Постанова Південно-західний апеляційний господарський суд № 915/1939/23

ПІВДЕННО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД _____________________________________________________________________________________________ П О С Т А Н О В А ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 02 вересня 2024 року м. ОдесаСправа № 915/1939/23 Південно-західний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів: головуючого судді: Діброви Г.І. суддів: Колоколова С.І., Савицького Я.Ф. секретар судового засідання: Ісмаілова А.Н. за участю представників учасників справи: від Державного підприємство «Адміністрація морських портів України» Травянко Л.В. на підставі ; від Товариства з обмеженою відповідальністю «НІКМОРСЕРВІС НІКОЛАЄВ» Жук Ю.В. на підставі ордеру; розглянувши у відкритому судовому засіданні в режимі відеоконференції апеляційну скаргу Державного підприємства «Адміністрація морських портів України», м. Київ на рішення Господарського суду Миколаївської області від 25.04.2024 року, м. Миколаїв, суддя першої інстанції Ткаченко О.В., повний текст складено та підписано 08.05.2024 у справі №915/1939/23 за позовом: Державного підприємства «Адміністрація морських портів України» в особі Миколаївської філії Державного підприємства «Адміністрація морських портів України» (адміністрація Миколаївського морського порту), м. Миколаїв до відповідача: Товариства з обмеженою відповідальністю «Нікморсервіс Ніколаєв» м. Київ про стягнення заборгованості в сумі 1 219 891 грн. 07 коп. ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог та рішення суду першої інстанції. В грудні 2023 року Державне підприємство «Адміністрація морських портів України» в особі Миколаївської філії Державного підприємства «Адміністрація морських портів України» (адміністрація Миколаївського морського порту)», м. Миколаїв звернулось до Господарського суду Миколаївської області з позовною заявою, в якій просить суд стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Нікморсервіс Ніколаєв», м. Київ на користь позивача заборгованість за договором від 10.07.2013 № А6-А про встановлення сервітуту у загальному розмірі 1 219 891 грн. 07 коп., з яких 1 077 440 грн. 92 коп., основного боргу, 10 073 грн. 34 коп., 3% річних, 10 773 грн. 58 коп. інфляційні витрати, 121 603 грн. 23 коп. пеня. Позовні вимоги обґрунтовані неналежним виконанням відповідачем прийнятих на себе зобов`язань за укладеним між сторонами договором про встановлення сервітуту №А6-А від 10.07.2013 в частині своєчасного розрахунку за сервітутом за період з червня 2023 року по вересень 2023 року. Крім того, позивач зазначив, що у зв`язку із тим, що спірні правовідносини стосуються нерухомого майна, а саме: причал №9 (інв.№1031036), залізничні колії №33,36 (інв.1031079, №1031080), підкранові колії (інв.№ 1031065), які перебувають на балансі Миколаївської філії ДП «АМПУ» (адміністрація Миколаївського морського порту), зареєстровані в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та розміщені за адресою:м.Миколаїв, вул.Заводська,23, а тому позовна заява подається до Господарського суду Миколаївської області. Рішенням Господарського суду Одеської області від 25.04.2024 року у справі №915/1939/23 (суддя Ткаченка О.В.) у задоволенні позову відмовлено в повному обсязі. Судове рішення мотивоване тим, що Товариство з обмеженою відповідальністю "Нікморсервіс Ніколаєв" з 24.02.2022 позбавлене можливості ведення господарської діяльності та використання причалу №9 (інв.№1031036) та причальної інфраструктури: залізничних колій №33 та №36 (інв.№1031079 та №1031080), підкранових колій (інв.№1031065), переданих за договором про встановлення сервітуту №А6-А від 10.07.2013, внаслідок ведення військових дій на території розташування об`єкту сервітуту і блокування судноплавства в районі Дніпровсько-Бузького лиману, тобто внаслідок об`єктивної неможливості здійснення господарської діяльності, пов`язаної з виконанням навантажувально-розвантажувальних робіт на території Миколаївського морського порту, що виключає обов`язок відповідача проводити оплату сервітуту за вказаним договором. Короткий зміст вимог апеляційної скарги та узагальнені доводи особи, яка подала апеляційну скаргу, узагальнені доводи та заперечення інших учасників справи. Державне підприємство «Адміністрація морських портів України» в особі Миколаївської філії Державного підприємства «Адміністрація морських портів України» з рішенням суду першої інстанції не погодилось, тому звернулось до Південно-західного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просило суд рішення Господарського суду Одеської області від 25.04.2024 року у справі № 915/1939/23 скасувати повністю та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги Державного підприємства «Адміністрація морських портів України в особі Миколаївської філії Державного підприємства «Адміністрація морських портів України» задовольнити в повному обсязі. Апеляційна скарга мотивована порушенням місцевим господарським судом норм матеріального і процесуального права та неповним з`ясуванням всіх обставин справи. Зокрема, скаржник зазначає, що підставою для оплати за договором сервітуту є надання сервітуарію права (можливості) користування чужим майном. При цьому здійснення оплати за договором сервітуту не ставиться у залежність від фактичного користування або не користування сервітуарієм майном, перелік якого визначено в договорі. При цьому скаржник зауважує, що відповідачем не наведено жодного факту, стосовно того, що Миколаївська філія Державного підприємства «Адміністрації морських портів України» перешкоджала та перешкоджає у вільному та безперешкодному користуванні причалом. Також скаржник зауважує, що в судовому засіданні представник відповідача підтвердив обставини використання майна (причалу № 9) у період часу з лютого 2022 по вересень 2022 та здійснення оплати за договором за вказаний період. Позивач вказує, що судом першої інстанції проігноровано, що згідно договору плата стягується саме за сервітут, який у свою чергу надає право користування. Тобто, плата згідно договору встановлена саме за право користування майном, а не за фактичне користування майном, як стверджує відповідач. Також позивач зауважує, що місячна плата не обумовлена обсягами перевалювання сервітуарієм продукції чи інтенсивністю користування причалом та не обумовлена результатами господарської діяльності сервітуарія (користувача). Скаржник зазначає, що суд першої інстанції втрутився у господарську діяльність позивача та фактично змінив умови договору про встановлення сервітуту, а саме: визначив, що оплата за договором має здійснюватися тільки в разі користування причалом та причальною інфраструктурою, тобто, по суті, в мотивувальній частині рішення суд встановив, що на невизначений період часу договір сервітуту є безоплатним. Також апелянт зазначає, що судом першої інстанції безпідставно проігноровано довідку начальника служби-головного диспетчера Миколаївської філії Державного підприємства «Адміністрації морських портів України» про те, що біля причалу № 9 з 23.02.2022 року та по теперішній час знаходиться іноземне судно т/х HACI EMINE ANA IMO: 8117847 (прапор PALAU), дане судно перебуває під навантаженням металопродукції, яке здійснюється зі складів Товариства з обмеженою відповідальністю «НІКМОРСЕРВІС НІКОЛАЄВ». Також даний факт перебування судна під навантаженням металопродукції підтверджується наступними документами, а саме, заявкою на надання послуг з лоцманського проведення від 18.02.22, яка погоджена з Товариством з обмеженою відповідальністю «НІКМОРСЕРВІС НІКОЛАЄВ»; подходним нотисом від 18.02.2022, 20.02.2022; листом Товариства з обмеженою відповідальністю «НІКМОРСЕРВІС НІКОЛАЄВ» від 15.02.2022 №129В/О щодо підтвердження прийому т/х HACI EMINE ANA. Також, скаржник зазначає, що судом першої інстанції безпідставно проігноровано той факт, що відповідачем з моменту початку воєнних дій і по серпень 2022 року здійснювалася оплата послуг саме за користування сервітутом причалу №9 та причальною інфраструктурою порту, що підтверджується виписками по особовому рахунку, за період з 18.02.2022 по 15.09.2022 року. Крім того, апелянт звертає увагу на той факт, що Товариство з обмеженою відповідальністю «НІКМОРСЕРВІС НІКОЛАЄВ» своїми листами від 01.03.2024 №Е-12 проінформувало, що ним буде здійснено вивантаження металопродукції з т/х HACI EMINE ANA на причал №9, а листом від 04.03.2024 №Е-13 проінформував, що металопродукція буде вивезена автотранспортом, що в свою чергу підтверджується заявкою Товариства з обмеженою відповідальністю «МЕТІНВЕСТ ШІППІНГ» від 04.03.2024 № 7/НК. Отже, у зв`язку з вищезазначеним скаржник вважає, що можна зробити висновок, що відповідач використовує право користування чужим майном (сервітут). Також скаржник зауважує, що є необґрунтованим посилання суду першої інстанції на лист (довідку) Торгово-промислової палати України №2024/02.0-7.1 від 28.02.2022 в підтвердження блокування судноплавства у регіоні та неможливості здійснення господарської діяльності, оскільки він не є належним доказом у даній справі. Ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду від 17.06.2024 року відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Державного підприємства «Адміністрація морських портів України», м. Київ на рішення Господарського суду Миколаївської області від 25.04.2024 року у справі № 915/1939/23, справу призначено до судового розгляду. 