Постанова КГС ВС № 910/22269/15

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 23 травня 2024 року м. Київ cправа № 910/22269/15 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду: Булгакової І.В. (головуючої), Жайворонок Т.Є. і Колос І.Б., за участю секретаря судового засідання Пасічнюк С.В., представників учасників справи: позивача - громадської спілки "Український музичний альянс" - Неволіна А.Ю. - адвокат (довіреність від 04.02.2024), відповідача - товариства з обмеженою відповідальністю "Самсунг Електронікс Україна Компані" - Терземан Д.В. - адвокат (ордер від 14.05.2024 серія АІ № 1480653), розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу громадської спілки "Український музичний альянс" (далі - Спілка) на постанову Північного апеляційного господарського суду від 03.04.2024 (головуючий - суддя Доманська М.Л., судді: Отрюх Б.В. і Поляков Б.М.) у справі № 910/22269/15 за позовом Спілки до товариства з обмеженою відповідальністю "Самсунг Електронікс Україна Компані" (далі - Товариство) про виплату відрахувань (відсотків). ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст позовних вимог Об`єднання підприємств "Український музичний альянс", правонаступником якого є Спілка звернулося до суду з позовом до Товариства про стягнення відрахувань (відсотків) у розмірі 8 847 293,46 грн. за імпорт товарів на територію України за періоди з 31.08.2012 по 26.12.2013 та з 07.03.2014 по 25.12.2014 (з урахуванням заяви про збільшення розміру позовних вимог). Позов обґрунтовано порушенням відповідачем положень Закону України "Про авторське право і суміжні права", зокрема, невиконанням своїх зобов`язань, як імпортера, щодо сплати позивачу, як уповноваженій організації, відрахувань від вартості імпортованого обладнання та матеріальних носіїв, із застосуванням яких у домашніх умовах можна здійснити відтворення творів і виконань, зафіксованих у фонограмах і (або) відеограмах. Короткий зміст рішення суду першої інстанції та постанови суду апеляційної інстанції Рішенням господарського суду міста Києва від 19.10.2020 (суддя Бондарчук В.В.): позов задоволено; стягнуто з Товариства на користь Спілки 8 763 095,91 грн. відрахувань (відсотків), 131 446, 44 грн. судового збору та 33 864,76 грн. витрат на проведення судової експертизи та експертного дослідження; повернуто Спілці з державного бюджету України судовий збір у сумі 1 262,96 грн. Постановою Північного апеляційного господарського суду від 03.04.2024: апеляційну скаргу Товариства задоволено частково; рішення господарського суду міста Києва від 19.10.2020 скасовано; позов Спілки залишено без розгляду. Постанова мотивована тим, що позивач не мав права на звернення до суду з такими вимогами. Короткий зміст вимог касаційної скарги У касаційній скарзі Спілка просить скасувати постанову Північного апеляційного господарського суду від 03.04.2024, а рішення господарського суду міста Києва від 19.10.2020 залишити в силі. Спілкою подано клопотання про доповнення касаційної скарги, яке приймається судом, оскільки доповнення до касаційної скарги подані у строк визначений статтею 298 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України). АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Обґрунтовуючи підстави для відкриття касаційного провадження, передбачені пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 287 ГПК України, скаржник зазначає: - судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосовано норму права, а саме пункт 1 частини першої статті 226 ГПК України без урахування висновку щодо застосування цієї норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 20.06.2018 у справі № 910/127/17; - суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 21.12.2018 у справі № 910/2333/16 щодо застосування статті 42 Закону України "Про авторське право і суміжні права" від 23.12.1993 № 3792-XII (у редакції 2012-2014 років) - висновок про сплату винагороди на користь уповноваженої організації колективного управління, яка була такою на час виникнення зобов`язання; - суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 14.05.2020 у справі № 58/505 та від 19.03.2024 у справі № 910/12523/18 щодо застосування статті 58 Конституції України та пункту 1 Прикінцевих та перехідних положень Закону України "Про ефективне управління майновими правами правовласників у сфері авторського права і (або) суміжних прав" - висновок про застосування до відносин у сфері збору винагороди за приватне копіювання, зобов`язання по якому виникло до 22.07.2018, статті 42 Закону України "Про авторське право і суміжні права" (у редакції до 22.07.2018), та неможливості застосування до цих же відносин Закону України "Про ефективне управління майновими правами правовласників у сфері авторського права і (або) суміжних прав", зокрема у частині збору винагороди акредитованими організаціями колективного управління; - суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 30.05.2023 у справі № 910/5672/17 та від 19.03.2024 у справі № 910/12523/18 щодо обов`язковості виконання зобов`язання по сплаті відрахувань на користь організації колективного управління, яка на час виникнення зобов`язання була уповноваженою, навіть якщо в процесі вирішення спору організація втратила статус уповноваженої; - про необхідність відступлення від висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 24.11.2022 у справі № 910/7169/18 та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні (в контексті змісту процесуальної дієздатності юридичної особи, залишення позову без розгляду з підстав відсутності процесуальної дієздатності - статті 4, 44, 226 ГПК України, статті 80 Цивільного кодексу України, статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод); - про відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, а саме: частини першої статті 526 і частини першої статті 598 Цивільного кодексу України щодо обов`язковості спірного зобов`язання та неможливості його припинення з інших підстав, ніж ті, що визначені договором або законом; підпункту 5 пункту 34 Прикінцевих та перехідних положень Закону України "Про ефективне управління майновими правами правовласників у сфері авторського права і (або) суміжних прав" та статей 13, 15 Конвенції з прав людини та основоположних свобод у контексті заборони акредитації організацій колективного управління на час воєнного стану та потреби забезпечення державою ефективного засобу правового захисту права на винагороду, яке виникло у 2012-2014 роках, без так званих акредитованих організацій колективного управління, існування яких тепер неможливе. Крім того, Спілка повідомила Верховний Суд, що орієнтовний розмір витрат на професійну правничу допомогу у зв`язку з розглядом справи в суді касаційної інстанції складає 110 000 грн. Доводи іншого учасника справи Товариство у відзиві на касаційну скаргу заперечує проти доводів скаржника, зазначаючи про їх безпідставність і надуманість та про законність і обґрунтованість рішення суду апеляційної інстанції, і просить постанову Північного апеляційного господарського суду від 03.04.2024 залишити без змін, а скаргу - без задоволення. СТИСЛИЙ ВИКЛАД ОБСТАВИН СПРАВИ, ВСТАНОВЛЕНИХ СУДАМИ ПЕРШОЇ ТА АПЕЛЯЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЙ Судами попередніх інстанції у розгляді справи з`ясовано й зазначено, зокрема, таке. У 2015 році об`єднання підприємств "Український музичний альянс", правонаступником якого є Спілка звернулося до суду з позовом до Товариства. Об`єднання підприємств "Український музичний альянс" було уповноваженою організацією, яка здійснювала збирання і розподіл між суб`єктами авторського права і (або) суміжних прав коштів від відрахувань (відсотків) виробниками та імпортерами обладнання і матеріальних носіїв, із застосуванням яких у домашніх умовах можна здійснювати відтворення творів і виконань, зафіксованих у фонограмах і (або) відеограмах, що підтверджується Свідоцтвом від 20.12.2007 №2/У, виданого Державним департаментом інтелектуальної власності. З 20.12.2018 правонаступником об`єднання підприємств "Український музичний альянс" є Спілка. 21.12.2019 Комісією з акредитації організацій колективного управління, керуючись Законом України "Про ефективне управління майновими правами правовласників у сфері авторського права і (або) суміжних прав", Положенням про комісію з акредитації організацій колективного управління, затвердженим наказом Міністерства розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства України від 14.11.2019 № 375, прийнято рішення, оформлене Витягом з протоколу № 4, а саме: акредитовано Спілку у сфері обов`язкового колективного управління - відтворення в домашніх умовах і в особистих цілях творів, виконань, зафіксованих у фонограмах, відеограмах, їх примірниках, а також аудіовізуальних творів та їх примірників, строком на три роки. У даному рішенні вказано, що воно набирає чинності з дати його затвердження наказом Міністерства розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства України. Міністерством розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства України прийнято наказ від 18.02.2020 № 267 "Про акредитацію організації колективного управління", яким, відповідно до статті 16 Закону України "Про ефективне управління майновими правами правовласників у сфері авторського права і (або) суміжних прав", наказів Міністерства від 21.11.2018 № 1741 "Про затвердження Порядку ведення Реєстру організацій колективного управління", від 14.11.2019 № 375 "Про затвердження Положення про комісію з акредитації організацій колективного управління", з урахуванням пункту 4.5 Протоколу № 4 засідання Комісії з акредитації організацій колективного управління від 21.12.2019, вирішено: 1) акредитувати організацію колективного управління Спілку у сфері обов`язкового колективного управління - відтворення в домашніх умовах і в особистих цілях творів, виконань, зафіксованих у фонограмах, відеограмах, їх примірниках, а також аудіовізуальних творів та їх примірників, строком на три роки; 2) департаменту розвитку сфери інтелектуальної власності протягом трьох робочих днів унести відомості про акредитацію Спілки до Реєстру організацій колективного управління. За доводами позивача, Товариство у період з 31.08.2012 по 26.12.2013 та у період з 07.03.2014 по 25.12.2014 імпортувало на митну територію України товари, із застосуванням яких можна здійснити відтворення творів і виконань, зафіксованих у фонограмах і (або) відеограмах, передбачені названим Законом, а саме: телевізори торговельної марки Samsung з функцією запису програм наступних визначених моделей; мобільні телефони торговельної марки Samsung наступних визначених моделей; планшетні ПК торговельної марки Samsung наступних визначених моделей. Суд першої інстанції позов задовольнив. Рішення мотивовано тим, що матеріалами справи підтверджується факт ввезення Товариством товарів, із застосуванням яких можна здійснити відтворення творів і виконань, зафіксованих у фонограмах і (або) відеограмах, передбачені Законом України "Про авторське право і суміжні права", що класифікується за кодом згідно з УКТЗЕД 8528729900 загальної фактурної вартості 269535908,33 грн., згідно з УКТЗЕД 8528724000 загальної фактурної вартості 144919691,44 грн., згідно з УКТЗЕД 8471300000 загальної фактурної вартості 63790092,46 грн. та згідно з УКТЗЕД 8517120000 загальної фактурної вартості 223 313361,07 грн. Судом на підставі оцінки зібраних доказів, у тому числі висновку експертів № 037/20 Науково-дослідного центру судової експертизи з питань інтелектуальної власності Міністерства юстиції України та висновку експертного дослідження ТзОВ "Лабораторія комп`ютерної криміналістики" №20/4КТ-33 встановлено, що обладнання, ввезене відповідачем на територію України, є обладнанням, із застосуванням якого у домашніх умовах можна здійснити відтворення творів і виконань, зафіксованих у фонограмах і (або) відеограмах, у розумінні статті 1 названого Закону, згідно з якою відтворення - це виготовлення одного або більше примірників твору, відеограми, фонограми в будь-якій матеріальній формі, а також їх запис для тимчасового чи постійного зберігання в електронній (у тому числі цифровій), оптичній або іншій формі, яку може зчитувати комп`ютер. Згідно з пунктом 3 Постанови № 992 у редакції постанови Кабінету Міністрів України від 13.07.2005 № 581, розмір відрахувань виробниками та імпортерами обладнання і матеріальних носіїв, із застосуванням яких у домашніх умовах можна здійснити відтворення творів і виконань, зафіксованих у фонограмах і (або) відеограмах становить 3% щодо товарів, які ввозилися на територію України відповідачем. Відповідно до пункту 25 додатку до Постанови № 992 у редакції постанови Кабінету Міністрів України від 05.02.2014 №55, розмір відрахувань що сплачуються виробниками та імпортерами обладнання і матеріальних носіїв, із застосуванням яких у домашніх умовах можна здійснити відтворення творів і виконань, зафіксованих у фонограмах і (або) відеограмах становить 0,17% щодо ввезення на митну територію України телевізорів з відеомагнітофоном або жорстким диском, або програвачем для DVD-дисків з функцією запису, або функцією запису на флеш-картку. Відповідно до пункту 27 додатку до Постанови № 992 у редакції постанови Кабінету Міністрів України від 05.02.2014 №55 , розмір відрахувань що сплачуються виробниками та імпортерами обладнання і матеріальних носіїв, із застосуванням яких у домашніх умовах можна здійснити відтворення творів і виконань, зафіксованих у фонограмах і (або) відеограмах становить 0,15% щодо ввезення на митну територію України радіотелефонів системи стільникового зв`язку (мобільний телефон), планшетів. Отже, відповідач зобов`язаний сплатити позивачу 8 763 095,91 грн. відрахувань за імпортовані товари під час їх розмитнення, в тому числі: відрахування від вартості мобільних телефонів в розмірі 334970,04 грн. (0,15% від фактурної вартості), планшетів в сумі 95685,14 грн. (0,15% від фактурної вартості) та телевізорів у розмірі 8086077,25 грн., імпортованих за період з 31.08.2012 по 26.12.2013 (3% від фактурної вартості), а також телевізорів, імпортованих за період з 07.03.2014 по 25.12.2014 у розмірі 246 363,48 грн. (0,17% від фактурної вартості). Суд апеляційної інстанції, скасовуючи рішення суду першої інстанції та залишаючи позов Спілки без розгляду на підставі пункту 1 частини першої статті 226 ГПК України, виходив з такого. Рішенням Окружного адміністративного суду місті Києва від 03.07.2020, залишеним без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 04.11.2021, у справі №640/7679/20 визнано протиправним та скасовано рішення Комісії з акредитації організацій колективного управління від 21.12.2019 про акредитацію організації колективного управління "Український музичний альянс" у сфері обов`язкового колективного управління - відтворення в домашніх умовах і в особистих цілях творів, виконань, зафіксованих у фонограмах, відеограмах, їх примірниках, а також аудіовізуальних творів та їх примірників; визнано протиправним та скасовано наказ Міністерства розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства України від 18.02.2020 №267 "Про акредитацію організації колективного управління" - Спілки. Так, зокрема у справі № 640/7679/20 судами встановлено, що: - "Закон України "Про ефективне управління майновими правами правовласників у сфері авторського права і (або) суміжних прав" набрав чинності 22.07.2018, отже чотирнадцятимісячний строк закінчується 22.09.2019, таким чином Міністерство мало розпочати процедуру акредитації з оголошення конкурсів 23.09.2019; - 23.09.2019 на офіційному веб-сайті Мінекономіки, відповідно до статті 16 Закону України "Про ефективне управління майновими правами правовласників у сфері авторського права і (або) суміжних прав" та наказу Мінекономіки від 04.01.2019 №8 "Про затвердження Положення про комісію з акредитації організацій колективного управління" було опубліковано оголошення про початок відкритого конкурсу для визначення акредитованої організації колективного управління у сфері обов`язкового колективного управління: відтворення в домашніх умовах і в особистих цілях творів, виконань, зафіксованих у фонограмах, відеограмах, їх примірниках, а також аудіовізуальних творів та їх примірників. У оголошенні зазначено, що заяви про акредитацію організації колективного управління приймаються з 27.09.2019. Дата закінчення прийому заяв про акредитацію організації колективного управління 28.10.2019; - 21.12.2019 Комісією з акредитації організацій колективного управління, керуючись Законом України "Про ефективне управління майновими правами правовласників у сфері авторського права і (або) суміжних прав", Положенням про комісію з акредитації організацій колективного управління, затвердженим наказом Мінекономіки від 14.11.2019 №375, прийнято рішення, яким акредитовано організацію колективного управління Спфлку у сфері обов`язкового колективного управління - відтворення в домашніх умовах і в особистих цілях творів, виконань, зафіксованих у фонограмах, відеограмах, їх примірниках, а також аудіовізуальних творів та їх примірників, строком на три роки. - 18.02.2020 Мінекономіки прийнято наказ №267 "Про акредитацію організації колективного управління", яким, відповідно до статті 16 Закону України "Про ефективне управління майновими правами правовласників у сфері авторського права і (або) суміжних прав", наказів Міністерства від 21.11.2018 №1741 "Про затвердження Порядку ведення Реєстру організацій колективного управління", від 14.11.2019 №375 "Про затвердження Положення про комісію з акредитації організацій колективного управління", з урахуванням пункту 4.5 Протоколу №4 засідання Комісії з акредитації організацій колективного управління від 21.12.2019, вирішено: 1) акредитувати організацію колективного управління Спілку у сфері обов`язкового колективного управління - відтворення в домашніх умовах і в особистих цілях творів, виконань, зафіксованих у фонограмах, відеограмах, їх примірниках, а також аудіовізуальних творів та їх примірників, строком на три роки; 2) Департаменту розвитку сфери інтелектуальної власності протягом трьох робочих днів унести відомості про акредитацію Спілки до Реєстру організацій колективного управління. Враховуючи, що рішенням Окружного адміністративного суду місті Києва від 03.07.2020 у справі №640/7679/20 визнано протиправним та скасовано рішення Комісії з акредитації організацій колективного управління від 21.12.2019 про акредитацію організації колективного управління Спілки у сфері обов`язкового колективного управління - відтворення в домашніх умовах і в особистих цілях творів, виконань, зафіксованих у фонограмах, відеограмах, їх примірниках, а також аудіовізуальних творів та їх примірників; визнано протиправним та скасовано наказ Міністерства розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства України від 18.02.2020 №267 "Про акредитацію організації колективного управління" - ГС "Український музичний альянс" та суд першої інстанції був обізнаний про наявність вказаного рішення Окружного адміністративного суду місті Києва від 03.07.2020, до набрання чинності якого відповідач просив зупинити провадження у даній справі, то за таких обставин позивач не був акредитованою уповноваженою організацією колективного управління у сфері обов`язкового колективного управління (відтворення в домашніх умовах і в особистих цілях творів, виконань, зафіксованих у фонограмах, відеограмах, їх примірниках, а також аудіовізуальних творів та їх примірників). У зв`язку з тим, що позовні вимоги у цій справі стосуються стягнення відрахувань (відсотків) від вартості обладнання і матеріальних носіїв, імпортованих відповідачем, із застосуванням яких можна здійснити відтворення творів і виконань, передбачених частиною другою статті 42 Закону України "Про авторське право і суміжні права" і, які в силу положень частини п`ятої статті 42 цього Закону підлягають перерахуванню на користь уповноваженої організації колективного управління, то такі вимоги не підлягають розгляду по суті, оскільки з урахуванням наведеного, позивач фактично не має повноважень на звернення до суду за такими вимогами. Суд апеляційної інстанції зазначив, що аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 24.11.2022 у справі № 910/7169/18. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ Джерела права. Оцінка аргументів учасників справи і висновків попередніх судових інстанцій Причиною виникнення спору зі справи стало питання щодо наявності чи відсутності підстав для стягнення відрахувань (відсотків) від вартості обладнання і матеріальних носіїв, імпортованих відповідачем, із застосуванням яких можна здійснити відтворення творів і виконань, передбачених частиною другою статті 42 Закону України "Про авторське право і суміжні права" (у редакції, чинній на момент виникнення спірних відносин) за період з 31.08.2012 по 26.12.2013 та з 07.03.2014 по 25.12.2014. Верховний Суд звертає увагу на те, що касаційне провадження у справах залежить виключно від доводів та вимог касаційної скарги, які наведені скаржником і стали підставою для відкриття касаційного провадження. Касаційне провадження у справі відкрито, зокрема, на підставі пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України, за змістом якого підставою касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку. За доводами касаційної скарги Спілка посилається на те, що в оскаржуваному судовому рішенні суд апеляційної інстанції застосував норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 20.06.2018 у справі № 910/127/17, від 21.12.2018 у справі № 910/2333/16, від 14.05.2020 у справі № 58/505, від 19.03.2024 у справі № 910/12523/18, від 30.05.2023 у справі № 910/5672/17. Так, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12.10.2021 у справі №233/2021/19 задля юридичної визначеності у застосуванні приписів процесуального закону, які зобов`язують визначати подібність правовідносин конкретизувала висновки Верховного Суду щодо тлумачення поняття "подібні правовідносини", що полягає у тому, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими. При цьому Велика Палата Верховного Суду зазначила, що термін "подібні правовідносини" може означати як ті, що мають лише певні спільні риси з іншими, так і ті, що є тотожними з ними, тобто такими самими, як інші. Таку спільність або тотожність рис слід визначати відповідно до елементів правовідносин. Із загальної теорії права відомо, що цими елементами є їх суб`єкти, об`єкти та юридичний зміст, яким є взаємні права й обов`язки цих суб`єктів. Отже, для цілей застосування приписів процесуального закону, в яких вжитий термін "подібні правовідносини", зокрема пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України та пункту 5 частини першої статті 296 ГПК України таку подібність слід оцінювати за змістовим, суб`єктним та об`єктним критеріями. З-поміж цих критеріїв змістовий (оцінювання спірних правовідносин за характером урегульованих нормами права та договорами прав і обов`язків учасників) є основним, а два інші - додатковими. У кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід насамперед визначити, які правовідносини є спірними. А тоді порівнювати права й обов`язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) і у разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, - суб`єктний склад спірних правовідносин (види суб`єктів, які є сторонами спору) й об`єкти спорів. Враховуючи наведені висновки щодо тлумачення поняття "подібні правовідносини", задля юридичної визначеності у застосуванні приписів процесуального закону, які зобов`язують визначати подібність правовідносин (подібність відносин), Велика Палата Верховного Суду визнала за потрібне конкретизувати раніше викладені Верховним Судом висновки щодо цього питання та зазначила, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими. Отже, для касаційного перегляду з підстави, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, наявності самих лише висновків Верховного Суду щодо застосування норми права у певній справі недостатньо, обов`язковою умовою для касаційного перегляду судового рішення є подібність правовідносин у справі, в якій Верховний Суд зробив висновки щодо застосування норми права, з правовідносинами у справі, яка переглядається. Предметом розгляду справи № 910/127/17 (постанова від 20.06.2018), на яку посилається скаржник, була вимога про визнання недійсним договору поставки на підставі статті 207 Господарського кодексу України, статті 228 Цивільного кодексу України, що пов`язано з недотриманням процедури закупівлі згідно з Законом України "Про здійснення державних закупівель"; перевищенням повноважень при укладенні додаткової угоди до оспорюваного договору; укладенням договору поставки з метою, що завідомо суперечить інтересам держави. Предметом розгляду у даній справі є зобов`язання з виплати відрахувань (відсотків), передбачених частиною другою статті 42 Закону України "Про авторське право і суміжні права" на користь уповноваженої організації колективного управління. Надаючи оцінку доводам щодо залишення позову без розгляду у справі №910/127/17, Верховний Суд вказував на відсутність доказів того, що позивач втратив здатність особисто здійснювати процесуальні права та виконувати свої обов`язки в суді, тоді як у справі № 910/22269/15 обставини щодо втрати позивачем повноважень (спеціального дозволу) було встановлено рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 03.07.2020 у справі № 640/7679/20. Щодо неподібності правовідносин із справою № 910/127/17 Верховний Суд також звертає увагу на те, що повноваження позивача у вказаній справі, а саме "подавати до суду позови про визнання недійсними угод у порядку, встановленому законодавством України" (тобто бути учасником у господарському судочинстві) ґрунтувалися на прямій нормі закону - пункті 13 частини першої статті 17 Закону України "Про Національне антикорупційне бюро України", яка була чинна на час прийняття судами оскаржуваних рішень та підлягала обов`язковому застосуванню. При цьому питанням, яке розглядав Верховний Суд в постанові від 20.06.2018 у справі №910/127/17 були доводи учасника справи про те, що позивач у ній не може бути учасником справи в заявленому процесуальному статусі після набрання чинності ГПК України в редакції після 15.12.2017 (статті 4, 45 ГПК України), тобто обґрунтувалися виключно змінами у процесуальному законодавстві у зв`язку з чим колегія суддів зазначила, що ГПК України в зазначеній редакції не врегульовано питання наслідків можливої зміни правового регулювання процесуального статусу сторін у зв`язку з прийняттям нової редакції ГПК України. Тобто, в чинній редакції ГПК України відсутня норма, на підставі якої суд залишає позов без розгляду за наведених у клопотанні обставин. У прийнятті рішення Судом було враховано по-перше, відсутність доказів того, що позивач втратив здатність особисто здійснювати процесуальні права та виконувати свої обов`язки в суді (процесуальна дієздатність) у розумінні вимог статті 44 ГПК України і лише по-друге, було враховано, що за змістом пункту 1 частини першої статті 226 ГПК України (в редакції після 15.12.2017) наявність у особи процесуальної дієздатності визначалася на час подання позову, який у даній справі було подано 28.12.2016, тобто, раніше, за попередньою редакцією ГПК України (до 15.12.2017), яка взагалі не містила визначення "процесуальної дієздатності". Водночас слід вказати, що висновки судів у вказаній справі враховували в тому числі предмет і підстави позову, який розглядався - визнання недійсним договору. Водночас у справі, яка переглядається Верховним Судом № 910/22269/15 позивач вибув зі спірних матеріальних правовідносин щодо предмета спору (матеріально-правового об`єкту з приводу якого виник конфлікт) до остаточного вирішення спору по суті, втративши як повноваження на здійснення діяльності організації колективного управління в тому числі збирання (а, відповідно, на отримання та стягнення на його користь) коштів від відрахувань (відсотків) виробниками та імпортерами обладнання і матеріальних носіїв, із застосуванням яких у домашніх умовах можна здійснювати відтворення творів і виконань, зафіксованих у фонограмах і (або) відеограмах, так і право здійснювати представництво в суді від імені правовласників (яке в цій справі ґрунтувалось виключно на його повноваженнях за законом) внаслідок змін в законодавстві України щодо діяльності організацій колективного управління та втратою чинності свідоцтва від 20.12.2007 №2/У. Що ж до посилання скаржника на інші судові справи № 58/505 (постанова від 14.05.2020), № 910/5672/17 (постанова від 30.05.2023), № 910/12523/18 (постанова від 18.03.2024) предметом яких було стягнення сум відрахувань за імпорт на територію України обладнання, із застосуванням якого у домашніх умовах можна здійснити відтворення творів і виконань, зафіксованих у фонограмах і (або) відеограмах, в яких Верховний Суд визнавав за скаржником і процесуальну дієздатність, і обґрунтованість позовних вимог, то Суд зазначає таке. Висновки Верховного Суду зроблені у справі №58/505 щодо правонаступництва позивача зроблені судами до прийняття рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 03.07.2020 у справі № 640/7679/20, яким визнано протиправним та скасовано рішення Комісії з акредитації організацій колективного управління від 21.12.2019 про акредитацію організації колективного управління Спілки та наказу Міністерства розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства України від 18.02.2020 №267 "Про акредитацію організації колективного управління" - Спілки. У справах №№ 910/5672/17, 910/12523/18 підставою заявлених позовних вимог про стягнення відрахувань було невиконання обов`язку зі сплати відрахувань за укладеним між сторонами договором, при цьому, ця підстава є окремою і самостійною та, власне, Верховний Суд дійшов висновків про наявність підстав для задоволення позовних вимог виключно з підстав невиконання відповідачем своїх зобов`язань за договором. У даній справі позивач підставою позову заявляв виключно невиконання відповідачем вимог законодавства, а не двостороннього правочину, який є самостійною підставою для виникнення зобов`язань. Що ж до посилання скаржника на висновки у справі № 910/2333/16 від 21.12.2018 Суд з огляду на принцип диспозитивності господарського судочинства та межі касаційного перегляду справ Верховним Судом звертає увагу, що предметом касаційного перегляду вказаної справи № 910/2333/16 були інші доводи касаційної скарги (зокрема, щодо застосування положення статей 1, 42 Закону "Про авторське право і суміжні права" та тлумачення терміну "відтворення"), в межах яких суд касаційної інстанції розглядав вказану справу та надавав висновки у ній, водночас питання повноважень організації колективного управління не було ані доводом жодної із сторін, ані предметом спору у вказаній справі. Касаційний господарський суд відхиляє помилкові доводи скаржника про те, що оскаржуване судове рішення у справі № 910/22269/15 ухвалене без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду №№ 910/127/17, 910/2333/16, 58/505, 910/5672/17, 910/12523/18, оскільки правовідносини у справі, що розглядається, і зазначеній скаржником справі № 910/127/17 є різними за матеріально-правовим регулюванням, предметом спору, змістом позовних вимог, за підставами позову і фактично-доказовою базою - встановленими судами обставинами справи і зібраними та дослідженими в них доказами, у залежності від яких (обставин і доказів) й прийнято судове рішення, а правовідносини у справі, що розглядається, і зазначених скаржником справах №№ 910/2333/16, 58/505, 910/5672/17, 910/12523/18 є різними за змістом позовних вимог, фактично-доказовою базою - встановленими судами обставинами справи і зібраними та дослідженими в них доказами, у залежності від яких (обставин і доказів) й прийнято судове рішення. Наведене свідчить про неподібність правовідносин у зазначеній справі та в даній справі, зокрема, за змістовним критерієм. Отже, наведена Спілкою підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, не знайшла свого підтвердження. Згідно з пунктом 5 частини першої статті 296 ГПК України суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними. Крім того, скаржник оскаржує судове рішення на підставі пунктів 2, 3 частини другої статті 287 ГПК України. Скаржник вказує на необхідність відступлення від висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду від 24.11.2022 у справі № 910/7169/18 та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні (в контексті змісту процесуальної дієздатності юридичної особи, залишення позову без розгляду з підстав відсутності процесуальної дієздатності - статей 4, 44, 226 ГПК України, статті 80 Цивільного кодексу України, статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод). Слід зазначити, що предметом розгляду справи № 910/7169/18 є стягнення 2 067 973,77 грн. відрахувань (відсотків) від вартості обладнання і матеріальних носіїв, імпортованих відповідачем, із застосуванням яких можна здійснити відтворення творів і виконань, передбачених частиною другою статті 42 Закону України "Про авторське право і суміжні права". Таким чином, справи № 910/22269/15 та № 910/7169/18 є подібними за предметом спору (стягнення відрахувань (відсотків) від вартості обладнання і матеріальних носіїв, імпортованих відповідачем, із застосуванням яких можна здійснити відтворення творів і виконань, передбачених частиною другою статті 42 Закону України "Про авторське право і суміжні права"), за підставою позову та за нормативно-правовим регулюванням правовідносин, тобто за змістовним критерієм. Що ж до наявності/відсутності вмотивованої обґрунтованості, необхідної для відступлення від правових висновків Верховного Суду, які наведені у постанові № 910/7169/18, Суд зазначає таке. Відповідно до положень названого Закону відтворення - це виготовлення одного або більше примірників твору, відеограми, фонограми в будь-якій матеріальній формі, а також їх запис для тимчасового чи постійного зберігання в електронній (у тому числі цифровій), оптичній або іншій формі, яку може зчитувати комп`ютер (стаття 1). При цьому, Верховний Суд наголошує на тому, що під поняття "відтворення" підпадає кожна (окрема) із зазначених у ній дій, тобто як виготовлення одного або більше примірників твору, відеограми, фонограми в будь-якій матеріальній формі, так і їх запис для тимчасового чи постійного зберігання в електронній, оптичній або іншій формі, яку може зчитувати комп`ютер), а також обидві ці дії, вчинені разом. Аналогічний правовий висновок викладено у постановах Верховного Суду від 21.12.2018 у справі №910/2333/16 та від 14.05.2020 у справі № 58/505. Частиною другою статті 42 Закону України "Про авторське право і суміжні права" (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) встановлено, що допускається відтворення в домашніх умовах і виключно в особистих цілях творів і виконань, зафіксованих у фонограмах, відеограмах і їх примірниках, без згоди автора (авторів), виконавців і виробників фонограм (відеограм), але з виплатою їм винагороди способом, визначеним частиною четвертою цієї статті. Виплата винагороди виробникам фонограм і відеограм та іншим особам, які мають авторське право і (або) суміжні права, за передбачені частиною другою цієї статті відтворення, здійснюється у формі відрахувань (відсотків) від вартості обладнання і (або) матеріальних носіїв виробниками та (або) імпортерами обладнання і матеріальних носіїв, із застосуванням яких можна здійснити відтворення виключно в особистих цілях у домашніх умовах творів, зафіксованих у фонограмах і відеограмах, крім: а) професійного обладнання та (або) матеріальних носіїв, не призначених для використання в домашніх умовах; б) обладнання і матеріальних носіїв, що експортуються за митну територію України; в) обладнання і матеріальних носіїв, що ввозяться фізичною особою на митну територію України виключно в особистих цілях і без комерційної мети (частина четверта статті 42 названого Закону в тій же редакції). Розміри зазначених у частинах другій і четвертій цієї статті відрахувань (відсотків), що мають сплачуватися виробниками та (або) імпортерами обладнання і матеріальних носіїв, визначаються Кабінетом Міністрів України. Ці кошти виробниками та імпортерами обладнання і (або) матеріальних носіїв перераховуються визначеним Установою організаціям колективного управління (далі - уповноваженим організаціям). Зібрані кошти розподіляються між організаціями колективного управління, які є на обліку в Установі, на основі договорів, які уповноважені організації укладають з усіма організаціями колективного управління. Імпортери перераховують ці кошти уповноваженій організації під час ввезення товару на митну територію України, а виробники - у кінці кожного місяця після реалізації обладнання і матеріальних носіїв (частина п`ята статті 42 названого Закону в тій же редакції). Згідно з частиною сьомою статті 42 названого Закону (в тій же редакції) зібрані кошти, що зазначені у частинах другій і четвертій цієї статті, розподіляються між авторами, виконавцями, виробниками фонограм (відеограм). Якщо угодами між організаціями колективного управління не передбачено інше, то ці кошти розподіляються у таких пропорціях: авторам - 50 відсотків, виконавцям - 25 відсотків і виробникам фонограм (відеограм) - 25 відсотків. Порядок здійснення відрахувань виробниками та імпортерами обладнання і матеріальних носіїв, із застосуванням яких у домашніх умовах можна здійснити відтворення творів і виконань, зафіксованих у фонограмах і (або) відеограмах (далі - Порядок), затверджено наказом Міністерства освіти і науки України, Державного комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва, Державної податкової адміністрації України від 24.11.2003 №780/123/561 та зареєстровано в Міністерстві юстиції України 12.12.2003 за №1153/8474. Так, відповідно до пункту 7 Порядку під час ввезення на митну територію України обладнання і (або) матеріальних носіїв імпортери відповідно до розміру відрахувань, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 27.06.2003 № 992 "Про розмір відрахувань виробниками та імпортерами обладнання і матеріальних носіїв, із застосуванням яких можна здійснити відтворення у домашніх умовах творів і виконань, зафіксованих у фонограмах і (або) відеограмах" (далі - Постанова № 992), перераховують суми відрахувань уповноваженим організаціям, про що надсилають цим організаціям підписану керівником імпортера довідку щодо сплати відрахувань імпортером обладнання і матеріальних носіїв, із застосуванням яких у домашніх умовах можна здійснити відтворення творів і виконань, зафіксованих у фонограмах і (або) відеограмах, за формою, визначеною в додатку 1 цього Порядку. Згідно з частинами першою та другою статті 509 Цивільного кодексу України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку; зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу. За змістом частини першої статті 193 Господарського кодексу України суб`єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов`язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов`язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться і до виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом. У відповідності до частини другої статті 193 Господарського кодексу України кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов`язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу. Порушення зобов`язань є підставою для застосування господарських санкцій, передбачених цим Кодексом, іншими законами або договором. Статтею 174 Господарського кодексу України передбачено, що господарські зобов`язання можуть виникати, зокрема, безпосередньо із закону або іншого нормативно-правового акта, що регулює господарську діяльність, а також з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать. Зобов`язання, яке у даному випадку виникає безпосередньо із закону, полягає у перерахуванні імпортером на користь уповноваженої організації відрахувань (відсотків) від вартості обладнання і матеріальних носіїв, із застосуванням яких можна здійснити відтворення творів і виконань, зафіксованих у фонограмах і (або) відеограмах, під час ввезення такого обладнання та територію України у встановленому Постановою №992 розмірі. Водночас змістом зобов`язань, що виникають між боржником і кредитором безпосередньо із статті 42 Закону України "Про авторське право і суміжні права", є взаємні права і обов`язки: обов`язок боржника (відповідача) полягає у перерахуванні суми відрахувань уповноваженим організаціям під час ввезення на митну територію України обладнання і (або) матеріальних носіїв відповідно до розміру відрахувань, затвердженого Постановою №992; кредитор (позивач), у свою чергу, має право вимагати від боржника виконання зобов`язання, яке має виконуватись належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору. Як вірно зазначено судами попередніх інстанцій, зобов`язання, суб`єктом якого є відповідач виникло безпосередньо з актів цивільного законодавства і полягає саме в перерахуванні суми відрахувань уповноваженим організаціям під час ввезення на митну територію України обладнання і (або) матеріальних носіїв імпортерами відповідно до встановленого розміру. Близька за змістом правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 10.04.2018 у справі №910/16659/17, від 05.06.2018 у справі №910/21850/16, від 18.10.2018 у справі №910/17375/16 та від 14.05.2020 у справі №58/505. За змістом положень статті 55 Конституції України кожному гарантується захист прав і свобод у судовому порядку. Відповідно до статті 15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Під порушенням слід розуміти такий стан суб`єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб`єктивне право особи зменшилося або зникло як таке, порушення права пов`язано з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково. При цьому захист відновленого, порушеного або оспорюваного права чи охоронюваного законом інтересу відбувається, в тому числі, шляхом звернення з позовом до суду. Позивачем є особа, яка подала позов про захист порушеного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу. При цьому позивач самостійно визначає і обґрунтовує в позовній заяві, у чому саме полягає порушення його прав та інтересів, а суд перевіряє ці доводи, і залежно від встановленого вирішує питання про наявність чи відсутність підстав для правового захисту. Вирішуючи спір, суд надає об`єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до господарського суду, а також визначає, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача. Наведена позиція ґрунтується на тому, що під захистом права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб`єкта правовідносин та забезпечення виконання юридичного обов`язку зобов`язаною стороною, внаслідок чого реально відбудеться припинення порушення (чи оспорювання) прав цього суб`єкта, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав. Вирішуючи переданий на розгляд господарського суду спір по суті, суд повинен встановити наявність у особи, яка звернулася з позовом, суб`єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, на захист якого подано позов, тобто встановити, чи є особа, за позовом якої (або в інтересах якої) відкрито провадження у справі, належним позивачем. Особа, яка звертається до суду з позовом, реалізуючи передбачене статтею 55 Конституції України, статтею 4 ГПК України право на судовий захист, вказує у позові власне суб`єктивне уявлення про її порушене право та/або охоронюваний інтерес та спосіб його захисту. Як свідчать матеріали справи № 910/22269/15, як у суді першої інстанції, так і у суді апеляційної інстанції відповідач, заперечуючи проти задоволення позовних вимог наголошує на тому, що Спілка не є отримувачем відрахувань, які є предметом спору. Як встановлено судом апеляційної інстанції, позивач (об`єднання підприємств "Український музичний альянс") на момент подання позову був уповноваженою організацією, яка здійснює збирання і розподіл між суб`єктами авторського права і (або) суміжних прав коштів від відрахувань (відсотків) виробниками та імпортерами обладнання і матеріальних носіїв, із застосуванням яких у домашніх умовах можна здійснювати відтворення творів і виконань, зафіксованих у фонограмах і (або) відеограмах. Водночас виходячи саме з суті винагороди, виплата якої визначена частиною другою статті 42 Закону України "Про авторське право і суміжні права" та обов`язку імпортерів перераховувати на користь саме уповноваженої організації колективного управління, яка з огляду на положення частин п`ятої, сьомої вказаної статті фактично виконує функції з розподілу вказаних коштів між авторами, виконавцями, виробниками фонограм (відеограм), Суд зазначає про те, що у вирішенні даного спору обов`язковим є встановлення обставин щодо "уповноваженої організації". Водночас рішенням Окружного адміністративного суду місті Києва від 03.07.2020, залишеним без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 04.11.2021 у справі №640/7679/20, визнано протиправним та скасовано рішення Комісії з акредитації організацій колективного управління від 21.12.2019 про акредитацію організації колективного управління Спілки у сфері обов`язкового колективного управління - відтворення в домашніх умовах і в особистих цілях творів, виконань, зафіксованих у фонограмах, відеограмах, їх примірниках, а також аудіовізуальних творів та їх примірників. Визнано протиправним та скасовано наказ Міністерства розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства України від 18.02.2020 №267 "Про акредитацію організації колективного управління" - Спілки. Суд апеляційної інстанції, з урахуванням обставин щодо скасування рішення Комісії з акредитації організацій колективного управління від 21.12.2019 про акредитацію організації колективного управління Спілки у сфері обов`язкового колективного управління - відтворення в домашніх умовах і в особистих цілях творів, виконань, зафіксованих у фонограмах, відеограмах, їх примірниках, а також аудіовізуальних творів та їх примірників та скасування наказу Міністерства розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства України від 18.02.2020 №267 "Про акредитацію організації колективного управління" - ГС "Український музичний альянс"; встановивши, що підставою позову є виключно невиконання відповідачем вимог законодавства, а не двостороннього правочину, який є самостійною підставою для виникнення зобов`язань; стягнення відрахувань (відсотків) від вартості обладнання і матеріальних носіїв, імпортованих відповідачем, із застосуванням яких можна здійснити відтворення творів і виконань, передбачених частиною другою статті 42 Закону України "Про авторське право і суміжні права" в силу положень частини п`ятої статті 42 цього Закону підлягають перерахуванню на користь уповноваженої організації колективного управління, дійшов висновку, що такі вимоги не підлягають розгляду по суті, оскільки позивач фактично не має повноважень на звернення до суду за такими вимогами. Верховний Суд зазначає, що при касаційному оскарженні судових рішень з підстави, передбаченої пунктом 2 частини 2 статті 287 ГПК України, окрім посилання на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, касаційна скарга має містити обґрунтування необхідності відступлення від висновку щодо застосування норми права, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні, із чіткою вказівкою на норму права (абзац, пункт, частина статті), а також зазначенням такого правового висновку, описом правовідносин та змістовного обґрунтування мотивів для такого відступлення. Верховний Суд вважає за необхідне у даній справі звернутися до правових висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04.09.2018 у справі № 823/2042/16 та у постановах Верховного Суду від 28.09.2021 у справі № 910/8091/20, від 24.06.2021 у справі № 914/2614/13, такого змісту: "з метою забезпечення єдності та сталості судової практики для відступу від висловлених раніше правових позицій Верховного Суду суд повинен мати ґрунтовні підстави: попередні рішення мають бути помилковими, неефективними чи застосований у цих рішеннях підхід повинен очевидно застаріти внаслідок розвитку в певній сфері суспільних відносин або їх правового регулювання". Також, слід зазначити, що Європейський суд з прав людини у пункті 70 рішення від 18.01.2001 у справі "Чепмен проти Сполученого Королівства" (Chapman v. the United Kingdom) наголосив на тому, що в інтересах правової визначеності, передбачуваності та рівності перед законом він не повинен відступати від попередніх рішень за відсутності належної для цього підстави. Причинами для відступу можуть бути вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту. Водночас скаржник у касаційній скарзі у контексті приписів пункту 2 частини другої статті 287 ГПК України не навів вагомих і достатніх аргументів, які свідчили б про обґрунтованість необхідності відступу від висновків Верховного Суду, які викладені у постанові від 24.11.2022 у справі № 910/7169/18, а саме: не доведено наявності причин для такого відступу (неефективність, помилковість, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість судового рішення; зміна суспільного контексту). Верховний Суд, виходячи з наведених вище мотивів і міркувань у цій постанові, дійшов висновку стосовно відсутності вмотивованої, обґрунтованої необхідності для відступу від висновків Верховного Суду, викладених у постанові від 24.11.2022 у справі № 910/7169/18. Крім того, відхиляючи аргументи скаржника, щодо не розкриття загального поняття процесуальної дієздатності юридичної особи і того, яким чином на процесуальну дієздатність юридичної особи впливають ті чи інші дозвільні /правовстановлюючі документи особи, не пов`язані з її статусом юридичної особи, Верховний Суд звертається до змісту частини третьої статті 91 Цивільного кодексу України (цивільна правоздатність юридичної особи), яка прямо визначає, що юридична особа може здійснювати окремі види діяльності, перелік яких встановлюється законом, після одержання нею спеціального дозволу (ліцензії). Відповідно відсутність такого дозволу має розумітись як пряма заборона діючого законодавства на вчинення юридичною особою відповідної діяльності, яка потребує такого дозволу. Таке правило частини третьої статті 91 Цивільного кодексу України можна вважати певним законодавчим обмеженням загальної (універсальної) правоздатності юридичної особи. У контексті спірних правовідносин (які в даному випадку виникли з закону, а не з договору як це було встановлено у справах від 14.05.2020 №58/505 та від 19.03.2024 № 910/12523/18), враховуючи їх суб`єктний склад та специфіку законодавчого регулювання і підстав діяльності організацій колективного управління на момент прийняття оскаржуваного рішення, Верховний Суд дійшов висновку про неможливість останнього бути учасником спірних правовідносин у цій справі поза межами повноважень встановлених законом включаючи представництво в суді, що відповідає доктрині ultra vires ("за межами або поза межами повноважень"). При цьому частина перша статті 44 ГПК України на яку посилається скаржник визначає, що усі фізичні і юридичні особи здатні мати процесуальні права та обов`язки, сторони, третьої особи заявника, боржника (процесуальна правоздатність). Водночас, частина перша статті 45 ГПК України унормовує, що сторонами в судовому процесі - позивачами і відповідачами - можуть бути особи, зазначені у статті 4 цього Кодексу (тобто юридичні особи, які звернулися до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду). Частина третя статті 4 ГПК України в свою чергу унормовує, що до господарського суду у справах, віднесених законом до його юрисдикції мають право звертатися також особи, яким за законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб. Таким чином, відсутність у позивача як у неприбуткової організації що здійснює представництво інтересів правовласників власних прав щодо предмета спору та встановлені судами попередніх інстанцій обставини втрати позивачем права діяти в інтересах інших осіб (правовласників) в тому числі збирати, розподіляти та виплачувати дохід від прав правовласникам не дає обґрунтованих підстав для застосування до нього статті 4 ГПК України. При цьому посилання скаржника на статтю 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) відповідно до якої кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру не є обґрунтованим з огляду в тому числі на те, що позивач у цій справі діяв в інтересах інших осіб (правовласників), власних прав та обов`язків цивільного характеру щодо предмета спору не мав. При цьому правовласники не були позбавлені права самостійного (в т.ч. через представника) звернення до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів щодо предмета спору. Верховний Суд у контексті спірних правовідносин зауважує, що суд може робити висновок по суті спору лише за позовом особи, яка має право на предмет спору. У цій же справі розгляд позовних вимог по суті та здійснення стягнення грошових коштів на користь неуповноваженої організації може бути розцінене як втручання у право відповідача на мирне володіння майном. Таке втручання буде законним виключно у випадку, якщо здійснюється на підставі закону, нормативно-правового акта, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним щодо застосування наслідків його норм. При цьому розуміння змісту норм Конвенції та Першого протоколу Конвенції, їх практичне застосування відбувається через практику (рішення) ЄСПЛ, яка згідно зі статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" від 23.02.2006 № 3477-IV застосовується українськими судами як джерело права. У практиці ЄСПЛ напрацьовані три критерії, що їх слід оцінювати з тим, щоб зробити висновок, чи відповідає певний захід втручання у право власності принципу правомірного і допустимого втручання, сумісного з гарантіями статті 1 Першого протоколу Конвенції, а саме: втручання має бути законним, відповідати суспільним інтересам та бути пропорційним переслідуваним цілям. У контексті можливих порушень прав позивача на доступ до суду, то Верховний Суд зазначає, що оскаржуване процесуальне рішення суду не було формальним, є достатньо вмотивованим судом апеляційної інстанції в частині відсутності порушення прав позивача та відповідне рішення переглянуте в касаційному порядку Верховним Судом. Водночас Суд знаходить доречними доводи скаржника щодо розумності строку провадження у цій справі, проте зазначене не впливає прямо на обов`язок суду винести рішення по суті спору на користь особи, яка не має права на предмет спору. Стаття 6 § 1 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права. Перешкоди у доступі до правосуддя можливі як у зв`язку з особливостями національного процесуального законодавства держави, так і через обмеження, передбачені матеріальним правом. Для ЄСПЛ природа перешкод у реалізації права на доступ до суду не має принципового значення, про що свідчить практика ЄСПЛ у випадках, коли констатується порушення Конвенції. Як свідчить позиція ЄСПЛ у багатьох справах, основною складовою права на суд є право доступу до суду, в тому розумінні, що особі забезпечується можливість звернутися до суду для вирішення певного питання, і що з боку держави відсутні правові чи практичні перешкоди для реалізації цього права. Водночас, право на доступ до правосуддя не є абсолютним з точки зору його практичного забезпечення. У справі "Golder проти Сполученого Королівства" ЄСПЛ зазначив, що вказане право в силу своєї природи вимагає державного регулювання (яке може змінюватися залежно від місця та часу, з урахуванням потреб і ресурсів як суспільства, так і конкретних осіб). Разом з тим, таке врегулювання не повинно завдавати шкоди змісту цього права та конкурувати з іншими правами, встановленими Конвенцією. У справі "Ashingdane проти Сполученого Королівства" (№ 8225/78, рішення від 28 травня 1985 року) ЄСПЛ зазначив, що якщо доступ до суду обмежено внаслідок дії закону або фактично, суд повинен з`ясувати, чи не порушує встановлене обмеження саму суть цього права, зокрема, чи мало воно законну мету, і чи існувало відповідне пропорційне співвідношення між застосованими засобами і поставленою метою. В цій справі Суд доходить висновку, що доречним у контексті мотивувальної і резолютивної частини оскаржуваного рішення, з огляду на існуючий підхід щодо загальної процесуальної дієздатності юридичних осіб без урахування впливу на господарський процес норм матеріального права у сфері регулювання діяльності організацій колективного управління могло би стати питання про те, що встановлена судами обставина відсутності порушення прав та законних інтересів позивача є самостійною, достатньою підставою саме для відмови у позові і не потребує правової оцінки по суті спору (яка в цій справі привела до безпідставного затягування провадження), водночас виходячи із змісту касаційної скарги позивача та, зокрема, його прохальної частини, відповідна вимога розгляду