Постанова КЦС ВС № 539/5262/21

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 23 травня 2024 року м. Київ справа № 539/5262/21 провадження № 61-8353св23 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Коротуна В. М. (суддя-доповідач), Коротенка Є. В., Червинської М. Є., учасники справи: позивач ОСОБА_1 , відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , треті особи: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Тиминюк Марина Володимирівна, відділ державної реєстрації речових прав на нерухоме майно виконавчого комітету Лубенської міської ради Полтавської області, Акціонерне товариство «Укргазбанк», розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження касаційні скарги ОСОБА_2 і ОСОБА_3 на рішення Лубенського міськрайонного суду Полтавської області від 29 листопада 2022 року у складі судді Алтухової О. С. та постанову Полтавського апеляційного суду від 04 травня 2023 року у складі колегії суддів: Абрамова П. С., Одринської Т. В., Панченка О. О., ВСТАНОВИВ: ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст позовних вимог У грудні 2021 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , треті особи: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Тиминюк М. В., відділ державної реєстрації речових прав на нерухоме майно виконавчого комітету Лубенської міської ради Полтавської області, Акціонерне товариство «Укргазбанк» (далі АТ «Укргазбанк»), про визнання правочину недійсним та скасування державної реєстрації прав. Позов мотивований тим, що спірні договори купівлі-продажу є фраудаторними та укладені з метою уникнення боржником ОСОБА_2 виконання грошового зобов`язання. ОСОБА_1 просив визнати недійсними договір купівлі-продажу нерухомого майна від 19 лютого 2021 року, щодо житлового будинку з побудовами та земельної ділянки, на який розташовано житловий будинок, кадастровий номер 5310700000:03:005:0025, укладений між ОСОБА_2 (продавець) і ОСОБА_3 (покупець), та скасувати державну реєстрацію прав. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій Рішенням Лубенського міськрайонного суду Полтавської області від 29 листопада 2022 року позовні вимоги задоволено. Визнано недійсним договір купівлі-продажу нерухомого майна, укладений 19 лютого 2021 року між ОСОБА_2 (продавець) і ОСОБА_3 (покупець), посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Тиминюк М. В., зареєстрований в реєстрі за №

216. Скасовано у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно державну реєстрацію права власності ОСОБА_3 на житловий будинок з побудовами, загальною площею 149,3 кв. м, житловою площею 90,8 кв. м, за адресою: АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 1339280153107, номер запису про право власності/довірчої власності 40647276, дата державної реєстрації 19 лютого 2021 року; державний реєстратор приватний нотаріус Тиминюк М. В., Київський міський нотаріальний округ, м. Київ; підстава для державної реєстрації договір купівлі-продажу нерухомого майна, серія та номер 216, виданий 19 лютого 2021 року, видавник Тиминюк М. В., приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу; підстава внесення запису рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 56720005 від 19 лютого 2021 року, приватний нотаріус Тиминюк М. В., Київський міський нотаріальний округ, м. Київ; форма власності приватна; розмір частки 1/1, власник ОСОБА_3 . Скасовано державну реєстрацію прав, номер запису про право власності/довірчої власності 40647238, тип права власності право власності, дата державної реєстрації 19 лютого 2021 року, державний реєстратор приватний нотаріус Тиминюк М. В., Київський міський нотаріальний округ, м. Київ, підстава для державної реєстрації договір купівлі-продажу нерухомого майна, серія та номер 216, виданий 19 лютого 2021 року, видавник Тиминюк М. В., приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу, підстава внесення запису рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 56720005 від 19 лютого 2021 року, приватний нотаріус Тиминюк М. В., Київський міський нотаріальний округ, м. Київ, форма власності приватна; розмір частки 1/1, власник ОСОБА_3 . Вирішено питання про розподіл судових витрат. Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що на момент укладення оспорюваного правочину ОСОБА_2 достеменно знала про борг перед ОСОБА_1 , про те, що він подав позовну заяву про стягнення з неї боргу в розмірі 21 635,00 дол. США. Крім того, як встановлено в судовому засіданні суду першої інстанції, ОСОБА_2 продовжує проживати в будинку АДРЕСА_1 , хоча за умовами договору купівлі-продажу від 19 лютого 2021 року продавець гарантувала, що нерухоме майно буде повністю звільнене нею та членами її родини, в тому числі від належних їй речей, та буде передане покупцю для безперешкодного користування ним нерухомим майном в день укладання та підписання договору, що свідчить про те, що правочин не був спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Постановою Полтавського апеляційного суду від 04 травня 2023 року апеляційні скарги ОСОБА_3 і ОСОБА_2 задоволено частково. Рішення Лубенського міськрайонного суду Полтавської області від 29 листопада 2022 року скасовано і ухвалено нове рішення, яким позовні вимоги задоволено. Визнано недійсним договір купівлі-продажу нерухомого майна, укладений 19 лютого 2021 року між ОСОБА_2 (продавець) і ОСОБА_3 (покупець), щодо житлового будинку з побудовами, загальною площею 149,3 кв. м, житловою площею 90,8 кв. м, за адресою: АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 1339280153107, та земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_1 , площею 0,005 га кадастровий номер 5310700000:03:005:0025, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 1339756753107. Скасовано державну реєстрацію речових прав на це майно за ОСОБА_3 . Вирішено питання про розподіл судових витрат. Постанова мотивована тим, що з 08 грудня 2020 року в провадженні суду перебувала справа № 539/4112/20 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про розірвання договору позики та стягнення 20 000,00 дол. США. М ОСОБА_4 належним чином була обізнана про наявне судове провадження і про те, що ОСОБА_1 в цьому судовому провадженні неодноразово намагався забезпечити позов шляхом накладення арешту на майно відповідачки ОСОБА_2 . Незважаючи на наявне судове провадження ОСОБА_2 здійснила відчуження всього належного їй нерухомого майна, порушивши інтереси кредитора, і таке відчуження було спрямоване саме на недопущення звернення стягнення на майно боржника. Спірні правочини не були спрямовані на настання реальних правових наслідків, оскільки фактичним володільцем нерухомого майна залишилася ОСОБА_2 , чого вона не заперечувала. Проте апеляційний суд дійшов висновку про наявність безумовних підстав для скасування рішення суду першої інстанції, оскільки в матеріалах справи немає будь-яких доказів щодо належного повідомлення ОСОБА_3 про день і час судового розгляду справи, про що було зазначено в апеляційній скарзі. Короткий зміст вимог та доводів касаційних скарг 02 червня 2023 року ОСОБА_2 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій з урахуванням уточненої редакції просить скасувати рішення Лубенського міськрайонного суду Полтавської області від 29 листопада 2022 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 04 травня 2023 року і направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Касаційна скарга мотивована тим, що 04 травня 2023 року апеляційний суд розглянув справу без участі заявника, незважаючи на її клопотання про відкладення розгляду справи. Суди не дали належної оцінки та не взяли до уваги відсутність будь-яких доказів досудового врегулювання спору, а також законних прав на пред?явлення позивачем цього позову та доведеності фраудаторності, оскільки він не є стороною договірних відносин. Позивач не довів жодного критерію, за яким спірний правочин має ознаки фраудаторності. Суди зробили висновки на припущеннях. Суди не звернули уваги на те, що спірний правочин укладено 19 лютого 2021 року, а право на стягнення боргу у позивача виникло з часу винесення Полтавським апеляційним судом постанови від 20 жовтня 2021 року. 02 червня 2023 року ОСОБА_3 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просить скасувати рішення Лубенського міськрайонного суду Полтавської області від 29 листопада 2022 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 04 травня 2023 року і направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Касаційна скарга мотивована тим, що суди розглянули справу за відсутності ОСОБА_3 , яка не була належним чином повідомлена про дату, час і місце розгляду справи. Копії заяв, клопотань та апеляційних скарг вона не отримувала. Суд прийняв рішення про права, свободи, інтереси та обов?