Постанова 4803 № 212/4655/24

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Провадження № 22-ц/803/7676/24 Справа № 212/4655/24 Суддя у 1-й інстанції - Чайкін І.Б. Суддя у 2-й інстанції - Остапенко В. О. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 03 вересня 2024 року м.Кривий Ріг справа № 212/4655/24 Дніпровський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого - судді Остапенко В.О., суддів Зубакової В.П., Тимченко О.О. секретар судового засідання Гладиш К.І. сторони: позивач ОСОБА_1 відповідач Приватне акціонерне товариство «Центральний гірничо-збагачувальний комбінат» розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Кривому Розі Дніпропетровської області, в порядку спрощеного позовного провадження, апеляційну скаргу Приватного акціонерного товариства «Центральний гірничо-збагачувальний комбінат» на рішення Жовтневого районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 27 травня 2024 року, яке ухвалено суддею Чайкіним І.Б. у місті Кривому Розі Дніпропетровської області та повне судове рішення складено 27 травня 2024 року, УСТАНОВИВ: В травні 2024 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Приватного акціонерного товариства «Центральний гірничо-збагачувальний комбінат» (далі ПрАТ «ЦГЗК») про відшкодування моральної шкоди, заподіяної ушкодженням здоров`я на виробництві. Позовна заява мотивована тим, що позивач працював протягом 42 років в шкідливих умовах на підприємстві відповідача ПрАТ «ЦГЗК», внаслідок чого захворів на професійне захворювання. Висновком МСЕК від 05 жовтня 2012 року позивачу вперше встановлено 15% втрати професійної працездатності у зв`язку з професійним захворюванням, без встановлення групи інвалідності з наступним переоглядом. Стан здоров`я позивача не покращувався, кожного разу він проходив переогляди де йому тільки підіймали ступінь втрати працездатності. При переогляді 16 квітня 2024 року остаточно ОСОБА_1 визначено довідкою МСЕК ступінь втрати професійної працездатності 50 % з 25 березня 2024 року - безстроково та третю групу інвалідності з 25 березня 2024 року - безстроково. Позивач вважає, що з вини підприємства, яке не створило безпечних умов праці, він втратив своє здоров`я, завдана моральна шкода, яка полягає в тому, що він не має змоги вести звичне життя та страдає на захворювання, змушений проходити періодичне лікування задля поліпшення стану здоров`я, витрачати додаткові кошти на лікування. Вказує на те, що самопочуття його не поліпшується, негативні зміни, які сталися є незворотними. Посилаючись на викладене, позивач просив суд, у відшкодування моральної шкоди, стягнути на його користь з відповідача 355 000 грн. Рішенням Жовтневого районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 27 травня 2024 року позовні вимоги задоволено частково. Стягнуто з ПрАТ «ЦГЗК» на користь ОСОБА_1 моральну шкоду у розмірі 220 000 гривень, без утримання податку з доходу фізичних осіб. Стягнуто з ПрАТ «ЦГЗК» на користь держави судовий збір в розмірі 2 200 грн. В задоволенні іншої частини позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено. Не погодившись із даним рішенням, представник відповідача ПрАТ «ЦГЗК» подав апеляційну скаргу, у якій просив оскаржене рішення скасувати і відмовити у позові в повному обсязі. У разі, якщо суд прийде до висновку про залишення рішення суду першої інстанції без змін, то зменшити суму відшкодування моральної шкоди, спричиненої внаслідок професійного захворювання до 50 000 грн з утриманням із суми моральної шкоди податків та інших обов`язкових платежів. Апеляційна скарга мотивована тим, що розмір моральної шкоди визначено без врахування конкретних обставин справи, засад розумності, виваженості й справедливості. Також, вказує, що питання про стягнення чи утримання податків і зборів взагалі не є предметом позову, оскільки такі суми нараховуються податковим агентом, яким виступає у даному випадку відповідач у справі. Наголошує на тому, що положеннями Закону України від 16 січня 2020 року № 466-ІХ «Про внесення змін до Податкового кодексу України щодо вдосконалення адміністрування податків, усунення технічних та логічних неузгодженостей у податковому законодавстві» ( далі Закон № 466), який набрав чинності 23 травня 2020 року внесено зміни до п.п.164.2.14а) статті 164 Податкового кодексу України щодо оподаткування податком на доходи фізичних осіб сум відшкодування моральної шкоди. Зазначеною нормою закону передбачено, що до загального місячного (річного) оподатковуваного доходу платника податку включаються дохід у вигляді неустойки (штрафів, пені), відшкодування матеріальної або немайнової (моральної) шкоди, крім: сум, що за рішенням суду спрямовуються на відшкодування збитків, завданих платнику податку внаслідок заподіяння йому матеріальної шкоди, а також шкоди життю та здоров`ю, а також відшкодувань моральної шкоди в розмірі, визначеному рішенням суду, але не вище чотирикратного розміру мінімальної заробітної плати, встановленої законом на 1 січня звітного (податкового) року, або в розмірі, визначеному законом, тобто, відповідач зобов`язаний утримувати податок на доходи фізичних осіб із суми доходу та за його рахунок, що судом першої інстанції не було враховано при винесенні судового рішення. Розмір відшкодування не відповідає усталеній судовій практиці судів першої та апеляційної інстанцій. Відзив на апеляційну скаргу не подано. Заслухавши суддю-доповідача, представника ОСОБА_1 ОСОБА_2 , яка заперечувала проти задоволення апеляційної скарги та просила залишити рішення суду першої інстанції без змін, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду в межах заявлених позовних вимог та доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, з наступних підстав. Судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_1 перебував у трудових відносинах з ПрАТ «ЦГЗК» з 29 листопада 1982 року. Звільнений з підприємства у зв`язку з виходом на пенсію на підставі ст. 38 КЗпП за власним бажанням, що підтверджується копією трудової книги позивача (а.с.7-8). Актом розслідування причин виникнення хронічного професійного захворювання від 12 липня 2012 року встановлено причини виникнення професійного захворювання, а саме робота ОСОБА_1 протягом 27 років 10 місяців в шкідливих умовах праці. В пункті 17 вказаного акту зазначено причини виникнення професійного захворювання: робота протягом 27 років 10 місяців в умовах підвищеної концентрації пилу в повітрі робочої зони: пил з вмістом вільного кремнія діоксину кристалічного від 10-70% в концентрації 8,06 до 18,4 мг/м3 при ГДК 2,0 мг/м3. Особи, які порушили законодавство про охорону праці, гігієнічні нормативи та регламенти: керівництво підприємств Криворізького ЦГЗК, ВАТ «ЦГЗК», ПАТ «ЦГЗК» під час праці на підприємствах ОСОБА_1 порушення ст. 153 КЗпП України та ст. 13 Закону України «Про охорону праці» (а.с. 12-15). Відповідно до висновку МСЕК від 05 жовтня 2012 року ОСОБА_1 первинно встановлено 15 % втрати професійної працездатності в зв`язку з професійним захворюванням, без встановлення групи інвалідності - з наступним переоглядом (а.с.17). Стан здоров`я ОСОБА_1 був незмінним та на чергових переоглядах йому було підтверджено рівень втрати професійної працездатності 15% без визначення групи інвалідності (а.с.19). При переогляді висновком МСЕК від 27 листопада 2018 року ОСОБА_1 підвищено рівень втрати професійної працездатності до 25% без встановлення групи інвалідності з 22.10.2018 року - безстроково (а.с.20) При переогляді 16 квітня 2024 року позивачу встановлено 50 % втрати професійної працездатності з 25 березня 2024 року безстроково та третю групу інвалідності з 25.3.2024 року - безстроково. Причина інвалідності професійне захворювання (а.с.21-22). Згідно наданих до суду виписок ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , періодично проходить лікування в медичних закладах (а.с.24-52). Суд першої інстанції, ухвалюючи рішення про часткове задоволення позовних ОСОБА_1 виходив з того, що між сторонами склалися трудові правовідносини, оскільки професійне захворювання, отримане останнім під час виконання ним трудових обов`язків на підприємстві відповідача, тому ПрАТ «ЦГЗК» зобов`язане відшкодувати спричинену втратою здоров`я моральну шкоду, правові підстави для стягнення якої визначені статтями 153, 237-1 КЗпП України. Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про наявність підстав для часткового задоволення позову, з огляду на нступне. Статтею 3 Конституції України передбачається, що людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави. Частина 4 статті 43, частина 1 статті 46 Конституції України передбачають, що кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Згідно зі статтями 15, 16 ЦК України, кожна особа має право на захист свого порушеного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Відповідно до положень статті 11 ЦК України, підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є, зокрема, завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі. Відповідно до ст. 264 ЦПК України, суд під час ухвалення рішення, серед інших питань, вирішує які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин та яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин. Відповідно до вимог ст. 173 КЗпП України шкода, заподіяна працівникам каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я, пов`язаним з виконанням трудових обов`язків, відшкодовується у встановленому законодавством порядку. Відповідно до роз`яснень, які містяться в пунктах 1 - 14 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 27 березня 1992 року № 6 «Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про відшкодування шкоди», відшкодування шкоди, заподіяної працівникові ушкодженням його здоров`я від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, провадиться згідно із законодавством про страхування від нещасного випадку. Це законодавство складається з Основ законодавства України про загальнообов`язкове державне соціальне страхування, Закону України від 23 вересня 1999 року № 1105-XIV «Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності», Закону України від 14 жовтня 1992 року № 2694-XII «Про охорону праці», КЗпП України, а також законодавчих та інших нормативно-правових актів. Спори про відшкодування шкоди повинні вирішуватися за законодавством, яке було чинним на момент виникнення у потерпілого права на відшкодування шкоди. Право на відшкодування шкоди настає з дня встановлення потерпілому МСЕК стійкої втрати професійної працездатності. Оскільки позивачу висновком МСЕК первинно встановлено з 05 жовтня 2012 року 15 % втрати професійної працездатності, а повторно 50%, тобто, встановлено наявність пошкодження його здоров`я на виробництві, що надало позивачу право на відшкодування моральної шкоди роботодавцем, колегія суддів приходить до висновку, що до правовідносин сторін мають застосовуватися Рішення Конституційного Суду України № 20-рп/2008 від 08.10.2008 року та ст.ст. 153, 237-1 КЗпП України. Відповідно до ч. 2 ст. 153 КЗпП України забезпечення безпечних і нешкідливих умов праці покладається на власника або уповноважений ним орган. У статті 16 Конвенції Міжнародної організації праці від 22 червня 1981 року № 155 передбачено, що від роботодавців повинно вимагатися настільки, наскільки це є обґрунтовано практично можливим, забезпечення безпечності робочих місць, механізмів, обладнання та процесів, які перебувають під їхнім контролем, і відсутності загрози здоров`ю з їхнього боку. Від роботодавців повинно вимагатися настільки, наскільки це є обґрунтовано практично можливим, забезпечення відсутності загрози здоров`ю з боку хімічних, фізичних та біологічних речовин й агентів, які перебувають під їхнім контролем, тоді, коли вжито відповідних захисних заходів. Від роботодавців повинно вимагатися надавати у випадках, коли це є необхідним, відповідні захисні одяг і засоби для недопущення настільки, наскільки це є обґрунтовано практично можливим, загрози виникнення нещасних випадків або шкідливих наслідків для здоров`я. Частиною першої ст. 237-1 КЗпП України передбачено відшкодування власником або уповноваженим ним органом моральної шкоди працівнику у разі порушення його законних прав, що призвело до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв`язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя. У пункті 13 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року № 4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» роз`яснено, що відповідно до статті 237-1 КЗпП України за наявності порушення прав працівника у сфері трудових відносин, зокрема, виконання робіт у небезпечних для життя і здоров`я умовах, яке призвело до його моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв`язків чи вимагає від нього додаткових зусиль для організації свого життя, обов`язок по відшкодуванню моральної (немайнової) покладається на власника або уповноважений ним орган незалежно від форми власності, виду діяльності чи галузевої належності. Як вбачається в пункті 17 вказаного акту зазначено причини виникнення професійного захворювання: робота протягом 27 років 10 місяців в умовах підвищеної концентрації пилу в повітрі робочої зони: пил з вмістом вільного кремнія діоксину кристалічного від 10-70% в концентрації 8,06 до 18,4 мг/м3 при ГДК 2,0 мг/м3. Особи, які порушили законодавство про охорону праці, гігієнічні нормативи та регламенти: керівництво підприємств Криворізького ЦГЗК, ВАТ «ЦГЗК», ПАТ «ЦГЗК» під час праці на підприємствах ОСОБА_1 порушення ст. 153 КЗпП України та ст. 13 Закону України «Про охорону праці» (а.с. 12-15). Отже, роботодавець ПрАТ «ЦГЗК» під час роботи позивача, допустив перевищення гранично допустимого рівня концентрації небезпечних та шкідливих факторів виробничого середовища, що є порушенням ст. 153 КЗпП України та ст. 13 Закону України «Про охорону праці». Виходячи з наведеного, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що професійні захворювання позивача, яке завдає йому фізичного болю та душевних страждань, виникли з вини ПрАТ «ЦГЗК» яким не було виконано вимоги законодавства щодо створення на робочому місці працівника умов праці відповідно до нормативно-правових актів. Таким чином, судом вірно встановлено порушення ПрАТ «ЦГЗК» норм трудового законодавства, що призвело до виникнення у позивача професійних захворювань, а тому саме на роботодавця покладається обов`язок з відшкодування завданої моральної шкоди. Визначаючи розмір моральної шкоди у сумі 220 000 грн, суд виходив з обставин отримання шкоди позивачем, наявності фізичних та душевних страждань, їх тривалість, істотність вимушених змін у способі життя позивача, зменшення обсягу трудової діяльності, необхідність проходження курсу лікування, обмеження життєвої активності позивача і необхідності додаткових зусиль для організації свого життя, неможливість відновлення попереднього стану та відсоток втрати ним професійної працездатності. Такий висновок суду першої інстанції є правильним, відповідає обставинам справи та нормам закону. Відповідно до ст. 43 Конституції України держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. У статті 16 Конвенції Міжнародної організації праці від 22 червня 1981 року № 155 передбачено, що від роботодавців повинно вимагатися настільки, наскільки це є обґрунтовано практично можливим, забезпечення безпечності робочих місць, механізмів, обладнання та процесів, які перебувають під їхнім контролем, і відсутності загрози здоров`ю з їхнього боку. Від роботодавців повинно вимагатися настільки, наскільки це є обґрунтовано практично можливим, забезпечення відсутності загрози здоров`ю з боку хімічних, фізичних та біологічних речовин й агентів, які перебувають під їхнім контролем, тоді, коли вжито відповідних захисних заходів. Від роботодавців повинно вимагатися надавати у випадках, коли це є необхідним, відповідні захисні одяг і засоби для недопущення настільки, наскільки це є обґрунтовано практично можливим, загрози виникнення нещасних випадків або шкідливих наслідків для здоров`я. Згідно з частинами першою та третьою статті 13 Закону України «Про охорону праці» роботодавець зобов`язаний створити на робочому місці в кожному структурному підрозділі умови праці відповідно до нормативно-правових актів, а також забезпечити додержання вимог законодавства щодо прав працівників у галузі охорони праці. Роботодавець несе безпосередню відповідальність за порушення зазначених вимог. Відповідно до вимог ст. 153 КЗпП України забезпечення безпечних і нешкідливих умов праці покладається на власника або уповноважений ним орган. Умови праці на робочому місці, безпека технологічних процесів, машин, механізмів, устаткування та інших засобів виробництва, стан засобів колективного та індивідуального захисту, що використовуються працівником, а також санітарно-побутові умови повинні відповідати вимогам нормативних актів про охорону праці. Згода позивача на працю в тяжких умовах праці, не знімає обов`язку та відповідальності з відповідача за забезпечення належних умов праці. Статтею 160 КЗпП України передбачено, що постійний контроль за додержанням працівниками вимог нормативних актів про охорону праці покладається на власника. Стаття 173 КЗпП України передбачає, що шкода, заподіяна працівникам каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я, пов`язаним з виконанням трудових обов`язків, відшкодовується у встановленому законодавством порядку. В даному випадку професійне захворювання пов`язане з виконанням робіт у небезпечних для життя і здоров`я умовах, тому відповідальність по відшкодуванню моральної шкоди покладається на роботодавця (підприємство). У відповідності до статті 4 Закону України «Про охорону праці» державна політика в області охорони праці, базується; зокрема, на принципах пріоритету життя і здоров`я працівників, повної відповідальності роботодавця за створення належних, безпечних і здорових умов праці, соціального захисту працівників, повного відшкодування шкоди особам, які постраждали від нещасних випадків на виробництві і професійних захворювань. Відповідно до частини другої статті 153 КЗпП України забезпечення безпечних і нешкідливих умов праці покладається на власника або уповноважений ним орган. Відповідно до статті 237-1 КЗпП України, редакція якої діяла на час виникнення правовідносин, власник або уповноважений ним орган повинен відшкодувати заподіяну моральну шкоду працівнику, якщо порушення його законних прав призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв`язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя. Нормою статті 23 ЦК України встановлено, що особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості. Моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов`язана з розміром цього відшкодування. Моральна шкода відшкодовується одноразово, якщо інше не встановлено договором або законом. У пункті 13 постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року № 4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» роз`яснено, що відповідно до ст. 237-1 КЗпП України за наявності порушення прав працівника у сфері трудових відносин, зокрема, виконання робіт у небезпечних для життя і здоров`я умовах, яке призвело до його моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв`язків чи вимагає від нього додаткових зусиль для організації свого життя, обов`язок по відшкодуванню моральної (немайнової) шкоди покладається на власника або уповноважений ним орган незалежно від форми власності, виду діяльності чи галузевої належності. З матеріалів справи вбачається, що відповідно до висновку МСЕК від 05 жовтня 2012 року ОСОБА_1 первинно встановлено 15 % втрати професійної працездатності в зв`язку з професійним захворюванням, без встановлення групи інвалідності - з наступним переоглядом (а.с.17). Стан здоров`я ОСОБА_1 був незмінним та на чергових переоглядах йому було підтверджено рівень втрати професійної працездатності 15% без визначення групи інвалідності (а.с.19). При переогляді висновком МСЕК від 27 листопада 2018 року ОСОБА_1 підвищено рівень втрати професійної працездатності до 25% без встановлення групи інвалідності з 22.10.2018 року - безстроково (а.с.20) При переогляді 16 квітня 2024 року позивачу встановлено 50 % втрати професійної працездатності з 25 березня 2024 року безстроково та третю групу інвалідності з 25.3.2024 року - безстроково. Причина інвалідності професійне захворювання (а.с.21-22). Апеляційний суд вважає, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про доведеність належними та допустимими доказами факту спричинення працівникові ушкодження його здоров`я, що виражається у стійкій втраті ним працездатності, встановленні групи інвалідності, та обґрунтованості відшкодування моральної шкоди. Суд першої інстанції правильно визнав, що позивачу була заподіяна моральна шкода, так як порушено та порушуються його нормальні життєві зв`язки, він позбавлений можливості реалізовувати свої звички та бажання, оскільки постійно виникають складнощі у зв`язку з загальною слабкістю, втомою, болями. Позивач не може повернутися до повноцінного образу життя, відчуває фізичні страждання, фізичну біль, обумовлену важкістю самопочуття та особливостями лікування, психологічний дискомфорт, порушення душевної рівноваги, вираженої у почуттях розпачу, тривоги, дратівливості, у почуттях страху, поганому сні на фоні сильних больових відчуттів. Все це постійно і негативно позначається на його душевному та фізичному стані. Вказаний висновок суду відповідає положенням ст. 23 ЦК України та рішенню Конституційного Суду України від 27 січня 2004 року № 1-9рп./2004, згідно з яким ушкодження здоров`я, заподіяні потерпілому під час виконання трудових обов`язків, незалежно від ступеня втрати професійної працездатності, спричиняють йому моральні і фізичні страждання. Наведені в апеляційній скарзі доводи, були предметом дослідження в суді першої інстанції із наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах чинного законодавства, і з якою погоджується суд апеляційної інстанції. Закон України «Про судоустрій і статус суддів» встановлює, що правосуддя в Україні функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів та спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд. Відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини. Суд, у цій справі, враховує положення Висновку № 11(2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32 - 41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. При цьому, зазначений Висновок, крім іншого, акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи в апеляційному провадженні), сформовану, зокрема у справах «Салов проти України» (заява №65518/01; від 06 вересня 2005 року; пункт 89), «Проніна проти України» (заява №63566/00; 18 липня 2006 року; пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (заява №4909/04; від 10 лютого 2010 року; пункт 58) (Рішення): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) серія A. 303-A; 09 грудня 1994 року, пункт 29). Аргументи апеляційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи, а стосуються переоцінки доказів, що виходить за межі повноважень суду апеляційної інстанції. Фактично всі доводи, викладені в апеляційній скарзі, не можуть бути взяті до уваги колегією суддів, оскільки вони фактично зводяться до переоцінки доказів та незгодою з висновками суду по їх оцінці. Проте, відповідно до вимог ст. 89 ЦПК України, оцінка доказів є виключною компетенцією суду, переоцінка доказів учасниками справи діючим законодавством не передбачена. Судом першої інстанції повно та всебічно досліджені обставини справи, перевірені письмові докази та надано їм належну оцінку. Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Оскаржене судове рішення відповідає критерію обґрунтованості судового рішення. Отже, вирішуючи спір, суд першої інстанції в достатньо повному обсязі встановив права і обов`язки сторін, що брали участь у справі, обставини справи, перевірив доводи і заперечення сторін, дав їм належну правову оцінку, ухвалив рішення, яке відповідає вимогам закону. Висновки суду обґрунтовані і підтверджуються письмовими доказами. За таких обставин, колегія суддів вважає, що рішення суду ухвалено з дотриманням норм матеріального і процесуального законодавства, у зв`язку із чим апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду - залишенню без змін. Відповідно до частини 3 статі 389 ЦПК України не підлягають касаційному оскарженню судові рішення у малозначних справах та у справах з ціною позову,що не перевищує двохсот п`ятдесяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб. Так як ціна позову складає 355 000 грн, що менше двохсот п`ятдесяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, то судове рішення не підлягає касаційному оскарженню. Керуючись ст.ст.367, ч.1 ст.369, ст.374, ст.375, ст.ст.381, 382 ЦПК України, ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу Приватного акціонерного товариства «Центральний гірничо-збагачувальний комбінат» - залишити без задоволення. Рішення Жовтневого районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 27 травня 2024 року - залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та касаційному оскарженню не підлягає Повне судове рішення складено 04 вересня 2024 року. Головуючий: Судді: