Постанова 4852 № 160/8004/21

ТРЕТІЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД П О С Т А Н О В А і м е н е м У к р а ї н и 29 травня 2024 року м. Дніпросправа № 160/8004/21 Третій апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: головуючого - судді Ясенової Т.І. (доповідач), суддів: Головко О.В., Суховарова А.В., розглянувши в порядку письмового провадження в м. Дніпрі адміністративну справиуза апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 26.07.2021 в адміністративній справі за позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити певні дії,- ВСТАНОВИВ: ОСОБА_1 звернувся до суду з адміністративним позовом до Військової частини НОМЕР_1 , в якому просив суд: - визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 , яка полягає у ненарахуванні та невиплаті ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 05.08.2017 по 13.05.2021; - зобов`язати Військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 05.08.2017 по 13.05.2021. Рішенням Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 26 липня 2021 року позовні вимоги задоволено частково, а саме суд: Визнав протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 , яка полягає у ненарахуванні та невиплаті ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 27.08.2020 року по 13.05.2021 року. Зобов`язав Військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 27.08.2020 року по 13.05.2021 року з урахуванням правових висновків суду, викладених в цьому рішенні. У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовив. Позивач, не погоджуючись з рішенням суду, подав апеляційну скаргу, в якій посилаючись на порушення судом норм матеріального права, просить скасувати рішення суду першої інстанції в частині відмови в задоволені позовних вимог та ухвалити нове судове рішення, яким задовольнити позовні вимоги у частині яка оскаржується. Обґрунтовано апеляційну скаргу тим, що судом першої інстанції неповно з`ясовано обставини, що мають значення для справи. В апеляційній скарзі зазначено, що суддя рахує період з якого Військова частина НОМЕР_1 зобов`язана нарахувати та виплатити позивачу середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні із моменту отримання листа-відповіді від ВЧ на заяву позивача з питання нарахування та виплати компенсації за невикористані календарні дні щорічної додаткової відпустки, як учаснику бойових дій за 2015 - 2017 роки, з 27.08.2020, а не з дати звільнення зі служби з 05.08.2017. Скаржник зазначає, що матеріалами справи підтверджується, що грошова компенсація за невикористану відпустку позивачу як учаснику бойових дій за період з 2015-2017 роки не була виплачена. Жодних розрахунків цієї компенсації позивачу не надавалось. Спору щодо конкретного розміру суми такої виплати не було. Позивачем оскаржено в адміністративному суді протиправну бездіяльність відповідача щодо не здійснення такої виплати при звільненні в цілому, а не в частині її розмірів. Рішенням суду від 29.12.2020 по справі №160/12892/20 було встановлено право позивача на отримання такої компенсації та встановлена вина відповідача (яка проявляється у вигляді бездіяльності), щодо не здійснення такої виплати позивачу при звільненні. Таким чином була встановлена вина відповідача щодо не здійснення із позивачем повного розрахунку при звільненні. На виконання зазначеного рішення військовою частиною НОМЕР_1 здійснено нарахування та виплату позивачу компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за період з 2015 по 2017 рік лише 13.05.2021. Таким чином повний розрахунок при звільненні із позивачем було проведено лише 13.05.2021. Водночас військова частина НОМЕР_1 , як безпосередній роботодавець позивача, не нарахувала та не виплатила позивачу середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні в період з 05.08.2017 (дати звільнення зі служби) по 13.05.2021 (час повного розрахунку). Строки розрахунку при звільненні та відповідальність за їх порушення чітко регламентовані положеннями ст. ст. 116,117 КЗпП України. За приписами законодавства, всі суми (заробітна плата, вихідна допомога, компенсація за невикористану відпустку, оплата за час тимчасової непрацездатності тощо), належні до сплати працівникові, мають бути виплачені у день звільнення цього працівника. Закон прямо покладає на підприємство, установу, організацію обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать; при невиконанні такого обов`язку з вини власника або уповноваженого ним органу настає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність. Період затримки розрахунку при звільненні - це весь час затримки належних звільненому працівникові сум та виплат по день фактичного розрахунку. Таким чином період за який відповідач зобов`язаний нарахувати та виплатити позивачу його середній заробіток починається від дати звільнення зі служби і закінчується датою фактичного розрахунку, що узгоджується із положеннями ст. ст. 116,117 КЗпП Украйні. Отже, відповідач зобов`язаний нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 05.08.2017 (дати звільнення зі служби) по 13.05.2021 (дату фактичного розрахунку). Від відповідача надійшов відзив на скаргу в якому просить залишити її без задоволення, а рішення суду залишити без змін. В обґрунтування зазначено, зокрема, що приписами спеціального законодавства не врегульовано порядок відшкодування за час затримки розрахунку при звільненні з військової служби. Також,, відповідач зазначає, що на час звільнення між позивачам та відповідачем був відсутній спір щодо виплати компенсації за невикористані дні відпустки. Відповідно до частини 1 статті 311 Кодексу адміністративного судочинства України, суд апеляційної інстанції розглянув справу в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами. Суд, дослідивши матеріали справи, доводи апеляційної скарги та відзиву, здійснюючи апеляційний перегляд у межах доводів та вимог апеляційної скарги, відповідно до частини 1 статті 308 Кодексу адміністративного судочинства України, встановив наступне. ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є учасником бойових дій, що підтверджується наявною у матеріалах справи копією посвідчення серії НОМЕР_2 , виданого 24.04.2015 Командуванням Високомобільних десантних військ Збройних Сил України. Позивач проходив військову службу за контрактом в військовій частині НОМЕР_1 на посаді начальника автомобільної служби технічної частини. Наказом командира військової частини НОМЕР_1 від 21.08.2017 № 172 (по стройовій частині) майора ОСОБА_3 , начальника автомобільної служби технічної частини, звільненого наказом Командувача Високомобільних десантних військ Збройних Сил України (по особовому складу) від 20 червня 2017 року № 27 відповідно до пункту один частини восьмої статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» від 04 квітня 2006 року № 3597-IV з військової служби у запас за пунктом «а» (у зв`язку із закінченням строку контракту) з урахуванням частини восьмої пункту 1 підпункту «і» (які в особливий період (крім проведення мобілізації та введення воєнного стану) проходять військову службу за контрактом і строк контракту яких закінчився, якщо вони не висловили бажання продовжувати військову службу) прийнято рішення вважати таким, що справи та посаду здав 05 серпня 2017 року; з 05.08.2017 виключено із списків особового складу частини, знято з усіх видів забезпечення і направлено для зарахування на військовий облік до ІНФОРМАЦІЯ_2 . (копія витягу з наказу міститься у матеріалах справи). При звільненні позивачу Військовою частиною НОМЕР_1 нараховано грошове забезпечення у загальному розмірі 2 293,88 грн. та вихідна допомога при звільненні у загальному розмірі 106 668,00 грн. Всього належить до виплати: 108 961,88 грн., про що свідчить надана відповідачем довідка-розрахунок грошового забезпечення при звільненні від 30.06.2021 №394. 12.10.2020 ОСОБА_1 звернувся до Дніпропетровського окружного адміністративного суду із позовною заявою до Військової частини НОМЕР_1 , в якій позивач просив: - визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо не нарахування та невиплати ОСОБА_1 грошової компенсації відпустки як учаснику бойових дій за період з 2015 року по 2017 рік, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби 05.08.2017 року; - зобов`язати Військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за період з 2015 року по 2017 рік, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби 05.08.2017 року. Рішенням Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 29.12.2020 у справі №160/12892/20, яке набрало законної сили 29.0.2021, задоволено повністю вищевказаний адміністративний позов ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправною бездіяльність та зобов`язання вчинити певні дії. 13.05.2021 на виконання вищевказаного рішення Позивачу на грошову картку перераховано грошова компенсація відпустки УБД при звільненні у розмірі 11 862,52 грн., про що свідчить наявна у матеріалах справи копія довідки АТ КБ «Приват Банк» від 14.05.2021 №TKRA5PB907G2KBDK. Доказів проведення нарахування та виплати середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку за затримку у виплаті грошової компенсації, суду не надано. 12.10.2020 ОСОБА_1 звернувся до Дніпропетровського окружного адміністративного суду із позовною заявою до Військової частини НОМЕР_1 , в якій просив: - визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо невиплати ОСОБА_1 індексації грошового забезпечення за період з 01.01.2016 по 31.07.2017, та невиплаті компенсації за невчасно виплачену індексацію грошового забезпечення за період з 01.01.2016 по 31.07.2017; - зобов`язати Військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити індексацію грошового забезпечення ОСОБА_1 за період з 01.01.2016 по 31.07.2017 та компенсацію за невчасно виплачену індексацію грошового забезпечення за період з 01.01.2016 року по 31.07.2017 року. Рішенням Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 30.03.2021 у справі №160/12893/20, яке набрало законної сили 30.04.2021, вказаний адміністративний позов задоволено частково, а саме: - визнано протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо невиплати ОСОБА_1 індексації грошового забезпечення за період з 01.01.2016 року по 31.07.2017 року; - зобов`язано Військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення за період з 01.01.2016 по 31.07.2017; - в задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено. Доказів виплати Військовою частиною НОМЕР_1 ОСОБА_1 індексації грошового забезпечення за період з 01.01.2016 по 31.07.2017 на виконання рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 30.03.2021 у справі №160/12893/20 станом на день судового розгляду матеріали справи не містять. Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи, суд апеляційної інстанції зазначає наступне. Частиною 2 статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Закон України «Про військовий обов`язок і військову службу» від 25 березня 1992 року №2232-XII (далі також «№2232-XII») Цей Закон визначає правове регулювання відносин між державою і громадянами України у зв`язку з виконанням ними конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, а також загальні засади проходження в Україні військової служби. Згідно з частиною першою статті 2 Закону №2232-ХІІ військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров`я і віком громадян України (за винятком випадків, визначених законом), іноземців та осіб без громадянства, пов`язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності. Час проходження військової служби зараховується громадянам України до їх страхового стажу, стажу роботи, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби. Абзацом 1 частини другої статті 2 Закону №2232-ХІІ установлено, що проходження військової служби здійснюється громадянами України у добровільному порядку (за контрактом) або за призовом. Відповідно до частини десятої статті 6 Закону №2232-ХІІ військовослужбовці Збройних Сил України та інших військових формувань можуть бути відряджені до державних органів, підприємств, установ, організацій, а також державних та комунальних закладів освіти для виконання завдань в інтересах оборони держави та її безпеки із залишенням на військовій службі. Перелік посад, що заміщуються військовослужбовцями у таких державних органах, на підприємствах, в установах, організаціях, а також державних та комунальних закладах освіти, затверджується Президентом України. Відповідно до пункту 2 частини першої, частини третьої статті 24 Закону №2232-XII початком проходження військової служби вважається день зарахування до списків особового складу військової частини (військового навчального закладу, установи тощо) для громадян, прийнятих на військову службу за контрактом, у тому числі військовозобов`язаних, які проходять збори, та резервістів під час мобілізації. Закінченням проходження військової служби вважається день виключення військовослужбовця зі списків особового складу військової частини (військового навчального закладу, установи тощо) у порядку, встановленому положеннями про проходження військової служби громадянами України. За загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовані спірні правовідносини. Питання ж відповідальності за затримку розрахунку при звільненні, не врегульовані положеннями спеціального законодавства, що регулює порядок, умови, склад, розміри виплати грошового забезпечення. У справі № 814/2563/16 (К/9901/2705/17) Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду зазначив, що при розбіжності між загальним і спеціальним нормативно-правовим актом перевага надається спеціальному. При цьому загальні норми можуть застосовуватися субсидіарно, тобто, в тих випадках, коли спірні правовідносини не врегульовані нормами спеціального законодавства або врегульовані не повністю. Відповідно до рішення Конституційного Суду України від 07 травня 2002 року № 8-рп/2002 (справа щодо підвідомчості актів про призначення або звільнення посадових осіб) при розгляді та вирішенні конкретних справ, пов`язаних із спорами щодо проходження публічної служби, адміністративний суд, встановивши відсутність у спеціальних нормативно-правових актах положень, якими врегульовано спірні правовідносини, може застосувати норми Кодексу Законів про працю України, у якому визначені основні трудові права працівників. Слід зауважити, що непоширення норм Кодексу законів про працю України на військовослужбовців стосується саме порядку та умов визначення норм оплати праці (грошового забезпечення) та порядку вирішення спорів щодо оплати праці. Як зазначалось, питання відповідальності за затримку розрахунку при звільненні військовослужбовців (зокрема, затримку виплати як грошового забезпечення, так і затримку виплати коштів за період вимушеного прогулу на виконання рішення суду, одноразової грошової допомоги при звільненні, компенсації за невикористану відпустку, які не є складовими грошового забезпечення) не врегульовані положеннями спеціального законодавства, що регулює порядок, умови, склад, розміри виплати грошового забезпечення. У той же час такі питання врегульовані Кодексом законів про працю України. Отже, з огляду на не врегулювання питання щодо порядку виплати грошового забезпечення за час затримки розрахунку при вирішенні вказаного питання підлягають застосуванню приписи Кодексу законів про працю України, що також відповідає правовій позиції Верховного Суду України, висловленій у постанові від 17 лютого 2015 року у справі № 21-8а15, Верховного Суду висловленій у постанові від 30 січня 2019 року у справі №806/2164/16. Згідно з частиною 1 статті 47 КЗпП України, у редакції на час виникнення спірних правовідносин, власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу. Відповідно до статті 116 КЗпП України, у редакції на час виникнення спірних правовідносин, при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму. Частиною 1 статті 117 КЗпП України у редакції на час виникнення спірних правовідносин, визначено, що у разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. У разі не проведення розрахунку у зв`язку з виникненням спору про розмір належних до виплати сум вимоги про відповідальність за затримку розрахунку підлягають задоволенню в повному обсязі, якщо спір вирішено на користь позивача або такого висновку дійде суд, що розглядає справу. При частковому задоволенні позову працівника суд визначає розмір відшкодування за час затримки розрахунку з урахуванням спірної суми, на яку працівник мав право, частки, яку вона становила у заявлених вимогах, істотності цієї частки порівняно із середнім заробітком та інших конкретних обставин справи. Закріплені у статтях 116, 117 КЗпП України норми спрямовані на забезпечення належних фінансових умов для звільнених працівників, оскільки гарантують отримання ними, відповідно до законодавства, всіх виплат в день звільнення та, водночас, стимулюють роботодавців не порушувати свої зобов`язання в частині проведення повного розрахунку із працівником. Відповідно до правової позиції, наведеної в постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 січня 2019 року у справі №910/4518/16, за змістом приписів статей 94, 116, 117 КЗпП і статей 1, 2 Закону України від 24 березня 1995 року № 108/95-ВР «Про оплату праці» середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за своєю правовою природою є спеціальним видом відповідальності роботодавця, спрямованим на захист прав звільнених працівників щодо отримання ними в передбачений законом строк винагороди за виконану роботу (усіх виплат, на отримання яких працівники мають право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій), який нараховується у розмірі середнього заробітку та не входить до структури заробітної плати. Верховний Суд зазначив, що всі суми (заробітна плата, вихідна допомога, компенсація за невикористану відпустку, оплата за час тимчасової непрацездатності тощо), належні до сплати працівникові, мають бути виплачені у день його звільнення. Закон прямо покладає на підприємство, установу, організацію обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов`язку з вини власника або уповноваженого ним органу наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність. Зазначені обставини та протиправність дій та бездіяльність відповідача щодо несвоєчасної виплати зазначених сум були встановлені судовим рішенням від 30.03.2021 у справі №160/12893/20. Відповідач не спростовував несвоєчасний розрахунок при звільненні з позивачем. Враховуючи викладене, суд дійшов до висновку, що оскільки у день звільнення позивача, відповідачем повна виплата належних позивачу сум не була проведена та відповідачем в суді не доведено відсутність вини з невиплати, з відповідача на користь позивача цих сум, слід зобов`язати нарахувати на його користь середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільненні. Отже, висновки суду першої інстанції щодо наявності підстав для зобов`язання нарахувати і виплатити середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні, є вірними. Щодо періоду нарахування середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні, колегія суддів зазначає наступне. Як зазначалось, за положенням ч. 3 ст. 24 Закону №2232-XII закінченням проходження військової служби вважається день виключення військовослужбовця зі списків особового складу військової частини. Пунктом 225 розділу XII Положення №1153/2008 визначено права посадових осіб щодо звільнення з військової служби. Згідно абзаців 1 та 3 пункту 242 Положення №1153/2008, після надходження до військової частини письмового повідомлення про звільнення військовослужбовця з військової служби або після видання наказу командира (начальника) військової частини про звільнення військовослужбовець повинен здати в установлені строки посаду та підлягає розрахунку, виключенню зі списків особового складу військової частини і направленню на військовий облік до районного (міського) військового комісаріату за вибраним місцем проживання. Особи, звільнені з військової служби, зобов`язані у п`ятиденний строк прибути до районних (міських) військових комісаріатів для взяття на військовий облік. Особа, звільнена з військової служби, на день виключення зі списків особового складу військової частини має бути повністю забезпечена грошовим, продовольчим і речовим забезпеченням. Військовослужбовець до проведення з ним усіх необхідних розрахунків не виключається без його згоди зі списків особового складу військової частини. У даних спірних правовідносинах обов`язковим є встановлення усього періоду затримки розрахунку, тобто із дня звільнення з військової служби (виключення зі списків особового складу) по день фактичного розрахунку. Отже, застосування передбаченої статтею 117 КЗпП України відповідальності здійснюється у разі невиплати компенсації на день виключення особи зі списків особового складу військової частини. Виключенням із цього правила є надання військовослужбовцем на те відповідної згоди, передбаченої пунктом 242 Положення № 1153/2008. Подібна правова позиція викладена в судових рішеннях Верховного Суду від 23 грудня 2020 року справа №825/1732/17, від 23 травня 2024 року справа № 260/1754/23 тощо. Позивача згідно наказу виключено із списків особового складу частини з 05.08.2017. Виплата (13.05.2021) позивачу грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за період з 2015 року по 2017 рік на виконання рішення від 30.03.2021 у справі №160/12893/20, є обставиною, яка визначила період затримки розрахунку при його звільненні (адже компенсація, як складова цього забезпечення мала бути виплачена при звільненні, так само як і інші його складові, які належало виплатити військовослужбовцю до виключення його зі списків особового складу військової частини). Отже, період затримки є з 05.08.2017 по 13.05.2021. Таким чином, судом помилково визначено дату початку періоду затримки розрахунку при звільнення з листа відповідача від 27.08.2020 за вих. № 1435/л яким він відмовив позивачу у проведенні належних виплат, оскільки законодавство пов`язує обов`язок відповідачf, як роботодавця у даному випадку здійснити всі належні виплати позивачу саме на дату звільнення. Зазначене зумовлює зміну рішення суду у цій частині. Щодо визначення суми середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні, суд зазначає наступне. Велика Палата Верховного Суду в постановах від 29 травня 2018 року у справі № 800/341/17 (9991/944/12) і від 12 листопада 2019 року у справі № 9901/21/19 зазначила, що суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до КАС України, у межах позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин, про захист яких вони просять, від порушень з боку суб`єктів владних повноважень. Суд не може вийти за межі позовних вимог та в порушення принципу диспозитивності самостійно обирати правову підставу та предмет позову (постанови Верховного Суду від 6 березня 2019 року у справі № 571/1306/16-ц, від 29 травня 2019 року у справі № 2-3632/11, від 15 липня 2019 року у справі № 235/499/17, від 17 липня 2019 року у справі № 523/3612/16-ц, від 24 липня 2019 року у справі № 760/23795/14-ц, від 25 вересня 2019 року у справі № 642/6518/16-ц, від 30 жовтня 2019 року у справі № 390/131/18, від 6 листопада 2019 року у справах № 464/4574/15-ц, № 756/17180/14-ц, від 13 листопада 2019 року у справі № 697/2368/15-ц, від 4 грудня 2019 року у справі № 635/8395/15-ц, від 1 квітня 2020 року у справі № 686/24003/18, від 1 липня 2020 року у справі № 287/575/16-ц, від 19 серпня 2020 року у справі № 287/587/16-ц). Таким чином, принцип стабільності є визначальним щодо можливості виходу за межі позовних вимог. Наведене означає, що принцип диспозитивності покладає на суд обов`язок вирішувати лише ті питання, за вирішенням яких позивач звернувся до адміністративного суду. Суд вирішує лише ті вимоги по суті спору, про вирішення яких клопочуть сторони, і за загальним правилом, не повинен виходити за межі цих вимог. Тобто суд зв`язаний предметом і обсягом заявлених вимог (постанова Верховного Суду від 19 лютого 2019 року у справі № 824/399/17-а). До початку розгляду судом справи по суті позивач має право у спосіб подання письмової заяви змінити предмет або підставу позову (постанова Верховного Суду від 13 лютого 2018 року у справі № 264/4263/16-ц). Відповідно, право особи звернутися до суду з самостійно визначеними позовними вимогами узгоджується з обов`язком суду здійснити розгляд справи в межах таких вимог. Вихід за межі позову можливий у виняткових випадках, зокрема, коли повний та ефективний захист прав, свобод та інтересів неможливий у заявлений позивачем спосіб. Такий вихід за межі позовних вимог має бути пов`язаний із захистом саме тих прав, свобод та інтересів, щодо яких подана позовна заява (постанова Верховного Суду від 24 вересня 2019 року у справі № 819/1420/15). Матеріали справи свідчать, що позивач просив зобов`язати відповідача нарахувати та виплатити середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні. Отже, суд першої інстанції правомірно зобов`язав відповідача нарахувати і виплатити середнє грошове забезпечення за весь час затримки розрахунку. Щодо врахування істотності частки недоплаченої суми порівняно із середнім заробітком позивача, суд зазначає, що вказане не є спірним, та не позбавляє відповідача застосування положень частини 2 статті 117 КЗпП України. Відповідно до пунктів 1,4 частини 1 статті 317 КАС України підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи, неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. За таких обставин апеляційний суд вважає, що апеляційну скаргу слід задовольнити частково, рішення суду першої інстанції змінити, а саме в частині дати початку періоду затримки розрахунку при звільнення. На підставі викладеного, керуючись ст. 308, 311, 315, 317, 321, 322, 325, 328 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ПОСТАНОВИВ: Апеляційні скарги ОСОБА_1 задовольнити частково. Рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 26.07.2021 змінити. Змінити в абзаці третьому резолютивної частини рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 26.07.2021 в адміністративній справі №160/8004/2 цифри та слова «з 27.08.2020 року» цифрами та словами «з 05.08.2017 року». В іншій частині рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 26.07.2021 залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повної постанови у випадках, передбачених пунктом 2 частини 5 статті 328 КАС України. Головуючий - суддя Т.І. Ясенова суддя О.В. Головко суддя А.В. Суховаров