Постанова Чернівецький апеляційний суд № 720/1230/24

ЧЕРНІВЕЦЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 18 липня 2024 року м. Чернівці Справа № 720/1230/24 Чернівецький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого Лисака І.Н., суддів: Височанської Н.К., Литвинюк І.М., секретар: Факас А.В., заявник: ОСОБА_1 , заінтересована особа: ОСОБА_2 , при розгляді справи за апеляційною скаргою ОСОБА_3 на ухвалу Новоселицького районного суду Чернівецької області від 20 травня 2024 року про забезпечення позову, постановлену під головуванням судді Павлінчука С.С., - В С Т А Н О В И В: У травні 2024 року адвокат Вівчар А.Г., який діє в інтересах ОСОБА_1 , звернувся до суду із заявою про забезпечення позову до подання позовної заяви. В обґрунтування заяви про забезпечення позову зазначав, що заявник має намір пред`явити позов до ОСОБА_4 про застосування наслідків недійсності заповіту та стягнення вартості квартири. Вказував, що ОСОБА_4 на підставі заповіту набула право власності на квартиру по АДРЕСА_1 та в подальшому відчужила її третій особі. Стверджує, що є сином заповідача ОСОБА_5 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , а згідно відповіді на запит адвоката заявнику стало відомо, що складених заповітів ОСОБА_5 не зареєстровано, що свідчить про ймовірність відсутності такого взагалі, а тому з урахуванням суперечливих обставин успадкування спірної квартири ОСОБА_4 та її недобросовісність, можливість в будь-який момент розпорядитися своїм майном та в подальшому не виконати рішення суду, заявник просив накласти арешт на все майно ОСОБА_4 . Ухвалою Новоселицького районного суду Чернівецької області від 20 травня 2024 року заяву задоволено. Накладено арешт на все майно ОСОБА_4 . Не погоджуючись із вказаною ухвалою суду ОСОБА_3 подала апеляційну скаргу, в якій посилаючись на необґрунтованість висновків суду, порушення судом норм процесуального та матеріального права, просить ухвалу суду скасувати та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні вимог заяви. Провадження №22-ц/822/608/23 Узагальненими доводами апеляційної скарги є те що, заявником не надано будь-яких підтверджуючих документів щодо наявності рухомого та нерухомого майна у апелянта, на яке просили накласти арешт, що, в свою чергу, позбавило суд оцінити співмірність заходів забезпечення позову із майбутніми заявленими вимогами. Крім того вважає, що заявляючи вимоги заяви про накладення арешту на майно відповідачки не надану суду даних щодо обсягу такого, а спірна квартира (спадкове майно) відчужене та належить не відповідачу, а третій особі, за якою й зареєстровано право власності. У відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_1 заперечує щодо її задоволення, просить ухвалу суду залишити без змін. Колегія суддів, заслухавши доповідь судді-доповідача, осіб, які прийняли участь у справі, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість ухвали суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, дійшла наступного висновку. Згідно з ч.ч.1, 2 ст.367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. За змістом ст.263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Мотивація ухвали побудована на тому, що предметом майбутнього позову буде вимога про застосування наслідків нікчемності заповіту, який складений ОСОБА_5 на користь ОСОБА_4 , на підставі якого остання успадкувала квартиру по АДРЕСА_1 та стягнення вартості вищевказаної квартири, а тому з метою забезпечення реального виконання рішення суду по цій справі в майбутньому, унеможливлення відчуження майна, необхідно застосувати вказаний вид забезпечення позову. Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції з огляду на наступне. ОСОБА_4 змінено прізвище на ОСОБА_3 , що підтверджується копією свідоцтва про шлюб серії НОМЕР_1 . З матеріалів справи вбачається, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер ОСОБА_5 , що підтверджується копією свідоцтва про смерть серії НОМЕР_2 , а ІНФОРМАЦІЯ_2 померла ОСОБА_6 , що підтверджується копією свідоцтва про смерть серії НОМЕР_3 (а.с.14/зворот). У відповідності до довідок ЦНАП №4 від 04.05.2023 року №590 та від 05.03.2024 року №57 вбачається, що на день смерті ОСОБА_5 разом із ним була зареєстрована дружина ОСОБА_7 (а.с.15, 16). Згідно довідки Ванчиковецької с/р Черленівського старостинського округу №1 від 26.12.2023 року №951 вбачається, що в журналі реєстрації нотаріальних дій в Жилівській с/р Новоселицького району не зареєстровано складених заповітів ОСОБА_5 (а.с.20). Рішенням Новоселицького районного суду Чернівецької області від 24.03.2023 року встановлено юридичний факт родинних відносин, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , являється сином ОСОБА_6 та ОСОБА_5 (а.с.12-13). 10.08.2022 року квартира по АДРЕСА_1 зареєстрована за ОСОБА_8 на підставі договору купівлі-продажу (а.с.22-23). Державним нотаріусом Бежан К.О. постановою від 13.12.2023 року №975 відмовлено ОСОБА_1 у видачі свідоцтва на право на спадщину за законом, крім іншого, на 1/10 спірної квартири після смерті матері ОСОБА_6 (а.с.25/зворот). Згідно копії заповіту вбачається, що ОСОБА_5 02.10.2006 року заповів усе своє майно, що буде йому належати на день його смерті, з чого б воно не складалось, в тому числі належний йому на праві власності житловий будинок з господарськими та побутовими будівлями й спорудами по АДРЕСА_1 - ОСОБА_4 . Вказаний заповіт було посвідчено сільським головою Жилівської с/р Новоселицького району (а.с.). Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Отже, стаття 15 ЦК України визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи. Забезпечення позову - це сукупність процесуальних дій, які гарантують виконання рішення суду в разі задоволення позовних вимог. Відповідно до вимог статті 149 ЦПК України суд за заявою учасника справи має право вжити передбачених статтею 150 цього Кодексу заходів забезпечення позову. Забезпечення позову допускається як до пред`явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист, або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду. Згідно зі статтею 150 ЦПК України позов забезпечується, зокрема, накладенням арешту на майно та (або) грошові кошти, що належать або підлягають сплаті відповідачеві і знаходяться у нього чи в інших осіб. Пленум Верховного Суду України в п.4 Постанови «Про практику застосування судами цивільного процесуального законодавства при розгляді заяв про забезпечення позову» №9 від 22.12.2006 роз`яснив, що, розглядаючи заяву про забезпечення позову, суд (суддя) має з урахуванням доказів, наданих позивачем на підтвердження своїх вимог, пересвідчитися, зокрема, в тому, що між сторонами дійсно виник спір та існує реальна загроза невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позову; з`ясувати обсяг позовних вимог, дані про особу відповідача, а також відповідність виду забезпечення позову, який просить застосувати особа, котра звернулась з такою заявою, позовним вимогам. Зокрема, заява про забезпечення позову повинна містити причини, у зв`язку з якими потрібно забезпечити позов, вид забезпечення позову, який належить застосувати, з обґрунтуванням його необхідності, а також інші відомості, потрібні для забезпечення позову. Тобто, законом передбачено, що забезпечення позову можливе лише в разі достатньо обґрунтованого припущення про те, що невжиття заходів забезпечення може у майбутньому утруднити чи зробити неможливим виконання рішення суду у разі задоволення позову. Вживаючи заходи забезпечення позову, суд повинен перевірити аргументованість заяви про забезпечення позову і застосовувати такі заходи у разі, коли є реальна небезпека, що невжиття заходів забезпечення позову може призвести до утруднення або навіть неможливості у майбутньому виконати рішення суду, в тому числі, якщо внаслідок цього заявнику може бути завдано шкоди. При цьому варто врахувати, що підтвердити за допомогою реально існуючих доказів подію, яка ймовірно настане або може настати в майбутньому, фактично неможливо, а тому наявність чи відсутність підстав для забезпечення позову оцінюються судом в залежності від кожного конкретного випадку, з урахуванням фактичних обставин справи і змісту позовних вимог. За своєю правовою природою правовий інститут забезпечення позову покликаний гарантувати особам, які беруть участь у справі, реальну можливість ефективного захисту свого права шляхом дійсного виконання можливого рішення суду у разі задоволення позовних вимог. Саме тому такі заходи покликані забезпечити можливість охорони матеріально-правових інтересів позивача від потенційних недобросовісних дій інших учасників, направлених на ухилення від реального та ефективного виконання судового рішення, в тому числі з метою запобігання труднощам у подальшому виконанні такого рішення. Зважаючи на наведені положення, при вирішенні питання про вжиття заходів забезпечення позову суд має дослідити, чи є реальним спір між сторонами, чи існує небезпека ускладнення можливості виконання рішення суду, чи запропонований вид забезпечення є співмірним із заявленими вимогами та чи забезпечує він досягнення мети, задля якої ставиться питання про забезпечення позову. Єдиною передбаченою законом підставою для застосування заходів забезпечення позову є виключно ризик ускладнення/унеможливлення виконання рішення суду у справі або ефективного поновлення прав та інтересів позивача. При цьому жодного питання по суті спору, в тому числі й щодо обґрунтованості позовних вимог, суд на даній стадії не вирішує. Співмірність передбачає співвідношення судом негативних наслідків від вжиття заходів до забезпечення позову з тими негативними наслідками, які можуть настати в результаті невжиття цих заходів, з урахуванням відповідності права чи законного інтересу, за захистом яких заявник звертається до суду, вартості майна, на яке він заявляє клопотання накласти арешт, чи майнових наслідків заборони відповідачу здійснювати певні дії. Адекватність заходу забезпечення позову, що застосовується судом, визначається його відповідністю вимогам, на забезпечення яких він вживається. Оцінка такої відповідності здійснюється судом, зокрема, з урахуванням співвідношення права (інтересу), про захист яких просить заявник, та інтересів сторін та інших учасників судового процесу. Розглядаючи заяву про забезпечення позову суд (суддя) має з урахуванням доказів, наданих позивачем на підтвердження своїх вимог, пересвідчитися, зокрема, в тому, що між сторонами дійсно виник спір та існує реальна загроза невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позову; з`ясувати обсяг позовних вимог, дані про особу відповідача, а також відповідність виду забезпечення позову, який просить застосувати особа, котра звернулася з такою заявою, позовним вимогам. При встановленні відповідності заходів забезпечення позову позовним вимогам слід враховувати, що вжиті заходи не повинні перешкоджати господарській діяльності юридичної особи або фізичної особи, яка здійснює таку діяльність і зареєстрована відповідно до закону як підприємець. Вирішуючи питання про забезпечення позову, суд має брати до уваги інтереси не тільки позивача, а й інших осіб, права яких можуть бути порушені у зв`язку із застосуванням відповідних заходів. Цивільний процесуальний закон не зобов`язує суд при розгляді питань про забезпечення позову перевіряти обставини, які мають значення для справи, а лише запобігає ситуації, при якій може бути утруднено чи стане неможливим виконання рішення у разі задоволення позову. Види забезпечення позову застосовуються для того, щоб гарантувати виконання можливого рішення суду, а таке рішення може бути постановлено тільки відповідно до заявлених позовних вимог. При цьому забезпечення позову не порушує принципів змагальності і процесуальної рівноправності сторін. Мета забезпечення позову це хоча і негайні, проте тимчасові заходи, направлені на недопущення утруднення чи неможливості виконання судового акту, а також перешкоджання спричинення значної шкоди позивачу. При розгляді заяви про забезпечення позову вирішується лише питання про наявність підстав для вжиття заходів забезпечення позову і не вирішуються матеріально-правові вимоги та наперед результат розгляду справи по суті позову. Забезпечення позову по суті це обмеження суб`єктивних прав, свобод та інтересів відповідача або пов`язаних із ним інших осіб в інтересах забезпечення реалізації в майбутньому актів правосуддя і задоволених вимог позивача (заявника). Зазначені обмеження встановлює суд в ухвалі, вони діють до заміни судом виду забезпечення позову або скасування заходів забезпечення позову. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 травня 2021 року у справі №914/1570/20 вказано, що «під забезпеченням позову розуміють сукупність процесуальних дій, що гарантують виконання рішення суду в разі задоволення позовних вимог. Таким чином, особам, які беруть участь у справі, надано можливість уникнути реальних ризиків щодо утруднення чи неможливості виконання рішення суду, яким буде забезпечено судовий захист законних прав, свобод та інтересів таких осіб. При цьому важливим є момент об`єктивного існування таких ризиків, а також того факту, що застосування заходів забезпечення позову є дійсно необхідним, що без їх застосування права, свободи та законні інтереси особи (заявника клопотання) будуть порушені, на підтвердження чого є належні й допустимі докази. Також важливо, щоб особа, яка заявляє клопотання про забезпечення позову, мала на меті не зловживання своїми процесуальними правами, порушення законних прав відповідного учасника процесу, до якого зазначені заходи мають бути застосовані, а створення умов, за яких не існуватиме перешкод для виконання судового рішення. Отже, при використанні механізму забезпечення позову учасники спору повинні належним чином обґрунтовувати підстави застосування відповідного заходу забезпечення позову у конкретній справі; зазначати обставини, які свідчать про те, що неприйняття зазначеного заходу може утруднити чи зробити неможливим виконання рішення суду; підтверджувати такі обставини належними й допустимими доказами». При здійсненні судочинства суди застосовують Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі Конвенція) та практику Європейського суду з прав людини (далі ЄСПЛ) як джерело права (стаття 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини»). Відповідно до статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру. При цьому ЄСПЛ у рішенні від 29 червня 2006 року у справі «Пантелеєнко проти України» вказав, що засіб юридичного захисту має бути ефективним, як на практиці, так і за законом. У рішенні від 31 липня 2003 року у справі «Дорани проти Ірландії» ЄСПЛ зазначив, що поняття «ефективний засіб» передбачає запобігання порушенню або припиненню порушення, а так само встановлення механізму відновлення, поновлення порушеного права. При чому, як наголошується у рішенні ЄСПЛ, ефективний засіб це запобігання тому, щоб відбулося виконання заходів, які суперечать Конвенції, або настала подія, наслідки якої будуть незворотними. При вирішенні справи «Каіч та інші проти Хорватії» (рішення від 17 липня 2008 року) ЄСПЛ прописав, що для Конвенції було б неприйнятно, якби стаття 13 декларувала право на ефективний засіб захисту, але без його практичного застосування. Таким чином, обов`язковим є практичне застосування ефективного механізму захисту. Протилежний підхід суперечитиме принципу верховенства права. Таким чином, держава Україна несе обов`язок перед заінтересованими особами забезпечити ефективний засіб захисту порушених прав, зокрема через належний спосіб захисту та відновлення порушеного права. Причому обраний судом спосіб захисту порушеного права має бути ефективним та забезпечити реальне відновлення порушеного права. На це вказується, зокрема, і в пункті 4 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 02 листопада 2004 року № 15-рп/2004 у справі № 1-33/2004, в якому зазначено, що верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність, яка здійснюється, зокрема, і судом як основним засобом захисту прав, свобод та інтересів у державі. У рішенні Конституційного Суду України від 16 червня 2011 року №5-рп/2011 у справі № 1-6/2011 зазначено, що судочинство охоплює, зокрема, інститут забезпечення позову, який сприяє виконанню рішень суду і гарантує можливість реалізації кожним конституційного права на судовий захист, встановленого ст.55 Конституції України. Крім того, Конституційний Суд України у пункті 9 мотивувальної частини рішення від 30 січня 2003 року № 3-рп/2003 у справі № 1-12/2003 наголошує на тому, що правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах. ЄСПЛ у рішенні від 20 липня 2004 року у справі «Шмалько проти України» вказав, що