Постанова Другий апеляційний адміністративний суд № 520/8207/22

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 05 серпня 2024 р.Справа № 520/8207/22 Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії: Головуючого судді: Любчич Л.В., Суддів: Присяжнюк О.В. , Спаскіна О.А. , за участю секретаря судового засідання Труфанової К.М. розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційними скаргами Офісу Генерального прокурора, Спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Східного регіону, Спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Центрального регіону на рішення Харківського окружного адміністративного суду від 20.12.2022, головуючий суддя І інстанції: Мельников Р.В., майдан Свободи, 6, м. Харків, 61022, по справі № 520/8207/22 за позовом ОСОБА_1 до Офісу Генерального прокурора, Спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Східного регіону, Спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Центрального регіону про визнання протиправною бездіяльності та зобов`язання вчинити певні дії ВСТАНОВИВ: ОСОБА_1 (надалі - позивач, ОСОБА_1 ) звернувся до Харківського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Офісу Генерального прокурора (надалі - відповідач1, апелянт1, Офіс ГП), Спеціалізованої прокуратури у військовій та оборонній сфері об`єднаних сил (надалі - відповідач2, СП ВОС ОС), Спеціалізованої прокуратури у військовій та оборонній сфері Центрального регіону (надалі - відповідач2, СП ВОС ЦР), в якому просив суд: - визнати протиправною бездіяльність СП ВОС ЦР, Офіс ГП, СП ВОС ОС щодо невиплати йому щомісячної додаткової грошової винагороди, передбаченої постановою Кабінету Міністрів України №889 від 22.09.2010; - зобов`язати СП ВОС ЦР нарахувати та виплатити йому щомісячну додаткову грошову винагороду, передбачену постановою Кабінету Міністрів України №889 від 22.09.2010, за період з 03.02.2015 по 18.08.2018; - зобов`язати Офіс ГП нарахувати та виплатити йому щомісячну додаткову грошову винагороду, передбачену постановою Кабінету Міністрів України №889 від 22.09.2010, за період з 19.08.2015 по 31.01.2018; - зобов`язати СП ВОС ОС нарахувати та виплатити йому щомісячну додаткову грошову винагороду, передбачену постановою Кабінету Міністрів України №889 від 22.09.2010, за період з 01.02.2018 по 28.02.2018. Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 20 грудня 2022 року адміністративний позов ОСОБА_1 задоволено частково. Визнано протиправною бездіяльність СП ВОС ЦР, Офісу ГП, СП ВОС ОС щодо невиплати ОСОБА_1 щомісячної додаткової грошової винагороди, передбаченої постановою Кабінету Міністрів України №889 від 22.09.2010. Зобов`язано СП ВОС ОС нарахувати та виплатити ОСОБА_1 щомісячну додаткову грошову винагороду, передбачену постановою Кабінету Міністрів України №889 від 22.09.2010, за період з 03.02.2015 по 28.02.2018. У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено. Не погодившись із рішенням суду першої інстанції в частині задоволення позову, СП ВОС ЦР, Офіс ГП, СП ВОС ОС подали апеляційні скарги, в яких, посилаючись на незаконність та необґрунтованість рішення суду першої інстанції, просили скасувати рішення Харківського окружного адміністративного суду від 11 травня 2023 року у цій частині та ухвалити постанову, якою відмовити у задоволенні позовних вимог. В обґрунтування вимог апеляційної скарги, Офіс ГП вказує на неузгодженість нормативно-правового регулювання порядку виплати військовим прокурорам спірної щомісячної додаткової грошової винагороди, передбаченої постановою Кабінету Міністрів України №889 від 22.09.2010. Вважає, що відповідно до Інструкції № 595 від 15.11.2010 позивач не набув право на отримання відповідної щомісячної додаткової грошової винагороди. Посилаючись на постанови Верховного Суду від 01.03.2018 по справі № 761/17387/17, від 19.06.2018 у справі № 825/1138/17, від 18.07.2018 у справі № 826/5785/16, від 03.10.2018 у справі № 817/1207/17, від 26.06.2019 у справі № 826/7920/17, від 04.11.2014 у справі № 21-473а14, від 03.03.2015 у справі № 21-32а15, стверджує, що щомісячна додаткова грошова винагорода має окремий, особливий і разовий вираз виплати, позаяк виплачується тільки тим категоріям військовослужбовців, який наведений у цій постанові. У зв`язку з наведеним вважає помилковим висновок суду першої інстанції про наявність підстав для задоволення позову. В обґрунтування вимог апеляційної скарги СП ВОС ЦР вказує на неузгодженість нормативно-правового регулювання порядку виплати військовим прокурорам спірної щомісячної додаткової грошової винагороди зокрема профільного Закону України «Про прокуратуру» та Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» (надалі - Закон 2011-ХІІ). Стверджує, що оскільки Закон України «Про прокуратуру» та Постанова № 505 мають вичерпний перелік складових грошового забезпечення, суд першої інстанції безпідставно послався на чинну на момент існування спірних правовідносин ч. 4 ст. Законом України «Про прокуратуру», відповідно до якої на військовослужбовців військової прокуратури поширюються усі передбачені Законом України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" та іншими законодавчими актами про військову службу соціальні і правові гарантії. В обґрунтування вимог апеляційної скарги, СП ВОС ОС вказує на неузгодженість нормативно-правового регулювання порядку виплати військовим прокурорам спірної щомісячної додаткової грошової винагороди. Посилався на природу спірної виплати з огляду на висновки, викладені у постановах Верховного Суду від 04.11.2014 у справі № 21-473а14, від 03.03.2015 у справі № 21-32а15. Позивач не погодився з доводами апеляційних скарг подав на них відзив, у якому просив апеляційні скарги залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін. Ухвалою Другого апеляційного адміністративного суду від 05.08.2024, постановленою без виходу до нарадчої кімнати, замінено Спеціалізовану прокуратуру у військовій та оборонній сфері об`єднаних сил та Спеціалізованої прокуратури у військовій та оборонній сфері Центрального регіону на їх правонаступників - Спеціалізовану прокуратуру у сфері оборони Східного регіону та Спеціалізовану прокуратуру у сфері оборони Центрального регіону відповідно. Позивач в судове засідання не прибув, про дату, час та місце розгляду справи повідомлений належним чином, подав клопотання про розгляд справи без його участі. Представник Офіс ГП наполягала на розгляді справи в судовому засіданні під час повітряної тривоги, підтримала вимоги апеляційної скарги. Представники інших апелянтів у судовому засіданні підтримали вимоги своїх апеляційних скарг. Згідно з положеннями ч. 3 ст. 308 КАС України, суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Колегія суддів, вислухавши суддю-доповідача, заслухавши представників апелянтів, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційних скарг, дослідивши докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційних скаргах та відзиві на них, дійшла висновку, що апеляційні скарги не підлягають задоволенню з таких підстав. Судовим розглядом були встановлені наступні обставини. ОСОБА_1 з 01.08.2003 проходив військову службу у Збройних Силах України та був відряджений до Генеральної прокуратури України із залишенням на військовій службі. Як зазначено позивачем у позовній заяві, він з червня 2004 року по 26.12.2019 безперервно проходив службу в органах прокуратури України на посадах помічника військового прокурора Харківського гарнізону військової прокуратури Центрального регіону України, прокурора відділу нагляду за додержанням законів у військових формуваннях військової прокуратури Центрального регіону України, заступника військового прокурора Білоцерківського гарнізону військової прокуратури Центрального регіону України, прокурора військової прокуратури Харківського гарнізону військової прокуратури Центрального регіону України, прокурора військової прокуратури Харківського гарнізону військової прокуратури сил антитерористичної операції, прокурора відділу військової прокуратури сил антитерористичної операції, прокурора відділу військової прокуратури об`єднаних сил, що підтверджується витягом з послужного списку від 26.12.2019. 26.12.2019 наказом військового прокурора об`єднаних сил №759к від 19.12.2019 позивача було звільнено з посади прокурора відділу роботи з кадрами військової прокуратури об`єднаних сил, виключено зі списків особового складу військової прокуратури об`єднаних сил, усіх видів забезпечення. Підставою прийняття такого рішення був наказ Міністра оборони України від 13.12.2019 №709 (додаток до позову 5), яким відповідно до пункту 18 розділу II Прикінцевих і перехідних положень Закону України від 19.09.2019 №113-ІХ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформування органів прокуратури» та пункту 2 частини п`ятої статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» позивача звільнено з військової служби у запас за підпунктом «г» (у зв`язку із скороченням штатів або проведенням організаційних заходів). Разом з тим, позивачем у позовній заяві вказано, що за час служби з 03.02.2015 по 01.03.2018 йому не виплачувалось грошове забезпечення в повному обсязі, при звільненні з військової служби він у день звільнення не був розрахований у повному обсязі. Так, позивачем у позовній заяві наголошено на обставинах того, що 02.02.2015 між ним та Міністерством оборони України було укладено контракт про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України та згідно наказу Міністерства оброни України №61 від 02.02.2015 його було відряджено до Генеральної прокуратури України, де з 03.02.2015 обіймав прокурорські посади в органах військової прокуратури. З огляду на викладене, на переконання позивача, він має право на отримання щомісячної додаткової грошової винагороди за час проходження військової служби за період з 03.02.2015 по 01.03.2018 у розмірі, передбаченому постановою Кабінетом Міністрів України «Питання грошового забезпечення окремих категорій військовослужбовців Збройних Сил, Державної прикордонної служби, Національної гвардії, Служби зовнішньої розвідки та осіб начальницького складу органів і підрозділів цивільного захисту Державної служби з надзвичайних ситуацій» від 22.09.2010 №889 (далі - Постанова №889). Однак, як зазначає позивач, з 03.02.2015 (з моменту набуття статусу військовослужбовця) та до 01.03.2018 (завершення дії Постанови №889 та передбаченої нею винагороди), відповідачами за періоди роботи з 03.02.2015 по 18.08.2015, з 19.08.2015 по 31.01.2018, за лютий 2018 року вказана щомісячна додаткова грошова винагорода протиправно не нараховувалась та не виплачувалась позивачу. Вважаючи свої права порушеними, позивач звернувся до суду з цим позовом. Задовольняючи позовні вимоги частково суд першої інстанції суд першої інстанції виходив з наявності у позивача права на отримання у складі його грошового забезпечення спірної щомісячної додаткової грошової допомоги. Відповідно до ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Колегія суддів вказує, що ця конституційна норма втілює засадничу складову принципу законності, відповідно до якої суб`єктам владних повноважень дозволено робити тільки те, на що їх прямо уповноважує закон. Ця конституційна норма вимагає дотримуватися приписів Закону як підстави для вчинення суб`єктом владних повноважень активних дій. Закон, своєю чергою, визначає, описує, який юридичних факт чи їх сукупність повинні бути наявними для того, щоб у владного суб`єкта виникли повноваження діяти тим чи іншим чином. Будь-яка діяльність та будь-яке рішення суб`єкта владних повноважень за відсутності таких юридичних фактів, визначених законом, буде проявом свавільності. Конструкція "в межах повноважень" у розумінні ст. 19 Конституції України стосується обсягу повноважень і вказує на необхідність суб`єкту владних повноважень діяти виключно в тих межах, на які їх уповноважили Конституція та закони України. Це означає, що суб`єктам владних повноважень заборонено вчиняти будь-які дії або приймати будь-які рішення, можливість вчинення чи прийняття яких прямо не передбачена в тексті закону для певного випадку. Будь-які такі рішення або дії будуть проявом свавільності. Нарешті, "у спосіб" у тексті ч. 2 ст. 19 Конституції України вказує на те, що, по-перше, спосіб вчинення дій і прийняття рішень обов`язково має бути встановлений законом. Положення ч. 2 ст. 19 Конституції вимагає того, щоб і підстави вчинення дій та прийняття рішень суб`єктами владних повноважень, і межі їхніх повноважень, і спосіб вчинення дій та прийняття рішень були або встановлені на конституційному рівні, або закріплені на рівні закону. По-друге, суб`єкти владних повноважень зобов`язані діяти й приймати рішення саме в такий спосіб, який передбачений законом, тобто неухильно дотримуватися визначеної на рівні закону процедури вчинення юридично значущих дій та прийняття обов`язкових для інших суб`єктів рішень. По-третє, суб`єкти владних повноважень не мають права вчиняти дії чи приймати рішення свавільно, тобто у спосіб, відмінний від того, який визначений законом. Суд також звертає увагу на відсутність ієрархічного підпорядкування вимог ч. 2 ст. 19 Конституції України. Жодна з них не є важливішою за іншу. Суб`єкти владних повноважень можуть діяти та приймати рішення виключно з дотримання усіх трьох із них одночасно. Таким чином, порушення владним суб`єктом визначеної законом процедури вчинення дій або прийняття рішень є настільки ж неприпустимим, як і вчинення ним дій (прийняття рішень) без уповноваження законом. Згідно з ч. 5 ст. 17 Конституції України держава забезпечує соціальний захист громадян України, які перебувають на службі у Збройних Силах України та в інших військових формуваннях, а також членів їхніх сімей . Відповідно до ч. 9 ст. 6 Закону України "Про військовий обов`язок і військову службу" військовослужбовці Збройних Сил України та інших військових формувань можуть бути відряджені до державних органів, підприємств, установ, організацій, а також державних та комунальних закладів освіти для виконання завдань в інтересах оборони держави та її безпеки із залишенням на військовій службі. Перелік посад, що заміщуються військовослужбовцями у таких державних органах, на підприємствах, в установах, організаціях, а також державних та комунальних закладів освіти, затверджується Президентом України. Положеннями ст. 46-1 Закону України «Про прокуратуру» від 05.11.1991 №1789-ХІІ у редакції Закону України від 14.08.2014 №1642-VII визначено, що військовими прокурорами і слідчими призначаються громадяни з числа офіцерів, які проходять військову службу або перебувають у запасі і мають вищу юридичну освіту. В окремих випадках за наказом Генерального прокурора України на посади прокурорів та слідчих військових прокуратур можуть бути призначені особи, які не є військовослужбовцями і не перебувають у запасі та відповідають вимогам статті 46 цього Закону. Військовослужбовці військових прокуратур у своїй діяльності керуються Законом України "Про прокуратуру" і проходять військову службу відповідно до Закону України "Про військовий обов`язок і військову службу" та інших законодавчих актів України, якими встановлено правові та соціальні гарантії, пенсійне, медичне та інші види забезпечення, передбачені законодавством для осіб офіцерського складу Збройних Сил України. Відповідно до ч. 9 ст. 49 Закону України «Про прокуратуру» від 05.11.1991 №1789-ХІІ у редакції Закону України від 14.08.2014 №1642-VII на військовослужбовців військових прокуратур поширюються усі передбачені Законом України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" та іншим законодавством про військову службу соціальні і правові гарантії. З 16.07.2015 відповідно до ч. 4 ст. 27 Закону України "Про прокуратуру" від 14.10.2014 №1697-VII в редакції Закону України від 02.07.2015 №578-VIII, військовими прокурорами призначаються громадяни з числа офіцерів, які проходять військову службу або перебувають у запасі і мають вищу юридичну освіту за умови укладення ними контракту про проходження служби осіб офіцерського складу у військовій прокуратурі. Порядок проходження військової служби громадянами України у військовій прокуратурі визначається відповідним положенням, яке затверджується Президентом України. В окремих випадках за наказом Генерального прокурора України на посади прокурорів та слідчих військової прокуратури можуть бути призначені особи, які не є військовослужбовцями і не перебувають у запасі та відповідають вимогам частин першої та п`ятої цієї статті. Військовослужбовці військової прокуратури у своїй діяльності керуються Законом України "Про прокуратуру" і проходять військову службу відповідно до Закону України "Про військовий обов`язок і військову службу" та інших законодавчих актів України, якими встановлено правові та соціальні гарантії, пенсійне, медичне та інші види забезпечення, передбачені законодавством для осіб офіцерського складу Збройних Сил України. Військові звання вищого офіцерського складу військовослужбовцям військової прокуратури присвоюються Президентом України, інші військові звання - відповідно до встановленого законодавством порядку проходження військової служби. Відповідно до ч. 1 ст. 81 Закону України "Про прокуратуру" заробітна плата прокурора регулюється цим Законом та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами. Згідно ч. 2 ст. 81 Закону України "Про прокуратуру" заробітна плата прокурора складається з посадового окладу, премій та надбавок за: 1) вислугу років; 2) виконання обов`язків на адміністративній посаді та інших виплат, передбачених законодавством. Згідно з ч. 8 ст. 81 Закону України "Про прокуратуру" грошове забезпечення військовослужбовців, які проходять службу в органах прокуратури на прокурорсько-слідчих посадах, складається з посадового окладу та інших виплат, встановлених цим Законом. Відповідно до п. 4-1 постанови Кабінету Міністрів України від 31.05.2012 № 505 «Про упорядкування структури та умов оплати праці працівників органів прокуратури» грошове забезпечення військовослужбовців, які проходять військову службу в органах прокуратури на прокурорсько-слідчих посадах, складається з посадового окладу та інших виплат, установлених цією постановою, а також окладу за військовим званням та надбавки за вислугу років у розмірі і порядку, визначених законодавством для військовослужбовців. Відповідно до ч. 4 ст. 83 Закону України "Про прокуратуру" на військовослужбовців військової прокуратури поширюються усі передбачені Законом України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" та іншими законодавчими