Постанова Одеський апеляційний суд № 495/12424/23

Номер провадження: 22-ц/813/4537/24 Справа № 495/12424/23 Головуючий у першій інстанції Прийомова О.Ю. Доповідач Драгомерецький М. М. ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 12.08.2024 року м. Одеса Одеський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого судді: Драгомерецького М.М., суддів: Дришлюка А.І., Сегеди С.М., переглянув у порядку спрощеного провадження цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області від 05 лютого 2024 року по справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про зміну способу стягнення аліментів на утримання дитини,- в с т а н о в и в: 16 листопада 2023 року позивачка ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом ОСОБА_2 про зміну способу аліментів на утримання неповнолітньої дитини, у якому відповідно до вимог ст. ст. 180-184, 192 СК України просила суд: змінити спосіб стягнення аліментів, які стягуються з відповідача на підставі судового наказу Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області від 17 серпня 2021 року на користь позивачки на утримання неповнолітньої дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , в розмірі 1/4 частки заробітку (доходу), але не менше 50 відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку на 6 000 гривень щомісячно в твердій грошовій сумі, але не менше 50 відсотків прожиткового мінімуму, починаючи з дня набрання рішенням суду законної сили і до досягнення дитиною повноліття. Свої вимоги позивач обґрунтувала тим, що позивачка самостійно утримує неповнолітню доньку ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .. Батьком дитини є ОСОБА_2 , про що свідчить актовий запис №417 від 29.09.2008, зроблений у відділі державної реєстрації актів цивільного стану по місту Білгород-Дністровському Білгород-Дністровського міськрайонного відділу реєстрації актів цивільного стану Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса). 17 серпня 2021 року Білгород-Дністровським міськрайонним судом Одеської області винесено наказ про стягнення аліментів з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 на утримання ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , в розмірі 1/4 частки від заробітку (доходу) боржника, але не менше 50% прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку до досягнення дитиною повноліття, тобто до ІНФОРМАЦІЯ_3 . Оскільки боржник не систематично сплачував аліменти позивачка звернулась до суду із позовом про стягнення пені за несвоєчасну сплату аліментів. На теперішній час боржник щомісячно сплачує аліменти в розмірі 2 650 грн на місяць, але крім аліментів ніяк не допомагає. З часу ухвалення рішення про стягнення аліментів розмір витрат на утримання доньки значно зріс, оскільки дитина росте та її потреби на даний час також зросли. Крім того, навчанням в коледжі та цінами у великому місті, аліментів, що сплачує відповідач не вистачає навіть на частину одягу. Вказує, що матеріальне становище відповідача значно покращилось. Відповідач є засновником та одноособовим, тобто 100% власником Приватного малого підприємства «Славянский двор» із статутним капіталом 1 000 000 грн. 08 вересня 2023 року відповідачем внесені зміни в Статутний капітал свого підприємства, а саме: Статутний капітал Приватного малого підприємства «Славянский двор» змінився з 1 000 000 грн на 6 000 000 грн. На підставі вищевикладеного, враховуючи, що фактично 2 650 грн аліментів є настільки мізерними, що не покривають четвертої частини усіх витрат, які позивачка несе на утримання дитини щомісячно, вона і вимушена звернутись до суду з даним позовом. Не погоджуючись із позовними вимогами, 05 грудня 2023 року відповідач ОСОБА_2 надав суду відзив на позовну заяву, у якому просив суд позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнити частково, а саме: стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 аліменти на утримання доньки ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , в розмірі 2 700 грн щомісячно, до досягнення дитиною повноліття, але не менше 50 відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, посилаючись на те, що позивачкою не надано доказів чим саме пояснюється «значне зростання потреб доньки» черезїї вступ до коледжу: у чому саме полягають особисті потреби дитини ніж потреби інших студентів? До позову не надано ані доказів сплати за навчання, купівлю підручників та навіть канцелярських виробів. Не наведено вартість відвідування занять з волейболу та англійської мови із відповідним документальним підтвердженням. Позивачка експлуатує тему здоров`я дитини, вказуючи, що дитина хворіє та на її лікування витрачено 2 861 грн, хоча не доведено самого факту хвороби дитини. Зазначає, що фото з цінниками на одязі не є доказом того, що позивачка понесла відповідні витрати на купівлю представлених на фото елементів одягу. 21 грудня 2023 року позивачка ОСОБА_1 надала суду відповідь на відзив, у якій просила суд задовольнити позовні вимоги та змінити розмір аліментів на 6 000 грн щомісячно, посилаючись на те, що всі пояснення у відзиві відповідача не мають під собою ніякого обґрунтування, оскільки, протягом всього відзиву відповідач посилається на те, що у нього немає постійного доходу, тому він сплачує аліменти в розмірі 1/4 частки від заробітку (доходу), але не менше 50 % прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, як визначено наказом від 17 серпня 2021 року. Але, коли суд виносив наказ про стягнення аліментів, суду не було відомо про 6 000 000 грн матеріальних статків відповідача, тому суд визначив сплачувати боржнику аліменти саме у такому розмірі. Відповідач не надав доказів за рахунок чого у його підприємства «Славянский двор», де він є одноособовим власником, виросли матеріальні активи на 5 000 000 грн. Вважає, що відповідач не шукає в суді справедливості, а всіляко ухиляється від виконання свого батьківського обов`язку. 25 грудня 2023 року відповідач ОСОБА_2 надав до суду відзив, відповідно до якого просив суд долучити заперечення до матеріалів справи, посилаючись на те, що статутний капітал, внески до нього - не є доходом, тому не підлягає врахуванню під час призначення аліментів. Чинне законодавство не передбачає документального підтвердження та фізично вносити кошти в рахунок статутного капіталу. Збільшення розміру статутного капіталу не є доказом того, що ОСОБА_2 став більш багатшим чи значно покращив власне матеріальне становище. 18 січня 2024 року позивачка ОСОБА_1 надала суду заперечення, відповідно до яких долучила до матеріалів справи докази, а саме: Витяг з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб підприємців та громадських формувань; копії документів по лікуванню дочки ОСОБА_3 ; копії квитанцій сплачених коштів за ліки. В судовому засіданні позивачка ОСОБА_1 підтримала свій позов, просила суд його задовольнити та змінити спосіб стягнення аліментів, визначивши розмір 6 000 грн щомісячно. Відповідач ОСОБА_2 в судовому засіданні проти задоволення позову заперечував, просив суд взяти до уваги його відзив на позовну заяву та стягнути з нього аліменти в розмірі 2 700 грн щомісячно. Рішенням Білгород-Дністровського міськрайсуду Одеської області від 05 лютого 2024 року позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про зміну способу стягнення аліментів - задоволено частково. Суд змінив розмір аліментів, що утримуються з ОСОБА_2 за наказом Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області від 17 серпня 2021 року на користь ОСОБА_1 на утримання неповнолітньої дитини - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , наступним чином: стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 на утримання неповнолітньої дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , аліменти у твердій грошовій сумі в розмірі 2 700 грн, щомісячно, але не менше ніж 50% прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, починаючи з дня набрання рішенням законної сили та до досягнення ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , повноліття, тобто до ІНФОРМАЦІЯ_3 включно; стягнуто з ОСОБА_2 судовий збір в розмірі 1 073,60 грн на користь держави. В іншій частині у задоволенні позовної заяви ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про зміну способу стягнення аліментів - відмовлено. У апеляційній скарзі позивачка ОСОБА_1 просить рішення суду першої інстанції скасувати й ухвалити нове судове рішення, яким позов задовольнити в повному обсязі, посилаючись на порушення судом норм процесуального та матеріального права. Відповідно до ч. 1 ст. 368 ЦПК України справа розглядається судом апеляційної інстанції за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими цією главою. Вказані особливості встановлюються у ст. 369 ЦПК України, а саме відповідно до ч. 1 ст. 369 ЦПК України апеляційні скарги на рішення суду у справах з ціною позову менше ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім тих, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи. Крім того, відповідно до ч. 4 ст. 274 ЦПК України, в порядку спрощеного позовного провадження не можуть бути розглянуті справи у спорах, що виникають з сімейних відносин, крім спорів про стягнення аліментів, збільшення їх розміру, оплату додаткових витрат на дитину, стягнення неустойки (пені) за прострочення сплати аліментів, індексацію аліментів, зміну способу їх стягнення, розірвання шлюбу та поділ майна подружжя. Згідно частини тринадцятої статті 7 ЦПК України розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться. З урахуванням вищевикладеного та положень ст. 274, ч. 1 ст. 368, ст. 369 ЦПК України, розгляд апеляційної скарги здійснено в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи та перевіривши наведені у апеляційній скарзі доводи, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає частково задоволенню за таких підстав. У частинах 1 та 2 статті 367 ЦПК України зазначено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Статтею 5 ЦПК України передбачено, що, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. У статті 11 ЦПК України зазначено, що суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов`язаних із відповідними процесуальними діями, тощо. За загальними правилами статей 15, 16 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу має право звернутися до суду, який може захистити цивільне право або інтерес в один із способів, визначених частиною першою статті 16 ЦК України, або іншим способом, що встановлений договором або законом. У статті 3 Конвенції ООН про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованої постановою Верховної Раду Української PCP від 27 лютого 1991 року №789-ХІІ, яка ратифікована постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року №789-ХІІ та набрала чинності для України з 27 вересня 1991 року, закріплено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Держави-учасниці зобов`язуються забезпечити дитині такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов`язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом, і з цією метою вживають всіх відповідних законодавчих і адміністративних заходів. Відповідно до частин першої та другої статті 27 названої Конвенції, держави-учасники визнають право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку дитини. Батько (-ки) або інші особи, які виховують дитину, несуть основну відповідальність за забезпечення умов життя, необхідних для розвитку дитини, в межах своїх здібностей і фінансових можливостей. Статтею 51 Конституції України проголошено, що батьки зобов`язані утримувати дітей до їх повноліття. Повнолітні діти зобов`язані піклуватися про своїх непрацездатних батьків. Тобто, держава визнає захист прав і свобод дитини одним з пріоритетів своєї політики та гарантує дитині рівень життя, необхідний для гармонійного розвитку. У частині 8 статті 7 СК України зазначено, що регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини. Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства (частина дев`ята статті 7 СК України). Статтею 141 СК України встановлено, що мати, батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов`язків щодо дитини. Отже, обсяг відповідальності батьків не залежить від проживання їх разом чи окремо від дитини, і цей факт не звільняє від обов`язку забезпечувати такі умови життя дитини, які є достатніми для фізичного, інтелектуального, морального, культурного, соціального та духовного розвитку. Згідно частини 2 статті 150 СК України, батьки зобов`язані піклуватись про здоров`я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток. Здійснення батьками своїх прав та виконання обов`язків мають ґрунтуватися на повазі до прав дитини та її людської гідності. Батьківські права не можуть здійснюватися всупереч інтересам дитини (частини 1, 2 статті 155 СК України). Відповідно до статті 180 СК України батьки зобов`язані утримувати дитину до досягнення нею повноліття. У частині 3 статті 181 СК України, в редакції чинної на час виникнення спірних правовідносин, зазначено, що за рішенням суду кошти на утримання дитини (аліменти) присуджуються у частці від доходу її матері, батька або у твердій грошовій сумі за вибором того з батьків або інших законних представників дитини, разом з яким проживає дитина. Спосіб стягнення аліментів, визначений рішенням суду, змінюється за рішенням суду за позовом одержувача аліментів. У частині 1 та 2 статті 182 СК України визначено, при визначенні розміру аліментів суд враховує: 1) стан здоров`я та матеріальне становище дитини; 2) стан здоров`я та матеріальне становище платника аліментів; 3) наявність у платника аліментів інших дітей, непрацездатних чоловіка, дружини, батьків, дочки, сина; 3-1) наявність рухомого та нерухомого майна, грошових коштів; 3-2) доведені стягувачем аліментів витрати платника аліментів, у тому числі на придбання нерухомого або рухомого майна, сума яких перевищує десятикратний розмір прожиткового мінімуму для працездатної особи, якщо платником аліментів не доведено джерело походження коштів; 4) інші обставини, що мають істотне значення. Розмір аліментів має бути необхідним та достатнім для забезпечення гармонійного розвитку дитини. Мінімальний розмір аліментів на одну дитину не може бути меншим, ніж 50 відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку. Мінімальний рекомендований розмір аліментів на одну дитину становить розмір прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку і може бути присуджений судом у разі достатності заробітку (доходу) платника аліментів. Згідно частин 1 та 2 статті 184 СК України, суд за заявою одержувача визначає розмір аліментів у твердій грошовій сумі. Розмір аліментів, визначений судом або домовленістю між батьками у твердій грошовій сумі, щорічно підлягає індексації відповідно до закону, якщо платник і одержувач аліментів не домовилися про інше. За заявою одержувача аліментів індексація може бути здійснена судом за інший період. Відповідно до статті 8 Закону України «Про охорону дитинства» кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку. Батьки або особи, які їх замінюють, несуть відповідальність за створення умов, необхідних для всебічного розвитку дитини, відповідно до законів України. Батько і мати мають рівні права та обов`язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов`язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини (частина 3 статті 11 Закону України «Про охорону дитинства»). Згідно статті 12 Закону України «Про охорону дитинства», на кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини. Батьки або особи, які їх замінюють, мають право і зобов`язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров`я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці. Виховання дитини має спрямовуватися на розвиток її особистості, поваги до прав, свобод людини і громадянина, мови, національних історичних і культурних цінностей українського та інших народів, підготовку дитини до свідомого життя у суспільстві в дусі взаєморозуміння, миру, милосердя, забезпечення рівноправності всіх членів суспільства, злагоди та дружби між народами, етнічними, національними, релігійними групами. Як зазначено у статті 192 СК України, розмір аліментів, визначений за рішенням суду або домовленістю між батьками, може бути згодом зменшено або збільшено за рішенням суду за позовом платника або одержувача аліментів у разі зміни матеріального або сімейного стану, погіршення або поліпшення здоров`я когось із них та в інших випадках, передбачених цим Кодексом. Судом першої інстанції встановлено, що батьками ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 є ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , що підтверджується свідоцтвом про народження серії НОМЕР_1 (а.с. 11). Судовим наказом Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області від 17 серпня 2021 року стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 аліменти на утримання доньки ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , в розмірі 1/4 частки від заробітку (доходу) боржника, але не менше 50% прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, до досягнення дитиною повноліття, тобто до ІНФОРМАЦІЯ_3 включно. Як зазначає позивачка в позові, на теперішній час відповідач щомісячно сплачує аліменти в розмірі 2 650 грн на місяць, але крім аліментів ніяк не допомагає. З часу винесення судового наказу про стягнення аліментів розмір витрат на утримання доньки значно зріс, оскільки дитина зростає та її потреби на даний час також зросли. В то час як матеріальне становище відповідача значно покращилось. Відповідач вказує, що позивачкою не надано жодного доказу покращення його матеріального становища та можливості сплачувати аліменти у визначеному позивачкою розмірі 6 000 грн щомісячно. Згідно правової позиції Верховного Суду України, висловленої у постанові від 05.02.2014 №143цс13, з огляду на відсутність імперативної заборони змінювати розмір аліментів шляхом зміни способу їх присудження, за положеннями ст. 192 СК України зміна розміру аліментів може мати під собою й зміну способу їх присудження (зміна розміру аліментів, стягнутих за рішенням суду у частці від заробітку (доходу) матері, батька дитини на розмір аліментів у певній твердій грошовій сумі та навпаки). Але Верховний Суд України також вказав на те, що при розгляді позовів, заявлених із зазначених підстав, застосуванню підлягає не тільки ст. 192 СК України, але й низка інших норм, присвячених обов`язку батьків утримувати своїх дітей (ст. 182 «Обставини, які враховуються судом при визначенні розміру аліментів», ст. 183 «Визначення розміру аліментів у частці від заробітку (доходу) матері, батька дитини», ст. 184 «Визначення розміру аліментів у твердій грошовій сумі»). Отже, зважаючи на всі обставини справи, враховуючи те, що позивачка дійсно отримує аліменти від відповідача у частці від доходу відповідача, проте не позбавлена можливості змінити їх спосіб стягнення на тверду грошову суму, прийнявши до уваги вікову категорію дитини, те, що відповідач дійсно має мінливий дохід, його згоду на зміну розміру аліментів у розмірі 2 700 грн, суд вважав, що позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про зміну способу стягнення аліментів підлягають задоволенню частково, оскільки позивачка не надала доказів поліпшення матеріального становища відповідача, яке не було б враховане судом при визначенні йому розміру аліментів при ухвалені наказу, можливості сплачувати відповідачем аліменти у визначеному нею розмірі 6 000 грн, чим порушені вимоги ст. 12 ЦПК України, відповідно до якої кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Проте, з таким висновком суду першої інстанції погодитись неможливо, виходячи з наступного. Згідно із частинами 1-4 статті 10 ЦПК України, суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Відповідно до статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується. Необхідність визнання обов`язковості практики Європейського Суду з прав людини, що законодавчо ґрунтується на нормах пункту першого Закону України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів №2,4,7 та 11 до Конвенції від 17 липня 1997 року», згідно якого Україна повністю визнає на своїй території дію статті 46 Конвенції щодо визнання обов`язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосується тлумачення і застосування Конвенції, а також статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року №3477-IV, у якій зазначено, що суди застосовують Конвенцію та практику Суду як джерело права. Так, вирішуючи питання стосовно застосування частини 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, суд бере до уваги, що в рішенні Європейського суду з прав людини по справі «Чуйкіна проти України» від 13 січня 2011 року (остаточне 13 квітня 2011 року) за заявою №28924/04 у параграфі 50 зазначено, наступне «…суд нагадує, що процесуальні гарантії, викладені у статті 6 Конвенції, забезпечують кожному право звертатися до суду з позовом щодо своїх цивільних прав та обов`язків. Таким чином стаття 6 Конвенції втілює «право на суд», в якому право на доступ до суду, тобто право ініціювати в судах провадження з цивільних питань становить один з його аспектів (див. рішення від 21 лютого 1975 року у справі «Голдер проти Сполученого Королівства» (Golder v. the United Kingdom), пп. 28-36, Series A №18). Крім того, порушення судового провадження саме по собі не задовольняє усіх вимог пункту 1 статті 6 Конвенції. Ціль Конвенції - гарантувати права, які є практичними та ефективними, а не теоретичними або ілюзорними. Право на доступ до суду включає в себе не лише право ініціювати провадження, а й право отримати «вирішення» спору судом. Воно було б ілюзорним, якби національна правова система Договірної держави дозволяла особі подати до суду цивільний позов без гарантії того, що справу буде вирішено остаточним рішенням в судовому провадженні. Для пункту 1 статті 6 Конвенції було б неможливо детально описувати процесуальні гарантії, які надаються сторонам у судовому процесі - провадженні, яке є справедливим, публічним та швидким, не гарантувавши сторонам того, що їхні цивільні спори будуть остаточно вирішені (див. рішення у справах «Мултіплекс проти Хорватії» (Multiplex v. Croatia), заява №58112/00, п. 45, від 10 липня 2003 року, та «Кутіч проти Хорватії» (Kutic v. Croatia), заява №48778/99, п. 25, ECHR 2002-II). У пункті 23 Рішення Європейського суду з прав людини від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України» (заява №63566/00 від 25 жовтня 2000 року, «Суд нагадує, що п. 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (див. «Руїз Торія проти Іспанії» (Ruiz Toriya v. Spaine), рішення від 09.12.94, Серія A, N 303-A, параграф 29). Аналогічний висновок, висловлений Європейським судом з прав людини у п. 18 Рішення від 07 жовтня 2010 року (остаточне 21.02.2011) у справі «Богатова проти України» (заява №5232/04 від 27 січня 2004 року). Більш детальніше щодо застосування складової частини принципу справедливого судочинства - обґрунтованості судового рішення Європейський суд з прав людини висловився у п. 58 Рішення від 10 лютого 2010 року (остаточне 10.05.2011) у справі «Серявін та інш. проти України» (заява №4904/04 від 23 грудня 2003 року), а саме «Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, №303-A, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), №37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість о оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» (Hirvisaari v. Finland), №49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року). Частиною 1 статті 2 ЦПК України визначено, що завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Частинами 1 та 2 статті 13 ЦПК України передбачено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом. За змістом статей 12 та 81 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. У статті 76 ЦПК України зазначено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків. Статтями 77-80 ЦПК України передбачено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування. Суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання. Як зазначено у частині 1 статті 95 ЦПК України, письмовими доказами є документи (крім електронних документів), які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору. Однак, в порушення положень статей 12, 81, 263, 264 ЦПК України суд першої інстанції не перевірив належним чином обставини, що мають значення для правильного вирішення справи, та не надав правильної оцінки наявним у справі доказам. Колегія суддів вважає, що у даному випадку докази були досліджені судом першої інстанції з порушенням норм процесуального права, тому апеляційний суд має законні підстави для встановлення обставин, що мають значення для справи, та дослідження й оцінки наявних у справі доказів. Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного суду. Верховний суд у постанові від 02 жовтня 2019 року у справі №522/16724/16 (провадження №61-28810св18) зробив наступний правовий висновок: «обґрунтування наявності обставин повинні здійснюватися за допомогою належних, допустимих і достовірних доказів, а не припущень, що й буде відповідати встановленому статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року принципу справедливості розгляду справи судом. Сторона, яка посилається на ті чи інші обставини, знає і може навести докази, на основі яких суд може отримати достовірні відомості про них. В іншому випадку, за умови недоведеності тих чи інших обставин, суд вправі винести рішення у справі на користь протилежної сторони. Таким чином, доказування є юридичним обов`язком сторін і інших осіб, які беруть участь у справі. За своєю природою змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і відповідно - правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об`єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов`язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, - із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає. Отже, тягар доведення обґрунтованості вимог пред`явленого позову за загальним правилом покладається на позивача, а доведення заперечень щодо позовних вимог покладається на відповідача». Колегія суддів вважає, що позивачкою ОСОБА_1 доведено належним чином підстави позову, а саме, наявність правових підстав для зміни способу стягнення аліментів на утримання дочки та стягнення аліментів у твердій грошовій сумі в розмірі 6 000 грн щомісяця на утримання дочки. Й, навпаки відповідачем ОСОБА_2 не спростовані підстави позову, не надано розрахунок свого дійсного щорічного доходу та не надано належних та достовірних доказів того, що у нього немає можливості сплачувати аліменти у визначеному розмірі. Так, Сімейний кодекс України передбачає підстави для зміни розміру аліментів, визначеного за рішенням суду, але не пов`язує їх зі способом присудження (частина 3 статті 181 СК України). Стаття 192 СК України тільки вказує на можливість зміни раніше встановленого розміру аліментів за наявності доведених в судовому порядку підстав, а саме: зміни матеріального або сімейного стану, погіршення або поліпшення здоров`я когось із них та в інших випадках, передбачених цим Кодексом. У пунктах 18 та 23 постанови Пленуму «Про застосування судами окремих норм Сімейного кодексу України при розгляді справ щодо батьківства, материнства та стягнення аліментів» № 3 від 15 травня 2006 року Верховний Суд України роз`яснив, що«за відсутності домовленості між батьками про сплату аліментів на дитину той із них, з ким вона проживау є, вправі звернутися до суду з відповідним позовом. Згідно ч. 3 ст. 181 СК аліменти на дитину присуджуються в частці від заробітку (доходу) її матері, батька (ст. 183 цього Кодексу) або в твердій грошовій сумі (ст. 184 СК) і виплачуються щомісячно. Вирішуючи питання щодо розміру аліментів, суд повинен ураховувати: стан здоров`я, матеріальне становище дитини і платника аліментів; наявність в останнього інших неповнолітніх дітей, непрацездатних чоловіка, дружини, батьків, повнолітніх дочки, сина; інші обставини, що мають істотне значення. Розмір аліментів на одну дитину не може бути меншим, ніж зазначений у ч. 2 ст. 182 СК. При цьому необхідно мати на увазі, що зміна законодавства в частині визначення мінімального розміру аліментів на одну дитину не є підставою для перегляду постановлених раніше судових рішень про їх стягнення. Що ж до максимального розміру аліментів, які стягуються з боржника, то відповідно до ч. 3 ст. 70 Закону України від 21 квітня 1999 року №606-XIV «Про виконавче провадження» він не повинен перевищувати 50 відсотків заробітної плати цієї особи. Відповідно до ст. 192 СК розмір аліментів, визначений судовим рішенням або за домовленістю між батьками, суд може змінити за позовом платника або одержувача аліментів у зв`язку зі зміною матеріального чи сімейного стану, погіршення чи поліпшення здоров`я когось із них. У новому розмірі аліменти сплачуються з дня набрання рішенням законної сили». Усуваючи розбіжності у застосуванні норм матеріального права, а саме, частину 1 статті 192 СК України, Верховний Суд України у постанові від 05 лютого 2014 року у справі №6-143цс13, дійшов такого правового висновку, про те, що «з огляду на відсутність імперативної заборони змінювати розмір аліментів шляхом зміни способу їх присудження, за положеннями ст. 192 СК України зміна розміру аліментів може мати під собою й зміну способу їх присудження (зміна розміру аліментів, стягнутих за рішенням суду у частці від заробітку (доходу) матері, батька дитини на розмір аліментів у певній твердій грошовій сумі та навпаки). При розгляді позовів, заявлених з зазначених підстав, застосуванню підлягає не тільки ст. 192 СК України, але й низка інших норм, присвячених обов`язку батьків утримувати своїх дітей (ст. 182 «Обставини, які враховуються судом при визначенні розміру аліментів», ст. 183 «Визначення розміру аліментів у частці від заробітку (доходу) матері, батька дитини», ст. 184 «Визначення розміру аліментів у твердій грошовій сумі»). «Статтею 192 СК України передбачено можливість зміни раніше встановленого розміру аліментів за наявності доведених у судовому порядку підстав, а саме: зміни матеріального або сімейного стану, погіршення або поліпшення здоров`я когось із них та в інших випадках, передбачених цим Кодексом. Аналіз цієї норми права дає підстави для висновку що підставами зміни розміру аліментів є як зміна матеріального, так і зміна сімейного стану як самостійна підстава для зменшення або збільшення розміру аліментів. При цьому такі положення закону не виключають одночасне настання обох підстав для зміни розміру аліментів: і зміни сімейного і зміни матеріального стану. Однак, зміна сімейного стану є самостійної, не залежної від зміни матеріального стану підставою для зміни розміру аліментів» (постанова Верховного Суду від 16 вересня 2020 року у справі №565/2071/19 (провадження №61-9460св20)). Як на підставу задоволення позову про зміну способу стягнення аліментів, позивачка ОСОБА_1 посилалась на та те, що після визначення за судовим наказом Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області від 17 серпня 2021 року аліментів в розмірі 1/4 частки від заробітку (доходу) боржника, вона не може повністю забезпечити та задовольнити потреби неповнолітньої дитини, на відсутність даних про незадовільний стан здоров`я платника аліментів, поліпшення матеріального становища відповідача, який є засновником, одноособовим власником (100%) та керівником ПМП «Славянский двор», що підтверджується письмовими доказами доданими до позовної заяви (а.с. 20-24) й 08 вересня 2023 року здійснив збільшення статутного капіталу з 1 000 000 грн до 6 000 000 грн (а.с. 25-29). На підтвердження збільшення статутного капіталу підприємства позивачка також надала суду Витяг з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та громадських формувань від 13 січня 2024 року, який містить інформацію про те, що в підприємстві, одноособовим власником якого є відповідач, 08 вересня 2023 року відбулись зміни в статутному капіталі, а саме, статутний капітал підприємства збільшився з 1 000 000 грн до 6 000 000 грн (а.с. 100-101). Збільшення цін на продукти харчування, одяг для неповнолітніх дітей після визначення за судовим наказом від 17 серпня 2021 року є загальновідомій факт, який у відповідності до ч. 3 статті 82 ЦПК України не потребує доказування. Однак суд першої інстанції у порушення положень статей 12, 81, 263, 264 ЦПК України не надав належної оцінки вказаним поясненням позивачки та наданим нею доказам, й навпаки, безмотивно надав перевагу доводам відповідача. Дійсно вказаний доказ не свідчить про рівень доходу відповідача, але є підтвердженням того, що суд першої інстанції не перевірив належним чином й матеріальне становище відповідача та в порушення положень статей 10, 81 ЦПК України відповідач не надав дійсні відомості про місце роботи та розрахунок свого дійсного щорічного доходу, що свідчить про недобросовісність відповідача при здійсненні своїх процесуальних та батьківських прав й ухилення від надання належних та достовірних доказів щодо свого доходу. Встановлено, що відповідач ОСОБА_2 несвоєчасно сплачував аліменти, визначені судовим наказом від 17 серпня 2021 року, що підтверджується рішенням Білгород-Дністровського міськраойнного суду Одеської області від 05 квітня 2023 року, залишеним без змін постановою Одеського апеляційного суду від 12 червня 2023 року, по справі №495/1741/23 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення неустойки (пені) за несвоєчасну сплату аліментів на утримання дитини (а.с. 61-66, 67-72). Добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Колегія суддів вважає, що вище приведені обставини справи свідчать про недобросовісність відповідача при здійсненні своїх процесуальних та батьківських прав й ухилення від утримання дочки сторін у справі у розмірі, що відповідає їх інтересам, є необхідним та достатнім для забезпечення гармонійного розвитку дочки та достойного рівня її матеріального забезпечення. У постанові від 25 вересня 2019 року у справі №755/14148/18 Верховний Суд зробив висновок про те, що «факт відсутності у батька або матері можливості надавати дитині відповідного розміру утримання не фігурує в переліку обставин, які враховуються судом при визначенні розмірів аліментів. Ця обставина не звільняє батьків від обов`язку по утриманню дитини. Посилання заявника в касаційній скарзі на те, що судами при визначенні розміру аліментів не враховано його матеріальне становище є необґрунтованими, оскільки суди попередніх інстанцій при ухваленні рішення про стягнення аліментів, керувались інтересами дитини, яка має право на достойний рівень матеріального забезпечення. При цьому, доказів того, що у відповідача немає можливості сплачувати аліменти у визначеному судом розмірі відповідачем не надано». Згідно статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). У пунктах 59 та 60 постанови Верховного Суду від 15 листопада 2023 року у справі №291/1352/20 (провадження №61-11047св23) виходив з наступного: «Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування та зазначала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний (пункт 81 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі №129/1033/13-ц). Цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням «балансу вірогідностей». Суд повинен вирішити, чи існує вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує довіри». Виходячи з висновків Європейського суду з прав людини, викладених у рішенні у справі «Бочаров проти України» від 17 березня 2011 року (остаточне - 17 червня 2011 року), в пункті 45 якого зазначено, що «суд при оцінці доказів керується критерієм «поза розумним сумнівом» (див. рішення від 18 січня 1978 року у справі «Ірландія проти Сполученого королівства»). Проте таке доведення може впливати зі співіснування достатньо вагомих, чітких і узгоджених між особою висновків або подібних неспростовних презумпцій щодо фактів (див. рішення у справі «Салман проти Туреччини») Аналізуючи зазначені норми процесуального та матеріального права, роз`яснення Верховного Суду України, правові висновки Верховного Суду України та Верховного Суду, застосовуючи Європейську конвенцію з прав людини та практику Європейського суду з прав людини, з`ясовуючи вказані обставини справи, що мають суттєве значення для правильного вирішення справи, та оцінюючи належність, допустимість, достовірність наявних у справі доказів, на предмет пропорційності співвідношення між застосованими засобами і поставленою метою у контексті конституційного принципу верховенства права та права на справедливий розгляд, керуючись критерієм «поза розумним сумнівом» та з урахуванням «балансу вірогідностей», колегія суддів вважає, що на підставі наданих доказів твердження позивачки заслуговують довіри. Враховуючи засади справедливості, добросовісності та розумності, вік, стан здоров`я, матеріальне становище дитини і платника аліментів, для фізичного, духовного, морального і соціального розвитку дитини, необхідно змінити спосіб стягнення аліментів у розмірі 1/4 частки від усіх видів заробітку (доходу) щомісяця батька на тверду грошову суму в розмірі 6 000 грн. Такий розмір аліментів визначений з урахуванням вимог сімейного законодавства та відповідає інтересам неповнолітньої дитини сторін у справі, є необхідним та достатнім для забезпечення гармонійного розвитку дитини та достойного рівня його матеріального забезпечення. За таких обставин, колегія суддів дійшла висновку про те, що позивач має право на захист свого права у випадку порушення його відповідачем, але у даному випадку в судовому засіданні позивачкою доведено належним чином, що відповідач порушив її права та права дитини на необхідний, достойний та достатній рівень їх матеріального забезпечення та гармонійного розвитку дитини. Тому у відповідності до ст. ст. 15, 16 ЦК України її право підлягає судовому захисту. Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом України у постанові від 03 вересня 2014 року у справі №6-84цс14. Тому, позовні вимоги позивачки ОСОБА_1 є законними, обґрунтованими та підлягають задоволенню в повному обсязі. Як вже зазначалось, «відповідно до ст. 192 СК розмір аліментів, визначений судовим рішенням або за домовленістю між батьками, суд може змінити за позовом платника або одержувача аліментів у зв`язку зі зміною матеріального чи сімейного стану, погіршення чи поліпшення здоров`я когось із них. У новому розмірі аліменти сплачуються з дня набрання рішенням законної сили» (пункт 23 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про застосування судами окремих норм Сімейного кодексу України при розгляді справ щодо батьківства, материнства та стягнення аліментів» №3 від 15 травня 2006 року»). Порушення судом норм процесуального права, а саме, статей 12, 81, 89, 263, 264 ЦПК України, та норм матеріального права, а саме, статей 182, 192 СК України, у відповідності до п. 4 ч. 1 ст. 376 ЦПК України є підставою для скасування рішення суду першої інстанції й ухвалення нового судового рішення про задоволення позову частково шляхом зміни способу стягнення аліментів на утримання дочки з 1/4 частки від усіх видів заробітку (доходу) на тверду грошову суму у розмірі 6 000 грн, починаючи з дня набрання рішенням апеляційного суду законної сили й до досягнення дитиною повноліття, до ІНФОРМАЦІЯ_3 . Керуючись ст. ст. 367, 368, п. 1 ч. 1 ст. 374, п. 4 ч. 1 ст. 376, ст. ст. 381-384, 389 ЦПК України, Одеський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ, - п о с т а н о в и в: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково, рішення Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області від 05 лютого 2024 року скасувати й ухвалите нове судового рішення, яким позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про зміну способу стягнення аліментів на утримання дитини задовольнити. Змінити спосіб стягнення аліментів, які стягуються з ОСОБА_2 , РНОКПП: НОМЕР_2 , на підставі судового наказу Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області від 17 серпня 2021 року на користь ОСОБА_1 , РНОКПП: НОМЕР_3 , на утримання неповнолітньої дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , в розмірі 1/4 частки заробітку (доходу) платника аліментів, але не менше 50 відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку на 6 000 гривень щомісячно в твердій грошовій сумі, але не менше 50 відсотків прожиткового мінімуму, з урахуванням індексу інфляції, починаючи з дня набрання рішенням суду апеляційної інстанції законної сили і до досягнення дитиною повноліття, тобто до ІНФОРМАЦІЯ_3 . Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та оскарженню в касаційному порядку не підлягає, крім випадків, встановлених ст. 389 ЦПК України. Повний текст судового рішення складено: 12 серпня 2024 року. Судді Одеського апеляційного суду: М.М. Драгомерецький А.І. Дришлюк С.М. Сегеда