Постанова 4824 № 759/12394/21

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Справа № 759/12394/21 Головуючий у І інстанції Твердохліб Ю.О. Провадження №22-ц/824/6654/2024 Головуючий у 2 інстанції Таргоній Д.О. ПОСТАНОВА Іменем України 08 травня 2024 року Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: судді-доповідача Таргоній Д.О., суддів: Голуб С.А., Слюсар Т.А., за участі секретаря Спис Ю.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Києві цивільну справу за апеляційною скаргою представника ОСОБА_1 , ОСОБА_2 - адвоката Місечка Володимира Миколайовича на рішення Святошинського районного суду міста Києва від 02 листопада 2023 року у справі запозовом ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , ОСОБА_13 , ОСОБА_14 , ОСОБА_15 , ОСОБА_16 , ОСОБА_17 , ОСОБА_18 , ОСОБА_19 , третя особа, що не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору, Фонд гарантування вкладів фізичних осіб про відшкодування шкоди, - ВСТАНОВИВ: У червні 2021 року ОСОБА_1 , ОСОБА_2 звернулись до суду з позовом до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , ОСОБА_13 ОСОБА_14 , ОСОБА_15 , ОСОБА_16 , ОСОБА_17 ОСОБА_18 , ОСОБА_19 , третя особа, що не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору, Фонд гарантування вкладів фізичних осіб, в якому просили стягнути з відповідачів на користь ОСОБА_1 майнову шкоду у розмірі 41 7307,00 Євро, що станом на 31.05.2021 року за офіційним курсом НБУ становить 13 933 713,80 грн та майнову шкоду у розмірі 1 945 956,00 доларів США, що станом на 31.05.2021 року за офіційним курсом НБУ становить 53 514 568,38 грн та на користь ОСОБА_2 майнову шкоду у розмірі 1 717 955,00 доларів США, що станом на 31.05.2021 року за офіційним курсом НБУ становить 47 244 449,68 грн та судові витрати. В обґрунтування позовних вимог зазначили, що 10.06.2014 року між ОСОБА_1 та ПАТ «Банк «Демарк» було укладено договір строкового банківського вкладу (депозиту) в іноземній валюті № 6479291 за умовами якого вона розмістив вклад у розмірі 417 307,00 Євро на строк 4 місяці, а саме до 10.10.2014 року. 11.06.2014 року між ОСОБА_1 та банком укладено договір строкового банківського вкладу (депозиту) в іноземній валюті № 64792922 за умовами якого вона розмістив вклад у розмірі 1 945 956,00 доларів США на строк 3 місяці. 02.06.2014 року між ОСОБА_2 було укладено договір строкового банківського вкладу (депозиту) в іноземній валюті №6464333 за умовами якого він розмістив вклад у розмірі 717 955,00 доларів США на строк 3 місяці. Постановою правління НБУ від 25.09.2014 року № 600 банк було віднесено до категорії неплатоспроможних, а рішенням Виконавчої дирекції ФГВФО від 26.09.2014 року у банку було запроваджено тимчасову адміністрацію. 06.02.2015 року у газеті "Голос України" № 21 (6025) було опубліковано оголошення про те, що Постановою правління НБУ від 30.01.2015 року відкликано банківську ліцензію та розпочато процедуру його ліквідації. Оскільки сума вкладів перевищувала розмір встановленої гарантії за вкладом, 06.02.2015 року вони звернулись до уповноваженої особи ФГВФО на здійснення ліквідації банку з заявами про визнання їх грошових вимог кредиторів, які були включені до 4 черги вимог кредиторів. 23.01.2020 року до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань був внесений запис № 10641110033001921 про державну реєстрацію припинення банку. Попри всі заходи, вжиті в межах процедури ліквідації банку, їх кредиторські вимоги не були задоволені, чим їм було завдано майнову шкоду у розмірі 417 307 Євро та 1 945 956 доларів США - ОСОБА_1 , 1 717 955,00 доларів США - ОСОБА_2 . З прес релізу ФГВФО від 12.03.2018 року їм стало відомо, що банком до віднесення до категорії неплатоспроможних впродовж декількох років здійснювалася ризикова кредитна політика - було укладено десятки подібних між собою кредитних договорів на загальну суму 1,3 млрд грн. ФГВФО вбачав у згаданих «схемних» діях ознаки кримінального правопорушення - шахрайства з фінансовими ресурсами, у зв`язку з чим надалі звернувся до правоохоронних органів з заявою про відкриття кримінального провадження. Проведений ФГВФО аналіз здійснених фінансових операцій банку встановив, що протягом 2008 - 2014 років банк уклав ряд кредитних угод, за якими оформлення кредитних справ носило формалізований та однотипний