актами про військову службу соціальні і правові гарантії. Відповідно до ч. 2 ст. 9 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" до складу грошового забезпечення військовослужбовця входять: посадовий оклад, оклад за військовим званням; щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія); одноразові додаткові види грошового забезпечення. Згідно ч. 4 ст. 9 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" грошове забезпечення виплачується у розмірах, що встановлюються Кабінетом Міністрів України, та повинно забезпечувати достатні матеріальні умови для комплектування Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань та правоохоронних органів кваліфікованим особовим складом, враховувати характер, умови служби, стимулювати досягнення високих результатів у службовій діяльності. Порядок виплати грошового забезпечення визначається Міністром оборони України, керівниками центральних органів виконавчої влади, що мають у своєму підпорядкуванні утворені відповідно до законів України військові формування та правоохоронні органи, керівниками розвідувальних органів України. Постановою Кабінету Міністрів України від 22.09.2010 № 889 «Питання грошового забезпечення окремих категорій військовослужбовців Збройних Сил, Державної прикордонної служби, Національної гвардії, Служби зовнішньої розвідки та осіб начальницького складу органів і підрозділів цивільного захисту Державної служби з надзвичайних ситуацій», зокрема пунктом 1, установлено щомісячну додаткову грошову винагороду: 1) військовослужбовцям (крім військовослужбовців строкової військової служби), які займають посади у Військово-Морських Силах Збройних Сил та Морській охороні Державної прикордонної служби, посади наземних авіаційних спеціалістів, що забезпечують безпеку польотів літаків та вертольотів, у військових частинах і підрозділах Повітряних Сил та Сухопутних військ Збройних Сил, посади у військових частинах і підрозділах високомобільних десантних військ та спеціального призначення Збройних Сил, і військовослужбовцям (крім військовослужбовців строкової військової служби) льотного складу Збройних Сил, Національної гвардії та Державної прикордонної служби - у розмірі, що не перевищує місячне грошове забезпечення; 2) військовослужбовцям Збройних Сил (крім тих, що зазначені у підпункті 1 цього пункту, та військовослужбовців строкової військової служби): з 1 квітня 2013 р. - у розмірі, що не перевищує 20 відсотків місячного грошового забезпечення; з 1 вересня 2013 р. - у розмірі, що не перевищує 40 відсотків місячного грошового забезпечення; з 1 січня 2014 р. - у розмірі, що не перевищує 60 відсотків місячного грошового забезпечення; з 1 квітня 2014 р. - у розмірі, що не перевищує 80 відсотків місячного грошового забезпечення; з 1 липня 2014 р. - у розмірі, що не перевищує місячне грошове забезпечення; 3) особам начальницького складу, які проходять службу на посадах льотного складу органів і підрозділів цивільного захисту Державної служби з надзвичайних ситуацій, - у розмірі, що не перевищує місячне грошове забезпечення; 4) військовослужбовцям Національної гвардії (крім тих, що зазначені в підпункті 1 цього пункту, та військовослужбовців строкової військової служби) - у розмірі, що не перевищує місячне грошове забезпечення: 5) військовослужбовцям Державної прикордонної служби (крім тих, що зазначені в підпункті 1 цього пункту, та військовослужбовців строкової військової служби) - у розмірі, що не перевищує місячне грошове забезпечення; 6) співробітникам кадрового складу (військовослужбовцям) Служби зовнішньої розвідки - у розмірі, що не перевищує місячне грошове забезпечення. Згідно з пунктом 2 Постанови № 889 граничні розміри, порядок та умови виплати щомісячної додаткової грошової винагороди, передбаченої пунктом 1 цієї постанови, визначаються Міністерством оборони, Міністерством внутрішніх справ, Адміністрацією Державної прикордонної служби, Службою зовнішньої розвідки за погодженням з Міністерством соціальної політики і Міністерством фінансів у межах затвердженого фонду грошового забезпечення. На виконання постанови № 889 Міністр оборони України наказом від 15.11.2010 затвердив Інструкцію про розміри і порядок виплати щомісячної додаткової грошової винагороди військовослужбовцям Збройних Сил України № 595 (далі - Інструкція № 595). Згідно п.