03 липня 2024 року через підсистему «Електронний суд» до Південно-західного апеляційного господарського суду від Товариства з обмеженою відповідальністю «НІКМОРСЕРВІС НІКОЛАЄВ» надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому останній просив суд апеляційну скаргу позивача залишити без задоволення, а рішення Господарського суду Миколаївської від 25.04.2024 року у справі № 916/1939/23 залишити без змін. Судовою колегією відзив було долучено до матеріалів справи. У відзиві відповідач зазначає, що він взагалі не допускав порушень умов укладеного між сторонами договору і підставою відмови у задоволенні позовних вимог стало саме встановлення судом першої інстанції відсутності порушень відповідачем умов договору та норм чинного законодавства України. Також, відповідач зауважує, що сервітут це право, яке встановлюється в інтересах однієї особи за рахунок власника майна або іншої особи, яка володіє ним на законних підставах, та за своїм правовим змістом є правом обмеженого користування. Підставою для встановлення сервітуту є наявність обставин, які свідчать про те, що особа, яка зацікавлена у встановленні сервітуту, не може задовольнити потреби за рахунок власного майна, тобто іншим способом, як встановлення прав користування чужим майном - сервітуту. Отже, відносини, які виникають на підставі сервітуту, є подібними за змістом до відносин оренди та спрямовані на задоволення тих чи інших потреб на ті чи інші речі без набуття права власності на неї. Відповідач наголошує, що частиною 3 статті 403 Цивільного кодексу України передбачено, що особа, яка користується сервітутом, зобов`язана вносити плату за користування майном тобто оплаті підлягає саме користування майном, щодо якого встановлено сервітут, і аж ніяк не саме існування такого права. Більш того, відповідач вказує, що підпункт 7.1.5. пункту 7.1 статті 7 договору чітко встановлює обов`язок відповідача вносити плату за користування сервітутом і ніяк інакше, тобто якщо відповідач не користувався сервітутом, то і обов`язку оплачувати його у відповідача згідно умов договору немає. Також, відповідач наголошує, що 25.02.2022 року розпорядженням Кабінету Міністрів України № 183-р установлено третій (вищий) рівень охорони у морських портах України, на період введення воєнного стану. Інформація про встановлення 3-го (вищого) рівня охорони портів була відтворена на сторінках Мінінфраструктури та АМПУ в дописах від 24 та 25.02.2022; вхід та вихід до українських портів було закрито прибережними попередженнями (ПРИП) 83-91/22, 96-97/22 у зв`язку з мінною небезпекою, 92/22 військова загроза, 98-99/22 - загроза піратства з боку суден чорноморського флоту рф в Чорному та Азовському морях. Тому відповідач вважає, що фактично з 24.02.2022 року судноплавство у регіоні було паралізоване, і, відповідно, відповідач не мав можливості використовувати причал №9, оскільки відсутні судна. До того ж, відповідач зазначає, що відповідно до розпорядження капітана Миколаївського морського порту від 09.03.2022 року №15 та №15/1 заборонено рух всіх суден та плавзасобів по річках Південний Буг та Інгул, також заборонено відшвартування всіх суден, буксирів та інших плавзасобів, які перебувають біля причалів портів та терміналів Миколаївського регіону, заборонено рух всіх суден та плавзасобів від 1 коліна БДЛК до 3 коліна Спаського каналу. За таких обставин, відповідач наголошує, що блокування судноплавства в акваторії Миколаївського морського порту (річки Інгул, Південний Буг та неможливість виходу у Чорне море) і як наслідок неможливість постановки суден до причалу №9 для проведення їх обробки та відповідно навантажувально-розвантажувальних робіт, унеможливило використання причалу №9 та причальної інфраструктури (залізничних колій та підкранових колій), що призвело до того, що відповідач не мав змоги скористатись сервітутом згідно умов договору. Посилання позивача у апеляційній скарзі щодо стоянки судна «HACI EMINE ANA» IMO: 8117847 (прапор PALAU) біля причалу №9, як на доказ використання відповідачем вказаного причал,у є абсолютно недоречним, оскільки відповідач не є судновласником зазначеного судна, відповідно до наданих позивачем підхідних нотісів морським агентом зазначеного судна є філія Товариства з обмеженою відповідальністю «МЕТІНВЕСТ ШІПІНГ» в м. Одесі. Отже, будь-які питання, які стосуються оплати послуг, що надаються судну у Миколаївському морському порту, не стосуються відповідача, а повинні бути адресовані морському агенту - філії Товариства з обмеженою відповідальністю «МЕТІНВЕСТ ШІПІНГ» в м. Одесі, або судновласнику даного судна. Відтак відповідач вказує, що за стоянку судна «HACI EMINE ANA» IMO: 8117847 (прапор PALAU) біля причалу №9 справляється причальний збір, який сплачує судновласник або морський агент, що діє від імені та в інтересах судновласника і аж ніяк не портовий оператор, що користується причалом на праві сервітуту. Тобто, стоянка судна біля причалу є окремою послугою з обслуговування судна і оплачується в рамках причального збору, і жодним чином не пов`язана з встановленням права сервітуту та використанням причалу в рамках наданого права сервітуту. Крім того, відповідач зауважує, що відповідно до положень статті 2 договору визначено мету сервітуту: так, пункт 2.1. статті 2 договору чітко зазначає, що сервітут встановлюється для можливості здійснення відповідачем навантажувально- розвантажувальних робіт через причали з використанням причальної інфраструктури. Відповідно до наданих позивачем документів вище вказане судно прийшло у Миколаївський морський порт наприкінці лютого 2022 року, при цьому судно перебуває у причалі №9 вже більше двох років, але це не означає, що весь цей час відбуваються роботи по навантаженню або розвантажуванню цього судна, навпаки судно стоїть біля причалу внаслідок блокування судноплавства в регіоні військами агресора, що не дозволяє йому вийти з порту. Отже, предметом укладеного між сторонами договору є встановлення сервітуту щодо користування причалом та причальною інфраструктурою для здійснення відповідачем навантажувально-розвантажувальних робіт через причали з використанням причальної інфраструктури і стоянка судна, що не належить відповідачу, біля причалу жодним чином не свідчить про використання відповідачем майна, щодо якого встановлено сервітут за умовами договору. Крім того, відповідач зазначає, що оплата за сервітут у період з лютого 2022 року по серпень 2022 року, про яку зауважує позивач, відбувалась у зв`язку з тим, що на причалі №9 у цей період перебував вантаж, який було накопичено відповідачем для завантаження на судна, який у цей же період у зв`язку з неможливістю його завантаження на судна і було вивезено з території порту. Позовні вимоги у даній справі стосуються періоду з червня 2023 року по вересень 2023 року, в цей час жодних дій по використанню причалу №9 та портової інфраструктури Товариство з обмеженою відповідальністю «НІКМОРСЕРВІС НІКОЛАЄВ» не здійснювало та відповідно не здійснювало оплати рахунків позивача згідно положень підпункту 7.1.5. пункту 7.1 статті 7 договору та частини 3 статті 403 Цивільного кодексу України. Також, відповідач звертає увагу суду на те, що твердження позивача, що підставами відмови у задоволенні позовних вимог стало встановлення судом першої інстанції форс-мажорних обставин, не відповідають дійсності, оскільки суд першої інстанції не встановлював та не обґрунтовував оскаржуване рішення дією форс-мажорних обставин. Зазначені у рішенні суду обставини, які підтверджують невикористання відповідачем майна, щодо якого встановлено право сервітуту, не є форс-мажорними обставинами, вказані у рішенні обставини є доказами невикористання майна, а отже і доказами непорушення відповідачем своїх зобов`язань за договором №А6-А від 10.07.2013. Крім того, відповідач наголошує, що позивач єдиним доказом підтвердження нібито користування відповідачем сервітутом/майном, щодо якого встановлено сервітут, вказує односторонньо підписані позивачем акти наданих послуг (виконаних робіт), в яких перелічені такі послуги: плата за сервітут причалу №9, плата за сервітут підкранових колій причалу №9, плата за сервітут залізничних колій (з урахуванням стрілочних переводів ділянок колій) причалу №9, проте зміст вказаних актів не дозволяє встановити, які ж послуги/роботи надавав/виконував позивач для відповідача та які відповідач повинен оплатити згідно умов договору №А6-А від 10.07.2013. Більш того, зміст вказаних актів наданих послуг (виконаних робіт) та перелік наведених в них послуг фактично лише містять перелік плат за певне майно, щодо якого встановлено сервітут і жодної послуги, як і виду робіт не містить. В судовому засіданні представник скаржника в режимі відеоконференції підтримав доводи та вимоги своєї апеляційної скарги з мотивів, що викладені письмово, апеляційну скаргу просив задовольнити, а рішення суду першої інстанції скасувати, задовольнивши позовні вимоги у повному обсязі. Представник відповідача заперечував проте задоволення апеляційної скарги позивача та просив рішення суду першої інстанції залишити без змін. Суд апеляційної інстанції, у відповідності до ст. 269 Господарського процесуального кодексу України, переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. У суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції. Заслухавши пояснення представників сторін, обговоривши доводи та вимоги апеляційної скарги, дослідивши правильність застосування судом першої інстанції норм процесуального та матеріального права України, фактичні