Постанова Волинський апеляційний суд № 559/3359/23

Справа № 559/3359/23 Головуючий у 1 інстанції: Костюкевич О. К. Провадження № 22-ц/802/607/24 Доповідач: Бовчалюк З. А. ВОЛИНСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 20 червня 2024 року місто Луцьк Волинський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого - судді Бовчалюк З.А., суддів - Здрилюк О.І., Карпук А.К., з участю секретаря судового засідання Власюк О.С., представника відповідача ОСОБА_1 , розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про поділ майна подружжя, що є об`єктом спільної сумісної власності, за апеляційною скаргою відповідача ОСОБА_3 , яка подана в її інтересах представником ОСОБА_1 , на рішення Ківерцівського районного суду Волинської області від 26 березня 2024 року, В С Т А Н О В И В: ОСОБА_2 звернувся в суд з позовом до ОСОБА_3 про поділ майна подружжя, що є об`єктом спільної сумісної власності. Позивач позовні вимоги мотивує тим, що він перебував у зареєстрованому шлюбі із відповідачем із 15.11.2014, який рішенням Дубенського міськрайонного суду Рівненської області від 23.11.2022 було розірвано. Під час перебування у шлюбі ними було придбано квартиру АДРЕСА_1 на підставі договору купівлі-продажу від 04.03.2020. Дану квартиру було придбано за грошові кошти позивача, оскільки відповідач за час перебування у шлюбі не працювала, а він з 2012 року є кадровим військовим ЗСУ, брав участь у бойових завданнях АТО, однак квартиру було оформлено на відповідача. На даний час у спірній квартирі проживає відповідач з дітьми і іншим чоловіком. Після розірвання шлюбу згоди щодо поділу квартири вони не дійшли, тому він був змушений звернутись до суду з відповідним позовом. На підставі викладеного просить визнати за ним право власності на об`єкт спільної сумісної власності подружжя: на 1/2 частки житлової квартири АДРЕСА_1 . Рішенням Ківерцівського районного суду Волинської області від 26 березня 2024 року позов задоволено. Ухвалено визнати за ОСОБА_2 право власності на об`єкт спільної сумісної власності подружжя: на 1/2 частки житлової квартири АДРЕСА_1 . Вирішено питання розподілу судових витрат. В апеляційній скарзі відповідач, в інтересах якої діє її представник, просить рішення суду першої інстанції скасувати у зв`язку з неповним з`ясуванням всіх обставин, що мають значення для справи, невідповідністю висновків суду фактичним обставинам справи та порушенням норм матеріального та процесуального права та ухвалити нове судове рішення, яким в задоволені позову ОСОБА_2 відмовити. Заслухавши представника відповідача дослідивши матеріали справи, перевіривши доводи скарги, законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції, апеляційний суд приходить до висновку, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення. Судом першої інстанції встановлено, що шлюб між сторонами було зареєстровано 15 листопада 2015 року (а.с. 17), а розірваний рішенням суду від 23.11.2022 (а.с. 18). На підставі договору купівлі-продажу від 04.03.2020 ОСОБА_3 придбала квартиру АДРЕСА_1 (а.с. 20-24). Звертаючись до суду, з даним позовом позивач зазначає, що в добровільному порядку сторони не дійшли згоди щодо поділу квартири, а тому він змушений звернутись за захистом свого права в судовому порядку. Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України). Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити, які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права. Приватно-правовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема, до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права/інтересу; сплив позовної давності (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 листопада 2023 року у справі № 761/42030/21 (провадження № 61-12101св23)). Відповідно до статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Тлумачення статті 60 СК України свідчить, що законом встановлено презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована, й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує. Схожий висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17. Аналогічний висновок підтверджений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 11 жовтня 2023 року у справі № 756/8056/19 (провадження № 14-94цс21). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Об`єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту (частина перша статті 61 ЦК України). Тлумачення статті 61 СК України свідчить, що спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу, можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були набуті. Згідно зі статтею 63 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Відповідно до частини першої статті 70 СК України у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. Отже, на майно, набуте за час шлюбу, діє презумпція виникнення права спільної сумісної власності подружжя, а визнання такого майна особистою приватною власністю дружини чи чоловіка потребує доведення. У разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором (частина перша статті 70 СК України). Поділ майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, здійснюється шляхом виділення його в натурі, а у разі неподільності присуджується одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними (частини перша, друга статті 71 СК України), або реалізується через виплату грошової чи іншої матеріальної компенсації вартості його частки (частина друга статті 364 ЦК України). Тлумачення вказаних норм свідчить, що поділ майна подружжя здійснюється таким чином: по-перше, визначається розмір часток дружини та чоловіка в праві спільної власності на майно (стаття 70 СК України); по-друге, здійснюється поділ майна в натурі відповідно до визначених часток (стаття 71 СК України). При цьому не виключається звернення одного із подружжя, при наявності спору, з позовом про визнання права на частку в праві спільної власності без вимог щодо поділу майна в натурі. Апеляційний суд погоджується з висновками суду першої інстанцій про те, що спірне нерухоме майно набуто сторонами за час шлюбу, відповідачем не спростована презумпція права спільної сумісної власності подружжя на майно, воно є спільним сумісним майном подружжя, та позивачу належить право власності на 1/2 частина спірної квартири. Ураховуючи викладене, суд першої інстанції, встановивши фактичні обставини у справі, від яких залежить правильне вирішення спору, належним чином оцінивши докази, подані сторонами, дійшов обґрунтованого висновку про те, що відповідачем належними та допустимими доказами презумпцію спільності майна подружжя щодо квартири, розташованої за адресою: АДРЕСА_2 не спростовано, унаслідок чого вона є спільним майном ОСОБА_2 та ОСОБА_3 тому належить їм у рівних частках. Доводи апеляційної скарги зводяться до того, що суд позбавив відповідача права на справедливий суд та право на захист, оскільки залишив без задоволення клопотання про відкладення розгляду справи на 26.03.2024 року. Також представник апелянта вказує, що в судове засідання, яке було призначено на 16.02.2024 року він з`явився до суду завчасно, однак не був запрошений на розгляд справи. З матеріалів справи вбачається, що позов до суду першої інстанції позивачем було подано 25 вересня 2023 року ( а.с. 1). 06 листопада 2023 року відкрито провадження у справі та надіслано на адресу сторін копію ухвали про відкриття та позовної заяви, стороною відповідача дані документи були отримані 10 листопада 2023 року, що свідчить рекомендоване повідомлення про вручення поштового відправлення, з особистим підписом ОСОБА_3 ( а.с. 71). Вказаним спростовуються доводи апеляційної скарги про необізнаність, щодо перебування в провадженні суду даної справ. Як вбачається з матеріалів справи відповідачем було укладено договорів з представником 15 лютого 2024 року та представником 15 лютого 2024 року було подано клопотання про відкладення розгляду справи, з метою ознайомлення з матеріалами справи, яке було задоволено судом. При цьому твердження представника апелянта щодо проведення судового засідання 16.02.2024 року без його участі при тому, що він перебував в приміщенні суду та не був запрошений є доведеними, однак дана обставина не впливає на правильність висновків суду, щодо вирішення спору по суті та не слугує підставою для скасування рішення. Ухвалою суду від 16 лютого 2024 року розгляд справи було відкладено на 18 березня 2024 року ( а.с.114). 18 березня 2024 року розгляд справи не відбувся, у зв`язку з перебуванням головуючого судді у відрядженні ( а.с.116), розгляд справи було відкладено на 26 березня 2024 року. 26 березня 2024 року, в день судового засідання, представником відповідача було подано клопотання про відкладення розгляду справи, у зв`язку з його зайнятістю у іншій кримінальній справі. Відповідно до частини 1, 2 статті 58 ЦПК України сторона, третя особа, а також особа, якій законом надано право звертатися до суду в інтересах іншої особи, може брати участь у судовому процесі особисто (самопредставництво) та (або) через представника. Особиста участь у справі особи не позбавляє її права мати в цій справі представника. Представник ОСОБА_1 не надав беззаперечних доказів того, що дана кримінальна справа була призначена на дану дату та годину раніше ніж дана цивільна справа. Окрім того відповідач не позбавлена права представляти себе самостійно (самопредставництво). Європейський суд з прав людини в рішенні від 7 липня 1989 року у справі «Юніон Аліментаріа Сандерс С.А. проти Іспанії» зазначив, що заявник зобов`язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, які пов`язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання. Якщо представники сторін чи інших учасників судового процесу не з`явилися в судове засідання, а суд вважає, що наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, не відкладаючи розгляду справи, він може вирішити спір по суті. Основною умовою відкладення розгляду справи є не відсутність у судовому засіданні представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні. Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 01 жовтня 2020 року у справі №361/8331/18. Окрім того заявник реалізує своє право на викладення відповідних аргументів, подання заяв, клопотань, відзиву на позовну заяву. Необхідно зазначити, що з моменту отримання ухвали та позовної заяви до моменту ухвалення рішення суду пройшло 4 місяці та сторона відповідач жодних заперечень щодо позову не висловила (окрім подачі заяв про відкладення справи). Твердження представника апелянта про те, що ОСОБА_3 тривалий проміжок часу перебуває за межами України є голослівними та не підтвердженні жодними доказами. Доводи апеляційної скарги про те, що після розірвання шлюбу між сторонами було досягнуто домовленості, що квартира залишається відповідачу, а позивачу залишається дороговартісний автомобіль, не заслуговують на увагу, оскільки такі доводи не підтвердженні належними та допустимими доказами, а рішення суду не може ґрунтуватись на припущеннях. Бездоказовими є покликання апелянта на те, що у власності ОСОБА_2 залишився автомобіль Wolkswagen Touran 2003 року, який також є спільним майном подружжя, та його вартість є рівноцінною з вартістю частки в спірній квартирі, а відповідно дана обставина мала бути врахована судом при постановленні оскарженого рішення. Матеріали справи не містять жодного доказу, який би ствердив, що вказаний транспортний засіб перебував у власності чи позивача, чи відповідача, або ж набутий за спільні кошти сторін. Однак необхідно зазначити, якщо у сторін було інше майно, яке було відчужено стороною позивача то відповідач не позбавлена права звернутись з позовом про компенсацію частки майна подружжя, яке на твердження сторони було відчужено позивачем. Право відповідача на справедливий суд та право на захист не можуть вважатись порушеними у уданій справі, оскільки апеляційним судом було надано можливість стороні відповідача надати усі можливі докази до апеляційної інстанції на спростування заявлених вимог, однак ОСОБА_3 таким правом не скористалась. Доводи апеляційної скарги про безпідставність позовних вимог є власним тлумаченням встановлених обставин справи, були предметом дослідження суду першої інстанції і їм суд в сукупності з іншими доказами по справі дав правильну юридичну оцінку. Відповідно до ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права. Беручи до уваги всі встановлені судом факти і відповідні їм правовідносини, належність, допустимість і достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності, суд приходить до висновку про законність та обґрунтованість ухваленого по даній справі рішення та відсутність підстав для його скасування. Керуючись ст. 367, 369, 374, 375, 381, 382, 384 ЦПК України, суд У Х В А Л И В: Апеляційну скаргу відповідача ОСОБА_3 , яка подана в її інтересах представником ОСОБА_1 , залишити без задоволення Рішення Ківерцівського районного суду Волинської області від 26 березня 2024 року залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту судового рішення. Головуючий-суддя: Судді: