Постанова 4817 № 607/8543/24

ТЕРНОПІЛЬСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Справа № 607/8543/24Головуючий у 1-й інстанції Братасюк В.М. Провадження № 22-ц/817/596/24 Доповідач - Хома М.В. Категорія - П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 10 червня 2024 року м. Тернопіль Тернопільський апеляційний суд в складі: головуючої - Хома М.В. суддів - Костів О. З., Храпак Н. М., секретар - Сович Н.А. розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Тернополі цивільну справу за апеляційною скаргою представника ОСОБА_1 - адвоката Подплєтьонного Сергія Сергійовича на ухвалу Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 17 квітня 2024 року, постановлену суддею Братасюком В.М. у справі за заявою ОСОБА_1 , заінтересовані особи: ОСОБА_2 , Управління сім`ї, молодіжної політики та захисту дітей Тернопільської міської ради про встановлення факту, що має юридичне значення ВСТАНОВИВ: У квітні 2024 року ОСОБА_1 звернувся до суду із вказаною заявою, в якій просив встановити факт самостійного виховання ним малолітньої доньки ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . В обгрунтування заяви зазначив, що з 29.04.2014 року перебуває у шлюбі з ОСОБА_2 . На час звернення з даною заявою у провадженні Тернопільського міськрайонного суду перебуває справа за його позовом про розірвання шлюбу. Малолітня дочка з 2020 року проживає разом із заявником, який виховує дитину самостійно, без участі матері, оскільки ОСОБА_2 перебуває за кордоном. Встановлення даного факту необхідно заявнику з метою захисту його прав як батька, зокрема, для отримання різного роду соціальних гарантій у сфері захисту прав дітей, переміщення з дитиною без документального оформлення згоди від матері. З можливістю реалізації права батька виховувати свою дитину пов"язане також право, передбачене абзацом п"ятим частини першої статті 23 Закону України "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію". Встановлення даного факту потрібне також з метою захисту прав та інтересів доньки заявника. Ухвалою Тернопільського міськрайонного суду від 17 квітня 2024 року відмовлено у відкритті провадження у справі за заявою ОСОБА_1 , заінтересовані особи: ОСОБА_2 , Управління сім`ї, молодіжної політики та захисту дітей Тернопільської міської ради, про встановлення факту самостійного виховання батьком догляду за малолітньою дитиною, у зв`язку із наявністю спору про право. Роз`яснено заявнику право на звернення до суду із позовом на загальних підставах. В апеляційній скарзі представник ОСОБА_1 - адвокат Подплєтьонний С.С. просить ухвалу суду першої інстанції скасувати та направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції. Представник апелянта вказує, що суд першої інстанції не з"ясував, між ким конкретно існує спір та обмежився загальною фразою із припущенням про його наявність, тому передчасно відмовив у відкритті провадження. Суд вказав про потенційне, а не реальне існування спору про право. В ухвалі суду не вказано, на підставі яких доказів суд вважав, що у заявника з іншими особами існує спір про право, оскільки між заявником та іншими особами відсутній будь-який спір про право, який був би пов"язаний з порушенням, оспорюванням або невизнанням суб"єктивного права, а також перешкоджанням інших осіб у реалізації такого права. Відзиву на апеляційну скаргу не подано, що відповідно до ч. 3 ст. 360 ЦПК України не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції. Заявник та заінтересовані особи у судове засідання не з"явилися, хоча були належним чином повідомлені про день, час та місце розгляду справи. Представник заявника - адвокат Подплєтьонний С.С. подав заяву про розгляд справи у його відсутності. Ознайомившись з матеріалами справи, доводами апеляційної скарги в її межах, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення. Відмовляючи у відкритті провадження за заявою ОСОБА_1 про встановлення факту, що має юридичне значення, суд першої інстанції виходив з того, що заявлені вимоги не підлягають судовому розгляду в порядку окремого провадження, а спір належить вирішувати у порядку позовного провадження, оскільки вбачається спір про право. З таким висновком суду слід погодитися, оскільки він відповідає вимогам закону та грунтується на матеріалах справи. Окреме провадження - це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав, свобод та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав. Пунктом 5 частини 2 статті 293 ЦПК України передбачено, що суд розглядає в порядку окремого провадження справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення. За змістом ч. 1 ст. 315 ЦПК України, суд розглядає справи про встановлення факту: родинних відносин між фізичними особами; перебування фізичної особи на утриманні; каліцтва, якщо це потрібно для призначення пенсії або одержання допомоги по загальнообов`язковому державному соціальному страхуванню; реєстрації шлюбу, розірвання шлюбу, усиновлення; проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без шлюбу; належності правовстановлюючих документів особі, прізвище, ім`я, по батькові, місце і час народження якої, що зазначені в документі, не збігаються з прізвищем, ім`ям, по батькові, місцем і часом народження цієї особи, зазначеним у свідоцтві про народження або в паспорті; народження особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту народження; смерті особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту смерті; смерті особи, яка пропала безвісти за обставин, що загрожували їй смертю або дають підстави вважати її загиблою від певного нещасного випадку внаслідок надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру. Згідно із ч. 2 ст. 315 ЦПК України у судовому порядку можуть бути встановлені також інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення. Справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення, належать до юрисдикції суду за таких умов: - факти, що підлягають встановленню, повинні мати юридичне значення, тобто від них мають залежати виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян. Для визначення юридичного характеру факту потрібно з`ясувати мету встановлення; - встановлення факту не пов`язується з подальшим вирішенням спору про право. Якщо під час розгляду справи про встановлення факту заінтересованими особами буде заявлений спір про право або суд сам дійде висновку, що у цій справі встановлення факту пов`язане з необхідністю вирішення в судовому порядку спору про право, суд залишає заяву без розгляду і роз`яснює цим особам, що вони вправі подати позов на загальних підставах; - заявник не має іншої можливості одержати чи відновити документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення. Для цього заявник разом із заявою про встановлення факту подає докази на підтвердження того, що до її пред`явлення він звертався до відповідних організацій за одержанням документа, який посвідчував би такий факт, але йому в цьому було відмовлено із зазначенням причин відмови (відсутність архіву, відсутність запису в актах цивільного стану тощо); - чинним законодавством не передбачено іншого позасудового порядку встановлення юридичних фактів. Такий правовий висновок міститься у постановах Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі № 320/948/18, від 08 листопада 2019 року у справі № 161/853/19, від 27 березня 2019 року у справі № 569/7589/17. Перелік юридичних фактів, що підлягають встановленню в судовому порядку, визначений у частинах першій та другій статті 315 ЦПК України, не є вичерпним. Суддя відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо з заяви про встановлення факту, що має юридичне значення, вбачається спір про право, а якщо спір про право буде виявлений під час розгляду справи, - залишає заяву без розгляду (ч. 4 ст.315 ЦПК України). Таким чином, визначальною обставиною під час розгляду заяви про встановлення певних фактів в порядку окремого провадження є те, що встановлення такого факту не пов`язане з наступним вирішенням спору про право цивільне. Під спором про право необхідно розуміти певний стан суб`єктивного права; спір є суть суперечності, конфлікт, протиборство сторін, спір поділяється на матеріальний і процесуальний. Таким чином, виключається під час розгляду справ у порядку окремого провадження існування спору про право, який пов`язаний з порушенням, оспорюванням або невизнанням, а також недоведенням наявності суб`єктивного права за умов, що є певні особи, які перешкоджають в реалізації такого права. У порядку окремого провадження розглядаються справи про встановлення фактів, зокрема, якщо згідно із законом такі факти породжують юридичні наслідки, тобто від них залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав осіб; встановлення факту не пов`язується із наступним вирішенням спору про право. У пункті 3 постанови Пленуму Верховного Суду України №5 від 31.03.95 року «Про судову практику в справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення» зазначено, що, вирішуючи питання про прийняття заяв про встановлення фактів, що мають юридичне значення, судам необхідно враховувати, що ці заяви повинні відповідати як загальним правилам щодо змісту і форми позовної заяви, так і вимогам щодо її змісту, передбаченим конкретною статтею про зміст заяви. Згідно з ст. 318 ЦПК України, у заяві про встановлення юридичного факту повинно бути зазначено, який факт заявник просить встановити та з якою метою. Встановлено, що в обґрунтування поданої заяви окрім іншого, ОСОБА_1 вказує, що йому необхідно встановити факт самостійного виховання неповнолітньої доньки для реалізації його права, передбаченого абз. 5 ч. 1 ст. 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію». Так, за змістом абз. 5 ч. 1 ст. 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», в редакції, яка діяла на час подання даної заяви, не підлягають призову на військову службу під час мобілізації військовозобов`язані, зокрема жінки та чоловіки, які самостійно виховують дитину (дітей) віком до 18 років. За змістом п. 4 ч. 1 ст. 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», в чинній редакції указаного закону, визначено, що не підлягають призову на військову службу під час мобілізації військовозобов`язані жінки та чоловіки, які мають дитину (дітей) віком до 18 років, якщо другий з батьків такої дитини (дітей) помер, позбавлений батьківських прав, визнаний зниклим безвісти або безвісно відсутнім, оголошений померлим, відбуває покарання у місцях позбавлення волі, а також коли особа самостійно виховує та утримує дитину за рішенням суду або запис про батька такої дитини в Книзі реєстрації народжень здійснений на підставі частини першої статті 135 Сімейного кодексу України. З врахуванням викладеного правильним є висновок суду, що в даному випадку має місце спір про право, зокрема, право заявника на відстрочку від призову під час мобілізації, передбаченого ст. 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію». Крім того, у відповідності до ст. 141 СК України мати та батько мають рівні права та обов`язки по відношенню до дитини. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їх прав по відношенню до дитини. Той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов`язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею. Ухилення батьків від виконання батьківських обов`язків є підставою для покладення на них відповідальності, встановленої законом. Зокрема, мати (батько) має право звернутися до суду з позовом про позбавлення другого з батьків батьківських прав через ухиляння його від виконання своїх обов`язків з виховання дитини. Факт відсутності участі одного з батьків батьків у вихованні дитини може бути підтверджений за рішенням суду виключно в разі вирішення питання щодо позбавлення особи батьківських прав. Отже, захист порушених прав у зв`язку з невиконанням, неприйняттям участі одним із батьків у вихованні дітей, тобто самоусунення від виконання батьківських обов`язків, має розглядатись в іншому порядку, передбаченому законом (позовному провадженні). Питання належного виховання дітей, досягнення порозуміння між батьками і дітьми, відповідальності батьків за неналежне виконання батьківських обов`язків завжди є важливими й актуальними. Законом України «Про охорону дитинства» визначено, що батьки або особи, які їх замінюють, зобов`язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров`я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці. Закон передбачає, що виховання в сім`ї є першоосновою розвитку особистості дитини. Відповідальність щодо виховання дітей покладена на обох батьків, незалежно від того проживають вони разом чи окремо, оскільки обов`язок здійснювати належне виховання та нагляд за малолітнім є рівним для обох з них. Обов`язки батьків висвітлені в ст. 150 Сімейного кодексу України, згідно якої батьки зобов`язані: виховувати дитину в дусі поваги до прав та свобод інших людей, любові до своєї сім`ї та родини, свого народу, своєї Батьківщини; піклуватися про здоров`я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток; забезпечити здобуття дитиною повної загальної середньої освіти, готувати її до самостійного життя та поважати дитину. За невиконання або неналежне виконання обов`язків щодо виховання дітей батьки можуть бути притягнені до різних видів юридичної відповідальності. Згідно ч. 2 ст. 12 Закону України «Про охорону дитинства» на кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини. Зазначені заявником обставини дають підстави вважати, що вимога ОСОБА_1 фактично пов`язана з виникненням, зміною або припиненням особистих майнових прав батьків дитини, які закріплені в Сімейному кодексі України. Такими до прикладу можуть бути право батьків на визначення місця проживання дитини, а такий спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом; право матері чи батька на звернення до суду з позовом про позбавлення батьківських прав у випадку, якщо вона чи він ухиляються від виконання своїх обов`язків по вихованню дитини, тощо. Враховуючи викладене, колегія суддів вважає, що вимоги заявника про встановлення факту самостійного виховання і утримання дитини не є вимогами, які підлягають розгляду в порядку окремого провадження в розумінні положень ст.ст. 293, 315 ЦПК України. В зв`язку з вищевикладеним, колегія суддів приходить до висновку, що доводи апеляційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи. Скаржник не довів обставини, на які посилався як на підставу своєї апеляційної скарги, жодного належного та допустимого доказу на спростування висновків суду першої інстанції не надав. Керуючись ст. 367, 375, 382- 384, 389 ЦПК України, суд апеляційної інстанції, - П О С Т А Н О В И В : Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Подплєтьонного Сергія Сергійовича - залишити без задоволення. Ухвалу Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 17 квітня 2024 року залишити без змін. Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту постанови. Повний текст постанови складено 11 червня 2024 року. Головуюча Хома М.В. Судді Храпак Н.М. Костів О.З.