п. 3, 4 Інструкції № 595 до місячного грошового забезпечення, з якого визначається винагорода, включаються посадовий оклад, оклад за військовим званням та щомісячні додаткові види грошового забезпечення (крім винагород та морського грошового забезпечення), на які військовослужбовець має право за займаною ним штатною посадою (посадою, до тимчасового виконання обов`язків за якою він допущений). Виплата винагороди здійснюється з того дня, з якого військовослужбовці стали до виконання обов`язків за посадами, але не раніше дня видання наказу про призначення, і до дня їх звільнення від виконання обов`язків за посадами включно (у тому числі й у разі тимчасового виконання обов`язків за посадами, до яких вони допущені наказами відповідних командирів (начальників)). Відповідно до п. 5 Інструкції № 595 винагорода виплачується військовослужбовцям за місцем штатної служби за минулий місяць одночасно з виплатою грошового забезпечення за поточний місяць на підставі наказу командира (начальника) військової частини (установи, організації); командирам (начальникам) військових частин (установ, організацій) - на підставі наказів вищих командирів (начальників). Пунктами 8, 9 Інструкції № 595 встановлено, що винагорода не включається до складу грошового забезпечення, з якого здійснюється обчислення одноразових додаткових видів грошового забезпечення. Розміри винагороди встановлюються наказами Міністерства оборони України (начальника Головного управління розвідки Міністерства оборони України) з урахуванням конкретної військової частини, займаної посади та особливостей умов проходження служби у межах видатків на грошове забезпечення, передбачених для Міністерства оборони України (Головного управління розвідки Міністерства оборони України) у державному бюджеті України на відповідний рік. Наказом Міністра оборони України від 24.10.2016 відповідно до постанови № 889 затверджено Інструкцію про розміри і порядок виплати щомісячної додаткової грошової винагороди військовослужбовцям Збройних Сил України № 550 (далі - Інструкція № 550) та визнано таким, що втратив чинність, наказ Міністра оборони України від 15 листопада 2010 року № 595 «Про затвердження Інструкції про розміри і порядок виплати щомісячної додаткової грошової винагороди військовослужбовцям Збройних Сил України». Пунктом 1 Інструкції № 550 встановлено, що вона визначає порядок та умови виплати особам офіцерського складу, особам рядового, сержантського і старшинського складу, які проходять військову службу за контрактом (далі - військовослужбовці), які займають посади в органах військового управління, з`єднаннях, військових частинах, вищих військових навчальних закладах і військових навчальних підрозділах вищих навчальних закладів, установах та організаціях Збройних Сил України (далі - військові частини), щомісячної додаткової грошової винагороди (далі - винагорода). Відповідно до п. 3 Інструкції № 550 до місячного грошового забезпечення, з якого визначається винагорода, включаються посадовий оклад, оклад за військовим званням та щомісячні додаткові види грошового забезпечення (крім винагород та морського грошового забезпечення), на які військовослужбовець має право за займаною ним штатною посадою (посадою, до тимчасового виконання обов`язків за якою він допущений). Згідно з п. 5 Інструкції № 550 винагорода виплачується військовослужбовцям за місцем штатної служби одночасно з виплатою грошового забезпечення на підставі наказу командира (начальника) військової частини (установи, організації); командирам (начальникам) військових частин (установ, організацій) - на підставі наказів вищих командирів (начальників). Пунктами 8-9 Інструкції № 550 встановлено, що грошова винагорода не включається до складу грошового забезпечення, з якого здійснюється обчислення одноразових додаткових видів грошового забезпечення. Розміри винагороди встановлюються наказами Міністерства оборони України (начальника Головного управління розвідки Міністерства оборони України) з урахуванням конкретної військової частини, займаної посади та особливостей умов проходження служби у межах видатків на грошове забезпечення, передбачених для Міністерства оборони України (Головного управління розвідки Міністерства оборони України) у державному бюджеті України на відповідний рік. Отже, структура грошового забезпечення військовослужбовців визначена законом, а тому не може бути звужена нормами підзаконних нормативно-правових актів. Зі змісту Постанови № 889 вбачається, що щомісячна додаткова грошова винагорода відповідає ознакам щомісячних додаткових видів грошового забезпечення, оскільки є щомісячною та має постійний характер. Встановлення підзаконним нормативно-правовим актом порядку та умов виплати щомісячної додаткової грошової винагороди не може звужувати чи заперечувати права на отримання такої винагороди, встановленого актом вищої юридичної сили. Ієрархічні колізії нормативно-правових актів долаються шляхом застосування норми, яка закріплена в нормативно-правовому акті, що має вищу юридичну силу. Застосуванню підлягають норми Закону № 2011-ХІІ та Постанови № 889, а не інструкцій № 595 та №

550. Вказаний висновок відповідає висновку щодо застосуванню норм Закону № 2011-ХІІ та Постанови № 889, а не інструкцій № 595 та № 550, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 10 листопада 2021року по справі № 825/997/17. Враховуючи вищевикладене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що оскільки пп.2 п. 1 Постанови № 889 встановлено щомісячну додаткову грошову винагороду, зокрема, військовослужбовцям Збройних Сил (крім тих, що зазначені у підпункті 1 цього пункту, та військовослужбовців строкової військової служби), тому позивач має право на отримання щомісячної додаткової грошової винагороди за спірний період. Отже, у спірний період відповідачі повинні були нараховувати та виплачувати позивачу щомісячну додаткову грошову винагороду. Натомість, відповідачами за час проходження служби за період з 03.02.2015 по 28.02.2018 протиправно не нараховувалась та не виплачувалась позивачу щомісячна додаткова грошова винагорода у розмірі, передбаченому Постановою №889. Враховуючи вищевикладене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про наявність підстав для визнання протиправною бездіяльності апелянтів щодо невиплати позивачеві щомісячної додаткової грошової винагороди, передбаченої постановою Кабінету Міністрів України №889 від 22.09.2010. Стосовно посилання апелянтів на постанови Верховного Суду від 01.03.2018 по справі № 761/17387/17, від 19.06.2018 у справі № 825/1138/17, від 18.07.2018 у справі № 826/5785/16, від 03.10.2018 у справі № 817/1207/17, від 26.06.2019 у справі № 826/7920/17, від 04.11.2014 у справі № 21-473а14, від 03.03.2015 у справі № 21-32а15, колегія суддів вказує на таке. Відповідно до ч. 5 ст. 242 КАС України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Аналіз вказаної норми свідчить, що врахуванню підлягають висновки Верховного Суду лише щодо застосування конкретних норм права. Відповідно до правового висновку, висловленого у пункті 68 постанови Великої Палати Верховного Суду від 26.01.2021 у справі № 522/1528/15-ц: висновки суду, у тому числі касаційної інстанції, формуються виходячи із конкретних обставин справи. Тобто, на відміну від повноважень законодавчої гілки влади, до повноважень суду не належить формулювання абстрактних правил поведінки для життєвих ситуацій, які підпадають під дію певних норм права. При цьому під судовим рішенням в подібних правовідносинах розуміються такі рішення, у яких є аналогічними предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, і відповідно, має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин. Предметом розгляду у всіх перелічених справах було питання перерахунку та виплати одноразової грошової допомоги при звільненні військовослужбовців, які проходили службу виключно у військових формуваннях, та жодне з рішень не мало стосунку до осіб, які були командировані до інших державних органів зокрема, Генеральної прокуратури. Колегія суддів звертає увагу на нерелевантність вказаних постанов Верховного Суду з огляду на те, що Велика Палата Верховного Суду у постанові від 10 листопада 2021року по справі № 825/997/17 (п. 70 постанови) відступила від висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених Верховним Судом України в постановах від 04 листопада 2014 року у справі № 21-473а14, від 03 березня 2015 року у справі №21-32а15 та від 19 травня 2015 року у справі № 21-466а15. При цьому, висновки Верховного Суду, викладені у постановах від 01.03.2018 по справі № 761/17387/17, від 19.06.2018 у справі № 825/1138/17, від 18.07.2018 у справі № 826/5785/16, від 03.10.2018 у справі № 817/1207/17, від 26.06.2019 у справі № 826/7920/17, ґрунтувалися на висновках викладених Верховним Судом України в постановах від 04 листопада 2014 року у справі № 21-473а14, від 03 березня 2015 року у справі №21-32а15 та від 19 травня 2015 року у справі № 21-466а15. У п. 71 постанови від 10 листопада 2021 року по справі № 825/997/17 Велика Палата Верховного Суду повторила, що незалежно від того, чи перераховані всі постанови, у яких викладена правова позиція, від якої відступила Велика Палата Верховного Суду, суди під час вирішення тотожних спорів мають враховувати саме останню правову позицію Великої Палати Верховного Суду (постанова Великої Палати Верховного Суду від 30 січня 2019 року у справі №755/10947/17). Отже, покликання апелянтів на вище перелічені постанови Верховного Суду не мають жодного юридичного значення при розгляді цієї справи з огляду як на те, що