Постанова П'ятий апеляційний адміністративний суд № 420/20336/24

П`ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 19 серпня 2024 р.м. ОдесаСправа № 420/20336/24 Головуючий в 1 інстанції: Вовченко О.А. Дата і місце ухвалення: 02.08.2024р., м. Одеса Колегія суддів П`ятого апеляційного адміністративного суду у складі: головуючого Ступакової І.Г. суддів Бітова А.І. Лук`янчук О.В. розглянувши в порядку письмового провадження в місті Одесі адміністративну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Одеського окружного адміністративного суду від 02 серпня 2024 року по справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправною бездіяльності та зобов`язання вчинити певні дії, - В С Т А Н О В И Л А : 26 червня 2024 року ОСОБА_1 звернулася до Одеського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправною та незаконною бездіяльності відповідача по нарахуванню та виплаті позивачу заборгованості по заробітній платі за період з 24.02.2022р. по 30.09.2023р., зобов`язання військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 заробітну плату за період з 24.02.2022р. по 30.09.2023р. за посадою, яку вона обіймала на день звільнення. Ухвалою Одеського окружного адміністративного суду від 01.07.2024р. позовну заяву залишено без руху та надано позивачу строк для усунення недоліків, а саме: надання заяви про поновлення строку звернення до суду та її документального підтвердження. Ухвалою Одеського окружного адміністративного суду від 02.08.2024р. позовну заяву повернуто позивачу на підставі ч.ч.1, 2 ст.123, п.1 ч.4 ст.169 КАС України. Не погоджуючись з вказаною ухвалою, ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на не повне з`ясування судом обставин справи та порушення норм процесуального права, просить скасувати ухвалу від 02.08.2024р. та направити справу до суду першої інстанції на продовження розгляду. В своїй скарзі апелянт зазначає, що при вирішенні питання щодо дотримання позивачем строку звернення до суду та наявності поважних причин його пропуску судом першої інстанції не враховано, що військовою частиною НОМЕР_1 не надано ОСОБА_1 повідомлення про суми, нараховані та виплачені їй при звільненні, з отриманням якого ст.233 КЗпП України пов`язує відлік тримісячного строку звернення до суду з позовом про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні. Також, апелянт посилається на те, що наказ про звільнення від 30.09.2023р. вона отримала в жовтні 2023 року від приватної особи наручно. Відповідний наказ вона не могла отримати раніше у зв`язку з тим, що військова частина НОМЕР_1 змінила місце розташування, дізнатися з будь-яких джерел про нове місце розташування відповідача позивач не змогла. Крім того, через бойові дії в м.Херсоні припинив свою роботу Херсонський окружний адміністративний суд, в умовах окупації та на даний час відсутня можливість скористатися мережею Інтернет, в т.ч. у зв`язку з відсутністю електропостачання. Судом першої інстанції не надано належної правової оцінки таким посиланням позивача, наслідком чого стало повернення її позовної заяви та позбавлення доступу до правосуддя. Справу розглянуто судом апеляційної інстанції в порядку письмового провадження на підставі п.1 ч.1 ст.311 КАС України. Розглянувши матеріали справи, заслухавши суддю-доповідача, перевіривши законність і обґрунтованість судового рішення в межах позовних вимог і доводів апеляційної скарги, колегія суддів доходить наступних висновків. Як вбачається з матеріалів справи, наказом командира військової частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) від 30.09.2023р. №283 ОСОБА_1 , завідувача кабінету медичну сестру поліклініки військової частини НОМЕР_1 , звільнено з 30.09.2023р. з військової служби у зв`язку з скороченням штату працівників і відсутністю вакантних посад. Предметом спору у даній справі є оскарження ОСОБА_1 бездіяльності військової частини НОМЕР_1 по нарахуванню та виплаті на її користь заборгованості по заробітній платі за період з 24.02.2022р. по 30.09.2023р. В обґрунтування наявності підстав для поновлення строку звернення до суду з даним позовом позивач в заяві від 10.07.2024р., поданій до суду першої інстанції на виконання вимог ухвали від 01.07.2024р. про залишення позовної заяви без руху, зазначила, що наказ про своє звільнення вона отримала в жовтні 2023 року, раніше отримати не мала змоги у зв`язку із зміною відповідачем місця розташування через бойові дії в м.Херсоні та відсутністю інформації про нове місцезнаходження військової частини. Також, просила суд врахувати, що Херсонський окружний адміністративний суд припинив свою роботу в м.Херсоні, доступ до мережі Інтернет у позивача був епізодичним, більшість часу відсутнє електропостачання. Повертаючи спірною ухвалою від 02.08.2024р. позовну заяву ОСОБА_1 суд першої інстанції дійшов висновку, що позивачем пропущено тримісячний строк звернення з позовом до суду, встановлений ст.233 КЗпП України, та не наведено обставин, які існували та об`єктивно перешкоджали вчиненню процесуальних дій щодо вчасного звернення до суду з даним позовом, а також не надано жодних доказів на підтвердження вказаних обставин. Суд першої інстанції не прийняв до уваги посилання позивача на окупацію м.Херсон, зазначивши, що у листопаді 2022 року відбулась де окупація міста Херсон, в той же час, позивач, яка у спірний період фактично не проходила військову службу, з даним позовом звернулась 26.06.2024р., тобто більш як через 8 місяців з дати її звільнення та з дати, коли їй стало відомо про таке звільнення. Надаючи правову оцінку висновкам суду першої інстанції про наявність підстав для повернення позовної заяви ОСОБА_1 колегія суддів виходить з наступного. Строк звернення до адміністративного суду - це проміжок часу після виникнення спору у публічно-правових відносинах, протягом якого особа має право звернутися до адміністративного суду із заявою за вирішенням цього спору і захистом своїх прав, свобод чи інтересів. Як слідує зі змісту ст.123 КАС України подання до суду позовної заяви з пропуском строку звернення до суду не є безумовною підставою для застосування наслідків такого пропуску у вигляді повернення такої позовної заяви або залишення її без розгляду. Відповідний строк може бути поновлений ухвалою суду за наявності поважних, документально підтверджених причин його пропуску. При цьому, обов`язок доведення існування таких причин покладено на позивача, тобто особу, яка звертається на суду. Поважними причинами визнаються лише ті обставини, які були чи об`єктивно є непереборними, тобто не залежать від волевиявлення особи, що звернулась з адміністративним позовом, пов`язані з дійсно істотними обставинами, перешкодами чи труднощами, що унеможливили своєчасне звернення до суду. Питання строків звернення до адміністративного суду врегульовано приписами статті 122 КАС України, згідно із частиною першою якої позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами. Відповідно до ч.2 ст.122 КАС України для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів (абзац перший). За правилами ч.3 ст.122 КАС України для захисту прав, свобод та інтересів особи цим Кодексом та іншими законами можуть встановлюватися інші строки для звернення до адміністративного суду, які, якщо не встановлено інше, обчислюються з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів. Положення статті 122 КАС не містять норми, які б врегульовували порядок звернення осіб, які перебувають (перебували) на публічній службі, до адміністративного суду у справах про стягнення належної їм заробітної плати. В судовій практиці усталеним є підхід щодо застосування приписів КЗпП України у разі неврегульованості нормами спеціального законодавства правовідносин щодо проходження публічної служби, у яких виник спір. Такий підхід відповідає висновкам Конституційного Суду України, сформульованим у рішенні від 07 травня 2002 року №8-рп/2002, за змістом якого при розгляді та вирішенні конкретних справ, пов`язаних зі спорами щодо проходження публічної служби, суд, встановивши відсутність у спеціальних законах норм, може застосовувати норми КЗпП України, у якому визначені основні трудові права працівника. Так, відповідно до частини другої статті 233 КЗпП України (у редакції до змін, внесених згідно із Законом України від 01 липня 2022 року №2352-IX) у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком. Законом України від 01 липня 2022 року №2352-IX, який набрав чинності з 19 липня 2022 року, частини першу і другу статті 233 КЗпП України викладено в такій редакції: «Працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті. Із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, - у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116)». Отже, до 19 липня 2022 року КЗпП України не обмежував будь-яким строком право працівника на звернення до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати. Після цієї дати строк звернення до суду з трудовим спором, у тому числі про стягнення належної працівнику заробітної плати, обмежений трьома місяцями з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права (частина перша статті 233 КЗпП України). Відповідно до частини першої статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи. Конституційний Суд України неодноразово висловлював позицію щодо незворотності дії в часі законів та інших нормативно-правових актів. Так, надаючи тлумачення статті 58 Конституції України у Рішенні від 09 лютого 1999 року №1-рп/99 (справа про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів) Конституційний Суд України зазначив, що в регулюванні суспільних відносин застосовуються різні способи дії в часі нормативно-правових актів. Перехід від однієї форми регулювання суспільних відносин до іншої може здійснюватися, зокрема, негайно (безпосередня дія), шляхом перехідного періоду (ультраактивна форма) і шляхом зворотної дії (ретроактивна форма). За загальновизнаним принципом права закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. Цей принцип закріплений у частині першій статті 58 Конституції України, за якою дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце (абзаци перший і другий пункту 2 мотивувальної частини Рішення). У Рішеннях Конституційного Суду України від 13 травня 1997 року №1-зп і від 05 квітня 2001 року №3-рп/2001 зроблено аналогічні висновки про те, що закони та інші нормативно-правові акти поширюють свою дію тільки на ті відносини, які виникли після набуття законами чи іншими нормативно-правовими актами чинності; дія закону та іншого нормативно-правового акта не може поширюватися на правовідносини, які виникли і закінчилися до набрання чинності цим законом або іншим нормативно-правовим актом. Водночас, Конституційний Суд України звернув увагу на те, що частина перша статті 58 Конституції України передбачає винятки із конституційного принципу неприпустимості зворотної дії в часі законів та інших нормативно-правових актів у випадках, коли вони пом`якшують або скасовують юридичну відповідальність особи, що є загальновизнаним принципом права (абзац третій пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 09 лютого 1999 року №1-рп/99, абзац другий пункту 4 мотивувальної частини Рішення від 05 квітня 2001 року № 3-рп/2001). Крім того, у своїх рішеннях Конституційний Суд України постійно наголошує на тому, що ключовим у питанні розуміння гарантованого статтею 8 Конституції України принципу верховенства права є принцип юридичної (правової) визначеності, який вимагає чіткості, зрозумілості й однозначності норм права, зокрема їх передбачуваності (прогнозованості) та стабільності (абзац шостий підпункту 2.1 пункту 2 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 20 грудня 2017 року №2-р/2017). Складовими принципу верховенства права є, зокрема, правова передбачуваність та правова визначеність, які необхідні для того, щоб учасники відповідних правовідносин мали можливість завбачати наслідки своїх дій і бути впевненими у своїх законних очікуваннях, що набуте ними на підставі чинного законодавства право, його зміст та обсяг буде ними реалізовано (абзац третій пункту 4 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 11 жовтня 2005 року №8-рп/2005). Отже, державні установи повинні бути послідовними щодо прийнятих ними нормативних актів, а також дотримуватися розумної рівноваги між передбачуваністю (довірою, законними очікуваннями, впевненістю) особи і тими інтересами, заради забезпечення яких у регулювання вносяться зміни. Повага до такої впевненості, як зазначав Європейський суд з прав людини, має бути мірою правового захисту у внутрішньому праві проти свавільного втручання державних органів у гарантовані права (пункт 156 Рішення у справі «Kopecky проти Словаччини» від 28 вересня 2004 року, заява №44912/98). Одним із механізмів запобігання свавільному втручанню держави та її органів у реалізацію прав і свобод людини є закріплений у частині третій статті 22 Конституції України принцип недопустимості звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних. Таким чином, надання нормативно-правовому акту ретроактивної дії не порушуватиме принципи незворотності дії в часі та правової визначеності, якщо ці зміни не погіршують правове становище особи: не встановлюють чи не посилюють юридичну відповідальність, не скасовують і не обмежують чинні права і свободи. При цьому, з огляду на згадані правові позиції Конституційного Суду України щодо незворотності дії в часі законів та інших нормативно-правових актів, Верховний Суд у постанові від 08 серпня 2024 року по справі №380/29686/23 дійшов висновку про поширення дії статті 233 КЗпП України в редакції Закону України від 01 липня 2022 року №2352-IX тільки на ті відносини, які виникли після набуття цією нормою закону чинності. З огляду на вказане, колегія суддів вважає помилковим висновок суду першої інстанції про пропуск позивачем строку звернення до суду в частині вимог про зобов`язання військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 заробітну плату за період з 24.02.2022р. по 18.07.2022р. за посадою, яку вона обіймала по день звільнення. Що ж до вимог про зобов`язання нарахувати та виплатити заробітну плату за період з 19.07.2022р. по 30.09.2023р., то колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що ОСОБА_1 пропустила тримісячний строк звернення до суду, встановлений ст.233 КЗпП України (зі змінами, внесеними Законом №2352-IX) та не вказала поважних причин його пропуску. Нормами пункту 1 глави XIX «Прикінцеві положення» КЗпП України передбачено, що під час дії карантину, встановленого КМУ з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтею 233 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину. Карантин на всій території України був установлений Постановою КМУ №211, за пунктом 1 якої (у первинній редакції) карантинні обмеження були запроваджені з 12 березня до 03 квітня 2020 року. Згодом цей строк був неодноразово змінений згідно з постановами КМУ від 23 лютого 2022 року №229, від 27 травня 2022 року №630, від 19 серпня 2022 року №928, від 23 грудня 2022 року №1423. Востаннє цей строк був продовжений Постановою КМУ від 25 квітня 2023 року №383 до 30 червня 2023 року і згідно з Постановою КМУ №651 карантин припинив дію з 30 червня 2023 року. У пункті 1 глави XIX «Прикінцеві положення» КЗпП України йдеться саме про продовження строків, визначених статтею 233 КЗпП України. З вказаного слідує, що строки для звернення до суду, які передбачені у статті 233 КЗпП України, були продовжені на строк дії карантину. Тобто якщо під час дії карантину на всій території України існували чи виникли підстави (з якими пов`язується відлік строку) для звернення до суду за вирішенням трудового спору, то строк на це звернення не обмежувався строками, які визначені у статті 233 КЗпП України, а продовжувався на строк дії карантину. З припиненням дії карантину, якщо строк, установлений у статті 233 КЗпП України, був «прив`язаний» до нього, закінчується і строк для звернення до суду за вирішенням трудового спору. На думку колегії суддів, отримавши в жовтні 2023 року копію наказу про звільнення від 30.09.2023р. №283 ОСОБА_1 могла у тримісячний строк реалізувати своє право звернення до суду із позовом про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, навіть при епізодичній роботі мережі Інтернет та відключеннях електроенергії. Законодавець визнав строк у три місяці достатнім для того, щоб особа, яка вважає, що з нею не проведено при звільненні розрахунків по заробітній платі визначилася, чи звертатиметься вона до суду з позовом за захистом своїх прав. Твердження апелянта про те, що військовою частиною НОМЕР_1 не надано їй повідомлення про суми, нараховані та виплачені при звільненні, колегія суддів вважає необґрунтованими, оскільки в наказі про звільнення від 30.09.2023р. №283 зазначено про суми, які підлягають виплаті на користь ОСОБА_1 . Крім того, як правильно зазначив суд першої інстанції, м.Херсон деокуповано в листопаді 2022 року, тобто за рік до звільнення позивача з посади, а тому колегія суддів не приймає до уваги посилання ОСОБА_1 на окупацію м.Херсон, як на поважну причину пропуску нею строку звернення до суду. На підставі викладеного у сукупності колегія суддів вважає, що повернення судом позовної заяви в частині вимог, заявлених за період з 24.02.2022р. по 18.07.2022р., є таким, що ґрунтується на неправильному застосуванні норм матеріального права, що у відповідності до п.4 ч.1 ст.317 КАС України є підставою для скасування оскаржуваної ухвали як такої, що перешкоджає подальшому провадженню у справі. Статтею 320 КАС України передбачено право суду апеляційної інстанції за наслідками скасування ухвали суду першої інстанції, яка перешкоджає подальшому провадженню у справі, направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції. Відповідно до ч.3 ст.312 КАС України у випадках скасування судом апеляційної інстанції ухвал про відмову у відкритті провадження у справі, про повернення позовної заяви, зупинення провадження у справі, закриття провадження у справі, про залишення позову без розгляду справа (заява) передається на розгляд суду першої інстанції. Керуючись ст.ст. 308, 311, 312, 320, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України, колегія суддів,- П О С Т А Н О В И Л А : Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. Ухвалу Одеського окружного адміністративного суду від 02 серпня 2024 року скасувати. Справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправною бездіяльності та зобов`язання вчинити певні дії направити до суду першої інстанції для продовження розгляду з урахуванням висновків суду, наведених у вказаній постанові. Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом 30 днів з дня складання повного тексту судового рішення. Повний текст судового рішення виготовлений 19 серпня 2024 року. Головуючий: І.Г. Ступакова Судді: А.І. Бітов О.В. Лук`янчук