Постанова Восьмий апеляційний адміністративний суд № 380/18111/23

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 04 липня 2024 рокуЛьвівСправа № 380/18111/23 пров. № А/857/2865/24 Восьмий апеляційний адміністративний суд у складі колегії: головуючого судді: Затолочного В.С., суддів: Гудима Л.Я., Качмара В.Я., розглянувши у порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Львівського окружного адміністративного суду від 21 грудня 2023 року у справі № 380/18111/23 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_1 про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити дії, (рішення суду першої інстанції ухвалене суддею Карп`як О.О. у м. Львові 21 грудня 2023 року у письмовому провадженні в порядку спрощеного позовного провадження (без виклику учасників справи)), - ВСТАНОВИВ: ОСОБА_1 (далі також ОСОБА_1 , позивач) звернувся з адміністративним позовом до військової частини НОМЕР_1 (далі також ВЧ НОМЕР_1 , відповідач), в якому просив суд: - визнати протиправною бездіяльність ВЧ НОМЕР_1 щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 середнього грошового забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні (невиплата індексації грошового забезпечення) за період з 26.06.2017 по день фактичної виплати 29.06.2023; - зобов`язати ВЧ НОМЕР_1 нарахувати та виплатити позивачу середнє грошове забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні за період з 26.06.2017 по день фактичної виплати 29.06.2023, виходячи з середньомісячного грошового забезпечення за останні два календарні місяці служби, що передують місяцю звільнення з військової служби відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати» від 08 лютого 1995 року № 100 (далі також Постанова № 100). Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 21 грудня 2023 року відмовлено в задоволенні адміністративного позову повністю. Не погодившись із ухваленим рішенням, його оскаржив позивач, оскільки вважає оскаржуване рішення безпідставним та необґрунтованим, просить оскаржуване рішення скасувати та прийняти нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі. Свою апеляційну скаргу мотивує тим, що суд першої інстанції неправильно застосував норми права у подібних правовідносинах та не врахував висновки Верховного Суду. Вважає, що непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у визначені законодавством строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 Кодексу законів про працю України (далі також - КЗпП), тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Відповідач не скористався правом подання відзиву на апеляційну скаргу. Відповідно до частини четвертої статті 304 Кодексу адміністративного судочинства України (далі також - КАС України) відсутність відзиву не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції. У відповідності до вимог частини першої статті 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Враховуючи те, що апеляційну скаргу подано на рішення суду першої інстанції, ухвалене в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін, суд апеляційної інстанції вважає за можливе розглядати справу в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами відповідно до статті 311 КАС України. Заслухавши доповідь судді-доповідача, дослідивши обставини справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів приходить до висновку про те, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав. Судом першої інстанції встановлено та підтверджується матеріалами справи, що ОСОБА_1 проходив військову службу у ВЧ НОМЕР_1 . Відповідно до наказу командира ВЧ НОМЕР_1 (по стройовій частині) від 26.06.2017 № 130 молодшого сержанта військової служби за контрактом ОСОБА_1 , командира відділення 1 десантно-штурмової роти 1 десантно-штурмового батальйону ВЧ НОМЕР_1 звільненого наказом командира ВЧ НОМЕР_1 (по особовому складу) від 22.05.2017 № 39-РС, з військової служби у запас за пунктом «ї» частини 6 (у зв`язку із закінченням строку контракту) статті 26 Закону України від 25.03.1992 № 2232-XII «Про військовий обов`язок і військову службу» (далі також Закон № 2232-XII) з 26.06.2017 виключено із списків особового складу частини. Неповнота проведеного відповідачем розрахунку при звільненні в частині індексації грошового забезпечення була оскаржена позивачем в судовому порядку. Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 29 вересня 2022 року у справі № 380/5607/22 позов задоволено частково. Зокрема, визнано протиправною бездіяльність ВЧ НОМЕР_1 щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 індексації грошового забезпечення за період з 01.12.2015 по 26.06.2017 із застосуванням січня 2008 року як місяця, з якого починається обчислення індексу споживчих цін для проведення індексації грошового забезпечення (базового місяця), відповідно до вимог Порядку проведення індексації грошових доходів населення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 1078 від 17.07.2003 (далі також Порядок № 1078) та зобов`язано нарахувати та виплатити індексацію грошового забезпечення за період з 01.12.2015 по 26.06.2017 із застосуванням січня 2008 року як місяця, з якого починається обчислення індексу споживчих цін для проведення індексації грошового забезпечення (базового місяця), відповідно до вимог Порядку № 1078, із урахуванням раніше проведених виплат. Постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 23 лютого 2023 року в цій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін. На виконання рішення суду у справі № 380/5607/22 відповідачем 29.06.2023 нарахована та виплачена на картковий рахунок позивача індексації грошового забезпечення у сумі 52701, 26 грн. Позивач вважає, що невиплата середнього грошового забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні (невиплата індексації грошового забезпечення) свідчить про протиправну бездіяльність суб`єкта владних повноважень, а тому за захистом своїх прав та інтересів звернувся до суду. Приймаючи оскаржуване рішення суд першої інстанції виходив з того, що на момент вирішення цієї справи існує спір між позивачем та ВЧ НОМЕР_1 , що вказує на відсутність факту проведення з позивачем остаточного розрахунку, що, у свою чергу, унеможливлює установлення розміру усіх належних звільненому працівникові сум, що є необхідним для пропорційного розрахунку розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні. Надаючи правову оцінку обставинам справи та доводам апелянта, колегія суддів зазначає наступне. Згідно із положеннями частини другої статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством. Наведена норма означає, що суб`єкт владних повноважень зобов`язаний діяти лише на виконання закону, за умов і обставин, визначених ним, вчиняти дії, не виходячи за межі прав та обов`язків, дотримуватися встановленої законом процедури, обирати лише встановлені законодавством України способи правомірної поведінки під час реалізації своїх владних повноважень. Враховуючи вимоги частини другої статті 19 Конституції України та частини другої статті 2 КАС, законодавцем визначено критерії для оцінювання рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень, які одночасно є принципами адміністративної процедури, що вироблені у практиці європейських країн. Підстави виникнення, проходження і припинення військової служби визначені не трудовим, а спеціальним законодавством, за приписами якого повинні розглядатися спори з участю таких службовців. У разі відсутності відповідних положень у конституційному або адміністративному законодавстві суд може додатково застосувати трудове законодавство, якщо така можливість передбачена у спеціальному законі. У разі, коли така можливість застосування трудового права у спеціальному законі не передбачена, то за правилами частини шостої статті 7 КАС України суд застосовує закон, який регулює подібні правовідносини (аналогія закону), а за відсутності такого закону виходить із конституційних принципів і загальних засад права (аналогія права), навівши у рішенні відповідні доводи. Так як нормами спеціальних законів, які стосуються проходження військової служби, не врегульовані питання відповідальності за затримання розрахунку при звільненні осіб рядового і начальницького складу (зокрема, затримку виплати грошового забезпечення, одноразової грошової допомоги при звільненні, компенсації за невикористану відпустку, індексації грошового забезпечення тощо, які не є складовими заробітної плати (грошового забезпечення)), разом з тим, такі питання врегульовані норами КЗпП, тому суд згідно з положеннями статті 9 КАС України вправі застосувати до спірних правовідносин положення КЗпП. Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 01 березня 2018 року у справі № 806/1899/17 та постановах Верховного Суду від 31 травня 2018 року у справі № 823/1023/16, від 30 квітня 2020 року у справі № 140/2006/19, від 04 вересня 2020 року у справі № 120/2005/19-а, постанові від 9 липня 2020 року у справі № 320/6659/18. Основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їхніх сімей визначені Законом України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» (далі також - Закон № 2011-XII). Згідно зі статтею 1 Закону № 2011-XII соціальний захист військовослужбовців - діяльність (функція) держави, спрямована на встановлення системи правових і соціальних гарантій, що