Постанова 4803 № 214/6923/23

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Провадження № 22-ц/803/4812/24 Справа № 214/6923/23 Суддя у 1-й інстанції - Сіденко С. І. Суддя у 2-й інстанції - Бондар Я. М. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 12 червня 2024 року м.Кривий Ріг Дніпровський апеляційний суд ускладі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого судді Бондар Я.М., суддів Зубакової В.П., Остапенко В.О. секретар судового засідання Бортник В.А. сторони справи позивач- ОСОБА_1 відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , розглянувши у відкритому судовому засіданні, відповідно до ч.2 ст.247 ЦПК України без фіксації судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу, без участі учасників справи, в порядку спрощеного позовного провадження апеляційну скаргу позивача ОСОБА_1 , від імені та в інтересах якої діє представник - адвокат Лукинюк Володимир Васильович на рішення Саксаганського районного суду м.Кривого Рогу Дніпропетровської області від 21 лютого 2024 року, ухваленого суддею Сіденком С.І. у м. Кривому Розі Дніпропетровської області, (відомості про дату складення повного тексту судового рішення відсутні), УСТАНОВИВ У вересні 2023 року позивач ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , в інтересах якої діє законний представник ОСОБА_2 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача: Виконавчий комітет Саксаганської районної у місті ради, Служба у справах дітей виконавчого комітету Саксаганської районної у місці ради. Просила визнати ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 такими, що втратили право на користування житловим приміщенням - квартирою, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 . В обґрунтування позовних вимог зазначила, що вона на підставі Ордеру на житлове приміщення №1488 від 27.11.1990, виданого на підставі рішення виконавчого комітету Саксаганської ради народних депутатів №382 від 23.11.1990 року користується та займає квартиру АДРЕСА_2 . На підставі вказаного ордеру у вказаній квартирі зареєстрована позивач та її син ОСОБА_2 . За вказаною адресою також зареєстрована онука позивача ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , яка являється дочкою ОСОБА_2 . Відповідачі ОСОБА_2 та ОСОБА_3 за вказаною адресою з 2018 року не проживають, не користуються житлом, не зберігають у приміщенні належне їм майно, оскільки знаходяться за кордоном. Вони фактично змінили місце проживання, однак дотепер не припинили попередньої своєї реєстрації. Оскільки Відповідачі не проживають у вказаній квартирі, відповідно не користуються комунальними послугами, а також не беруть участі в утриманні квартири, її ремонті, оплаті послуг за електроенергією та газ, інших комунальних послуг, чим завдають позивачу матеріальних збитків. Позивач, як наймач житла здійснює виконання обов`язків щодо утримання зазначеної квартири в належному стані, сплачує комунальні платежі, виконує інші обов`язки, пов`язані з використанням нерухомості. Не скасована реєстрація Відповідачів за колишнім місцем проживання порушує інші житлові та майнові права позивача. Зокрема реєстрація відповідачів у спірній квартирі створює для позивачки перешкоди у можливості приватизувати квартиру, можливості розпорядження майном, зокрема передачі житла в піднайм, в можливості отримати субсидію, з огляду на що позов просила задовольнити. Рішенням Саксаганського районного суду м.Кривого Рогу Дніпропетровської області від 21 лютого 2024 року позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , в інтересах якої діє законний представник ОСОБА_2 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача: Виконавчий комітет Саксаганської районної у місті ради, Служба у справах дітей виконавчого комітету Саксаганської районної у місці ради про визнання осіб такими, що втратила право користування житловим приміщенням задоволені частково. Визнано ОСОБА_2 таким, що втратив право користування житловим приміщенням, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_3 . У задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судові витрати по сплаті судового збору у сумі 1073,60 грн. (одна тисяча сімдесят три грн. 60 коп.). Позивач ОСОБА_1 , будучи незгодною з ухваленим судовим рішенням в частині відмовлених позовних вимог через свого представника Лукинюка В.В. подала апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права, просить у відмовленій частині позовних вимог скасувати рішення суду та ухвалити нове, яким визнати ОСОБА_3 такою, що втратила право користування квартирою, яка розташована за адресою: АДРЕСА_3 . В іншій частині рішення суду залишити без змін. При цьому, представник позивача зазначає, що суд першої інстанції неповно дослідив докази та не з`ясував всіх обставин справи, в тому числі й наявності у ОСОБА_3 права користування іншим житлом, зокрема житлом її матері ОСОБА_5 . Окрім цього, Лукинюк В.В. вказує на порушення судом норм процесуального права та безпідставне залучення до справи третьої особи - служби у справах дітей виконавчого комітету Саксаганської районної у місті ради. Зазначає, що у суду не було підстав для залучення третьої особи, у зв`язку з чим заяви, подані третьою особою не повинні мати юридичного значення та створювати правові наслідки для суду, а служба у справах дітей, висловивши заперечення проти позову, діяла поза межами повноважень наданих законом. Представник позивача вважає, що викладені у заяві служби у справах дітей твердження не ґрунтуються на положеннях чинного законодавства, а саме ст.ст.71, 72 Житлового кодексу України, ст.ст.29, 242 ЦК України та статті 160 Сімейного кодексу України. Вказує, що єдиною належною третьою особою без самостійних вимог щодо предмету спору у даній справі є виключно орган опіки та піклування виконавчого комітету Саксаганської районної у місті ради. Лукинюк В.В. наголошує на тому, що відповідачі не проживали в спірній квартирі без поважних причин понад строки, встановлені законом, а тому підлягали визнанню такими, що втратили право користування житлом на підставі імперативної норми права. Представник позивача, посилаючись на норми ч.1, ч.4 ст.29 ЦК України, положення п.2 ч.1 ст.18 Закону України «Про надання публічних (електронних публічних) послуг щодо декларування та реєстрації місця проживання в Україні», вказує на те, що оскільки ОСОБА_2 втратив право користування житлом та в спірній квартирі жоден з батьків малолітньої ОСОБА_3 не проживає, остання також не може проживати в квартирі та мати право на проживання в квартирі. Зазначає, що малолітня ОСОБА_3 немає можливості самостійно визначати місце свого проживання з огляду на її вік, а тому такі дії здійснюють її батьки. Відзив на апеляційну скаргу не подано. 24.04.2024 через підсистему «Електронний суд» від представника позивача Лукинюка В.В. надійшла заява про проведення апеляційного розгляду справи, призначеного на 12 червня 2024 року на 12:20 годин без участі позивача та його представника. Неявка осіб, які беруть участь у справі, належним чином повідомлених про час та місце судового розгляду справи являється їх волевиявленням, яке свідчить про відмову від реалізації свого права на безпосередню участь у судовому розгляді справи та інших процесуальних прав, тому не може бути перешкодою для розгляду судом апеляційної інстанції питання по суті. Виходячи з вимог п.11 частини 3 статті 2ЦПК України щодо неприпустимості зловживання сторонами своїми процесуальними правами, статті 371ЦПК України щодо строку розгляду апеляційної скарги, а також зважаючи на вимоги ч.2 ст.372 ЦПК України, колегія суддів визнала неявку сторін в судове засідання такою, що не перешкоджає апеляційному розгляду справи. Заслухавши суддю доповідача, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги, заявлених позовних вимог, за наявними у справі матеріалами, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга сторони позивача підлягає задоволенню, з огляду на таке. Судом встановлено та матеріалами справи підтверджено, що право користування житловим приміщенням, яке розташовано за адресою: АДРЕСА_1 , на підставі Ордеру на житлове приміщення №1488 від 31.11.1990 року виданого на підставі рішення виконавчого комітету Саксаганської районної у місті ради №382 від 23.11.1990 належить ОСОБА_1 (позивачу) та членам її сім`ї - ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_7 . За даними Єдиного державного демографічного реєстру за вказаною адресою зареєстровані син позивача ОСОБА_2 та онука позивача ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 (дочка відповідача ОСОБА_2 ) ОСОБА_2 та його дочка ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 не проживають за вказаною адресою з 2018 року, що підтверджується відповідним актом від 29.06.2023, затвердженим майстром ТОВ «Житлосервіс-КР» та даними, наданими суду Головним центром обробки спеціальної інформації ДПС України щодо перетину державного кордону України ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 у напрямку виїзду. Суд першої інстанціх, ухвалюючи рішення про визнання ОСОБА_2 таким, що втратив право користування житловим приміщенням за адресою АДРЕСА_1 ., виходив з визнання цих позовних вимог відповідачем ОСОБА_2 . Відмовляючи у задоволенні позовних вимог в частині визнання ОСОБА_3 такою що втратила право користування спірним житлом, суд першої інстанції виходив з того, що ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 не може самостійно визначати своє місце проживання, а тому сам по собі факт її не проживання за зареєстрованим місцем проживання не може бути безумовною підставою для визнання її такою, що втратила право користування житлом за вказаною адресою. Належних та допустимих доказів на підтвердження того, що ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 чи її батько ОСОБА_2 набули право власності або право постійного користування іншим житлом, позивачем не надано, а визнання позову в цілому відповідачем порушує житлові права його неповнолітньої дочки. Проте колегія суддів не можа погодитись з такими висновками суду першої інстанції та погоджується з доводами представника позивача викладеними в апеляційній скарзі, з огляду на таке. Рішення суду в частині задоволених позовних вимог щодо відповідача ОСОБА_2 не оскаржується і у цій частині не переглядається. Рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги цивільного процесуального законодавства і всебічно перевіривши обставини, вирішив справу відповідно до норм матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, а за їх відсутності на підставі закону, ;що регулює подібні відносини, або керуючись загальними засадами і змістом законодавства України. Обґрунтованим визнається рішення, у якому повно відображені обставини, що мають значення для цієї справи, висновки суду про встановлені обставини і правові наслідки є вичерпними, відповідають дійсності і підтверджуються достовірними доказами, дослідженими в судовому засіданні. При ухваленні рішення суд зобов`язаний з`ясувати питання, зокрема, щодо: наявності обставин (фактів), якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та навести докази на їх підтвердження; наявності інших фактичних даних, які мають значення для вирішення справи; правовідносин, зумовлених встановленими фактами. У рішенні суду обовязково повинні бути зазначені встановлені судом факти і відповідні їм правовідносини. Проте, суд першої інстанції не з`ясував у повній мірі всі обставини, які мають значення для справи, та не виконав усі вимоги цивільного судочинства, у зв`язку із чим рішення у відмовленій частині позовних вимог неможна повністю визнати законним і обґрунтованим. За змістом статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше, як на підставі закону за рішенням суду. Згідно зі статтею 379 ЦК України житлом фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше приміщення, призначені та придатні для постійного проживання в них. Відповідно до статті 64 ЖК України члени сім`ї наймача, які проживають разом з ним, користуються нарівні з наймачем усіма правами і несуть усі обов`язки, що випливають з договору найму жилого приміщення. Повнолітні члени сім`ї несуть солідарну з наймачем майнову відповідальність за зобов`язаннями, що випливають із зазначеного договору. До членів сім`ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім`ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство. Якщо особи, зазначені в частині другій цієї статті, перестали бути членами сім`ї наймача, але продовжують проживати в займаному жилому приміщенні, вони мають такі ж права і обов`язки, як наймач та члени його сім`ї. Згідно з частиною четвертою статті 9 ЖК України ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Відповідно до частини першої статті 71 ЖК України при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім`ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців. У частині третій статті 71 ЖК України наведено випадки, у яких жиле приміщення зберігається за тимчасово відсутнім наймачем або членами його сім`ї понад шість місяців. Вичерпного переліку поважності причин не проживання в житловому приміщенні законодавство не встановлює, у зв`язку з чим зазначене питання суд вирішує в кожному конкретному випадку, з урахуванням конкретних обставин справи. Згідно зі статтею 72 ЖК України визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку. Колегія суддів виходить з того, що у справах про визнання наймача або члена його сім`ї таким, що втратив право користування жилим приміщенням необхідно з`ясовувати причини відсутності відповідача понад встановлені строки. При вирішенні спору про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, необхідно встановити факт відсутності особи у жилому приміщення понад шість місяців та поважність причин такої відсутності. Поважність причин відсутності особи за місцем проживання визначаються судом у кожному конкретному випадку з урахуванням обставин справи та правил ЦПК України щодо оцінки доказів. При тимчасовій відсутності за особою продовжує зберігатись намір ставитися до жилого приміщення як до свого постійного місця проживання, тому при розгляді позову про визнання особи такою, що втратила право на жилу площу, суд повинен ретельно дослідити обставини, які мають значення для встановлення причин довготривалої відсутності. Суд має всебічно перевірити доводи сторін щодо поважності причин відсутності у жилому приміщенні понад зазначені у статті 71 ЖК України строки. При вирішенні питання про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, враховуються причини її відсутності. Підставою для визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, може слугувати лише свідома поведінка такої особи, яка свідчить про втрату нею інтересу до такого жилого приміщення. Відповідний висновок викладений у постанові Верховного Суду від 03 квітня 2019 року у справі № 454/2025/15-ц. У справах про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, на позивача покладається обов`язок із доведення відсутності відповідача у спірному приміщенні понад строк, із яким законом пов`язана можливість збереження права користування житлом за відсутнім наймачем (користувачем), а на відповідача, відповідно, покладається обов`язок із доведення поважності причин відсутності у спірному приміщенні понад встановлений законом строк. Відповідно до статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб. Стаття 8 Конвенції гарантує кожній особі право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла. Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення у справі Gillow v. the U.K. від 24 листопада 1986 року), так і на наймача або членів його сім`ї (рішення у справі Larkos v. Cyprus від 18 лютого 1999 року). Пункт 2 статті 8 Конвенції визначає підстави, за яких втручання держави у використання особою прав, зазначених у пункті 1 цієї статті, є виправданим. Таке втручання має бути передбачене законом і необхідне в демократичному суспільстві, а також здійснюватися в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, для охорони порядку і запобігання злочинності, охорони здоров`я чи моралі, захисту прав і свобод інших осіб. Цей перелік підстав для втручання є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню. Водночас державі надаються широкі межі розсуду, які не є однаковими і в кожному конкретному випадку залежать від цілей, зазначених у пункті 2 статті 8 Конвенції. Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі «Кривіцька і Кривіцький проти України» («Kryvitska and Kryvitskyy v. Ukraine»), рішення від 02 грудня 2010 року) поняття «житло» не обмежується приміщенням, в якому особа проживає на законних підставах або яке було у законному порядку встановлено, а залежить від фактичних обставин, а саме існування достатніх і тривалих зв`язків з конкретним місцем. Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у право на житло. Відповідно до частини другої статті 18 Закону України «Про охорону дитинства» діти - члени сім`ї наймача або власника жилого приміщення мають право користуватися займаним приміщенням нарівні з власником або наймачем. Згідно з частинами першою, другою та третьою статті 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи є житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово. Фізична особа, яка досягла чотирнадцяти років, вільно обирає собі місце проживання, за винятком обмежень, які встановлюються законом. Місцем проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров`я тощо, в якому вона проживає, якщо інше місце проживання не встановлено за згодою між дитиною та батьками (усиновлювачами, опікуном) або організацією, яка виконує щодо неї функції опікуна. У разі спору місце проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років визначається органом опіки та піклування або судом. Разом з тим, за нормами ч.4 статті 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров`я, в якому вона проживає. У справі, яка переглядається, ОСОБА_1 пред`явила позов про визнання відповідачів такими, що втратили право користування житловим приміщенням на підставі 71 та 72 ЖК України, у зв`язку з їх не проживанням в жилому понад встановлені законом строки без поважних причин. Судом встановлено та матеріалами справи підтверджено, що відповідач ОСОБА_2 разом з малолітньою дочкою ОСОБА_3 ІНФОРМАЦІЯ_1 з 2018 року не мешкають в спірній квартирі, оскільки з цього часу постійно мешкають за кордоном та батько не має наміру проживати за адресою реєстрації, що зокрема підтверджено його заявою про визнання позову від 16.10.2023 року (а.с.54-55). Результат системного аналізу частини четвертої статті 29 ЦК України дає підстави для висновку, що місцем проживання дитини віком до десяти років, відповідача ОСОБА_3 є місце проживання її батьків або одного з них, тому встановивши, що батько дитини ОСОБА_2 з яким проживає дочка втратив право користування житлом, дитина також втрачає право на користування житловим приміщенням з дня вибуття її з цього житла. Колегія суддів вважає, що суд першої інстанції під час ухвалення судового рішення неповно з`ясував обставини, що мають значення для справи та неправильно застосував норми матеріального права, що є підставою для скасування судового рішення в оскаржуваній частині з ухваленням нового судового рішення про задоволення позовних вимог ОСОБА_1 про визнання малолітньої ОСОБА_3 такою, що втратила право користування спірним житлом. Керуючись ст.ст.367, ч.1 ст.369, ст.374, ст.376, ст.ст.381, 382 ЦПК України, Дніпровський апеляційний суд, ПОСТАНОВИВ Апеляційну скаргу позивача ОСОБА_1 , від імені та в інтересах якої діє представник - адвокат Лукинюк Володимир Васильович задовольнити. Рішення Саксаганського районного суду м.Кривого Рогу Дніпропетровської області від 21 лютого 2024 року в частині відмовлених позовних вимог щодо ОСОБА_3 скасувати, ухвалити у цій частині нове судове рішення про задоволення позову. Визнати ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 такою, що втратила право на користування жилим приміщенням - квартирою, яка розташована за адресою: АДРЕСА_3 . В іншій частині рішення суду залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Повний текст судового рішення складено 12 червня 2024 року. Головуючий: Судді: