткової відпустки, як учаснику бойових дій за 2022, 2023 роки, тому позов в цій частині є безпідставним. Відповідно до частини четвертої статті 229 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) у зв`язку з розглядом справи у письмовому провадженні фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснювалося. Суд апеляційної інстанції відповідно до статті 308 КАС України переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги у їх сукупності, колегія суддів дійшла переконання, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав. Щодо грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки за 2017 2021 роки, суд зазначає таке. Відповідно до частини першої статті 2 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» від 25.03.1992 № 2232-ХІІ (далі - Закон № 2232-XII) військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров`я і віком громадян України, іноземців та осіб без громадянства, пов`язаній з обороною України, її незалежності та територіальної цілісності. Згідно пункту 12 статті 12 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» від 22.10.1993 № 3551-XII (далі Закон №3551-XII) учасникам бойових дій надаються такі пільги, як використання чергової щорічної відпустки у зручний для них час, а також одержання додаткової відпустки із збереженням заробітної плати строком 14 календарних днів на рік. Відповідно до статті 4 Закону України «Про відпустки» від 05.11.1996 № 504/96-ВР (далі - Закон № 504/96-ВР) передбачено такі види щорічних відпусток: основна відпустка (ст. 6 цього Закону); додаткова відпустка за роботу зі шкідливими та важкими умовами праці (ст.7 цього Закону); додаткова відпустка за особливий характер праці (ст.8 цього Закону); інші додаткові відпустки, передбачені законодавством. Згідно статті 16-2 Закону України «Про відпустки» учасникам бойових дій, постраждалим учасникам Революції Гідності, особам з інвалідністю внаслідок війни, статус яких визначений Законом України Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту, особам, реабілітованим відповідно до Закону України Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років, із числа тих, яких було піддано репресіям у формі (формах) позбавлення волі (ув`язнення) або обмеження волі чи примусового безпідставного поміщення здорової людини до психіатричного закладу за рішенням позасудового або іншого репресивного органу, надається додаткова відпустка зі збереженням заробітної плати тривалістю 14 календарних днів на рік. Згідно частини восьмої ст.10-1 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» № 2011-ХІІ військовослужбовцям, крім військовослужбовців строкової військової служби, додаткові відпустки у зв`язку з навчанням, творчі відпустки та соціальні відпустки надаються відповідно до Закону України Про відпустки. Інші додаткові відпустки надаються їм на підставах та в порядку, визначених відповідними законами України. У разі якщо Законом України «Про відпустки» або іншими законами України передбачено надання додаткових відпусток без збереження заробітної плати, такі відпустки військовослужбовцям надаються без збереження грошового забезпечення. Абзацом 3 частини чотирнадцятої статті 10-1 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» передбачено, що у рік звільнення зазначених в абзацах першому та другому цього пункту військовослужбовців зі служби у разі невикористання ними щорічної основної або додаткової відпустки їм виплачується грошова компенсація за всі невикористані дні щорічної основної відпустки, а також дні додаткової відпустки, у тому числі військовослужбовцям-жінкам, які мають дітей. Відповідно до частини сімнадцятої статті 10-1 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» в особливий період з моменту оголошення мобілізації до часу введення воєнного стану або до моменту прийняття рішення про демобілізацію військовослужбовцям надаються відпустки, передбачені частинами першою, шостою та дванадцятою цієї статті, і відпустки за сімейними обставинами та з інших поважних причин. Надання військовослужбовцям відпусток, передбачених частиною першою цієї статті, здійснюється за умови одночасної відсутності не більше 30 відсотків загальної чисельності військовослужбовців певної категорії відповідного підрозділу. Відпустки за сімейними обставинами та з інших поважних причин військовослужбовцям надаються із збереженням грошового забезпечення тривалістю не більш як 10 календарних днів. Частиною вісімнадцятою статті 10-1 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» в особливий період під час дії воєнного стану військовослужбовцям можуть надаватися відпустки за сімейними обставинами та з інших поважних причин зі збереженням грошового забезпечення тривалістю не більш як 10 календарних днів без урахування часу, необхідного для проїзду в межах України до місця проведення відпустки та назад, але не більше двох діб в один кінець. Відповідно до частини дев`ятнадцятої статті 10-1 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» надання військовослужбовцям у періоди, передбачені пунктами 17 і 18 цієї статті, інших видів відпусток, крім відпусток військовослужбовцям-жінкам у зв`язку з вагітністю та пологами, для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, а в разі якщо дитина потребує домашнього догляду, - тривалістю, визначеною в медичному висновку, але не більш як до досягнення нею шестирічного віку, а також відпусток у зв`язку з хворобою або для лікування після тяжкого поранення за висновком (постановою) військово-лікарської комісії, припиняється. При цьому визначення поняття особливого періоду наведене у Законах України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» від 21.10.1993 № 3543-XII та «Про оборону України» від 06.12.1991 № 1932-XII (далі - Закони № 3543-XII та № 1932-XII відповідно). Згідно статті 1 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» особливий період - це період функціонування національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, Збройних Сил України, інших військових формувань, сил цивільного захисту, підприємств, установ і організацій, а також виконання громадянами України свого конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, який настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій. Статтею 1 Закону України «Про оборону України» визначено особливий період, як період, що настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи моменту введення воєнного стану в Україні або окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний стан і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій. Водночас, в статті 1 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» №3543-XII надано визначення мобілізації та демобілізації. Мобілізація - комплекс заходів, здійснюваних з метою планомірного переведення національної економіки, діяльності органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на функціонування в умовах особливого періоду, а Збройних Сил України, інших військових формувань, Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - на організацію і штати воєнного часу. Мобілізація може бути загальною або частковою та проводиться відкрито чи приховано; демобілізація - комплекс заходів, рішення про порядок і терміни проведення яких приймає Президент України, спрямованих на планомірне переведення національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на роботу і функціонування в умовах мирного часу, а Збройних Сил України, інших військових формувань, Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - на організацію і штати мирного часу. Аналіз зазначених норм свідчить про те, що в особливий період з моменту оголошення мобілізації припиняється надання військовослужбовцям інших видів відпусток, в тому числі додаткової соціальної відпуски. Проте, Законом України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» не встановлено припинення виплати компенсації за невикористані частини додаткової соціальної відпустки, право на яку позивач набув за період проходження ним військової служби. Тому у разі невикористання додаткової соціальної відпуски протягом календарного року, в якому у особи виникає право на таку відпустку, додаткова соціальна відпустка переноситься на інший період, тобто особа не втрачає самого права на надану їй чинним законодавством України соціальну гарантію, яке може бути реалізовано в один із таких двох способів: 1) безпосереднє надання особі відпустки після закінчення особливого періоду, який може тривати невизначений термін; 2) грошова компенсація відпустки особі. Отже припинення надання військовослужбовцям додаткових відпусток (відповідно до ч. 19 ст. 10-1 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» у періоди, передбачені п. п. 17 і 18 цієї статті) є тимчасовим обмеженням способу реалізації права на використання додаткової відпустки безпосередньо. Між тим, обмеження щодо одного з двох способів реалізації такого права не впливає на суть цього права, яке гарантується п. 12 ст. 12 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», п. 8 ст. 10-1 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», ст.16-2 Закону України «Про відпустки». Крім того, Порядок, умови, розміри виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Національної гвардії України та грошової компенсації здійснюється у відповідності до наказу МВС України від 15.03.2018 № 200 що зареєстрований в Міністерстві юстиції України 05 квітня 2018 р. за № 405/31857 «Про затвердження Інструкції про порядок виплати грошового забезпечення та одноразової грошової допомоги при звільненні військовослужбовцям Національної гвардії України та іншим особам» Відповідно до п. 5 розділу ХХХІ наказу МВС № 200 у рік звільнення військовослужбовців зі служби, зазначених у пунктах 3, 4 цього розділу, у разі невикористання ними щорічної основної та додаткової відпусток їм виплачується грошова компенсація за всі невикористані дні щорічної основної відпустки, а також дні додаткової відпустки. Отже у випадку звільнення військовослужбовців з військової служби їм виплачується компенсація за всі невикористані ними дні щорічної відпустки, в тому числі за невикористані дні додаткової відпустки, передбаченої ст. 16-2 Закону України Про відпустки та п.12 ч. 1 ст. 12 Закону України Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту. Саме таких висновків дійшов Верховний Суд у рішенні від 16.05.2019 у зразковій справі № 620/4218/18 (щодо прав учасників бойових дій на отримання грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки), яке постановою Великої Палати Верховного Суду від 21.08.2019 залишено без змін. Вказані висновки Верховного Суду є релевантними і до цієї справи. За встановленого суд першої інстанції дійшов правильного висновку про обґрунтованість вимог позивача про визнання протиправною бездіяльності відповідача щодо нездійснення нарахування та виплати позивачу на день звільнення компенсації за невикористані дні додаткової відпустки. Разом з тим, колегія суддів апеляційного суду зазначає, що судом не враховано доводів відповідача про те, що в період з 20 липня 2019 р. по 25 лютого 2022 р. ОСОБА_1 не проходив військову службу у військовій частині НОМЕР_1 НГУ та не працював цивільним працівником. З матеріалів справи судом не встановлено та позивачем не доведено, що він проходив військову службу з 20 липня 2019 року по 25.02.2022 у військовій частині НОМЕР_1 НГУ, тому суд апеляційної інстанції погоджується з доводами скаржника про те, що суд першої інстанції зобов`язав військову частину компенсувати невикористану відпустку за вказаний період з 2019 по 2021 роки безпідставно. Враховуючи, що матеріалами справи підтверджується проходження позивачем військової служби у військовій частині НОМЕР_1 НГУ у 2017 - 2019 роках, колегія суддів апеляційного суду вважає, що позивач набув права на компенсацію за всі невикористані ним дні додаткової відпустки, передбаченої ст. 16-2 Закону України Про відпустки та п. 12 ч. 1 ст. 12 Закону України Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту за цей період. Щодо строку звернення до суду, колегія суддів зазначає таке. Відповідно до частини першої статті 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень. Статтею 5 КАС України встановлено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або інтереси. Право звернення до суду є невід`ємним особистим правом, яке реалізовується особою в порядку, встановленому КАС України. Способом реалізації цього права є звернення зацікавленої особи з позовом до суду. У свою чергу, звернення до суду з позовом є підставою для виникнення процесуальних відносин, пов`язаних з вирішенням спору по суті. Звернення до суду і судове провадження повинно здійснюватися у відповідності до вимог чинного законодавства, зокрема, процесуальних норм щодо порядку провадження в адміністративних справах. Проте, законодавець встановлює певні обмеження такого права, зокрема, шляхом встановлення строку звернення до адміністративного суду за захистом порушених прав. Так, відповідно до статті 122 КАС України позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами. Для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів. Для захисту прав, свобод та інтересів особи цим Кодексом та іншими законами можуть встановлюватися інші строки для звернення до адміністративного суду, які, якщо не встановлено інше, обчислюються з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів. Згідно частини першої статті 171 КАС України суддя після одержання позовної заяви з`ясовує, зокрема, чи позов подано у строк, установлений законом (якщо позов подано з пропущенням встановленого законом строку звернення до суду, то чи достатньо підстав для визнання причин пропуску строку звернення до суду поважними). Відповідно до статті 123 КАС України у разі подання особою позову після закінчення строків, установлених законом, без заяви про поновлення пропущеного строку звернення до адміністративного суду, або якщо підстави, вказані нею у заяві, визнані судом неповажними, позов залишається без руху. При цьому протягом десяти днів з дня вручення ухвали особа має право звернутися до суду з заявою про поновлення строку звернення до адміністративного суду або вказати інші підстави для поновлення строку. Якщо заяву не буде подано особою в зазначений строк або вказані нею підстави для поновлення строку звернення до адміністративного суду будуть визнані неповажними, суд повертає позовну заяву. Якщо факт пропуску позивачем строку звернення до адміністративного суду буде виявлено судом після відкриття провадження в адміністративній справі і позивач не заявить про поновлення пропущеного строку звернення до адміністративного суду, або якщо підстави, вказані ним у заяві, будуть визнані судом неповажними, суд залишає позовну заяву без розгляду. Також пунктом 8 частини першої статті 240 КАС України встановлено, що суд своєю ухвалою залишає позов без розгляду з підстав, визначених частинами третьою та четвертою статті 123 цього Кодексу. Отже, наведеними вище правовими нормами передбачено, що адміністративний суд зобов`язаний в кожному випадку з`ясувати чи дотримано особою (позивачем) строк звернення до адміністративного суду з відповідним позовом, чи є поважними підстави пропуску цього строку. Якщо ж вказані позивачем підстави пропуску строку звернення до адміністративного суду є не поважними, то суд зобов`язаний залишити позовну заяву без розгляду. Суд звертає, увагу, що положення статті 122 КАС України не містять норми, які б врегульовували порядок звернення осіб, які перебували на публічній (військовій) службі, до адміністративного суду у справах про стягнення належної їм заробітної плати (грошового забезпечення) у разі порушення законодавства про оплату праці при визначенні її розміру. Такі правовідносини регулюються положеннями статті 233 Кодексу законів про працю України. Відповідно до частини другої статті 233 Кодексу законів про працю України(у редакції, яка діяла до 19.07.2022) у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком. Таким чином до 19.07.2022 звернення до суду з позовом про стягнення належної заробітної плати не було обмежено строками позовної давності. Проте, 19.07.2022 набув чинності Закон України від 01.07.2022 № 2352-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин», яким внесено ряд важливих змін до діючого законодавства про працю. Зокрема, змін зазнали норми законодавства щодо порядку звернення громадян до суду у разі виникнення трудових спорів в частині строків таких звернень. Так, вищезазначеним Законом України від 01.07.2022 № 2352-IX частину першу та другу статті 233 Кодексу законів про працю України було викладено у наступній редакції: "Працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті. Із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, - у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116)." Таким чином, шляхом внесенням до статті 233 Кодексу законів про працю України вказаних змін, законодавець увів процесуальні строки для звернення до суду з позовом про стягнення належної заробітної плати. При цьому, частина перша статті 233 Кодексу законів про працю України передбачає загальний строк для звернення до суду з позовом про вирішення трудового спору, а частина друга статті 233 Кодексу законів про працю України загальний строк для звернення до суду з позовом про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні. Проте, пункт 1 глави XIX «Прикінцеві положення» КЗпП України передбачає, що під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтею 233 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину. Постановою Кабінету Міністрів України від 27 червня 2023 року №651 відмінено з 24 години 00 хвилин 30 червня 2023 року на всій території України карантин, встановлений з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2. Відтак, з урахуванням терміну дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), тримісячний процесуальний строк на звернення з даним позовом до суду закінчився 01 жовтня 2023 року (після спливу трьох місяців від дати припинення дії карантину). Разом з цим, колегія суддів враховує постанову Верховного Суду від 27 квітня 2023 року у справі № 420/14777/22, в якій суд касаційної інстанції висновував про таке: «…на момент звільнення позивача з військової служби, 14 липня 2021 року, частина другої статті 233 КЗпП України діяла в редакції, якою строк звернення працівника до суду з позовом про стягнення належної йому при звільненні заробітної плати у разі порушення законодавства про оплату праці не обмежувався будь-яким строком.». Правову позицію з приводу того, яка саме редакція статті 233 КЗпП України підлягає застосуванню у спірних правовідносинах, викладено зокрема, у постановах Верховного Суду від 30 листопада 2023 року у справі № 160/759/23, від 20 листопада 2023 року у справі № 160/5468/23, від 27 квітня 2023 року у справі № 420/14777/22, від 19 січня 2023 року у справі № 460/17052/21, від 27 квітня 2023 року у справі № 300/4201/22, від 28 вересня 2023 року у справі № 140/2168/23, від 18 жовтня 2023 року у справі № 380/14605/22. З огляду на правові позиції Конституційного Суду України щодо незворотності дії в часі законів та інших нормативно-правових актів, Верховний Суд дійшов висновку про поширення дії статті 233 КЗпП України в редакції Закону України від 01 липня 2022 року №2352-IX тільки на ті відносини, які виникли після набуття цією нормою закону чинності. Таким чином, оскільки станом на момент першого звільнення позивача з військової служби 19.07.2019 частина другої статті 233 КЗпП України діяла в редакції, якою строк звернення працівника до суду з позовом про стягнення належної йому при звільненні заробітної плати у разі порушення законодавства про оплату праці не обмежувався будь-яким строком, тому колегія суддів дійшла висновку, що позивачем при поданні цього позову в частині компенсації за всі невикористані ним дні додаткової відпустки за 2017-2019 роки, не пропущено строк звернення до суду. За таких обставин рішення суду першої інстанції в частині задоволення позовних вимог щодо компенсації за невикористані дні додаткової відпустки за 2020, 2021 роки підлягає скасуванню з прийняттям в цій частині постанови про відмову у задоволенні позовних вимог в цій частині. У решті рішення суду необхідно залишити без змін. Згідно зі статтею 317 КАС України підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є: 1) неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. З огляду на викладене, доводи апеляційної скарги є суттєвими і складають підстави для висновку щодо помилкового задоволення позовних вимог щодо компенсації за невикористані дні додаткової відпустки за 2020, 2021 роки, що призвело до неправильного вирішення справи, через що рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню в цій частині з прийняттям в цій частині постанови про відмову у задоволенні позовних вимог. Керуючись ст. ст. 229, 308, 310, 315, 317, 321, 322, 325, 329 КАС України, суд П О С Т А Н О В И В : Апеляційну скаргу Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України задовольнити частково. Рішення Львівського окружного адміністративного суду від 26 квітня 2024 року в адміністративній справі № 380/6560/24 в частині щодо компенсації за невикористані дні додаткової відпустки за 2020, 2021 роки скасувати. Прийняти в цій частині постанову про відмову у задоволенні позовних вимог. У решті рішення Львівського окружного адміністративного суду від 26 квітня 2024 року в адміністративній справі № 380/6560/24 залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та не підлягає оскарженню в касаційному порядку, крім випадків, передбачених пунктом 2 частини п`ятої статті 328 КАС України. Головуючий суддя Р. Й. Коваль судді В. В. Гуляк Н. В. Ільчишин