право на виконання судового рішення є складовою права на судовий захист, передбаченого статтею 6 Конвенції, для цілей якої виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюватися як складова частина судового розгляду (пункт 43). Заявником ОСОБА_1 вказано, що він має намір подати позов до ОСОБА_9 про застосування наслідків нікчемності заповіту та стягнення вартості спірної квартири. Наведені у заяві обставини свідчать про ймовірність існування спору саме між особою заявника і особою, відносно якої порушено питання про вжиття заходів забезпечення позову. При цьому, заявником стверджується про наміри пред`явлення майнової вимоги про стягнення коштів, але співмірність вжитих заходів до пред`явлення позову судом лише на доводах заявника встановити не можливо, через що права відповідача у разі вжиття неспівмірних заходів можуть бути захищені у спосіб подання клопотання про заміну (скасування, зустрічного забезпечення) у випадку, якщо оскаржувана ухвала не буде скасована судом, який її постановив, внаслідок неподання у передбачений ч.4 ст. 152 ЦПК України строк позовної заяви. Необхідність вжиття заходів забезпечення позову до його подачі зумовлена обґрунтованим припущенням, що невжиття таких заходів може ускладнити чи зробити неможливим виконання рішення суду у разі задоволення позовних вимог, оскільки ОСОБА_2 може у будь який час розпорядитися своїм майном на власний розсуд. У зв`язку з чим суд апеляційної інстанції погоджується з висновками суду першої інстанції щодо доцільності вжиття заходів забезпечення позову. Крім того, забезпечення позову є тимчасовим обмеженням і його значення полягає в тому, що ним захищаються законні інтереси позивача на той випадок, коли відповідач буде діяти недобросовісно або коли невжиття заходів забезпечення позову може потягти за собою неможливість виконання судового рішення. Також, інститут забезпечення позову захищає в рівній мірі інтереси як позивача, так і відповідача. Доводи апелянта з приводу відсутності доказів наявності чи відсутності у апелянта рухомого та нерухомого майна судом апеляційної інстанції сприймається критично, оскільки саме ОСОБА_3 , будучи зацікавленою особою, мала можливість надати суду такі відомості, однак таким правом не скористалася. Таким чином доводів, які б вказували на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права при постановленні оскаржуваної ухвали суду, апеляційна скарга не містить. Також суд апеляційної інстанції вказує на те, що матеріали цієї справи на час перегляду справи в апеляційній інстанції не містять доказів, які свідчать, що позивач має на меті зловживання правом. З матеріалів навпаки вбачається, що заявник мав очікування щодо успадкування за законом частку спірного майна, та що йому стало відомо про наявність правочинів (заповіту, договору купівлі-продажу), які перешкоджають реалізації його прав на спірно майно шляхом набуття права на таке майно у порядку спадкування. Отже, можна дійти висновку, що у випадку подання позову про стягнення грошових коштів можливість відповідача в будь-який момент як розпорядитися коштами, які знаходяться на його рахунках, так і відчужити майно, яке знаходиться у його власності, є беззаперечною, що в майбутньому утруднить виконання судового рішення, якщо таке буде ухвалене на користь позивача. Європейський суд з прав людини вказав, що п.1 ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). За мотивів, викладених вище, колегія суддів приходить до висновку, що судом вжито заходів забезпечення позову до його подачі з дотриманням вимог ЦПК України, підстав для скасування ухвали суду першої інстанції, не вбачається, у зв`язку з чим, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а ухвалу суду першої інстанції без змін. Згідно ст.375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Керуючись ст.ст.374, 375, 383, 384, 389-391 ЦПК України, апеляційний суд, - П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення. Ухвалу Новоселицького районного суду Чернівецької області від 20 травня 2024 року про забезпечення позову залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів. Головуючий І.Н. Лисак Судді: Н.К. Височанська І.М. Литвинюк