Ухвала КЦС ВС № 372/3380/23

Ухвала Іменем України 14 серпня 2024 року м. Київ справа № 372/3380/23 провадження № 61-11122ск24 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Крата В. І. (суддя-доповідач), Дундар І. О., Краснощокова Є. В., розглянув касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Київського апеляційного суду від 19 червня 2024 року (повний текст складено 27 червня 2024 року) у складі колегії суддів:Слюсар Т. А., Голуб С. А., Таргоній Д. О., у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості, ВСТАНОВИВ: У липні 2023 року ОСОБА_2 звернувся з позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за договором позики. Позовна заява мотивована тим, що 15 серпня 2020 року ОСОБА_2 передав ОСОБА_1 грошові кошти в сумі 25 000 дол. США, які останній отримав та зобов`язався повернути отримані кошти до 31 грудня 2020 року. Договір позики був оформлений письмово розпискою, яка була написана власноручно відповідачем. Оскільки відповідач свої договірні зобов`язання за договором позики не виконав в повному обсязі, та до теперішнього часу не повернув отримані ним кошти у сумі, визначеній договором (вказаній у розписці), хоча повинен був виконати своє зобов`язання до 31 грудня 2020 року, позивач вимушений звернутися до суду з цим позовом. ОСОБА_2 просив стягнути з ОСОБА_1 на його користь заборгованість у розмірі 26 910,96 дол. США, яка складається із: заборгованості за договором позики (борговою розпискою) у розмірі 25 000 дол. США; 3% річних у розмірі 1 910,96 дол. США. Рішенням Обухівського районного суду Київської області в складі судді: Кравченка М. В., від 27 лютого 2024 року в задоволенні позову ОСОБА_2 відмовлено повністю. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що: під час судового розгляду позивачем було надано оригінал розписки від 15 січня 2020 року, на підставі якої, як стверджує позивач у відповідача виникло грошове зобов`язання перед позивачем. Вказана розписка написана простим олівцем; обґрунтовуючи позовні вимоги позивач посилається на те, що між сторонами було укладено договір позики, внаслідок невиконання якого у відповідача перед ним виникли грошові зобов`язання; під час судового розгляду встановлено, що відповідач дійсно знайомий з позивачем. Їхнє знайомство відбулося в скрутний для позивача час, коли вирішувалось питання про його виселення з будинку в зв`язку з несплатою кредитної заборгованості перед фінансовими установами. На той час позивач міг бути позбавлений свого нерухомого майна за місцем проживання, а тому він звернувся до відповідача за допомогою. При їхній спільній розмові відповідач пояснив позивачу, можливі шляхи для врегулювання його скрутного становища, але при цьому роз`яснив, що робота по його захисту підлягає оплаті, що позивачем не було заперечено. Виходячи з цього вони визначили фінансування витрат в розмірі 25 000 дол. США, в межах даних коштів відповідач був зобов`язаний консультувати позивача, готувати його судовий та забезпечувати фізичний захист. Діючи в межах даної домовленості відповідачем було здійснено ряд заходів в суді, внаслідок яких фінансові претензії до позивача припинились, що підтверджується копіями рішень судів по справі № 372/2268/18, які долучено до матеріалів справи. Вказані обставини покладені в основу заперечень проти позову, суд вважав відповідні доводи відповідача переконливими, послідовними і такими, що узгоджуються із сукупністю наявних у справі доказів; позивач наполягав на тому, що між сторонами виникли виключно позикові правовідносини, однак під час судового розгляду фактично визнав, що відповідач дійсно на оплатній основі надавав йому послуги із організацією правової допомоги, організацією фізичної охорони під час спорів та конфліктів з колекторами, однак посилався на те, що такі послуги він оплатив у повному обсязі і позикові зобов`язання за розпискою виникли окремо від іншого роду правовідносин між сторонами. При цьому позивач в судовому засіданні об`єктивно не спростував тверджень відповідача щодо істотних розбіжностей у даті написання розписки та даті фактичної передачі коштів, обставин і місця написання розписки, передумов і попередніх усних домовленостей сторін перед написанням розписки, дійсних правових наслідків, які сторони ставили за мету досягнути внаслідок написання цієї розписки; істотні протиріччя у доводах сторін щодо дійсного правового змісту правовідносин між сторонами, дійсного змісту волевиявлення сторін при написання розписки і передачі коштів, відсутність у матеріалах справи належних і допустимих доказів, які б об`єктивно і безсумнівно підтверджували правову позицію позивача й одночасно спростовували правову позицію відповідача, унеможливлюють обґрунтований висновок про те, що між сторонами дійсно виникли саме такі правовідносини, які покладені в основу позовних вимог, а саме те, що між сторонами було укладено договір позики на умовах повернення коштів у певний строк та за певних обставин. Таким чином, кошти вказані позивачем, як позика такими по суті справи не є, що свідчить про безпідставність вимог до відповідача; досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, а також надавати оцінку всім наявним доказам і залежно від установлених результатів - робити відповідні правові висновки. Такий правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 464/3790/16-ц; оцінюючи доводи сторін, суд приймає до уваги, що копія розписок від 15 серпня 2020 року надана до матеріалів справи містить неповні і суперечливі відомості про дійсний зміст спірних правовідносин, а сама копія розсипки не містить підтверджень факту дійсної передачі коштів, що спростовує доводи позивача. Інших підтверджень факту передачі коштів ОСОБА_2 ОСОБА_1 окрім самої копії розписки, матеріали справи не містять, під час судового розгляду належних і допустимих доказів, які б підтверджували дійсний зміст спірних правовідносин суду також не подано. Поряд із тим, сам документ, на основі якого пред`явлено позов, містить істотні недоліки у оформленні, що не дозволяють із достатнім ступенем вірогідності ідентифікувати його як договір позики у формі розписки. Так, документ не містить буд-якої назви, наприклад розписки, договір, угода тощо. У документі не зазначено правову природу коштів та сутності правовідносин, зокрема не зазначено про передачу коштів на умовах позики чи на іншій правовій основі, не зазначено умови і порядок повернення коштів, суму коштів, що підлягає поверненню, а також інші істотні умови договору, притаманні договору позики; відповідач під час судового розгляду категорично заперечив наявність свого вільного волевиявлення на укладення договору позики, внаслідок чого у нього б виникли грошові зобов`язання перед позивачем на суму 25 000 дол. США. Позивач це об`єктивно не спростував, а його доводи суд оцінює як непереконливі, оскільки доводи відповідача є більш вірогідними з огляду на надані докази існування іншого роду правовідносин між сторонами, що опосередковано підтверджено навіть самим позивачем у судовому засіданні. Проаналізувавши вищевикладене, суд погодився із твердженнями відповідача про те, що зміст розписки містить неповні і суперечливі відомості про дійсний характер спірних правовідносин; оскільки позивачем не доведено достатність правових і фактичних підстав для покладення в судовому порядку на відповідача сплатити кошти позивачу на підставі саме того правочину, який покладений в основу позову, на думку суду, його вимоги не ґрунтуються на законі та матеріалах справи. Тому позивачем не надано належних і допустимих доказів на підтвердження обставин зазначених у позові, вимоги є безпідставними і такими, що не підлягають задоволенню. Недоведеним є факт укладення між сторонами правочину, на умовах якого ґрунтуються позовні вимоги. Сукупність описаних вище обставин вказує на необґрунтованість поданого позивачем позову, оскільки суд не вбачає порушень прав чи законних інтересів позивача, які б підлягали судовому захисту у передбачений позовом спосіб. Таким чином, обставини, що покладені в основу позову не знайшли об`єктивного підтвердження під час судового розгляду. Позивачем не доведено обставин, які б породжували правові наслідки у виді виникнення зобов`язання сплатити визначені позовом кошти; вирішуючи спір на засадах змагальності і диспозитивності цивільного судочинства, на підставі поданих сторонами доказів, суд вважає, що позовні вимоги не ґрунтуються на зібраних по справі і досліджених судом письмових доказах, не узгоджуються із чинним законодавством України, позивач всупереч вимогам статей 12, 13, 81 ЦПК України не довів позовні вимоги належними і допустимими доказами, тому достатніх правових і фактичних підстав для задоволення позову суд не вбачав, а відтак позов не підлягає задоволенню в повному обсязі з підстав недоведеності. Постановою Київського апеляційного суду від 19 червня 2024 року: апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено; рішення Обухівського районного суду Київської області від 27 лютого 2024 року скасовано та ухвалено по справі нове судове рішення, яким позов ОСОБА_2 задоволено; стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 заборгованість у розмірі 26 910,96 дол. США, яка складається із заборгованості за договором позики (борговою розпискою) у розмірі 25 000 дол. США та 3 % річних у розмірі 1910,96 дол. США; вирішено питання про розподіл судових витрат. Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що: зі справи убачається, що 15 серпня 2020 року ОСОБА_2 передав ОСОБА_1 грошові кошти в сумі 25 000 дол США, які останній отримав та зобов`язався повернути отримані кошти до 31 грудня 2020 року (а. с. 12). Звертаючись у суд із позовом позивач вказував, що договір позики був оформлений письмово розпискою, яка була написана власноручно відповідачем, оскільки він свої договірні зобов`язання за договором позики не виконав в повному обсязі, та до теперішнього часу не повернув отримані ним кошти у сумі, визначеній договором (вказаній у розписці), хоча повинен був виконати своє зобов`язання до 31 грудня 2020 року, тому він вимушений звернутися до суду з цим позовом; відмовляючи у задоволенні позову районний суд виходив з підстав його недоведеності; відповідно до правової позиції, викладеної у постановах Верховного Суду у справі № 309/3458/14-ц від 13 грудня 2017 року, у справі № 310/6826/16-ц від 15 серпня 2019 року, у справі № 182/2462/16-ц від 18 вересня 2019 року, письмова форма договору позики унаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику. Договір позики є двостороннім правочином, а також він є одностороннім договором, оскільки після укладення цього договору всі обов`язки за договором позики, у тому числі повернення предмета позики або рівної кількості речей того ж роду та такої ж якості, несе позичальник, а позикодавець набуває за цим договором тільки права; статтею 545 ЦК України визначено, що прийнявши виконання зобов`язання, кредитор повинен на вимогу боржника видати йому розписку про одержання виконання частково або в повному обсязі. Якщо боржник видав кредиторові борговий документ, кредитор, приймаючи виконання зобов`язання, повинен повернути його боржникові. У разі неможливості повернення боргового документа кредитор повинен вказати про це у розписці, яку він видає. Наявність боргового документа у боржника підтверджує виконання ним свого обов`язку. У разі відмови кредитора повернути борговий документ або видати розписку боржник має право затримати виконання зобов`язання. У цьому разі настає прострочення кредитора. Зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином, що передбачено статтею 599 ЦК України; у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року в справі № 464/3790/16-ц зазначено, що за своїми правовими ознаками договір позики є реальним, одностороннім (оскільки, укладаючи договір, лише одна сторона - позичальник зобов`язується до здійснення дії (до повернення позики), а інша сторона - позикодавець стає кредитором, набуваючи тільки право вимоги), оплатним або безоплатним правочином, на підтвердження якого може бути надана розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику. За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який боржник видає кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей; відповідно до змісту долученого до справи договору позики від 15 серпня 2020 року, його підписано ОСОБА_1 , як позичальником та він є документом, який видається боржником кредитору, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчує як отримання боржником від кредитора грошової суми в розмірі 25 000 дол. США, так і зобов`язання повернути вказану суму до 31 грудня 2020 року. Таким чином, встановивши, що надана позивачем копія договору про отримання коштів є належним та допустимим доказом виникнення боргового зобов`язання; цей договір позики сторони уклали відповідно до вимог статті 1047 ЦК України та є не лише підтвердженням укладення договору, а й передачі позикодавцем грошової суми позичальнику, а тому суд першої інстанції відмовляючи у позові дійшов безпідставного висновку про не доведеність передачі коштів, вважаючи, що розписка містить неповні та суперечливі відомості. Відповідачем не надано будь-яких належних та достатніх доказів (рішень суду) щодо недійсності вчиненого правочину від 15 серпня 2020 року на суму 25 000 дол. США. Підписавши договір позики ОСОБА_1 взяв на себе зобов`язання повернути кошти. Узгодження сторонами істотних умов договору позики, як то суми боргу, та зобов`язання її повернення до визначеного у розписці строку, та, відповідно, факт отримання грошових коштів підтверджується змістом розписки. Такий висновок випливає з реальності укладеного між сторонами договору та положень вищенаведеної статті 1049 ЦК України щодо обов`язку позичальника повернути позикодавцеві передану йому позику. Відповідачем у встановленому законом порядку не спростовано презумпцію правомірності правочину; у постанові Верховного Суду від 23 січня 2019 року в справі № 355/385/17 зроблено висновок, що у статті 629 ЦК України закріплено один із фундаментів, на якому базується цивільне право - обов`язковість договору. Тобто з укладенням договору та виникненням зобов`язання його сторони набувають обов`язки (а не лише суб`єктивні права), які вони мають виконувати. Невиконання обов`язків, встановлених договором, може відбуватися при: розірванні договору за взаємною домовленістю сторін; розірванні договору в судовому порядку; відмові від договору в односторонньому порядку у випадках, передбачених договором та законом; припиненні зобов`язання на підставах, що містяться в главі 50 ЦК України; недійсності договору (нікчемності договору або визнання його недійсним на підставі рішення суду). Укладений між сторонами договір є чинним, його дійсність в установленому порядку не оспорено, а тому суд апеляційної інстанції доходить висновку про існування між сторонами позикових відносин та невиконання ОСОБА_1 зобов`язання; стаття 625 ЦК України розміщена у розділі І «Загальні положення про зобов`язання» книги 5 ЦК України. Відтак, приписи розділу І книги 5 ЦК України поширюються як на договірні зобов`язання (підрозділ 1 розділу III книги 5 ЦК України), так і на недоговірні (деліктні) зобов`язання (підрозділ 2 розділу III книги 5 ЦК України), а тому її приписи поширюються на всі види грошових зобов`язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов`язань. Такий висновок узгоджується з правовим висновком, викладеним у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 травня 2018 року у справі № 14-16цс18 (686/21962/15-ц); убачається, що позивачем у зв`язку з порушенням грошового зобов`язання заявлено про стягнення 3% річних від простроченої суми за період з 01 січня 2021 року про 19 липня 2023 року, що становить 1 910,96 дол. США. Колегія суддів перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги убачала про наявність правових підстав для стягнення з відповідача на користь позивача трьох відсотків річних на підставі частини другої статті 625 ЦПК України у розмірі 1 910, 96 дол. США (25 000 дол. США х 3 х 930 днів : 365 : 100). Отже, доводи апеляційної скарги знайшли своє підтвердження під час перегляду рішення суду першої інстанції; тому рішення районного суду підлягає скасуванню у зв`язку з порушенням норм процесуального права, неправильним застосування норм матеріального права та ухваленням по справі нового судового рішення про задоволення позову й стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 заборгованості за договором позики (борговою розпискою) у розмірі 25 000 дол. США та 3 % річних у розмірі 1910,96 дол. США. ОСОБА_1 01 серпня 2024 року засобами поштового зв`язку подав до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Київського апеляційного суду від 19 червня 2024 року (повний текст складено 27 червня 2024 року), у якій просить скасувати постанову апеляційного суду і залишити в силі рішення суду першої інстанції. У клопотанні, яке міститься у касаційній скарзі, ОСОБА_1 просить поновити строк на касаційне оскарження, мотивуючи тим, що у судовому засіданні 19 червня 2024 року апеляційним судом було проголошено лише вступну та резолютивну частину судового рішення. Постанова була отримана представником відповідача 09 липня 2024 року. Дана постанова зареєстрована в реєстрі судових рішень - 28 червня 2024 року, а загальний доступ дозволений - 01 липня 2024 року. Відсутність у особи повного тексту судового рішення об`єктивно унеможливлює подання обґрунтованої та змістовної касаційної скарги. Європейський суд з прав людини вказав, що вирішення питання щодо поновлення строку на оскарження перебуває в межах дискреційних повноважень національних судів, однак такі повноваження не є необмеженими. Від судів вимагається вказувати підстави (PONOMARYOV v. UKRAINE, № 3236/03, § 41, ЄСПЛ, від 3 квітня 2008 року). Учасник справи, якому повне судове рішення не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на касаційне оскарження, якщо касаційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому такого судового рішення (частина друга статті 390 ЦПК України). Аналіз касаційної скарги та доданих до неї матеріалів свідчить, що строк на касаційне оскарження пропущений з поважних причин. Тому суд, на підставі статті 390 ЦПК України, поновлює його. Підставою касаційного оскарження судового рішення у касаційній скарзі зазначається неправильне застосування норм матеріального права та порушення судом норм процесуального права, оскільки суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду та Верховного Суду України: від 18 вересня 2013 року у справі № 6-63цс13, від 02 липня 2014 року у справі № 6-79цс14 та від 13 грудня 2017 року у справі № 6-996цс17, та у постановах Верховного Суду: від 16 січня 2019 року у справі № 464/3790/16-ц, від 25 березня 2020 року у справі № 569/1646/14-ц, від 14 квітня 2020 року у справі № 628/3909/15, від 21 липня 2021 року у справі № 758/2418/17. Касаційна скарга мотивована тим, що: постанова апеляційного суду ухвалена з порушенням прав відповідача, гарантованих Конституцією України, норм матеріального та процесуального права. Висновок суду апеляційної інстанцій з приводу вирішення спору не ґрунтуються на законі та не відповідає фактичним обставинам справи, а також суперечать правовим висновкам Верховного суду. Поза увагою суду залишилися очевидні факти та обставини, що істотним чином впливають на правильне вирішення справи. Вирішуючи спір, суд повинен встановити наявність у особи, яка звернулась з позовом, суб`єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, на захист якого подано позов, тобто встановити чи є особа, за позовом якої (або в інтересах якої) порушено провадження у справі належним позивачем, відсутність права на позов в матеріальному розумінні тягне за собою прийняття рішення про відмову в задоволенні позову, незалежно від встановлених судом обставин, оскільки лише наявність права обумовлює виникнення у інших осіб відповідного обов`язку перед особою, якій таке право належить, яка може вимагати виконання такого обов`язку від інших осіб. Отже, лише встановивши наявність у особи, яка звернулася з позовом суб`єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, на захист яких подано позов, суд з`ясовує наявність, чи відсутність факту порушення або оспорення і відповідно приймає рішення про захист порушеного права, або відмовляє позивачу у захисті встановивши безпідставність та необґрунтованість заявлених позовних вимог; при розгляді справи суд першої інстанції вірно встановив, а апеляційній фактично визнав, що відповідач знайомий з позивачем. Знайомство відбулося в скрутний для позивача час, коли вирішувалось питання про його виселення з будинку в зв`язку з несплатою кредитної заборгованості перед фінансовими установами. На той час позивач міг бути позбавлений свого нерухомого майна за місцем проживання, а тому він звернувся до відповідача за допомогою. При нашій спільній розмові відповідач йому пояснив можливі шляхи для врегулювання його скрутного становища, але при цьому роз`яснив, що робота по його захисту підлягає оплаті, що ним не було заперечено. Виходячи з цього ми визначили фінансування наших витрат в розмірі 25 000 дол. США. В межах даних коштів відповідач був зобов`язаний консультувати позивача, готувати його судовий та забезпечувати фізичний захист. Діючи в межах цієї домовленості відповідачем було здійснено ряд заходів в суді, внаслідок яких фінансові претензії до позивача припинились, що підтверджується копіями рішень судів в справі № 372/2268/18 поданих до суду першої інстанції. Підтвердивши вищевказані обставини суд апеляційної інстанції проігнорував, а фактично однобоко проігнорував зміст боргової записки, а саме виявити справжню правову природу укладеного договору, а також надавати оцінку всім наявним доказам і залежно від установлених результатів - робити відповідні правові висновки, що вказує на незаконність рішення суду апеляційної інстанції. Такий правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 464/3790/16-ц, якій був проігнорований апеляційним судом; у разі пред`явлення позову про стягнення боргу за позикою, кредитор повинен підтвердити своє право вимагати від боржника виконання боргового зобов`язання. Для цього, з метою правильного застосування статей 1046. 1047 ЦК України, суд повинен установити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і його умови, що позивачем ігнорується. Подібні правові висновки викладені у постановах Верховного Суду України: від 18 вересня 2013 року у справі № 6-63цс13, від 02 липня 2014 року у справі № 6-79цс14 та від 13 грудня 2017 року у справі № 6-996цс17, та у постановах Верховного Суду: від 25 березня 2020 року у справі № 569/1646/14-ц, від 14 квітня 2020 року у справі № 628/3909/15, від 21 липня 2021 року у справі № 758/2418/17, але були залишені поза увагою апеляційним судом. Позивач в суді першої інстанції наполягав на тому, шо між сторонами виникли виключно позикові правовідносини, однак під час судового розгляду фактично визнав. що відповідач дійсно на оплатній основі надавав йому послуги із організацією правової допомоги, організацією фізичної охорони під час спорів та конфліктів з колекторами, однак посилався на те. що такі послуги він оплатив у повному обсязі і позикові зобов`язання за розпискою виникли окремо від іншого роду правовідносин між сторонами. При цьому позивач в судовому засіданні об`єктивно не спростував тверджень відповідача щодо істотних розбіжностей у даті написання розписки та даті фактичної передачі коштів, обставин і місця написання розписки, передумов і попередніх усних домовленостей сторін перед написанням розписки, дійсних правових наслідків, які сторони ставили за мету досягнути внаслідок написання цієї розписки. Відповідач під час судового розгляду категорично заперечив наявність свого вільного волевиявлення на укладення договору позики, внаслідок чого у нього б виникли грошові зобов`язання перед позивачем на суму 25 000 дол. США. Позивач це об`єктивно не спростував, а його доводи суд оцінив як непереконливі. Оскільки доводи відповідача с більш вірогідними з огляду на надані докази існування іншого роду правовідносин між сторонами, що опосередковано підтверджено навіть самим позивачем у судовому засіданні, що судом апеляційної інстанції було проігноровано та свідчить про незаконність постанови апеляційного суду. Апеляційний суд передчасно відмовив у задоволенні позову і ухвалив незаконне та необґрунтоване судове рішення. У відкритті касаційного провадження слід відмовити з таких мотивів. Апеляційний суд встановив, що 15 серпня 2020 року ОСОБА_2 передав ОСОБА_1 грошові кошти в сумі 25 000 дол. США, які останній отримав та зобов`язався повернути отримані кошти до 31 грудня 2020 року (а. с. 12). Звертаючись у суд із позовом позивач вказував, що договір позики був оформлений письмово розпискою, яка була написана власноручно відповідачем, оскільки він свої договірні зобов`язання за договором позики не виконав в повному обсязі, та до теперішнього часу не повернув отримані ним кошти у сумі, визначеній договором (вказаній у розписці), хоча повинен був виконати своє зобов`язання до 31 грудня 2020 року, тому він вимушений звернутися до суду з цим позовом. Для приватного права апріорі властивою є така засада, як розумність. Розумність характерна як для оцінки/врахування поведінки учасників цивільного обороту, тлумачення матеріальних приватно-правових норм, що здійснюється при вирішенні спорів, так і для тлумачення процесуальних норм (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 червня 2021 року у справі № 554/4741/19, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року у справі № 520/1185/16-ц, постанову Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20). Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України). Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду (див, зокрема, постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 19 лютого 2024 року у справі № 567/3/22 (провадження № 61-5252сво23)). Відсутність порушеного, невизнаного або оспореного відповідачем приватного (цивільного) права (інтересу) позивача є самостійною підставою для відмови в позові (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 березня 2023 року в справі № 753/8671/21 (провадження № 61-550св22), постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 вересня 2023 року у справі № 582/18/21 (провадження № 61-20968 сво 21)). Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року в справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19)). Спосіб захисту порушеного права повинен бути таким, що найефективніше захищає або відновляє порушене право позивача, тобто повинен бути належним. Належний спосіб захисту повинен гарантувати особі повне відновлення порушеного права та/або можливість отримання нею відповідного відшкодування (див. пункт 8.54 постанови Великої Палати Верховного Суду від 11 січня 2022 року всправі № 910/10784/16 (провадження № 12-30гс21)). Приватно-правовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема, до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права/інтересу; сплив позовної давності (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 листопада 2023 року в справі № 761/42030/21 (провадження № 61-12101св23), постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2023 року в справі № 607/20787/19 (провадження № 61-11625сво22)). Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України). Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення породжує, змінює або припиняє цивільних прав та обов`язків, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді: коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили (тобто оспорюваний правочин визнаний судом недійсним) (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 28 липня 2021 року в справі № 759/24061/19 (провадження № 61-8593св21)). Способом захисту цивільних прав та інтересів може бути, зокрема, примусове виконання обов`язку в натурі (пункт 5 частини другої статті 16 ЦК України). У статті 629 ЦК України закріплено один із фундаментів на якому базується цивільне право - обов`язковість договору. Тобто з укладенням договору та виникненням зобов`язання його сторони набувають обов`язки (а не лише суб`єктивні права), які вони мають виконувати. Не виконання обов`язків, встановлених договором, може відбуватися при: (1) розірванні договору за взаємною домовленістю сторін; (2) розірванні договору в судовому порядку; (3) відмові від договору в односторонньому порядку у випадках, передбачених договором та законом; (4) припинення зобов`язання на підставах, що містяться в главі 50 ЦК України; (5) недійсності договору (нікчемності договору або визнання його недійсним на підставі рішення суду) (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 23 січня 2019 року у справі № 355/385/17 (провадження № 61-30435сво18)). Тлумачення правочину - це з`ясування змісту дійсного одностороннього правочину чи договору (двостороннього або багатостороннього правочину), з тексту якого неможливо встановити справжню волю сторони (сторін). З урахуванням принципу тлумачення favor contractus (тлумачення договору на користь дійсності) сумніви щодо дійсності, чинності та виконуваності договору (правочину) повинні тлумачитися судом на користь його дійсності, чинності та виконуваності (див. постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 грудня 2022 року у справі № 753/8945/19 (провадження № 61-8829сво21)). За договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками (стаття 1046 ЦК України). Тлумачення статей 1046 та 1047 ЦК України свідчить, що по своїй суті розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видає боржник (позичальник) кредитору (позикодавцю) за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей (див., зокрема постанову Верховного Суду України від 18 січня 2017 року в справі № 6-2789цс16). Аналіз частини другої статті 1047 ЦК України дозволяє зробити висновок, що розписка не є формою договору, а може лише підтверджувати укладення договору позики. По своїй суті розписка позичальника є тільки замінником письмової форми договору позики, оскільки вона підписується тільки позичальником (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 25 квітня 2018 року в справі № 667/933/14-ц (провадження № 61-472св18)). Тлумачення абзацу 1 частини першої статті 1046, абзацу 1 частини першої статті 1049 ЦК України дозволяє стверджувати, що законодавцем не забороняється стягнення боргу за договором позики в іноземній валюті. Більше того, цивільним законодавством покладається обов`язок на позичальника повернути те, що він отримав на підставі договору позики. Це підтверджується використанням таких формулювань: «зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості» (абзац 1 частини першої статті 1046 ЦК України); «позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем)» (абзац 1 частини першої статті 1049 ЦК України) (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 06 лютого 2019 року в справі № 753/2362/17 (провадження № 61-36266св18)). Позика вважається повернутою в момент передання позикодавцеві речей, визначених родовими ознаками, або зарахування грошової суми, що позичалася, на його банківський рахунок (частина третя статті 1049 ЦК України). У частині 545 ЦК України передбачено презумпцію належності виконання обов`язку боржником, оскільки наявність боргового документа в боржника підтверджує виконання ним свого обов`язку. І навпаки, якщо борговий документ перебуває у кредитора, то це свідчить про неналежне виконання або невиконання боржником його обов`язку. У контексті презумпції належності виконання обов`язку боржником потрібно акцентувати на декількох аспектах: (а) формулювання «наявність боргового документа у боржника» варто розуміти розширено, адже такий документ може перебувати в іншої особи, яка на підставі статті 528 ЦК України виконала зобов`язання; (б) вона є спростовною, якщо кредитор доведе протилежне. Тобто кредитор має можливість доказати той факт, що не зважаючи на «знаходження» в боржника (іншої особи) боргового документа, він не виконав свій обов`язок належно; (в) у частині третій статті 545 ЦК України регулюються як матеріальні, так і процесуальні відносини. Матеріальні втілюються в тому, що наявність боргового документа в боржника (іншої особи) свідчить про належність виконання зобов`язання. У свою чергу, процесуальні відносини проявляються в тому, що презумпція належності виконання розподіляє обов`язки з доказування обставин під час судового спору; (г) частина третя статті 545 ЦК України не охоплює всіх підстав підтвердження виконання зобов`язання, перерахованих у статті 545 ЦК України. Це пов`язано з тим, що і розписка про одержання виконання доводить належність виконання боржником обов`язків, особливо у тих випадках, за яких кредитору не передавався борговий документ. Тобто й наявність у боржника (іншої особи) розписки кредитора про одержання виконання підтверджує належність виконання боржником свого обов`язку (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 19 грудня 2018 року в справі № 544/174/17 (провадження № 61-21724св18)). У постанові Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року у справі № 6-63цс13 зазначено, що «залишаючи без змін рішення апеляційного суду про відмову в задоволенні позову ОСОБА_1 про стягнення боргу, суд касаційної інстанції погодився з висновками апеляційного суду, який застосував до спірних правовідносин статті 1046, 1047 ЦК України й виходив із того, що: з договору позики не вбачається, що ОСОБА_2 взяв кошти та зобов`язався повернути їх до 05 грудня 2008 року, оскільки в договорі вказано, що ОСОБА_2 «бере» у ОСОБА_1 кошти в розмірі 300 тис. дол.; договір позики не відповідає вимогам, установленим для правочинів, які укладаються в письмовій формі, а саме: договір позики в цій справі підписаний лише однією стороною - ОСОБА_2 - і не підписаний позикодавцем (позивачем); на другій сторінці договору біля запису щодо зобов`язання повернути кошти до 5 грудня 2008 року відсутній підпис ОСОБА_2; договір не містить назви та коду валюти. Судом першої інстанції встановлено, що між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 виникли правовідносини на підставі договору позики. Від імені ОСОБА_2 написано документ, який названо договором позики та згідно з яким останній брав у ОСОБА_1 300 тис. дол. і зобов`язався в разі несвоєчасного погашення позики виплатити борг шляхом продажу свого майна тощо. Позичальник свої зобов`язання не виконав, борг не повернув, про що свідчив наявний у позивача оригінал зазначеного договору позики. Письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику. Договір позики є двостороннім правочином, а також він є одностороннім договором, оскільки після укладення цього договору всі обов`язки за договором позики, у тому числі повернення предмета позики або рівної кількості речей того ж роду та такої ж якості, несе позичальник, а позикодавець набуває за цим договором тільки права. За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання боржником від кредитора певної грошової суми або речей. Отже, досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, незалежно від найменування документа, і залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки. Суд касаційної інстанції у справі, яка переглядається, передчасно погодився з висновками апеляційного суду, який: не врахував, що письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику; не визначився, який саме документ складений відповідачем - договір позики чи розписка про отримання від позикодавця грошових коштів, та не встановив справжньої правової природи зазначеного документа, незалежно від його найменування». У постанові Верховного Суду України від 24 лютого 2016 року у справі № 6-50цс16 зроблено висновок, що «договір позики вважається укладеним в момент здійснення дій з передачі предмета договору на основі попередньої домовленості (пункт 2 частини першої статті 1046 ЦК України).Ця особливість реальних договорів зазначена в частині другій статті 640 ЦК України, за якою якщо відповідно до акта цивільного законодавства для укладення договору необхідні також передання майна або вчинення іншої дії, договір є укладеним з моменту передання відповідного майна або вчинення певної дії. Письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, а й передачі грошової суми позичальнику». У постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 723/304/16-ц (провадження № 14-360цс19) зазначено, що: «за своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який боржник видає кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей. Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, а також надавати оцінку всім наявним доказам і залежно від установлених результатів - робити відповідні правові висновки». У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року в справі № 464/3790/16-ц (провадження № 14-465цс18) вказано, що: «за своїми правовими ознаками договір позики є реальним, одностороннім (оскільки, укладаючи договір, лише одна сторона - позичальник зобов`язується до здійснення дії (до повернення позики), а інша сторона - позикодавець стає кредитором, набуваючи тільки право вимоги), оплатним або безоплатним правочином, на підтвердження якого може бути надана розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику. За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який боржник видає кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей. Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, а також надавати оцінку всім наявним доказам і залежно від установлених результатів - робити відповідні правові висновки». У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 25 січня 2023 року в справі № 369/11450/19 (провадження № 61-10412св21) вказано, що: «за своїми правовими ознаками договір позики є реальною, односторонньою, оплатною або безоплатною угодою, на підтвердження якої може бути надана розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику. У разі пред`явлення позову про стягнення боргу позивач повинен підтвердити своє право вимагати від відповідача виконання боргового зобов`язання. З метою правильного застосування статей 1046, 1047 ЦК України суд повинен встановити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і його умов. Такі правові висновки про застосування статей 1046, 1047 ЦК України викладені у постановах Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року у справі № 6-63цс13, від 02 липня 2014 року у справі № 6-79цс14 та від 13 грудня 2017 року у справі № 6-996цс17. Підстав відступити від таких висновків Верховний Суд не встановив». Боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов`язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом (стаття 625 ЦК України). У статті 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов`язання незалежно від підстав його виникнення (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 16 травня 2018 року у справі № 686/21962/15-ц (провадження № 14-16цс18)). Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина перша статті 81 ЦПК України). Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України). Апеляційний суд встановив, що відповідно до змісту долученого до справи договору позики від 15 серпня 2020 року, його підписано ОСОБА_1 , як позичальником та він є документом, який видається боржником кредитору, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчує як отримання боржником від кредитора грошової суми в розмірі 25 000 дол. США, так і зобов`язання повернути вказану суму до 31 грудня 2020 року; надана позивачем копія договору про отримання коштів є належним та допустимим доказом виникнення боргового зобов`язання; цей договір позики сторони уклали відповідно до вимог статті 1047 ЦК України та є не лише підтвердженням укладення договору, а й передачі позикодавцем грошової суми позичальнику; відповідачем не надано будь-яких належних та достатніх доказів (рішень суду) щодо недійсності вчиненого правочину від 15 серпня 2020 року на суму 25 000 дол. США; підписавши договір позики ОСОБА_1 взяв на себе зобов`язання повернути кошти. Узгодження сторонами істотних умов договору позики, як то суми боргу, та зобов`язання її повернення до визначеного у розписці строку, та, відповідно, факт отримання грошових коштів підтверджується змістом розписки; відповідачем у встановленому законом порядку не спростовано презумпцію правомірності правочину. За таких обставин, установивши, що одержаних в позику коштів позичальник не повернув, апеляційний суд зробив обґрунтований висновок про задоволення позову. Посилання у касаційній скарзі на висновки, зроблені у постановах Верховного Суду Українита Верховного Суду: від 18 вересня 2013 року у справі № 6-63цс13, від 02 липня 2014 року у справі № 6-79цс14, від 13 грудня 2017 року у справі № 6-996цс17, від 16 січня 2019 року у справі № 464/3790/16-ц, від 25 березня 2020 року у справі № 569/1646/14-ц, від 14 квітня 2020 року у справі № 628/3909/15, від 21 липня 2021 року у справі № 758/2418/17, необґрунтовані, оскільки не свідчить про те, що апеляційний суд застосував норму права без урахування указаних висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах. Європейський суд з прав людини зауважує, що спосіб, у який стаття 6 Конвенції застосовується до апеляційних та касаційних судів, має залежати від особливостей процесуального характеру, а також до уваги мають бути взяті норми внутрішнього законодавства та роль касаційних судів у них. Вимоги до прийнятності апеляції з питань права мають бути більш жорсткими ніж для звичайної апеляційної скарги. З урахуванням особливого характеру ролі Верховного Суду, як касаційного суду, процедура, яка застосовується у Верховному Суді може бути більш формальною (LEVAGES PRESTATIONS SERVICES v. FRANCE, № 21920/93, § 45, ЄСПЛ, від 23 жовтня 1996 року; BRUALLA GOMEZ DE LA TORRE v. SPAIN, № 26737/95, § 37, 38, ЄСПЛ, від 19 грудня 1997 року). Аналіз змісту касаційної скарги та оскарженої постанови апеляційного суду свідчить, що касаційна скарга є необґрунтованою, оскільки Верховний Суд уже викладав у своїй постанові висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку. У разі подання касаційної скарги на підставі пункту 1 частини другої статті 389 цього Кодексу суд може визнати таку касаційну скаргу необґрунтованою та відмовити у відкритті касаційного провадження, якщо Верховний Суд уже викладав у своїй постанові висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку (крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку або коли Верховний Суд вважатиме за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах) (пункт 5 частини другої статті 394 ЦПК України). Керуючись статтями 260, 390, 394 ЦПК України Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

УХВАЛИВ: Поновити ОСОБА_1 строк на касаційне оскарження постанови Київського апеляційного суду від 19 червня 2024 року. Відмовити ОСОБА_1 у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою на постанову Київського апеляційного суду від 19 червня 2024 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості. Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та оскарженню не підлягає. Судді: В. І. Крат І. О. Дундар Є. В. Краснощоков