Постанова КГС ВС № 925/1043/22

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 15 травня 2024 року м. Київ cправа № 925/1043/22 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду: Берднік І. С. - головуючого, Зуєва В. А., Міщенка І. С., секретар судового засідання - Корнієнко О. В., за участю представників: Черкаської міської ради - Слинька М. Г., Фізичної особи-підприємця Балачій Олени В`ячеславівни -Новіка В. І., Державного реєстратора Центру надання адміністративних послуг виконавчого комітету Золотоніськоїміської ради Андрущенко Ірини Сергіївни - не з`явився, розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу (із урахуванням нової редакції касаційної скарги) Фізичної особи-підприємця Балачій Олени В`ячеславівни на постанову Північного апеляційного господарського суду від 18.12.2023 (у складі колегії суддів: Майданевич А. Г. (головуючий), Сулім В. В., Ткаченко Б. О.) та рішення Господарського суду Черкаської області від 17.04.2023 (суддя Васянович А. В.) у справі № 925/1043/22 за позовом Черкаської міської ради до Державного реєстратора Центру надання адміністративних послуг виконавчого комітету Золотоніської міської ради Андрущенко Ірини Сергіївни, Фізичної особи підприємця Балачій Олени В`ячеславівни про скасування рішення про державну реєстрацію нерухомого майна та припинення речових прав, ВСТАНОВИВ: У жовтні 2022 року Черкаська міська рада звернулася до Господарського суду Черкаської області з позовом до державного реєстратора Центру надання адміністративних послуг виконавчого комітету Золотоніської міської ради Андрущенко Ірини Сергіївни (далі - Державний реєстратор) та Фізичної особи- підприємця Балачій Олени В`ячеславівни (далі - ФОП Балачій О. В.) про скасування рішення Державного реєстратора за індексним № 54467658 від 07.10.2020 про державну реєстрацію права власності (з відкриттям розділу) за Балачій О. В. на нежитлове приміщення (торгівельний павільйон) загальною площею 50,1 кв. м, розташоване у АДРЕСА_1, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 2188100771101 з одночасним припиненням речових прав Балачій О.В. на вказаний об`єкт нерухомого майна та закриттям розділу у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно на вказаний об`єкт. Позовні вимоги обґрунтовано тим, що рішення про державну реєстрацію права власності тимчасової споруди як нежитлової будівлі (нерухомого майна) прийнято державним реєстратором із порушенням вимог чинного законодавства, що є підставою для його скасування; реєстрація тимчасової споруди як об`єкта нерухомого майна порушує інтереси та права територіальної громади м. Черкаси в особі Черкаської міської ради як власника земельної ділянки, на якій розміщено нежитлову будівлю. Рішенням Господарського суду Черкаської області від 17.04.2023, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 18.12.2023, позов задоволено. Скасовано рішення Державного реєстратора за індексним № 54467658 від 07.10.2020 про державну реєстрацію права власності (з відкриттям розділу) за Балачій О. В. на нежитлове приміщення (торгівельний павільйон) загальною площею 50,1 кв. м., що розташоване у АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 2188100771101. Не погоджуючись з висновками судів попередніх інстанцій, у січні 2024 року ФОП Балачій О. В. подала до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами апеляційної та першої інстанцій норм матеріального права, порушення норм процесуального права та наявність випадків, передбачених пунктами 1, 4 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), просить постанову Північного апеляційного господарського суду від 18.12.2023 та рішення Господарського суду Черкаської області від 17.04.2023 скасувати, а провадження у справі № 925/1043/22 закрити, оскільки спір не відноситься до юрисдикції господарських судів. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 28.03.2024 відкрито касаційне провадження у справі № 925/1043/22 за касаційною скаргою ФОП Балачій О. В. на постанову Північного апеляційного господарського суду від 18.12.2023 та рішення Господарського суду Черкаської області від 17.04.2023 з підстав, передбачених пунктами 1, 4 частини 2 статті 287 ГПК України; касаційну скаргу призначено до розгляду у відкритому судовому засіданні на 17.04.2024. Черкаська міська рада у відзиві на касаційну скаргу зазначає про законність та обґрунтованість оскаржуваних судових рішень, просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а постанову суду апеляційної інстанції та рішення суду першої інстанції - без змін. У судовому засіданні 17.04.2024 оголошено перерву у справі № 925/1043/22 за касаційною скаргою ФОП Балачій О. В. до 15.05.2024. Державний реєстратор у судове засідання свого представника не направив. Відповідно до частини 1 статті 301 ГПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження з урахуванням положень статті 300 цього Кодексу. Наслідки неявки в судове засідання учасника справи визначено у статті 202 ГПК України. Так, за змістом частини 1 і пункту 1 частини 2 статті 202 ГПК України, неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею. Суд відкладає розгляд справи в судовому засіданні в межах встановленого цим Кодексом строку з підстав, зокрема неявки в судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про направлення йому ухвали з повідомленням про дату, час і місце судового засідання. Ураховуючи положення статті 202 ГПК України, наявність відомостей про направлення Державному реєстратору ухвали з повідомленням про дату, час і місце судового засідання, що підтверджено матеріалами справи, а також те, що зазначений учасник справи не звертався до суду з будь-якими заявами щодо розгляду справи, явка учасників справи не визнавалася судом обов`язковою, а участь у засіданні суду є правом, а не обов`язком учасників справи, Верховний Суд дійшов висновку про можливість розгляду справи за відсутності представника Державного реєстратора. Заслухавши суддю-доповідача, представників Черкаської міської ради та ФОП Балачій О. В. дослідивши наведені у касаційній скарзі доводи та заперечення проти неї, перевіривши матеріали справи, Верховний Суд дійшов таких висновків. Як встановлено судами попередніх інстанцій, 29.05.2020 Балачій О. В. звернулася до Управління планування та архітектури департаменту містобудування (далі - Управління планування та архітектури) та Центру надання адміністративних послуг департаменту управління справами Черкаської міської ради (далі - ЦНАП) з заявою (вх. № 01-27/26829) про визначення відповідності намірів розміщення тимчасової споруди комплексній схемі та державним будівельним нормам за адресою: м. Черкаси, вул. 30-річчя Перемоги в комплексі із зупинкою громадського транспорту «вул. Сумгаїтська» парна сторона. Управління планування та архітектури листом від 21.07.2020 № 01-27/26829 повідомило ФОП Балачій О. В. про те, що не заперечує можливість розміщення існуючого торговельного павільйону в комплексі із зупинкою громадського транспорту «вул. Сумгаїтська» по вул. 30-річчя Перемоги. 10.08.2020 Балачій О. В. звернулася до Управління планування та архітектури і ЦНАП з заявою (вх. № 43910) про оформлення (переоформлення) паспорту прив`язки тимчасової споруди за адресою: м. Черкаси, вул. 30-річчя Перемоги, зупинка громадського транспорту «вул. Сумгаїтська». 17.08.2020 Управління планування та архітектури оформило ФОП Балачій О. В. паспорт прив`язки тимчасової споруди за № 927. 07.10.2020 Державним реєстратором прийнято рішення за індексним № 54467658 про державну реєстрацію права власності (з відкриттям розділу) за Балачій О. В. на нежитлове приміщення (торгівельний павільйон) загальною площею 50,1 кв.м, за адресою: АДРЕСА_1 , номер запису про право власності: 38558659, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 2188100771101. 30.08.2022 Балачій О. В. звернулася до Департаменту архітектури та містобудування Черкаської міської ради з клопотанням (вх. № 01-06/28031) про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_1 , орієнтовною площею 0,0065 га під торгівельний павільйон. Згідно з проектом тимчасової споруди, виготовленим на замовлення ФОП Балачій О. В., торгівельний павільйон є стаціонарною тимчасовою спорудою, яка має закрите приміщення для тимчасового перебування людей, виконується з полегшених конструкцій та встановлюється без влаштування фундаментів. За призначенням об`єкт відноситься до громадських, зокрема, павільйон - для продажу продтоварів, зупинка - для очікування транспорту; не є об`єктом масового перебування людей. Як також установлено судами попередніх інстанцій, за інформацією Управління планування та архітектури (лист від 09.09.2022 № 4032) жодному об`єкту нерухомого майна не присвоювалася адреса: АДРЕСА_1 . 