Постанова Дніпровський апеляційний суд № 199/572/24

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Провадження № 22-ц/803/6412/24 Справа № 199/572/24 Суддя у 1-й інстанції - Подорець О.Б. Суддя у 2-й інстанції - Никифоряк Л. П. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 20 серпня 2024 року м. Дніпро Дніпровський апеляційний суд колегією суддів у складі: судді-доповідача - Никифоряка Л.П., суддів - Гапонова А.В., Новікової Г.В., за участі секретаря судового засідання - Драгомерецької А.О., розглянувши відкрито в залі судових засідань Дніпровського апеляційного суду в місті Дніпро справу, що виникла з цивільних правовідносин за позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Кей-Колект», Акціонерного товариства «УкрСиббанк» про визнання договору факторингу недійсним, в якій подана апеляційна скарга ОСОБА_1 на рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 12 квітня 2024року, - В С Т А Н О В И В: У січні 2024року ОСОБА_1 звернулася в суд з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Кей-Колект» (далі - ТОВ «Кей-Колект»), Акціонерного товариства «УкрСиббанк» (далі - АТ «УкрСиббанк») про визнання договору факторингу недійсним. Позовні вимоги позивачка обґрунтовувала тим, що 28 березня 2006року між нею та АТ «УкрСиббанк» було укладено кредитний договір № 11000540000, відповідно до умов якого вона отримала кредит в розмірі 174 800,00 доларів США, зі строком повернення до 27 березня 2016року та сплатою відсотків в розмірі 12,5 %. 11 червня 2012року між АТ «УкрСиббанк» та ТОВ «Кей-Колект» було укладено договір факторингу № 4, за яким право вимоги кредитної заборгованості ОСОБА_1 за кредитним договором відступлено ТОВ «Кей-Колект». Проте, позивач зазначала, що не була стороною вказаного договору, а дізналась про його укладення лише 01 серпня 2023року. Ураховуючи викладене, позивачка виклала вимогу про визнання недійсним договору факторингу № 4 від 11 червня 2012року, укладеного між АТ «УкрСиббанк» та ТОВ «Кей-Колект». Рішенням Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 12 квітня 2024року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. В апеляційній скарзі ОСОБА_1 , посилаючись на неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, виклала вимогу про скасування рішення та ухвалення нового про задоволення позову. Апеляційна скарга обґрунтовувалась тим, що поза увагою суду першої інстанції залишилась та обставина, що у ТОВ «Кей-Колект» відсутня генеральна ліцензія Національного банку України на здійснення валютних операцій. Отже, ТОВ «Кей-Колект» не має права виступати фактором за договором факторингу та набувати права вимоги за валютними кредитними операціями, а тому вимагати від позивачки виконання існуючих зобов`язань за кредитним договором, укладеним в іноземній валюті. У відзивах на апеляційну скаргу, відповідачі заперечують проти задоволення апеляційної скарги позивачки, просили її залишити без задоволення, а оскаржуване рішення - без змін. Суд апеляційної інстанції звертає увагу, що про час та місце слухання даної справи апеляційним судом сторони у справі повідомлені належним чином у відповідності до вимог статей 128-130 ЦПК України, що підтверджується наявними в матеріалах справи рекомендованими повідомленнями про вручення поштових відправлень та довідкою про отримання документів в електронному суді. Суд апеляційної інстанції, заслухавши доповідь судді-доповідача щодо змісту рішення, яке оскаржено, доводів апеляційної скарги та меж, в яких повинна здійснюватися перевірка рішення, встановлюватися обставини і досліджуватися докази, дійшов висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав. Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Згідно з положенням частини другої статті 374 ЦПК України підставами апеляційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до вимог частини першої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Судом першої інстанції встановлено, що 28 березня 2006року між ОСОБА_1 та АТ «УкрСиббанк» було укладено кредитний договір № 11000540000, відповідно до умов якого позичальник отримав кредит в розмірі 174 800,00 доларів США, зі строком повернення до 27 березня 2016року та сплатою відсотків в розмірі 12,5 % (а.с.5-9). 11 червня 2012року між АТ «УкрСиббанк» та ТОВ «Кей-Колект» було укладено договір факторингу № 4, за яким право вимоги кредитної заборгованості ОСОБА_1 за кредитним договором № 11000540000 відступлено ТОВ «Кей-Колект» (а.с.10-11). Згідно умов договору факторингу № 4 від 11 червня 2012року АТ «УкрСиббанк» відступило ТОВ «Кей-Колект» свої права вимоги за зобов`язаннями позивача по кредитному договору № 11000540000 від 28 березня 2006року. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що між АТ «УкрСиббанк» та ТОВ «Кей-Колект» під час укладання оспорюваного правочину було дотримано вимоги цивільного законодавства щодо його змісту та форми, а позивачкою не доведено факту порушення її прав у зв`язку з укладенням договору факторингу № 4 від 11 червня 2012року. Також суд врахував, що заміна кредитора у зобов`язанні здійснюється без згоди боржника, що передбачено вимогами статті 516 ЦК України. Апеляційний суд погоджується з такими висновками суду першої інстанції, виходячи з наступного. Відповідно до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Згідно з частиною першою статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Згідно зі статтею 1077 ЦК України за договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобов`язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату (у будь-який передбачений договором спосіб), а клієнт відступає або зобов`язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника). Частиною першою статті 1078 ЦК України визначено, що предметом договору факторингу може бути право грошової вимоги, строк платежу за якою настав (наявна вимога), а також право вимоги, яке виникне в майбутньому (майбутня вимога). Згідно зі статтею 1079 ЦК України сторонами у договорі факторингу є фактор і клієнт. Клієнтом у договорі факторингу може бути фізична або юридична особа, яка є суб`єктом підприємницької діяльності. Фактором може бути банк або фінансова установа, а також фізична особа - суб`єкт підприємницької діяльності, яка відповідно до закону має право здійснювати факторингові операції. Відповідно до статті 1080 ЦК України договір факторингу є дійсним незалежно від наявності домовленості між клієнтом та боржником про заборону відступлення права грошової вимоги або його обмежень. Відповідно до частини п`ятої статті 5 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) фінансові установи мають право надавати послуги з факторингу з урахуванням вимог Цивільного кодексу України та цього Закону. Фінансова установа, що надає послуги з факторингу, може надавати послуги з пов`язаного з цим ведення обліку грошових вимог, надання поруки за виконання боржником свого обов`язку за грошовими вимогами постачальників товарів (послуг) та пред`явлення до сплати грошових вимог від імені постачальників товарів (послуг) або від свого імені, а також інші послуги, спрямовані на одержання коштів від боржника. Статтею 34 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) визначений перелік видів діяльності, які потребують ліцензування. До такої діяльності надання факторингу не відноситься. Згідно зі статтею 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції із урахуванням вказаних норм матеріального права, правильно встановивши фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для її вирішення, оцінивши докази у їх сукупності, дійшов обґрунтованого висновку щодо відсутності підстав для задоволення позовних вимог, під час укладання оспорюваного договору було дотримано вимоги цивільного законодавства щодо змісту та форми їх вчинення, а позивачка не довела факту порушення її прав, у зв`язку з укладенням вищезгаданого договору. Доводи апеляційної скарги про те, що до ТОВ «Кей-Колект» не може мати право вимоги за кредитним договором, оскільки останнє не є фінансовою установою та немає ліцензії на здійснення операцій з валютними цінностями не заслуговують на увагу з огляду на наступне. Суд апеляційної інстанції установив, що ТОВ «Кей-Колект» є фінансовою установою, що підтверджується свідоцтвом про реєстрацію фінансової установи та додатком до свідоцтва про реєстрацію фінансової установи із зазначенням видів фінансових послуг, які має право здійснювати фінансова компанія без отримання ліцензії та/або дозволів відповідно до законодавства - надання факторингу, що відповідає положенням пункту 11 статті 4 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг». Основним законодавчим актом, який регулює правовідносини у сфері валютного регулювання і валютного контролю, є Декрет Кабінету Міністрів України № 15-93 «Про систему валютного реагування та валютного контролю» від 19 лютого 1993року. У розумінні приписів частин першої та другої статті 5 Декрету Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993року № 15-93 «Про систему валютного регулювання і валютного контролю», чинного на момент виникнення спірних правовідносин (далі - Декрет № 15-93), Національний банк України видає індивідуальні та генеральні ліцензії на здійснення валютних операцій, які підпадають під режим ліцензування згідно з цим Декретом. Генеральні ліцензії видаються комерційним банкам та іншим фінансовим установам України, національному оператору поштового зв`язку на здійснення валютних операцій, що не потребують індивідуальної ліцензії, на весь період дії режиму валютного регулювання. Виходячи із правового аналізу статті 1, частин першої, другої, четвертої статті 5 Декрету № 15-93 право вимоги за кредитним договором, яке перейшло до ТОВ «Кей-Колект»за договором факторингу, не є валютною операцією, яка потребує наявності генеральної або індивідуальної ліцензії. Укладення оспорюваного договору факторингу № 4 від 11 червня 2012року не підпадає під ознаки здійснення валютної операції, оскільки за вказаним договором передавалась не заборгованість, предметом якої є валютні цінності, а право вимоги такої заборгованості з третьої особи, тобто, відбулось відступлення права вимоги, а не переведення валютного боргу. Такого ж висновку щодо правової природи спірного договору дійшов Верховний Суд у постановах від 13 лютого 2019року у справі № 522/18180/15-ц та від 03 червня 2020року у справі № 199/8059/16. Таким чином, відсутність у ТОВ «Кей-Колект» ліцензії на здійснення операцій з валютними цінностями не може бути підставою для задоволення вимог, заявлених у позові, адже вказана ліцензія є необхідною при укладенні кредитного валютного договору, проте право вимоги за кредитним договором, яке перейшло до ТОВ «Кей-Колект» за договором факторингу, не є валютною операцією, яка потребує наявності генеральної або індивідуальної ліцензії. Отже, зазначення у кредитному договорі надання кредитних коштів у іноземній валюті та набуття фактором права вимоги за таким кредитним договором не зобов`язує його отримувати ліцензію НБУ на здійснення валютних операцій, так як сам фактор не видає кредитні кошти, а набуває право вимоги сплати заборгованості у гривні за курсом відповідної валюти. Посилання в апеляційній скарзі на те, що укладення оспорюваного договору факторингу суперечить вимогам підпункту 1.2 Розпорядження Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України від 03 квітня 2009року № 231 є необґрунтованими, оскільки положення зазначеного підзаконного акта суперечить положенням статті 1079 ЦК України, який є основним актом цивільного законодавства України, та Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», які, в силу вимог статті 4 ЦК України, мають вищу юридичну силу над підзаконними актами. Крім цього, розпорядженням від 06 лютого 2014року № 352 Національна комісія, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг, відмінила дію пункту 1 розпорядження Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України від 03 квітня 2009року № 231 про те, що договори факторингу можуть укладатися щодо уступки права вимоги виключно до боржників - суб`єктів господарювання. Таким чином, наведені в апеляційній скарзі доводи не спростовують висновків суду першої інстанції та не дають підстав вважати, що судом порушено норми матеріального та процесуального права. Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенції) зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суді, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (§ 23 рішення у справі «Проніна проти України» від 18 липня 2006року № 63566/00). Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суд першої інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і дав їм належну оцінку, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права. Згідно із статтею 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Ураховуючи викладене, суд апеляційної інстанції проходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а судове рішення - без змін. Керуючись статтями 259,268,374,375,381-384 ЦПК України, апеляційний суд, - П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення. Рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 12 квітня 2024року- залишити без змін. Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття та протягом тридцяти днів може бути оскаржена у касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду з дня складання повного судового рішення. Повне судове рішення складено 20 серпня 2024року. Судді: