Постанова Восьмий апеляційний адміністративний суд № 380/10303/24

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 31 липня 2024 рокуЛьвівСправа № 380/10303/24 пров. № А/857/14164/24 Восьмий апеляційний адміністративний суд у складі: судді-доповідача Шинкар Т.І., суддів Іщук Л.П., Обрізка І.М., розглянувши в порядку письмового провадження в м.Львові апеляційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу судді Львівського окружного адміністративного суду про повернення позовної заяви (головуючий суддя Мартинюк В.Я.), ухвалене в порядку письмового провадження м.Львів 03 червня 2024 року, у справі №380/10303/24 за позовом ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 про визнання протиправними дій, В С Т А Н О В И В : 28.05.2024 ОСОБА_1 звернувся в суд з позовом до ІНФОРМАЦІЯ_1 , просив: визнати бездіяльність щодо нарахування і виплати індексації грошового забезпечення за посадою помічника провідного інженера НОМЕР_1 ГВП МО України за період з 01.01.2016 по 28.02.2018 з врахуванням початку обчислення індексу споживчих цін (базового місяця) грудня 2015 року - протиправною; зобов`язати нарахувати та виплатити індексацію грошового забезпечення за посадою помічника провідного інженера НОМЕР_1 ГВП МО України за період з 01.01.2016 по 28.02.2018 з врахуванням початку обчислення індексу споживчих цін (базового місяця) січня 2008 року. Ухвалою судді Львівського окружного адміністративного суду від 03 червня 2024 року позовну повернуто позивачу. Повертаючи позовну заяву, суддя суду першої інстанції виходив з того, що строк звернення до адміністративного суду з позовом про стягнення заробітної плати визначений у ст.233 КЗпП України, норми якої є для цих (спірних) правовідносин спеціальними відносно приписів ч.5 ст.122 КАС України, які є загальними і з них не можна прямо зробити висновок стосовно строків звернення до суду для захисту права на заробітну плату. Суд першої інстанції заначив, що з 19.07.2022 року для звернення до адміністративного суду з таким позовом, як даний, передбачений тримісячний строк (ч.1 ст.233 КЗпП України), відлік якого треба починати з 19.07.2022 року, тобто з дати набрання чинності Законом №2352-ІХ. Суд першої інстанції вважає, що позивачем в частині зазначених позовних вимог пропущено тримісячний строк звернення до суду. Не погоджуючись з рішенням судді суду першої інстанції, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, просить скасувати ухвалу судді Львівського окружного адміністративного суду від 03 червня 2024 року та направити справу на розгляд в суд першої інстанції. Апеляційну скаргу мотивовано тим, що зміни у статті 233 КЗпП України, внесених згідно Закону №2352-IX, які набрали чинності з 19.07.2022 поширюють свою дію тільки на ті правовідносини, які виникли та існують після набрання ним чинності, зокрема з 19.07.2022. На думку скаржника, що застосування до спірних правовідносин частини першої статті 233 КЗпПУ (в редакції Закону №№2352-ІХ) є порушенням вимог частини другої ст.233 КЗпПУ (в редакції, що діяла до 19.07.2022), що призвело до неправильного вирішення справи, а тому є порушенням норми процесуального права та з огляду на вимоги ст. 317 КАС України є підставою для скасування судового рішення. Враховуючи положення статті 312 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), суд апеляційної інстанції дійшов висновку щодо можливості розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, на підставі наявних у ній доказів. Згідно з ст.242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом. Суд апеляційної інстанції, переглядаючи справу за наявними у ній доказами та перевіряючи законність і обґрунтованість оскаржуваного рішення суду першої, в межах доводів та вимог апеляційної скарги, дослідивши докази, що стосуються фактів, на які посилаються учасники справи, приходить до переконання, що оскаржуване рішення суду першої інстанції вимогам статті 242 КАС України не відповідає. З матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_1 звернувся в суд з позовом до ІНФОРМАЦІЯ_1 про визнання протиправними дій щодо не нарахування та не виплатити індексації грошового забезпечення за період з 01.01.2016 по 28.02.2018 та зобов`язання такі дії вчинити. Ухвалою судді Львівського окружного адміністративного суду від 03 червня 2024 року позовну заяву залишено без руху та надано позивачу десятиденний строк з дня вручення ухвали про залишення позовної заяви без руху для усунення зазначених в мотивувальній частині ухвали недоліків, шляхом подання заяви про поновлення пропущеного строку звернення до адміністративного суду з обґрунтуванням причин пропуску та доказів, що підтверджують причини пропуску такого. На виконання вимог ухвали про залишення позовної заяви без руху позивач 28.05.2024 звернувся до суду першої інстанції з заявою про відкриття провадження у справі, вважав, що строків не пропустив з обґрунтуванням такої позиції. Проте, ухвалою судді Львівського окружного адміністративного суду від 03 червня 2024 року позовну заяву повернуто позивачу. Перевіряючи законність та обґрунтованість оскаржуваної ухвали від 31 травня 2024 року, суд апеляційної інстанції враховує такі підстави. Згідно із статті 55 Конституції України визначено, що кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Для реалізації конституційного права на оскарження рішень, дій чи бездіяльності вказаних суб`єктів у сфері управлінської діяльності в Україні створено систему адміністративних судів. Відповідно до частини 1 статті 5 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду за захистом, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси. Згідно з частиною 1 статті 168 КАС України позов пред`являється шляхом подання позовної заяви в суд першої інстанції, де вона реєструється та не пізніше наступного дня передається судді. Відповідно до частини 1 статті 169 КАС України суддя, встановивши, що позовну заяву подано без додержання вимог, встановлених статтями 160, 161 цього Кодексу, протягом п`яти днів з дня подання позовної заяви постановляє ухвалу про залишення позовної заяви без руху. В ухвалі про залишення позовної заяви без руху зазначаються недоліки позовної заяви, спосіб і строк їх усунення, який не може перевищувати десяти днів з дня вручення ухвали про залишення позовної заяви без руху. Якщо ухвала про залишення позовної заяви без руху постановляється з підстави несплати судового збору у встановленому законом розмірі, суд в такій ухвалі повинен зазначити точну суму судового збору, яку необхідно сплатити (доплатити) (частина 2 статті 169 КАС України). Отже, залишення позовної заяви без руху - це тимчасовий захід, який застосовується судом, з метою усунення позивачем недоліків позовної заяви та дотримання порядку її подання. В ухвалі зазначаються недоліки позовної заяви, спосіб їх усунення і встановлюється строк, тривалість якого визначається в кожному конкретному випадку з урахуванням характеру недоліків, реальної можливості отримання копії ухвали, яка повинна бути надіслана заявнику негайно, та їх виправлення. Позовна заява повертається позивачеві, якщо позивач не усунув недоліки позовної заяви, яку залишено без руху, у встановлений судом строк (частина 4 статті 169 КАС України). Статтею 122 КАС України встановлено, що позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами. Для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів. Згідно з частиною 5 ст. 122 КАС України для звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби встановлюється місячний строк. Однак, положення статті 122 КАС України не містять норми, які б врегульовували порядок звернення осіб, які перебувають (перебували) на публічній службі, до адміністративного суду у справах про стягнення належної їм заробітної плати у разі порушення законодавства про оплату праці (грошового забезпечення військовослужбовців). За приписами частин першої та другої статті 233 КЗпП України, в редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин, працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення. У разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком. Офіційне тлумачення положення указаної норми надав Конституційний Суд України у рішеннях від 15 жовтня 2013 року №8-рп/2013 і №9- рп/2013. Так, у рішенні від 15 жовтня 2013 року №8-рп/2013 (справа № 1-13/2013) Конституційний Суд України дійшов висновку, що в аспекті конституційного звернення, положення частини другої статті 233 КЗпП України у системному зв`язку з положеннями статей 1, 12 Закону України «Про оплату праці» необхідно розуміти так, що у разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці не обмежується будь-яким строком звернення працівника до суду з позовом про стягнення заробітної плати, яка йому належить, тобто усіх виплат, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством, зокрема й за час простою, який мав місце не з вини працівника, незалежно від того, чи було здійснене роботодавцем нарахування таких виплат. Згідно з пунктом 2.1 мотивувальної частини вказаного рішення поняття «заробітна плата» і «оплата праці», які використано у законах, що регулюють трудові правовідносини, є рівнозначними в аспекті наявності у сторін, які перебувають у трудових відносинах, прав і обов`язків щодо оплати праці, умов їх реалізації та наслідків, що мають настати у разі невиконання цих обов`язків. Верховний Суд, надаючи оцінку поняттям «грошова винагорода», «одноразова грошова допомога при звільненні» та «оплата праці» і «заробітна плата», які використовується у законодавстві, що регулює трудові правовідносини, виснував, що вказані поняття є рівнозначними. Під заробітною платою, яка належить працівникові, або, за визначенням, використаним у частині другій статті 233 КЗпП України, належною працівнику заробітною платою необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем, незалежно від того, чи було здійснене нарахування таких виплат. Статтею 43 Конституції України визначено, що кожен має право, зокрема, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом. Згідно з частиною першою статті 2 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» від 25 березня 1992 року №2232-ХІІ військовою службою є державна служба особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров`я і віком громадян України, пов`язана із захистом Вітчизни. У зв`язку з особливим характером військової служби військовослужбовцям надаються передбачені законом пільги, гарантії та компенсації. Відповідно до частин першої та другої статті 9 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» від 20 грудня 1991 року № 2011-XII держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів. Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері праці та соціальної політики, інші центральні органи виконавчої влади відповідно до їх компетенції розробляють та вносять у встановленому порядку пропозиції щодо грошового забезпечення військовослужбовців. До складу грошового забезпечення входять: посадовий оклад, оклад за військовим званням; щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія); одноразові додаткові види грошового забезпечення. Отож, до «усіх виплат», право на отримання яких має працівник відповідно до умов трудового договору та державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (посадовий оклад, оклад за військовим званням, компенсація за невикористані відпустки, інші виплати), також належить і виплата надбавки та премії, які, відповідно, є складовою заробітної плати. При цьому, відповідно до частини 2 статті 233 КЗпП України у редакції Закону України від 01 липня 2022 року №2352-ІХ, який набрав чинності 19 липня 2022 року, із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, - у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 11 липня 2024 року у справі №990/156/23 зроблено правові висновку щодо застосування строку норми статті 233 КЗпП а саме: «У цій справі до вимог щодо стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу за період з 02 серпня 2019 року по 04 листопада 2021 року та середнього заробітку за час недопуску до продовження виконання повноважень члена ВРП за період з 05 листопада 2021 року по 19 липня 2022 року - у редакції норми частини другої статті 233 КЗпП України до змін, внесених згідно із Законом України від 01 липня 2022 року № 2352-IX, якою визначено, що особа (працівник, службовець) має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком. До вимог щодо стягнення середнього заробітку за час недопуску до продовження виконання повноважень члена ВРП за період з 19 липня 2022 року по 13 травня 2023 року - у редакції норми частини першої статті 233 КЗпП України після 19 липня 2022 року, яка передбачає тримісячний строк звернення до суду з дня, коли особа (працівник, службовець) дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права. Водночас Велика Палата Верховного Суду погоджується із висновками суду першої інстанції, що до вимоги про визнання протиправною бездіяльність ВРП, яка полягала в недопуску ОСОБА_1 до продовження виконання ним повноважень члена ВРП після набрання законної сили рішенням Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 10 грудня 2020 року у справі № 9901/481/2019 (у період з 05 листопада 2021 року по 13 травня 2023 року) підлягають застосуванню вимоги частини п`ятої статті 122 КАС України.» Так, на думку суду апеляційної інстанції, на момент звільнення позивача з військової служби (04 червня 2019 року), частина другої статті 233 КЗпП України діяла в редакції, якою строк звернення працівника до суду з позовом про стягнення належної йому при звільненні заробітної плати у разі порушення законодавства про оплату праці не обмежувався будь-яким строком. Відповідний правовий висновок було викладено у постановах Верховного Суду від 19 січня 2023 року у справі № 460/17052/21 та від 02 березня 2023 року у справі №№ 460/14618/21, який підлягає застосуванню до спірних правовідносин. Таким чином, суд апеляційної інстанції констатує, що висновки суду першої інстанції щодо пропуску позивачем строку звернення до адміністративного суду є помилковими, оскільки його право на звернення до суду із цим позовом відповідно до положень частини другої статті 233 КЗпП України (в редакції, чинній до 19 липня 2022 року) не обмежене будь-яким строком. Окрім того, покликання судом першої інстанції на висновку Верховного суду не відповідають положенням ч.5 статті 242 КАС України. Згідно з частиною 2 статті 6 КАС України та статтею 17 Закону України «Про виконання рішень і застосування практики Європейського Суду з прав людини» передбачено застосування судами Конвенції та практики ЄСПЛ як джерела права. Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожній фізичній або юридичній особі гарантовано право на розгляд судом протягом розумного строку цивільної, кримінальної, адміністративної або господарської справи, а також, справи про адміністративне правопорушення, у якій вона є стороною. У такий спосіб здійснюється «право на суд», яке відповідно до практики Європейського суду з прав людини включає не тільки право ініціювати провадження, але й право отримати вирішення спору судом (рішення у справі «Kutic v. Croatia», заява №48778/99). Україна як учасниця Конвенції повинна створювати умови для забезпечення доступності правосуддя як загальновизнаного міжнародного стандарту справедливого судочинства. Рішеннями Європейського суду з прав людини визначено, що право на доступ до суду має «застосовуватися на практиці і бути ефективним» (рішення у справі Bellet v. France від 4 грудня 1995 року). Для того, щоб право на доступ було ефективним, особа «повинна мати реальну можливість оскаржити дію, що порушує його права» (рішення у справах «Bellet v. France» та «Nunes Dias v. Portugal»). Відповідно до частини 1 статті 320 КАС України підставами для скасування ухвали суду, яка перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направлення справи для продовження розгляду до суду першої інстанції є, зокрема неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи, порушення норм процесуального права, які призвели до неправильного вирішення питання. Аналізуючи обставини справи в контексті розглянутих судом апеляційної інстанції позовних вимог, а також аргументів апеляційної скарги, суд апеляційної інстанції приходить до переконання, що суд першої інстанції при прийнятті оскаржуваної ухвали неповно з`ясував обставини, що мають значення для справи, неправильно застосував норми матеріального та процесуального права, що має наслідком задоволення апеляційної скарги, скасування оскаржуваної ухвали як такої, що перешкоджає подальшому провадженню у справі, та направленню справи до суду першої інстанції для продовження розгляду. Керуючись статтями 241, 243, 308, 312, 320, 321, 325, 328 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити. Ухвалу Львівського окружного адміністративного суду від 03 червня 2024 року у справі №380/10303/24 про повернення позовної заяви скасувати та направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та не підлягає касаційному оскарженню. Головуючий суддя Т. І. Шинкар судді Л. П. Іщук І. М. Обрізко