Постанова 4857 № 380/92/24

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 03 червня 2024 рокуЛьвівСправа № 380/92/24 пров. № А/857/8908/24 Восьмий апеляційний адміністративний суд в складі: головуючого судді: Глушка І.В. суддів: Довгої О.І., Запотічного І.І., розглянувши у порядку письмового провадження в м. Львові апеляційні скарги представника ОСОБА_1 адвоката Довганя Володимира Ігоровича, Головного управління Національної поліції у Львівській області на рішення Львівського окружного адміністративного суду від 11 березня 2024 року, ухвалене суддею Чаплик І.Д. у м. Львові у порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження у справі № 380/92/24 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Національної поліції у Львівській області про визнання бездіяльності протиправною, зобов`язання до вчинення дій, - ВСТАНОВИВ: 01 січня 2024 року позивач - ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до відповідача - Головного управління Національної поліції у Львівській області, у якому просив: - визнати протиправною бездіяльність щодо не нарахування та не виплати індексації грошового забезпечення за період з 07.11.2015 по 31.10.2017; зобов`язати нарахувати та виплатити індексацію грошового забезпечення за період з 07.11.2015 по 31.10.2017; -визнати протиправною бездіяльність щодо не нарахування та не виплати доплати до грошового забезпечення поліцейським, які забезпечують життєдіяльність населення на період дії карантину, за період з 01.02.2021 по 30.07.2023; зобов`язати нарахувати та виплатити доплату до грошового забезпечення поліцейським, які забезпечують життєдіяльність населення на період дії карантину, за період з 01.02.2021 по 30.07.2023; -визнати протиправною бездіяльність щодо не нарахування та не виплати компенсації за невикористані дні основної та додаткової відпустки (за стаж в поліції) за 2021-2022 р.р. та грошової компенсації за невикористані дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій за 2021-2023 р.р.; стягнути з Головного управління компенсацію за невикористані дні основної та додаткової відпустки (за стаж в поліції) за 2021-2022 та грошової компенсації за невикористані дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій за 2021-2023 в розмірі 123 891,20 грн; -стягнути середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні. Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 11 березня 2024 року позов задоволено частково. Визнано протиправною бездіяльність Головного управління Національної поліції у Львівській області щодо не нарахування та не виплати ОСОБА_1 індексації грошового забезпечення за період з 07.11.2015 по 31.10.2017. Зобов`язано Головне управління Національної поліції у Львівській області нарахувати та виплатити ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення за період з 07.11.2015 по 31.10.2017. Визнано протиправною бездіяльність Головного управління Національної поліції у Львівській області щодо не виплати ОСОБА_1 суми доплати до грошового забезпечення за період з 01.02.2021 по 30.07.2023 пропорційно відпрацьованому часу під час виконання службових обов`язків в умовах безпосереднього контакту з населенням, у відповідності до постанови КМУ від 29.04.2020 №

375. Зобов`язано Головне управління Національної поліції у Львівській області нарахувати та виплатити ОСОБА_1 суми доплати до грошового забезпечення за період з 01.02.2021 по 30.07.2023 пропорційно відпрацьованому часу під час виконання службових обов`язків в умовах безпосереднього контакту з населенням, у відповідності до постанови КМУ від 29.04.2020 №

375. Визнано протиправною бездіяльність Головного управління Національної поліції у Львівській області щодо не виплати ОСОБА_1 компенсації за невикористані дні щорічної та додаткової відпустки за 2021-2022 рік та за невикористані дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за 2022-2023 роки. Зобов`язано Головне управління Національної поліції у Львівській області нарахувати та виплатити ОСОБА_1 компенсацію за невикористані дні щорічної та додаткової відпустки за 2021-2022 рік та за невикористані дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за 2022-2023 роки, з урахуванням раніше виплачених сум. Стягнуто за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Національної поліції у Львівській області на користь ОСОБА_1 судові витрати у вигляді витрат на професійну правничу допомогу в розмірі 2000 (дві тисячі) грн. В задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Не погоджуючись з рішенням суду, представник позивача адвокат Довгань Володимир Ігорович та відповідач оскаржили його в апеляційному порядку. Вважають, що оскаржуване рішення ухвалене з неповним з`ясуванням обставин, що мають значення для справи, з порушенням норм матеріального та процесуального права. Представник позивача просить змінити оскаржуване рішення в частині відмови в задоволенні позовних вимог про стягнення з відповідача компенсації за 14 днів невикористаної додаткової відпустки як учаснику бойових дій за 2021 рік, в частині відмови у стягненні з відповідача середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні та в частині розподілу судових витрат. Просить позовні вимоги в цій частині задовольнити у повному обсязі та стягнути на користь позивача понесені на професійну правничу допомогу судові витрати у розмірі 15000,00 грн. Відповідач просить скасувати рішення суду в частині задоволених позовних вимог та ухвалити нове про відмову задоволенні позовних вимог у цій частині. Відповідач правом подання письмового відзиву на апеляційну скаргу не скористався, що в силу вимог ч.4 ст.304 КАС України не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції. Переглянувши справу за наявними у ній доказами, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційних скарг та відзиву представника позивача, суд апеляційної інстанції приходить до висновку, що в задоволенні апеляційних скарг слід відмовити. Так, судом першої інстанції достовірно встановлено, матеріалами справи підтверджено, що ОСОБА_1 , проходив службу в Головному управлінні Національної поліції у Львівській області. Наказом начальника Головного управління Національної поліції у Львівській області від 04.10.2023 №440 о/с «Про особовий склад» майора поліції ОСОБА_1 звільнено зі служби в поліції відповідно до пункту 2 частини першої статті 77 Закону України «Про Національну поліцію» за станом здоров`я (через хворобу). Представник позивача звертався до відповідача із адвокатськими запитами від 14.11.2023, від 07.12.2023 та від 18.12.2023, у яких просив повідомити зокрема, про нараховану і виплачену індексацію грошового забезпечення за період з 07.11.2015 по 31.10.2017 та про нараховану і виплачену доплату до грошового забезпечення поліцейським, які забезпечують життєдіяльність населення на період дії карантину, установленого Кабінету Міністрів України з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, за період з 01.02.2021 до закінчення карантину. Листом від 11.12.2023 №Д-117/Аз/17/01.2023 відповідач повідомив запитувача інформації, що у період з 07.11.2015 по 31.10.2017 поліцейським не нараховувалась та не виплачувалась індексація грошового забезпечення у зв`язку із відсутністю слова «поліцейських» у постанові Кабінету Міністрів України «Про затвердження порядку проведення індексації грошових доходів населення» №1078 від 17.07.2003. Зазначив, що виплата індексації грошового забезпечення розпочалась з 01.11.2017 на підставі постанови Кабінету Міністрів України від 18.10.2017 №782, якою внесено зміни до п.2 Порядку №1078. Доплата до грошового забезпечення на період дії карантину за період з 01.01.2021 не нараховувалась, тому що до УФЗБО не надходила інформація (відомості) щодо здійснення поточного контролю за перебуванням особи в місці самоізоляції, здійснення поточного контролю на вулицях, у парках, інших громадських місцях, контролю за дотриманням умов самоізоляції особами з підтвердженим випадком COVID-19 та контактними особами, які перебувають на самоізоляції, відповідно до вимог постанови Кабінету Міністрів України від 09 грудня 2020 року №1236. Позивач, вважаючи таку бездіяльність відповідача протиправною, звернувся до суду за захистом свого порушеного права. Надаючи юридичну оцінку спірним правовідносинам, що виникли між сторонами у справі, в межах доводів та вимог апеляційних скарг, враховуючи межі перегляду, передбачені ст. 308 КАС України, суд апеляційної інстанції вважає, що суд першої інстанції правильно застосував норми матеріального та процесуального права, з огляду на таке. Враховуючи вимоги частини 2 статті 19 Конституції України та частини 2 статті 2 КАС України, законодавцем визначено критерії для оцінювання рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень, які одночасно є принципами адміністративної процедури, що вироблені у практиці європейських країн. Наведена норма означає, що суб`єкт владних повноважень зобов`язаний діяти лише на виконання закону, за умов і обставин, визначених ним, вчиняти дії, не виходячи за межі прав та обов`язків, дотримуватися встановленої законом процедури, обирати лише встановлені законодавством України способи правомірної поведінки під час реалізації своїх владних повноважень. Задовольняючи частково позовні вимоги, суд першої інстанції, враховуючи висновки Верховного Суду, викладені у постановах від 16.07.2020 у справі № 2140/1763/18 та від 21.01.2021 у справі №160/35/20, виходив з того, що оскільки індексація грошового забезпечення прямо передбачена положеннями Закону України "Про Національну поліцію" та Закону України "Про індексацію грошових доходів населення", тому, в силу положень ч. 2 ст. 8 Закону України "Про індексацію грошових доходів населення" за наявності підстав, визначених цим Законом, право населення на реалізацію зазначених гарантій не залежить від прийняття рішень відповідними органами. Враховуючи, що нормами ч.5 ст.94 Закону України «Про Національну поліцію» на момент виникнення спірних правовідносин встановлено, що грошове забезпечення поліцейських підлягає індексації, суд перщої інстанції виснував про допущення відповідачем протиправної бездіяльності щодо нездійснення нарахування та виплати позивачу індексації грошового забезпечення за період з листопада 2015 року по жовтень 2017 року включно. В обґрунтування апеляційної скарги, що стосується цієї частини позовних вимог, відповідач покликається на те, що спірні правовідносини регулюються Законом України №580-VIII від 02.07.2015р. «Про Національну поліцію», наказом МВС України № 260 від 06.04.2016, яким затверджено Порядок та умови виплати грошового забезпечення поліцейським Національної поліції та курсантам вищих навчальних закладів МВС із специфічними умовами навчання, постановою КМ України № 782 від 18.10.2017 «Про внесення зміни до пункту 2 Порядку проведення індексації грошових доходів населення». Згідно доводів скаржника (відповідача), згаданими актами не передбачено та не врегульовано питання виплати індексації поліцейським у спірних правовідносинах. Відповідний Порядок проведення індексації грошових доходів населення затверджений постановою КМ України № 1078 від 17.07.2003. Разом з тим, редакціях цього Порядку, чинних на час виникнення спірних правовідносин, не було передбачено проведення індексації грошового забезпечення поліцейських. Однак, положеннями постанови КМ України № 782 від 18.10.2017 до п.2 зазначеного Порядку були внесені зміни про те, що проведення індексації доходів населення здійснюється також і поліцейським. Відтак, зважаючи на відсутність встановлених законодавством підстав для способу нарахування та виплати ОСОБА_1 індексації грошового забезпечення за період з листопада 2015 року по жовтень 2017 року, відповідач вважає, що позовні вимоги щодо проведення та виплати індексації грошового забезпечення за означений період задоволенню не підлягають. Колегія суддів суду апеляційної інстанції вважає, що суд першої інстанції прийшов до правильних та обґрунтованих висновків про наявність підстав для задоволення позову із визначеним способом захисту позивача, з огляду на наступне. Правові засади організації та діяльності Національної поліції України, статус поліцейських, а також порядок проходження служби в Національній поліції України визначає Закон України «Про Національну поліцію». Згідно із п.4 ч.10 ст.62 цього Закону поліцейський своєчасно і в повному обсязі отримує грошове забезпечення та інші компенсаційні виплати відповідно до закону та інших нормативно-правових актів України. Відповідно до ч.ч.1, 2 ст.94 вказаного Закону поліцейські отримують грошове забезпечення, розмір якого визначається залежно від посади, спеціального звання, строку служби в поліції, інтенсивності та умов служби, кваліфікації, наявності наукового ступеня або вченого звання. Порядок виплати грошового забезпечення визначає Міністр внутрішніх справ України. Згідно п.3 Порядку виплати грошового забезпечення поліцейським Національної поліції та курсантам вищих навчальних закладів МВС із специфічними умовами навчання, затв. наказом МВС України № 260 від 06.04.2016, грошове забезпечення поліцейських визначається залежно від посади, спеціального звання, стажу служби в поліції, інтенсивності та умов служби, кваліфікації, наукового ступеня або вченого звання. До складу грошового забезпечення входять: 1) посадовий оклад; 2) оклад за спеціальним званням; 3) щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, які мають постійний характер); 4) премії; 5) одноразові додаткові види грошового забезпечення. Відповідно до ч.5 ст.94 Закону України «Про Національну поліцію» грошове забезпечення поліцейських індексується відповідно до закону. Правові, економічні та організаційні основи підтримання купівельної спроможності населення України в умовах зростання цін з метою дотримання встановлених Конституцією України гарантій щодо забезпечення достатнього життєвого рівня населення України визначені Законом України № 1282-ХІІ від 03.07.1991 «Про індексацію грошових доходів населення». Відповідно до ст.1 цього Закону індексація грошових доходів населення - це встановлений законами та іншими нормативно-правовими актами України механізм підвищення грошових доходів населення, що дає можливість частково або повністю відшкодовувати подорожчання споживчих товарів і послуг. Індексації підлягають грошові доходи громадян, одержані ними в гривнях на території України і які не мають разового характеру, зокрема, оплата праці (грошове забезпечення). Індексації підлягають грошові доходи населення у межах прожиткового мінімуму, встановленого для відповідних соціальних і демографічних груп населення (ст.2 вказаного Закону). Згідно з ст.5 зазначеного Закону підприємства, установи та організації підвищують розміри оплати праці у зв`язку з індексацією за рахунок власних коштів. Підприємства, установи та організації, що фінансуються чи дотуються з Державного бюджету України, підвищують розміри оплати праці (грошового забезпечення) у зв`язку з індексацією за рахунок власних коштів і коштів Державного бюджету України. Проведення індексації грошових доходів населення здійснюється у межах фінансових ресурсів бюджетів усіх рівнів, бюджету Пенсійного фонду України та бюджетів інших фондів загальнообов`язкового державного соціального страхування на відповідний рік. Відповідно до п.1-1 Порядку проведення індексації грошових доходів населення, затв. постановою КМ України № 1078 від 17.07.2003, підвищення грошових доходів громадян у зв`язку з індексацією здійснюється з першого числа місяця, що настає за місяцем, в якому офіційно опубліковано індекс споживчих цін. Індексація грошових доходів населення проводиться у разі, коли величина індексу споживчих цін перевищила поріг індексації, який встановлюється в розмірі 103 відсотка. Індекс споживчих цін обчислюється Держстатом і не пізніше 10 числа місяця, що настає за звітним, публікується в офіційних періодичних виданнях. Обчислення індексу споживчих цін для проведення індексації грошових доходів населення провадиться наростаючим підсумком починаючи з березня 2003 р. - місяця опублікування Закону України від 6 лютого 2003 року № 491-IV «Про внесення змін до Закону України «Про індексацію грошових доходів населення». Для проведення подальшої індексації грошових доходів населення обчислення індексу споживчих цін починається за місяцем, у якому індекс споживчих цін перевищив поріг індексації, зазначений в абзаці другому цього пункту. У разі несвоєчасної виплати сум індексації грошових доходів громадян проводиться їх компенсація відповідно до законодавства (абз.8 п.4 наведеного Порядку). Згідно з п.6 цього Порядку виплата сум індексації грошових доходів здійснюється за рахунок джерел, з яких провадяться відповідні грошові виплати населенню, а саме: підприємства, установи та організації, що фінансуються чи дотуються з державного бюджету, підвищують розміри оплати праці (грошового забезпечення) у зв`язку з індексацією за рахунок власних коштів і коштів державного бюджету. В рішенні Конституційного Суду України від 15.10.2013 у справі № 9-рп/2013 за конституційним зверненням щодо офіційного тлумачення положення ч.2 ст.233 КЗпП України зазначено, що індексація заробітної плати як складова належної працівникові заробітної плати спрямована на забезпечення реальної заробітної плати з метою підтримання достатнього життєвого рівня громадян та купівельної спроможності заробітної плати у зв`язку з інфляційними процесами та зростанням споживчих цін на товари та послуги. На підставі аналізу наведених положень законодавства колегія суддів дійшла висновку про те, що індексація грошового забезпечення як складова грошового забезпечення поліцейських є однією з основних державних гарантій щодо оплати їх праці, тому підлягає обов`язковому нарахуванню і виплаті. Відповідно до ст.1 Протоколу № 1 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. У справі «Кечко проти України» Європейський суд з прав людини встановив, що мало місце порушення ст.1 Протоколу № 1 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а також зауважив, що в межах свободи дій держави визначати, які надбавки виплачувати своїм робітникам з державного бюджету. Держава може вводити, призупиняти чи припинити виплату таких надбавок, вносячи відповідні зміни в законодавство. Однак якщо чинне законодавство передбачає виплату певних надбавок, і дотримано всі вимоги, необхідні для цього, органи державної влади не можуть свідомо відмовляти у цих виплатах доки відповідні положення є чинними (п.23 рішення від 08.11.2005р., заява № 63134/00). Так, реалізація особою права, яке пов`язане з отриманням коштів і базується на спеціальних і чинних, на час виникнення спірних правовідносин, нормативно-правових актах національного законодавства, не залежить від бюджетних асигнувань, відсутність яких не може бути підставою для порушення прав громадян. У зв`язку з цим, Європейський суд з прав людини не прийняв аргумент Уряду України щодо бюджетних асигнувань, оскільки органи державної влади не можуть посилатися на відсутність коштів як на причину невиконання своїх зобов`язань. Приписами п.2 Порядку проведення індексації грошових доходів населення, затв. постановою КМ України № 1078 від 17.07.2003 (у редакції, на момент виникнення спірних правовідносин), передбачено, що індексації підлягають грошові доходи громадян, одержані в гривнях на території України, які не мають разового характеру, зокрема, грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу, посадових осіб митної служби. До вказаної постанови зміни внесені постановою КМ України № 782 від 18.10.2017, якою доповнено абзац п`ятий після слова «військовослужбовців» словом «поліцейських». Отже, що індексація є відповідною соціальною гарантією, оскільки це є виплата, що спрямована на забезпечення достатнього життєвого рівня громадян та купівельної спроможності заробітної плати. Оскільки приписами ч.5 ст.94 Закону України «Про Національну поліцію» на момент виникнення спірних правовідносин було чітко визначено, що грошове забезпечення поліцейських підлягає індексації, тому суд першої інстанції дійшов правильного висновку про допущення відповідачем протиправної бездіяльності щодо нездійснення нарахування та виплати позивачу індексації грошового забезпечення за період з листопада 2015 року по жовтень 2017 року включно. Окрім цього, відносини публічної служби є предметом конституційного та адміністративного права. Підстави виникнення, проходження і припинення служби визначені не трудовим, а спеціальним законодавством, за приписами якого повинні розглядатися спори з участю публічних службовців. У разі відсутності відповідних положень у конституційному або адміністративному законодавстві суд може додатково застосувати трудове законодавство, якщо така можливість передбачена у спеціальному законі. У разі, коли така можливість застосування трудового права у спеціальному законі не передбачена, то за правилами ч.6 ст.7 КАС України суд застосовує закон, який регулює подібні правовідносини (аналогія закону), а за відсутності такого закону виходить із конституційних принципів і загальних засад права (аналогія права), навівши у рішенні відповідні доводи. Оскільки нормами спеціальних законів, які стосуються проходження публічної служби, не врегульовані питання нарахування та виплати індексації грошового забезпечення, суд згідно з положеннями ч.6 ст.7 КАС України вправі застосувати до спірних правовідносин положення загального законодавства. Таким чином покликання відповідача на те, що індексація грошового забезпечення позивача повинна здійснюватися лише із набранням чинності постановою КМ України №782 від 18.10.2017 суд апеляційної інстанції вважає необгрунтованим, оскільки така індексація передбачена положеннями Законів України «Про Національну поліцію» та «Про індексацію грошових доходів населення». Згідно усталеної судової практики як протиправну бездіяльність суб`єкта владних повноважень слід розуміти зовнішню форму поведінки (діяння) цього органу, яка полягає (проявляється) у неприйнятті рішення чи у нездійсненні юридично значимих й обов`язкових дій на користь заінтересованих осіб, які на підставі закону та/або іншого нормативно-правового регулювання віднесені до компетенції суб`єкта владних повноважень, були об`єктивно необхідними і реально можливими для реалізації, але фактично не були здійснені. Для визнання бездіяльності протиправною недостатньо одного лише факту неналежного та/або несвоєчасного виконання обов`язкових дій. Важливими є також конкретні причини, умови та обставини, через які дії, що підлягали обов`язковому виконанню відповідно до закону, фактично не були виконані чи були виконані з порушенням строків. Значення мають юридичний зміст, значимість, тривалість та межі бездіяльності, фактичні підстави її припинення, а також шкідливість бездіяльності для прав та інтересів заінтересованої особи. Судом встановлено та не заперечується сторонами, що у період з листопада 2015 року по жовтень 2017 року позивачу індексація грошового забезпечення не виплачувалась. Відповідач мотивує вказану бездіяльність тим, що зміни до Порядку №1078, які зобов`язують здіснювати індексацію грошового забезпечення поліцейських, були внесені лише 18.10.2017 постановою Кабінету Міністрів України №782. Слід зазначити, що виплата індексації грошового забезпечення здійснюється за місцем перебування поліцейського на грошовому забезпеченні і обмежене фінансування жодним чином не впливає на право позивача отримати індексацію грошового забезпечення, що є предметом спору в цій справі. Також колегія суддів суду апеляційної інстанції звертає увагу, що звільнення особи зі служби в органах поліції жодним чином не позбавляє її права на отримання виплат, на які вона має право, проте не отримувала їх під час проходження служби за незалежних від неї обставин. Згідно з Порядком проведення індексації грошових доходів населення, затв. постановою КМ України № 1078 від 17.07.2003, індексація грошових доходів населення проводиться у разі, коли величина індексу споживчих цін перевищила поріг індексації, який встановлюється в розмірі 101 відсотка (у 2016 році -103 відсотка, у 2017 році -103 відсотка, у 2018 році -103 відсотка). Відповідно до п.2 зазначеного Порядку індексації підлягають грошові доходи громадян, одержані в гривнях на території України, які не мають разового характеру, зокрема, грошове забезпечення військовослужбовців, поліцейських, осіб рядового і начальницького складу, посадових осіб митної служби. Згідно з п.4 вказаного Порядку індексації підлягають грошові доходи населення у межах прожиткового мінімуму, встановленого для відповідних соціальних і демографічних груп населення. Оплата праці, у тому числі працюючим пенсіонерам, грошове забезпечення, розмір аліментів, визначений судом у твердій грошовій сумі, допомога по безробіттю, що надається залежно від страхового стажу у відсотках середньої заробітної плати, стипендії індексуються у межах прожиткового мінімуму, встановленого для працездатних осіб. Сума індексації грошових доходів громадян визначається як результат множення грошового доходу, що підлягає індексації, на величину приросту індексу споживчих цін, поділений на 100 відсотків. За змістом п.5 цього Порядку у разі підвищення тарифних ставок (окладів), стипендій, виплат, що здійснюються відповідно до законодавства про загальнообов`язкове державне соціальне страхування, визначених у пункті 2 цього Порядку, значення індексу споживчих цін у місяці, в якому відбувається підвищення, приймається за 1 або 100 відсотків. Обчислення індексу споживчих цін для проведення подальшої індексації здійснюється з місяця, наступного за місяцем підвищення зазначених грошових доходів населення. Сума індексації у місяці підвищення грошових доходів, зазначених у абзаці першому цього пункту, не нараховується, якщо розмір підвищення грошового доходу перевищує суму індексації, що склалася у місяці підвищення доходу. Якщо розмір підвищення грошового доходу не перевищує суму індексації, що склалась у місяці підвищення доходу, сума індексації у цьому місяці визначається з урахуванням розміру підвищення доходу і розраховується як різниця між сумою індексації і розміром підвищення доходу. Оцінюючи в сукупності обставини справи та враховуючи вищенаведені положення законодавства, суд апеляційної інстанції приходить до висновку про наявність правових підстав для зобов`язання відповідача нарахувати та виплатити позивачу індексацію грошового забезпечення з урахуванням Порядку проведення індексації грошових доходів населення, затв. постановою КМ України № 1078 від 17.07.2003 за період з листопада 2015 року по жовтень 2017 року включно. Щодо наявності підстав для задоволення вимог позивача в частині, що стосуються виплати доплати до грошового забезпечення поліцейським, які забезпечують життєдіяльність населення на період дії карантину, за період з 01.02.2021 по 30.07.2023 суд апеляційної інстанції зазначає таке. Згідно з частиною 1 та 2 статті 94 Закону № 580-VIII поліцейські отримують грошове забезпечення, розмір якого визначається залежно від посади, спеціального звання, строку служби в поліції, інтенсивності та умов служби, кваліфікації, наявності наукового ступеня або вченого звання. Порядок виплати грошового забезпечення визначає Міністр внутрішніх справ України. Відповідно до пункту 1 постанови Кабінету Міністрів України "Про грошове забезпечення поліцейських Національної поліції" № 988 від 11 листопада 2015 року (Постанова №988) грошове забезпечення поліцейських складається з посадового окладу, окладу за спеціальним званням, щомісячних додаткових видів грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, які мають постійний характер), премії та одноразових додаткових видів грошового забезпечення. Постановою Кабінету Міністрів України «Деякі питання оплати праці (грошового забезпечення) окремих категорій працівників, військовослужбовців Національної гвардії та Державної прикордонної служби, посадових осіб Державної митної служби, осіб рядового та начальницького складу органів і підрозділів цивільного захисту, поліцейських, які забезпечують життєдіяльність населення, на період дії карантину, установленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, та протягом 30 днів з дня його відміни» від 29 квітня 2020 року № 375 (далі Постанова №375) встановлено, що на період карантину, установленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, та протягом 30 днів з дня його відміни окремим категоріям працівників, військовослужбовців Національної гвардії та Державної прикордонної служби, посадових осіб Державної митної служби, осіб рядового та начальницького складу органів і підрозділів цивільного захисту, поліцейських, які забезпечують життєдіяльність населення (забезпечення продовольчими та непродовольчими товарами, послугами зв`язку, транспорту, адміністративними, соціальними послугами, а також захист прав дітей та забезпечення правопорядку і безпеки громадян) (працівники) та внаслідок виконання своїх обов`язків мають безпосередній контакт з населенням, встановлюється додаткова доплата до заробітної плати (грошового забезпечення) пропорційно відпрацьованому часу в зазначених умовах. Встановлення доплати, визначеної пунктом 1 цієї постанови, працівникам підприємств, установ та організацій, органів державної влади, які фінансуються з державного та місцевих бюджетів, здійснюється у граничному розмірі до 50 відсотків заробітної плати (грошового забезпечення). Відповідно до пункту 5 Постанова №375 доплати, визначені пунктами 2 і 3 цієї постанови, здійснюються за рахунок та в межах видатків державного та місцевих бюджетів, передбачених за відповідними бюджетними програмами головних розпорядників бюджетних коштів. Відповідно до пункту 4 Постанови №375 перелік посад (професій) працівників, яким встановлюються такі доплати, визначається відповідним центральним органом виконавчої влади у сфері, у якій він реалізує державну політику. Персональний перелік працівників, яким встановлюється доплата, визначається керівником (керівником державної служби) відповідного підприємства, установи та організації, органу державної влади. Отже, підставою для отримання доплати за Постановою № 375 є сукупність таких умов: 1) особа є, зокрема, поліцейським; 2) забезпечує життєдіяльність населення. Забезпечення життєдіяльності населення - комплекс організаційних, економічних, соціальних та інших заходів, спрямованих на створення і підтримання нормальних умов життя, здоров`я, працездатності людей, які здійснюються з метою планування і підготовки до нормованого (у разі необхідності) забезпечення населення продовольчими та непродовольчими товарами, медичним обслуговуванням, послугами зв`язку, транспорту, комунальними та побутовими послугами в особливий період. У загальному розумінні під громадським порядком розуміють урегульовану правовими та іншими соціальними нормами певну частину суспільних відносин, які складають режим життєдіяльності у відповідних сферах, забезпечують недоторканність життя, здоров`я та гідності громадян, власності та умов, що склалися для нормальної діяльності установ, підприємств, організацій, посадових осіб і громадян. Громадський порядок у вузькому розумінні визначається як морально-правовий стан суспільства, при якому компетентні органи виконавчої влади шляхом поліцейського нагляду забезпечують безпеку і правомірну поведінку громадян в громадських місцях, вільне використання ними своїх прав і свобод, а також упорядження громадських місць, яке сприяє трудовій діяльності та відпочинку громадян. Постановою Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 року №211 «Про запобігання поширенню на території України коронавірусу COVID-19» установлено з 12 березня до 03 квітня 2020 року на усій території України карантин. Надалі постановами Кабінету Міністрів України від 25 березня 2020 року №239 «Про внесення змін до деяких актів Кабінету Міністрів України», від 22 квітня 2020 року № 291 «Про внесення змін до деяких актів Кабінету Міністрів України», від 04 травня 2020 року №343 «Про внесення змін до деяких актів Кабінету Міністрів України», від 20 травня 2020 року №392 «Про встановлення карантину з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, та етапів послаблення протиепідемічних заходів», від 17 червня 2020 року №500 «Про внесення змін до деяких актів Кабінету Міністрів України», від 22 липня 2020 року №641 «Про встановлення карантину та запровадження посилених протиепідемічних заходів на території із значним поширенням гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2», від 26 серпня 2020 року №760 «Про внесення змін до деяких актів Кабінету Міністрів України», від 13 жовтня 2020 року № 956 «Про внесення змін до деяких актів Кабінету Міністрів України», від 09 грудня 2020 року №1236 «Про встановлення карантину та запровадження обмежувальних протиепідемічних заходів з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» (зі змінами) період дії карантину продовжувався. Відповідно до статті 28 Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» у складі Державного бюджету України створено фонд боротьби з гострою респіраторною хворобою СОVID-19, спричиненою коронавірусом SARS-СоV-2, та її наслідками на період дії карантину, установленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню на території України зазначеної хвороби, та протягом 30 днів з дня відміни цього карантину. Кошти зазначеного фонду спрямовуються на: додаткові доплати до заробітної плати медичним та іншим працівникам, які безпосередньо зайняті на роботах з ліквідації гострої респіраторної хвороби СОVID-19 спричиненої коронавірусом SARS-СоV-2, а також доплати до заробітної плати окремим категоріям працівників, які забезпечують життєдіяльність населення, на період здійснення заходів, спрямованих на запобігання виникненню і поширенню, локалізацію та ліквідацію спалахів, епідемій та пандемій гострої респіраторної хвороби СОVID-19. спричиненої коронавірусом SARS-СоV-2, визначений у рішенні Кабінету Міністрів України про встановлення карантину, до завершення здійснення зазначених заходів. Постановою Кабінету Міністрів України від 10 червня 2020 року №485 «Про виділення коштів для здійснення доплати військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу, поліцейським, які забезпечують життєдіяльність населення, медичним та іншим працівникам, які безпосередньо зайняті на роботах з ліквідації захворювання на гостру респіраторну хворобу COVID-19, спричинену коронавірусом SARS-CoV-2, у відомчих закладах охорони здоров`я» затверджено Порядок використання коштів, виділених для здійснення доплати військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу, поліцейським, які забезпечують життєдіяльність населення, медичним та іншим працівникам, які безпосередньо зайняті на роботах з ліквідації захворювання на гостру респіраторну хворобу COVID-19, спричинену коронавірусом SARS-CoV-2, у відомчих закладах охорони здоров`я (далі - Порядок №485). Порядок №485 визначає механізм використання коштів державного бюджету, зокрема, за програмою «Здійснення доплати військовослужбовцям Національної гвардії, які забезпечують життєдіяльність населення на період дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, за рахунок коштів, виділених з фонду боротьби з гострою респіраторною хворобою COVID-19, спричиненою коронавірусом SARS-CoV-2, та її наслідками». Відповідно до пункту 2 Порядку №485 головним розпорядником бюджетних коштів є МВС. Відповідальними виконавцями бюджетних програм є МВС, Національна гвардія, Адміністрація Держприкордонслужби, ДСНС та Національна поліція (органи системи МВС). Згідно з пунктом 3 Порядку №485 бюджетні кошти спрямовуються органами системи МВС на безповоротній основі для здійснення доплати до грошового забезпечення військовослужбовцям Національної гвардії та Адміністрації Держприкордонслужби, особам рядового і начальницького складу органів і підрозділів цивільного захисту, поліцейським, які забезпечують життєдіяльність населення на період дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, доплати до заробітної плати медичним та іншим працівникам, які безпосередньо зайняті на роботах з ліквідації захворювання на гостру респіраторну хворобу COVID-19, спричинену коронавірусом SARS-CoV-2, у відомчих закладах охорони здоров`я, відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 29 квітня 2020 р. № 375 «Деякі питання оплати праці (грошового забезпечення) окремих категорій працівників, військовослужбовців Національної гвардії та Державної прикордонної служби, осіб рядового та начальницького складу органів і підрозділів цивільного захисту, поліцейських, які забезпечують життєдіяльність населення, на період дії карантину, установленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, та протягом 30 днів з дня його відміни». Для здійснення вказаних видатків головним розпорядником коштів Міністерством внутрішніх справ України передбачено бюджетну програму по КПКВК 1007060 «Здійснення доплати поліцейським, які забезпечують життєдіяльність населення на період дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, за рахунок коштів, виділених з фонду боротьби з гострою респіраторною хворобою COVID-19, спричиненою коронавірусом SARS-CoV-2, та її наслідками». На виконання пункту 4 Постанови № 375 Міністерством внутрішніх справ видано наказ від 03 червня 2020 року № 431 «Про окремі питання організації оплати праці на період дії карантину», яким визначено керівникам, зокрема, Національної поліції України забезпечити встановлення на період дії карантину, установленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, та протягом 30 днів з дня його відміни окремим категоріям поліцейських, які забезпечують життєдіяльність населення (забезпечення продовольчими та непродовольчими товарами, послугами зв`язку, транспорту, адміністративними, соціальними послугами, а також захист прав дітей та забезпечення правопорядку і безпеки громадян) та внаслідок виконання своїх обов`язків мають безпосередній контакт з населенням, додаткової доплати у граничному розмірі до 50 відсотків заробітної плати (грошового забезпечення) пропорційно відпрацьованому часу в зазначених умовах (пункт 1); виплату додаткової доплати здійснювати поліцейським, які перебувають відповідно на штатних посадах в органах (підрозділах) Національної поліції України (пункт 2); нарахування додаткової доплати здійснювати у відсотковому співвідношенні до заробітної плати (грошового забезпечення) з розрахунку всіх складових, у тому числі премії, за винятком виплат, що носять одноразовий та компенсаційний характер (пункт 3); персональний перелік осіб, яким установлюється додаткова доплата, визначається керівником відповідного органу, закладу, зазначених у пункті 1 цього наказу (пункт 4). Отже, вказана доплата здійснюється не всім поліцейським, а лише окремим категоріям поліцейських, які внаслідок безпосереднього виконання своїх обов`язків забезпечують життєдіяльність населення у зв`язку з чим мають з населенням безпосередній контакт. Відповідач обґрунтовує невиплату позивачу доплати до грошового забезпечення на період дії карантину за період з 01.01.2021 тим, що до УФЗБО не надходила інформація (відомості) щодо здійснення поточного контролю за перебуванням особи в місці самоізоляції, здійснення поточного контролю на вулицях, у парках, інших громадських місцях, контролю за дотриманням умов самоізоляції особами з підтвердженим випадком COVID-19 та контактними особами, які перебувають на самоізоляції. Оглядаючи матеріали справи, колегія суддів суду апеляційної інстанції зазначає, що посада, яку займає позивач, відповідає встановленим постановою Кабінету