Постанова Одеський апеляційний суд № 127/18996/22

Номер провадження: 22-ц/813/3087/24 Справа № 127/18996/22 Головуючий у першій інстанції Федчишена Т. Ю. Доповідач Драгомерецький М. М. ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 12.08.2024 року м. Одеса Одеський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого судді: Драгомерецького М.М., суддів: Громіка Р.Д., Сегеди С.М., переглянув у порядку спрощеного провадження цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 21 вересня 2023 року по справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - заступника начальника Другого Київського відділу державної виконавчої служби у місті Одесі Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) Фішер Віти Валеріївни, про припинення стягнення аліментів та звільнення від сплати заборгованості по аліментах,- в с т а н о в и в: 29 серпня 2022 року ОСОБА_1 звернувся до Вінницького міського суду Вінницької області з позовом до ОСОБА_3 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - заступник начальника Другого Київського відділу державної виконавчої служби у місті Одесі Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) Фішер Віта Валеріївна, про припинення стягнення аліментів та звільнення від сплати заборгованості по аліментах. В обґрунтування позову зазначив, що з 24.05.2014 він перебував з відповідачкою у зареєстрованому шлюбі, який було розірвано на підставі рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 08.07.2019. У шлюбі у сторін народився син - ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 19.03.2019 з нього на користь відповідачки стягуються аліменти на сина в розмірі 1/4 частини усіх видів заробітку (доходу) платника аліментів, але не менше 50% встановленого законом прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, починаючи від 21.01.2019 і до досягнення дитиною повноліття. Виконавче провадження з примусового виконання виконавчого листа, виданого на виконання указаного рішення суду відкрито 29.05.2020 та перебуває на виконанні заступника начальника Другого Київського відділу державної виконавчої служби у місті Одесі Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) Фішер В.В.. Відповідач до жовтня 2021 року проживала у м. Вінниці та незважаючи на те, що син переважну більшість часу проживав з ним або у його батьків, позивач продовжував сплачувати аліменти. Наприкінці серпня 2021 року відповідачка повідомила позивача про намір виїхати до Сполучених Штатів Америки на два місяці. З 01.09.2021 син сторін став проживати з позивачем, оскільки відповідачці необхідно було готуватися до від`їзду та вирішувати пов`язані з ним питання. У жовтні 2021 року відповідачка виїхала за межі України до Сполучених Штатів Америки та після спливу двох місяців повідомила позивачу засобами телефонного зв`язку, що затримується та приїде до дня народження сина, тобто до ІНФОРМАЦІЯ_2 . Згодом відповідач повідомила, що приїхати не зможе, а на початку червня 2022 повідомила, що у США уклала шлюб та повертатись до України наміру не має. З 01.09.2021 малолітній ОСОБА_4 проживає разом з ним та іншими членами його сім`ї, позивач самостійно утримує сина, сприяє його фізичному, розумовому та психологічному розвитку, слідкує за станом його здоров`я. Вважає, що оскільки з 01.09.2022 син проживає разом з ним, наявні підстави для припинення стягнення з нього аліментів, присуджених рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 19.03.2019. Оскільки відповідачка перебуває за межами території України і син проживає разом з ним та якого він утримує матеріально, позивач не сплачував аліменти на виконання виконавчого листа. Однак, 10.08.2022 він отримав постанови державного виконавця від 09.08.2022 про встановлення тимчасового обмеження у праві керування транспортним засобом, накладення арешту на рахунок у банку та майно у зв`язку з нарахуванням з 01.09.2021 по 01.08.2022 заборгованості зі сплати аліментів в сумі 35 774,50 грн. Зазначає, що єдиним його доходом є дохід від здійснення підприємницької діяльності і виключно за рахунок цих коштів він утримує свого сина. Накладення арешту на його рахунок у банку повністю унеможливило здійснення ним підприємницької діяльності, а встановлення тимчасового обмеження у праві керування транспортним засобом суттєво обмежило його у можливості нормально працювати, забезпечувати побут своєї сім`ї, зокрема участь сина у зайняттях іноземною мовою, футболом, плаванням та шахами, організації дозвілля вихідного дня. Для зняття арешту з банківського рахунку і тимчасового обмеження у праві керування транспортним засобом він був вимушений сплатити формально нараховану заборгованість зі сплати аліментів у сумі 35 774, 50 грн. Посилаючись на ч. 2 ст. 197 СК України вважав, що проживання дитини разом з ним з 01.09.2021 є обставиною, яка звільняє його від сплати заборгованості по аліментах за період з 01.09.2021 по 01.08.2022. На підставі наведеного, позивач просив суд припинити з дати подання до суду позовної заяви стягнення за рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 19.03.2019 аліментів з ОСОБА_1 в розпорядження ОСОБА_5 на утримання дитини - сина ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , у розмірі 1/4 частини усіх видів заробітку (доходу) платника аліментів, але не менше 50% встановленого законом прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку та звільнити ОСОБА_1 від сплати заборгованості по аліментах на утримання дитини - сина ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , яка утворилась за період з 01.09.2021 по 01.08.2022. Ухвалою Вінницького міського суду Вінницької області від 20.09.2022 матеріали вказаної цивільної справи передано на розгляд за підсудністю до Приморського районного суду м. Одеси. Ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 27 жовтня 2022 року відкрито провадження у справі, визначено розгляд справи проводити у порядку загального позовного провадження. У судовому засіданні адвокат Сопрун Володимир Володимирович в інтересах позивача ОСОБА_1 просив суд позов задовольнити з правових підстав, викладених у позовній заяві. Відповідачка ОСОБА_2 у судове засідання не з`явилася, була належним чином повідомленою про дату, час та місце розгляду справи, відзиву на позовну заяву чи інших письмових пояснень від неї до суду не надходило. Заступник начальника Другого Київського відділу державної виконавчої служби у місті Одесі Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) Фішер В.В. подала до суду заяву про розгляд справи за відсутності представника відділу. Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 21 вересня 2023 року у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог до предмета спору - заступника начальника Другого Київського відділу державної виконавчої служби у місті Одесі Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) Фішер Віти Валеріївни, про припинення стягнення аліментів та звільнення від сплати заборгованості по аліментах - відмовлено. В апеляційній скарзі позивач ОСОБА_1 просить рішення суду першої інстанції скасувати й ухвалити нове судове рішення, яким позов задовольнити в повному обсязі, посилаючись на порушення судом норм процесуального та матеріального права. Відповідно до ч. 1 ст. 368 ЦПК України справа розглядається судом апеляційної інстанції за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими цією главою. Вказані особливості встановлюються у ст. 369 ЦПК України, а саме відповідно до ч. 1 ст. 369 ЦПК України апеляційні скарги на рішення суду у справах з ціною позову менше ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім тих, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи. Крім того, відповідно до ч. 4 ст. 274 ЦПК України, в порядку спрощеного позовного провадження не можуть бути розглянуті справи у спорах, що виникають з сімейних відносин, крім спорів про стягнення аліментів, збільшення їх розміру, оплату додаткових витрат на дитину, стягнення неустойки (пені) за прострочення сплати аліментів, індексацію аліментів, зміну способу їх стягнення, розірвання шлюбу та поділ майна подружжя. Згідно частини тринадцятої статті 7 ЦПК України розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться. З урахуванням вищевикладеного та положень ст. 274, ч. 1 ст. 368, ст. 369 ЦПК України, розгляд апеляційної скарги здійснено в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи та перевіривши наведені у апеляційній скарзі доводи, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає, оскільки рішення суду першої інстанції постановлено з дотриманням норм процесуального та матеріального права. У частинах 1 та 2 статті 367 ЦПК України зазначено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Статтею 5 ЦПК України передбачено, що, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. У статті 11 ЦПК України зазначено, що суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов`язаних із відповідними процесуальними діями, тощо. За загальними правилами статей 15, 16 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу має право звернутися до суду, який може захистити цивільне право або інтерес в один із способів, визначених частиною першою статті 16 ЦК України, або іншим способом, що встановлений договором або законом. У статті 3 Конвенції ООН про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованої постановою Верховної Раду Української PCP від 27 лютого 1991 року №789-ХІІ, яка ратифікована постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року №789-ХІІ та набрала чинності для України з 27 вересня 1991 року, закріплено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Держави-учасниці зобов`язуються забезпечити дитині такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов`язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом, і з цією метою вживають всіх відповідних законодавчих і адміністративних заходів. Відповідно до частин першої та другої статті 27 названої Конвенції, держави-учасники визнають право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку дитини. Батько (-ки) або інші особи, які виховують дитину, несуть основну відповідальність за забезпечення умов життя, необхідних для розвитку дитини, в межах своїх здібностей і фінансових можливостей. Статтею 51 Конституції України проголошено, що батьки зобов`язані утримувати дітей до їх повноліття. Повнолітні діти зобов`язані піклуватися про своїх непрацездатних батьків. Тобто, держава визнає захист прав і свобод дитини одним з пріоритетів своєї політики та гарантує дитині рівень життя, необхідний для гармонійного розвитку. У частині 8 статті 7 СК України зазначено, що регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини. Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства (частина дев`ята статті 7 СК України). Статтею 141 СК України встановлено, що мати, батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов`язків щодо дитини. Отже, обсяг відповідальності батьків не залежить від проживання їх разом чи окремо від дитини, і цей факт не звільняє від обов`язку забезпечувати такі умови життя дитини, які є достатніми для фізичного, інтелектуального, морального, культурного, соціального та духовного розвитку. Згідно частини 2 статті 150 СК України, батьки зобов`язані піклуватись про здоров`я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток. Здійснення батьками своїх прав та виконання обов`язків мають ґрунтуватися на повазі до прав дитини та її людської гідності. Батьківські права не можуть здійснюватися всупереч інтересам дитини (частини 1, 2 статті 155 СК України). Відповідно до статті 180 СК України батьки зобов`язані утримувати дитину до досягнення нею повноліття. У частині 3 статті 181 СК України, в редакції чинної на час виникнення спірних правовідносин, зазначено, що за рішенням суду кошти на утримання дитини (аліменти) присуджуються у частці від доходу її матері, батька або у твердій грошовій сумі за вибором того з батьків або інших законних представників дитини, разом з яким проживає дитина. Спосіб стягнення аліментів, визначений рішенням суду, змінюється за рішенням суду за позовом одержувача аліментів. У частині 1 та 2 статті 182 СК України визначено, при визначенні розміру аліментів суд враховує: 1) стан здоров`я та матеріальне становище дитини; 2) стан здоров`я та матеріальне становище платника аліментів; 3) наявність у платника аліментів інших дітей, непрацездатних чоловіка, дружини, батьків, дочки, сина; 3-1) наявність рухомого та нерухомого майна, грошових коштів; 3-2) доведені стягувачем аліментів витрати платника аліментів, у тому числі на придбання нерухомого або рухомого майна, сума яких перевищує десятикратний розмір прожиткового мінімуму для працездатної особи, якщо платником аліментів не доведено джерело походження коштів; 4) інші обставини, що мають істотне значення. Розмір аліментів має бути необхідним та достатнім для забезпечення гармонійного розвитку дитини. Мінімальний розмір аліментів на одну дитину не може бути меншим, ніж 50 відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку. Мінімальний рекомендований розмір аліментів на одну дитину становить розмір прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку і може бути присуджений судом у разі достатності заробітку (доходу) платника аліментів. У частинах 1-3 статті 183 СК України визначено, що частка заробітку (доходу) матері, батька, яка буде стягуватися як аліменти на дитину, визначається судом. Якщо стягуються аліменти на двох і більше дітей, суд визначає єдину частку від заробітку (доходу) матері, батька на їх утримання, яка буде стягуватися до досягнення найстаршою дитиною повноліття. Якщо після досягнення повноліття найстаршою дитиною ніхто з батьків не звернувся до суду з позовом про визначення розміру аліментів на інших дітей, аліменти стягуються за вирахуванням тієї рівної частки, що припадала на дитину, яка досягла повноліття. За позовом платника аліментів суд може повністю або частково звільнити його від сплати заборгованості за аліментами, якщо вона виникла у зв`язку з його тяжкою хворобою або іншою обставиною, що має істотне значення (частина 2 статті 197 СК України). Згідно статті 8 Закону України «Про охорону дитинства» кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку. Батьки або особи, які їх замінюють, несуть відповідальність за створення умов, необхідних для всебічного розвитку дитини, відповідно до законів України. Батько і мати мають рівні права та обов`язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов`язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини (частина 3 статті 11 Закону України «Про охорону дитинства»). Відповідно до статті 12 Закону України «Про охорону дитинства», на кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини. Батьки або особи, які їх замінюють, мають право і зобов`язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров`я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці. Виховання дитини має спрямовуватися на розвиток її особистості, поваги до прав, свобод людини і громадянина, мови, національних історичних і культурних цінностей українського та інших народів, підготовку дитини до свідомого життя у суспільстві в дусі взаєморозуміння, миру, милосердя, забезпечення рівноправності всіх членів суспільства, злагоди та дружби між народами, етнічними, національними, релігійними групами. Судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_1 та ОСОБА_3 з 24.05.2014 перебували у зареєстрованому шлюбі, який розірвано на підставі рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 08.07.2019. Сторони у справі є батьками ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , що підтверджується копією свідоцтва про народження серії НОМЕР_1 від 28.02.2016. Рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 19.03.2019 стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_6 на сина ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , щомісячно аліменти у розмірі 1/4 частки усіх видів заробітку (доходу) платника аліментів, але не менше 50% встановленого законом прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, починаючи від 21.10.2019 і до досягнення дитиною повноліття. 26 грудня 2019 року ОСОБА_6 змінила прізвище на ОСОБА_7 , що підтверджується копією свідоцтва про зміну імені серія НОМЕР_2 від 26.12.2019. Згідно із розрахунком заступника начальника Другого Київського відділу державної виконавчої служби у місті Одесі Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) Фішер В.В. від 01.09.2021, станом на 01.09.2021 заборгованість ОСОБА_1 на користь ОСОБА_6 по аліментах на утримання дитини, ІНФОРМАЦІЯ_4 , відсутня. Відповідно до розрахунку заступника начальника Другого Київського відділу державної виконавчої служби у місті Одесі Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) Фішер В.В. від 09.08.2022, заборгованість по аліментах ОСОБА_1 на користь ОСОБА_6 на утримання дитини, ІНФОРМАЦІЯ_4 , станом на 01.08.2022 складає 35 447, 50 грн. Постановою заступника начальника Другого Київського відділу державної виконавчої служби у місті Одесі Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) Фішер В.В. від 09.08.2022 відносно ОСОБА_1 встановлено тимчасове обмеження у праві керування транспортними засобами до погашення заборгованості зі сплати аліментів у повному обсязі відповідно до виконавчого листа №127/1862/19 від 26.05.2020, постановлено вилучити у ОСОБА_1 посвідчення водія на строк тимчасового обмеження у праві керування транспортними засобами до погашення заборгованості зі сплати аліментів у повному обсязі. Постановою заступника начальника Другого Київського відділу державної виконавчої служби у місті Одесі Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) Фішер В.В. від 09.08.2022 накладено арешт на грошові кошти, що містяться на відкритих рахунках, а також на кошти на рахунках, що будуть відкриті після винесення постанови про арешт коштів боржника, крім коштів, що містяться на рахунках накладення арешту та/або звернення стягнення на які заборонено законом, та належить боржнику ОСОБА_1 у межах суми звернення стягнення з урахуванням виконавчого збору/основної винагороди приватного виконавця, витрат виконавчого провадження, штрафів у розмірі 35 774, 50 грн. 19 серпня 2022 року ОСОБА_1 сплатив на рахунок Другого Київського відділу державної виконавчої служби у місті Одесі Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) 35 774,50 грн, з призначенням платежу «аліменти ОСОБА_1 , асвп НОМЕР_4». Листом заступника начальника Другого Київського відділу державної виконавчої служби у місті Одесі Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) Фішер В.В. від 27.03.2023 за №11732 повідомлено, що під час проведення виконавчих дій стягувач ОСОБА_8 подала до Відділу заяву про повернення виконавчого листа про стягнення з ОСОБА_1 аліментів на її користь на утримання дитини, ІНФОРМАЦІЯ_4 , без подальшого примусового виконання. Станом на 29.01.2023 претензії по сплаті аліментів до ОСОБА_1 відсутні. 02.03.2023 виконавче провадження в АСВП НОМЕР_5 з примусового виконання виконавчого листа №127/1862/19, виданого 26.05.2020 Вінницьким міським судом Вінницької області закінчено, оригінал виконавчого документа повернуто стягувачу. Судом установлено, що з позивача на користь відповідача стягуються аліменти на дитину на підставі рішення суду, яке набрало законної сили та перебувало на примусовому виконанні. У частині першій статті 10 СК України зазначено, що якщо певні сімейні відносини не врегульовані цим Кодексом, іншими нормативно-правовими актами або домовленістю (договором) сторін, до них застосовуються норми цього Кодексу, які регулюють подібні відносини (аналогія закону). Сімейне законодавство України не містить підстав для припинення стягнення аліментів, за рішенням суду, яке набрало законної сили, однак за аналогією права для врегулювання такого роду правовідносин можуть бути застосовані норми частини четвертої статті 273 ЦПК України. Відповідно до ч. 4 ст. 273 ЦПК України якщо після набрання рішенням суду законної сили, яким з відповідача присуджені періодичні платежі, зміняться обставини, що впливають на визначені розміри платежів, їх тривалість чи припинення, кожна сторона має право шляхом пред`явлення нового позову вимагати зміни розміру, строків платежів або звільнення від них. Зазначена норма не визначає чіткого переліку обставин, що впливають на припинення платежів, а тому ними можуть бути будь-які обставини, що з урахуванням інтересів дитини змінюють обов`язок щодо сплати цих платежів. До таких обставин, відповідно до практики Верховного Суду, може належати проживання дитини з платником аліментів. У цьому аспекті доведенню підлягають саме ті обставини, що дитина постійно, а не тимчасово проживає із тим з батьків, хто сплачує аліменти. Так, як на доказ проживання дитини разом з ним з 01.09.2021 позивач посилається на акт голови правління ОСББ «Зодчих - 15» від 10.08.2022 ОСОБА_9 з якого слідує, що її виходом на місце 10.08.2022 за адресою: АДРЕСА_1 , було встановлено, що на момент обстеження за вищевказаною адресою тимчасово перебувають без реєстрації ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , ОСОБА_10 , ІНФОРМАЦІЯ_6 , ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , ОСОБА_11 , ІНФОРМАЦІЯ_7 , ОСОБА_12 , ІНФОРМАЦІЯ_8 .. Вищевказані особи проживають за вказаною адресою з вересня 2021 року. В акті зазначено, що свідчення про тимчасове перебування підтверджують особи (сусіди), які проживають в будинку АДРЕСА_2 : ОСОБА_13 - кв. АДРЕСА_3 , ОСОБА_14 - кв. АДРЕСА_4 , ОСОБА_15 - кв. АДРЕСА_5 . Акт складено по заяві ОСОБА_16 , який є власником квартири АДРЕСА_6 . Термін даного акту становить 6 місяців (а.с. 29). З довідки про склад сім`ї або зареєстрованих (проживаючих) у житловому приміщенні осіб вих. №202 від 15.08.2022, підписаної головою правління ОСББ «Зодчих-15» ОСОБА_9, виданої на ім`я ОСОБА_1 , слідує, що у квартирі за адресою: АДРЕСА_1 , проживає без реєстрації 5 осіб: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , ОСОБА_10 , ІНФОРМАЦІЯ_6 , ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , ОСОБА_11 , ІНФОРМАЦІЯ_7 , ОСОБА_12 , ІНФОРМАЦІЯ_8 .. Власником особового рахунку № НОМЕР_3 цієї квартири є ОСОБА_16 .. Разом із тим, указані документи не підтверджують обставину зміни фактичного місця проживання дитини та не свідчать з достовірністю про її постійне проживання за вказаною адресою з 01.09.2021 з батьком. Зазначення в акті від 10.08.2022, що на момент обстеження, а саме 10.08.2022, за вищевказаною адресою тимчасово перебувають без реєстрації, в тому числі позивач та дитина сторін, не підтверджує постійне проживання дитини з батьком, що є підставою, у розумінні чинного законодавства, для припинення стягнення аліментів. Також з акту слідує, що головою ОСББ «Зодчих-15» вихід за вказаною адресою було здійснено один раз, а саме 10.08.2022, проте зазначаючи в акті, що вищевказані особи проживають за вказаною адресою з вересня 2021 року, головою правління ОСББ «Зодчих-15» ОСОБА_9 не зазначено обставин, на підставі яких зроблено таке твердження. Отже, такі документи не є належними та достатніми для підтвердження зміни фактичного місця проживання дитини та її проживання з батьком. Інших доказів, в тому числі довідок з місця навчання дитини (школи, дитячого садка, гуртків), лікарні, показань свідків, матеріали справи не містять. Крім того, посилання на виїзд відповідача за межі території України та перебування її закордоном не свідчить із достовірністю про проживання дитини з батьком Відповідно до СК України аліменти, одержані на дитину, є її власністю. Той із батьків або інших законних представників дитини, на ім`я якого виплачуються аліменти, розпоряджається аліментами винятково за цільовим призначенням в інтересах дитини. Припинення стягнення аліментів є можливим у тому випадку, коли одержувач аліментів не витрачає одержані ним аліменти на дитину, дитина проживає з іншим із батьків, який її повністю і утримує. У такому випадку відбувається припинення стягнення аліментів на ім`я їх одержувача. Такий висновок викладено у постанові Верховного Суду від 28 вересня 2022 року у справі №686/18140/21. Відтак, суд дійшов висновку про відсутність підстав для припинення обов`язку позивача сплачувати аліменти на сина, так як не підтверджено обставини зміни фактичного місця проживання дитини та проживання її з батьком. Щодо вимоги про звільнення від сплати заборгованості по аліментах, суд зазначає таке. Відповідно до статті 197 СК України з урахуванням матеріального та сімейного стану платника аліментів суд може відстрочити або розстрочити сплату заборгованості за аліментами. За позовом платника аліментів суд може повністю або частково звільнити його від сплати заборгованості за аліментами, якщо вона виникла у зв`язку з його тяжкою хворобою або іншою обставиною, що має істотне значення. Зазначена норма не встановлює вичерпного переліку обставин, які можуть бути підставою для звільнення (повного або часткового) від сплати заборгованості за аліментами. Питання про те, чи мають обставини, на які посилається платник аліментів, істотне значення, у кожному конкретному випадку вирішує суд. Повне або часткове звільнення платника аліментів від сплати заборгованості за аліментами можливе лише за наявності встановлених судом обставин, що мають істотне значення. Практика застосування статті 197 СК України залежить від обставин кожної конкретної справи, з огляду на те, що «обставина, яка має істотне значення» у розумінні частини другої статті 197 СК України, у кожному випадку має індивідуальний характер, а питання про те, чи мають обставини, на які посилається платник аліментів, істотне значення, у кожному конкретному випадку вирішує суд. Відповідно до п. 22 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про застосування судами окремих норм СК України при розгляді справ щодо батьківства, материнства та стягнення аліментів» №3 від 15 травня 2006 року суд, у випадках передбачених ст. 197 СК України, може частково або повністю звільнити платника аліментів від сплати заборгованості по аліментам. З аналізу зазначеної правової норми вбачається, що повне або часткове звільнення платника аліментів від сплати заборгованості за аліментами можливе лише за його позовом і лише тоді, коли заборгованість виникла у зв`язку із його тяжкою хворобою або іншою обставиною, що має істотне значення. Питання про те, чи мають обставини, на які посилається платник аліментів, істотне значення, у кожному конкретному випадку вирішує суд. При цьому, слід звернути увагу на те, що у такий спосіб законодавцем визначено право, а не обов`язок, суду звільнити платника аліментів від сплати заборгованості. При вирішенні таких спорів необхідно виходити з інтересів дитини, оскільки аліменти за рішенням суду присуджені на утримання дитини з метою забезпечення достатнього матеріального рівня її життя. Звільнення від сплати заборгованості по аліментах на малолітню дитину повинно мати місце лише у виключних випадках. В розумінні положень закону, підставою для звільнення від сплати заборгованості за аліментами - можуть бути лише ті істотні обставини, які вплинули та пов`язані із самим фактом виникнення такої заборгованості. Інших підстав для звільнення від сплати заборгованості за аліментами чинне законодавство не передбачає. Заявляючи вимогу про звільнення від сплати заборгованості по аліментах на сина, позивач зазначає, що син проживає з ним, якого він повністю утримує. Надаючи оцінку таким доводам суд зауважує, що дана обставина, а саме постійне проживання дитини з позивачем, не знайшла свого підтвердження під час розгляду справи, крім того, це не є обставиною у зв`язку з якою виникла заборгованість по аліментах на сина, адже не вказує на причини, що утруднили чи зробили неможливим сплачувати аліменти на нього та не свідчить про виникнення обставин, з якими закон пов`язує обов`язок припинення сплати аліментів, а отже не є такою, що має істотне значення в розумінні ст. 197 СК України. Таким чином, позивачем не доведено, що заборгованість по аліментах виникла у зв`язку з обставиною, що має істотне значення. З урахуванням вищезазначеного, відсутні передбачені ст. 197 СК України, підстави для звільнення ОСОБА_4 від сплати заборгованості по аліментах, а тому в задоволенні позову в цій частині також слід відмовити. Отже, на підставі наведеного, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відсутність правових підстав для задоволення позову. Посилання позивача ОСОБА_1 в апеляційній скарзі на те, що рішення суду першої інстанції є незаконним та необґрунтованим, оскільки судом безпідставно не враховано, що позивачем доведено наявність підстав для припинення стягнення аліментів з позивача, оскільки з 01 вересня 2021 року дитина проживає з батьком, та звільнення від сплати заборгованості по аліментам, не приймаються до уваги за таких підстав. Згідно із частинами 1-4 статті 10 ЦПК України, суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Відповідно до статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується. Необхідність визнання обов`язковості практики Європейського Суду з прав людини, що законодавчо ґрунтується на нормах пункту першого Закону України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів №2,4,7 та 11 до Конвенції від 17 липня 1997 року», згідно якого Україна повністю визнає на своїй території дію статті 46 Конвенції щодо визнання обов`язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосується тлумачення і застосування Конвенції, а також статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року №3477-IV, у якій зазначено, що суди застосовують Конвенцію та практику Суду як джерело права. Так, вирішуючи питання стосовно застосування частини 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, суд бере до уваги, що в рішенні Європейського суду з прав людини по справі «Чуйкіна проти України» від 13 січня 2011 року (остаточне 13 квітня 2011 року) за заявою №28924/04 у параграфі 50 зазначено, наступне «…суд нагадує, що процесуальні гарантії, викладені у статті 6 Конвенції, забезпечують кожному право звертатися до суду з позовом щодо своїх цивільних прав та обов`язків. Таким чином стаття 6 Конвенції втілює «право на суд», в якому право на доступ до суду, тобто право ініціювати в судах провадження з цивільних питань становить один з його аспектів (див. рішення від 21 лютого 1975 року у справі «Голдер проти Сполученого Королівства» (Golder v. the United Kingdom), пп. 28-36, Series A №18). Крім того, порушення судового провадження саме по собі не задовольняє усіх вимог пункту 1 статті 6 Конвенції. Ціль Конвенції - гарантувати права, які є практичними та ефективними, а не теоретичними або ілюзорними. Право на доступ до суду включає в себе не лише право ініціювати провадження, а й право отримати «вирішення» спору судом. Воно було б ілюзорним, якби національна правова система Договірної держави дозволяла особі подати до суду цивільний позов без гарантії того, що справу буде вирішено остаточним рішенням в судовому провадженні. Для пункту 1 статті 6 Конвенції було б неможливо детально описувати процесуальні гарантії, які надаються сторонам у судовому процесі - провадженні, яке є справедливим, публічним та швидким, не гарантувавши сторонам того, що їхні цивільні спори будуть остаточно вирішені (див. рішення у справах «Мултіплекс проти Хорватії» (Multiplex v. Croatia), заява №58112/00, п. 45, від 10 липня 2003 року, та «Кутіч проти Хорватії» (Kutic v. Croatia), заява №48778/99, п. 25, ECHR 2002-II). У пункті 23 Рішення Європейського суду з прав людини від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України» (заява №63566/00 від 25 жовтня 2000 року, «Суд нагадує, що п. 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (див. «Руїз Торія проти Іспанії» (Ruiz Toriya v. Spaine), рішення від 09.12.94, Серія A,№303-A, параграф 29). Аналогічний висновок, висловлений Європейським судом з прав людини у п. 18 Рішення від 07 жовтня 2010 року (остаточне 21.02.2011) у справі «Богатова проти України» (заява №5232/04 від 27 січня 2004 року). Більш детальніше щодо застосування складової частини принципу справедливого судочинства - обґрунтованості судового рішення Європейський суд з прав людини висловився у п. 58 Рішення від 10 лютого 2010 року (остаточне 10.05.2011) у справі «Серявін та інш. проти України» (заява №4904/04 від 23 грудня 2003 року), а саме «Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, №303-A, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), №37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість о оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» (Hirvisaari v. Finland), №49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року). Частиною 1 статті 2 ЦПК України визначено, що завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Частинами 1 та 2 статті 13 ЦПК України передбачено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом. За змістом статей 12 та 81 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Згідно статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). У статті 76 ЦПК України зазначено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків. Статтями 77-80 ЦПК України передбачено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування. Суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання. Як зазначено у частині 1 статті 95 ЦПК України, письмовими доказами є документи (крім електронних документів), які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору. Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного суду. Верховний суд у постанові від 02 жовтня 2019 року у справі №522/16724/16 (провадження №61-28810св18) зробив наступний правовий висновок: «обґрунтування наявності обставин повинні здійснюватися за допомогою належних, допустимих і достовірних доказів, а не припущень, що й буде відповідати встановленому статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року принципу справедливості розгляду справи судом. Сторона, яка посилається на ті чи інші обставини, знає і може навести докази, на основі яких суд може отримати достовірні відомості про них. В іншому випадку, за умови недоведеності тих чи інших обставин, суд вправі винести рішення у справі на користь протилежної сторони. Таким чином, доказування є юридичним обов`язком сторін і інших осіб, які беруть участь у справі. За своєю природою змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і відповідно - правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об`єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов`язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, - із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає. Отже, тягар доведення обґрунтованості вимог пред`явленого позову за загальним правилом покладається на позивача, а доведення заперечень щодо позовних вимог покладається на відповідача». Колегія суддів вважає, що позивачем ОСОБА_1 не доведено належними чином обґрунтованість підстав позову, а саме, наявність правових підстав для припинення стягнення аліментів на утримання малолітнього сина з батька та звільнення від заборгованості по аліментам. Колегія суддів вважає, що суд першої інстанції правильно виходив, що посилання позивача ОСОБА_1 на те, що з 01 вересня 2021 року син ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , проживає з ним не доведено належними та допустимими доказами, судового рішення про визначення місця проживання дитини з батьком відсутнє. Добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Норми Сімейного кодексу України імперативно закріплюють обов`язок обох батьків утримувати дітей до досягнення ними повноліття. Незважаючи на те, де проживають батьки, вони повинні утримувати своїх дітей, позивач має сплачувати аліменти щомісячно з метою гармонійного розвитку дитини та його забезпечення. Судом першої інстанції із об`єктивністю та достовірністю встановлено, що позивачем не доведено належним чином те, що заборгованість за аліментами виникла у зв`язку з його тяжкою хворобою або іншою обставиною, що має істотне значення, що визначено частиною 2 статті 197 СК України. Виходячи з висновків Європейського суду з прав людини, викладених у рішенні у справі «Бочаров проти України» від 17 березня 2011 року (остаточне - 17 червня 2011 року), в пункті 45 якого зазначено, що «суд при оцінці доказів керується критерієм «поза розумним сумнівом» (див. рішення від 18 січня 1978 року у справі «Ірландія проти Сполученого королівства»). Проте таке доведення може впливати зі співіснування достатньо вагомих, чітких і узгоджених між особою висновків або подібних неспростовних презумпцій щодо фактів (див. рішення у справі «Салман проти Туреччини») Аналізуючи зазначені норми процесуального та матеріального права, правові висновки Верховного Суду, застосовуючи Європейську конвенцію з прав людини та практику Європейського суду з прав людини, з`ясовуючи вказані обставини справи, що мають суттєве значення для правильного вирішення справи, та наявні у справі докази, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що позивачем ОСОБА_1 не доведено належним чином правових підстав для припинення стягнення аліментів на дитину з батька з 01 вересня 2021 року та звільнення від сплати заборгованості за аліментами. За таких обставин, колегія суддів дійшла висновку про те, що позивач має право на захист свого права у випадку порушення його відповідачем, але у даному випадку в судовому засіданні позивачем не доведено належним чином, що відповідачка порушила його права. Тому у відповідності до ст. ст. 15, 16 ЦК України його право не підлягає судовому захисту. Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом України у постанові від 03 вересня 2014 року у справі №6-84цс14. Отже, суд першої інстанції всебічно, повно та об`єктивно з`ясував обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, дослідив в судовому засіданні усі докази, які є у справі, з урахуванням їх переконливості, належності і допустимості, на предмет пропорційності співвідношення між застосованими засобами і поставленою метою у контексті конституційного принципу верховенства права та права на справедливий розгляд, та керуючись критерієм «поза розумним сумнівом», дав їм правильну оцінку та обґрунтовано виходив з того, що є законні підстави для відмови у задоволення позову. У п. 54 Рішення у справі Трофимчук проти України (заява №4241/03) від 28.10.2010, остаточне 28 січня 2011 року, Європейський суд з прав людини зазначив, що, «беручи до уваги свої висновки за статтею 11 Конвенції (див. вище пункти 42-45), Суд не бачить жодних ознак несправедливості або свавільності у відмові судів детально розглянути доводи заявниці про переслідування її роботодавцем, оскільки суди чітко зазначили, що ці доводи були повністю необґрунтованими. У зв`язку з цим Суд повторює, що, хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід (див. рішення у справі «Ґарсія Руіз проти Іспанії» (Garcia Ruiz v. Spain), заява №30544/96, п. 26, ECHR 1999-1)». Таким чином, наведені в апеляційній скарзі доводи не спростовують висновків суду і не містять підстав для висновків про порушення або неправильне застосування судом норм права, які привели до неправильного вирішення справи. Тому, законних підстав для скасування рішення суду першої інстанції й ухвалення нового судового рішення для задоволення позову в повному обсязі немає. Керуючись ст. ст. 367, 368, п. 1 ч. 1 ст. 374, п. 1 ч. 1 ст. 376, ст. ст. 381-384, 389 ЦПК України, Одеський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ, - п о с т а н о в и в: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, рішення Приморського районного суду м. Одеси від 21 вересня 2023 року залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та оскарженню в касаційному порядку не підлягає, крім випадків, встановлених ст. 389 ЦПК України. Повний текст судового рішення складено: 12 серпня 2024 року. Судді Одеського апеляційного суду: М.М. Драгомерецький Р.Д. Громік С.М. Сегеда