характер. За цією «схемою» з 37 позичальниками-юридичними особам було укладено 43 кредитні угоди. Майже кожен другий договір - укладений у 2013 році, а спільними рисами усіх угод, окрім оформленого неліквідного забезпечення (у заставу за кредитами передано майнові права, зокрема - права вимоги за поточними договорами позичальників з купівлі-продажу цінних паперів), є й самі суми кредитів - кожним позичальником отримано майже однакові суми в межах 36,5 - 38 млн грн. Заборгованість за кредитними угодами у встановлений строк повернута не була, а більшість письмових вимог про погашення заборгованості залишились без відповіді або повернулися з відміткою про відсутність позичальників за адресою. ФГВФО зазначає, що в результаті таких дій банку, а тим самим і його кредиторам, завдано збитки на загальну суму 1,3 млрд грн, а також, що описане «схемне» кредитування стало однією із причин значної відмінності між оціночною та балансовою вартістю активів, включених до ліквідаційної маси банку. Попри те, що за офіційною звітністю активи банку оцінено у 1, 963 млрд грн, їх незалежна оцінка склала всього у 236 млн грн. Майже в 10 разів меншою виявилася оцінка кредитів, наданих юридичним особам (які складають понад 90% балансової вартості усіх активів банку) - при балансовій вартості у 1,776 млрд грн, суб`єкти оціночної діяльності оцінили їх у всього 164,8 млн грн. Пошук інформації у ЄДРСР та аналіз відповідних судових рішень виявив, що виявлене ФГВФО схемне кредитування здійснювалося на користь ТОВ «Валеомед», TOB «РАСКО», ТОВ «Авто бастіон», ТОВ «Аквалюкс-ЛТД», ТОВ «Алеприм», ТОВ «Банкпроект», ТОВ «Брама ЛТД», ТОВ «Будівельна компанія «Арте», ТОВ «Видавтороптресурс», ТОВ «ВП «Альфатрейд», ТОВ «Глобал Солюшенз», ТОВ «Делькреде», ТОВ «Дін Вет Стд», ТОВ «Ені-Транс», ТОВ «Ікар Трейд», ТОВ «Імпульс-Ю», ТОВ «Інтероптсервіс», ТОВ «Компанія «Дніпро-Холдинг», ТОВ «Кондор», ТОВ «Музейні Технології», ТОВ «Нерухомість України», ТОВ «Омегабуд-Сервіс», ТОВ «ПІК «Інтерєврогруп», ТОВ «Росток Енергія», TOB «СВ Імпорт», ТОВ «СФ-Профіт», ТОВ «Сигматрейд», TOB «ТВН Груп», TOB «Терра Н», ТОВ «Технологія інформаційного забезпечення», ТОВ «Торговий Дім «Дорсервіс», ТОВ «Торгово-промисловий альянс «Континент», TOB «ТРК «Українське кабельне телебачення», ТОВ «Ювелірний Дім Фаворі», ТОВ «Ю-ПРІНТ» (надалі разом - «Позичальники»), з якими Банк уклав 42 кредитних договори на загальну суму 1 062 389 000 грн та 7 150 000 доларів США. Факт укладення кредитних договорів банком з кожним з позичальників, розмір заборгованості та не виконання ними зобов`язань підтверджуються судовими рішеннями про стягнення заборгованості з позичальників у справах які були ініційовані уповноваженою особою ФГВФО після віднесення банку до категорії неплатоспроможних та початку ліквідаційної процедури. Всі судові рішення в апеляційному та касаційному порядку не оскаржувались, набрали законної сили. Таким чином, лише за два неповних роки, які передували віднесенню до категорії неплатоспроможних, банк надав кредити на загальну суму 847 020,00 грн, неповернення яких і спричинило втрату банком ліквідності та, як наслідок, його неплатоспроможності та наступну ліквідацію. Керівники банку свідомо допустили ситуацію за якої майже весь кредитний портфель юридичних осіб розміром 1,395 млрд грн фактично жодними ліквідними та адекватними способами забезпечення виконання зобов`язань позичальників забезпечений не був, такі дії керівників банку позбавили його можливості повернути наданні недобросовісним позичальникам у кредит кошти та, як наслідок, відновити, хоч і поступово свою ліквідність, запобігти неплатоспроможності і подальшій ліквідації, а також зберегти кошти власників. Враховуючи вищенаведене та зважаючи, що неплатоспроможність банку була спричинена діями керівників та акціонерів банку (відповідачі у справі), а в ліквідаційній процедурі їх кредиторські вимоги задоволені не були, що завдало їм шкоди у значному розмірі, вони вважають, що в праві вимагати покладення на керівників та акціонерів банку відповідальність за договорами строкового банківського вкладу (депозиту) в іноземній валюті № 647929 від 10.06.2014, №648063 від 11.06.2014 року, №646433 від 02.06.2014 року та відшкодування завданої ними шкоди, у зв`язку з чим звернулись до суду за захистом своїх прав. Рішенням Святошинського районного суду міста Києва від 02 листопада 2023 року позов залишено без задоволення. Не погодившись з рішенням суду першої інстанції, з апеляційною скаргою в інтересах позивачів ОСОБА_1 , ОСОБА_2 звернувся представник - адвокат Місечко В.М., який, посилаючись на невідповідність висновків суду встановленим по справі обставинам, неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить рішення скасувати повністю та прийняти нове рішення про задоволення позовних вимог. В доводах апеляційної скарги зазначає, що при ухваленні рішення судом першої інстанції застосовано положення статті 58 Закону України «Про банки і банківську діяльність», в редакції Закону країни №218-VIII від 02.03.2015 року, в той час як спірні відносини які склалися в даній справі виникли і відбувалися задовго до внесення вказаних змін. Зокрема, укладення позивачами договорів строкового банківського вкладу відбулося у період з 02 по 11 червня 2014 року. Поряд із цим, згідно частини 5 статті 58 закону України «Про банки і банківську діяльність», в редакції від 23.02.2012 року, чинній на момент укладення позивачами договорів банківського вкладі (депозиту) та віднесення Банку до неплатоспроможних, на власників істотної участі та керівників банку за рішенням суду може бути покладена відповідальність за зобов`язаннями банку в разі віднесення банку з їх вини до категорії неплатоспроможних. Крім того, судом першої інстанції неправильно застосовано положення Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» щодо виключного права ФГВФО на звернення з позовом про відшкодування шкоди. Вказує, що позовна заява ОСОБА_1 , ОСОБА_2 не містить вимог ні до боржників банку, ні вимог заявлених в інтересах чи від імені банку, а тому будь-які посилання на відсутність права позивачів на пред`явлення такого позову, як на підставу для відмови в його задоволенні, апелянт вважає необґрунтованими. Також звертає увагу суду на те, що будь-які повноваження ФГВФО та його Уповноваженої особи щодо банку, в тому числі з претензійно-позовної роботи, припинились з дня внесення до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців запису про ліквідацію банку (23.01.2020 р.) Вважає безпідставним висновок суду про те, що пов`язані особи банку та його керівники могли завдати шкоди виключно самому Банку, а також про виключне право ФГВФО на подання позовів. Зауважує, що положення статті 52 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» не можуть бути застосовані для будь-якого позбавлення, обмеження чи звуження прав позивачів на позов до відповідачів. Вважає також необґрунтованим висновок суду першої інстанції про те, що в даній справі не потрібно вирішувати питання про виконання чи порушення відповідачами обов`язків, покладених на них законом, зокрема ст. 58 Закону України «Про банки і банківську діяльність», оскільки таке вирішення було б виходом за межі розгляду цієї справи, з огляду на її предмет та підстави. Зазначає, що відповідачами у даній справі не виконано обов`язку доведення відсутності їх вини у завданні шкоди позивачам, які в свою чергу, надали суду більш ніж достатньо доказів вини відповідачів у доведенні банку до неплатоспроможності, що призвело до втрати позивачами своїх вкладів. Суд першої інстанції не дослідив доводи позивачів в цій частині, на власний розсуд звузив межі розгляду справи і звільнив відповідачів від обов`язку спростувати презумпцію вини, чим порушив принци змагальності та рівності сторін. У судовому засіданні представник ОСОБА_2 та ОСОБА_1 - адвокат Борисенко І.Г. підтримав апеляційну скаргу та просив її задовольнити. Відповідач ОСОБА_5 у судовому засіданні проти задоволення апеляційної скарги заперечувала, просив залишити її без задоволення. Представник третьої особи, що не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору, Фонд гарантування вкладів фізичних осіб - Таболін О.С. у судовому засіданні проти задоволення апеляційної скарги заперечував, просив залишити її без задоволення. Інші учасники справи у судове засідання не з`явилися, про день та час розгляду справи повідомлялися у встановленому законом порядку, у зв`язку з чим колегія суддів вважає за можливе розгляд справи у їх відсутності, за правилами ч. 2 ст. 372 ЦПК України. Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення учасників справи, розглянувши справу в межах доводів апеляційної скарги, перевіривши законність і обґрунтованість ухваленого рішення, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступного. Як встановлено судом та вбачається з матеріалів справи, що 10 червня 2014 року між ОСОБА_1 та ПАТ «Банк «Демарк» було укладено договір строкового банківського вкладу (депозиту) в іноземній валюті № 647929 за умовами якого вона розмістила вклад у розмірі 417 307,00 Євро на строк 4 місяці, а саме до 10 жовтня 2014 року. 11червня 2014 року між ОСОБА_1 та банком ПАТ «Банк «Демарк» укладено договір строкового банківського вкладу (депозиту) в іноземній валюті № 6479292 за умовами якого вона розмістила вклад у розмірі 1 945 956,00 доларів США на строк 3 місяці. 02 червня 2014 року між ОСОБА_2 на банком ПАТ «Банк «Демарк» було укладено договір строкового банківського вкладу (депозиту) в іноземній валюті №646433 за умовами якого він розмістив вклад у розмірі 717 955,00 доларів США на строк 3 місяці. 03 червня 2014 року між ОСОБА_2 та банком ПАТ «Банк «Демарк» укладено договір № 1 про зміну умов договору строкового банківського владу (депозиту) в іноземній валюті № 646433 від 02.06.2014 року. Постановою правління Національного банку України від 25.09.2014 року № 600 банк було віднесено до категорії неплатоспроможних, а рішенням Виконавчої дирекції ФГВФО від 26.09.2014 року у банку було запроваджено тимчасову адміністрацію. 06.02.2015 року у газеті «Голос України» № 21 (6025) було опубліковано оголошення про те, що Постановою правління НБУ від 30.01.2015 року відкликано банківську ліцензію та розпочато процедуру його ліквідації. 06 лютого 2015 року ОСОБА_1 , ОСОБА_2 звернулись до уповноваженої особи ФГВФО на здійснення ліквідації банку з заявами про визнання їх грошових вимог кредиторів, які були включені до 4 черги вимог кредиторів. 08 травня 2015 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 ПАТ «Банк «Демарк» видало довідку про включення їх до переліку вимог кредиторів ПАТ «Банк «Демарк» акцептованих уповноваженою особою фонду. 13 червня 2019 року Виконавчою дирекцією фонду гарантування вкладів фізичних осіб за № 1505 затверджено ліквідаційний баланс та звіт про завершення процедури ліквідації ПАТ «Банк «Демарк». 23 січня 2020 року до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань внесений запис № 10641110033001921 про державну реєстрацію припинення банку. Відмовляючи у задоволенні позову суд першої інстанції виходив з недоведеності позовних вимог. Колегія суддів апеляційного суду з такими висновками погоджується, з огляду на наступне. Відповідно до частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Частиною першою статті 15 ЦК України встановлено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 16 ЦК України). З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа у разі порушення (можливого порушення), невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів. Суд повинен установити, чи були порушені (чи існує можливість порушення), не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 02 лютого 2021 року у справі № 925/642/19 (провадження № 12-52гс20) зазначено, що порушенням вважається такий стан суб`єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб`єктивне право особи зменшилося або зникло як таке; порушення права пов`язано з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково. Водночас позивач, тобто особа, яка подала позов, самостійно визначає порушене, невизнане чи оспорюване право або охоронюваний законом інтерес, які потребують судового захисту. Обґрунтованість підстав звернення до суду оцінюються судом у кожній конкретній справі за результатами розгляду позову. У постанові Верховного Суду від 15 серпня 2019 року у справі № 1340/4630/18 (адміністративні провадження № К/9901/16194/19; К/9901/16864/19) зауважено, що відсутність порушеного права чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту способам, визначеним законодавством, встановлюється при розгляді справи по суті та є підставою для прийняття судом рішення про відмову в позові. Відповідно до частини першої статті 1166 ЦК України майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала. Згідно зі статтею 1192 ЦК України якщо інше не встановлено законом, з урахуванням обставин справи суд за вибором потерпілого може зобов`язати особу, яка завдала шкоди майну, відшкодувати її в натурі (передати річ того ж роду і такої ж якості, полагодити пошкоджену річ тощо) або відшкодувати завдані збитки у повному обсязі; розмір збитків, що підлягають відшкодуванню потерпілому, визначається відповідно до реальної вартості втраченого майна на момент розгляду справи або виконання робіт, необхідних для відновлення пошкодженої речі. За змістом частини другої статті 22 ЦК України збитками є втрати, яких особа зазнала у зв`язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода). Відповідно до зазначених приписів шкода відшкодовується потерпілому, тобто тій особі, якій вона завдана. Такий висновок узгоджується з загальною ознакою цивільно-правової відповідальності, якою є її компенсаторний характер; тому заходи цивільно-правової відповідальності спрямовані виключно на компенсацію майнових втрат саме потерпілого, тобто відновлення майнової сфери потерпілого від правопорушення (постанови Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц (провадження № 14-623цс18), від 18 березня 2020 року у справі № 902/417/18 (провадження № 12-79гс19), від 22 вересня 2020 року у справі № 918/631/19 (провадження № 12-42гс20). У справі, що переглядається, позивачі, як на підставу для задоволення своїх позовних вимог, посилалися на те, що саме відповідачі, як керівники та власники істотної частки банку (більш ніж 80% всіх акцій банку), не вжили своєчасних та дієвих заходів щодо відновлення платоспроможності ПАТ «Банк «Демарк», порушили вимоги ст. 58 Закону України «Про банки та банківську діяльність». Відповідно до частини першої статті 2 Закону України «Про банки і банківську діяльність» істотна участь - це пряме та/або опосередковане володіння однією особою самостійно чи спільно з іншими особами 10 і більше відсотками статутного капіталу та/або права голосу акцій, паїв юридичної особи або незалежна від формального володіння можливість значного впливу на управління чи діяльність юридичної особи. Особа визнається власником опосередкованої істотної участі незалежно від того, чи здійснює така особа контроль прямого власника участі в юридичній особі або контроль будь-якої іншої особи в ланцюгу володіння корпоративними правами такої юридичної особи. Згідно з пунктом 2 частини першої статті 52 згаданого Закону особи, які мають істотну участь у банку, та особи, через яких ці особи здійснюють опосередковане володіння істотною участю у банк, віднесені до пов`язаних з банком осіб. Частиною четвертою статті 58 Закону України «Про банки і банківську діяльність» встановлено, що власники істотної участі зобов`язані вживати своєчасних заходів для запобігання настання неплатоспроможності банку, а частиною п`ятою цієї статті передбачено, що пов`язана з банком особа за порушення вимог законодавства, у тому числі нормативно-правових актів Національного банку України, здійснення ризикових операцій, які загрожують інтересам вкладників чи інших кредиторів банку, або доведення банку до неплатоспроможності несе цивільно-правову, адміністративну та кримінальну відповідальність. Відповідно до частини шостої статті 58 Закону України «Про банки і банківську діяльність' пов`язана з банком особа, дії або бездіяльність якої призвели до завдання банку шкоди з її вини, несе відповідальність своїм майном; якщо внаслідок дій або бездіяльності пов`язаної з банком особи банку завдано шкоди, а інша пов`язана з банком особа внаслідок таких дій або бездіяльності прямо або опосередковано отримала майнову вигоду, такі особи несуть солідарну відповідальність за завдану банку шкоду. Зазначена правова норма встановлює солідарну відповідальність пов`язаних з банком осіб перед банком за завдану йому шкоду. Натомість ані солідарна, ані субсидіарна відповідальність пов`язаних з банком осіб за вимогами вкладників та інших кредиторів до банку законом не встановлена. Тож саме потерпіла особа, в цьому випадку банк, вправі вимагати від порушника відшкодування збитків. Натомість стягнення на користь кредитора відшкодування збитків, які кредитор нібито також поніс внаслідок заподіяння збитків боржнику (так звані віддзеркалені збитки), законом не допускається, бо призведе до подвійної відповідальності порушника: як перед потерпілим, якому завдані збитки, так і перед кредитором потерпілого. Таке стягнення призвело б до незаконного збагачення кредитора, який додатково до свого права вимоги до боржника безпідставно набув би ще і право вимоги до порушника прав боржника щодо стягнення віддзеркалених збитків з такого порушника. Кредитори боржника можуть мати похідний інтерес у стягненні коштів з третіх осіб, винних боржнику, проте такі кредитори не набувають власних прав вимоги до третіх осіб, винних боржнику, а похідний інтерес кредиторів полягає у стягненні коштів на користь боржника, юридичної особи, а не на їхню користь. Законом України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» установлюються правові, фінансові та організаційні засади функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб, повноваження Фонду, порядок виплати відшкодування за вкладами, а також регулюються відносини між Фондом, банками, Національним банком України, визначаються повноваження та функції Фонду щодо виведення неплатоспроможних банків з ринку і ліквідації банків. Згідно з пунктом 16 статті 2 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» тимчасова адміністрація - це процедура виведення банку з ринку, що запроваджується Фондом стосовно неплатоспроможного банку в порядку, встановленому цим Законом. Відповідно до пункту 6 статті 2 зазначеного Закону ліквідація банку - це процедура припинення банку як юридичної особи відповідно до законодавства. Статтею 36 згаданого Закону врегульовано наслідки запровадження тимчасової адміністрації. Зокрема, згідно з підпунктами 1, 2 частини п`ятої статті 36 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» під час тимчасової адміністрації не здійснюється задоволення вимог вкладників та інших кредиторів банку, примусове стягнення коштів та майна банку, звернення стягнення на майно банку, накладення арешту на кошти та майно банку. З факту неплатоспроможності банку випливає, що майна банку може не вистачити для розрахунку зі всіма кредиторами. За таких умов відповідно до частини першої статті 26 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» держава гарантує окремій категорії кредиторів (вкладників, визначення яких наведено у пункті 4 статті 2 цього Закону) відшкодування коштів за їхніми вкладами. Сума граничного розміру гарантованого державою відшкодування коштів вкладникам становить 200 000,00 грн. Таке відшкодування спрямоване на захист найбільш вразливої частини кредиторів. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 29 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» Фонд набуває прав кредитора банку, зокрема, на загальну суму, що підлягає відшкодуванню вкладникам банку. Стосовно ж інших вимог кредиторів (включаючи вимоги вкладників у сумі понад розмір гарантованого державою відшкодування), з огляду на можливу недостатність коштів неплатоспроможного банку, законодавець вирішив, які саме категорії кредиторів потребують переважного захисту. Для цього встановлюється черговість їх задоволення. Така черговість визначена статтею 52 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб». Відповідно до пункту 4 зазначеної статті задоволення вимог вкладників - фізичних осіб (у тому числі фізичних осіб-підприємців), які не є пов`язаними особами банку, у частині, що перевищує суму, виплачену Фондом, здійснюється в четверту чергу. Позачергове задоволення вимог окремих кредиторів (зокрема, вкладників) неплатоспроможного банку може призвести до неможливості задоволення вимог інших кредиторів цієї ж або вищої черги, воно порушувало би баланс інтересів кредиторів банку і не відповідало б Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб». Отже, введення у банку тимчасової адміністрації унеможливлює задоволення вимог вкладників у будь-який інший спосіб, аніж це передбачено Законом України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб». Близькі за змістом висновки викладені в численних постановах Верховного Суду України, Верховного Суду та підтверджені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц (провадження № 14-623цс18). Відповідно до частини першої статті 36 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» з дня початку процедури виведення Фондом банку з ринку призупиняються всі повноваження органів управління банку (загальних зборів, спостережної ради і правління (ради директорів) та органів контролю (ревізійної комісії та внутрішнього аудиту). Фонд набуває всі повноваження органів управління банку та органів контролю з дня початку тимчасової адміністрації і до її припинення. Відповідно до пунктів 1, 5 частини другої статті 37 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» Фонд безпосередньо або уповноважена особа Фонду у разі делегування їй повноважень має право вчиняти будь-які дії та приймати рішення, що належали до повноважень органів управління і органів контролю банку; заявляти від імені банку позови майнового та немайнового характеру до суду, у тому числі позови про винесення рішення, відповідно до якого боржник банку має надати інформацію про свої активи. Оскільки в банку, що ліквідується, єдиною особою, яка має повноваження і обов`язок діяти від імені та в інтересах банку, є уповноважена особа Фонду, тому приписи частини п`ятої статті 52 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» визначають мінімальні стандарти поведінки Фонду та уповноваженої особи Фонду і не обмежують повноважень щодо звернення до суду з позовами до власників істотної участі, контролерів, керівників банку, пов`язаних з банком осіб, а також до будь-яких інших осіб про відшкодування ними шкоди повністю. Отже, на Фонд та уповноважену особу Фонду законом покладені повноваження органів та посадових осіб неплатоспроможного банку, включаючи повноваження пред`явити від імені банку будь-які позови до суду, зокрема і позови про відшкодування шкоди. Фонд та уповноважена особа Фонду, дізнавшись про заподіяння банку шкоди та встановивши її розмір, не тільки уповноважені, а й зобов`язані звернутися до суду від імені банку про відшкодування шкоди, що відповідатиме статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» та статті 92 ЦК України. Якщо банку належить майно, зокрема право вимоги про відшкодування шкоди, то внесення до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань запису про державну реєстрацію припинення банку як юридичної особи саме по собі це право не припиняє. Тому ліквідація неплатоспроможного банку не є підставою для закінчення судового розгляду на підставі поданого Фондом позову до пов`язаної з банком особи та не є підставою для звільнення від відповідальності пов`язаної з банком особи. Якщо банку заподіяно шкоди шляхом недотримання вимог законодавства, невжиття своєчасних заходів для запобігання настанню неплатоспроможності банку тощо, що призвело до зниження чистих активів банку, порушення нормативів, зокрема ліквідності та втрати банком стану платоспроможності, то розмір шкоди, завданої банку, оцінюється розміром недостатності майна банку для задоволення вимог усіх кредиторів, якщо не доведений більший розмір шкоди. Такі висновки Велика Палата Верховного Суду сформулювала у постанові від 25 травня 2021 року у справі № 910/11027/18 (провадження № 12-185гс19). Вчинення Фондом та уповноваженою особою Фонду дій, спрямованих на одержання задоволення вимог банку до боржників банку, зокрема щодо повернення кредитів, стягнення процентів, відшкодування збитків тощо, реалізує і похідний інтерес вкладників та інших кредиторів банку у трансформації майна банку у вигляді прав вимоги у більш ліквідну (грошову) форму з метою подальшого задоволення вимог кредиторів у черговості, встановленій статтею 52 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб». Натомість вкладники та інші кредитори банку не мають права вимоги до боржників банку і не можуть розглядатися як особи, яким заподіяно збитки боржниками банку, які не сплатили заборгованість банку, у тому числі за вимогами із заподіяння банку шкоди (зокрема, збитків). Право вимоги до боржників банку, в тому числі про повернення кредитів, стягнення процентів, про відшкодування шкоди, завданої банку (зокрема, збитків), належить банку, а не кредиторам банку, а несплата банку коштів боржниками банку не може оцінюватися як завдання шкоди кредиторам банку. Отже, закон не передбачає повноважень вкладників та інших кредиторів банку звертатися від імені банку з позовами, зокрема із заподіяння банку шкоди (збитків) до заподіювачів такої шкоди (похідний позов). Таке регулювання пояснюється тим, що повноваженнями звертатися з похідним позовом має наділятися той, хто не тільки має похідний інтерес у такому позові, а й має можливість ефективно захищати права позивача. Втім, кредитори банку (зокрема, вкладники) зазвичай не володіють інформацією про комерційну діяльність банку, у тому числі про діяльність посадових осіб банку, у зв`язку із чим не у змозі довести ані того, що посадова особа діяла не в найкращих інтересах товариства, ані розмір шкоди, завданої банку. Водночас кредитори банку можуть оскаржити до суду дії (бездіяльність) Фонду, зокрема в особі уповноваженої особи Фонду, щодо формування ліквідаційної маси банку, у тому числі щодо трансформації майна банку у грошову форму. Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Судовому захисту не підлягає похідний інтерес позивачів у захисті порушеного права іншої особи (постраждалого), оскільки судовому захисту підлягає саме порушене право останнього. Такий захист за участі позивачів можливий лише за умови здійснення ними процесуального представництва постраждалої особи. У справі, що переглядається, суд першої інстанції зробив обґрунтований висновок про те, що позивачі не довели порушення їхніх прав чи безпосередніх інтересів, а тому вони є неналежними позивачами у цій справі, що згідно з висновками Великої Палати Верховного Суду від 07 липня 2020 року у справі № 910/10647/18 (провадження № 12-175гс19) та від 08 жовтня 2019 року у справі № 916/2084/17 (провадження № 12-77гс19) є самостійною підставою для відмови в позові. Доводи апеляційної скарги про те, що судом першої інстанції не враховано положень статті 58 Закону України «Про банки і банківську діяльність» у відповідній редакції спростовуються змістом оскаржуваного судового рішення та обґрунтованими висновками суду першої інстанції відносно недоведеності позивачами тих підстав, з яким пов`язується можливість застосування указаної норми закону. Посилання скаржника на те, що відповідальність за статтею 58 Закону України «Про банки і банківську діяльність» настає незалежно від здійснення задоволення вимог кредиторів у порядку встановленому законом; Закон України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» не виключає можливість притягнення власника істотної участі банку до відповідальності; відповідач цілеспрямовано і свідомо не вживав жодних адекватних дієвих заходів до банку, передбачених чинним законодавством, тим самим допустивши порушення прав та законних інтересів кредиторів банку, в тому числі і позивача спростовуються висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними у справі № 761/45721/16-ц. Також не приймаються до уваги посилання на те, що відмова у задоволенні позову через неналежність позивача та відсутність у нього права на звернення до суду із цим позовом є перешкодою у доступі до правосуддя, оскільки Велика Палата Верховного Суду у постанові від 28 вересня 2021 року у справі № 761/45721/16-ц вказала на те, що відповідно до частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення. Водночас, зазначені норми не означають, що кожний позов, поданий до суду, має бути задоволений. Якщо позивач не довів порушення його права чи безпосереднього інтересу, в позові слід відмовити. Доводи апеляційної скарги зводяться до не згоди скаржників з наведеною вище правовою позицію щодо застосування норм права в аналогічних правовідносинах. Колегія суддів дійшла висновку, що судом першої інстанції повно і всебічно досліджено наявні у справі докази та дана їм належна правова оцінка, правильно встановлено обставини справи, в результаті чого ухвалено законне й обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам матеріального і процесуального права. Відповідно до частини третьої статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення. Отже, апеляційна скарга представника ОСОБА_1 , ОСОБА_2 - адвоката Місечка В.М.підлягає залишенню без задоволення, а рішення Святошинського районного суду міста Києва від 02 листопада 2023 рокузалишенню без змін. Керуючись ст. ст. 259, 268 ЦПК України, апеляційний суд

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 , ОСОБА_2 - адвоката Місечка Володимира Миколайовича - залишити без задоволення. Рішення Святошинського районного суду міста Києва від 02 листопада 2023 року- залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Повний текст постанови складений 28 травня 2024 року. Суддя-доповідач Таргоній Д.О. Судді: Голуб С.А. Слюсар Т.А.