Міністрів України № 375 критеріям поліцейських, які забезпечують життєдіяльність населення та внаслідок виконання своїх обов`язків мають безпосередній контакт з населенням. Судом першої інстанції слушно зазначено, що реалізація особою права, що пов`язане з отриманням бюджетних коштів, яке базується на спеціальних, чинних на час виникнення спірних правовідносин, нормативно-правових актах національного законодавства, не може бути поставлена у залежність від бюджетних асигнувань. Вказана правова позиція викладена в рішеннях Верховного Суду від 18.12.2018 по справі № 820/4619/16 та від 14.03.2019 по справі № 820/660/17. Таким чином, апеляційний суд вважає правильним висновок суду першої інстанції про визначення відповідачу зобов`язання здійснити у відповідності до положень постанови Кабінету Міністрів України від 29.04.2020 №375 нарахування та виплату позивачу додаткової доплати до грошового забезпечення за період з 01.02.2021 по 30.07.2023 пропорційно відпрацьованому часу під час виконання службових обов`язків в умовах безпосереднього контакту з населенням. Щодо вимоги позивача про компенсацію за невикористані дні основної та додаткової відпустки (за стаж в поліції) за 2021-2022 р.р. та грошової компенсації за невикористані дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій за 2021-2023 р.р. слід зазначити таке. Відповідно до статті 16-2 Закону України «Про відпустки» учасники бойових дій, постраждалим учасникам Революції Гідності, особам з інвалідністю внаслідок війни, статус яких визначений Законом України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту", особам, реабілітованим відповідно до Закону України "Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років", із числа тих, яких було піддано репресіям у формі (формах) позбавлення волі (ув`язнення) або обмеження волі чи примусового безпідставного поміщення здорової людини до психіатричного закладу за рішенням позасудового або іншого репресивного органу, надається додаткова відпустка із збереженням заробітної плати тривалістю 14 календарних днів на рік. Доводи відповідача у апеляційній скарзі про те, що стосовно осіб, які користуються соціальними гарантіями, передбаченими для поліцейських, законодавство передбачає можливість виплати компенсації за невикористану відпустку виключно у році звільнення суд апеляційної інстанції вважає безпідставними та необґрунтованими. Щодо покликань відповідача в апеляційній скарзі на висновки Верховного Суду, викладені у постанові від 31 березня 2020 року у справі №808/2122/18 суд апеляційної інстанції відмічає, що Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду вже розглядав справи з подібними правовідносинами, зокрема №826/8185/18, №818/1276/17. Предметом спору у цих справах були дії відповідачів щодо невиплати позивачам (поліцейським) грошової компенсації за невикористану відпустку за попередні роки, що передують року звільнення. Проте під час їхнього розгляду суди дійшли різних правових висновків. Так, у постанові від 23.10.2019 в справі №826/8185/18 (провадження №К/9901/19707/19) Верховний Суд виходив з того, що питання компенсації невикористаної частини відпустки поліцейському за минулі роки не врегульоване положеннями Закону №580-VIII і Порядку №260, а тому при вирішенні цього питання підлягають застосуванню приписи КЗпП України та Закону №504/96-ВР. Проте у постанові від 06.02.2020 в справі №818/1276/17 (провадження №К/9901/48853/18) Верховний Суд зазначив, що питання виплати грошової компенсації за невикористану частину відпустки поліцейським, які звільняються, урегульовані нормами пункту 8 розділу ІІІ Порядку №260, які є спеціальними за своєю правовою природою та підлягають застосуванню до спірних правовідносин. На підставі пункту 8 розділу ІІІ Порядку №260 виплата грошової компенсації передбачена виключно за невикористану в році звільнення відпустку поліцейським, які звільняються з поліції. Позиція аналогічного змісту також наведена Верховний Судом у постановах від 07.08.2019 в справі №820/5122/17 (провадження №К/9901/16897/19), від 31.03.2020 в справі №808/2122/18 (провадження №К/9901/68185/18, №К/9901/68414/18), від 02.07.2020 в справі №825/1038/16 (провадження №К/9901/9235/18, №К/9901/9238/18). Слід зазначити, що Верховний Суд відступив від правового висновку, сформованого в судових рішеннях у справах №818/1276/17, №820/5122/17, №808/2122/18, №825/1038/16 і вважає правильним правовий висновок, який було викладено у постанові від 23.10.2019 в справі №826/8185/18 з таких підстав. Право працюючої особи на відпочинок у формі відпустки закріплено Конституцією України. Особу не може бути позбавлено такого права. Види відпусток, які можуть надаватися поліцейським, визначені у статті 92 Закону № 580-VIII. Її аналіз дозволяє зробити висновок, що поліцейським можуть бути надані такі відпустки: щорічні чергові оплачувані відпустки, додаткові відпустки у зв`язку з навчанням, творчі відпустки, соціальні відпустки, відпустки без збереження заробітної плати (грошового забезпечення) та інші види відпусток відповідно до законодавства про відпустки. Правило про надання відпустки до кінця календарного року не є виключним, про що свідчать положення частин восьмої, одинадцятої статті 93 Закону № 580-VIII, до яких: поліцейським, які захворіли під час чергової відпустки, після одужання відпустка продовжується на кількість невикористаних днів. Відкликання поліцейського з чергової відпустки, як правило, забороняється. У разі крайньої необхідності відкликання з чергової відпустки може бути дозволено керівнику територіального органу поліції. За бажанням поліцейського невикористана частина відпустки може бути приєднана до чергової відпустки на наступний рік. Аналіз наведених положень дозволяє суду дійти висновку, що законом не виключаються випадки, коли поліцейським відпустка не буде використана протягом календарного року. Не передбачено позбавлення поліцейського права на відпустку, яке він уже отримав в попередньому календарному році. Водночас надано право працівнику використати право на відпустку за попередній рік одночасно з черговою відпусткою наступного року. Таким чином, у наступному календарному році, в тому числі і за умови, що він є роком звільнення, поліцейський має гарантоване право на чергову відпустку за поточний календарний рік та на відпустки (основні і додаткові), що не були використані в попередніх роках, що виражається в праві на отримання грошової компенсації за весь час невикористаної оплачуваної відпустки, незалежно від часу набуття права на таку відпустку, оскільки відпустки за попередні роки також є невикористаними в році звільнення та не можуть бути залишені без розрахунку з поліцейським, адже це суперечить суті та гарантіям як трудового, так і спеціального законодавства в частині реалізації права на відпочинок. Рішенням Конституційного Суду України від 07 травня 2002 року № 8-рп/2002 в справі за конституційним поданням Президента України щодо офіційного тлумачення положень частин другої, третьої статті 124 Конституції України (справа щодо підвідомчості актів про призначення або звільнення посадових осіб) зазначено, що при розгляді та вирішенні конкретних справ, пов`язаних із спорами щодо проходження публічної служби, адміністративний суд, установивши відсутність у спеціальних нормативно-правових актах положень, якими врегульовано спірні правовідносини, може застосувати норми, у яких визначені основні трудові права працівників КЗпП України. З огляду на відсутність правового врегулювання цього питання положеннями Закону №580-VIII і Порядку № 260 питання компенсації невикористаної частини відпустки поліцейському за минулі роки, суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що при вирішенні вказаного спору підлягають застосуванню приписи КЗпП України і Закону №504/96-ВР. Так, відповідно до частини першої статті 24 Закону № 504/96-ВР і частини першої статті 83 КЗпП України у разі звільнення працівника йому виплачується грошова компенсація за всі невикористані ним дні щорічної відпустки, а також додаткової відпустки працівникам, які мають дітей або повнолітню дитину з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи. Отже, у випадку звільнення поліцейських з органів Національної поліції України їм виплачується компенсація за всі невикористані ними дні, як основної, так і додаткової відпустки. До такого ж висновку дійшов Верховний Суд у складі суддів судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду, ухвалюючи 19 січня 2021 року постанову в справі №160/10875/19. Судом першої інстанції достовірно відповідно до даних довідки Головного управління Національної поліції у Львівській області від 23 січня 2024 року №43 встановлено, позивач за час проходження служби в ГУНП у Львівській області за 2021-2023 роки не використав щорічні відпустки, а саме: за 2021 рік у кількості 30 календарних днів основної відпустки та 15 календарних днів додаткової відпустки; за 2022 рік у кількості 30 календарних днів основної відпустки, 15 календарних днів додаткової відпустки та 14 календарних днів додаткової відпустки, як учасник бойових дій; за 2023 рік у кількості 14 календарних днів додаткової відпустки, як учасник бойових дій. Водночас, згідно з наказом від 04.10.2023 №440 о/с, яким позивача було звільнено зі служби в поліції, під час звільнення йому було виплачено компенсацію за невикористану відпустку за фактично відпрацьований час у 2023 році, тривалістю 22 доби основної відпустки та 11 діб додаткової відпустки. За вказаних умов суд приходить до висновку, що належним способом відновлення порушеного права позивача є визначення відповідачу зобов`язання виплатити позивачу компенсацію за невикористані дні щорічної та додаткової відпустки за 2021-2022 рік та за невикористані дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за 2022-2023 роки, оскільки невиплата такої компенсації є протиправною бездіяльністю. При цьому, в задоволенні іншої частини заявлених вимог судом першої інстанції правильно відмовлено у зв`язку з помилковим зазначенням позивачем років, за які підлягає стягненню компенсація за невикористані дні відпусток. Щодо позовних вимог ОСОБА_1 про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, суд апеляційної інстанції зазначає таке. Відповідно до ст.117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Крім того, у постанові від 15.09.2015р. по справі № 21-1765а15 Верховний Суд України прийшов до висновку, що передбачений ч.1 ст.117 КЗпП України обов`язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені ст.116 КЗпП, при цьому визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку. Таким чином, непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої ст.117 КЗпП України, тобто, виплати працівникові середнього заробітку за весь час затримки розрахунку по день фактичного розрахунку. Разом з цим, Конституційний Суд України в Рішенні № 4-рп/2012 від 22.02.2012 щодо офіційного тлумачення положень ст.233 КЗпП України у взаємозв`язку з положеннями ст.ст.117, 237 КЗпП України роз`яснив, що згідно зі ст.47 КЗпП України роботодавець зобов`язаний виплатити працівникові при звільненні всі суми, що належать йому від підприємства, установи, організації, у строки, зазначені в ст.116 цього Кодексу, а саме в день звільнення або не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про проведення розрахунку. Непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої ст.117 КЗпП України, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку. З вказаного слідує, що передбачений ч.1 ст.117 КЗпП України обов`язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в ст.116 КЗпП України, при цьому визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку. Отже, непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої ст.117 КЗпП України, тобто, виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Відтак, підсумовуючи наведене, середнє грошове забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні позивача не входить до складу його грошового забезпечення, а є санкцією, мірою відповідальності відповідача за несвоєчасний розрахунок при звільненні, а відтак позовні вимоги в цій частині задоволенню не підлягають. З огляду на доводи апеляційних скарг також підлягає дослідженню питання правомірності здійсненого судом розподілу понесених позивачем витрат на професійну правничу допомогу. За правилами ч.1 ст.139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа. При вирішенні питання про розподіл судових витрат суд, зокрема, враховує чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору (п.1, п.2 ч.9 ст.139 КАС України). Частиною першою статті 132 КАС України передбачено, що до витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать, зокрема витрати на професійну правничу допомогу. Питання, що стосуються витрат на професійну правничу допомогу, регулюються статтею 134 КАС України. Відповідно до частини 2 цієї статті за результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката. Склад та обсяг судових витрат визначено у частині 3 статті 134 КАС України, згідно з якою для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат. Відповідно до частини четвертої статті 134 КАС України для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи (ч.5 ст.134 КАС України). У разі недотримання вимог частини п`ятої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами (частина шоста статті 134 КАС України). При цьому, обов`язок доведення неспівмірності витрат відповідно до вимог частини сьомої цієї статті покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами. Згідно з частиною 7 статті 139 КАС України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. За відсутності відповідної заяви або неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду. Зазначені вимоги кореспондуються з положеннями частини 3 статті 143 КАС України, якими передбачено, що якщо сторона з поважних причин не може до закінчення судових дебатів у справі подати докази, що підтверджують розмір понесених нею судових витрат, суд за заявою такої сторони, поданою до закінчення судових дебатів у справі, може вирішити питання про судові витрати після ухвалення рішення по суті позовних вимог. Таким чином, необхідною умовою для відшкодування витрат на правничу допомогу є подання стороною детального опису робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Відповідно до частини 9 статті 139 КАС України при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору (у випадках, коли відповідно до закону досудове вирішення спору є обов`язковим) та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись. Пунктом 3.2 рішення Конституційного Суду України від 30 вересня 2009 року №23-рп/2009, передбачено, що правова допомога є багатоаспектною, різною за змістом, обсягом та формами і може включати консультації, роз`яснення, складення позовів і звернень, довідок, заяв, скарг, здійснення представництва, зокрема в судах та інших державних органах тощо. Вибір форми та суб`єкта надання такої допомоги залежить від волі особи, яка бажає її отримати. Право на правову допомогу - це гарантована державою можливість кожної особи отримати таку допомогу в обсязі та формах, визначених нею, незалежно від характеру правовідносин особи з іншими суб`єктами права. Водночас, адвокат самостійно визначається зі стратегією захисту інтересів свого клієнта та алгоритмом дій задля задоволення вимог останнього та найкращого його захисту. Згідно з положеннями статті 30 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" від 05 липня 2012 року № 5076-VI гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час. Аналіз вищенаведених положень дає підстави для висновку про те, що документально підтверджені судові витрати на професійну правничу допомогу адвоката, пов`язані з розглядом справи, підлягають компенсації стороні, яка не є суб`єктом владних повноважень та на користь якої ухвалене рішення, за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень. При цьому, суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої ухвалене судове рішення, всі понесені нею витрати на професійну правничу допомогу, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенства права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, враховуючи такі критерії, як складність справи, витрачений адвокатом час, значення спору для сторони тощо. При визначенні суми компенсації витрат, понесених на професійну правничу допомогу, необхідно досліджувати на підставі належних та допустимих доказів обсяг фактично наданих адвокатом послуг і виконаних робіт, кількість витраченого часу, розмір гонорару, співмірність послуг категоріям складності справи, витраченому адвокатом часу, об`єму наданих послуг, ціні позову та (або) значенню справи. Відповідно до практики Європейського суду з прав людини, яка в силу приписів частини 2 статті 6 КАС України та статті 17 Закону України "Про виконання рішень і застосування практики Європейського Суду з прав людини" застосовується судами як джерело права, заявник має право на відшкодування судових та інших витрат лише у разі, якщо доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їх розмір обґрунтованим, про що, зокрема, зазначено у рішеннях від 26 лютого 2015 року у справі Баришевський проти України, від 10 грудня 2009 року у справі "Гімайдуліна і інших проти України", від 12 жовтня 2006 року у справі "Двойних проти України", від 30 березня 2004 року у справі "Меріт проти України". Отже, при визначенні суми відшкодування витрат, пов`язаних із наданням правової допомоги, слід виходити з реальності цих витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, з огляду на конкретні обставини справи. Суд апеляційної інстанції зазначає, що на підтвердження витрат, понесених на професійну правничу допомогу, мають бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), документи, що підтверджують оплату гонорару та інших витрат, пов`язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені. Що стосується часу, витраченого фахівцем у галузі права, то достатнім є підтвердження лише кількості такого часу, але не обґрунтування, яка саме кількість часу витрачена на відповідні дії. Вказане узгоджується з правовою позицією, викладеною в постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 червня 2018 року у справі №826/1216/16, а також постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 30 квітня 2020 року (справа №826/4466/18), від 29 січня 2021 року (справа № 808/1436/18), від 27 січня 2022 року (справа №813/2241/18). Разом з тим, доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи (частина 1 статті 72 КАС України). За правилами оцінки доказів, встановлених статтею 90 КАС України, суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), що міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). Суд апеляційної інстанції зауважує також, що у постанові Верховного Суду від 21 січня 2021 року у справі №280/2635/20 вказано, що КАС України у редакції, чинній з 15.12.2017, імплементував нову процедуру відшкодування витрат на професійну правову допомогу, однією з особливостей якої є те, що відшкодуванню підлягають витрати, незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною / третьою особою чи тільки має бути сплачено. На переконання колегії суддів, зазначені норми (статті 134, 139) були введені в КАС України з 15.12.2017, у тому числі, з метою унормування відносин між суб`єктами, які потребують юридичного супроводу, та адвокатами. Так, за існуючого правового регулювання у сторін з`явилась можливість відшкодувати понесені на правову допомогу витрати (у разі доведення власної правоти у спорі із суб`єктом владних повноважень). При цьому, норми зазначених статей спрямовані саме на захист прав та інтересів позивачів, а не адвокатів. Встановлена на законодавчому рівні можливість позивачів отримати відшкодування понесених витрат на правничу допомогу сприяє нормальному розвитку галузі, дозволяє учасникам судових процесів залучати для захисту свої прав кваліфікованих адвокатів, даючи при цьому таким особам законне право сподіватись на повне або часткове відшкодування понесених витрат у разі доведення власної правової позиції. З матеріалів справи слідує, що позивачем клопотання про стягнення понесених судових витрат було заявлено у позовній заяві, розмір понесених витрат вказано представником позивача у заяві від 22 лютого 2024 року із одночасним наданням доказів їх понесення, що вказує на дотримання позивачем порядку та строків звернення із такою заявою, що визначені ч.7 ст. 139 КАС України. Із наданих представником позивача доказів судом встановлено, що професійна правнича допомога позивачу надавалася адвокатом Довгань Володимиром Ігоровичем Адвокатського об`єднання «ДОВГАНЬ ТА ПАРТНЕРИ» на підставі ордеру серії ВС №1249420, Договору про надання правової допомоги №07/11 від 10.11.2023, Додатку №1 до Договору №07/11. Актом прийому-передачі від 16.02.2024 та розрахунком №1/24 від 08.02.2024 підтверджується понесення позивачем витрат за надані адвокатом послуги. Представником позивача до стягнення заявлено витрати у розмірі 15000,00 грн. Судом першої інстанції, частково задовольняючи вимоги заяви, враховано критерій розумності розміру цих витрат, виходячи з конкретних обставин справи а також критерій пропорційності відносно частини задоволених позовних вимог. З огляду на зміст спірних правовідносин та правове регулювання таких, з врахуванням наданих позивачем документів, враховуючи критерії об`єктивного визначення розміру суми послуг адвоката, критерії, з врахуванням яких визначається розмір витрат на оплату послуг адвоката, встановлені частиною 5 статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України, суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що витрати на правничу допомогу адвоката в загальному розмірі 2000 грн є співмірними із складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт, суд апеляційної інстанції поділяє висновки суду першої інстанції про їх стягнення за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень. Натомість, відповідачем не спростовано стягнутого на користь позивача розміру понесених витрат на оплату правничої допомоги адвоката. Оцінюючи доводи апеляційних скарг, суд апеляційної інстанції зазначає, що такі були перевірені та проаналізовані судом першої інстанції та їм була надана належна правова оцінка. Доводами апеляційних скарг не спростовуються висновки, викладені судом першої інстанції в оскаржуваному рішенні. Відповідно до частини першої статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Суд першої інстанції повністю виконав вказані вимоги процесуального закону, оскільки до спірних правовідносин вірно застосував норми матеріального та процесуального права, що призвело до ухвалення законного рішення, яке скасуванню не підлягає. Судові витрати розподілу не підлягають з огляду результат вирішення апеляційних скарг, характер спірних правовідносин та виходячи з вимог ст. 139 КАС України. Відповідно до пункту 3 частини 1 статті 311 Кодексу адміністративного судочинства України апеляційну скаргу розглянуто судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) у визначений статтею 309 Кодексу адміністративного судочинства України строк. Керуючись статтями 139, 242, 308, 309, 311, 315, 316, 322, 325, 328 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ПОСТАНОВИВ: Апеляційні скарги представника ОСОБА_1 адвоката Довганя Володимира Ігоровича, Головного управління Національної поліції у Львівській області залишити без задоволення, а рішення Львівського окружного адміністративного суду від 11 березня 2024 року у справі № 380/92/24 без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених п.2 ч.5 ст.328 Кодексу адміністративного судочинства України. Головуючий суддя І. В. Глушко судді О. І. Довга І. І. Запотічний