Постанова 4855 № 580/8693/23

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Справа № 580/8693/23 Прізвище судді (суддів) першої інстанції: Гайдаш В.А., Суддя-доповідач Кобаль М.І. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 24 червня 2024 року м. Київ Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: головуючого Кобаля М.І., суддів Бужак Н.П., Костюк Л.О., розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України в Чернігівській області на рішення Черкаського окружного адміністративного суду від 22 листопада 2023 року по справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Черкаській області, Головного управління Пенсійного фонду України в Чернігівській області про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити певні дії, - В С Т А Н О В И В: ОСОБА_1 (далі по тексту - позивач) звернулася до суду з адміністративним позовом до Головного управління Пенсійного фонду України в Черкаській області, Головного управління Пенсійного фонду України в Чернігівській області (далі по тексту - відповідач, ГУ ПФУ в Черкаській області, ГУ ПФУ в Чернігівській області) в якому просила: - визнати протиправними дії ГУ ПФУ в Черкаській області щодо відмови ОСОБА_1 у зарахуванні періодів військової служби, з 11.08.1982 по 26.01.1984 та з 30.12.1992 по 22.07.1999, період отримання допомоги по безробіттю з 16.08.1992 по 30.12.1992 та період догляду за дитиною 22.07.1995 року до страхового стажу; - зобов`язати ГУ ПФУ в Черкаській області зарахувати ОСОБА_1 періоди проходження військової служби, з 11.08.1982 по 26.01.1984 та з 30.12.1992 по 22.07.1999, період отримання допомоги по безробіттю з 16.08.1992 по 30.12.1992 та період догляду за дитиною 22.07.1995 року до страхового стажу та призначити пенсію за віком, починаючи з 23.03.2023. Рішенням Черкаського окружного адміністративного суду від 22 листопада 2023 року значений позов задоволено частково. Визнано протиправним та скасувати рішення Головного управління Пенсійного фонду України в Чернігівській області від 31.03.2023 №230950002951 про відмову у призначенні ОСОБА_1 пенсії за віком. Зобов`язано Головне управління Пенсійного фонду України в Чернігівській області зарахувати до страхового стажу, який дає право на призначення пенсії за віком ОСОБА_1 періоди проходження військової служби, з 11.08.1982 по 26.01.1984 та з 30.12.1992 по 22.07.1999, період отримання допомоги по безробіттю з 16.08.1992 по 30.12.1992 та період догляду за дитиною 22.07.1995 року. Зобов`язано Головне управління Пенсійного фонду України в Чернігівській області повторно розглянути заяву ОСОБА_1 від 23.03.2023 про призначення пенсії за віком, та прийняти відповідне рішення з урахуванням висновків суду, зазначених у цьому рішенні. В іншій частині позовних вимог відмовлено. Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду, відповідачем подано апеляційну скаргу, в якій апелянт просить скасувати рішення суду першої інстанції та відмовити в задоволенні позовних вимог повністю. Свої вимоги апелянт обґрунтовує тим, що судом першої інстанції було порушено норми матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи. Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 311 Кодексу адміністративного судочинства України, суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження). Частиною 2 статті 311 КАС України визначено, що якщо під час письмового провадження за наявними у справі матеріалами суд апеляційної інстанції дійде висновку про те, що справу необхідно розглядати у судовому засіданні, то він призначає її до апеляційного розгляду в судовому засіданні. Колегія суддів, враховуючи обставини даної справи, а також те, що апеляційна скарга подана на рішення, перегляд якого можливий за наявними у справі матеріалами на підставі наявних у ній доказів, не вбачає підстав проведення розгляду апеляційної скарги за участю учасників справи у відкритому судовому засіданні. В матеріалах справи достатньо письмових доказів для вирішення апеляційної скарги, а особиста участь сторін у розгляді справи не обов`язкова. З огляду на викладене, колегія суддів визнала можливим розглянути справу в порядку письмового провадження. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи, доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржуване рішення - без змін, виходячи з наступного. Згідно із ч. 1 ст. 316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Частиною 1 ст. 242 КАС України передбачено, що рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Як вірно встановлено судом першої інстанції та вбачається з матеріалів справи, 23.03.2023 ОСОБА_1 звернулася до ГУ ПФУ в Черкаській області із заявою про призначення пенсії за віком. За правилами екстериторіальності, ГУ ПФУ в Чернігівській області за результатами розгляду вищезазначеної заяви позивачки прийнято рішення від 31.03.2023 року №230950002951 про відмову у призначенні пенсії за віком. Зазначене рішення обґрунтовано тим, що позивачці не зараховано до її страхового стажу періоди проходження військової служби з 11.08.1982 по 26.01.1984 та з 30.12.1992 по 22.07.1999, через недоліки в оформленні трудової книжки, а також не зараховано до страхового стажу період отримання допомоги по безробіттю з 16.08.1992 по 30.12.1992, та період по догляду за дитиною 22.07.1995 року, через видачу довідки та свідоцтва про народження державним органом Російської Федерації. Вважаючи протиправними дії та бездіяльність відповідачів щодо незарахування до страхового стажу позивача періодів роботи, позивачка звернулася з даним позовом до суду за захистом своїх прав та законних інтересів. Приймаючи рішення про часткове задоволення адміністративного позову, суд першої інстанції виходив з того, що підтверджена в ході судового розгляду необхідність зарахування до страхового стажу певних спірних періодів свідчить про наявність у позивача загального трудового стажу, і з метою ефективного захисту прав позивача існує необхідність зобов`язати саме ГУ ПФУ в Чернігівській області, який у порядку екстериторіальної здійснював розгляд заяви позивача, повторно розглянути заяву ОСОБА_1 від 23.03.2023 про призначення пенсії за віком, та прийняти відповідне рішення з урахуванням висновків суду, зазначених у цьому рішенні. Колегія суддів апеляційної інстанції погоджує висновок суду першої інстанції, оскільки він знайшов своє підтвердження під час апеляційного розгляду справи. Надаючи правову оцінку відносинам, що виникли між сторонами в частині законності оскаржуваного рішення та строку звернення з даним позовом до суду, суд апеляційної інстанції зазначає наступне. Відповідно до ч.1 ст. 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Відповідно до частини 1 статті 46 Конституції України громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Відповідно до статті 1 Закону України «Про пенсійне забезпечення» від 05 листопада 1991 року №1788-ХІІ (далі - Закон №1788-ХІІ) громадяни України мають право на державне пенсійне забезпечення за віком, по інвалідності, у зв`язку з втратою годувальника та в інших випадках, передбачених цим Законом. Так, відповідно до статті 2 Закону №1788-ХІІ за цим Законом призначаються: а) трудові пенсії: за віком; по інвалідності; в разі втрати годувальника; за вислугу років; б) соціальні пенсії. Закон України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування», розроблений відповідно до Конституції України та Основ законодавства України про загальнообов`язкове державне соціальне страхування, визначає принципи, засади і механізми функціонування системи загальнообов`язкового державного пенсійного страхування, призначення, перерахунку і виплати пенсій, надання соціальних послуг з коштів Пенсійного фонду, що формуються за рахунок страхових внесків роботодавців, бюджетних та інших джерел, передбачених цим Законом, а також регулює порядок формування Накопичувального пенсійного фонду та фінансування за рахунок його коштів видатків на оплату договорів страхування довічних пенсій або одноразових виплат застрахованим особам, членам їхніх сімей та іншим особам, передбаченим цим Законом від 09 липня 2003 року №1058-IV (надалі по тексту також - Закон №1058-IV, в редакції станом на дату звернення позивача із заявою про призначення пенсії). Положеннями частини 1 статті 26 Закону №1058-IV визначено, що особи мають право на призначення пенсії за віком після досягнення віку 60 років, за наявності страхового стажу не менше 15 років по 31 грудня 2017 року. Починаючи з 1 січня 2018 року право на призначення пенсії за віком після досягнення віку 60 років мають особи за наявності страхового стажу: з 1 січня 2023 року по 31 грудня 2023 року - не менше 30 років. При цьому, згідно статті 24 Закону №1058-VI страховий стаж - період (строк), протягом якого особа підлягає загальнообов`язковому державному пенсійному страхуванню та за який щомісяця сплачені страхові внески в сумі не меншій, ніж мінімальний страховий внесок. Страховий стаж обчислюється територіальними органами Пенсійного фонду відповідно до вимог цього Закону за даними, що містяться в системі персоніфікованого обліку, а за періоди до впровадження системи персоніфікованого обліку - на підставі документів та в порядку, визначеному законодавством, що діяло до набрання чинності цим Законом (частина 2 статті 24 Закону №1058-VI). Відповідно до частини 4 статті 24 Закону №1058-VI періоди трудової діяльності та інші періоди, що враховувалися до стажу роботи для призначення пенсії до набрання чинності цим Законом, зараховуються до страхового стажу в порядку і на умовах, передбачених законодавством, що діяло раніше, крім випадків, передбачених цим Законом. Відповідно до ч.ч. 1-3 ст. 56 Закону України «Про пенсійне забезпечення» до стажу роботи зараховується робота, виконувана на підставі трудового договору на підприємствах, в установах, організаціях і кооперативах, незалежно від використовуваних форм власності та господарювання, а також на підставі членства в колгоспах та інших кооперативах, незалежно від характеру й тривалості роботи і тривалості перерв. При обчисленні стажу роботи в колгоспі за період після 1965 року, якщо член колгоспу не виконував без поважних причин встановленого мінімуму трудової участі в громадському господарстві, враховується час роботи за фактичною тривалістю. До стажу роботи зараховується також: а) будь-яка інша робота, на якій працівник підлягав державному соціальному страхуванню, або за умови сплати страхових внесків, період одержання допомоги по безробіттю, а також робота в`язнів і робота за угодами цивільно-правового характеру за умови сплати страхових внесків; б) творча діяльність осіб, передбачених пунктом «в» статті 3 цього Закону. При цьому творча діяльність членів Спілки письменників України, Спілки художників України, Спілки композиторів України, Спілки кінематографістів України, Спілки театральних діячів України, інших творчих працівників, які не є членами творчих спілок, але об`єднані відповідними професійними комітетами, до введення в дію цього Закону зараховується в стаж роботи незалежно від сплати страхових внесків. У цих випадках стаж творчої діяльності встановлюється секретаріатами правлінь творчих спілок республіки починаючи з дня опублікування або першого публічного виконання чи публічного показу твору даного автора; в) військова служба та перебування в партизанських загонах і з`єднаннях, служба в органах державної безпеки, внутрішніх справ та Національної поліції, незалежно від місця проходження служби; г) служба у воєнізованій охороні, в органах спеціального зв`язку і в гірничорятувальних частинах, незалежно від відомчої підпорядкованості та наявності спеціального або військового звання; д) навчання у вищих і середніх спеціальних навчальних закладах, в училищах і на курсах по підготовці кадрів, підвищенню кваліфікації та перекваліфікації, в аспірантурі, докторантурі і клінічній ординатурі; е) тимчасова непрацездатність, що почалася у період роботи; є) час догляду за інвалідом I групи або дитиною-інвалідом віком до 16 років, а також за пенсіонером, який за висновком медичного закладу потребує постійного стороннього догляду; ж) час догляду непрацюючої матері за малолітніми дітьми, але не довше ніж до досягнення кожною дитиною 3-річного віку; з) період проживання дружин осіб офіцерського складу, прапорщиків, мічманів і військовослужбовців надстрокової служби з чоловіками в місцевостях, де була відсутня можливість їх працевлаштування за спеціальністю, але не більше 10 років. Як вірно встановлено судом першої інстанції та вбачається з матеріалів справи, станом на момент звернення ОСОБА_1 із заявою про призначення пенсії за віком (23.03.2023 року), останній виповнилось 60 років, однак у призначенні пенсії за віком відмовлено рішенням ГУ ПФУ у Чернігівській області від 31.03.2023 року № 230950002951, з підстав відсутності належного страхового стажу, а саме: 30 років (а.с.60). Відповідно до частини 1 статті 48 Кодексу законів про працю України, статті 62 Закону №1788-ХІІ та пункту 1 Порядку підтвердження наявного трудового стажу для призначення пенсій за відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 12 серпня 1993 року №637 (далі по тексту - Порядок №637)(в редакції чинній станом на момент виникнення спірних правовідносин) основним документом, який підтверджує трудову діяльність працівника, є його трудова книжка. Як вбачається з трудової книжки ОСОБА_1 , вона містить записи про те, що позивачка дійсно, у період з 11.08.1982 по 26.01.1984 та з 30.12.1992 по 22.07.1999, проходила військову службу. Отже, аналіз наведених норм свідчить про те, що основним документом, що підтверджує стаж роботи, є трудова книжка. Проте якщо у трудовій книжці не зазначені відомості про умови праці та характер виконуваної роботи, то для підтвердження спеціального трудового стажу приймаються уточнюючі довідки підприємств, установ, організацій або їх правонаступників. Дослідивши матеріали справи, колегія суддів апеляційної інстанції зазначає, що станом на момент внесення спірних записів до трудової книжки позивача була чинною Інструкція про порядок ведення трудових книжок, на підприємствах, установах та організаціях від 20.06.1974 № 162, затвердженої Державним комітетом СРСР про працю та соціальні питання (втрата чинності 29.07.1993 року). Відповідно до вказаної Інструкції, трудова книжка є основним документом про трудову діяльність. Прийняття на роботу без трудової книжки не допускається. Заповнення трудової книжки вперше здійснюється адміністрацією підприємства у присутності працівник. До трудової книжки заносяться відомості про працівника, про його роботу, нагороди. Пунктом 2.6 Інструкції передбачено, що запис у трудовій книжці про звільнення працівника здійснюється з дотриманням таких правил: у графі 1 проставляється порядковий номер запису; у графі 2 дата звільнення; у графі 3 підстава звільнення; у графі 4 зазначається на підставі чого внесено запис, - наказ (розпорядження), його дата та номер. Пунктом 4.1 Інструкції передбачено, що при звільненні працівника або службовця всі записи про роботу, нагороди та заохочення, внесені у трудову книжку за час роботи на цьому підприємстві, засвідчуються підписом керівника підприємства або спеціально уповноваженою ним особою і печаткою підприємства або печаткою відділу кадрів. Також, дослідивши матеріали справи, колегія суддів апеляційної інстанції зазначає, що станом на момент внесення спірних записів діяли вимоги Інструкції про порядок ведення трудових книжок на підприємствах, в установах і організаціях, затвердженої наказом Міністерства праці України, Міністерства юстиції України, Міністерства соціального захисту населення України від 29 липня 1993 р. N

58. Так, відповідно до пункту 2.2 Інструкції №58 до трудової книжки вносяться: - відомості про працівника: прізвище, ім`я та по батькові, дата народження; - відомості про роботу, переведення на іншу постійну роботу, звільнення; - відомості про нагородження і заохочення: про нагородження державними нагородами України та відзнаками України, заохочення за успіхи в роботі та інші заохочення відповідно до чинного законодавства України; - відомості про відкриття, на які видані дипломи, про використані винаходи і раціоналізаторські пропозиції та про виплачені у зв`язку з цим винагороди. Вимогами пункту 2.4 Інструкції №58 визначено, що записи виконуються акуратно, ручкою кульковою або з пером, чорнилами чорного, синього або фіолетового кольорів, і завіряються печаткою запис про звільнення, а також відомості про нагородження та заохочення. Відповідно до пункту 4.1 Інструкції №58 у разі звільнення працівника всі записи про роботу і нагороди, що внесені у трудову книжку за час роботи на цьому підприємстві, засвідчуються підписом керівника підприємства або спеціально уповноваженою ним особою та печаткою підприємства або печаткою відділу кадрів. У той же час, здійснення записів у трудовій книжці роботодавцем покладено на роботодавця, а не на працівника, отже, відповідальність за можливе невчинення такого запису не може бути перекладена на працівника та призводити до позбавлення його права на врахування фактично відпрацьованого часу у складі трудового стажу, який враховується для призначення пенсії. Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом в постанові від 06.02.2018 по справі № 677/277/17, згідно із якою відповідальність за організацію ведення обліку, зберігання і видачу трудових книжок покладається на керівника підприємства, установи, організації, тому власне недотримання правил ведення трудової книжки може мати негативні наслідки саме для особи, яка допустила такі порушення. Окрім того, Верховний Суд у постановах від 24 травня 2018 року у справі №490/12392/16-а (провадження №К/9901/2310/18) та від 04 вересня 2018 року у справі №423/1881/17 (провадження №К/9901/22172/18) висловив позицію про те, що певні недоліки щодо заповнення трудової книжки не можуть бути підставою для неврахування відповідного періоду роботи для обрахунку стажу при призначенні пенсії. Отже, суд апеляційної інстанції зазначає, що за загальним правилом відповідальність за організацію ведення обліку, зберігання і видачу трудових книжок покладається на керівника підприємства, установи, організації, тому недотримання правил ведення трудової книжки може мати негативні наслідки саме для особи, яка допустила такі порушення, а не для особи, якій ця трудова книжка належить, а отже, й не може впливати на її особисті права. Колегія суддів апеляційної інстанції доходить висновку, що законодавцем покладено обов`язок ведення трудових книжок працівників на уповноваженого працівника підприємства, вина позивачки у неналежному заповненні його трудової книжки відсутня, а судом не встановлено недостовірності або інших ознак юридичної дефектності цієї трудової книжки, а тому її належить розглядати як належний та допустимий доказ у справі і зазначена обставина не може позбавити позивача конституційного права на соціальний захист та вирішення питання призначення пенсії. У свою чергу, зі змісту наданої позивачкою трудової книжки можливо встановити назву підприємств та періоди роботи останньої з аналізу усіх граф трудової книжки. Під час розгляду справи, відповідачами не надано належних доказів того, що вказані записи в трудовій книжці позивача є сфальсифікованими або мають підробний характер. Крім того, підставою для призначення пенсії є відповідний стаж роботи, а не дотримання усіх формальних вимог при заповненні трудової книжки. Отже, визначальним є підтвердження факту зайнятості особи на відповідних роботах, а не правильність записів у трудовій книжці. Крім того, працівник не відповідає за правильність записів у трудовій книжці та не повинен контролювати роботодавця щодо її заповнення. На особу не може перекладатись тягар доведення правдивості чи достовірності даних, що зазначені у трудовій книжці. Аналогічний висновок викладено Верховним Судом у постанові від 21 лютого 2018 року в справі №687/975/17. З огляду на зазначене колегія суддів апеляційної інстанції доходить висновку, що суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що період проходження ОСОБА_1 військової служби. з 11.08.1982 по 26.01.1984 та з 30.12.1992 по 22.07.1999, підтверджено належними доказами, а саме: трудовою книжкою, військовим білетом позивачки та свідоцтвом про народження дитини, а тому має бути зарахований пенсійним органом до загального стажу позивача. Щодо спірного періоду отримання допомоги по безробіттю ОСОБА_1 , з 16.08.1992 по 30.12.1992, до страхового стажу та зарахування його до страхового пенсійного стажу останньої, колегія суддів апеляційної інстанції зазначає наступне. Так, з рішення ГУ ПФУ в Чернігівській області від 31.03.2023 №230950002951 про відмову у призначенні ОСОБА_1 пенсії за віком вбачається, що період отримання допомоги по безробіттю, з 16.08.1992 по 30.12.1992, та період догляду за дитиною з 22.07.1995 року, не зараховано пенсійним органом позивачці, у зв`язку з тим, що довідка та свідоцтво про народження дитини видані державними органами Російської Федерації, яка припинила участь в Угоді про гарантії прав громадян держав-учасниць Співдружності Незалежних Держав у галузі пенсійного забезпечення від 13.03.1992. Дослідивши матеріали справи та доводи сторін, колегія суддів апеляційної інстанції зазначає наступне. У постанові від 21.02.2020 у справі №291/99/17 Верховний Суд дійшов висновку, що «перевірка достовірності виданих документів покладається на пенсійний орган, а сумніви останнього щодо обґрунтованості їх видачі самі по собі не можуть бути підставою для відмови у неврахуванні заробітної плати при призначенні позивачу пенсії». Суд звертає увагу на те, що відповідно до частини третьої статті 23 Загальної декларації прав людини, пункту 4 частини першої Європейської соціальної хартії та частин першої, третьої статті 46 Конституції України працівники у старості мають право на пенсію, що є основним джерелом існування, яка має забезпечувати достатній життєвий рівень. У даному випадку, обставини, що склались у зв`язку з повномасштабним вторгненням 24.02.2022 Російської Федерації на територію України та військовою агресією першої по відношенню до громадян України, не можуть бути перешкодою для позивача у реалізації його права на отримання пенсії, з підстави видачі довідок про заробітну плату установами, що розташовані на території Російської Федерації та неможливості проведення перевірки відповідності змісту довідок про заробітну плату для обчислення пенсії первинними документами. Подібна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 28.08.2018 у справі № 175/4336/16-а. Таким чином, безпідставними є доводи відповідача на неможливість врахування страхового стажу позивачкою, за період з 16.08.1992 по 30.12.1992, та період догляду за дитиною з 22.07.1995 року, у зв`язку з тим, що довідка та свідоцтво про народження дитини видані державними органами Російської Федерації, і зважаючи на неможливість здійснити перевірку первинних документів, оскільки організація, яка її видала, знаходиться на території Російської Федерації. Щодо доводів апелянт про те, що в даному випадку, Угода про гарантії прав громадян держав-учасниць Співдружності Незалежних Держав не може бути застосована, через те, що починаючи з 11.06.2022 року, Російська Федерація вийшла із згаданої Угоди в односторонньому порядку, колегія суддів апеляційної інстанції зазначає наступне. Так, права громадян України, які працюють за кордоном, захищаються законодавством України та держави перебування, якщо інше не передбачено міжнародними договорами України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (ч. 2 ст. 10 Закону України «Про зайнятість населення» від 05.07.2012 № 5067-VI). Відповідно до ст. 1 Угоди про гарантії прав громадян держав-учасниць Співдружності Незалежних Держав у галузі пенсійного забезпечення від 13.03.1992 (далі - Угода) пенсійне забезпечення громадян держав-учасниць даної угоди та членів їх сімей проводиться по законодавству держави, на території якої вони проживають. Статтею 6 Угоди встановлено, що призначення пенсій громадянам держав-учасниць Угоди проводиться за місцем проживання. Для встановлення права на пенсію, в тому числі пенсію на пільгових умовах і за вислугу років, громадянам держав-учасниць Угоди враховується трудовий стаж, набутий на території будь-якої з цих держав, а також на території колишнього СРСР за час до набуття чинності цією Угодою. Статтею 7 Угоди між Урядом України і Урядом Російської Федерації про трудову діяльність і соціальний захист громадян України і Росії, які працюють за межами кордонів своїх країн від 14.01.1993 встановлено, що питання пенсійного забезпечення регулюються Угодою про гарантії прав громадян держав-учасниць співдружності Незалежних Держав у галузі пенсійного забезпечення від 13.03.1992 та двосторонніми угодами в цій галузі. Згідно з абз. 2, 3 ст. 6 Угоди від 14.01.1993 трудовий стаж, включаючи стаж, який обчислюється у пільговому порядку, і стаж роботи за спеціальністю, набутий у зв`язку з трудовою діяльністю на територіях обох Сторін, взаємно визначається Сторонами. Обчислення стажу здійснюється згідно з законодавством Сторони, на території якої відбувалась трудова діяльність. Тобто, вказані положення Угоди від 14.01.1993 розповсюджуються також і на питання пов`язані із зарахуванням періодів роботи на території інших держав до страхового стажу та обчислення пенсій, пов`язаних і з їх перерахунком. Наведене також підтверджує, що діюче в Україні пенсійне законодавство визначає, що у разі, якщо пенсія призначена на території України, а особа працювала на території Російської Федерації або на підприємстві зареєстрованому на території Російської Федерації після 13.03.1992, то цей стаж має враховуватися на території України як власний страховий (трудовий) стаж, хоча пенсійні внески можуть сплачуватися в Російській Федерації. Тобто, існує гарантія врахування страхового (трудового) стажу кожної із сторін при призначенні пенсії на її території без перерахування страхових внесків. Таким чином, стаж, набутий на території будь-якої з держав-учасниць Угоди, та заробіток (дохід) за періоди роботи, які зараховуються до трудового стажу, враховуються при встановленні права особи на пенсію та при її обчисленні. Таким чином, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що період отримання допомоги по безробіттю, з 16.08.1992 по 30.12.1992, та період догляду за дитиною з 22.07.1995 року, має бути зараховано пенсійним органом позивачці до страхового стажу. Крім того, відповідно до одного з найголовніших загальновизнаних принципів сучасного права, який передбачений ст. 58 Конституції України, - закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. Це означає, що вони поширюють свою дію тільки на ті відносини, які виникли після набуття законами чи іншими нормативно-правовими актами чинності. Відповідно, колегія суддів апеляційної інстанції зазначає, що вихід в односторонньому порядку Російської Федерації із згаданої Угоди, починаючи з 11.06.2022 року, не спростовує наявність у ОСОБА_1 страхового (трудового) стажу, починаючи з 1992 року. Суд апеляційної інстанції не переглядає рішення в частині відмовлених позовних вимог, оскільки в цій частині воно не оскаржується позивачем. Таким чином, для належного захисту прав та законних інтересів позивача, колегія суддів апеляційної інстанції доходить висновку, що існують законні підстави для зобов`язання ГУ ПФУ в Чернігівській області зарахувати період проходження військової служби ОСОБА_1 , з 11.08.1982 по 26.01.1984 та з 30.12.1992 по 22.07.1999, період отримання допомоги по безробіттю з 16.08.1992 по 30.12.1992 та період догляду за дитиною 22.07.1995 року, до страхового пенсійного стажу, та зобов`язати пенсійний орган повторно розглянути заяву позивачки від 23.03.2023 про призначення пенсії за віком, і прийняти відповідне рішення з урахуванням висновків суду, зазначених у даній постанові. Колегія суддів апеляційної інстанції зазначає, що принцип обґрунтованості рішення суб`єкта владних повноважень має на увазі, що рішенням повинне бути прийнято з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії), на оцінці усіх фактів та обставин, що мають значення. Європейський Суд з прав людини у рішенні по справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), № 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року, вказує, що орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень. У рішенні від 10.02.2010 у справі «Серявін та інші проти України» Європейський суд з прав людини зазначив, що у рішеннях суддів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються, а в рішенні від 27.09.2010 по справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» - що ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Отже, рішення суб`єкта владних повноважень повинно ґрунтуватися на оцінці усіх фактів та обставин, що мають значення. Мають значення, як правило, ті обставини, які передбачені нормою права, що застосовується. Суб`єкт владних повноважень повинен врахувати усі ці обставини, тобто надати їм правову оцінку: прийняти до уваги або відхилити. У разі відхилення певних обставин висновки повинні бути мотивованими, особливо, коли має місце несприятливе для особи рішення. Принцип обґрунтованості рішення вимагає від суб`єкта владних повноважень враховувати як обставини, на обов`язковість урахування яких прямо вказує закон, так і інші обставини, що мають значення у конкретній ситуації. Для цього він має ретельно зібрати і дослідити матеріали, що мають доказове значення у справі, наприклад, документи, пояснення осіб, тощо. При цьому, суб`єкт владних повноважень повинен уникати прийняття невмотивованих висновків, обґрунтованих припущеннями та неперевіреними фактами, а не конкретними обставинами. Так само недопустимо надавати значення обставинам, які насправді не стосуються справи. Несприятливе для особи рішення повинно бути вмотивованим. При цьому, прийняття рішення, вчинення (не вчинення) дії вимагає від суб`єкта владних повноважень діяти добросовісно, тобто з щирим наміром щодо реалізації владних повноважень та досягнення поставлених цілей і справедливих результатів, з відданістю визначеним законом меті та завданням діяльності, передбачувано, без корисливих прагнень досягти персональної вигоди, привілеїв або переваг через прийняття рішення та вчинення дії. Таким чином, висновки та рішення суб`єкта владних повноважень можуть ґрунтуватися виключно на належних, достатніх, а також тих доказах, які одержані з дотриманням закону. Як зазначено в п. 4.1 Рішення Конституційного суду України від 02.11.2004 р. N 15-рп/2004 суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує захист гарантованих Конституцією та законами України прав і свобод людини і громадянина, прав і законних інтересів юридичних осіб, інтересів суспільства і держави. Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях визначив окремі ознаки принципу верховенства права у розбудові національних систем правосуддя та здійсненні судочинства, яких мають дотримуватись держави - члени Ради Європи, що підписали Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року. Колегія суддів апеляційної інстанції бере до уваги правову позицію Європейського суду з прав людини, яка викладена в справі «Пономарьов проти України» (пункт 40 мотивувальної частини рішення від 3 квітня 2008 року), в якому Суд наголосив, що «право на справедливий судовий розгляд», яке гарантовано п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, має розумітися у світлі преамбули Конвенції, у відповідній частині якої зазначено, що верховенство права є спільною спадщиною Високих Договірних Сторін. Одним з фундаментальних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який передбачає повагу до принципу res judicata - принципу остаточності рішень суду. У справі «Сокуренко і Стригун проти України» Європейський суд з прав людини зазначив, що «стаття 6 Конвенції не зобов`язує держав - учасників Конвенції створювати апеляційні чи касаційні суди. Однак там, де такі суди існують, необхідно дотримуватись гарантій, визначених у статті 6» (пункт 22 мотивувальної частини рішення від 20 липня 2006 року). Як зазначено у постанові Верховного Суду від 26.06.2018 року №127/3429/16-ц, Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (справа «Серявін проти України», §58, рішення від 10.02.2010 року). Колегія суддів апеляційної інстанції доходить до висновку, що інші доводи апелянта не знайшли свого підтвердження під час апеляційного розгляду, а тому судом до уваги не приймаються. Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Отже, колегія суддів апеляційної інстанції вважає, що судом першої інстанції було вірно встановлено фактичні обставини справи, надано належну оцінку дослідженим доказам, прийнято законне та обґрунтоване рішення у відповідності з вимогами матеріального та процесуального права. Обставини, викладені в апеляційній скарзі, до уваги не приймаються, оскільки є необґрунтованими та не є підставами для скасування рішення суду першої інстанції. В зв`язку з цим, колегія суддів вважає необхідним апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін. Відповідно до ч. 1 ст. 257 КАС України за правилами спрощеного позовного провадження розглядаються справи незначної складності. Так, згідно ч. 1 ст. 260 КАС України питання про розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження суд вирішує в ухвалі про відкриття провадження у справі. Згідно з п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України не підлягають касаційному оскарженню судові рішення у справах незначної складності. Керуючись ст.ст. 242, 257, 260, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 328 КАС України, суд, - П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України в Чернігівській області - залишити без задоволення. Рішення Черкаського окружного адміністративного суду від 22 листопада 2023 року - залишити без змін. Постанова суду набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий суддя: М.І. Кобаль Судді: Н.П. Бужак Л.О. Костюк Повний текст виготовлено 24.06.2024 року