Постанова Запорізький апеляційний суд № 335/1629/24

Дата документу 07.08.2024 Справа № 335/1629/24 ЗАПОРІЗЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Справа № 22-ц/807/1578/24 Головуючий у 1-й інстанції: Рибалко Н.І. Є.У.№335/1629/24 Суддя-доповідач: Кочеткова І.В. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 07 серпня 2024 року м. Запоріжжя Запорізький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з цивільних справ: головуючої: Кочеткової І.В., суддів: Полякова О.З., Трофимової Д.А., секретар: Остащенко О.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом Концерну «Міські теплові мережі» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за послуги з централізованого опалення, за апеляційною скаргою Концерн «Міські теплові мережі» інтереси яких представляє Літвінова Тетяна Андріївна на ухвалу Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 10 червня 2024 року, якою закрито провадження у справі, В С Т А Н О В И В: У лютому 2024 року Концерн «Міські теплові мережі» звернувся до суду із позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за послуги з централізованого опалення. В обґрунтування позову Концерн «МТМ» зазначав, що відповідач ОСОБА_1 є власником нежитлового приміщення ХХVII підвал літ.А-5, розташованого за адресою АДРЕСА_1 , та споживачем послуг з теплопостачання, які надавалися концерном. З лютого 2021 по квітень 2021 за вказаними послугами утворилась заборгованість на загальну суму 4048,33 грн., які відповідач у добровільному порядку не сплачує. Ухвалою Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 10 червня 2024 року закрито провадження у цивільній справі за позовом Концерну «Міські теплові мережі» до ОСОБА_1 у зв`язку з тим, що даний спір не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Узагальненими доводами апеляційної скарги є те, що суд першої інстанції не звернув уваги на те, що власником нежитлових приміщень, розташованих у багатоквартирному будинку є фізична особа ОСОБА_1 , а не суб`єкт підприємницької діяльності. Наявний у ОСОБА_1 статус фізичної особи-підприємця не свідчить про те, що з моменту державної реєстрації фізичної особи - підприємця така особа виступає як підприємець у всіх правовідносинах. Отже, вирішення питання про юрисдикційність спору за участю ФОП залежить від того, чи виступає фізична особа як сторона у спірних правовідносинах суб`єктом господарювання, та чи є ці правовідносини господарськими. При цьому скаржник посилається на висновки Великої Палати Верховного Суду від 14.03.2018 року у справі № 2-7615/10, від 05.06.2018 у справі № 522/7909/16-ц, від 20 вересня 2018 року у справі № 751\3840/15-ц, від 08 травня 2018 року у справі № 757/45133/15-ц. Вважає, що суд дійшов до помитлкових висновків щодо закриття провадження у даній справі у зв`язку з тим, що правовідносини, які виникли між сторонами у даній справі є господарсько-правовими, а відтак вимоги позивача не підлягають задоволенню в порядку цивільного судочинства, оскільки доказів на підтвердження зазначених обставин матеріали справи не містять. Відзиву на апеляційну скаргу в порядку ст. 360 ЦПК України, до суду не надходило. Відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції. Концерн «Міські теплові мережі», будучи належним чином повідомленим про дату, час та місце розгляду справи відповідно до вимог процесуального закону до апеляційного суду не з`явився, про причини неявки суд не повідомив. Відповідач ОСОБА_1 отримав повістку про виклик у судове засідання 01.08.2024, що підтверджується рекомендованим повідомленням про вручення судової повістки, в судове засідання не зявився, причини неявки суду не повідомив.. Представник відповідача Стецюк В.І. направив клопотання про відкладення розгляду справи, пославшись на свою хворобу. Доказів поважності причин неявки не надав. Адвокат Асауленко І.О., який представляє інтереси відповідача, в судове засідання не зявився причини неявки не повідомив. У відповідності до вимог ч. 2 ст. 372 ЦПК України - неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи, у зв`язку з чим колегія суддів вважає за можливе розглянути справу у відсутності Концерну «Міські теплові мережі» в даному судовому засіданні. Згідно з ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Згідно з п. 6 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати ухвалу, що перешкоджає подальшому провадженні у справі і направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції. Відповідно до ст. 379 ЦПК України підставами для скасування ухвали суду, що перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направлення справи для продовження розгляду до суду першої інстанції є: неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи: недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції вважає, встановленими: невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення норм процесуального права чи неправильне застосування норм матеріального права, які призвели до постановлення помилкової ухвали. Відповідно до частини першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Судове рішення зазначеним вимогам не відповідає. Статтею 10 ЦПК України визначено, що суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Згідно зі статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. Закриваючи провадження у справі, суд першої інстанції прийшов до висновку, що ОСОБА_1 має статус фізичної особи-підприємця. Нежитлове приміщення, розташоване за адресою АДРЕСА_1 , належить на праві власності відповідачкві як фізичній особі, проте використовується останнім з метою здійснення господарської діяльності, отже вказаний спір належить до юрисдикції господарського суду відповідно до суб`єктивного складу та змісту правовідносин сторін як таких, що виникли з господарського договору. Проте такі всиновки суду першої інстанції є передчасними з огляду на таке. Судом встановлено, що ОСОБА_1 на праві приватної власності належать нежитлові приміщення підвалу №ХХУ1(літера А-5) , загальною площею 175,5 кв.м, розташоване в АДРЕСА_1 . Відповідно до розрахунку основного боргу за договором № 203534 та рахунків за надані послуги заборгованість відповідача перед позивачем за наданою за вказаною адресою послугою за період з 01 лютого 2021 року по 30квітня 2021 року становить 4048, 33 грн. Першочерговим питанням у цій справі, яке винесено на розгляд суду є питання визначення юрисдикції цього спору за позовом юридичної особи (теплопостачальної компанії) про стягнення вартості поставленої теплової енергії до фізичної особи, яка має статус фізичної особи-підприємця та має у власності нежитлове приміщення. Вирішуючи поставлене питання, суд виходить з такого. Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Відповідно до статті 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом. Важливість визначення юрисдикції підтверджується як закріпленням у Конституції України принципу верховенства права, окремими елементами якого є законність, правова визначеність та доступ до правосуддя, так і прецедентною практикою Європейського суду з прав людини. Поняття «суд, встановлений законом» включає в себе, зокрема, таку складову, як дотримання усіх правил юрисдикції та підсудності. Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних та юридичних осіб, державних інтересів. Судова юрисдикція - це інститут права, покликаний розмежувати між собою компетенцію як різних ланок судової системи, так і різних видів судочинства - цивільного, кримінального, господарського та адміністративного. Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ. Предметна юрисдикція - це розмежування компетенції цивільних, кримінальних, господарських та адміністративних судів. Кожен суд має право розглядати і вирішувати тільки ті справи (спори), які віднесені до їх відання законодавчими актами, тобто діяти в межах встановленої компетенції. При визначенні предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі (постанови Великої Палати Верховного Суду від 15.10.2019 у справі N 911/1834/18, від 11.01.2022 у справі N 904/1448/20). Тобто юрисдикційність спору залежить від характеру спірних правовідносин, правового статусу суб`єкта звернення та предмета позовних вимог, а право вибору способу судового захисту належить виключно позивачеві. Відповідно до положень статті 19 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ здійснюється в порядку іншого судочинства. Учасниками цивільних відносин є фізичні особи та юридичні особи (частина перша статті 2 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). У свою чергу відповідно до статті 4 ГПК України право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. Юридичні особи та фізичні особи-підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. Предметна та суб`єктна юрисдикція господарських судів, тобто сукупність повноважень господарських судів щодо розгляду справ, віднесених до їх компетенції, визначена статтею 20 ГПК України, частиною першою якої унормовано, що господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв`язку зі здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках. Подання позовної заяви за правилами ГПК України означає, що позовна заява повинна бути подана за правилами предметної та суб`єктної юрисдикції справ відповідно до статті 20 цього Кодексу. Критеріями розмежування між справами цивільного та господарського судочинства є одночасно суб`єктний склад учасників процесу та характер спірних правовідносин. З огляду на положення частини першої статті 20 ГПК України, а також статей 4, 45 цього Кодексу для визначення юрисдикції господарського суду щодо розгляду конкретної справи має значення суб`єктний склад саме сторін правочину та наявність спору, що виник у зв`язку зі здійсненням господарської діяльності. Аналогічна правова позиція щодо розмежування господарської та цивільної юрисдикції наведена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 25.06.2019 у справі N 904/1083/18. Ознаками господарського спору є, зокрема: участь у спорі суб`єкта господарювання; наявність між сторонами господарських відносин, урегульованих ЦК України, ГК України, іншими актами господарського і цивільного законодавства, і спору про право, що виникає з відповідних відносин; наявність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення спору господарським судом; відсутність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення такого спору судом іншої юрисдикції. Така правова позиція викладена у постановах Великої Палати Верховного Суду від 25.02.2020 у справі N 916/385/19, від 13.02.2019 у справі N 910/8729/18. Разом з тим відповідно до частини першої статті 24 ЦК України людина як учасник цивільних відносин вважається фізичною особою. Статтями 25, 26 ЦК України передбачено, що здатність мати цивільні права та обов`язки (цивільну правоздатність) мають усі фізичні особи. Цивільна правоздатність фізичної особи виникає у момент її народження та припиняється у момент її смерті. Усі фізичні особи є рівними у здатності мати цивільні права та обов`язки. Фізична особа здатна мати усі майнові права, що встановлені цим Кодексом, іншим законом. Фізична особа здатна мати інші цивільні права, що не встановлені Конституцією України, цим Кодексом, іншим законом, якщо вони не суперечать закону та моральним засадам суспільства. Фізична особа здатна мати обов`язки як учасник цивільних відносин. Кожна фізична особа має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом (стаття 42 Конституції України). Це право закріплено й у статті 50 ЦК України, у якій передбачено, що право на здійснення підприємницької діяльності, яку не заборонено законом, має фізична особа з повною цивільною дієздатністю. Відповідно до частини другої статті 50 ЦК України фізична особа здійснює своє право на підприємницьку діяльність за умови її державної реєстрації в порядку, встановленому законом. Фізична особа, яка бажає реалізувати своє конституційне право на підприємницьку діяльність, після проходження відповідних реєстраційних та інших передбачених законодавством процедур не позбавляється статусу фізичної особи, а набуває до свого статусу фізичної особи нової ознаки - суб`єкта господарювання. У свою чергу наявність статусу підприємця не свідчить про те, що з моменту державної реєстрації фізичної особи - підприємця така особа виступає як підприємець у всіх правовідносинах (постанови Великої Палати Верховного Суду від 14.03.2018 у справі N 2-7615/10, від 05.06.2018 у справі N 522/7909/16-ц). Вирішення питання про юрисдикційність спору залежить від того, чи виступає фізична особа - сторона у відповідних правовідносинах - як суб`єкт господарювання, та від визначення цих правовідносин як господарських. Такий правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03.07.2019 у справі N 916/1261/18. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 13.06.2018 у справі N 548/981/15-ц також звернула увагу, що наявність такого статусу (ФОП) в особи, яка є стороною в справі, не підтверджує те, що з моменту державної реєстрації фізичної особи підприємцем вона виступає в такій якості у всіх правовідносинах, на яку, зокрема, посилається скаржник в апеляційній скарзі. Отже, вирішення питання про юрисдикційність спору за участю ФОП залежить від того, виступає чи не виступає фізична особа як сторона у спірних правовідносинах суб`єктом господарювання, та чи є ці правовідносини господарськими. Відповідно до частин першої, другої статті 3 Господарського кодексу України (далі - ГК України) під господарською діяльністю у цьому Кодексі розуміється діяльність суб`єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямована на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність. Господарська діяльність, що здійснюється для досягнення економічних і соціальних результатів та з метою одержання прибутку, є підприємництвом, а суб`єкти підприємництва - підприємцями. Господарська діяльність може здійснюватися і без мети одержання прибутку (некомерційна господарська діяльність). За статтею 42 ГК України підприємництво - це самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб`єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку. Відтак підприємець - це юридичний статус фізичної особи, який засвідчує право цієї особи на заняття самостійною, ініціативною, систематичною, на власний ризик господарською діяльністю з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку. У цій справі, суд дійшов висновку про належність цього спору до господарської юрисдикції, з тих підстав, що відповідач має статус фізичної особи-підприємця, а належне йому майно є нежитловим, яке використовується ним в підприємницькій діяльності, отже відповідач виступає як сторона у спірних спірних правовідносинах суб`єктом господарювання, та ці правовідносини є господарськими Разом з тим, суд відзначає, що за положеннями статей 316, 317, 319ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Держава не втручається у здійснення власником права власності. Діяльність власника може бути обмежена чи припинена або власника може бути зобов`язано допустити до користування його майном інших осіб лише у випадках і в порядку, встановлених законом. Власник має право використовувати своє майно для здійснення підприємницької діяльності (частина перша статті 320 ЦК України). Суд зауважує, що статус нерухомого майна «нежитловий», з урахуванням різноманітності видів майна та можливостей його використання, а також права власника володіти, користуватися та розпоряджається своїм майном на власний розсуд, не зобов`язує власника використовувати таке майно лише з господарською метою, а відтак і не є критерієм для визначення юрисдикції спору. Відповідачем не надано належниї і допустимих доказів на підтвердження доводів про використання належного йому нерухомого майна в підприємницькій діяльності. Наявні в справі Акти обстеження системи теплопостачання від 23.04.2015 та від 17.02.2016, де споживачем зазначено ФОП ОСОБА_4 , № договору 203052, не є достатньою підставою для висновку, що належне відповідачеві нежитлове приміщення, яке має інший особовий рахунок, також використовується з господарською метою. З урахуванням наведеного, колегія суддів констатує помилковість висновку суду першої інстанції про те, що оскільки зазначене в позові належне відповідачу нерухоме майно має статус нежитлового, то таке майно може використовуватися лише з господарською метою. Відповідно до положень ч. 1 ст. 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Відповідно до частини першої, шостої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків встановлених цим Кодексом. Доказування не може грунтуватись на припущеннях. Відповідно до положень частини першої статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обгрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для справи. Відповідно до положень частини першої статті 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Відповідно до положень частини першої статті 79 ЦПК України достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Відповідно до положень статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що грунтується на всебічному, повному об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили, суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Концерн «Міські теплові мережі» звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за послуги з постачання теплової енергії, та зазначає, що споживачем послуг є саме фізична особа як власник нежитлових приміщення за адресою: АДРЕСА_1 . ОСОБА_1 з лютого 2002 року зареєстрований як фізична особа-підприємець за основним видом діяльності якого є 47.89 Роздрібна торгівля з лотків і на ринках іншими товарами, що підтверджується витягом з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, Свідоцтвом про державну реєстрацію фізичної особи-підприємця (а.с.66). Водночас, в суді першої інстанції ОСОБА_1 не надав належних та достовірних доказів, що є його процесуальним обов`язком, на підтвердження того, що він використовує вищезазначене нежитлове приміщення в спірний період часу в господарській діяльності, споживає теплову енергію в господарських цілях Отже, обставини використання фізичною особою - стороною справи відповідного належного їй майна у власній підприємницькій діяльності не підтверджені матеріалами справи, тому висновки суду про використання вищезазначеного нежитлового приміщення в господарській діяльності, споживання теплової енергії в господарських цілях не відповідають фактичним обставинам справи та не підтвердженні належними доказами. Таких доказів не надано відповідачем і суду апеляційної інстанції. У постановах Великої Палати Верховного Суду від 15 травня та 19 червня 2019 року у справах N 904/10132/17 та N 904/4713/18 містяться висновки про те, що наявність статусу підприємця сама собою не означає, що з моменту державної реєстрації ФОП така особа виступає як підприємець у всіх правовідносинах. У цих постановах також міститься висновок, що обставини використання фізичними особами - сторонами справи відповідного належного їм майна у власній підприємницькій діяльності не підтверджені матеріалами справ та не встановлені судами, тому Велика Палата Верховного Суду погодився з висновками суддів попередніх інстанцій, що за відсутності таких доказів, спір підлягає розгляду у порядку цивільного судочинства. Оскільки належних та достовірних доказів на підтвердження здійснення ОСОБА_1 як фізичною особою-підприємцем господарської діяльності саме в належному йому нежитловому приміщені матеріали справи не містять, тому суд першої інстанції дійшов до передчасного висновку, що даний спір підлягає розгляду в порядку господарського судочинства. З огляду на зазначене, колегія суддів вважає не обгрунтованими висновки суду першої інстанції про закриття провадження у цій справі, оскільки на момент подачі позову власником спірного нежитлового приміщення був ОСОБА_1 як фізична особа, докази використання якого у господарській діяльності, споживання теплової енергії в гоподарських цілях відсутні, отже спір підлягає розгляду у порядку цивільного судочинства. Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. В Україні визнається і діє принцип верховенства права (частина перша статті 8 Конституції України). Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України). Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»). У справі «Bellet v. France» Європейський Суд з прав людини зазначив, що стаття 6 параграфу 1 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданих національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Судові процедури повинні бути справедливими, тому особа безпідставно не може бути позбавлена права на звернення до суду, оскільки це буде порушенням права, передбаченого ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, на справедливий суд. Отже, право на справедливий судовий розгляд, закріплене в пункті 1 статті 6 Конвенції, необхідно розглядати як право на доступ до правосуддя. Відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 379 ЦПК України підставою для скасування ухвали суду, що перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направлення справи для продовження розгляду до суду першої інстанції є порушення норм процесуального права, які призвели до постановлення помилкової ухвали. Таким чином, враховуючи, що судом першої інстанції постановлено оскаржувану ухвалу з порушенням норм процесуального права, апеляційний суд на підставі ст. 379 ЦПК України скасовує оскаржувану ухвалу та направляє справу для продовження розгляду до суду першої інстанції. Аргументи апеляційної скарги є виправданими. Питання щодо стягнення судового збору за подачу апеляційної скарги на цій стадії апеляційним судом не вирішується, оскільки розглядається лише процесуальне питання, а не вирішується справа по суті. Керуючись ст. ст. 367, 368, 374, 379, 381-384, 390 ЦПК України, апеляційний суд,- П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу Концерну «Міські теплові мережі» - задовольнити. Ухвалу Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 10 червня 2024 року у цій справі скасувати, і направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, касаційному оскарженню не підлягає. Головуюча: І.В. Кочеткова Судді: О.З. Поляков Д.А.Трофимова.