04.10.2022 головними спеціалістами відділу інспектування управління інспектування Черкаської міської ради було проведено перевірку щодо факту розміщення об`єкта - торгівельного павільйону у комплексі з зупинкою громадського транспорту «вул. Сумгаїтська», за результатами якої складено акт. Згідно з цим актом у ході перевірки було встановлено, що за адресою: АДРЕСА_1 , розміщена тимчасова споруда (зупиночний комплекс), яка складається з торгівельного павільйону та накриття. Інші окремо розташовані споруди за вказаною адресою відсутні. Орієнтовні розміри торгівельного павільйону становлять: довжина - 7 м, ширина - 3 м. Тимчасова споруда виготовлена з металу без улаштування фундаменту. Предметом розгляду у справі № 925/1043/22, що розглядається, є позовні вимоги Черкаської міської ради про скасування рішення Державного реєстратора за індексним № 54467658 від 07.10.2020 про державну реєстрацію права власності (з відкриттям розділу) за Балачій О. В. на нежитлове приміщення (торгівельний павільйон) загальною площею 50,1 кв. м, розташоване у АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 2188100771101 з одночасним припиненням речових прав Балачій О. В. на вказаний об`єкт нерухомого майна та закриттям розділу у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно на вказаний об`єкт. Частково задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив із того, що державна реєстрація права власності за Балачій О. В. на тимчасову споруду відбулась за відсутності необхідних документів, перелік яких встановлено законодавством, така незаконна державна реєстрація порушує права позивача як власника земельної ділянки, на якій розташована ця тимчасова споруда, що свідчить про наявність підстав для скасування оскаржуваного рішення Державного реєстратора. При цьому, врахувавши положення статті 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» суд першої інстанції дійшов висновку, що позовні вимоги про одночасне припинення речових прав на спірний об`єкт та закриття розділу у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно щодо цього майна є безпідставними та задоволенню не підлягають, оскільки речові права на майно припиняються у разі скасування судом рішення державного реєстратора в силу прямої вказівки у законі. Відмовляючи у задоволенні клопотання ФОП Балачій О. В. про закриття провадження у справі у зв`язку з тим, що спір підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, суд першої інстанції виходив із того, що спірна тимчасова споруда може використовуватись тільки для здійснення підприємницької діяльності; чинне законодавство не видаляє такого суб`єкта права власності як фізична особа-підприємець; правовий статус фізичної особи-підприємця не впливає на правовий режим майна, що перебуває у його власності, тому дійшов висновку, що спір у цій справі підлягає вирішенню в порядку господарського судочинства. Суд апеляційної інстанції, переглядаючи рішення суду першої інстанції з підстав порушення правил юрисдикції господарських судів, погодився з висновком суду апеляційної інстанції про те, що спір у справі, що розглядається, підлягає розгляду в порядку господарського судочинства та залишив рішення суду першої інстанції без змін. Зі змісту касаційної скарги ФОП Балачій О. В. вбачається, що предметом касаційного оскарження є рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції з підстав порушення правил юрисдикції господарських судів. Обґрунтовуючи підставу касаційного оскарження, передбачену пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК України, скаржниця посилається на порушення судами попередніх інстанцій положень статті 20 ГПК України, статті 19 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), та неврахування висновків щодо застосування цих норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14.03.2018 у справі № 2-7615/10, від 05.06.2018 у справі № 522/7909/16-ц, від 20.06.2018 у справі № 216/181/16-ц, від 22.08.2018 у справі № 339/388/16-ц, від 22.08.2018 у справі № 401/3856/16-ц та від 25.02.2020 у справі № 916/385/19. За доводами касаційної скарги, судами попередніх інстанцій при вирішенні питання про юрисдикційність спору не враховано, що тимчасова споруда зареєстрована на праві приватної власності за фізичною особою Балачій О.В. , отже під час реєстрації права власності Балачій О. В. не виступала як суб`єкт підприємницької діяльності, а тому правовідносини з реєстрації права власності не є такими, що виникли при здійсненні Балачій О. В. господарської діяльності. Також судами попередніх інстанцій не враховано, що спірний об`єкт передано у тимчасове безоплатне користування іншій фізичній особі за договором позички від 01.03.2022, тобто не використовується Балачій О. В. у господарській діяльності з метою одержання прибутку. Крім того скаржниця зазначає, що позивачем не доведено належними та допустимими доказами, що спірні правовідносини виникли під час здійснення ФОП Балачій О. В. господарської діяльності. Крім того, ФОП Балачій О. В. підставою касаційного оскарження судових рішень у справі, що розглядається, також зазначає пункт 4 частини 2 статті 287 ГПК України з огляду на наявність підстави, передбаченої пунктом 6 частини 1 статті 310 ГПК України, згідно з якою судові рішення підлягають обов`язковому скасуванню з направленням справи на новий розгляд, якщо судове рішення ухвалено з порушенням правил інстанційної або територіальної юрисдикції. Відповідно до частин 1, 2 статті 300 ГПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази. Верховний Суд, переглянувши постанову суду апеляційної інстанції та рішення суду першої інстанції у межах доводів і вимог касаційної скарги, виходить із такого. У статті 124 Конституції України визначено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи. За змістом статті 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом. Згідно зі статтями 5, 7, 8 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» правосуддя в Україні здійснюється виключно судами та відповідно до визначених законом процедур судочинства. Кожному гарантується захист його прав, свобод та інтересів у розумні строки незалежним, безстороннім і справедливим судом, утвореним законом. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи в суді, до юрисдикції якого вона віднесена процесуальним законом. Судовий захист є одним із найефективніших правових засобів захисту інтересів фізичних та юридичних осіб. Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Поняття «суд, встановлений законом» включає в себе, зокрема, таку складову, як дотримання усіх правил юрисдикції та підсудності. Визначення правильної юрисдикційності того чи іншого спору має важливе значення. Європейський суд з прав людини у своїй практиці неодноразово звертав увагу на те, що кожен має право на суд, встановлений законом, тобто відповідний орган повинен мати повноваження вирішувати питання, що належать до його компетенції, на основі принципу верховенства права (рішення від 29.04.1988 у справі «Белілос проти Швейцарії»); юрисдикцію суду має визначати закон (доповідь Європейської комісії від 12.10.1978 у справі «Занд проти Австрії»). Через визначення юрисдикційності спору забезпечується дотримання принципу правової визначеності, за яким слід не допускати наявності проваджень, а відтак, і судових рішень, ухвалених у спорі між тими ж сторонами, з того самого предмета, але судами різних юрисдикцій. Тому потрібно визначати юрисдикційність відповідного спору так, щоб унеможливити повторне звернення особи до суду іншої юрисдикції після відповідного коригування позовних вимог та формування іншого складу учасників справи. Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певну справу належить розглядати за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, в якому розглядається визначена категорія справ. Відповідно до частини 1 статті 19 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Отже, в порядку цивільного судочинства можуть розглядатися будь-які справи, у яких хоча б одна зі сторін є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства, а предметом позову є цивільні права, які, на думку позивача, є порушеними, оспореними чи невизнаними. Разом з тим за приписами частини 1 статті 2 ГПК України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних зі здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави. Відповідно до частин 1,2 статті 4 ГПК України право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. Юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. Частиною 1 статті 20 ГПК України унормовано, що господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв`язку зі здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема: справи у спорах щодо права власності чи іншого речового права на майно (рухоме та нерухоме, в тому числі землю), реєстрації або обліку прав на майно, яке (права на яке) є предметом спору, визнання недійсними актів, що порушують такі права, крім спорів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, та спорів щодо вилучення майна для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності, а також справи у спорах щодо майна, що є предметом забезпечення виконання зобов`язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці. Ознаками спору, на який поширюється юрисдикція господарського суду, є: наявність між сторонами господарських відносин, врегульованих Цивільним кодексом України, Господарським кодексом України, іншими актами господарського і цивільного законодавства, і спору про право, що виникає з відповідних