Постанова КЦС ВС № 638/2241/15-ц

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 29 квітня 2024 року м. Київ справа № 638/2241/15-ц провадження № 61-15408св23 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Фаловської І. М. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Сердюка В. В., учасники справи: позивачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_1 , відповідач - ОСОБА_2 , розглянувши у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Дзержинського районного суду міста Харкова від 05 квітня 2021 року у складі судді Аркатової К. В. та постанову Полтавського апеляційного суду від 26 червня 2023 року у складі колегії суддів Дорош А. І., Лобова О. А., Триголова В. М., ВСТАНОВИВ:

Описова частина Короткий зміст позовних вимог У лютому 2015 року ОСОБА_1 , ОСОБА_1 звернулися до суду з позовом до ОСОБА_2 про стягнення боргу за розпискою. Позовна заява мотивована тим, що 11 січня 2008 року батько позивачів ОСОБА_3 і ОСОБА_2 уклали договір позики, відповідно до якого ОСОБА_3 передав відповідачу у борг грошові кошти в сумі 44 000 доларів США, які ОСОБА_2 зобов`язався повернути до 12 січня 2013 року, про що боржник написав розписку від 11 січня 2008 року. ІНФОРМАЦІЯ_1 батько позивачів помер, позивачі прийняли в повному обсязі спадщину від померлого позикодавця. Відповідач, взяті на себе зобов`язання з повернення отриманих від позикодавця коштів за договором позики не виконав - кошти у передбачені у розписці строки не повернув. Вважають, що з відповідача на їх користь підлягає до стягнення сума боргу з урахуванням установленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми як відповідальність за порушення грошового зобов`язання, що передбачено частиною другою статті 625 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). На підставі викладеного, з урахуванням уточнених позовних вимог, ОСОБА_1 , ОСОБА_1 просили суд стягнути з ОСОБА_2 на свою користь заборгованість за договором позики від 11 січня 2008 року станом на 02 лютого 2021 року у розмірі по 67 559,59 доларів США кожному, що складається з позики (тіло) по 22 000 доларів США, відсотків за користування позикою по 40 238 доларів США, 3 % річних за прострочення виконання грошового зобов`язання по 5 321,59 доларів США; стягнути з відповідача на користь ОСОБА_1 3 654 грн сплаченого ним судового збору. Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій і мотиви їх ухвалення Дзержинський районний суд міста Харкова заочним рішенням від 17 серпня 2015 року позов задовольнив, стягнув з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 , ОСОБА_1 суму боргу за договором позики (письмовою розпискою) у розмірі 3 247 391,84 грн та судові витрати. Дзержинський районний суд міста Харкова ухвалою від 12 жовтня 2016 року заяву ОСОБА_2 про перегляд заочного рішення Дзержинського районного суду міста Харкова від 17 серпня 2015 року задовольнив, скасував заочне рішення суду від 17 серпня 2015 року та призначив справу до розгляду в загальному порядку. Дзержинський районний суд міста Харкова рішенням від 05 квітня 2021 року позов задовольнив. Стягнув із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованість за договором позики від 11 січня 2008 року у розмірі 67 559,59 доларів США, з яких: позики (тіло) - 22 000 доларів США; відсотки за користування позикою - 40 238 доларів США; 3 % річних за прострочення виконання грошового зобов`язання відповідно до частини другої статті 625 ЦК України - 5 321,59 доларів США. Стягнув із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованість за договором позики від 11 січня 2008 року у розмірі 67 559,59 доларів США, з яких: позики (тіло) - 22 000 доларів США; відсотки за користування позикою - 40 238 доларів США; 3 % річних за прострочення виконання грошового зобов`язання відповідно до частини другої статті 625 ЦК України - 5 321,59 доларів США. Стягнув із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 3 654 грн. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позовні вимоги позивачів є обґрунтованими та доведеними належними та допустимими доказами. Місцевий суд керувався тим, що за умовами договору позики від 11 січня 2008 року сторони погодили сплату 3 % щомісячно від суми позики, тому розмір заборгованості підлягає стягненню з врахуванням визначених відсотків. Не погодившись з рішенням Дзержинського районного суду міста Харкова від 05 квітня 2021 року, ОСОБА_2 оскаржив його в апеляційному порядку. Верховний Суд розпорядженням від 25 березня 2022 року № 14/0/9-22 «Про зміну територіальної підсудності судових справ в умовах воєнного стану» змінив територіальну підсудність судових справ Харківського апеляційного суду - Полтавському апеляційному суду. Полтавський апеляційний суд постановою від 26 червня 2023 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишив без задоволення. Рішення Дзержинського районного суду міста Харкова від 05 квітня 2021 року залишив без змін. Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції, а також зазначив, що відповідачем не надано належних та допустимих доказів на підтвердження своїх доводів та заперечень проти пред`явлених позовних вимог. Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала У касаційній скарзі ОСОБА_2 просить рішення Дзержинського районного суду міста Харкова від 05 квітня 2021 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 26 червня 2023 року скасувати і ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права. Як на підставу касаційного оскарження відповідач посилається на пункт 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), а саме, що апеляційний суд не врахував висновки щодо застосування норм права, викладені у постанові Верховного Суду України від 11 листопада 2015 року у справі № 6-1967цс15, у постановах Верховного Суду від 02 березня 2020 року у справі № 355/1301/18, від 04 березня 2020 року у справі № 632/2209/16, від 08 жовтня 2020 року у справі № 194/1126/18. Касаційну скаргу мотивовано тим, що висновки судів не відповідають обставинам справи. ОСОБА_2 вказує, що він не складав та не підписував розписку ОСОБА_3 . Зміст розписки не містить відомостей про передачу батьком позивачів грошових коштів та отримання їх відповідачем. Також в тексті розписки міститься неправдива інформація щодо присутності батька відповідача ОСОБА_4 . Заявник зазначає, що висновки суду першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, про те, що експертиза двічі не була проведена через ненадання відповідачем необхідних документів та нездійснення ним оплати для проведення експертизи, не відповідають дійсності та спростовуються матеріалами справи. Вказує, що у матеріалах справи відсутні супровідні листи № 2/102екс від 09 січня 2018 року та № 2/687/екс від 28 лютого 2018 року разом з рахунком Харківського науково-дослідного інституту судових експертиз імені Заслуженого професора Бокаріуса для оплати експертних досліджень, так і відсутні докази надсилання їх на адресу відповідача судом та експертною установою. Крім того, з матеріалів справи не вбачається, що судом вчинялися будь-які дії для забезпечення надання додаткових матеріалів, необхідних для проведення експертизи на вимогу експертної установи. Вважає, що суд першої інстанції двічі порушив вимоги частини першої статті 107 ЦПК України, не надіславши на адресу відповідача рахунки на оплату експертизи та не надавши до експертної установи додаткові матеріали для проведення експертиз (зразки підписів відповідача), що призвело до неправильного вирішення справи. Крім того, 05 квітня 2021 року представник відповідача подав до суду клопотання про відкладення розгляду справи та надав копію листка непрацездатності ОСОБА_2 , проте суд першої інстанції безпідставно зазначив, що справу можна розглянути за відсутності відповідача, враховуючи звернення позивачів до суду ще в лютому 2015 року. Також заявник звертає увагу, що судом допущені порушення норм процесуального права, оскільки в матеріалах справи відсутня ухвала про закриття підготовчого провадження та призначення судового засідання для розгляду справи по суті з врахуванням думки відповідача. Доводи інших учасників справи Інші учасники судового процесу не скористались правом подати відзив на касаційну скаргу, заперечень щодо її вимог і змісту до суду не направили. Провадження у суді касаційної інстанції Касаційна скарга подана до Верховного Суду ОСОБА_2 у жовтні 2023 року. Верховний Суд ухвалою від 12 лютого 2024 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано цивільну справу з Дзержинського районного суду міста Харкова. У березні 2024 року матеріали цивільної справи надійшли до Верховного Суду. Фактичні обставини справи, встановлені судами Суди встановили, що 11 січня 2008 року між батьком позивачів ОСОБА_3 та відповідачем ОСОБА_2 укладений договір позики у розмірі 44 000 доларів США, яку відповідач зобов`язався повернути до 12 січня 2013 року, з умовами щомісячної виплати 3 % від суми позики, що підтверджується оригіналом письмової розписки. ІНФОРМАЦІЯ_1 позикодавець ОСОБА_3 помер, що підтверджується свідоцтвом про смерть серії НОМЕР_1 . Спадкоємцями першої черги після смерті ОСОБА_3 є його сини: ОСОБА_1 та ОСОБА_1 , що підтверджується свідоцтвом про право на спадщину за законом від 17 вересня 2010 року, згідно з яким позивачі успадкували по 1/2 частки у спадщині після смерті батька (позикодавця). Отже, позивачі успадкували від свого батька (позикодавця) право вимоги щодо стягнення суми боргу та несплачених процентів з боржника ОСОБА_2 за розпискою від 11 січня 2008 року.

Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України. Так, частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Згідно з частинами першою та другою статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення. Колегія суддів Верховного Суду погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій, враховуючи таке. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру. Згідно зі статтею 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Частиною першою статті 4 ЦПК України визначено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Відповідно до статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Згідно з частиною першою статті 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках (частина перша статті 13 ЦПК України). Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_1 , ОСОБА_1 , як на підставу захисту своїх порушених прав, послалися на те, що вони є спадкоємцями першої черги після смерті ОСОБА_3 (позикодавця), а тому успадкували право вимоги щодо стягнення суми боргу та несплачених процентів з боржника ОСОБА_2 за розпискою від 11 січня 2008 року. Крім того, умови договору позики відповідач належним чином не виконав, що є підставою для звернення до суду. Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 05 вересня 2019 року у справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19) зазначив, що «порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду. Відсутність порушеного, невизнаного або оспореного відповідачем приватного (цивільного) права (інтересу) позивача є самостійною підставою для відмови в позові. Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту». Відповідно до статті 1216 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). Згідно зі статтею 1217 ЦК України спадкування здійснюється за заповітом або за законом. Статтею 1218 ЦК України визначено, що до складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті. Отже, позивачі успадкували від свого батька (позикодавця) право вимоги щодо стягнення суми боргу та несплачених процентів з боржника ОСОБА_2 за розпискою від 11 січня 2008 року. Відповідно до статті 6 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (стаття 627 ЦК України). Згідно з частиною першою статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Статтею 628 ЦК України передбачено, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками. Згідно зі статтею 1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей. Отже, за своїми правовими ознаками договір позики є реальним, одностороннім (оскільки, укладаючи договір, лише одна сторона - позичальник зобов`язується до здійснення дії (до повернення позики), а інша сторона - позикодавець стає кредитором, набуваючи тільки право вимоги), оплатним або диспозитивно безоплатним правочином. Розписка позичальника може бути доказом укладення договору позики та його умов. За своєю суттю договір чи розписка про отримання у позику грошових коштів є документами, якими підтверджується як умови домовленості сторін та зміст зобов`язань, так і засвідчується отримання позичальником від позикодавця погодженої сторонами грошової суми. Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, а також надавати оцінку всім наявним доказам і залежно від установлених результатів - робити відповідні правові висновки. Подібні за змістом правові висновки викладені у постанові Верховного Суду України від 24 лютого 2016 року у справі № 6-50цс16 та у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 464/3790/16 (провадження № 14-465цс18). За своїми правовими ознаками договір позики є реальною, односторонньою, оплатною або безоплатною угодою, на підтвердження якої може бути надана розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику. У разі пред`явлення позову про стягнення боргу позивач повинен підтвердити своє право вимагати від відповідача виконання боргового зобов`язання. З метою забезпечення правильного застосування статей 1046, 1047 ЦК України суд повинен встановити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики, і його умов. Такий правовий висновок щодо застосування статей 1046, 1047 ЦК України викладено Верховним Судом України у постановах від 18 вересня 2013 року (провадження № 6-63цс13) від 02 липня 2014 року у справі № 6-79цс14, від 11 листопада 2015 року (провадження № 6-1967цс15) та від 13 грудня 2017 року у справі № 6-996цс17. Підстав відступити від таких правових висновків Верховний Суд не встановив і в постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2022 року у справі № 1519/2-5034/11 (провадження № 61?175сво21). Суд апеляційної інстанції за участі сторін у справі в судовому засіданні оглянув оригінал розписки від 11 січня 2008 року, копія якої позивачами була долучена до позовної заяви. Зміст власноручно написаної розписки про отримання грошових коштів від ОСОБА_3 свідчить про фактичне отримання грошей та про наявність у ОСОБА_2 зобов`язання їх повернути. Відповідно до статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. У постанові від 04 липня 2018 року у справі № 761/12665/14-ц (провадження № 14-134цс18) Велика Палата Верховного Суду зробила висновок про те, що «у разі зазначення у судовому рішенні про стягнення суми коштів в іноземній валюті з визначенням еквіваленту такої суми у гривні стягувачеві має бути перерахована вказана у резолютивній частині судового рішення сума в іноземній валюті, а не її еквівалент у гривні. Перерахування стягувачеві суми у національній валюті України чи іншій валюті, аніж валюта, зазначена у резолютивній частині судового рішення, не вважається належним виконанням судового рішення». Вирішуючи спір, суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, виходив з того, що строк повернення позики за розпискою закінчився 12 січня 2013 року, а відповідач ОСОБА_2 свого зобов`язання за договором позики не виконав і не повернув позивачам борг. При цьому, суд касаційної інстанції зазначає, що судова практика щодо застосування норм статей 1047, 1049 ЦК України є усталеною. Колегія суддів суду касаційної інстанції погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про стягнення 3 % річних з боржника відповідно до вимог статті 625 ЦК України, оскільки права та інтереси позикодавця в охоронних правовідносинах (тобто за період прострочення виконання грошового зобов`язання) забезпечує частина друга статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання. Стаття 625 ЦК України визначає загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов`язання. Тобто дія цієї статті поширюється на всі види грошових зобов`язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, що регулює окремі види зобов`язань (постанова Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 758/1303/15-ц (провадження № 14-68цс18)). Боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом (частина друга статті 625 ЦК України). З огляду на те, що відповідач порушив грошове зобов`язання з повернення заборгованості за договором позики, у позивачів виникло право на застосування наслідків такого порушення у вигляді стягнення 3 % відповідно до частини другої статті 625 ЦК України у визначеному судом розмірі. Отже, на основі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які посилались сторони, як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених доказами, дослідженими в судовому засіданні, оцінивши їх належність, допустимість, достовірність, а також достатність і взаємний зв`язок у їх сукупності, встановивши правовідносини, які випливають із встановлених обставин та правові норми, які підлягають застосуванню до цих правовідносин, суди дійшли обґрунтованого висновку про стягнення з ОСОБА_2 на користь позивачів суми боргу за договором позики від 11 січня 2008 року у сумі 67 559,59 доларів США кожному позивачеві. Як на підставу касаційного оскарження, заявник посилається на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України, а саме зазначає, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні не врахував висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду України від 11 листопада 2015 року у справі № 6-1967цс15, постановах Верховного Суду від 02 березня 2020 року у справі № 355/1301/18 (провадження № 61-15895св19), від 04 березня 2020 року у справі № 632/2209/16 (провадження № 61-41934св18) та від 08 жовтня 2020 року у справі № 194/1126/18 (провадження № 61-6634св20). У постанові від 02 березня 2020 року у справі № 355/1301/18 (провадження № 61?15895св19) Верховний Суд зазначив, що «за своєю суттю розписка про отримання у борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання боржником від кредитора певної грошової суми. Досліджуючи договори позики чи боргові розписки, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, незалежно від найменування документа і, зважаючи на встановлені результати, робити відповідні правові висновки. При цьому, наявність оригіналу розписки у позивача (позикодавця), згідно з положеннями статті 545 ЦК України, свідчить, що зобов`язання з повернення позики позичальником не виконано». У постанові від 04 березня 2020 року у справі № 632/2209/16 (провадження № 61?41934св18) Верховний Суд вказав, що «у справі, що переглядається, суди встановили, що зміст розписки від 30 серпня 2014 року не містить відомостей про передачу позивачем грошових коштів та отримання відповідачем цих грошових коштів та позивачем не надано суду жодних належних та допустимих доказів та підтвердження факту передачі коштів відповідачу. За таких обставин, суди обґрунтовано відмовили в задоволенні позовних вимог». У постанові від 08 жовтня 2020 року у справі № 194/1126/18 (провадження № 61?6634св20) Верховний Суд зазначив, «тлумачення статей 1046 та 1047 ЦК України свідчить, що по своїй суті розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видає боржник (позичальник) кредитору (позикодавцю) за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей. Аналіз частини другої статті 1047 ЦК України дозволяє зробити висновок, що розписка не є формою договору, а може лише підтверджувати укладення договору позики. По своїй суті розписка позичальника є тільки замінником письмової форми договору позики, оскільки вона підписується тільки позичальником». Для визначення подібності правовідносин Верховний Суд враховує правовий висновок, викладений в мотивувальній частині постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19 (провадження № 14-166цс20), згідно з яким на предмет подібності необхідно оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Установивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, тоді подібність необхідно також визначати за суб`єктним й об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими. Отже, відсутні підстави вважати, що апеляційний суд у справі, яка переглядається, не врахував висновки щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, які викладені у наведених як приклад постановах касаційного суду, оскільки суди виходили з конкретних обставин кожної окремої справи та доказової бази, з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності. Крім того, викладені в оскаржуваних судових рішеннях в цій справі висновки судів не суперечать правовим висновкам, сформульованим у постанові Верховного Суду України від 11 листопада 2015 року у справі № 6-1967цс15. Доводи касаційної скарги про те, що суд першої інстанції порушив вимоги частини першої статті 107 ЦПК України, не надіславши на адресу відповідача рахунки щодо оплати експертизи та не надавши до експертної установи додаткові матеріали для проведення експертиз (зразки підписів відповідача), що призвело до неправильного вирішення справи, колегія суддів відхиляє з огляду на таке. Суди встановили, що у судовому засіданні 06 червня 2017 року та 17 серпня 2017 року ОСОБА_2 заявив клопотання про призначення комплексної (почеркознавчої і технічної) експертизи. Дзержинський районний суд міста Харкова ухвалою від 17 серпня 2017 року клопотання ОСОБА_2 про призначення комплексної (почеркознавчої і технічної) експертизи задовольнив. Призначив комплексну (почеркознавчу і технічну) експертизу розписки від 11 січня 2008 року щодо отримання суми позики у розмірі 44 000 доларів США, оригінал якої долучений до матеріалів справи. Проведення зазначеної експертизи доручив Спеціалізованій експертній установі Харківського науково-дослідного інституту судових експертиз імені Заслуженого професора М. С. Бокаріуса. На вирішення експертів поставив наступні питання: Чи придатний підпис розписки від 11 січня 2008 року, даної відповідачем ОСОБА_2 , щодо отримання суми позики в 44 000 доларів США для дослідження з метою ідентифікації особи виконавця? Чи виконаний підпис наданої для дослідження розписки від 11 січня 2008 року, даної відповідачем ОСОБА_2 , щодо отримання суми позики в 44 000 доларів США ОСОБА_2 .? Чи відповідає час виконання рукописного запису (підпису), і печатного тексту даті зазначений на розписці? Якщо ні, то в який період часу виконані підпис і печатний текст зазначеної розписки? Чи піддавалася зазначена розписка термічному впливу, наприклад, пропрасовуванню? Окремо фрагмент розписки, на якому нанесений підпис і фрагмент розписки, на якому надрукований текст? В який період часу виготовлений папір зазначеної розписки? У розпорядження експертів надані матеріали цивільної справи № 638/2241/16-ц в 1-му томі. Попередив експертів про кримінальну відповідальність відповідно до статей 384, 385 КК України. Витрати з оплати за проведення експертизи поклав на ОСОБА_2 . На час проведення експертизи провадження у справі зупинив. Клопотання про призначення комплексної експертизи розглянуто 17 серпня 2017 року у судовому засіданні за участю відповідача ОСОБА_2 та його представника ОСОБА_5 . Проведення експертизи спеціалізованими установами у цивільному судочинстві здійснюється на платній основі - за рахунок замовника, така оплата експертизи в цивільній справі провадиться за рахунок сторони, яка порушила відповідне клопотання, тобто у цій справі - на відповідача. Згідно з пунктом 1.13 розділу 1 Інструкції про призначення та проведення судових експертиз та експертних досліджень, затвердженої Наказом Міністерства юстиції України від 08 жовтня 1998 року № 53/5, у випадку невиконання клопотань експерта щодо надання додаткових матеріалів, несплати вартості експертизи протягом 45 календарних днів з дня направлення клопотання в порядку, передбаченому чинним законодавством, незабезпечення прибуття експерта, безперешкодного доступу до об`єкта дослідження, а також належних умов для його роботи (учинення перешкод з боку сторін, що беруть участь у справі, в обстеженні об`єкта) матеріали справи повертаються органу (особі), який (яка) призначив(ла) експертизу (залучив(ла) експерта), із зазначенням мотивованих причин неможливості її проведення. З матеріалів справи убачається, що Харківський науково?дослідний інститут судових експертиз імені Заслуженого професора М. С. Бокаріуса 28 лютого 2018 року направляв на адресу ОСОБА_2 рахунок про оплату вартості робіт з проведення судово-технічної експертизи документів, проте, у зв`язку з відсутністю оплати станом на 16 квітня 2018 року, проведення цієї експертизи знято з виконання (лист від 19 квітня 2018 року). 25 квітня 2018 року Харківський науково-дослідний інститут судових експертиз імені Заслуженого професора М. С. Бокаріуса повернув матеріали цивільної справи до суду першої інстанції без виконання експертизи, зокрема, у зв`язку з ненадходженням оплати на рахунок інституту. Також разом матеріалами справи до суду надіслано повідомлення вказаної установи від 27 березня 2018 року № 26239 про неможливість надання висновку щодо судово-почеркознавчої експертизи, зокрема, у зв`язку з несплатою за її проведення. У березні 2019 року ОСОБА_2 надіслав до суду першої інстанції клопотання про призначення технічної експертизи, на вирішення якого просив поставити питання: У який період був виконаний рукописний текст (підпис) у розписці від 11 січня 2008 року? Проведення експертизи просив доручити Харківському науково-дослідному інституту судових експертиз імені Заслуженого професора М. С. Бокаріуса. У судовому засіданні, призначеному на 04 лютого 2020 року для вирішення питання щодо заявленого клопотання ОСОБА_2 , відповідач, з урахуванням уточнених вимог, просив призначити у справі комплексну експертизу розписки від 11 січня 2008 року. На вирішення експертів поставити питання: Чи виконаний підпис на розписці від 11 січня 2008 року, виданої ОСОБА_2 , щодо отримання суми позики в 44 000 доларів США, ОСОБА_2 .? Чи виконаний печатний текст наданої для дослідження розписки від 11 січня 2008 року після виконання рукописного тексту (наявність частинок тонера на штрихах рукописного тексту)? У судових засіданнях 21 січня 2020 року та 04 лютого 2020 року ОСОБА_2 та його представник ОСОБА_5 надали пояснення щодо заявленого клопотання, вказавши, що вартість вперше призначеної експертизи у справі є обтяжливою для заявника, тому уточнили питання для експертизи. Дзержинський районний суд міста Харкова ухвалою від 04 лютого 2020 року клопотання ОСОБА_2 про призначення почеркознавчої та технічної експертизи задовольнив. Призначив у справі почеркознавчу та технічну експертизи документа - розписки від 11 січня 2008 року. На вирішення експертів поставив такі питання: Чи виконаний підпис на розписці від 11 січня 2008 року, виданої ОСОБА_2 , щодо отримання суми позики в 44 000 доларів США, ОСОБА_2 .? Чи виконаний печатний текст наданої для дослідження розписки від 11 січня 2008 року після виконання рукописного тексту (наявність частинок тонера на штрихах рукописного тексту)? В розпорядження експертів надав матеріали цивільної справи з додатком в окремому конверті (2 аркуші рукописного тексту). Проведення експертизи доручив Київському науково?дослідному інституту судових експертиз. Попередив експертів про кримінальну відповідальність за завідомо неправдивий висновок та за відмову без поважних причин від виконання покладених на них обов`язків. Оплату за проведення експертизи у справі покладено на ОСОБА_2 . У вересні 2020 року Київський науково-дослідний інститут судових експертиз повернув матеріали справи до суду першої інстанції без виконання експертизи у зв`язку з відсутністю відомостей про сплату за її проведення. За правилами частини першої статті 104 ЦПК України про призначення експертизи суд постановляє ухвалу, в якій зазначає підстави проведення експертизи, питання, з яких експерт має надати суду висновок, особу (осіб), якій доручено проведення експертизи, перелік матеріалів, що надаються для дослідження, та інші дані, які мають значення для проведення експертизи. Матеріали, необхідні для проведення експертизи, експерту надає суд, якщо експертиза призначена судом, або учасник справи, якщо експертиза проводиться за його замовленням. При призначенні експертизи суд з урахуванням думки учасників справи визначає, які саме матеріали необхідні для проведення експертизи. Суд може також заслухати призначених судом експертів з цього питання. Копії матеріалів, що надаються експерту, можуть залишатися у матеріалах справи (частина перша статті 107 ЦПК України). При визначенні матеріалів, що надаються експерту чи експертній установі, суд у необхідних випадках вирішує питання про витребування відповідних матеріалів за правилами, передбаченими цим Кодексом для витребування доказів (частина третя статті 107 ЦПК України). Апеляційний суд зазначив, що в межах розгляду даної справи суд першої інстанції призначав відповідні експертизи, у судових засіданнях брав участь ОСОБА_2 та його представник ОСОБА_5 , у їх присутності проголошувалися ухвали суду, тобто, відповідачу та його представнику було відомо про покладення на них певних обов`язків для виконання ухвал суду про призначення експертиз. Згідно з пунктом 3 частини п`ятої статті 12 ЦПК України суд, зберігаючи об`єктивність і неупередженість, роз`яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов`язки, наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій. У даному випадку сторона відповідача повинна була розуміти наслідки не вчинення нею обов`язків, покладених на неї згідно ухвал суду про призначення експертиз у справі, що були призначені саме за клопотанням сторони відповідача. Верховний Суд у постанові від 25 жовтня 2023 року у справі № 209/2875/21 вказував, що учасники судового процесу та їхні представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами, зловживання процесуальними правами не допускається. Так, принцип добросовісності - це загальноправовий принцип, який передбачає необхідність сумлінної та чесної поведінки суб`єктів при виконанні своїх юридичних обов`язків і здійсненні своїх суб`єктивних прав. У суб`єктивному значенні добросовісність розглядається як усвідомлення суб`єктом власної сумлінності та чесності при здійсненні ним прав і виконанні обов`язків. Реалізація принципу змагальності сторін у цивільному процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у статті 129 Конституції України. Отже, враховуючи те, що відповідач, як встановлено судами першої та апеляційної інстанцій, за проведення двічі призначених судом експертиз не сплатив, хоча був обізнаним про покладення на нього обов`язку зі сплати за їх проведення відповідно до ухвал суду першої інстанції, тому доводи касаційної скарги про наявність у ОСОБА_2 об`єктивних причин несплати за проведення експертиз у цій справі, зокрема, через необізнаність, є безпідставними. Інші доводи касаційної скарги є ідентичними доводам, що були викладені заявником в апеляційній скарзі, та є такими, що зводяться до переоцінки доказів і незгоди заявника з висновками суду щодо їх оцінки, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц зазначила, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів. При цьому суд враховує, що як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення від 09 грудня 1994 року у справі «Руїз Торіха проти Іспанії», заява № 18390/91). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (рішення від 27 вересня 2001 року у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії», заява № 49684/99). Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення у судових рішеннях, питання вичерпності висновків судів, Верховний Суд виходить з того, що у справі, що переглядається, сторонам було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують обґрунтованих та правильних висновків судів попередніх інстанцій. При цьому суд касаційної інстанції є судом права, а не факту, тому з огляду на вимоги процесуального закону не здійснює оцінку доказів, у зв`язку з тим, що це знаходиться поза межами його повноважень. Наявність обставин, за яких відповідно до частини першої статті 411 ЦПК України судові рішення підлягають обов`язковому скасуванню, касаційним судом не встановлено. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення. За таких обставин суд касаційної інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для скасування оскаржуваних судових рішень, оскільки суди першої та апеляційної інстанцій, встановивши фактичні обставини справи, які мають значення для правильного її вирішення, ухвалили судові рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, що відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України є підставою для залишення касаційної скарги без задоволення, а судових рішень без змін. Відповідно до частини третьої статті 436 ЦПК України суд касаційної інстанції у постанові за результатами перегляду оскаржуваного судового рішення вирішує питання про поновлення його виконання (дії). Оскільки ухвалою Верховного Суду від 12 лютого 2024 року зупинено виконання рішення Дзержинського районного суду міста Харкова від 05 квітня 2021 року та постанови Полтавського апеляційного суду від 26 червня 2023 року до закінчення їх перегляду в касаційному порядку, а колегія суддів дійшла висновку про те, що відсутні підстави для їх скасування, тому виконання вказаних судових рішень підлягають поновленню. Щодо судових витрат Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає. Керуючись статтями 400, 401, 416, 436 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення. Рішення Дзержинського районного суду міста Харкова від 05 квітня 2021 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 26 червня 2023 року залишити без змін. Поновити виконання рішення Дзержинського районного суду міста Харкова від 05 квітня 2021 року та постанови Полтавського апеляційного суду від 26 червня 2023 року. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Судді І. М. Фаловська С. О. Карпенко В. В. Сердюк