обставини справи, оцінивши докази на їх підтвердження в межах доводів апеляційної скарги, надавши правову кваліфікацію відносинам сторін і виходячи з фактів, встановлених у процесі перегляду справи, правових норм, які підлягають застосуванню, та матеріалів справи, судова колегія вважає, що апеляційна скарга Державного підприємство «Адміністрація морських портів України» потребує задоволення, а рішення Господарського суду Миколаївської області від 25.04.2024 року у справі № 915/1939/23 потребує скасування з постановленням нового рішення про задоволення позовних вимог, виходячи з наступного. Господарським судом Миколаївської області та Південно-західним апеляційним господарським судом було встановлено та неоспорено учасниками справи наступні обставини. З матеріалів господарської справи вбачається, що 10.07.2013 між Державним підприємством "Адміністрація морських портів України" в особі Миколаївської філії Державного підприємства "Адміністрація морських портів України" (Адміністрація Миколаївського морського порту) ("володілець") та Товариством з обмеженою відповідальністю "Нікморсервіс Ніколаєв" ("користувач") було укладено договір про встановлення сервітуту №А6-А (далі договір №А6-А від 10.07.2013). У преамбулі договору №А6-А від 10.07.2013 зазначено, що він укладений у зв`язку з необхідністю виконання користувачем комплексу робіт і послуг, пов`язаних з перевалкою вантажів (навантажувально-розвантажувальних робіт) через причал №9 та з використанням причальної інфраструктури (залізничні колії, підкранові колії, ділянки колій, стрілочні переводи), а також забезпечення володільцем можливості користування користувачем вказаними причалом і причальною інфраструктурою, а саме: Товариство з обмеженою відповідальністю "Нікморсервіс Ніколаєв" користується причалом №9 (інв.№1031036) та причальною інфраструктурою: залізничними коліями №33 та №36 (інв.№1031079 та №1031080), підкрановими коліями (інв.№1031065) (далі "причали та причальна інфраструктура" та/або "об`єкт сервітуту"), а Миколаївська філія Державного підприємства "Адміністрація морських портів України" (адміністрація Миколаївського морського порту) має вказані причал та причальну інфраструктуру на окремому балансі (місце розташування: територія Миколаївського морського порту). За умовами пунктів 1.1, 1.2 договору №А6-А від 10.07.2013 сервітут встановлюється щодо користування причалами та причальною інфраструктурою, які розташовані за адресою: 54020, м. Миколаїв, вул. Заводська,

23. До положень договору застосовуються норми чинного законодавства України, що регулюють такі відносини. Відповідно до пункту 2.1 договору №А6-А від 10.07.2013 сервітут встановлюється для можливості здійснення користувачем навантажувально-розвантажувальних робіт через причали з використанням причальної інфраструктури. В силу пунктів 3.1, 3.2 договору №А6-А від 10.07.2013 видом права сервітуту є право користування майном (причалами та причальною інфраструктурою) згідно з планом-схемою причалів №9 та причальної інфраструктури (додаток №1, який є невід`ємною частиною цього договору), наступною довжиною: причал №9 (інв.№1031036) 209,0 м.п, технологічна ширина 14,50 м.п; залізнична колія №33(інв.№1031079) 202,5 м.п; залізнична колія №36 (інв.№1031080) 202,5 м.п; підкранові колії (інв.№1031065) 202,5 м.п у дві нитки. Сервітут полягає у можливості вільного та безперешкодного користування користувачем причалами та причальною інфраструктурою. Згідно з пунктом 5.1 договору №А6-А від 10.07.2013 (у редакції додаткової угоди №3 від 07.02.2022) плата за сервітут за місяць складає: причал №9 (інв.№1031036) 219528,64 грн без ПДВ; залізничні колії №33 та №36 (інв.№1031079, №1031080) 2896,45 грн без ПДВ; підкранові колії (інв.№1031065) 2041,77 грн без ПДВ. ПДВ стягується відповідно до чинного законодавства України. Положеннями пункту 5.2 договору №А6-А від 10.07.2013 (у редакції додаткової угоди №2 від 21.08.2015) плата за сервітут за період, який становить менше місяця, визначається як місячна плата за сервітут (пункт 5.1 даного договору) поділена на кількість днів місяця, в якому був укладений (розірваний) договір та помножена на кількість днів дії договору в такому місяці. У пункті 5.3 договору №А6-А від 10.07.2013 узгоджено, що оплата в розмірі, визначеному у пунктах 5.1, 5.2 даного договору, здійснюється користувачем шляхом перерахування коштів на поточний рахунок володільця на підставі акту наданих послуг, підписаного обома сторонами згідно з виставленим рахунком, щомісячно до 20-го числа місяця наступного за розрахунковим. Користувач зобов`язаний використовувати причали та причальну інфраструктуру у відповідності з визначеною метою, що відповідає призначенню цього майна на момент встановлення сервітуту та діяти в межах своїх господарських потреб; до 15-го числа місяця, наступного за розрахунковим, повертати володільцю підписані акти наданих послуг; щомісячно до 20-го числа місяця, наступного за розрахунковим, згідно з виставленим рахунком володільця вносити плату за користування сервітутом за попередній місяць (підпункти 7.1.1, 7.1.4, 7.1.5 договору №А6-А від 10.07.2013). Пунктом 8.3 договору №А6-А від 10.07.2013 передбачено, що володілець приймає на себе обов`язок щомісячно до 10 числа місяця, наступного за розрахунковим, надавати користувачу рахунок на сплату за користування сервітутом, який оформляється на підставі акту наданих послуг. За умовами пунктів 10.1-10.4 договору №А6-А від 10.07.2013 обставинами непереборної сили визнаються, але не обмежуються ними, наступні події: землетруси, повені, пожежі, аварії на транспорті, військові дії тощо. Сторони звільняються від відповідальності за повне або часткове невиконання своїх обов`язків, якщо будь-яка з таких обставин безпосередньо вплинула на виконання даного договору. Сторона, для якої стало неможливим виконання зобов`язання за вказаних вище причин, повинна в 5-денний строк з часу виникнення відповідних обставин повідомити іншу сторону про настання цих подій. Належним доказом вказаних вище обставин та їх тривалості є висновок компетентного органу. Наявність обставин непереборної сили автоматично продовжує строк дії даного договору на час, протягом якого будуть діяти вищевказані обставини. Відповідно до пункту 11.1 договору №А6-А від 10.07.2013 за невиконання або неналежне виконання прийнятих на себе зобов`язань за даним договором сторони несуть відповідальність згідно з чинним законодавством України. В силу пункту 11.7 договору №А6-А від 10.07.2013 у разі несвоєчасної оплати за користування сервітутом за умовами даного договору з користувача стягується пеня у розмірі подвійної облікової ставки НБУ, яка діяла у період, за який сплачується пеня, від несплаченої суми за кожний день прострочення до повної сплати заборгованості. Пеня стягується у претензійно-позовному порядку. Згідно з пунктом 14.1 договору №А6-А від 10.07.2013 цей договір набирає чинності з моменту підписання уповноваженими представниками сторін та скріплення печатками сторін і діє протягом 6 місяців з моменту набуття чинності. У випадку, якщо користувач не пізніше ніж за один місяць до закінчення терміну дії договору не повідомить володільця про намір припинити його дію, договір вважається автоматично пролонгованим ще на 6 місяців на тих самих умовах. У пункті 14.2 договору №А6-А від 10.07.2013 (у редакції додаткової угоди №1 від 08.08.2013) вказано, що сторони дійшли згоди про те, що згідно з частиною третьою статті 631 Цивільного кодексу України умови цього договору застосовуються до правовідносин, що виникли між ними з 13.06.2013. На виконання вищенаведеного договору позивачем оформлені, підписані та надіслані відповідачу засобами поштового зв`язку рахунки та акти наданих послуг за період з червня 2023 року місяця по вересень 2023 року, а саме: - рахунок №12020043 від 30.06.2023 та акт наданих послуг №12020043 від 30.06.2023 за червень місяць 2023 року на суму 269 360,23 грн; - рахунок №15340043 від 31.07.2023 та акт наданих послуг №15340043 від 31.07.2023 за липень місяць 2023 року на суму 269 360,23 грн; - рахунок №17540043 від 31.08.2023 та акт наданих послуг №17540043 від 31.08.2023 за серпень місяць 2023 року на суму 269 360,23 грн; - рахунок №18900043 від 30.09.2023 та акт наданих послуг №189900043 від 30.09.2023 за вересень місяць 2023 року на суму 269 360,23 грн; Крім того, позивач направив засобами поштового зв`язку на адресу Товариства з обмеженою відповідальністю "Нікморсервіс Ніколаєв" претензії №1069/18-04-05/Вих від 01.08.2023, №1243/18-18-04-05/Вих від 11.09.2023, №1415/18-18-04-05/Вих від 11.10.2023, №1495/18-18-04-05/Вих від 03.11.2023, в яких просив погасити заборгованість за договором №А6-А від 10.07.2013. Інших письмових доказів щодо спірних правовідносин матеріали господарської справи не містять. Предметом спору у даній справі є вимоги позивача про стягнення з відповідача заборгованості у загальній сумі 1 219 891 грн. 07 коп., з яких: 1 077 440 грн. 92 коп. основного боргу за договором №А6-А від 10.07.2013, а також 121 603 грн. 23 коп. пені, 10 073,34 грн 3% річних та 10 773,58 грн інфляційних втрат, нарахованих у зв`язку з неналежним виконанням Товариством з обмеженою відповідальністю "Нікморсервіс Ніколаєв" прийнятих на себе зобов`язань за вказаним договором. Норми права, які регулюють спірні правовідносини, доводи та мотиви прийняття аргументів, викладених скаржником в апеляційній скарзі, за якими суд апеляційної інстанції не погодився з висновками суду першої інстанції, викладеними в оскаржуваному рішенні. Відповідно до ст. 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань. Згідно з ч. 1 ст. 4 Господарського процесуального кодексу України право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. Відповідно до ч. 2 ст. 4 Господарського процесуального кодексу України юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. В контексті зазначеної норми звернення до суду є способом захисту порушених прав, свобод або законних інтересів позивача. Тому особа повинна довести (а суд - встановити), що їй належать права, свободи або законні інтереси, за захистом яких вона звернулася до суду. Права, свободи та законні інтереси, які належать конкретній особі (особам) є предметом судового захисту. Заінтересованість повинна мати об`єктивну основу. Юридична заінтересованість не випливає з факту звернення до суду, а повинна передувати йому. Статтею 5 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що здійснюючи правосуддя, господарський суд захищає права та інтереси фізичних і юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. Захист порушених прав, свобод чи інтересів особи, яка звернулася до суду, може здійснюватися судом також в інший спосіб, який не суперечить закону і забезпечує ефективний захист прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері господарсько-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень. Під захистом прав розуміється передбачений законодавством засіб, за допомогою якого може бути досягнуте припинення, запобігання, усунення порушення права, його відновлення і (або) компенсація витрат, викликаних порушенням права. З аналізу вищезазначених норм, вбачається, що під час розгляду справи позивач повинен довести, а суд встановити факти або обставини, які б свідчили про порушення індивідуально виражених прав чи інтересів позивача. При цьому судова колегія зазначає, що цивільне законодавство не містить визначення поняття способів захисту цивільних прав та інтересів. За їх призначенням вони можуть вважатися визначеним законом механізмом матеріально-правових засобів здійснення охорони цивільних прав та інтересів, що приводиться в дію за рішенням суду у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення. Виокремлюють також матеріальний і процесуальний аспекти захисту цивільних прав та інтересів. Матеріально-правовий аспект захисту цивільних прав та інтересів насамперед полягає в з`ясуванні, чи має особа таке право або інтерес та чи були вони порушені або було необхідним їх правове визначення. Особа здійснює свої права вільно на власний розсуд (ст. 12 Цивільного кодексу України). Відповідно до ч. 1 ст. 15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорення. Таким чином, у розумінні закону, суб`єктивне право на захист це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право. З урахуванням наведеного надзвичайно важливого значення набуває необхідність належного з`ясування судом питання щодо того, про захист яких саме прав особи йдеться. Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб`єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення. З цією метою суд повинен з`ясувати характер спірних правовідносин сторін (предмет та підставу позову), характер порушеного права позивача та можливість його захисту в обраний ним спосіб. За таких обставин, для того щоб в судовому порядку захистити порушене право або законний інтерес особи, яка звертається за захистом такого права до суду, по-перше, право такої особи має бути порушено, по-друге, особа має довести, що саме діями відповідача порушуються її права (законні інтереси), а по-третє, обраний позивачем спосіб захисту має поновити порушені права (законні інтереси) позивача. Вирішуючи спір, суд повинен надати об`єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до господарського суду, а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача. Отже, захисту підлягає наявне законне порушене право (інтерес) особи, яка є суб`єктом (носієм) порушених прав чи інтересів та звернулася за таким захистом до суду. Тому для того, щоб особі було надано судовий захист, суд встановлює, чи особа дійсно має порушене право (інтерес), і чи це право (інтерес) порушено відповідачем. Відсутність порушеного права чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту способам, визначеним законодавством, встановлюється при розгляді справи по суті та є підставою для прийняття судового рішення про відмову в позові. Подібні за змістом висновки викладено у постановах Верховного Суду від 25.06.2019 у справі № 922/1500/18, від 15.08.2019 у справі № 1340/4630/18, від 28.11.2019 у справі № 918/150/19, від 26.01.2022 у справі № 921/787/20 від 14.06.2022 у справі № 904/3870/21, від 13.09.2022 у справі № 918/1222/21. Згідно з приписами статті 509 Цивільного кодексу України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку; зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу, у тому числі і з договорів. Частиною першою статті 173 Господарського кодексу України встановлено, що господарським визнається зобов`язання, що виникає між суб`єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених Господарським кодексом України, в силу якого один суб`єкт (зобов`язана сторона, у тому числі боржник) зобов`язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб`єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб`єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов`язаної сторони виконання її обов`язку. Господарські зобов`язання можуть виникати, зокрема, з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать (стаття 174 Господарського кодексу України). В силу частин першої, четвертої статті 179 Господарського кодексу України майново-господарські зобов`язання, які виникають між суб`єктами господарювання або між суб`єктами господарювання і негосподарюючими суб`єктами - юридичними особами на підставі господарських договорів, є господарсько-договірними зобов`язаннями. При укладенні господарських договорів сторони можуть визначати зміст договору, зокрема, на основі вільного волевиявлення, коли сторони мають право погоджувати на свій розсуд будь-які умови договору, що не суперечать законодавству. Частиною сьомою статті 179 Господарського кодексу України унормовано, що господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів. За умовами частини першої статті 627 Цивільного кодексу України відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків (частина перша статті 626 Цивільного кодексу України). Як зазначалося вище, між сторонами був укладений договір №А6-А від 10.07.2013, який передбачає встановлення сервітуту. Відповідно до пункту 2 частини першої статті 395 Цивільного кодексу України одним із різновидів речових прав на чуже майно є право користування (сервітут). За своїм змістом сервітут є правом на чужу річ і його сутність полягає в обмеженому користуванні чужою річчю у межах та у спосіб, що встановлені законами чи договором між сервітуарієм та власником речі або особою, якій майно було передане власником, а також на інших підставах, встановлених законом. Статтею 401 Цивільного кодексу України перебачено, що користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом. Сервітут може належати власникові (володільцеві) сусідньої земельної ділянки, а також іншій, конкретно визначеній особі (особистий сервітут). Сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду. Земельний сервітут може бути встановлений договором між особою, яка вимагає його встановлення, та власником (володільцем) земельної ділянки. Земельний сервітут підлягає державній реєстрації в порядку, встановленому для державної реєстрації прав на нерухоме майно. У разі недосягнення домовленості про встановлення сервітуту та про його умови спір вирішується судом за позовом особи, яка вимагає встановлення сервітуту (стаття 402 Цивільного кодексу України). Згідно ч. ч. 1, 2, 5 ст. 403 Цивільного кодексу України сервітут визначає обсяг прав щодо користування особою чужим майном. Сервітут може бути встановлений на певний строк або без визначення строку. Сервітут не позбавляє власника майна, щодо якого він встановлений, права володіння, користування та розпоряджання цим майном. У разі недосягнення домовленості про встановлення сервітуту та про його умови спір вирішується судом за позовом особи, яка вимагає встановлення сервітуту (ч. 3 ст. 402 Цивільного кодексу України). Відповідно до частин першої-третьої статті 403 Цивільного кодексу України сервітут визначає обсяг прав щодо користування особою чужим майном. Сервітут може бути встановлений на певний строк або без визначення строку. Особа, яка користується сервітутом, зобов`язана вносити плату за користування майном, якщо інше не встановлено договором, законом, заповітом або рішенням суду. Згідно із статтею 404 Цивільного кодексу України право користування чужою земельною ділянкою або іншим нерухомим майном полягає у можливості проходу, проїзду через чужу земельну ділянку, прокладання та експлуатації ліній електропередачі, зв`язку і трубопроводів, забезпечення водопостачання, меліорації тощо. Особа має право вимагати від власника (володільця) сусідньої земельної ділянки, а в разі необхідності - від власника (володільця) іншої земельної ділянки надання земельного сервітуту. Право користування чужим майном може бути встановлено щодо іншого нерухомого майна (будівлі, споруди тощо). Отже, обов`язковою умовою для встановлення сервітуту є вжиття особою (позивачем), яка вимагає такого