відносин; наявність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення спору господарським судом; відсутність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення такого спору судом іншої юрисдикції (постанова Великої Палати Верховного Суду від 25.06.2019 у справі № 904/1083/18). Таким чином, критеріями розмежування між справами цивільного та господарського судочинства є одночасно суб`єктний склад учасників процесу та характер спірних правовідносин. При визначенні предметної та/або суб`єктної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі. Такі висновки викладені в постанові Верховного Суду від 10.05.2023 у справі № 920/343/22. Спір у справі, що розглядається, виник між Черкаською міською радою та Державним реєстратором, ФОП Балачій О. В. з приводу законності рішення Державного реєстратора про державну реєстрацію права власності (з відкриттям розділу) за Балачій О. В. на нежитлове приміщення (торгівельний павільйон). Заперечуючи проти позову, ФОП Балачій О. В. послалась на те, що спірний об`єкт не використовується нею як суб`єктом господарювання для здійснення підприємницької діяльності, тому вважає, що спір у цій справі не підлягає розгляду у порядку господарського судочинства. У частині 2 статті 3 Господарського кодексу України (далі - ГК України) зазначено, що господарська діяльність, що здійснюється для досягнення економічних і соціальних результатів та з метою одержання прибутку, є підприємництвом, а суб`єкти підприємництва - підприємцями. Господарська діяльність може здійснюватись і без мети одержання прибутку (некомерційна господарська діяльність). Згідно зі статтею 42 ГК України підприємництво - це самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб`єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку. Відповідно до статті 55 ГК України суб`єктами господарювання визнаються, зокрема, громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які зареєстровані відповідно до закону як підприємці, та здійснюють господарську діяльність, реалізуючи господарську компетенцію (сукупність господарських прав та обов`язків), мають відокремлене майно і несуть відповідальність за своїми зобов`язаннями в межах цього майна, крім випадків, передбачених законодавством. Звідси підприємець - це юридичний статус фізичної особи, який засвідчує право цієї особи на заняття самостійною, ініціативною, систематичною, на власний ризик господарською діяльністю з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку. За змістом частини першої статті 320 ЦК України власник має право використовувати своє майно для здійснення підприємницької діяльності. Отже, фізична особа, яка є власником, зокрема, нерухомого майна, має право використовувати його для здійснення підприємницької діяльності. Аналогічні висновки викладено у постанові Верховного Суду від 13.03.2024 у справі № 910/2648/22. Чинне законодавство не виділяє такого суб`єкта права власності як фізична особа-підприємець та не містить норм щодо права власності фізичної особи-підприємця. Отже, суб`єктом права власності визнається саме фізична особа, яка може бути власником будь-якого майна, крім майна, що не може перебувати у власності фізичної особи. При цьому, правовий статус фізичної особи-підприємця не впливає на правовий режим майна, що перебуває у його власності (такі висновки викладено у постановах Верховного Суду від 15.05.2018 у справі № 920/1275/16, від 12.03.2024 у справі № 925/989/22). Дослідивши та оцінивши надані сторонами докази, а також урахувавши положення законодавства, суди попередніх інстанцій дійшли висновку, що спірна тимчасова споруда, на яку за Балачій О. В. на підставі спірного рішення Державного реєстратора зареєстровано право власності, може використовуватись виключно для здійснення підприємницької діяльності, що виключає її використання для особистих та/або побутових потреб. Враховуючи встановлені судами попередніх інстанцій обставини, зокрема те, що підставою для реєстрації права власності на спірний об`єкт був паспорт прив`язки, виданий Балачій О. В. саме як фізичній особі-підприємцю, а також наведені вище правові висновки Верховного Суду, суд касаційної інстанції погоджується з висновком судів попередніх інстанцій про безпідставність доводів ФОП Балачій О. В. щодо того, що державна реєстрація права власності на спірний об`єкт була здійснена за Балачій О. В. саме як за фізичною особою, без прив`язки до наявного у неї статусу підприємця. Крім того, суд апеляційної інстанції правомірно відхилив посилання ФОП Балачій О. В. на договір позички від 01.03.2022 та акт приймання-передачі від 01.03.2022, як на докази підтвердження обставин невикористання спірного об`єкта для здійснення підприємницької діяльності, оскільки враховуючи предмет та підстави позову, передача торговельного павільйону у тимчасове користування іншій особі на підставі договору позички не змінює змісту спірних правовідносин у справі, що розглядається. Враховуючи викладене, а також зважаючи на склад учасників справи, предмет позову та характер спірних правовідносин, суд касаційної інстанції вважає обґрунтованими висновки судів попередніх інстанцій про вирішення цього спору у порядку господарського судочинства та про відсутність підстав для закриття провадження у справі на підставі пункту 1 частини 1 статті 231 ГПК України. Так, однією з підстав касаційного оскарження судових рішень відповідно до пункту 1 частини 2 статті 287 ГПК України є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права у випадку, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку. Обґрунтовуючи наявність підстави касаційного оскарження судових рішень, передбачену пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК України, ФОП Балачій О. В. у поданій касаційній скарзі зазначає про неврахування судами попередніх інстанцій висновків щодо вирішення питання про юрисдикційність спору за участю ФОП, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14.03.2018 у справі № 2-7615/10, від 05.06.2018 у справі № 522/7909/16-ц, від 20.06.2018 у справі № 216/181/16-ц, від 22.08.2018 у справі № 339/388/16-ц, від 22.08.2018 у справі № 401/3856/16-ц та від 25.02.2020 у справі № 916/385/19. Зі змісту зазначеної норми права випливає, що оскарження судових рішень з підстави, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК України, може мати місце за наявності таких складових: неоднакове застосування одних і тих самих норм матеріального права апеляційним судом у справі, в якій подано касаційну скаргу, та у постанові Верховного Суду, яка містить висновок щодо застосування цієї ж норми права у подібних правовідносинах; ухвалення різних за змістом судових рішень у справі, у якій подано касаційну скаргу, і у справі, в якій винесено постанову Верховного Суду; спірні питання виникли у подібних правовідносинах. Отже, для касаційного перегляду судових рішень з підстави, передбаченої у пункті 1 частини 2 статті 287 ГПК України, наявності самих лише висновків Верховного Суду щодо застосування норми права у певній справі не достатньо, обов`язковою умовою для касаційного перегляду судового рішення є подібність правовідносин у справі, в якій Верховний Суд зробив висновки щодо застосування норми права, з правовідносинами у справі, яка переглядається. Тобто застосування правового висновку щодо застосування норми права, викладеного у постанові Верховного Суду, залежить від тих фактичних обставин, які будуть встановлені судом у кожній конкретній справі за результатом оцінки поданих сторонами доказів. При цьому встановлені судом фактичні обставини у кожній справі можуть бути різними. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19 зазначено, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими. У справі № 2-7615/10 (за позовом про визнання права власності на самочинно збудоване нерухоме майно), на яку посилається скаржниця у касаційній скарзі, Велика Палата Верховного Суду (постанова від 14.03.2018), скасовуючи ухвалу суду апеляційної інстанції про закриття провадження у справі та направляючи справи до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду, виходила із того, що позовні вимоги фізичної особи не стосувалися укладання та виконання господарських договорів та здійснення господарської діяльності; фізична особа просила визнати право власності на самочинно зведене нерухоме майно; між сторонами позовного провадження не існувало правовідносин, які притаманні господарській діяльності, господарським правовідносинам, тому дійшла висновку, що закривши провадження у справі та вказавши на необхідність розгляду позову в порядку господарського судочинства, апеляційний суд не врахував особливостей правового статусу суб`єкта звернення та не визначився з предметом позовних вимог, а також зі змістом спірних правовідносин. У справі № 522/7909/16-ц (за позовом про стягнення заборгованості за договором поставки), погоджуючись з висновками судів попередніх інстанцій про підсудність справи господарському суду та залишаючи без змін рішення судів попередніх інстанцій про задоволення позову, Велика Палата Верховного Суду(постанова від 05.06.2018), враховуючи, що договір поставки укладений, а товар - частково оплачений відповідачем як фізичною особою, а не як суб`єктом підприємницької діяльності, а також відсутність доказів використання поставлених товарів у підприємницькій діяльності, дійшла висновку про необґрунтованість доводів відповідача щодо необхідність розгляду спору за правилами господарського судочинства. У справі № 216/181/16-ц (за позовом про визнання договору про надання послуг з утримання будинків і споруд та прибудинкових територій укладеним), скасовуючи судові рішення судів попередніх інстанцій про закриття провадження у справі та передаючи справу на новий розгляд до суду першої інстанції, Велика Палата Верховного Суду (постанова від 20.06.2018), враховуючи правоможності відповідача як фізичної особи щодо належних йому об`єктів нерухомого майна, за обставин, встановлених судами попередніх інстанцій, дійшла висновку про відсутність підстав вважати спір пов`язаним з господарською діяльністю відповідача та про безпідставність висновків судів попередніх інстанцій щодо вирішення цього спору за правилами господарського судочинства. У справі № 339/388/16-ц (за позовом про спонукання до укладення договору про пайову участь замовників будівництва у створенні і розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури міста Івано-Франківська), залишаючи без змін рішення судів попередніх інстанцій про задоволення позову, Велика Палата Верховного Суду (постанова від 22.08.2018), враховуючи, що Закон України «Про регулювання містобудівної діяльності» передбачає, що стороною договору про пайову участь як замовником може бути фізична особа, і в декларації про готовність багатоквартирного житлового будинку до експлуатації замовником будівництва зазначено відповідача як фізичну особу, а не як підприємця, а також відсутність встановлених судами фактів будівництва чи використання відповідачем багатоквартирного житлового будинку з метою здійснення підприємницької діяльності, дійшла висновку про необґрунтованість доводів позивача щодо наявності підстав для розгляду справи за правилами господарського судочинства. У справі № 401/3856/16-ц (за позовом про зобов`язання відповідача укласти договір купівлі-продажу будівлі складу на умовах попереднього договору купівлі-продажу), залишаючи без змін рішення судів попередніх інстанцій про відмову у задоволенні позову, Велика Палата Верховного Суду (постанова від 22.08.2028) виходила із того, що спір, який виник між фізичною та юридичною особою щодо придбання фізичною особою нерухомого майна, має розглядатися за правилами цивільного судочинства, якщо така фізична особа на момент укладення відповідного договору не була зареєстрована як підприємець, не придбавала нерухоме майно для здійснення підприємницької діяльності та/чи фактично не використовувала його з такою метою, тому відхилила доводи скаржника щодо наявності у господарського суду юрисдикції для розгляду такого позову. Разом з цим, у справі № 925/1043/22, що розглядається, суди попередніх інстанцій, враховуючи склад учасників справи, предмет позову та характер спірних правовідносин, а також встановивши, що тимчасова споруда (реєстрація права власності на яку є предметом оспорення) може використовуватися виключно для здійснення підприємницької діяльності, дійшли висновку, що спір у цій справі має розглядатися за правилами господарського судочинства. Отже, аналіз висновків, зроблених судами попередніх інстанцій у справі № 925/1043/22, не свідчить про їх невідповідність висновкам, викладеним у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14.03.2018 у справі № 2-7615/10, від 05.06.2018 у справі № 522/7909/16-ц, від 20.06.2018 у справі № 216/181/16-ц, від 22.08.2018 у справі № 339/388/16-ц, від 22.08.2018 у справі № 401/3856/16-ц, на які посилається скаржниця у касаційній скарзі, оскільки правовідносини у зазначених справах та у справі, що розглядається, не є подібними, враховуючи відмінні фактичні обставини та зміст спірних правовідносин. У справі № 916/385/19 (за позовом про визнання дій щодо знесення торговельного павільйону протиправними та стягнення матеріальної шкоди), на яку посилається скаржниця у касаційній скарзі, скасовуючи судові рішення судів попередніх інстанцій про закриття провадження у справі на підставі пункту 1 частини 1 статті 231 ГПК України та передаючи справу для продовження розгляду до суду першої інстанції, Велика Палата Верховного Суду (постанова від 25.02.2022), враховуючи, що спірний торговельний павільйон належав позивачці на праві власності на підставі договору купівлі-продажу, був зареєстрований у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, використовувався позивачкою у здійсненні її господарської діяльності, дійшла висновку, що за змістом спірних правовідносин, суб`єктним складом сторін спору, законодавством, що застосовується до цих правовідносин, цей спір є господарським, а тому помилковим є висновок судів попередніх інстанцій про віднесення розгляду спору у цій справі до суду цивільної юрисдикції. Як вже зазначалось вище, у справі, що розглядається, суди попередніх інстанцій, враховуючи склад учасників справи, предмет позову та характер спірних правовідносин, а також встановивши, що тимчасова споруда може використовується позивачкою тільки для здійснення господарської діяльності, дійшли висновку про вирішення цього спору за правилами господарського судочинства та про відсутність підстав для закриття провадження у справі на підставі пункту 1 частини 1 статті 231 ГПК України. За таких обставин, висновки судів попередніх інстанцій щодо визначення юрисдикційності спору у справі, що розглядається, не суперечать висновкам Великої Палати Верховного Суду, наведеним у зазначеній вище постанові. Верховний Суд також зазначає, що інші доводи ФОП Балачій О. В., викладені у касаційній скарзі, фактично спрямовані на спонукання Суду до необхідності переоцінки вже оцінених судами попередніх інстанцій доказів та встановлення нових обставин справи, що відповідно до статті 300 ГПК України виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції. Зважаючи на викладене, наведена скаржницею підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК України, не отримала підтвердження під час касаційного провадження. Також підставою касаційного оскарження рішень судів попередніх інстанцій у справі, що розглядається, ФОП Балачій О. В. зазначає пункт 4 частини 2 статті 287 ГПК України з огляду на наявність підстави, передбаченої пунктом 6 частини 1 статті 310 цього Кодексу. Відповідно до пункту 4 частини 2статті 287 ГПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини 1 цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами 1, 3 статті 310 ГПК України. Зокрема, згідно з пункті 6 частини 1 статті 310 ГПК України судові рішення підлягають обов`язковому скасуванню з направленням справи на новий розгляд, якщо судове рішення ухвалено з порушенням правил інстанційної або територіальної юрисдикції. Верховний Суд звертає увагу на те, що зміст касаційної скарги в цій частині зводяться виключно до цитування норми пункту 6 частини 1 статті 310 ГПК України, тоді як касаційна скарга взагалі не містить обґрунтування щодо допущення судами конкретних процесуальних порушень саме щодо правил інстанційної або територіальної юрисдикції, що є предметом правового регулювання зазначеної процесуальної норми. Ураховуючи викладене, підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом 4 частини 2 статті 287 ГПК України, також не отримала свого підтвердження під час касаційного перегляду оскаржуваних судових рішень. Доводи скаржника, наведені у судовому засіданні, щодо обрання позивачем неналежного способу захисту не беруться судом касаційної інстанції до уваги, оскільки такі доводи за своїм змістом є фактично додатковим обґрунтуванням касаційної скарги, яке не охоплюються аргументами касаційної скарги, тобто по суті є доповненням до касаційної скарги, наданим скаржником поза межами строку та порядку, передбачених процесуальним законодавством. Наведене в сукупності виключає можливість задоволення касаційних скарг. Згідно з пунктом 1 частини 1 статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції, за результатами розгляду касаційної скарги, має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення. За змістом статті 309 ГПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань. Ураховуючи наведене, суд касаційної інстанції, переглянувши оскаржувані судові рішення в межах доводів касаційної скарги ФОП Балачій О. В., дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, а постанови суду апеляційної інстанції та рішення суду першої інстанції - без змін. Судовий збір за подання касаційних скарг в порядку статті 129 ГПК України покладається на скаржницю. Керуючись статтями 300, 301, 308, 309, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Касаційну скаргу Фізичної особи-підприємця Балачій Олени В`ячеславівни залишити без задоволення.

2. Постанову Північного апеляційного господарського суду від 18.12.2023 та рішення Господарського суду Черкаської області від 17.04.2023 у справі № 925/1043/22 залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий суддя І. С. Берднік Судді: В. А. Зуєв І. С. Міщенко