Постанова Південно-західний апеляційний господарський суд № 915/549/24

ПІВДЕННО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД _____________________________________________________________________________________________ П О С Т А Н О В А ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 31 липня 2024 року м. ОдесаСправа № 915/549/24 Південно-західний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів: головуючого судді: Аленіна О.Ю. суддів: Діброви Г.І., Філінюка І.Г. секретар судового засідання: Чеголя Є.О. Представники сторін у судове засідання не з`явились розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Господарського суду Миколаївської області від 28.05.2024 (складено та підписано 28.05.2024, суддя Семенчук Н.О.) по справі №915/549/24 за позовом Компанії "Маліеро Лімітед" до ОСОБА_1 про стягнення 3 700 000, доларів США, що еквівалентно 145 891 000,00 грн ВСТАНОВИВ Компанія "Маліеро Лімітед" звернулась до Господарського суду Миколаївської області з позовною заявою в якій просить суд стягнути з ОСОБА_1 на свою користь грошові кошти в сумі 3 700 000,00 доларів США, що еквівалентно 145 891 000, 00 грн. В обґрунтування заявлених позовних вимог позивач зазначає, що ним на виконання умов укладеного між сторонами договору купівлі-продажу частки у статутному капіталі товариства було перераховано на користь позивача грошові кошти, однак згодом такий договір розірвано продавцем в односторонньому порядку, відтак оскільки відповідна підстава набуття зазначених коштів відповідачем відпала, останній на переконання позивача повинен їх повернути. Також позивачем подано до суду першої інстанції заяву в якій останній просив суд вжити заходи забезпечення позову шляхом: - накладення арешту на рухоме майно, що належить на праві власності ОСОБА_1 , із забороною вчиняти будь-які дії щодо розпорядження та відчуження цим рухомим майном; - накласти арешт на нерухоме майно, що належить на праві власності ОСОБА_1 , із забороною вчиняти будь-які дії щодо розпорядження та відчуження (конкретний перелік наведено у заяві); - накласти арешт на грошові кошти, що знаходяться та обліковуються на банківських рахунках, що відкриті на ім`я ОСОБА_1 ; - заборонити державним реєстраторам та органам державної реєстрації прав (в тому числі, але не виключно Міністерству юстиції України та його територіальним органам), виконавчим органам сільських, селищних та міських рад, районним державним адміністраціям, на території яких знаходиться майно чи зареєстровані юридичні особи, яким воно належить, акредитованим суб`єктам, нотаріусам, іншим особам та органам, які виконують функції державного реєстратора, вчиняти реєстраційні дії стосовно арештованого нерухомого майна, що належить на праві власності ОСОБА_1 . В обґрунтування заяви про забезпечення позову Компанія "Маліеро Лімітед" наголошує на тому, що відповідач у будь-який момент може відчужити належне йому майно та розпорядитись грошовими коштами, що в подальшому може ускладнити або унеможливити виконання рішення суду, у разі задоволення заявлених позовних вимог. Ухвалою Господарського суду Миколаївської області від 28.05.2024 по цій справі задоволено частково заяву Компанії "Маліеро Лімітед" про застосування заходів забезпечення позову та накладено арешт в межах ціни позову на грошові кошти та майно, що належить ОСОБА_1 (за переліком наведеним в ухвалі суду). В мотивах оскаржуваної ухвали суд першої інстанції дійшов висновку про доцільність забезпечення позову шляхом накладення арешту на кошти та майно відповідача в межах суми заявлених позовних вимог, оскільки це забезпечить виконання рішення суду, у разі задоволення позову, а необхідність полягає в можливості відповідача в будь-який момент розпорядитись коштами або відчужити майно. При цьому, місцевий господарський суд зазначив, що за умови неможливості встановити достатності чи недостатності грошових коштів, що належать відповідачу і знаходяться на всіх його рахунках у всіх банківських установах, для задоволення вимог про стягнення коштів у заявленому позивачем розмірі, то доцільно накласти арешт на майно відповідача саме у межах суми, яка достатня для такого стягнення у випадку недостатності арештованих грошових коштів, тобто лише в межах різниці між сумами ціни позову та арештованих грошових коштів. Не погодившись із даним рішенням до Південного-західного апеляційного господарського суду звернувся відповідач з апеляційною скаргою в якій просить ухвалу Господарського суду Миколаївської області від 28.05.2024 року про забезпечення