забезпечують реалізацію конституційних прав і свобод, задоволення матеріальних і духовних потреб військовослужбовців відповідно до особливого виду їх службової діяльності, статусу в суспільстві, підтримання соціальної стабільності у військовому середовищі. Це право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, у старості, а також в інших випадках, передбачених законом. Відповідно до частини другої статті 1-2 Закону № 2011-XII у зв`язку з особливим характером військової служби, яка пов`язана із захистом Вітчизни, військовослужбовцям надаються визначені законом пільги, гарантії та компенсації. Крім того, у пункті 1 статті 9 цього Закону закріплено, що держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів. Абзац третій пункту 242 Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженого Указом Президента України № 1153/2008 від 1012.2008 передбачає, що особа, звільнена з військової служби, на день виключення зі списків особового складу військової частини має бути повністю забезпечена грошовим, продовольчим і речовим забезпеченням. Військовослужбовець до проведення з ним усіх необхідних розрахунків не виключається без його згоди зі списків особового складу військової частини. Згідно з частиною другою статті 24 Закону № 2232-XII закінченням проходження військової служби вважається день виключення військовослужбовця зі списків особового складу військової частини (військового навчального закладу, установи тощо) у порядку, встановленому положеннями про проходження військової служби громадянами України. Як встановлено вище, під час звільнення з військової служби (26.06.2017) позивачу не було проведено повного розрахунку при звільненні - нарахування та виплати індексації грошового забезпечення. Остаточний розрахунок при звільненні позивача з військової служби було здійснено відповідачем лише 29.06.2023. Відповідно до частини першої статті 47 КЗпП власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу. Згідно зі статті 116 КЗпП при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні, із зазначенням окремо кожного виду виплати (основна та додаткова заробітна плата, заохочувальні та компенсаційні виплати, інші виплати, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до законодавства, у тому числі при звільненні) роботодавець повинен письмово повідомити працівника в день їх виплати. У разі спору про розмір сум, нарахованих працівникові при звільненні, роботодавець у будь-якому разі повинен у визначений цією статтею строк виплатити не оспорювану ним суму. З аналізу наведених норм можна дійти висновку про те, що вказаними нормами на підприємство, установу, організацію покладено обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов`язку настає відповідальність, передбачена статтею 117 КЗпП. Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв`язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати (грошового забезпечення) за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя. Відповідно до статті 117 КЗпП у редакції Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» від 01.07.2022 (далі також Закон № 2352-ІХ) (на час виникнення спірних правовідносин) у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті. Умовами застосування частини першої статті 117 КЗпП є невиплата належних звільненому працівникові сум у відповідні строки, вина власника або уповноваженого ним органу у невиплаті зазначених сум та відсутність спору про розмір таких сум. При дотриманні наведених умов підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців. Під «належними звільненому працівникові сумами» необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, індексація грошового забезпечення тощо). Вказаний у частині першій статті 117 КЗпП законодавчий припис є загальним і не встановлює конкретні види виплат, які роботодавець зобов`язаний виплатити працівникові в день його звільнення. Частина друга статті 117 КЗпП стосується тих випадків, коли наявний спір між роботодавцем і колишнім працівником про належні до виплати суми та фактично охоплює два випадки вирішення такого спору. Відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання. Аналогічна правова позиція висловлена Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 13 травня 2020 року у справі № 810/451/17 та від 26 лютого 2020 року у справі № 821/1083/17. Відповідно до правової позиції, наведеної в постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 січня 2019 року у справі № 910/4518/16, за змістом приписів статей 94, 116, 117 КЗпП і статей 1, 2 Закону України «Про оплату праці» (далі також Закон № 108/95-ВР) середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за своєю правовою природою є спеціальним видом відповідальності роботодавця, спрямованим на захист прав звільнених працівників щодо отримання ними в передбачений законом строк винагороди за виконану роботу (усіх виплат, на отримання яких працівники мають право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій), який нараховується у розмірі середнього заробітку та не входить до структури заробітної плати. Верховний Суд зазначає, що всі суми (заробітна плата, вихідна допомога, компенсація за невикористану відпустку, оплата за час тимчасової непрацездатності тощо), належні до сплати працівникові, мають бути виплачені у день його звільнення. Закон прямо покладає на підприємство, установу, організацію обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. В разі невиконання такого обов`язку з вини власника або уповноваженого ним органу настає передбачена статтею 117 КЗпП відповідальність. Закріплені у статтях 116, 117 КЗпП норми спрямовані на забезпечення належних фінансових умов для звільнених працівників, оскільки гарантують отримання ними, відповідно до законодавства, всіх виплат в день звільнення та, водночас, стимулюють роботодавців не порушувати свої зобов`язання в частині проведення повного розрахунку із працівником. Таким чином, не має значення чи роботодавець добровільно виплатив заборгованість із заробітної плати чи на виконання рішення суду, у випадку затримки розрахунку при звільненні працівника до роботодавця застосовуються санкції, передбачені статтею 117 КЗпП. Середній заробіток працівника визначається відповідно до статті 27 Закону № 108/95-ВР за правилами, передбаченими Порядком №

100. Нормами абзацу 3 пункту 2 Порядку № 100 визначено, що середньомісячна заробітна плата за час вимушеного прогулу працівника обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана виплата, тобто, що передують дню звільнення працівника з роботи. Згідно з пунктом 5 розділу ІV Порядку № 100 основою для визначення загальної суми заробітку, що підлягає виплаті за час вимушеного прогулу, є середньоденна (середньогодинна) заробітна плата працівника, яка згідно з пунктом 8 цього Порядку визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством календарних днів за цей період. Після визначення середньоденної заробітної плати, як розрахункової величини для нарахування виплат працівнику, здійснюється нарахування загальної суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу з врахуванням положень пункту 8 Порядку № 100 та Порядку №

260. Відповідно до наявної у матеріалах справи довідки про нараховане щомісячне грошове забезпечення та індексацію ОСОБА_1 за травень 2014 червень 2017 від 26.11.2021 №1413, розмір грошового забезпечення позивача у квітні 2016 року становив 8336,56 грн, у травні 2016 року 8336,56 грн. Кількість календарних днів за квітень травень 2016 року становить 61 день. Відтак середньоденне грошове забезпечення позивача за два останні місяці служби перед звільненням складає 273,33 грн (16673,12/61 календарний день). Таким чином, середнє грошове забезпечення у зв`язку з затримкою розрахунку при звільненні становить 49746,03 грн (273,33 грн х 182 календарних днів). Визначений розмір середнього грошового забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні, на думку апеляційного суду, є співмірним та підлягає стягненню у повному обсязі, і додатково не потребує застосування принципу пропорційності, розмір обрахунку якої визначено у постанові Верховного Суду у складі судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду від 30 листопада 2020 року у справі № 480/3105/19, де визначався принцип розумності, справедливості, пропорційності, при цьому діяли положення статті 117 КЗпП, де обрахунок середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні здійснювався за період з часу звільнення до повного розрахунку та не обмежувався часовими рамками. Тобто, наведений у тій постанові підхід щодо критеріїв/способів зменшення суми середнього заробітку, який підлягає стягненню у зв`язку із затримкою розрахунку при звільненні, був побудований з урахуванням, зокрема, того, що оплаті середнім заробітком підлягав весь час затримки по день фактичного розрахунку. При вирішенні ж даної справи колегія суддів враховує правову позицію Верховного Суду, викладену у постанові від 28 червня 2023 року у справі № 560/11489/22, де касаційний суд дійшов висновку, що застосування судом апеляційної інстанції висновків, викладених у справі № 480/3105/19, до спірних правовідносин, які регулюються нормами статті 117 КЗпП у редакції, викладеній згідно із Законом № 2352-ІХ, є помилковим. Таким чином, висновок суду першої інстанції про те, що важливе значення для правильного вирішення цієї справи по суті має встановлення розміру усіх належних звільненому працівникові сум з покликанням на правову позицію Верховного Суду у складі судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду, викладену у постанові від 30 листопада 2020 року в справі № 480/3105/19 є недоречним. Також, у постанові від 28 червня 2023 року у справі № 560/11489/22 Верховний Суд дійшов висновку, що після фактичного розрахунку за зобов`язаннями з виплати індексації грошового забезпечення (яке виплачувалося на виконання судового рішення) позивач мав право звернутися до суду з вимогами про стягнення середнього заробітку на підставі статті 117 КЗпП, але реалізувати це право він міг протягом одного місяця відколи відбувся фактичний розрахунок за означеною складовою грошового забезпечення. У розрізі вищенаведеного, помилковими є також висновок суду першої інстанції, що позивач не позбавлений можливості звернутися до суду з позовом до відповідача про стягнення середнього грошового забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні після проведення з ним остаточного розрахунку та чіткого визначення сум, які йому належали при звільненні Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи та аналізуючи вказані правові норми, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що невиплата відповідачем середнього грошового забезпечення позивачу за несвоєчасний розрахунок при звільненні (невиплата індексації грошового забезпечення) є протиправною. Згідно з частинами першою, другою статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. Відповідач як суб`єкт владних повноважень в ході розгляду справи не довів правомірність своєї поведінки в спірних правовідносинах. Отже, за встановлених обставин, у контексті наведених вимог законодавства, яким врегульовані спірні правовідносини, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що позов необхідно задовольнити шляхом визнання протиправною бездіяльності та зобов`язання ВЧ НОМЕР_1 нарахувати та виплатити позивачу середнє грошове забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні за період з 30.12.2022 по день фактичної виплати 29.06.2023 (шестимісячний строк), виходячи з середньомісячного грошового забезпечення за останні два календарні місяці служби, що передують місяцю звільнення з військової служби відповідно до Постанови №

100. Перевіривши мотивування судового рішення та доводи апеляційної скарги, відповідно до вимог статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо справедливого судового розгляду, врахувавши статтю 6 КАС України, відповідно до якої суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню. Відповідно до пункту 2 статті 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити нове судове рішення у відповідній частині або змінити судове рішення. Згідно частин першої та другої статті 317 КАС України підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є: неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. У розрізі викладеного, оцінюючи наведені скаржником доводи, апеляційний суд приходить до переконання, що такі є суттєвими і складають підстави для висновку про неправильне застосування норм матеріального права та невідповідність висновків суду першої інстанції обставинам справи, що призвело до відмови у задоволенні позовних вимог, а тому рішення суду підлягає скасуванню з прийняттям нової постанови про задоволення заявленого позову, з вищевикладених мотивів. Керуючись статтями 241, 242, 308, 311, 315, 317, 321, 325, 370 КАС України, суд -

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити. Рішення Львівського окружного адміністративного суду від 21 грудня 2023 року у справі № 380/18111/23 скасувати та прийняти нову постанову, якою позов задовольнити. Визнати протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 середнього грошового забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні (невиплати індексації грошового забезпечення) за період з 26.06.2017 по день фактичної виплати 29.06.2023. Стягнути з військової частини НОМЕР_1 ( АДРЕСА_1 , код ЄДРПОУ: НОМЕР_2 ) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_2 , РНОКПП НОМЕР_3 ) середнє грошове забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні за період із 30.12.2022 по 29.06.2023 у розмірі 49746 (сорок дев`ять тисяч сімсот сорок шість) гривень 03 копійки. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку лише з підстав, визначених в статті 328 Кодексу адміністративного судочинства України, протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції. Головуючий суддя В. С. Затолочний судді Л. Я. Гудим В. Я. Качмар