питання не ставиться скаржником перед Судом в такому контексті, а Суд не вправі виходити за межі вимог касаційної скарги в силу приписів статті 300 ГПК України. Судом приймаються доводи, наведені у відзиві Товариства на касаційну скаргу, у частині, яка узгоджується з даною постановою. Верховний Суд у прийнятті даної постанови керується й принципом res judicata, базове тлумачення якого вміщено в рішеннях Європейського суду з прав людини від 09.11.2004 у справі "Науменко проти України", від 19.02.2009 у справі "Христов проти України", від 03.04.2008 у справі "Пономарьов проти України", в яких цей принцип розуміється як елемент принципу юридичної визначеності, що вимагає поваги до остаточного рішення суду та передбачає, що перегляд остаточного та обов`язкового до виконання рішення суду не може здійснюватись лише з однією метою - домогтися повторного розгляду та винесення нового рішення у справі, а повноваження судів вищого рівня з перегляду (у тому числі касаційного) мають здійснюватися виключно для виправлення судових помилок і недоліків. Відхід від res judicate можливий лише тоді, коли цього вимагають відповідні вагомі й непереборні обставини, наявності яких у даній справі скаржником не зазначено й не обґрунтовано. Верховний Суд зазначає, що повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок і недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень, наявність яких скаржником у цій справі аргументовано не доведено. Європейський суд з прав людини у рішенні від 10.02.2010 у справі "Серявін та інші проти України" зауважив, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення. У справі "Трофимчук проти України" (№4241/03, §54, ЄСПЛ, 28 жовтня 2010 року) Європейський суд з прав людини також зазначив, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід. Верховний Суд звертає увагу на те, що хоча поняття "обґрунтованого" рішення не можна тлумачити як таке, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент учасників справи, а міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення, проте суд у будь-якому випадку, навіть без відображення окремих аргументів у своєму рішенні (якщо він вважає їх такими, що не впливають на правильне рішення спору або не відносяться до суті справи), в силу імперативних приписів статті 236 ГПК України повинен під час розгляду справи надати оцінку особливо тим аргументам учасників справи, оцінка яких є необхідною для правильного вирішення спору. Спілкою подано клопотання про передачу даної справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Дане клопотання мотивоване тим, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики. На думку Спілки, з погляду якісного критерію про виключність правової проблеми можуть свідчити такі обставини: з касаційної скарги вбачається, що судами були допущені істотні порушення норм процесуального права, які унеможливили розгляд справи з дотриманням вимог справедливого судового розгляду; судами була допущена явна й груба помилка в застосуванні норм процесуального права, у тому числі свавільне розпорядження повноваженнями, і перегляд справи Великою Палатою Верховного Суду унеможливить її повторення в подальшій судовій діяльності; норми матеріального чи процесуального права були застосовані судами першої чи апеляційної інстанції таким чином, що постає питання стосовно дотримання принципу пропорційності, тобто забезпечення належного балансу між приватними та публічними інтересами; наявні колізії в нормах матеріального права, що викликає необхідність у застосуванні аналогії закону чи права, або постає питання щодо дотримання принципу верховенства права. Всі справи, де позивачами є юридичні особи, потенційно залежать від вирішення судом питань:

1. Чи справді діюча юридична особа може не мати процесуальної дієздатності?

2. Якщо так, то від чого залежить процесуальна дієздатність юридичної особи? Відповідно до частини п`ятої статті 302 ГПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики. Водночас, проаналізувавши зміст вказаного клопотання, Верховний Суд вважає, що наведені в клопотанні обґрунтування наявності виключної правової проблеми, вирішення якої необхідне для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики, не створює підстави для передачі справи № 910/22269/15 на розгляд Великої Палати Верховного Суду з огляду на таке. Як вірно зазначає Спілка, виключна правова проблема має оцінюватися з урахуванням кількісного та якісного вимірів. Кількісний ілюструє той факт, що вона наявна не в одній конкретній справі, а невизначеній кількості спорів, які або вже існують, або можуть виникнути з урахуванням правового питання, щодо якого постає проблема невизначеності. За якісним критерієм про виключність правової проблеми свідчать такі обставини: 1) касаційна скарга мотивована тим, що суди допустили істотні порушення норм процесуального права, які унеможливили розгляд справи з дотриманням вимог справедливого судового розгляду; 2) норми матеріального права були застосовані судами нижчих інстанцій так, що постає питання дотримання принципу пропорційності, тобто забезпечення належного балансу між інтересами сторін у справі. Аналогічна правова позиція викладена в ухвалі Великої Палати Верховного Суду від 28.10.2020 у справі № 906/677/19. Подане клопотання не містить належного обґрунтування існування правової проблеми у цій справі саме у правозастосуванні відповідних норм права. Клопотання не обґрунтоване відсутністю сталої судової практики у відповідних питаннях та наявністю виключної правової проблеми з врахуванням якісного показника, не доведено існування різних позицій у застосуванні наведених норм матеріального права, зокрема Верховним Судом. Посилання на різну, на думку Спілки, судову практику Верховного Суду, вже належним чином спростовано в даній постанові, з обґрунтуванням того, що правовідносини у цих справах не є подібними. З урахуванням наведеного клопотання Спілки про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду не підлягає задоволенню. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги З огляду на викладене визначених процесуальним законом підстав для скасування оскаржуваного судового рішення не вбачається. З урахуванням меж перегляду справи в касаційній інстанції Суд вважає, що доводи Спілки викладені у касаційній скарзі на постанову Північного апеляційного господарського суду від 03.04.2024, про неврахування висновків щодо застосування норми права, викладених у постанові Верховного Суду, не підтвердилися та не спростовують висновку суду апеляційної інстанції, а тому касаційне провадження за касаційною скаргою Спілки в частині підстави, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, необхідно закрити, а в частині підстав, передбачених пунктами 2, 3 частини другої статті 287 ГПК України, касаційну скаргу слід залишити без задоволення. Судові витрати Відповідно до статті 129 ГПК України понесені Спілкою у зв`язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції судові витрати зі сплати судового збору покладаються на Спілку, оскільки касаційна скарга залишається без задоволення. Керуючись статтею 129, пунктом 5 частини першої статті 296, статтями 300, 308, 309, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Касаційне провадження за касаційною скаргою громадської спілки "Український музичний альянс" на постанову Північного апеляційного господарського суду від 03.04.2024 у справі № 910/22269/15 з підстави касаційного оскарження судового рішення, передбаченого пунктом 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України, - закрити.

2. Касаційну скаргу громадської спілки "Український музичний альянс" на постанову Північного апеляційного господарського суду від 03.04.2024 у справі № 910/22269/15 з підстав касаційного оскарження судового рішення, передбачених пунктами 2, 3 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України, - залишити без задоволення.

3. Постанову Північного апеляційного господарського суду від 03.04.2024 у справі № 910/22269/15 залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Суддя І. Булгакова Суддя Т. Жайворонок Суддя І. Колос З окремою думкою судді Жайворонок Т.Є.