Постанова 4854 № 420/11416/23

П`ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 21 травня 2024 р. Категорія 106000000м. ОдесаСправа № 420/11416/23 Перша інстанція: суддя Вовченко О.А., час і місце ухвалення: спрощене провадження, м. Одеса П`ятий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: судді-доповідача Семенюка Г.В., суддів Домусчі С.Д., Шляхтицького О.І., розглянувши у письмовому провадженні у приміщенні П`ятого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційними скаргами ОСОБА_1 та Військової частини НОМЕР_1 на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 07 серпня 2023 року по справі за позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправною бездіяльність та зобов`язання вчинити дії, - встановиВ: Позивач, звернувся до суду з позовом до Військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправною бездіяльність та зобов`язання вчинити дії, мотивуючи його тим, що 23.12.2021 року відповідачем на виконання рішення Одеського окружного адміністративного суду від 28 вересня 2021 року у справі №420/8700/21 виплачено на користь позивача індексацію грошового забезпечення за період з 01.12.2015 по 28.02.2018 із застосуванням базового місяця грудень 2015 року у сумі 4798,50 грн. із одночасним утриманням військового збору 1,5%, та що 01.05.2023 року відповідачем на виконання рішення Одеського окружного адміністративного суду від 11 липня 2022 року у справі №420/4453/22 виплачено на користь позивача індексацію грошового забезпечення за період з 01.12.2015 по 28.02.2018 із застосуванням базового місяця січень 2008 року з урахуванням вже виплачених сум у сумі 81056,30 грн. із одночасним утриманням військового збору 1,5%. Зазначає, що оскільки позивача було виключено зі списків особового складу 14.10.2019, а крайню виплату відповідачем здійснено 01.05.2023, то відповідачем затримано розрахунок з 15.10.2019 по 30.04.2023 на 1293 дні, та що виходячи з принципу пропорційності, сума середнього заробітку за час затримки розрахунку щодо виплати індексації грошового забезпечення належна позивачу має складати: 593280,12 грн. * 42,52% = 252262,70 грн. Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 07 серпня 2023 року позов задоволено частково. Визнано протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 15.10.2019 по 01.05.2023, але не більше як за шість місяців. Зобов`язано військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 15.10.2019 по 01.05.2023, але не більше як за шість місяців, у сумі 9836,83 грн. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Не погодившись з рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій просить суд апеляційної інстанції змінити рішення суду першої інстанції шляхом зміни суми середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні « 9836,83 грн» на « 248535,14» грн. В обґрунтування вимог апеляційної скарги апелянт посилається на неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення норм матеріального та процесуального права. Зазначає, що задовольняючи частково позов, суд першої інстанції не врахував, що починаючи з 19.07.2022 року приписи статті 117 КЗпП України почали діяти в новій редакції. Так, згідно із статтею 117 КЗпП України в редакції від 19.07.2022 року, у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців. Водночас, з посиланням на положення статті 58 Конституції України та рішення Конституційного Суду України від 09 лютого 1999 року №1-рп/99, скаржник уважає, що у спірних правовідносинах судом першої інстанції помилково застосовано норми КЗпП України у редакції, яка почала діяти з 19.07.2022 року, тобто чинну на момент постановлення оскаржуваного судового рішення, оскільки закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи. Відтак, на переконання скаржника, вирішуючи питання щодо визначення періоду та розміру середнього заробітку за час затримки повного розрахунку при звільненні, суд першої інстанції неправильно та безпідставно зменшив розмір відшкодування одночасно із урахуванням приписів статті 117 КЗпП України, в редакції, яка діє з 19.07.2022 року. Не погодившись з рішенням суду першої інстанції, Військова частина НОМЕР_1 подала апеляційну скаргу, в якій просить суд апеляційної інстанції скасувати рішення суду та прийняти нову постанову, якою у задоволенні вимог позивача відмовити. В обґрунтування вимог апеляційної скарги апелянт посилається на неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення норм матеріального та процесуального права. Зазначає, що задовольняючи частково позов, суд першої інстанції не врахував, що в спірних правовідносинах при звільненні та розрахунку з позивачем між ними не виникло спору щодо нарахованих (виплачених) сум, у зв`язку з чим відсутні підстави для застосування статті 117 Кодексу законів про працю України. При цьому, наводить правову позицію Верховного Суду щодо безпідставності позовних вимог у подібних спорах. Окрім іншого, як стверджує скаржник, у даному випадку позивачем пропущений строк звернення до суду, передбачений частиною 5 статті 122 КАС України. Постановою П`ятого апеляційного адміністративного суду від 13 листопада 2023 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Апеляційну скаргу Військової частини НОМЕР_1 задоволено повністю. Рішення Одеського окружного адміністративного суду від 07.08.2023 року у справі №420/11416/23 скасовано. Прийнято у справі №420/11416/23 нове судове рішення. У задоволенні позову ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправною бездіяльність та зобов`язання вчинити певні дії відмовлено повністю. 15 лютого 2024 року Постановою Верховного Суду Касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Постанову П`ятого апеляційного адміністративного суду від 13 листопада 2023 року скасовано, а справу направлено на новий розгляд до П`ятого апеляційного адміністративного суду. На підставі ст. 311 КАС України розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши повноту встановлення судом першої інстанції фактичних обставин справи та правильність застосування ним норм матеріального і процесуального права, колегія суддів вважає, що скарга ОСОБА_1 підлягає частковому задоволенню, а скаргу військової частини НОМЕР_1 належить залишити без задоволення, з огляду на наступне: Судом першої інстанції встановлено, що відповідно до витягу з наказу командира військової частини НОМЕР_1 №252 від 15.10.2019 позивач, звільнений з військової служби наказом № 36-РС від 11 жовтня 2019 року, з 14 жовтня 2019 року виключений зі списків особового складу частини та всіх видів забезпечення. Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 28.09.2021 по справі №420/8700/21, яке залишене без змін постановою П`ятого апеляційного адміністративного суду від 14.12.2021 позовну заяву ОСОБА_1 задоволено частково та зобов`язано військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити на користь ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення за період з 01.12.2015 року по 28.02.2018 року включно, в іншій частині позовних вимог відмовлено. На виконання вказаного рушення позивачу 23.12.2021 нараховано та виплачено 4798,50 грн, що підтверджується випискою по картковому рахунку (а.с.14). Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 11.07.2022 по справі №420/4453/22: адміністративний позов ОСОБА_1 задоволено частково; визнано протиправною дії військової частини НОМЕР_1 щодо застосування грудня 2015 року як місяця за яким починається обчислення індексу споживчих цін (базового місяця) для розрахунку індексації грошового забезпечення ОСОБА_1 в період з 01.12.2015 по 28.02.2018 включно; зобов`язано військову частину НОМЕР_1 нарахувати ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення за період з 01.12.2015 року по 28.02.2018 рік включно, із застосуванням місяця, в якому відбулося підвищення посадових окладів військовослужбовців - січень 2008 року та виплатити з урахуванням вже виплачених сум; у задоволенні решти позовних вимог відмовлено. На виконання вказаного рушення позивачу 01.05.2023 нараховано та виплачено 81056,30 грн, що підтверджується випискою по картковому рахунку (а.с.16). Позивач, вважаючи, що при виплаті вищевказаної суми одноразової грошової допомоги у відповідача виник обов`язок виплати середнього грошове забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні, звернувся до суду з даним позовом. Задовольняючи частково позовні вимоги, суд першої інстанції зазначив, що відтак з врахуванням принципу справедливості та співмірності, середній заробіток за час затримки розрахунку має бути перерахований та виплачений позивачу у розмірі 9836,83 грн., з урахуванням істотності частки недоплаченої суми порівняно із середнім заробітком працівника. Колегія суддів П`ятого апеляційного адміністративного суду частково погоджується з означеними висновками суду першої інстанції з огляду на наступне. Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Згідно ч.1 ст.2 Закону України "Про військовий обов`язок і військову службу" від 25.03.1992 р. № 2232-XII військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров`я і віком громадян України (за винятком випадків, визначених законом), іноземців та осіб без громадянства, пов`язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності. Військова служба є особливим видом публічної служби, тому її проходження передбачає особливе регулювання праці військовослужбовців, а саме межі реалізації ними своїх трудових прав у зв`язку з специфікою їх правового статусу, відносини щодо звільнення та проходження військової служби врегульовані як загальним законодавством України про працю, так і спеціальним законодавством. При цьому, пріоритетними є норми спеціального законодавства, а норми трудового законодавства підлягають застосуванню лише у випадках, якщо спеціальними нормами не врегульовано спірних відносин, та коли про можливість такого застосування прямо зазначено у спеціальному законі. Спеціальним законом, який здійснює правове регулювання відносин між державою і громадянами України у зв`язку з виконанням ними конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, а також визначає загальні засади проходження в Україні військової служби, порядок проходження військової служби, права та обов`язки військовослужбовців є Закон України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" від 20.12.1991 р. № 2011-XII (далі - Закон № 2011-XII). Частинами 1, 4 статті 9 Закону № 2011-XII встановлено, що держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів. Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері праці та соціальної політики, інші центральні органи виконавчої влади відповідно до їх компетенції розробляють та вносять у встановленому порядку пропозиції щодо грошового забезпечення військовослужбовців. Грошове забезпечення виплачується у розмірах, що встановлюються Кабінетом Міністрів України, та повинно забезпечувати достатні матеріальні умови для комплектування Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань та правоохоронних органів кваліфікованим особовим складом, враховувати характер, умови служби, стимулювати досягнення високих результатів у службовій діяльності. Порядок виплати грошового забезпечення визначається Міністром оборони України, керівниками центральних органів виконавчої влади, що мають у своєму підпорядкуванні утворені відповідно до законів України військові формування та правоохоронні органи, керівниками розвідувальних органів України. З матеріалів справи вбачається, що Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 28.09.2021 по справі №420/8700/21, яке залишене без змін постановою П`ятого апеляційного адміністративного суду від 14.12.2021 позовну заяву ОСОБА_1 задоволено частково та зобов`язано військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити на користь ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення за період з 01.12.2015 року по 28.02.2018 року включно, в іншій частині позовних вимог відмовлено. На виконання вказаного рушення позивачу 23.12.2021 нараховано та виплачено 4798,50 грн, що підтверджується випискою по картковому рахунку (а.с.14). Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 11.07.2022 по справі №420/4453/22: адміністративний позов ОСОБА_1 задоволено частково; визнано протиправною дії військової частини НОМЕР_1 щодо застосування грудня 2015 року як місяця за яким починається обчислення індексу споживчих цін (базового місяця) для розрахунку індексації грошового забезпечення ОСОБА_1 в період з 01.12.2015 по 28.02.2018 включно; зобов`язано військову частину НОМЕР_1 нарахувати ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення за період з 01.12.2015 року по 28.02.2018 рік включно, із застосуванням місяця, в якому відбулося підвищення посадових окладів військовослужбовців - січень 2008 року та виплатити з урахуванням вже виплачених сум; у задоволенні решти позовних вимог відмовлено. На виконання вказаного рушення позивачу 01.05.2023 нараховано та виплачено 81056,30 грн, що підтверджується випискою по картковому рахунку (а.с.16). Суд враховує, що вищевказаними нормативно-правовими актами не врегульовано порядок виплати грошового забезпечення за час затримки розрахунку з особою, звільненою з військової служби, а тому до спірних правовідносин підлягають застосуванню норми Кодексу законів про працю України, оскільки загальні норми підлягають застосуванню лише за умови неврегульованості правовідносин нормами спеціального законодавства. Викладене узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, наведеною у постановах від 31.10.2019 р. у справі № 828/598/17, від 16.04.2020 р. у справі № 822/3307/17. Відповідно до ст.116 КЗпП України, в редакції, чинній на час звільнення позивача зі служби, при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, проводиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. У разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму. Частиною 1 статті 117 КЗпП України передбачено, що у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті (ч.2 ст.117 КЗпП України). Аналіз наведених норм матеріального права дає підстави для висновку, що передбачений ч.1 ст.117 КЗпП України обов`язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені у ст.116 КЗпП України, при цьому, визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку. У своїй постанові від 29 січня 2024 року по справі № 560/9586/22 Верховний Суд сформував наступну правову позицію. Редакція статті 117 КЗпП України (викладена відповідно до Закону України від 1 липня 2022 року №2352-ІХ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин») набрала законної сили з 19 липня 2022 року. Варто зауважити, що стаття 117 КЗпП України діяла і до цього часу (до змін введених Законом №2352-ІХ) і Верховний Суд сформував усталену практику у правозастосуванні указаних норм при вирішенні спорів щодо стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні. Так, Верховний Суд неодноразово зауважував, що якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Таке правове регулювання є способом досягти балансу між захистом прав працівника та додержанням принципів справедливості і співмірності у трудових відносинах, враховуючи фактичні обставини, за яких стався несвоєчасний розрахунок та міру добросовісної поведінки роботодавця. Натомість, якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Таке правове регулювання є способом досягти балансу між захистом прав працівника та додержанням принципів справедливості і співмірності у трудових відносинах, враховуючи фактичні обставини, за яких стався несвоєчасний розрахунок та міру добросовісної поведінки роботодавця. Оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, встановленими Цивільним кодексом України, не припиняє відповідний обов`язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, тому числі й після прийняття судового рішення. З огляду на наведені мотиви про компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, враховуючи: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором, період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника, інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні. Як вже зазначалось з 19 липня 2022 року стаття 117 КЗпП України діє у редакції, викладеній згідно із Законом №2352-ІХ, тому і підхід до правозастосування указаної норми змінився. Тому, спірний період стягнення середнього заробітку у цій справі умовно варто поділити на 2 частини: до набрання чинності 19 липня 2022 року і після цього. Період до 19 липня 2022 року (до набрання чинності Законом №2352-ІХ) регулюється редакцією статті 117 КЗпП України, до внесення у неї змін Законом №2352-ІХ, тобто без обмеження строком виплати у 6 місяців. До цього періоду, у разі наявності у суду, який розглядає спір, переконання про істотний дисбаланс між сумою коштів, яку прострочив роботодавець і сумою середнього заробітку за час затримки цієї виплати може застосувати принцип співмірності і зменшити таку виплату. Проте, період з 19 липня 2022 року регулюється вже нині чинною редакцією статті 117 КЗпП України, яка передбачає обмеження виплати такому працівникові шістьма місяцями. До цього періоду застосовувати практику Верховного Суду, зокрема, викладену у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі №761/9584/15 недоречно, адже вона була сформована за попереднього нормативного регулювання спірних правовідносин. Аналогічний висновок висловлено у постанові від 28 червня 2023 року у справі №560/11489/22 Верховного Суду і колегія суддів вважає його застосовним до спірних правовідносин. Отже, враховуючи постанову Верховного Суду від 29 січня 2024 року по справі № 560/9586/22 спірний період стягнення середнього заробітку у цій справі умовно варто поділити на 2 частини: з 15.10.2019 року по 18.07.2022 року та з 19.07.2022 року по 30.04.2023 року. У постанові від 26.06.2019 у справі №761/9584/15-ц Велика Палата Верховного Суду звертала увагу на те, що встановлений статтею 117 КЗпП України механізм компенсації роботодавцем працівнику середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не передбачає чітких критеріїв встановлення справедливого та розумного балансу між інтересами звільненого працівника та його колишнього роботодавця. Суд може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, і таке зменшення має залежати від розміру недоплаченої суми. Зменшуючи розмір відшкодування, визначений відповідно до статті 117 КЗпП України, виходячи зі середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні, необхідно враховувати: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором; період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника; інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність можливого розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні. Відповідно до довідки відповідача від 15.06.2023 №1115 грошове забезпечення позивача за серпень та вересень 2019 року склало 27575,00 (13787,80+13787,80) грн. та середньоденна заробітна плата позивача складає 452,06 грн. При цьому, доводи позивача, що у серпні та вересні 2019 року його грошове забезпечення становило 13994,52 грн суд вважає необґрунтованими, оскільки з наданої позивачем до суду копії його особової картки за 2019 рік такі суми не вбачаються, а наявна інформація, аналогічна зазначеній у довідці від 15.06.2023 №1115. Отже, середній заробіток за час затримки розрахунку складає 455676,48 грн. (1008 робочих дні х 452,06 грн.). Зокрема, при вирішенні справи суд з`ясував, що істотність частки невиплаченої суми (85854,80 грн.) у порівнянні із середнім заробітком за час затримки розрахунку за період з 15.10.2019 року по 18.07.2022 року становить 18,8% (85854,80 /455676,48 х 100%). Виходячи з принципу пропорційності, на корить позивача (за період з 15.10.2019 року по 18.07.2022 року) необхідно стягнути середній заробіток за несвоєчасний розрахунок при звільненні у розмірі 85667,12 грн., тобто 18,8 % від 455676,48 (452,06*1008) грн. Період стягнення з 19.07.2022 року по 30.04.2023 року регулюється вже нині чинною редакцією статті 117 КЗпП України, яка передбачає обмеження виплати такому працівникові шістьма місяцями. Враховуючи редакцію статті 117 КЗпП України, викладену відповідно до Закону України від 1 липня 2022 року №2352-ІХ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин», на корить позивача (за період з 19.07.2022 року по 19.01.2023 року) необхідно стягнути середній заробіток за несвоєчасний розрахунок при звільненні у розмірі 83631,10 грн. (452,06*185) грн. Таким чином, з урахуванням встановлених обставин у цій адміністративній справі та правової позиції Верховного Суду щодо співмірності, суд вважає, що позивач частково довів позовні вимоги у розмірі 169298,22 грн. (а саме: за період з 15.10.2019 року по 18.07.2022 року - 85667,12 грн. та за період з 19.07.2022 року по 19.01.2023 року - 83631,10 грн.). Відносно посилань апелянта, Військової частини НОМЕР_1 , на пропуск позивачем строку звернення до суду, колегія суддів зазначає таке. Відповідно до частини першої статті 122 КАС України позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами. Частиною другою цієї статті передбачено, що для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів. Аналіз зазначених норм дає підстави зробити висновок, що шестимісячний строк звернення до суду в адміністративному судочинстві є загальним і застосовується, якщо інше не встановлено цим Кодексом або іншими законами. Згідно з частиною третьою статті 122 КАС України для захисту прав, свобод та інтересів особи цим Кодексом та іншими законами можуть встановлюватися інші строки для звернення до адміністративного суду, які, якщо не встановлено інше, обчислюються з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів. Отже, КАС України передбачає можливість встановлення цим Кодексом та іншими законами спеціальних строків звернення до адміністративного суду, які мають перевагу в застосуванні порівняно із загальним шестимісячним строком, визначеним у частині другій статті 122 цього Кодексу. Таким спеціальним строком для звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби є місячний строк, установлений частиною п`ятою статті 122 КАС України. Водночас, у зазначених положеннях КАС України відсутні норми, що регулювали б порядок звернення осіб, які перебувають (перебували) на публічній службі, до адміністративного суду у справах про стягнення належної їм заробітної плати у разі порушення законодавства про оплату праці. Умови проходження більшості видів публічної служби, зокрема й у питаннях щодо оплати праці, регулюються як спеціальним законодавством, так і загальними нормами трудового законодавства, тобто нормами законодавства про працю. Зважаючи на викладене, на спірні правовідносини розповсюджуються положення частини другої статті 233 КЗпП України, що узгоджується із висновками Верховного Суду, викладеними у постанові від 04 квітня 2023 року по справі №640/8348/21. Відповідно до частини другої статті 233 КЗпП України, працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті. Із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, - у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116)». При цьому, колегія суддів звертає увагу на те, що відповідно до пункту першого глави XIX «Прикінцеві положення» КЗпП України під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтею 233 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину. Постановою Кабінету Міністрів України від 25 квітня 2023 року №383 «Про внесення змін до розпорядження Кабінету Міністрів України від 25 березня 2020 року №338 і постанови Кабінету Міністрів України від 09 грудня 2020 року №1236» дію карантину через COVID-19 було продовжено до 30 червня 2023 року. Отже, запровадження на території України карантину є безумовною підставою для продовження строків, визначених статтею 233 КЗпП України, на строк дії такого карантину. З огляду на викладене, доводи апелянта щодо пропуску позивачем строку звернення до адміністративного суду є помилковими, оскільки строк визначений частиною другою статті 233 КЗпП України, не підлягав застосуванню, так як такий продовжено на строк дії карантину, який діяв до 30 червня 2023 року. Подібні висновки викладено у постановах Верховного Суду від 25 квітня 2023 року у справі №380/15245/22, від 19 січня 2023 року у справі №460/17052/21 та від 18 жовтня 2023 року у справі № 380/14605/22. Статтею 242 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Відповідно до положень частини першої статті 317 КАС України підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового судового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; неправильне застосування норм матеріального та процесуального права. За таких обставин, суд апеляційної інстанції зазначає, що суд першої інстанції дійшов вірного висновку про наявність підстав для часткового задоволення позову, оскільки відповідач, як суб`єкт владних повноважень, діяв не у спосіб, що визначені законами та Конституцією України, однак суд першої інстанції неповно з`ясував обставини справи - невірно визначив середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні, що є підставою для зміни рішення в цій частині. Керуючись ст.ст. 311, 315, 317, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України, суд, -

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу Військової частини НОМЕР_1 , - залишити без задоволення. Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , - задовольнити частково. Рішення Одеського окружного адміністративного суду від 07 серпня 2023 року по справі № 420/11416/23, - змінити, виклавши абзц. 2 та 3 у наступній редакції: «Визнати протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 15.10.2019 по 19.01.2023 року. Зобов`язати військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 15.10.2019 по 19.01.2023 року, у сумі 169298,22 грн.» В іншій частині рішення Одеського окружного адміністративного суду від 07 серпня 2023 року по справі № 420/11416/23, - залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку протягом тридцяти днів шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду. Суддя-доповідач Г.В. Семенюк Судді С.Д. Домусчі О.І. Шляхтицький