язки осіб, що не були залучені до участі у справі, а саме чоловіка заявниці, ОСОБА_5 та їхньої неповнолітньої дитини, оскільки спірне майно придбавалося у шлюбі, а тому є спільною сумісної власністю подружжя. Суди не надали належної оцінки та не взяли до уваги відсутність будь-яких доказів досудового врегулювання спору, а також законних прав на пред?явлення позивачем цього позову та доведеності фраудаторності, оскільки він не є стороною договірних відносин. Суди не дали оцінки процедурі набуття нерухомого майна та законним правам ОСОБА_3 як власника нерухомого майна. Доводи інших учасників справи 20 липня 2023 року представник приватного нотаріуса ОСОБА_6 адвокат Матюшко В. В. подав до Верховного Суду пояснення. 26 липня 2023 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду відзив, у якому просить касаційну скаргу залишити без задоволення. Відзив мотивований тим, що жодного доводу, який би заслуговував на увагу і свідчив про порушення судами першої і апеляційної інстанцій норм матеріального чи процесуального права, немає. Оскаржуване судове рішення законне й обґрунтоване і не суперечить жодному висновку Великої Палати Верховного Суду і Верховного Суду, викладеному у постановах, наведених у касаційній скарзі. Рух касаційних скарг та матеріалів справи Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 06 червня 2023 року для розгляду касаційної скарги ОСОБА_2 призначено суддю-доповідача Антоненко Н. О. Відповідно до протоколу передачі судової справи раніше визначеному складу суду від 09 червня 2023 року касаційну скаргу ОСОБА_3 передано судді-доповідачу ОСОБА_7 . Ухвалою Верховного Суду від 29 червня 2023 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Лубенського міськрайонного суду Полтавської області від 29 листопада 2022 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 04 травня 2023 року. Витребувано з Лубенського міськрайонного суду Полтавської області справу № 539/5262/21. Ухвалою Верховного Суду від 03 серпня 2023 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Лубенського міськрайонного суду Полтавської області від 29 листопада 2022 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 04 травня 2023 року. Відповідно до протоколів повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 16 листопада 2023 року касаційні скарги передано судді-доповідачу Коротуну В. М. 18 січня 2024 року матеріали справи надійшли до Верховного Суду.

ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. У частині першій статті 400 ЦПК України встановлено, що, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Перевіривши доводи касаційних скарг, урахувавши аргументи, наведені у відзиві на касаційну скаргу та у поясненнях, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційні скарги підлягають залишенню без задоволенняз таких підстав. Фактичні обставини справи 08 грудня 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про розірвання договору позики та стягнення заборгованості (справа № 539/4112/20). 19 лютого 2021 року між ОСОБА_2 (продавець) і ОСОБА_3 (покупець) укладено договір купівлі-продажу, за яким ОСОБА_8 продала ОСОБА_3 земельну ділянку за адресою: АДРЕСА_1 , площею 0,05 га, кадастровий номер 5310700000:03:005:0025, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна за даними Державного реєстру речових прав на нерухоме майно 1339756753107, цільове призначення 02.01 для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка); категорія земель землі житлової та громадської забудови; вид використання земельної ділянки для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), та житловий будинок (з побудовами) за адресою: АДРЕСА_1 реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна за даними Державного реєстру речових прав на нерухоме майно 1339280153107, опис об`єкта житловий будинок (А-1) загальною площею 149,3 кв. м, житлова площа 90,8 кв. м, погріб з шийкою (Г), гараж (Б), літня кухня (В), вимощення (1), огорожа (№ 1), хвіртка (№ 2), яма вигрібна (№ 3), який знаходиться на зазначеній вище земельній ділянці. Згідно з пунктом 4 договору купівлі-продажу продаж нерухомого майна за домовленістю сторін вчиняється за 371 600,00 грн. При цьому продавець ціну продажу вважає вигідною для неї, її розмір не пов`язаний зі збігом якихось важких для неї обставин і повністю її задовольняє (пункт 5 договору). Відповідно до пункту 6 договору купівлі-продажу розрахунок за цим договором здійснюється протягом одного року з дати укладення та підписання цього договору, а саме до 19 лютого 2022 року. Рішенням Лубенського міськрайонного суду Полтавської області від 26 травня 2021 року договір позики, укладений 03 червня 2020 року між ОСОБА_1 і ОСОБА_2 , розірвано. Стягнено з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованість за договором позики від 03 червня 2020 року в розмірі 20 000,00 дол. США, що на день подання позовної заяви становить 571 166,00 грн, та заборгованість зі сплати процентів за правомірне користування коштами в розмірі 1 635,00 дол. США, що на день подання позовної заяви становить 46 127,35 грн. Додатковим рішенням Лубенського міськрайонного суду Полтавської області від 01 червня 2021 року стягнено з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 840,80 грн, судовий збір у розмірі 6 178,59 грн та витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 10 000,00 грн, а всього 17 019,39 грн. Постановою Полтавського апеляційного суду від 20 жовтня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишено без задоволення, рішення Лубенського міськрайонного суду від 26 травня 2021 року та додаткове рішення Лубенського міськрайонного суду від 01 червня 2021 року без змін. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права У частинах першій, другій та п`ятій статті 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Оскаржуване судове рішення суду апеляційної інстанції зазначеним вимогам закону відповідає. У частині першій статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Відповідно до статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків. За змістом частини п`ятої статті 203 ЦК України правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Відповідно до статті 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним. Для визнання правочину фіктивним суди повинні встановити наявність умислу в усіх сторін правочину. При цьому необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків. У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно. Отже, основними ознаками фіктивного правочину є введення в оману (до або в момент укладення угоди) іншого учасника або третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов`язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину. Укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням частин першої та п`ятої статті 203 ЦК України, що за правилами статті 215 ЦК України є підставою для визнання такого договору недійсним відповідно до статті 234 ЦК України. За договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму (стаття 655 ЦК України). За своїм змістом договір купівлі-продажу є двостороннім, консенсуальним та відплатним правочином, метою якого є відчуження майна від однієї сторони та передання його у власність іншій стороні. Згідно з частиною першою статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. У статті 215 ЦК України унормовано, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першоютретьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 16 жовтня 2020 року у справі № 910/12787/17 зазначено таке: «Особа, яка звертається до суду з позовом про визнання недійсним договору (чи його окремих положень), повинна довести конкретні факти порушення її майнових прав та інтересів, а саме: має довести, що її права та законні інтереси як заінтересованої особи безпосередньо порушені оспорюваним договором і в результаті визнання його (чи його окремих положень) недійсним майнові права заінтересованої особи буде захищено та відновлено. Реалізуючи право на судовий захист і звертаючись до суду з позовом про визнання недійсним правочину, стороною якого не є, позивач зобов`язаний довести (підтвердити) в установленому законом порядку, яким чином оспорюваний ним договір порушує (зачіпає) його права та законні інтереси, а суд, у свою чергу, перевірити доводи та докази, якими позивач обґрунтовує такі свої вимоги, і в залежності від встановленого вирішити питання про наявність чи відсутність підстав для правового захисту позивача. Відсутність порушеного або оспорюваного права позивача є підставою для ухвалення рішення про відмову у задоволенні позову, незалежно від інших встановлених судом обставин. Як неодноразово наголошував Верховний Суд України (постанови від 01 червня 2016 року у справі № 920/1771/14, від 30 листопада 2016 року у справі № 910/31110/15), під час вирішення спору про визнання недійсним оспорюваного правочину потрібно застосовувати загальні положення статей 3, 15, 16 ЦК