встановлення, заходів щодо встановлення сервітуту в добровільному порядку. Згідно з положеннями частини першої статті 193 Господарського кодексу України та статті 526 Цивільного кодексу України зобов`язання мають виконуватися належним чином відповідно до умов закону, інших правових актів, договору, а за відсутністю таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Статтею 530 Цивільного кодексу України унормовано, що зобов`язання повинні виконуватись в установлений законом або договором строк. Відповідно до статті 599 Цивільного кодексу України зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином. Отже, договір №А6-А від 10.07.2013 став підставою виникнення у сторін за цим договором господарського зобов`язання відповідно до статей 173, 174 Господарського кодексу України (статті 11, 202, 509 Цивільного кодексу України). Зі змісту узгоджених сторонами умов договору №А6-А від 10.07.2013 вбачається, що факт користування сервітуарієм причалом та причальною інфраструктурою в порядку встановленого сервітуту за цим договором підтверджується актом наданих послуг, який оформлюється позивачем та надається для підписання відповідачу, на підставі якого виставляється рахунок, який є підставою здійснення відповідачем платежів за договором. Так, користувач зобов`язаний до 15-го числа місяця, наступного за розрахунковим, повертати володільцю підписані акти наданих послуг; щомісячно до 20-го числа місяця, наступного за розрахунковим, згідно з виставленим рахунком володільця вносити плату за користування сервітутом за попередній місяць (підпункти 7.1.4, 7.1.5 договору №А6-А від 10.07.2013). Як зазначалося вище, на виконання договору №А6-А від 10.07.2013 позивачем було оформлено та направлено відповідачу для підписання акти наданих послуг за період з червня 2023 року по вересень 2023 року на загальну суму 1 219 891 грн. 07 коп., виставлено рахунки між тим зі сторони Товариства з обмеженою відповідальністю "Нікморсервіс Ніколаєв" зазначені акти підписано не було, рахунки також не були оплачені. При цьому судом апеляційної інстанції враховується, що передання та прийняття робіт (послуг) на підставі підписаного в односторонньому порядку акта і виникнення за таким актом прав та обов`язків можливе за наявності реального виконання робіт (надання послуг) за договором (угодою) у разі неотримання обґрунтованої відмови замовника про підписання такого акту та, відповідно, прийняття робіт (послуг). Крім того, виконавець робіт (надавач послуг) не повинен вчиняти жодних дій щодо спонукання замовника до підписання акта здачі-прийняття робіт (надання послуг), а має лише констатувати факт відмови від підписання останнього за відсутності належних підстав для цього. З матеріалів справи вбачається, що відповідач не надав позивачеві мотивованої відмови від підписання актів наданих послуг за договором №А6-А від 10.07.2013 за період з червня 2023 року по вересень 2023 року на загальну суму 1 219 891 грн. 07 коп., зокрема, не висловив жодних заперечень щодо факту користування об`єктом сервітуту у вказаний період, вартості такого користування тощо. З огляду на викладене, колегія суддів зазначає про безпідставність ухилення відповідача від підписання вищенаведених актів наданих послуг за договором №А6-А від 10.07.2013. При цьому будь-яких заперечень щодо виставлених рахунків та направлених претензій відповідач позивачу не висловив, таких доказів останній ані суду першої інстанції, ані суду апеляційної інстанції не надав. Отже, враховуючи викладені вище норми права та узгоджені сторонами умови договору №А6-А від 10.07.2013, беручи до уваги відсутність у матеріалах справи доказів проведення оплати сервітуту за період з червня 2023 року по вересень 2023 року, що зумовлює наявність у останнього відповідного боргу, перевіривши обґрунтованість проведеного позивачем розрахунку суми, заявленої до стягнення, Південно-західний апеляційний господарський суд дійшов висновку про правомірність заявлення позовних вимог про стягнення з Товариства з обмеженою відповідальністю "Нікморсервіс Ніколаєв" на користь Державного підприємства "Адміністрація морських портів України" в особі Миколаївської філії Державного підприємства "Адміністрація морських портів України" (адміністрація Миколаївського морського порту) основної заборгованості у розмірі 1 219 891 грн. 07 коп., які потребують задоволення в повному обсязі, ,а висновок місцевого господарського суду про відмову у їх задоволенні є помилковим та таким, що потребує скасування. Щодо наданого відповідачем до суду першої інстанції листа Торгово-промислової палати України №2024/02.0-7.1 від 28.02.2022, суд апеляційної інстанції зазначає наступне. Надзвичайними є ті обставини, настання яких не очікується сторонами при звичайному перебігу справ. Під надзвичайними можуть розумітися такі обставини, настання яких добросовісний та розумний учасник правовідносин не міг очікувати та передбачити при прояві ним достатнього ступеня обачливості. Ознаками форс-мажорних обставин є такі елементи: вони не залежать від волі учасників цивільних (господарських) відносин; мають надзвичайний характер; є невідворотними; унеможливлюють виконання зобов`язань за таких умов здійснення господарської діяльності. Форс-мажорні обставини не мають преюдиційного характеру і при їх виникненні сторона, яка посилається на них як на підставу неможливості виконання зобов`язання, повинна довести наявність таких обставин не тільки самих по собі, але й те, що ці обставини були форс-мажорними саме для цього конкретного випадку виконання господарського зобов`язання. Отже, у будь-якому разі сторона зобов`язання, яка його не виконує, повинна довести, що в кожному окремому випадку саме ці конкретні обставини мали непереборний характер саме для цієї конкретної особи при виконання нею конкретних договірних зобов`язань. Факт, що форс-мажорні обставини необхідно довести, не виключає того, що наявність форс-мажорних обставин може бути засвідчено відповідним компетентним органом (правова

позиція Верховного Суду, викладена в постановах від 22.06.2022 у справі №904/5328/21 та від 25.01.2022 у справі №904/3886/21). Наявність форс-мажорних обставин засвідчується Торгово-промисловою палатою України та уповноваженими нею регіональними торгово-промисловими палатами відповідно до статей 14, 141 Закону України "Про торгово-промислові палати в Україні" шляхом видачі сертифіката. При цьому колегією суддів враховується, що таке засвідчення форс-мажорних обставин (обставин непереборної сили) може вважатися достатнім доказом існування форс-мажорних обставин для сторін договору, якщо вони про це домовилися, але не пов`язує суд у випадку виникнення спору між сторонами щодо правової кваліфікації певних обставин як форс-мажорних. Відтак сертифікат торгово-промислової палати, який підтверджує наявність форс-мажорних обставин, не може вважатися беззаперечним доказом їх існування, а повинен оцінюватися судом з урахуванням встановлених обставин справи та у сукупності з іншими доказами. Отже, ключовою ознакою форс-мажору є причинно-наслідковий зв`язок між форс-мажорними обставинами та неможливістю виконати конкретне зобов`язання. Сама по собі збройна агресія проти України та воєнний стан, не можуть автоматично означати звільнення від виконання будь-ким в Україні будь-яких зобов`язань, незалежно від того, існує реальна можливість їх виконати чи ні. Воєнний стан, як обставина непереборної сили, звільняє від відповідальності лише у разі, якщо саме внаслідок пов`язаних із нею обставин особа не може виконати ті чи інші зобов`язання. Аналогічний правовий висновок Верховного Суду викладено в постанові від 15.06.2023 у справі №910/8580/22. Колегія суддів наголошує на тому, що лист Торгово-промислової палати України №2024/02.0-7.1 від 28.02.2022, який розміщений на офіційному веб-сайті останньої та на який посилається відповідач, є загальним офіційним документом та не містить ідентифікуючих ознак конкретного договору, виконання якого стало неможливим через наявність зазначених обставин. Зазначений лист не можна вважати сертифікатом у розумінні статті 141 Закону України "Про торгово-промислові палати в Україні", при цьому такий лист також не є документом, який був виданий за зверненням відповідного суб`єкта (відповідача), для якого могли настати певні форс-мажорні обставини, натомість він адресований "Всім, кого це стосується", тобто необмеженому колу суб`єктів, і його зміст носить загальний інформаційний характер та констатує абстрактний факт наявності форс-мажорних обставин без доведення причинно-наслідкового зв`язку у конкретному зобов`язанні. Даний висновок Південно-західного апеляційного господарського суду повністю узгоджується зі сталою правовою позицією Верховного Суду, викладеною, зокрема, в постановах від 07.06.2023 у справі №912/750/22 та від 07.06.2023 у справі №906/540/22. Отже, суд апеляційної інстанції зазначає, що у матеріалах справи відсутній та відповідачем до місцевого господарського суду не подано Сертифікату Торгово-промислової палати України або уповноважених нею регіональних торгово-промислових палат на підтвердження існування форс-мажорних обставин, які б зумовили неможливість виконання Товариством з обмеженою відповідальністю "Нікморсервіс Ніколаєв" прийнятих на себе зобов`язань за укладеним з позивачем договором №А6-А від 10.07.2013. Крім того, в силу пункту 10.2 договору №А6-А від 10.07.2013 сторона, для якої стало неможливим виконання зобов`язання внаслідок настання форс-мажорних