позову по справі №910/8568/23 - скасувати та у задоволені заяви компанії «Маліеро Лімітед» про застосування заходів забезпечення позову - відмовити. Свої вимоги скаржник обґрунтовує тим, що оскаржувана ухвала є необґрунтованою та такою, що винесена із порушенням норм процесуального права з огляду на наступне: - забезпечення позову шляхом обмеження прав та обов`язків відповідача допускається лише у випадку реальної необхідності захисту або поновлення порушених прав позивача, проте в даній справі відсутні права та інтереси позивача, які потребують захисту; - заявлені у даній справі вимоги Компанії «Маліеро Лімітед» не підлягають захисту шляхом забезпечення позову, оскільки взаємовиключні вимоги заявлені в межах іншої господарської справи і суд вже вжив заходів їх забезпечення; - позивачем не доведено, що відповідач вживає будь-які дії направлені на ухилення від виконання зобов`язання або на приховування свого майна, його відчуження тощо; - вжитими судом заходами забезпечення позову був порушений баланс інтересів, оскільки безпідставно обмежене право власності відповідача при тому, що таке право вже обмежене у іншій справі і тих заходів достатньо для повного забезпечення всіх можливих прав та інтересів позивача; - судом першої інстанції, фактично, було заблоковано життєдіяльність відповідача, оскільки було арештоване абсолютно все його майно та грошові кошти; - хоча суд першої інстанції і вказав, що арешт накладений в межах суми стягнення, проте з самої ухвали вбачається, що арештовані грошові кошти в межах суми стягнення і все нерухоме майно, вартість якого є значно більшою аніж сума стягнення, яку заявлено позивачем; - суд вжив заходи забезпечення, які є неспівмірними із заявленими позовними вимогами, чим порушив ч.4 ст.137 ГПК України; - ані позивачем у заяві про вжиття заходів забезпечення позову ані судом першої інстанції в оскаржуваній ухвалі не наведено фактичних обставин, які б свідчили про реальну ймовірність ускладнення чи унеможливлення ефективного захисту прав позивача, за захистом яких він звернувся до суду, у разі задоволення позову. Ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду від 20.06.2024 відкрито апеляційне провадження по цій справі та призначено її до розгляду на 24.07.2024. До суду апеляційної інстанції надійшов відзив на апеляційну скаргу в якому позивач просить залишити апеляційну скаргу без задоволення, а оскаржувану ухвалу без змін. В обґрунтування своїх заперечень позивач зазначає, що враховуючи поведінку відповідача протягом всього часу існування спору з підстав укладеного договору купівлі-продажу, що проявляється, зокрема у неодноразовому відчуженні свого нерухомого майна, зокрема за заниженою вартістю та виведення майна зі своєї власності з метою уникнення відповідальності, Компанія «Маліеро Лімітед» має реальні побоювання, що у разі ухвалення судом у даній справі позитивного судового рішення про задоволення позовних вимог, відповідач з метою уникнення виконання вказаного судового рішення до цього часу встигне відчужити все своє нерухоме майно або ж вчинити інші дії (правочини), що за своїми наслідкам ускладнить або ж взагалі унеможливить виконанням такого судового рішення. З огляду на таке, позивач вважає, що вжиті судом заходи забезпечення позову є розумними, обґрунтованими, адекватними та співмірними. У судовому засідання суду апеляційної інстанції у цій справі, яке відбулось 24.07.2024 було оголошено перерву до 31.07.2024. Розпорядженням керівника апарату суду від 30.07.2024 призначено повторний автоматизований розподіл справи №915/549/24 у зв`язку з перебуванням судді Принцевської Н.М. у відпустці. У відповідності до протоколу повторного автоматизованого розподілу справи від 30.07.2024 справа №915/549/24 за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Господарського суду Миколаївської області від 28.05.2024 розподілена на розгляд колегії суддів у складі головуючого судді Аленіна О.Ю., суддів Діброви Г.І., Філінюка І.Г. Ухвалою суду від 30.07.2024 прийнято справу №915/549/24 за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Господарського суду Миколаївської області від 28.05.2024 до розгляду колегією суддів у складі: головуючого судді - Аленіна О.Ю., суддів - Діброви Г.І., Філінюка І.Г. 31.07.2024 судом апеляційної інстанції отримано клопотання представника ОСОБА_1 я якому останній просив суд розглянути справу за його відсутності через зайнятість в іншому судовому процесі. Також 31.07.2024 до суду надійшла заява від представника Компанії "Маліеро Лімітед" в якій останній просить розглянути справу за своєї відсутності. Враховуючи наведене, а також те, що судом апеляційної інстанції явка представників сторін у судове засідання не визнавалась обов`язковою, судова колегія вирішила за можливе розглянути справу за їх відсутності. Відповідно до ст. 240 ГПК України у судовому засіданні оголошено вступну та резолютивну частини постанови. Обговоривши доводи апеляційної скарги, перевіривши наявні матеріали справи на предмет їх юридичної оцінки господарським судом Миколаївської області та проаналізувавши застосування норм матеріального та процесуального права, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступного. Відповідно до приписів ст. 269 ГПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. Статтею 136 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що господарський суд за заявою учасника справи має право вжити передбачених ст. 137 цього Кодексу заходів забезпечення позову. Забезпечення позову допускається як до пред`явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду. В силу приписів ч. 1 ст. 137 Господарського процесуального кодексу України позов забезпечується: 1) накладенням арешту на майно та (або) грошові кошти, що належать або підлягають передачі або сплаті відповідачу і знаходяться у нього чи в інших осіб; 2) забороною відповідачу вчиняти певні дії; 3) встановленням обов`язку вчинити певні дії; 4) забороною іншим особам вчиняти дії щодо предмета спору або здійснювати платежі, або передавати майно відповідачеві, або виконувати щодо нього інші зобов`язання; 5) зупиненням стягнення на підставі виконавчого документа або іншого документа, за яким стягнення здійснюється у безспірному порядку; 6) зупиненням продажу майна, якщо подано позов про визнання права власності на це майно, або про виключення його з опису і про зняття з нього арешту; 7) передачею речі, що є предметом спору, на зберігання іншій особі, яка не має інтересу в результаті вирішення спору; 8) зупиненням митного оформлення товарів чи предметів, що містять об`єкти інтелектуальної власності; 9) арештом морського судна, що здійснюється для забезпечення морської вимоги; 10) іншими заходами, необхідними для забезпечення ефективного захисту або поновлення порушених чи оспорюваних прав та інтересів, якщо такий захист або поновлення не забезпечуються заходами, зазначеними у пунктах 1-9 цієї частини. Забезпечення позову по суті - це обмеження суб`єктивних прав, свобод та інтересів відповідача з метою реалізації в майбутньому судових рішень і задоволених вимог позивача Водночас забезпечення позову за правовою природою є засобом запобігання можливим порушенням майнових прав чи охоронюваних законом інтересів юридичної або фізичної особи, метою якого є уникнення можливого порушення в майбутньому прав та охоронюваних законом інтересів позивача, а також можливість реального виконання рішення суду та уникнення будь-яких труднощів при виконанні у випадку задоволення позову. Аналогічні правові висновки щодо застосування статей 136, 137 ГПК України викладені у постановах Верховного Суду від 10.04.2018 у справі № 910/19256/16, від 14.05.2018 у справі № 910/20479/17, від 14.06.2018 у справі № 916/10/18, від 23.06.2018 у справі № 916/2026/17, від 16.08.2018 у справі № 910/5916/18, від 11.09.2018 у справі № 922/1605/18, від 14.01.2019 у справі № 909/526/18, від 21.01.2019 у справі № 916/1278/18, від 25.01.2019 у справі № 925/288/17, від 26.09.2019 у справі № 904/1417/19. У вирішенні питання про забезпечення позову господарський суд має здійснити оцінку обґрунтованості доводів заявника щодо необхідності вжиття відповідних заходів з урахуванням такого: розумності, обґрунтованості і адекватності вимог заявника щодо забезпечення позову; забезпечення збалансованості інтересів сторін, а також інших учасників судового процесу; наявності зв`язку між конкретним заходом до забезпечення позову і предметом позовної вимоги, зокрема, чи спроможний такий захід забезпечити фактичне виконання судового рішення в разі задоволення позову; імовірності утруднення виконання або невиконання рішення господарського суду в разі невжиття таких заходів; запобігання порушенню у зв`язку із вжиттям таких заходів прав та охоронюваних законом інтересів осіб, що не є учасниками даного судового процесу. Достатньо обґрунтованим для забезпечення позову є підтверджена доказами наявність фактичних обставин, з якими пов`язується застосування певного заходу забезпечення позову. Про такі обставини може свідчити вчинення відповідачем дій, спрямованих на ухилення від виконання зобов`язання після пред`явлення вимоги чи подання позову до суду (реалізація майна чи підготовчі дії до його реалізації, витрачання коштів не для здійснення розрахунків з позивачем, укладення договорів поруки чи застави за наявності невиконаного спірного зобов`язання тощо). Саме лише посилання в заяві на потенційну можливість ухилення відповідача від виконання судового рішення без наведення відповідного обґрунтування не є достатньою підставою для задоволення відповідної заяви. Отже, умовою застосування заходів до забезпечення позову є достатньо обґрунтоване припущення, що невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, що має бути підтверджено доказами наявності фактичних обставин, з якими пов`язується застосування певного заходу до забезпечення позову. Адекватність заходу до забезпечення позову, що застосовується господарським судом, визначається його відповідністю вимогам, на забезпечення яких він вживається. Оцінка такої відповідності здійснюється господарським судом, зокрема, з урахуванням співвідношення прав (інтересу), про захист яких просить заявник, з вартістю майна, на яке вимагається накладення арешту, або майнових наслідків заборони відповідачу вчиняти певні дії. Крім того, заходи забезпечення позову повинні бути співмірними із заявленими позивачем вимогами. Співмірність передбачає співвідношення господарським судом негативних наслідків від вжиття заходів забезпечення позову з тими негативними наслідками, які можуть настати в результаті невжиття цих заходів, з урахуванням відповідності прав чи законних інтересів, за захистом яких заявник звертається до суду, вартості майна, на яке він просить накласти арешт, чи майнових наслідків заборони відповідачу здійснювати певні дії. Колегія суддів зазначає, що обранням належного, відповідно до предмета спору, заходу до забезпечення позову дотримується принцип співвіднесення виду заходу забезпечення позову із заявленими позивачем вимогами, чим врешті досягаються: збалансованість інтересів сторін та інших учасників судового процесу під час вирішення спору, фактичне виконання судового рішення в разі задоволення позову та як наслідок ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача без порушення або безпідставного обмеження при цьому прав та охоронюваних інтересів інших учасників провадження у справі або осіб, що не є учасниками цього судового процесу. При цьому сторона, яка звертається із заявою про забезпечення позову, повинна обґрунтувати необхідність забезпечення позову, що полягає у доказуванні обставин, з якими пов`язано вирішення питання про забезпечення позову. Вирішуючи питання про забезпечення позову господарський суд зобов`язаний здійснити оцінку обґрунтованості доводів заявника щодо необхідності вжиття відповідних заходів і дослідити подані в обґрунтування заяви докази та встановити наявність зв`язку між конкретним заходом до забезпечення позову і предметом позовної вимоги. Подібна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 28.07.2021 у справі № 914/2072/20. Слід зазначити, що законом не визначається перелік відповідних доказів, які повинна надати особа до суду під час звернення з заявою про забезпечення позову, а тому суди у кожному конкретному випадку повинні оцінювати їх на предмет достатності, належності, допустимості та достовірності. Водночас, для встановлення наявність правових підстав для задоволення заяви про забезпечення позову та вжиття відповідних заходів має значення правильне визначення предмета спору. Разом з цим, при дослідженні наявності або відсутності підстав для забезпечення позову, обґрунтованість позову не досліджується, оскільки питання обґрунтованості заявлених позовних вимог є предметом дослідження судом під час розгляду спору по суті та не вирішується ним під час розгляду клопотання про забезпечення позову (аналогічний висновок викладено у постановах Верховного Суду від 17.12.2018 у справі № 914/970/18, від 10.11.2020 у справі № 910/1200/20). Суд зазначає, що виконання будь-якого судового рішення є невід`ємною стадією процесу правосуддя, а отже, має відповідати вимогам статті 6 Конвенції про захист прав людини та основних свобод. Європейським судом з прав людини у справі "Горнсбі проти Греції" (рішення від 19.03.1997) зазначено, що виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюватися як складова частина судового розгляду. Водночас судовий захист, як і діяльність суду, не можуть вважатися дієвими, якщо судові рішення не виконуються або виконуються неналежним чином і без контролю суду за їх виконанням. Таким чином, саме вжиття судом заходів забезпечення позову сприяє гарантуванню відновлення порушених прав позивача в разі задоволення позову та виконання ухваленого судового рішення, що повністю відповідає вимогам Європейського суду з прав людини. Господарський суд повинен врахувати потенційні ризики можливості невиконання рішення суду та гарантувати відновлення порушених прав позивача в разі задоволення позову та виконання ухваленого рішення. Під забезпеченням позову необхідно розуміти вжиття судом заходів щодо охорони матеріально-правових інтересів позивача, які гарантують реальне виконання судового рішення, прийнятого за його позовом. Інститут забезпечення позову спрямований проти несумлінних дій відповідача, який може приховати майно, розтратити його, продати, знецінити. Аналогічна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.02.2020 у справі № 381/4019/18. Відповідно до правової позиції, викладеної у постанові Верховного Суду у складі об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі від 16.08.2018 у справі №910/1040/18, а також у постанові Верховного Суду від 22.07.2021 у справі №916/585/18 (916/1051/20), умовою застосування заходів забезпечення позову за вимогами майнового характеру є припущення, що майно (у тому числі грошові суми), яке є у відповідача на момент пред`явлення позову до нього, може зникнути, зменшитись за кількістю або погіршитись за якістю на момент виконання рішення. Судова колегія зазначає, що позовом у процесуальному сенсі є вимога позивача до відповідача, спрямована через суд, про захист порушеного або оспорюваного суб`єктивного права та охоронюваного законом інтересу, яке здійснюється у визначеній законом процесуальній формі. Основними елементами, що визначають сутність будь-якого позову являються предмет і підстава. Під предметом позову розуміється певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення. Вона опосередковується спірними правовідносинами - суб`єктивним правом і обов`язком відповідача. Підставами заявленого позову є обставини, якими позивач обґрунтовує свої позовні вимоги. Такі обставини складають юридичні факти, які тягнуть за собою певні правові наслідки. Фактична підстава позову - це юридичні факти, на яких ґрунтуються позовні вимоги позивача до відповідача. Правова підстава позову - це посилання в позовній заяві на закони та інші нормативно-правові акти, на яких ґрунтується позовна вимога позивача. Як вбачається з наявних матеріалів справи, предметом позову у цій справ є вимоги позивача до відповідача стягнення грошових коштів в сумі 3 700 000,00 доларів США, що еквівалентно 145 891 000, 00 грн. В обґрунтування заявлених позовних вимог позивач зазначає, що ним на виконання умов укладеного між сторонами договору купівлі-продажу частки у статутному капіталі товариства було перераховано на користь позивача грошові кошти, однак згодом такий договір розірвано продавцем в односторонньому порядку, відтак оскільки відповідна підстава набуття зазначених коштів відповідачем відпала, останній на переконання позивача повинен їх повернути. Відтак, враховуючи предмет та підстави заявленого позову майнового характеру, виконання в майбутньому судового рішення у цій справі за позовом про стягнення грошових коштів у сумі 3 700 000,00 доларів США, що еквівалентно 145 891 000, 00 грн, разі задоволення позовних вимог, безпосередньо залежить від тієї обставини, чи матиме ОСОБА_1 необхідну суму грошових коштів. А тому, на переконання суду апеляційної інстанції, застосування обраного позивачем заходу забезпечення позову у вигляді накладення арешту на грошові кошти та майно (рухоме та нерухоме), у межах суми заявлених позовних вимог, безпосередньо пов`язане із предметом позову у цій справі та є адекватним заходом забезпечення позову, оскільки такі дії забезпечать реальне виконання судового рішення в майбутньому, у разі задоволення позову. Згідно з висновками наведеними Верховним Судом у складі суддів Об`єднаної палати Касаційного господарського суду у постанові від 03.03.2023 по справі №905/448/22, у випадку подання позову про стягнення грошових коштів можливість відповідача в будь-який момент як розпорядитися коштами, які знаходяться на його рахунках, так і відчужити майно, яке знаходиться у його власності, є беззаперечною, що в майбутньому утруднить виконання судового рішення, якщо таке буде ухвалене на користь позивача. За таких умов вимога надання доказів щодо очевидних речей (доведення нічим не обмеженого права відповідача в будь-який момент розпорядитися своїм майном) свідчить про застосування судом завищеного або навіть заздалегідь недосяжного стандарту доказування, що порушує баланс інтересів сторін. Отже, виконання в майбутньому судового рішення у справі про стягнення грошових коштів, у разі задоволення позовних вимог, безпосередньо пов`язане з обставинами наявності у боржника присудженої до стягнення суми заборгованості. Заборона відчуження або арешт майна, які накладаються судом для забезпечення позову про стягнення грошових коштів, мають на меті подальше звернення стягнення на таке майно у разі задоволення позову. При цьому обраний вид забезпечення позову не призведе до невиправданого обмеження майнових прав відповідача, оскільки арештоване майно фактично перебуває у володінні власника, а обмежується лише можливість розпоряджатися ним. Відступаючи від висновків щодо застосування, зокрема, статті 137 ГПК України про неможливість накладення арешту на нерухоме майно відповідача в порядку забезпечення позову про стягнення коштів, Верховний Суд у складі об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 17.06.2022 по справі №908/2382/21 зазначив, що «можливість накладення арешту на майно, не обмежуючись грошовими коштами відповідача, в порядку забезпечення позову у спорі про стягнення грошових коштів є додатковою гарантією для позивача того, що рішення суду у разі задоволення позову, буде реально виконане та позивач отримає задоволення своїх вимог. Крім того, у разі задоволення позову у справі про стягнення грошових коштів, боржник матиме безумовну можливість розрахуватись із позивачем, за умови наявності у нього грошових коштів у необхідних для цього розмірах, без застосування процедури звернення стягнення на майно боржника». Подібні висновки про те, що у справах, де предметом спору є стягнення грошових коштів, накладення арешту на нерухоме майно є належним видом забезпечення позову, викладені також у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.02.2020 у справі № 381/4019/18. У даному випадку, колегія суддів, погоджується із висновком місцевого господарського суду, що за умови неможливості встановити достатність чи недостатність грошових коштів, що належать відповідачу і знаходяться на всіх його рахунках в усіх банківських або інших фінансово-кредитних установах, для задоволення вимог про стягнення грошових коштів у заявленому позивачем розмірі, є доцільним накладення арешту на майно відповідача саме у межах суми, яка була б достатньою для такого стягнення у випадку недостатності арештованих грошових коштів, тобто, лише в межах різниці між сумами ціни позову та арештованих грошових коштів. Слід також наголосити на тому, що за обставин звернення з позовом про стягнення грошових коштів саме відповідач має доводити недоцільність чи неспівмірність заходів забезпечення, вжиття яких просить у суду позивач (така правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 06.10.2022 у справі №905/446/22). Саме відповідач має можливість повно доводити наведені обставини, зокрема спростувати підстави для накладення арешту на грошові кошти на відкритих ним рахунках, зазначити про наявність у нього на рахунках достатньої кількості грошових коштів, про наявність майна тощо, що може свідчити про можливість реального та фактичного виконання судового рішення в разі задоволення позову. Тобто спростувати обставини імовірності утруднення виконання рішення суду про задоволення позову в разі невжиття заходів забезпечення позову. Однак, судова колегія наголошує на тому, що ОСОБА_1 наразі не доведено недоцільності чи неспівмірності заходів забезпечення, про вжиття яких просив у суду позивач, а також не спростовано обставини ймовірності утруднення виконання рішення суду про задоволення позову в разі невжиття заходів забезпечення позову. Не надано ОСОБА_1 й доказів на підтвердження наявності у нього на рахунках достатньої кількості грошових коштів та майна, що могло б достеменно свідчити про можливість реального та фактичного виконання судового рішення в майбутньому, в разі задоволення позову. Крім того, колегія суддів зазначає, що відповідач стверджуючи про те, що вартість майна на яке судом першої інстанції накладено арешт перевищує розмір заявлених позовних вимог, не надав жодних належних та допустимих доказів на підтвердження таких обставин. За таких обставин колегія суддів погоджується із висновками місцевого господарського суду щодо можливості та доцільності вжиття заходів забезпечення позову у цій справі шляхом накладення арешту на грошові кошти та майно відповідача в межах розміру заявлених позовних вимог. Колегією суддів відхиляються твердження апелянта з приводу того, що в даній справі необґрунтовано вжиті заходи забезпечення позову, з огляду на відсутність прав та інтересів позивача, які потребують захисту, оскільки під час розгляду заяви про забезпечення позову, а також при дослідженні наявності або відсутності підстав для забезпечення позову, обґрунтованість позову (наявність/відсутність порушених прав та інтересів позивача) не досліджується, оскільки питання обґрунтованості заявлених позовних вимог є предметом дослідження судом під час розгляду спору по суті та не вирішується ним під час розгляду клопотання про забезпечення позову. Не заслуговують на увагу й твердження скаржника про те, що в межах розгляду іншої справи судом вже було вжито заходи забезпечення позову, які є тотожними з тими, що вжито судом першої інстанції у цій справі, оскільки наявність вжитих в іншій справі, з іншим предметом та підставами позову, заходів забезпечення позову жодним чином не впливає на можливість вжиття судом інших (тотожних) заходів забезпечення позову у цій справі. До того ж, чинне процесуальне законодавство не містить жодних заборон щодо вжиття заходів забезпечення позову щодо одного й того самого боржника та його майна, в різних справах. Щодо посилання апелянта на те, що позивачем не доведено, що відповідач вживає будь-які дії направлені на ухилення від виконання зобов`язання або на приховування свого майна, його відчуження тощо, судова колегія зазначає таке. У даному випадку, можливість відповідача у будь-який момент розпорядитись грошовими коштами та власним майном, зокрема шляхом його відчуження, передачі, тощо є безумовною, однак, як вже було вказано вище, майбутнє виконання рішення суду, у разі задоволення позову прямо залежить від тієї обставини, чи матиме відповідач грошові кошти та/або майно за рахунок якого можливо буде задовольнити вимоги позивача. Не є обґрунтованими й твердження апелянта про те, що вжитими судом заходами забезпечення позову був порушений баланс інтересів, оскільки безпідставно обмежене право власності відповідача, оскільки у даному випадку накладення арешту на майно відповідача не позбавляє його права на користування таким майном, а лише вводить тимчасові обмеження щодо розпорядженням таким нерухомим майном, а саме до вирішення справи по суті. Залишаються поза увагою суду і доводи скаржника про те, що судом першої інстанції, фактично, було заблоковано життєдіяльність відповідача, оскільки було арештоване абсолютно все його майно та грошові кошти, з огляду на те, що як вже було вказано вище відповідач не позбавлений можливості користування власним майном, передачі його в оренду, тощо зокрема й з метою отримання прибутку. А арешт на грошові кошти накладено лише в межах суми заявлених позовних вимог, решта коштів залишаються в власності та вільному розпорядженні відповідача. Щодо доводів апелянта про те, що судом першої інстанції накладено арешт на нерухоме майно, вартість якого є значно більшою аніж сума стягнення, яку заявлено позивачем, колегія суддів зазначає таке. За приписами ст. 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Статтею 73 ГПК України визначено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (ст.ст. 76, 77 ГПК України). Однак, у порушення наведених приписів чинного процесуального законодавства, відповідачем не надано до суду жодних належним та допустимих доказів на підтвердження того, що вартість нерухомого майно на яке судом першої інстанції накладено арешт дійсно перевищує ціну заявлених позовних вимог. До того ж, колегія суддів звертає увагу на те, що оскаржуваною ухвалою накладено арешт на грошові кошти та майно відповідача виключно в межах ціни позову у розмірі 3 700 000,00 доларів США, що еквівалентно 145 891 000, 00 грн про що судом першої інстанції вказано, як у мотивувальній, так й резолютивній частинах оскаржуваної ухвали. Слід також відзначити, що відповідно до пункту 7 частини 3 статті 18 Закону України "Про виконавче провадження" виконавець під час здійснення виконавчого провадження має право накладати арешт на кошти та інші цінності боржника, зокрема на кошти, які перебувають у касах, на рахунках у банках, інших фінансових установах та органах, що здійснюють казначейське обслуговування бюджетних коштів (крім коштів на єдиному рахунку, відкритому у порядку, визначеному статтею 35-1 Податкового кодексу України, коштів на рахунках платників податків у системі електронного адміністрування податку на додану вартість, коштів на електронних рахунках платників акцизного податку, коштів на рахунках із спеціальним режимом використання, спеціальних та інших рахунках, звернення стягнення на які заборонено законом), на рахунки в цінних паперах, а також опечатувати каси, приміщення і місця зберігання грошей. У статті 56 Закону України "Про виконавче провадження" передбачено, зокрема, що арешт майна (коштів) боржника застосовується для забезпечення реального виконання рішення. Арешт на майно (кошти) боржника накладається виконавцем шляхом винесення постанови про арешт майна (коштів) боржника або про опис та арешт майна (коштів) боржника. Арешт накладається у розмірі суми стягнення з урахуванням виконавчого збору, витрат виконавчого провадження, штрафів та основної винагороди приватного виконавця на все майно боржника або на окремі речі. З огляду на наведені законодавчі приписи, виконавцем арешт грошових коштів та майна боржника вчиняється також в межах суми, що заявлена до стягнення. Також, за приписами ст. 143 ГПК України за клопотанням учасника справи суд може допустити заміну одного заходу забезпечення позову іншим. Питання про заміну одного заходу забезпечення позову іншим вирішується судом в судовому засіданні не пізніше наступного дня після надходження до суду відповідного клопотання учасника справи. Суд може скасувати заходи забезпечення позову з власної ініціативи або за вмотивованим клопотанням учасника справи. Клопотання про скасування заходів забезпечення позову розглядається в судовому засіданні не пізніше п`яти днів з дня надходження його до суду (ст. 145 ГПК України). Статтею 59 Закону України "Про виконавче провадження" визначено, що підставами для зняття виконавцем арешту з усього майна (коштів) боржника або його частини є, зокрема отримання виконавцем судового рішення про скасування заходів забезпечення позову. Враховуючи наведені законодавчі приписи, відповідач не позбавлений можливості звернутися до суду першої інстанції із відповідним клопотання про заміну одного заходу забезпечення позову іншим або про скасування заходів забезпечення позову із відповідним обґрунтуванням, та наданням належним та допустимих доказів, щодо необхідності прийняття такого рішення судом. Залишаються колегією суддів поза увагою й твердження апелянта про те, що суд вжив заходи забезпечення, які є неспівмірними із заявленими позовними вимогами, оскільки як вже було вказано вище судом вжито заходи забезпечення позову шляхом накладення арешту на грошові кошти та майно відповідача лише в межах суми заявлених позовних вимог, що є цілком співмірним. З огляду на таке, порушення наведені апелянтом не знайшли свого підтвердження, а тому колегія суддів не вбачає підстав для скасування оскаржуваної ухвали. Згідно з статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Європейський суд з прав людини в рішенні у справі "Серявін та інші проти України" вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення. Названий Суд зазначив, що, хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід (рішення Європейського суду з прав людини у справі "Трофимчук проти України"). Тому інші доводи скаржника, що викладені в апеляційні скарзі, колегія суддів не бере до уваги, оскільки вони не спростовують вірних висновків суду першої інстанції щодо наявності підстав для вжиття заходів забезпечення позову. Статтею 276 ГПК України визначено, що суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Відтак, колегія суддів вважає, що наведені скаржниками порушення допущені судом першої інстанції не знайшли свого підтвердження, а тому підстави для скасування ухвали Господарського суду Миколаївської області від 28.05.2024 відсутні, що зумовлює залишення апеляційної скарги без задоволення, а оскаржуваної ухвали без змін. Відповідно до статті 129 Господарського процесуального кодексу України, витрати по сплаті судового збору за апеляційний перегляд судового рішення покладаються на скаржника. Керуючись ст.ст. 269, 270, 275, 276, 281-284 Господарського процесуального кодексу України, колегія суддів, - ПОСТАНОВИЛА: Ухвалу Господарського суду Миколаївської області від 28.05.2024 у справі №915/549/24 залишити без змін, а апеляційну скаргу - без задоволення. Постанова, згідно ст. 284 ГПК України, набуває законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного суду у випадках передбачених Господарським процесуальним кодексом України. Повний текст постанови складено та підписано 05.08.2024. Головуючий суддя Аленін О.Ю. Суддя Діброва Г.І. Суддя Філінюк І.Г.