не стосуються виплати спірної постанови військовим прокурорам так і на відступ від цих правових позицій Великою Палатою Верховного Суду. Стосовно покликань апелянтів на неузгодженість законодавства у спірному питанні колегія суддів зазначає таке. Згідно з частиною першою статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Суддя, здійснюючи правосуддя, керується принципом верховенства права (частина перша статті 129 Конституції України). Аналогічний припис закріплений у частині першій статті 6 КАС України. Елементом принципу верховенства права є принцип правової визначеності, який, зокрема, передбачає, що закон, як і будь-який інший акт держави, повинен характеризуватися якістю, щоб виключити ризик свавілля. На думку Європейського суду з прав людини, поняття "якість закону" означає, що національне законодавство повинно бути доступним і передбачуваним, тобто визначати достатньо чіткі положення, аби дати людям адекватну вказівку щодо обставин і умов, за яких державні органи мають вживати заходів, що вплинуть на конвенційні права цих людей (див. mutatis mutandis рішення Європейського суду з прав людини у справах "C.G. та інші проти Болгарії" ("C. G. and Others v. Bulgaria", заява № 1365/07, § 39), "Олександр Волков проти України" ("Oleksandr Volkov v. Ukraine", заява № 21722/11, § 170)). При цьому, колегія суддів звертає увагу на правову позицію Європейського суду з прав людини, викладену в рішеннях у справах "Лелас проти Хорватії" (Lelas v. Croatia), "Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки" (PincovdandPine v. The Czech Republic), "Ґаші проти Хорватії" (Gashiv. Croatia), "Трго проти Хорватії" (Trgo v. Croatia) щодо застосування принципу "належного урядування", згідно якою державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов`язків. Ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються. Отже неналежне нормативно-правове регулювання не може мати для позивача негативних наслідків у вигляді недоотримання заробітку лише у зв`язку з тим, що на законодавчому рівні чітко не визначено порядок його нарахування та виплати. З огляду на викладене, колегія суддів дійшла висновку про необґрунтованість вимог апеляційних скарги, а відтак і відсутності підстав для їх задоволення. Ухвалюючи це судове рішення, колегія суддів керується ст. 322 КАС України, ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, практикою Європейського суду з прав людини (рішення "Серявін та інші проти України") та Висновком №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів (п.41) щодо якості судових рішень. Згідно з рішенням Європейського суду з прав людини по справі "Серявін та інші проти України" (п. 58) суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішенні судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п. 1 ст. 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення. Пунктом 41 Висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів зазначено, що обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд. Враховуючи вищезазначені положення, дослідивши фактичні обставини та питання права, що лежать в основі спору у цій справі, колегія суддів дійшла висновку про відсутність необхідності надання відповіді на інші аргументи сторін, оскільки судом були досліджені усі основні питання, які є важливими для прийняття даного судового рішення. Відповідно до ст. 242 КАС України, рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. За змістом частини першої статті 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. З огляду на викладене, колегія суддів апеляційної інстанції дійшла висновку, що рішення суду першої інстанції ґрунтується на всебічному, повному та об`єктивному розгляді всіх обставин справи, які мають значення для вирішення спору, відповідає нормам матеріального та процесуального права, доводи апеляційних скарг не спростовують висновків суду першої інстанції, викладених у зазначеному рішенні, у зв`язку з чим підстав для його скасування не вбачається. Керуючись ст. 242, 243, 250, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 328 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

ПОСТАНОВИВ: Апеляційні скарги Офісу Генерального прокурора, Спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Східного регіону, Спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Центрального регіону залишити без задоволення. Рішення Харківського окружного адміністративного суду від 20 грудня 2022 року по справі № 520/8207/22 залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України. Головуючий суддя Л.В. Любчич Судді О.В. Присяжнюк О.А. Спаскін Повний текст постанови складено 14.08.2024.