Постанова Восьмий апеляційний адміністративний суд № 500/891/24

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 26 липня 2024 рокуЛьвівСправа № 500/891/24 пров. № А/857/8426/24 Восьмий апеляційний адміністративний суд у складі колегії: головуючого судді Іщук Л.П., суддів Обрізка І.М., Шинкар Т.І., розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Тернопільського окружного адміністративного суду від 19 березня 2024 року (головуючий суддя Мандзій О.П., м. Тернопіль) у справі № 500/891/24 за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Тернопільській області про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити дії, В С Т А Н О В И В : ОСОБА_1 звернулася в суд з позовом до Головного управління Пенсійного фонду України в Тернопільській області, в якому просить визнати протиправним та скасувати рішення №262340022710 від 23.10.2023 про відмову в призначенні пенсії, визнати протиправною бездіяльність та зобов`язати призначити їй дострокову пенсію за віком у відповідності до п. 3 ч. 1 ст. 115 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» та її заяви про призначення пенсії від 17.10.2023 та провести відповідні виплати. Обґрунтовує позов тим, що 17.10.2023 вона звернулась до Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві із заявою про призначення пенсії за віком як матері, яка здійснювала догляд за дитиною-інвалідом з дитинства, відповідно до Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування». Рішенням Головного управління Пенсійного фонду України в Тернопільській області №262340022710 від 23.10.2023 відмовлено позивачу в призначені пенсії відповідно до п.3 ч.1 ст.115 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування», оскільки документи для призначення дострокової пенсії за віком матері інваліда з дитинства, що передбачені п.2.18 Порядку визнання особою з інвалідністю з дитинства або дитиною з інвалідністю не надано. Однак, до Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві була надана довідка до акту огляду медико-соціальною експертною комісією серії 12 ААГ №255034 від 15.05.2023, в якій вказана причина інвалідності з дитинства. Крім того, наявне заключення ЛКК №2/56 від 02.10.2017, в якому зазначено, що наявне захворювання надає позивачу право на отримання соціальної допомоги на дітей-інвалідів з дитинства віком до 18 років. Також, Управлінням соціального захисту населення Деснянської РДА в м. Києві було видано довідку №4023 від 12.10.2023 про період отримання допомоги на дитину з інвалідністю та відповідне посвідчення одержувача державної соціальної допомоги серії НОМЕР_1 , в якому зазначено, що ОСОБА_1 є законним представником дитини інваліда або інваліда з дитинства. На переконання позивача, відповідачу було надано достатню кількість документів для встановлення та підтвердження права на призначення дострокової пенсії за віком, а тому вважає вказану відмову протиправною. Рішенням Тернопільського окружного адміністративного суду від 19.03.2024 у задоволенні позову відмовлено повністю. Не погодившись із рішенням суду, позивач подала апеляційну скаргу, вважає що таке є незаконним, необґрунтованим, винесене з порушенням норм матеріального права. В обґрунтування апеляційної скарги зазначає, що висновки суду першої інстанції про те, що дитина мала б мати медичні показання для визнання її дитиною з інвалідністю до досягнення шестирічного віку не відповідають правовій нормі п.3 ч. 1 ст. 115 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування». Вважає, що посилання суду першої інстанції на правові висновки, викладені в рішеннях Верховного Суду у постановах від 13.12.2021 у справі № 336/2781/17-а (2а/336/294/17), від 18.01.2022 у справі № 448/1650/17, від 19.01.2022 у справі № 636/2618/17, від 18.07.2022 у справі № 448/1650/17, не стосуються цієї справи, адже правова норма - п. 3 ч. 1 ст. 115 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» є чіткою і не потребує додаткового тлумачення. Звертає увагу суду, що заключення ЛКК №2/56 від 02.10.2017 року містить відомості про те, що наявне захворювання надає позивачу право на отримання соціальної допомоги на дітей-інвалідів з дитинства віком до 18 років, що доводить ту обставину, що позивач являється матір`ю дитини-інваліда з дитинства віком до 18 років. Також зазначає, що такі письмові докази як довідка до акту огляду медико-соціальною експертною комісією серії 12 ААГ №255034 від 15.05.2023 року, заключення ЛКК №2/56 від 02.10.2017 року, в якому зазначено, що наявне захворювання надає їй право на отримання соціальної допомоги на дітей-інвалідів з дитинства віком до 18 років, довідка №4023 від 12.10.2023 року, видана Управлінням соціального захисту населення Деснянської РДА в м. Києві про період отримання допомоги на дитину з інвалідністю та відповідне посвідчення одержувача державної соціальної допомоги серії НОМЕР_1 , в якому зазначено, що позивач є законним представником дитини інваліда або інваліда з дитинства, не були досліджені та враховані при прийнятті рішення. Просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове, яким позов задовольнити в повному обсязі. Відповідач своїм правом на подання відзиву на апеляційну скаргу не скористався, відповідно до частини 4 статті 304 Кодексу адміністративного судочинства України відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції. Оскільки апеляційну скаргу подано на рішення суду першої інстанції, яке ухвалено в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у письмовому провадженні), апеляційний суд відповідно до вимог пункту 3 частини першої статті 311 Кодексу адміністративного судочинства України розглядає справу в порядку письмового провадження. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів прийшла до висновку, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення з таких підстав. Судом першої інстанції встановлено та підтверджено доказами, які є в матеріалах справи, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 (а.с.7), є матір`ю ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 (а.с.8). Відповідно до довідки до акту огляду медико-соціальною експертною комісією серії 12 ААГ №255034 від 15.05.2023, ОСОБА_2 є інвалідом з дитинства та йому встановлено ІІ групу інвалідності з 02.04.2023 до 01.05.2024 (а.с.10). Заключення ЛКК №2/56 від 02.10.2017 містить відомості про те, що наявне захворювання ОСОБА_2 надає право на отримання соціальної допомоги на дітей-інвалідів з дитинства віком до 18 років (а.с.9). Управлінням соціального захисту населення Деснянської районної в м.Києві державної адміністрації видано довідку №4023 від 12.10.2023 про те, що ОСОБА_1 перебувала на обліку і одержувала допомогу на дитину з інвалідністю - ОСОБА_2 з 23.10.2017 по 01.04.2023 та продовжена виплата у зв`язку з воєнним станом до 01.08.2023 (а.с.10 зворот), а також відповідне посвідчення одержувача державної соціальної допомоги серії НОМЕР_1 від 14.11.2017, в якому зазначено, що ОСОБА_1 є законним представником дитини інваліда або інваліда з дитинства (а.с.8 зворот). 17.10.2023 позивач звернулась до Головного управління Пенсійного фонду України в м.Києві заявою про призначення пенсії за віком на підставі п.3 ч.1 ст.115 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування». Рішенням Головного управління Пенсійного фонду України в Тернопільській №262340022710 від 23.10.2023 відмовлено ОСОБА_1 відмовлено в призначенні дострокової пенсії за віком згідно з п.3 ч.1 ст.115 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування», оскільки документи для призначення дострокової пенсії за віком матері інваліда з дитинства, що передбачені п.2.18 Порядку визнання особою з інвалідністю з дитинства або дитиною з інвалідністю, не надані (а.с.11). Листом Пенсійного фонду України від 09.01.2024 №943-53886/К-03/8-2600/24, за результатами розгляду скарги ОСОБА_1 від 08.12.2023 повідомлено, що за інформацією Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві вона зверталась із заявою від 17.10.2023 про призначення дострокової пенсії як матері особи з інвалідністю з дитинства. При цьому документів про визнання сина позивача особою з інвалідністю з дитинства або дитиною з інвалідністю відповідно до виписки з акта огляду в МСЕК, чи медичним висновком закладу охорони здоров`я, посвідченням одержувача допомоги не надано. За результатами розгляду заяви прийнято рішення про відмову в призначенні ОСОБА_1 дострокової пенсії як матері особи з інвалідністю з дитинства. Не погоджуючись з відмовою у призначенні пенсії, позивач звернувся до суду з вказаним позовом. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що позивач для призначення дострокової пенсії за віком як матері особи з інвалідністю з дитинства не надала відповідачу висновок лікарсько-консультативної комісії про те, що дитина мала медичні показання для визнання її дитиною з інвалідністю до досягнення шестирічного віку. Колегія суддів апеляційного суду погоджується з такими висновками суду першої інстанції з огляду на таке. Враховуючи вимоги частини 2 статті 19 Конституції України та частини 2 статті 2 КАС України, законодавцем визначено критерії для оцінювання рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень, які одночасно є принципами адміністративної процедури, що вироблені у практиці європейських країн. Наведені норми визначають, що суб`єкт владних повноважень зобов`язаний діяти лише на виконання закону, за умов і обставин, визначених ним, вчиняти дії, не виходячи за межі прав та обов`язків, дотримуватися встановленої законом процедури, обирати лише встановлені законодавством України способи правомірної поведінки під час реалізації своїх владних повноважень. Відповідно до статті 17 Закону України «Про пенсійне забезпечення» від 5 листопада 1991 року № 1788-XII (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) (далі - Закон № 1788-XII) жінки, які народили п`ятеро або більше дітей і виховали їх до восьмирічного віку, і матері інвалідів з дитинства, які виховали їх до цього віку, мають право на пенсію за віком після досягнення 50 років і при стажі роботи не менше 15 років із зарахуванням до стажу часу догляду за дітьми (пункти "є" і "ж" статті 56). При цьому до числа інвалідів з дитинства належать також діти-інваліди віком до 16 років, які мають право на одержання соціальної пенсії (стаття 94). Принципи, засади і механізм функціонування системи загальнообов`язкового державного пенсійного страхування, призначення, перерахунку і виплати пенсій визначає Закон України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» від 09 липня 2003 року №1058-IV (далі - Закон №1058-IV), який набрав чинності з 01 січня 2004 року. Статтею 1 Закону №1058-IV передбачено, що пенсія - це щомісячна пенсійна виплата в солідарній системі загальнообов`язкового державного пенсійного страхування, яку отримує застрахована особа в разі досягнення нею передбаченого цим Законом пенсійного віку чи визнання її інвалідом, або отримують члени її сім`ї у випадках, визначених цим Законом. Згідно із частиною 1 статті 26 Закону № 1058 особи мають право на призначення пенсії за віком після досягнення віку 60 років за наявності страхового стажу не менше 15 років по 31 грудня 2017 року. Починаючи з 1 січня 2018 року право на призначення пенсії за віком після досягнення віку 60 років мають особи за наявності страхового стажу: з 1 січня 2018 року по 31 грудня 2018 року - не менше 25 років; з 1 січня 2019 року по 31 грудня 2019 року - не менше 26 років; з 1 січня 2020 року по 31 грудня 2020 року - не менше 27 років; з 1 січня 2021 року по 31 грудня 2021 року - не менше 28 років; з 1 січня 2022 року по 31 грудня 2022 року - не менше 29 років; з 1 січня 2023 року по 31 грудня 2023 року - не менше 30 років; з 1 січня 2024 року по 31 грудня 2024 року - не менше 31 року; з 1 січня 2025 року по 31 грудня 2025 року - не менше 32 років; з 1 січня 2026 року по 31 грудня 2026 року - не менше 33 років; з 1 січня 2027 року по 31 грудня 2027 року - не менше 34 років; починаючи з 1 січня 2028 року - не менше 35 років. Пунктом 3 ч.1 ст.115 Закону №1058-ІV визначено, що право на призначення дострокової пенсії за віком мають жінки, які народили п`ятьох або більше дітей та виховали їх до шестирічного віку, матері осіб з інвалідністю з дитинства та тяжко хворих дітей, яким не встановлено інвалідність, які виховали їх до досягнення зазначеного віку, - після досягнення віку 50 років та за наявності не менше ніж 15 років страхового стажу. При цьому особами з інвалідністю з дитинства вважаються також діти з інвалідністю віком до 18 років. Отже, право на дострокову пенсію за віком мають матері, які виховали інвалідів з дитинства до шестирічного віку (після досягнення матір`ю 50 років та за наявності не менше 15 років страхового стажу, що не оспорюється у цій справі). За змістом наведеної норми однією з обов`язкових умов для призначення дострокової пенсії за віком є виховання до шестирічного віку саме дитини - інваліда з дитинства. Таким чином, встановлення органами Медико-соціальної експертної комісії (далі - МСЕК) інвалідності після досягнення такою дитиною шестирічного віку в певній мірі ставить під сумнів факт виховання матір`ю до шестирічного віку саме дитини - інваліда з дитинства, а не дитини без такого роду медичних показань. Загальний підхід до змістовного наповнення поняття «особа з інвалідністю» на момент виникнення спірних відносин установлювався ст. 2 Закону України «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні» від 21 березня 1991 року № 875-XII (далі - Закон № 875-ХІІ), а також ст. 1 Закону України від 06 жовтня 2005 року № 2961-ІV «Про реабілітацію осіб з інвалідністю в Україні» (далі - Закон № 2961-ІV). Зокрема, такий статус могла мати особа зі стійким розладом функцій організму, що при взаємодії із зовнішнім середовищем може призводити до обмеження її життєдіяльності, унаслідок чого держава зобов`язана створити умови для реалізації нею прав нарівні з іншими громадянами та забезпечити її соціальний захист. Відповідно до абзацу 3 статті 1 Закону № 2961-ІV дитина з інвалідністю - особа до досягнення нею повноліття (віком до 18 років) зі стійким обмеженням життєдіяльності, якій у порядку, визначеному законодавством, встановлено інвалідність. Колегія суддів звертає увагу, що визначення терміну «інвалід з дитинства» не міститься ані в Законі № 875-ХІІ, ані в Законі № 2109-III. При цьому за змістом абзацу 2 пункту 26 Положення про порядок, умови та критерії встановлення інвалідності, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 03 грудня 2009 року № 1317 (далі - Положення № 1317), інвалідність з дитинства розглядається як причина інвалідності. Згідно з пунктом 14 цього Положення причинний зв`язок інвалідності з хворобами, перенесеними у дитинстві, установлюється за наявності документів лікувально-профілактичних закладів, що свідчать про початок захворювання або травму, перенесену до вісімнадцятирічного віку. За змістом пп.6 п.2.1 Порядку подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій, відповідно до Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування», затвердженого Постановою правління Пенсійного фонду України 25.11.2005 № 22-1 (далі - Порядок № 22-1), до заяви про призначення пенсії за віком додаються, зокрема, документи, які підтверджують право на призначення дострокової пенсії за віком: жінкам, які народили п`ятьох або більше дітей та виховали їх до шестирічного віку, матерям осіб з інвалідністю з дитинства та тяжко хворих дітей, яким не встановлено інвалідність, які виховали їх до зазначеного віку, - документи про народження дітей (дитини), виховання їх (її) до шестирічного віку, про визнання дитини заявника особою з інвалідністю з дитинства або дитиною з інвалідністю, тяжко хворою дитиною, якій не встановлено інвалідність. Відповідно до п.2.17 Порядку № 22-1 при призначенні пенсій матерям осіб з інвалідністю з дитинства, які виховали їх до шестирічного віку, факт народження дитини встановлюється на підставі свідоцтва про народження, а її виховання до зазначеного віку - на підставі свідоцтва про народження чи паспорта дитини. Отже, для призначення пенсії на підставі Закону № 1058-IV має значення не факт установлення інвалідності, а термін (момент) настання інвалідності у дитини, що повинен мати місце протягом періоду життя дитини з моменту народження і до інвалідності у дитини до досягнення шестирічного віку, оскільки виховання дитини-інваліда у віці до 6 років створює для жінки більше перешкод для участі у суспільно-корисній діяльності, наслідком якої є отримання заробітної плати і страхового стажу, що зумовлюється сплатою страхувальником єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування. Відповідно до частини 12 статті 7 Закону № 2961-ІV положення про порядок, умови та критерії встановлення інвалідності медико-соціальними експертними комісіями та лікарсько-консультативними комісіями лікувально-профілактичних закладів затверджується Кабінетом Міністрів України. Серед повноважень лікарсько-консультативних комісій, визначених Положенням про лікарсько-консультативну комісію, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 21 листопада 2013 року № 917, визначено надання висновку, що дитина мала медичні показання для визнання її дитиною-інвалідом до досягнення шестирічного віку. Згідно пункту 2.18 Порядку № 22-1 визнання особою з інвалідністю з дитинства або дитиною з інвалідністю засвідчується випискою з акта огляду в МСЕК, медичним висновком закладу охорони здоров`я, посвідченням одержувача допомоги. У разі якщо дитина визнана дитиною з інвалідністю після досягнення шестирічного віку або особою з інвалідністю з дитинства після досягнення вісімнадцятирічного віку, надається відповідно висновок лікарсько-консультаційної комісії про те, що вона мала медичні показання для визнання її дитиною з інвалідністю до досягнення шестирічного віку, та/або висновок МСЕК про можливість настання інвалідності до досягнення особою вісімнадцятирічного віку (висновок про час настання інвалідності). Тобто, такий висновок дає можливість опосередковано підтвердити факт догляду матері за дитиною, яка мала право на отримання статусу дитини-інваліда до досягнення шестирічного віку. Отже, п. 2.18 Порядку № 22-1 не суперечить положенням ст. 17 Закону № 1788-XII та ст. 26 Закону № 1058-ІV, оскільки не встановлює та/або не змінює механізм призначення такого виду пенсії. Аналогічна правова позиція щодо застосування зазначених норм матеріального права була висловлена Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 15 травня 2019 року (справа №330/2181/16-а), в якій Велика Палата Верховного Суду підтримала позицію Верховного Суду України у постанові від 27 травня 2014 року (справа №21-133а14), яка полягає у тому, що мати дитини-інваліда має право на призначення дострокової пенсії за віком, але не раніше ніж за 5 років до досягнення пенсійного віку, передбаченого ст. 26 Закону №1058-ІV, у тому разі, якщо дитина, яку вона виховує, визнана дитиною-інвалідом до досягнення шестирічного віку. Якщо дитина визнана дитиною-інвалідом після досягнення нею шестирічного віку, або інвалідом з дитинства після досягнення вісімнадцятирічного віку, мати цієї дитини має право на отримання зазначеної пенсії лише у разі наявності висновку лікарсько-консультативної комісії, що дитина мала медичні показання для визнання її дитиною-інвалідом до досягнення шестирічного віку. Виходячи з системного аналізу правових норм та обставин даної справи, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що оскільки визначальним для призначення дострокової пенсії по досягненню віку 50 років є саме момент встановлення інвалідності дитини - до шестирічного віку, або ж наявність висновку лікарсько-консультативної комісії про те, що така дитина мала дійсні медичні показання для визнання її дитиною з інвалідністю до досягнення вказаного віку, то Головне управління Пенсійного фонду України в Тернопільській області в межах спірних правовідносин правомірно відмовило позивачу в призначенні такої пенсії, що відповідає вимогам ч.2 ст.19 Конституції України, ч.2 ст.2 КАС України. Відповідно, відсутні правові підстави для зобов`язання Головного управління Пенсійного фонду України в Тернопільській області призначити ОСОБА_1 дострокову пенсію за віком у відповідності до п. 3 ч. 1 ст. 115 Закону №1058-ІV. Інші доводи та аргументи скаржника, наведені ним у апеляційній скарзі, не спростовують висновків суду першої інстанції і свідчать про незгоду із правовою оцінкою судом обставин справи, встановлених у процесі її розгляду. При обгрунтуванні цієї постанови суд апеляційної інстанції також враховує положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. При цьому, зазначений Висновок, крім іншого, акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. Згідно позиції Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформованої, зокрема у справах «Салов проти України» (заява № 65518/01; пункт 89), «Проніна проти України» (заява № 63566/00; пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (заява № 4909/04; пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) серія A. 303-A; пункт 29). Враховуючи вищевикладене, беручи до уваги докази, наявні в матеріалах справи, колегія суддів прийшла до висновку, що доводи апеляційної скарги, наведені на спростування висновків суду першої інстанції, не містять належного обґрунтування чи нових переконливих доказів, які б були безпідставно залишені без уваги судом першої інстанції. Відповідно до ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає скаргу без задоволення, а рішення суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Щодо розподілу судових витрат, то такий відповідно до ст. 139 КАС України не здійснюється. Керуючись ст. 308, ст. 311, ст. 315, ст. 316, ст. 321, ст. 325, ст. 328 Кодексу адміністративного судочинства України, апеляційний суд П О С Т А Н О В И В : Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Тернопільського окружного адміністративного суду від 19 березня 2024 року у справі № 500/891/24 - без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та касаційному оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених пунктом другим частини п`ятої статті 328 КАС України. Головуючий суддя Л. П. Іщук судді І. М. Обрізко Т. І. Шинкар