обставин, повинна в 5-денний строк з часу виникнення відповідних обставин повідомити іншу сторону про настання цих подій, між тим докази здійснення Товариством з обмеженою відповідальністю "Нікморсервіс Ніколаєв" такого повідомлення у матеріалах справи відсутні. Отже, відповідачем не підтверджено належними та допустимими доказами об`єктивної неможливості виконання ним прийнятих на себе зобов`язань за укладеним з позивачем договором №А6-А від 10.07.2013 внаслідок існування форс-мажорних обставин. Подана Товариством з обмеженою відповідальністю "Нікморсервіс Ніколаєв" до місцевого господарського суду копія наказу директора Товариства з обмеженою відповідальністю "Нікморсервіс Ніколаєв" №31 від 30.09.2022 "Про тимчасове призупинення діяльності на час воєнного стану простій підприємства" є внутрішнім актом підприємства відповідача, який жодним чином не підтверджує відсутність у останнього можливості використання причалу та причальної інфраструктури Миколаївського морського порту, докази закриття якого у матеріалах справи також відсутні, та не звільняє від необхідності виконання прийнятих на себе зобов`язань з оплати сервітуту незалежно від використання/не використання об`єкту сервітуту. Доказів на підтвердження того, що відповідачу було відмовлено у доступі до об`єкта сервітуту за договором №А6-А від 10.07.2013, враховуючи, що не вся акваторія моря замінована і не все судноплавство заблоковане, Товариством з обмеженою відповідальністю "Нікморсервіс Ніколаєв" до Господарського суду Миколаївської області також надано не було. Укладаючи договір, сторони останнього мають право очікувати на те, що все, що обумовлено укладеним між ними правочином, буде виконано контрагентом зацікавленої сторони. Зазначене випливає з норми статті 629 Цивільного кодексу України, якою встановлено, що договір є обов`язковим для виконання сторонами, а також відповідає загальноприйнятому принципу pacta sunt servanda. Зазначене безпідставно залишилось поза увагою місцевого господарського, який за відсутності жодних належних доказів, які унеможливили б для відповідача виконання договору №А6-А від 10.07.2013, дійшов висновку про звільнення Товариства з обмеженою відповідальністю "Нікморсервіс Ніколаєв" від обов`язку з оплати сервітуту за період з червня 2023 року по вересень 2023 року, не пославшись також при цьому на жодну норму чинного законодавства, яка б звільняла сервітуарія від виконання прийнятих на себе зобов`язань. Тому доводи відповідача в цій частині судом апеляційної інстанції відхиляються з огляду ще й на те, що останній не зроблено ніяких дій у випадку нібито неможливості використання сервітуту щодо розірвання договору, припинення зобов`язальних правовідносин з цього приводу тощо (звернення до позивача, до суду з такими позовними вимогами). При цьому суд апеляційної інстанції зазначає, що невиконання грошового зобов`язання необхідно кваліфікувати як його порушення у розумінні Цивільного кодексу України, а самого відповідача визнати таким, що прострочив виконання грошового зобов`язання у розумінні частини першої статті 612 цього Кодексу. Нормами статті 625 Цивільного кодексу України передбачено, що боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. Наслідки прострочення боржником грошового зобов`язання у вигляді інфляційного нарахування на суму боргу та 3% річних не є фінансовими санкціями, а виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів (девальвації грошової одиниці України) та отриманні компенсації від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові, а тому ця міра відповідальності нараховуються незалежно від наявності вини боржника, оскільки передбачена законом і є частиною грошового зобов`язання боржника до моменту його припинення згідно норм матеріального права України. Передбачене законом (ст. 625 Цивільного кодексу України) право кредитора вимагати сплати боргу з урахуванням індексу інфляції та процентів річних є способами захисту його майнового права та інтересу, суть яких полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 10.04.2018 у справі № 910/10156/17 вказала, що приписи статті 625 Цивільного кодексу України поширюються на всі види грошових зобов`язань, та погодилася з висновками Верховного Суду України, викладеними у постанові від 1 червня 2016 року у справі № 3-295гс16, за змістом яких грошове зобов`язання може виникати між сторонами не тільки з договірних відносин, але й з інших підстав, передбачених цивільним законодавством, зокрема, і з факту завдання шкоди особі. Крім того, в постанові від 16.05.2018 у справі № 686/21962/15-ц Велика Палата Верховного Суду сформувала висновок про правильне застосування норм права, зазначивши, що стаття 625 Цивільного кодексу України розміщена у розділі І «Загальні положення про зобов`язання» книги 5 Цивільного кодексу України. Відтак, приписи розділу І книги 5 Цивільного кодексу України поширюються як на договірні зобов`язання (підрозділ 1 розділу III книги 5 Цивільного кодексу України), так і на недоговірні (деліктні) зобов`язання (підрозділ 2 розділу III книги 5 Цивільного кодексу України). Отже, у статті 625 Цивільного кодексу України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов`язання незалежно від підстав його виникнення. Приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов`язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов`язань. Чинне законодавство не пов`язує припинення зобов`язання з наявністю судового рішення чи відкриттям виконавчого провадження з його примусового виконання, а наявність судових актів про стягнення заборгованості не припиняє грошових зобов`язань боржника та не позбавляє кредитора права на отримання передбачених частиною другою статті 625 Цивільного кодексу України сум. Вирішення судом спору про стягнення грошових коштів за договором не змінює природи зобов`язання та підстав виникнення відповідного боргу (висновок щодо застосування норм права, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04.06.2019 у справі № 916/190/18). З огляду на вищевикладене, апеляційний господарський суд, перевіривши виконаний позивачем розрахунок інфляційних нарахувань та 3% річних, зазначає, що останнім обґрунтовано нараховано відповідачу 10 073 грн. 34 коп. 3% річних (3 542.27 грн. за період з 21.07.2023 по 27.12.2023; 2 855.96 грн за період з 21.08.2023 по 27.12.2023; 2 169.64 грн за період з 21.09.2023 по 27.12.2023; 1 505.47 за період з 21.10.2023 по 27.12.2023); і 10 773 грн. 58 коп. інфляційних втрат (зокрема, 1037.50 грн за період 21.07.2023 по 27.12.2023; 4876.82 грн за період з 21.08.2023 по 27.12.2023; 3512.46 за період з 21.09.2023 по 27.12.2023; 1346.80 грн за період з 21.10.2023 по 27.12.2023 року), отже позов в цій частині також підлягає задоволенню. За умовами частини першої статті 216 Господарського кодексу України учасники господарських відносин несуть господарсько-правову відповідальність за правопорушення у сфері господарювання шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставах і в порядку, передбачених цим Кодексом, іншими законами та договором. В силу частин першої, другої та четвертої статті 217 Господарського кодексу України господарськими санкціями визнаються заходи впливу на правопорушника у сфері господарювання, в результаті застосування яких для нього настають несприятливі економічні та/або правові наслідки. У сфері господарювання застосовуються такі види господарських санкцій: відшкодування збитків; штрафні санкції; оперативно-господарські санкції. Господарські санкції застосовуються у встановленому законом порядку за ініціативою учасників господарських відносин. Штрафними санкціями визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов`язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов`язання (частина перша статті 230 Господарського кодексу України). Суб`єкти господарювання при укладенні договору наділені законодавцем правом забезпечення виконання господарських зобов`язань шляхом встановлення окремого виду відповідальності (договірної санкції) за невиконання чи неналежне виконання договірних зобов`язань. Відповідно до приписів статей 610, 611 Цивільного кодексу України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання); у разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: сплата неустойки. Статтею 546 Цивільного кодексу України встановлено, що виконання зобов`язання може забезпечуватися, зокрема, неустойкою. Неустойкою (штрафом, пенею) згідно з приписами статті 549 Цивільного кодексу України є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов`язання за кожен день прострочення виконання. Статтями 1, 3 Закону України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов`язань" передбачено, що платники грошових коштів сплачують на користь одержувачів цих коштів за прострочку платежу пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін. Розмір пені, передбачений статтею 1 цього Закону, обчислюється від суми простроченого платежу та не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня. Згідно з частиною шостою статті 232 Господарського кодексу України нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов`язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов`язання мало бути виконано. У пункті 11.7 договору №А6-А від 10.07.2013 сторонами погоджено, що у разі несвоєчасної оплати за користування сервітутом за умовами даного договору з користувача стягується пеня у розмірі подвійної облікової ставки НБУ, яка діяла у період, за який сплачується пеня, від несплаченої суми за кожний день прострочення до повної сплати заборгованості. Колегія суддів зазначає, що позивачем у зв`язку з несвоєчасним виконанням відповідачем прийнятих на себе зобов`язань за договором №А6-А від 10.07.2013 правомірно нараховано пеню у загальній сумі 121 603 грн. 23 коп. (зокрема, 45 341,08 грн за період з 21.07.2023 по 27.12.2023; 34 965.17 грн за період з 21.08.2023 по 27.12.2023; 25 076,33 грн. за період з 21.09.2023 по 27.12.2023; 16 220.65 за період 21.10.2023 по 27.12.2023). Однак, встановивши за результатами розгляду даного спору правомірність заявлених позивачем вимог в частині стягнення 121 603 грн. 23 коп. пені, апеляційний господарський суд вбачає наявність правових підстав для зменшення її розміру на 50% ( 60 801 грн.), з огляду на наступне. Приписами частини третьої статті 551 Цивільного кодексу України передбачено, що розмір неустойки може бути зменшений за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір збитків, та за наявності інших обставин, які мають істотне значення. Тлумачення частини третьої статті 551 Цивільного кодексу України свідчить, що в ній не передбачено вимог щодо обов`язкової наявності одночасно двох умов, а тому достатнім для зменшення неустойки може бути наявність лише однієї з них. Саме таку правову позицію викладено у низці постанов Верховного Суду, зокрема, від 15.02.2018 у справі №467/1346/15-ц, від 04.04.2018 у справі №367/7401/14-ц та від 26.09.2018 у справі №752/15421/17. Вирішення питання про зменшення неустойки та розмір, до якого вона підлягає зменшенню, закон відносить на розсуд суду. При застосуванні правил про зменшення неустойки суди не мають якогось усталеного механізму зменшення розміру неустойки, тому кожного разу потрібно оцінювати обставини та наслідки порушення зобов`язання на предмет наявності виняткових обставин на стороні боржника. Згідно з положеннями частини першої статті 233 Господарського кодексу України у разі, якщо належні до сплати штрафні санкції надмірно великі порівняно із збитками кредитора, суд має право зменшити розмір санкцій; при цьому повинно бути взято до уваги: ступінь виконання зобов`язання боржником; майновий стан сторін, які беруть участь у зобов`язанні; не лише майнові, але й інші інтереси сторін, що заслуговують на увагу. Зі змісту зазначених норм вбачається, що, вирішуючи питання про зменшення розміру неустойки (штрафу, пені), яка підлягає стягненню зі сторони, що порушила зобов`язання, господарський суд повинен оцінити, чи є даний випадок винятковим, виходячи з інтересів сторін, які заслуговують на увагу; ступеню виконання зобов`язання боржником; причини (причин) неналежного виконання або невиконання зобов`язання, незначності прострочення виконання, наслідків порушення зобов`язання, невідповідності розміру стягуваної неустойки (штрафу, пені) таким наслідкам, поведінки винної особи (в тому числі вжиття чи невжиття нею заходів до виконання зобов`язання, негайне добровільне усунення нею порушення та його наслідки) тощо. При цьому зменшення розміру заявленої до стягнення неустойки є правом суду, за відсутності у законі переліку таких виняткових обставин, господарський суд, оцінивши надані сторонами докази та обставини справи у їх сукупності, на власний розсуд вирішує питання про наявність або відсутність у кожному конкретному випадку обставин, за яких можливе зменшення пені. Крім того, при застосуванні положень статті 551 Цивільного кодексу України та статті 233 Господарського кодексу України поняття "значно" та "надмірно" є оціночними і мають конкретизуватися у кожному окремому випадку з урахуванням того, що правила наведених статей направлені на запобігання збагаченню кредитора за рахунок боржника, а також недопущення заінтересованості кредитора у порушенні зобов`язання боржником. Вказані норми не є імперативними та застосовуються за визначених умов на розсуд суду і визначальним фактором при зменшенні розміру належної до сплати неустойки є винятковість випадку. Законодавством не врегульований розмір (відсоткове співвідношення) можливого зменшення штрафних санкцій і дане питання вирішується господарським судом за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом. Зазначена правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 25.04.2018 у справі №904/12429/16. Отже, на підставі частини третьої статті 551 Цивільного Кодексу України та частини першої статті 233 Господарського Кодексу України, а також виходячи з принципів добросовісності, розумності, справедливості та пропорційності, суд, в тому числі, і з власної ініціативи, може зменшити розмір неустойки (штрафних санкцій) до їх розумного розміру (постанови Верховного Суду від 30.03.2021 у справі №902/538/18, від 03.03.2021 у справі №925/74/19, від 24.02.2021 у справі №924/633/20, від 09.08.2023 у справі №921/100/22, від 09.08.2023 у справі №921/100/22 та від 20.04.2023 у справі №904/124/22). Частина друга статті 233 Господарського кодексу України встановлює, що у разі, якщо порушення зобов`язання не завдало збитків іншим учасникам господарських відносин, суд може з урахуванням інтересів боржника зменшити розмір належних до сплати штрафних санкцій. В даній нормі під "іншими учасниками господарських відносин" слід розуміти третіх осіб, які не беруть участь в правовідносинах між боржником та кредитором, проте, наприклад, пов`язані з кредитором договірними відносинами. Отже, якщо порушення зобов`язання учасника господарських відносин не потягло за собою значні збитки для іншого господарюючого суб`єкта, то суд може зменшити розмір належних до сплати штрафних санкцій. Відповідно до положень статті 3, частини третьої статті 509 Цивільного кодексу України загальними засадами цивільного законодавства та, водночас, засадами на яких має ґрунтуватися зобов`язання між сторонами є добросовісність, розумність і справедливість. Інститут зменшення неустойки судом є ефективним механізмом забезпечення балансу інтересів сторін порушеного зобов`язання. Із мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України №7-рп/2013 від 11.07.2013 вбачається, що неустойка має на меті стимулювати боржника до виконання основного грошового зобов`язання та не повинна перетворюватись на несправедливо непомірний тягар для споживача і бути джерелом отримання невиправданих додаткових прибутків для кредитора. При цьому колегія суддів наголошує на відсутності правових підстав для ототожнення інституту зменшення розміру неустойки зі звільненням відповідача від відповідальності за порушення зобов`язання, оскільки зменшення судом розміру штрафних санкцій є лише передбаченим законом проявом обмеження відповідальності боржника за наявності відповідних підстав для цього, що жодним чином не суперечить принципам розумності та справедливості. За таких обставин, враховуючи, що головною метою неустойки є стимулювання боржника до належного виконання основного зобов`язання і не лише майновий стан боржника може бути підставою для зменшення штрафних санкцій, беручи до уваги кризову ситуацію, яка склалася в державі внаслідок військової агресії Російської Федерації проти України та не могла не вплинути негативно на фінансовий стан відповідача як підприємства, яке здійснює свою діяльність в якості портового оператора в умовах зменшення обсягів морських (портових) операцій, а також відсутність жодного доказу на підтвердження погіршення фінансового стану позивача, виникнення ускладнень у здійсненні ним господарської діяльності чи завдання останньому збитків в результаті прострочення відповідача, колегія суддів Південно-західного апеляційного господарського суду, користуючись правом, наданим положеннями чинного законодавства, дійшла висновку про наявність правових підстав для зменшення належної до сплати суми пені на 50 % (з 121 603,23 грн до 60 801 грн.), що є адекватною мірою відповідальності за неналежне виконання Товариством з обмеженою відповідальністю "Нікморсервіс Ніколаєв" зобов`язань, проявом балансу між інтересами кредитора і боржника, узгоджується з нормами закону, які регулюють можливість такого зменшення, та є засобом недопущення використання неустойки ані як інструменту позивача для отримання безпідставних доходів, ані як способу відповідача уникнути відповідальності, враховуючи ще й те, що позов перенасичений грошовими вимогами. Отже, позов в частині стягнення пені підлягає частковому задоволенню, а саме в частині стягнення 60 801 грн пені з відмовою в іншій частині. Відповідно до ст. 86 Господарського процесуального кодексу України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). Змагальність сторін є одним із основних принципів господарського судочинства, зміст якого полягає у тому, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, тоді як суд, зберігаючи об`єктивність та неупередженість, зобов`язаний вирішити спір, керуючись принципом верховенства права. Належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (ст. 76 Господарського процесуального кодексу України). Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (ч. 1 ст. 77 Господарського процесуального кодексу України). Достовірними є докази, створені (отримані) за відсутності впливу, спрямованого на формування хибного уявлення про обставини справи, які мають значення для справи (ст. 78 Господарського процесуального кодексу України). Відповідно до ст. 79 Господарського процесуального кодексу України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання. Стандарт доказування "вірогідності доказів", на відміну від "достатності доказів", підкреслює необхідність співставлення судом доказів, які надає позивач та відповідач. Тобто, з введенням в дію нового стандарту доказування необхідним є не надання достатньо доказів для підтвердження певної обставини, а надання саме тієї кількості, яка зможе переважити доводи протилежної сторони судового процесу. Тлумачення змісту ст.79 Господарського процесуального кодексу України свідчить про те, що ця стаття покладає на суд обов`язок оцінювати докази, обставини справи з огляду на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються, скоріше були (мали місце), аніж не були. Аналогічний висновок Верховного Суду викладений у постанові від 16.02.2021 у справі №927/645/19. Верховний Суд в ході касаційного перегляду судових рішень неодноразово звертався загалом до категорії стандарту доказування та відзначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов`язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (постанови ВС від 02.10.2018 у справі №910/18036/17, від 23.10.2019 у справі №917/1307/18, від 18.11.2019 у справі №902/761/18, від 04.12.2019 у справі №917/2101/17). Аналогічний стандарт доказування застосований Великою Палатою ВС у постанові від 18.03.2020 у справі №129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19). Зазначений підхід узгоджується і з судовою практикою Європейського суду з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (п.1 ст.32 Конвенції). Так, зокрема, у рішенні 23.08.2016 у справі "Дж. К. та Інші проти Швеції" ("J.K. AND OTHERS v. SWEDEN") ЄСПЛ наголошує, що "у країнах загального права у кримінальних справах діє стандарт доказування "поза розумним сумнівом ("beyond reasonable doubt"). Натомість, у цивільних справах закон не вимагає такого високого стандарту; скоріше цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням "балансу вірогідностей". Суд повинен вирішити, чи являється вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує довіри". Надаючи оцінку всім доказам та доводам позивача у їх сукупності із застосуванням стандарту доказування «вірогідності доказів», судова колегія доходить висновку про те, що Державним підприємством «Адміністрація морських портів України» в особі Миколаївської філії Державного підприємства «Адміністрація морських портів України» (Адміністрація Миколаївського морського порту) м. Миколаїв надані докази на підтвердження обставин неналежного виконання відповідачем прийнятих на себе зобов`язань за укладеним між сторонами договором про встановлення сервітуту №А6-А від 10.07.2013 в частині своєчасного розрахунку за сервітутом за період з червня 2023 року по вересень 2023 року. Виходячи з вищевикладеного, колегія суддів доходить висновку, що позовні вимоги Державного підприємства «Адміністрація морських портів України» в особі Миколаївської філії Державного підприємства «Адміністрація морських портів України» (адміністрація Миколаївського морського порту) м. Миколаїв є обґрунтованими, підтверджені належними доказами, наявними в матеріалах справи, але в зв`язку зі зменшенням судом суми стягнутої пені підлягають частковому задоволенню з відшкодуванням судових витрат в повному обсязі. Відповідно до діючого законодавства обґрунтованим визнається рішення, в якому повно відображені обставини, які мають значення для даної справи, висновки суду про встановлені обставини є вичерпними, відповідають дійсності і підтверджуються достовірними доказами, дослідженими у судовому засіданні. Рішення суду має прийматися у цілковитій відповідності з нормами матеріального та процесуального права та фактичними обставинами справи, з достовірністю встановленими судом, тобто з`ясованими шляхом дослідження та оцінки судом належних та допустимих доказів у конкретній справі. Відповідно до ст. 236 Господарського процесуального кодексу України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Обґрунтованим визнається рішення суду, ухвалене на основі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених доказами, які були досліджені в судовому засіданні і які відповідають вимогам закону про їх належність та допустимість, або обставин, що не підлягають доказуванню, а також якщо рішення містить вичерпні висновки суду, що відповідають встановленим на підставі достовірних доказів обставинам, які мають значення для вирішення справи. Відповідно до ч. 1 ст. 277 Господарського процесуального кодексу України, підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: нез`ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, встановленим обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. З огляду на вищевикладене, враховуючи встановлені обставини, судова колегія не погоджується з висновками суду першої інстанції про відсутність підстав для задоволення позовних вимог Державного підприємство «Адміністрація морських портів України» в особі Миколаївської філії Державного підприємства «Адміністрація морських портів України» (адміністрація Миколаївського морського порту) м. Миколаїв до Товариства з обмеженою відповідальністю «Нікморсервіс Ніколаєв», м. Київ про стягнення заборгованості, пені, інфляційних та 3% річних за договором сервітуту. Приймаючи до уваги вищенаведені обставини справи в їх сукупності, судова колегія вважає, що аргументи Державного підприємство «Адміністрація морських портів України» в особі Миколаївської філії Державного підприємства «Адміністрація морських портів України» (адміністрація Миколаївського морського порту) м. Миколаїв, викладені в апеляційній скарзі знайшли свої підтвердження під час апеляційного перегляду оскаржуваного рішення, з огляду на що апеляційний господарський суд вважає, що така апеляційна скарга потребує часткового задоволення, а рішення Господарського суду Одеської області від 25.04.2024 року у справі №915/1939/23 потребує скасування з прийняттям Південно-західним апеляційним господарським судом нового рішення про часткове задоволення позовних вимог Державного підприємства «Адміністрація морських портів України» в особі Миколаївської філії Державного підприємства «Адміністрація морських портів України» (адміністрація Миколаївського морського порту) м. Миколаїв до Товариства з обмеженою відповідальністю «Нікморсервіс Ніколаєв», м. Київ про стягнення заборгованості, пені, інфляційних та 3% річних за договором сервітуту. Відповідно до ст. 129 Господарського процесуального кодексу України витрати по сплаті судового збору за подання позовної заяви та апеляційний перегляд судового рішення покладаються на відповідача. Керуючись ст. 129, 240, 269, 270, 275, 277, 281-284 Господарського процесуального кодексу України, суд, - П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу Державного підприємства «Адміністрація морських портів України» в особі Миколаївської філії Державного підприємства «Адміністрація морських портів України» на рішення Господарського суду Миколаївської області від 25.04.2024 у справі задовольнити частково. Рішення Господарського суду Миколаївської області від 25.04.2024 у справі №915/1939/23 скасувати. Позовні вимоги Державного підприємства "Адміністрація морських портів України" в особі Миколаївської філії Державного підприємства "Адміністрація морських портів України" (Адміністрація Миколаївського морського порту), м. Миколаїв до Товариства з обмеженою відповідальністю "Нікморсервіс Ніколаєв", м. Київ про стягнення грошових коштів в сумі 1 219 891 грн. 07 коп. задовольнити частково. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Нікморсервіс Ніколаєв» (01133, м. Київ, вул. Алмазова Генерала, 18/7 літера «В», ЄДРПОУ 32655926) на користь Державного підприємства «Адміністрація морських портів України» (01135, м. Київ, просп. Берестейкий, 14, ЄДРПОУ 38727770) в особі Миколаївської філії Державного підприємства «Адміністрація морських портів України» (адміністрація Миколаївського морського порту) (54020, м. Миколаїв, вул. Заводська, 23, ЄДРПОУ 38728444) 1 219 891 грн. 07 коп. основного боргу, 10 073 грн. 34 коп. 3% річних, 10 773 грн. 58 коп. інфляційних втрат, 60 801 грн. пені. Відмовити у задоволенні позовних вимог Державного підприємства "Адміністрація морських портів України" в особі Миколаївської філії Державного підприємства "Адміністрація морських портів України" (Адміністрація Миколаївського морського порту), м. Миколаїв до Товариства з обмеженою відповідальністю "Нікморсервіс Ніколаєв", м. Київ про стягнення 60 801 грн. 61 коп.-пені. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Нікморсервіс Ніколаєв» (01133, м. Київ, вул. Алмазова Генерала, 18/7 літера «В», ЄДРПОУ 32655926) на користь Державного підприємства «Адміністрація морських портів України» (01135, м. Київ, просп. Берестейкий, 14, ЄДРПОУ 38727770) в особі Миколаївської філії Державного підприємства «Адміністрація морських портів України» (адміністрація Миколаївського морського порту) (54020, м. Миколаїв, вул. Заводська, 23, код ЄДРПОУ 38728444) витрати по сплаті судового збору за подачу позовної заяви у сумі 14 638 грн. 70 коп., витрати по сплаті судового збору за подачу апеляційної скарги у сумі 21 958 грн. 05 коп. Доручити Господарському суду Миколаївської області видати наказ. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку в строки, передбачені ст. 288 Господарського процесуального кодексу України. Вступна і резолютивна частина постанови проголошені в судовому засіданні 02.09.2024 року. Повний текст постанови складено та підписано 03.09.2024. Головуючий суддя Г.І. Діброва Судді С.І. Колоколов Я.Ф. Савицький