України, які передбачають право кожної особи на судовий захист саме порушеного цивільного права. За результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину і має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, що передбачені законом, але й визначено, чи було порушене цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушено, в чому полягає його порушення, оскільки в залежності від цього визначається належний спосіб захисту порушеного права, якщо воно мало місце». Отже, у справах про оспорювання договору за позовом особи, яка не є його стороною, спершу потрібно встановити, яким чином договір порушує (зачіпає) її права та законні інтереси. Однією з основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України), і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними, тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Згідно з частинами другою та третьою статті 13 ЦК України при здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. Цивільно-правовий договір не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення. Боржник, який відчужує майно після пред`явлення до нього позову про стягнення заборгованості або виникнення у нього обов`язку зі сплати боргу, діє очевидно недобросовісно та зловживає правами стосовно кредитора, оскільки уклав договір, який порушує майнові інтереси кредитора і спрямований на недопущення звернення стягнення на майно боржника. Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом. Як наслідок, не виключається визнання недійсним договору, направленого на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України). Аналогічних висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19). Договором, що вчиняється на шкоду кредиторам (фраудаторним договором), може бути як оплатний, так і безоплатний договір. Застосування конструкції «фраудаторності» при оплатному цивільно-правовому договорі має певну специфіку, яка проявляється в обставинах, що дозволяють кваліфікувати оплатний договір як такий, що вчинений на шкоду кредитору. До таких обставин, зокрема, належать: момент укладення договору; контрагент з яким боржник вчиняє оспорюваний договір (наприклад, родич боржника, пасинок боржника, пов`язана чи афілійована юридична особа); ціна (ринкова/неринкова), наявність/відсутність оплати ціни контрагентом боржника. Суд установив, що ОСОБА_2 , відчужуючи належні їй на праві власності земельну ділянку та будинок ОСОБА_3 , була достовірно обізнана про розгляд Лубенським міськрайонним судом Полтавської області справи № 539/4112/20 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про розірвання договору позики та стягнення заборгованості, оскільки була учасником справи, брала участь у її розгляді. Отже, боржник ОСОБА_2 могла передбачити негативні для себе наслідки в разі невиконання судового рішення про стягнення заборгованості за договором позики. Той факт, що на час укладення договору купівлі-продажу між відповідачами (19 лютого 2021 року) ще не було ухвалено рішення суду про стягнення боргу (26 травня 2021 року), не впливає на правильне вирішення судом спору та правильне застосування норм матеріального права. При цьому апеляційний суд встановив, що позов про розірвання договору позики та стягнення боргу позивач подав 08 грудня 2020 року, тобто до укладення між відповідачами договору купівлі-продажу, про що відповідачі знали. А тому про матеріальні претензії позивача вже було відомо. Подібних висновків про визнання недійсним договору купівлі-продажу, що укладений боржником на шкоду кредитору до ухвалення рішення суду про стягнення боргу, Верховний Суд дійшов у постанові від 19 травня 2021 року у справі № 693/624/19, провадження № 61-6420св21, зазначивши таке: «…очевидно, що учасники цивільних відносин (сторони оспорюваних договорів купівлі-продажу) «вживали право на зло», оскільки цивільно-правовий інструментарій (оспорювані договори купівлі-продажу) використовувався учасниками для недопущення звернення стягнення на майно боржника; встановлені судами обставини, дозволяють зробити висновок, що оспорювані договори купівлі продажу є фраудаторними, тобто вчиненими на шкоду кредитору; до обставин, які дозволяють кваліфікувати оспорювані договори як фраудаторні відноситься: момент вчинення договорів (30 квітня 2016 року та 11 травня 2016 року, тобто після відкриття провадження, відмови в забезпеченні позову і до першого судового засідання в справі № 439/506/16-ц)…». Крім того, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду у постанові від 06 жовтня 2022 року у справі № 904/624/19 виходив із обставин укладення фраудаторого правочину навіть до пред`явлення позову про стягнення боргу, зазначаючи таке: «… договір, який укладений з метою уникнути виконання договору та зобов`язання зі сплати боргу, є зловживанням правом на укладання договору та розпорядження власністю, оскільки унеможливлює виконання зобов`язання і завдає шкоди кредитору. Такий договір може вважатися фраудаторним та може бути визнаний судом недійсним за позовом особи, право якої порушено, тобто кредитора». Схожих висновків (визнання недійсним фраударного договору до ухвалення рішення про борг) дійшов Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду у постанові від 09 лютого 2023 року у справі № 910/12093/20. Верховний Суд погоджується з висновками апеляційного суду про те, що під час укладення оспорюваного правочину від 19 лютого 2021 року воля сторін не відповідала зовнішньому її прояву і вони не передбачали реального настання правових наслідків, обумовлених вказаним правочином, їх дії вчинені на перехід права власності на нерухоме майно з метою приховання майна від виконання у майбутньому рішення суду про стягнення з ОСОБА_2 грошових коштів. Отже, є правильним висновок апеляційного суду про наявність правових підстав, передбачених статтею 234 ЦК України, для визнання оспорюваного договору купівлі-продажу, укладеного 19 лютого 2021 року між ОСОБА_2 і ОСОБА_3 , недійсним. Подібний висновок зробив Верховний Суд у постанові від 10 травня 2023 року у справі № 755/179/44/18 (провадження № 61-185св23). Аргументи касаційної скарги ОСОБА_2 про те, що апеляційний суд розглянув справу без участі заявника, незважаючи на її клопотання про відкладення розгляду справи, є безпідставними, оскільки з протоколу судового засідання, проведеного в режимі відеоконференції, відомо, що під час судового засідання був присутнім представник ОСОБА_2 ОСОБА_9 , що свідчить про відсутність порушення норм ЦПК України щодо участі заявника в судовому засіданні. Також безпідставними є аргументи ОСОБА_3 про те, що вона не була обізнана про розгляд справи апеляційним судом, оскільки в матеріалах справи є клопотання ОСОБА_3 про відкладення судового засідання, яке відбудеться 04 травня 2023 року о 10 год 00 хв (т. 2, а. с. 158), що свідчить про обізнаність заявниці про день, час і місце розгляду справи. Аргументи ОСОБА_3 про те, що суд прийняв рішення про права, свободи, інтереси та обов?язки осіб, що не були залучені до участі у справі, а саме чоловіка заявниці ОСОБА_5 та їхньої неповнолітньої дитини, оскільки спірне майно придбавалося у шлюбі, а тому є спільною сумісної власністю подружжя, Верховний Суд відхиляє, оскільки права іншого з подружжя ( ОСОБА_5 ), який не був стороною договору купівлі-продажу від 19 лютого 2021 року, при розгляді цієї справи не порушуються і захищаються тим з подружжя, який уклав договір і є відповідачем у справі (див. постанову Верховного Суду від 31 січня 2024 року у справі № 199/7376/16-ц (провадження № 61-11401св23)). Аргументи заявників про неврахування висновків Верховного Суду, наведених у касаційних скаргах, є безпідставними, оскільки висновки, зроблені апеляційним судом у цій справі, не суперечать висновкам Верховного Суду, наведеним заявниками у касаційних скаргах. Інші доводи касаційних скарг зводяться до незгоди заявників із висновками суду апеляційної інстанції щодо встановлених обставин справи та необхідності переоцінки доказів. При цьому згідно з частиною першою статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року). Висновки за результатом розгляду касаційних скарг Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення. Колегія суддів дійшла висновку про залишення касаційних скарг без задоволення, а постанови Полтавського апеляційного суду від 04 травня 2023 року без змін, оскільки підстав для її скасування немає. З огляду на те що Верховний Суд дійшов висновку про залишення касаційних скарг без задоволення, розподіл судових витрат, понесених заявниками, відповідно до статті 141 ЦПК України не здійснюється. Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ: Касаційні скарги ОСОБА_2 і ОСОБА_3 залишити без задоволення. Постанову Полтавського апеляційного суду від 04 травня 2023 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Судді: В. М. Коротун Є. В. Коротенко М. Є. Червинська