Постанова Дніпровський апеляційний суд № 235/175/23

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Провадження № 22-ц/803/992/24 Справа № 235/175/23 Суддя у 1-й інстанції - Кузнецова А.С. Суддя у 2-й інстанції - Корчиста О. І. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 17 квітня 2024 року м.Кривий Ріг Дніпровський апеляційний суд у складі: головуючого судді Корчистої О.І. суддів: Агєєва О.В., Бондар Я.М., за участю секретаря Юрченко Г.О., розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Дніпровського апеляційного суду в місті Кривий Ріг Дніпропетровської області цивільну справу №235/175/23 за позовом ОСОБА_1 до Державного Підприємства Вугільна Компанія «Краснолиманська» про стягнення заборгованості по заробітній платі, за апеляційною скаргою ОСОБА_1 , на рішення Красноармійського міськрайонного суду Донецької області від 10 жовтня 2023 року, встановив: У вересні 2023 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ДП «ВК «Краснолиманська» про стягнення заборгованості по заробітній платі. Позов обґрунтований тим, що позивач з 26 березня 2021 року по 05 червня 2023 року перебувала в трудових відносинах з ДП «ВК «Краснолиманська», звільнена з посади машиніста установок збагачення та брикетування апаратних вуглезбагачення за власним бажанням на підставі ч. 1 ст. 38 КЗпП України. З часу припинення трудових відносин з відповідачем, всупереч ст. 116 КЗпП України, останнім остаточного розрахунку з виплати позивачу заробітної плати не проведено. Позивачу не виплачені належні суми заробітку за період з листопада 2019 року по червень 2023 року в сумі 467 333,80 гривень (після утримання обов`язкових податків та зборів). Позивач просила суд стягнути з ДП «ВК «Краснолиманська» на її користь нараховану, але невиплачену заробітну плату в сумі 467 333,80 гривень. Рішенням Красноармійського міськрайонного суду Донецької області від 10 жовтня 2023 року позов задоволено частково. Стягнуто з ДП «ВК «Краснолиманська» на користь ОСОБА_1 заробітну плату за період з грудня 2019 року по червень 2020 року в сумі 31 980,10 гривень, та за період з квітня 2021 року по червень 2023 року в сумі 32 819,50 гривень, а всього 64 799,60 гривень (сума визначена вже з урахуванням проведених утримань податків з громадян, внесків й інших обов`язкових платежів). В іншій частині в задоволенні позову відмовлено. В апеляційній скарзі позивач ОСОБА_1 просить рішення суду в частині відмови у задоволенні позовних вимог скасувати та ухвалити в цій частині нове рішення про задоволення вказаних позовних вимог. Апеляційна скарга мотивована тим, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про наявність заборгованості відповідача по заробітній платі в розмірі 64 799,60 гривень, оскільки долученими до апеляційної скарги табуляграмами та банківською роздруківкою про виплати підтверджується наявність заборгованості по заробітній платі в розмірі, заявленим позивачем. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи та обговоривши доводи апеляційної скарги, апеляційний суд приходить до висновку, що апеляційна скарга ОСОБА_1 підлягає залишенню без задоволення за наступних підстав. Відповідно ч. 1 ст. 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Частиною 3 статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Частиною 1 статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Відповідно ст. 12, 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Згідно ч. 1, 2 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Згідно з ч. 1, 2, 5 ст. 263 ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватись на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Рішення суду першої інстанції в повній мірі відповідає вказаним вимогам закону. Судом встановлено, що ОСОБА_1 перебувала у трудових відносинах з ДП «ВК «Краснолиманська», зокрема з 11 травня 2018 року була прийнята учеником машиніста конвеєра поверхні тимчасово, 04 червня 2018 року переведена машиністом конвеєра 3 розряду тимчасово, 27 червня 2018 року переведена машиністом 3 розряду, 14 червня 2020 року була звільнена за ч. 1 ст. 38 КЗпП України, за власним бажанням. Крім того, 26 березня 2021 року позивач була прийнята машиністом установок збагачення та брикетування 5 розряду, а 05іервня 2023 року була звільнена за ст. 38 КЗпП України, за власним бажанням у зв`язку з виходом на пенсію за віком (а. с. 22-36, 54). Звернувшись до суду з вказаним позовом, ОСОБА_1 зазначала, що, починаючи з грудня 2019 року до дня звільнення, відповідач не сплачував їй заробітну плату, що призвело до виникнення заборгованості по заробітній платі в розмірі 467 333,80 гривень. Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що примусовому стягненню з ДП «ВК «Краснолиманська» на користь ОСОБА_1 підлягає заборгованість з нарахованих, але не виплачених при звільненні складових заробітку в сумі 64 799,60 гривень з урахуванням проведених утримань податків з громадян, внесків й інших обов`язкових платежів. Колегія суддів апеляційного суду вважає, що такі висновки суду першої інстанції в повній мірі відповідають обставинам справи та вимогам чинного законодавства. Як вбачається з матеріалів справи, спірні відносини між сторонами виникли з підстав того, що при звільненні позивача розрахунок з нею своєчасно не проведено. Відповідно ст. 21 КЗпП України трудовим договором є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін. Згідно з вимогами ч. 1 ст. 38 КЗпП України, працівник має право розірвати трудовий договір, укладений на невизначений строк, попередивши про це власника або уповноважений ним орган письмово за два тижні. У разі, коли заява працівника про звільнення з роботи за власним бажанням зумовлена неможливістю продовжувати роботу (переїзд на нове місце проживання; переведення чоловіка або дружини на роботу в іншу місцевість; вступ до навчального закладу; неможливість проживання у даній місцевості, підтверджена медичним висновком; вагітність; догляд за дитиною до досягнення нею чотирнадцятирічного віку або дитиною з інвалідністю; догляд за хворим членом сім`ї відповідно до медичного висновку або особою з інвалідністю I групи; вихід на пенсію; прийняття на роботу за конкурсом, а також з інших поважних причин), власник або уповноважений ним орган повинен розірвати трудовий договір у строк, про який просить працівник. Отже, за змістом ст. 38 КЗпП України працівник має право з власної ініціативи в будь-який час розірвати укладений з ним на невизначений строк трудовий договір. При цьому строк розірвання трудового договору і його правові підстави залежать від причин, які спонукають працівника до його розірвання і які працівник визначає самостійно. Приписами ч. 1, 2 ст. 47 КЗпП України визначено, що власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу. У разі звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу він зобов`язаний також у день звільнення видати йому копію наказу про звільнення з роботи. В інших випадках звільнення копія наказу видається на вимогу працівника. Таким чином, обов`язок щодо проведення повного розрахунку чинним законодавством України покладено виключно на роботодавця, більш того, даний обов`язок у останнього виникає автоматично з його прийняттям заяви працівника про звільнення та винесення відповідного наказу. Відповідно ч. 1 та 2 ст. 94 КЗпП України, заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу. Розмір заробітної плати залежить від складності та умов виконуваної роботи, професійно-ділових якостей працівника, результатів його праці та господарської діяльності підприємства, установи, організації і максимальним розміром не обмежується. Згідно з вимогами ч. 1, 4, 5 ст. 24 Закону України «Про оплату праці» заробітна плата виплачується працівникам регулярно в робочі дні у строки, встановлені колективним договором або нормативним актом роботодавця, погодженим з виборним органом первинної профспілкової організації чи іншим уповноваженим на представництво трудовим колективом органом (а в разі відсутності таких органів - представниками, обраними і уповноваженими трудовим колективом), але не рідше двох разів на місяць через проміжок часу, що не перевищує шістнадцяти календарних днів, та не пізніше семи днів після закінчення періоду, за який здійснюється виплата. Виплата заробітної плати здійснюється за місцем роботи. Забороняється провадити виплату заробітної плати у магазинах роздрібної торгівлі, питних і розважальних закладах, за винятком тих випадків, коли заробітна плата виплачується працюючим у цих закладах особам. За особистою письмовою згодою працівника виплата заробітної плати може здійснюватися через установи банків, поштовими переказами на вказаний ними рахунок (адресу) з обов`язковою оплатою цих послуг за рахунок роботодавця. Відповідно до ч. 1 ст. 116 КЗпП України, при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. Аналіз зазначених норм свідчить про те, що всі суми (заробітна плата, сума остаточного розрахунку, тощо), належні до сплати працівникові, мають бути виплачені у день звільнення цього працівника. Закон прямо покладає на підприємство, установу, організацію обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать; при невиконанні такого обов`язку з вини власника або уповноваженого ним органу наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність. Разом з тим, відповідно до частини 1 статті 94 КЗпП України, приписи якої кореспондуються з частиною 1 статті 1 Закону України «Про оплату праці», заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу. Згідно зі статтею 1 Конвенції про захист заробітної плати № 95, ухваленої генеральною конференцією Міжнародної організації праці та ратифікованої Україною 30 червня 1961 року, термін «заробітна плата» означає, незалежно від назви й методу обчислення, будь-яку винагороду або заробіток, які можуть бути обчислені в грошах і встановлені угодою або національним законодавством, що їх роботодавець повинен заплатити працівникові за працю, яку виконано чи має бути виконано, або за послуги, котрі надано чи має бути надано. У Рішенні від 15 жовтня 2013 року № 8-рп/2013 у справі № 1-13/2013 Конституційний Суд України зазначив, що поняття «заробітна плата» і «оплата праці», які використано у законах, що регулюють трудові правовідносини, є рівнозначними в аспекті наявності у сторін, які перебувають у трудових відносинах, прав і обов`язків щодо оплати праці, умов їх реалізації та наслідків, що мають настати у разі невиконання цих обов`язків, а також дійшов висновку, що під заробітною платою, що належить працівникові, необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, установлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем, незалежно від того, чи було здійснене нарахування таких виплат. Таким чином, заробітною платою є винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку роботодавець (власник або уповноважений ним орган підприємства, установи, організації) виплачує працівникові за виконану ним роботу (усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій). Структура заробітної плати визначена ст. 2 Закону України «Про оплату праці» за змістом якої заробітна плата складається з основної та додаткової заробітної плати, а також з інших заохочувальних та компенсаційних виплат. Відповідно ч. 1 ст. 233 КЗпП України, працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки. У разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком. Звернувшись до суду з вказаним позовом, ОСОБА_1 зазначала, що, починаючи з листопада 2019 року до дня її звільнення, відповідач не сплачував їй заробітну плату, що призвело до виникнення заборгованості за кожен місяць, зокрема: за листопад 2019 року 5 007, 60 гривень, за грудень 2019 року 7 030, 34 гривень, за січень 2020 року 7 195, 12 гривень, за лютий 2020 року 6 378, 23 гривень, за березень 2020 року 7 410, 93 гривень, за квітень 2020 року 8 031, 62 гривень, за травень 2021 року 6 098, 12 гривень, за червень 2021 року 10 390, 23 гривень, за липень 2021 року 11 742, 39 гривень, за серпень 2021 року 12 332, 79 гривень, за вересень 2021 року 10 095, 66 гривень, за жовтень 2021 року 18 533, 73 гривень, за листопад 2021 року 132 940, 49 гривень, за грудень 2021 року 11 779, 25 гривень, за 2022 рік 195 450, 29 гривень, за січень 2023 року 14 978, 67 гривень, за лютий 2023 року 14 220, 99 гривень, за березень 2023 року 18 661, 14 гривень, за квітень 202 року 16 851, 52 гривень, за травень 2023 року 12 730, 27 гривень та за червень 2023 року 34 788, 06 гривень. (а.с.2-3) З наданої відповідачем довідки № 01/11-220/8 від 06 вересня 2023 року вбачається, що ДП «ВК «Краснолиманська» має перед позивачем заборгованість з виплати заробітної плати у загальному розмірі 31 980,10 гривень, яка складається з заборгованості за грудень 2019 року 1 737, 20 гривень; за січень 2020 року 7 910, 43 гривень; за лютий 2020 року 3 244, 34 гривень; за березень 2020 року 5 965, 80 гривень; за квітень 2020 року 6 465, 80 гривень; за травень 2020 року 3 104, 07 гривень, за червень 2020 року 3 526, 57 гривень (у т.ч. 1657,28 заробітна плата, 1869, 29 компенсація за невикористану відпустку), за липень 2020 року 26, 23 гривень. (а.с.57) З наданої відповідачем довідки за № 01/11-220/9 від 06 вересня 2023 року вбачається, що ДП «ВК «Краснолиманська» має перед позивачем заборгованість з виплати заробітної плати у загальному розмірі 32 819, 50 гривень, яка складається з заборгованості за квітень 2021 року 776,79 гривень; за травень 2021 року 2 694,45 гривень; за липень 2021 року 319,88 гривень; за серпень 2021 року 1 397,49 гривень; за червень 2021 року 2 763,89 гривень (компенсація за невикористану відпустку). (а.с. 53) Отже, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що заборгованість ДП «ВК «Краснолиманська» перед ОСОБА_1 по виплаті заробітної плати за період з 11 травня 2018 року по 14 червня 2020 року, та за період з 26 березня 2021 року по 05 червня 2023 року становить 64 799, 60 гривень (сума вказана з відрахуванням податків та інших обов`язкових платежів) та вказана сума підлягає стягненню з відповідача на користь позивача. При цьому, доводи апеляційної скарги про те, що долученими до апеляційної скарги табуляграмами та банківською роздруківкою про виплати підтверджується наявність заборгованості по заробітній платі в розмірі, заявленому позивачем не спростовують висновків суду першої інстанції, оскільки в наданих позивачем табуляграмах відображені лише нарахування заробітної плати, відрахування податків та інших обов`язкових платежів, відрахування сплати авансу та вказана остаточна сума до виплати. А надані позивачем банківські роздруківки про виплати не охоплюють весь період наявності заборгованості відповідача по заробітній платі. Доказів, які б спростовували відомості, вказані ДП «ВК «Краснолиманська» у довідці № 01/11-220/8 від 06 вересня 2023 року та в довідці № 01/11-220/9 від 06 вересня 2023 року, матеріали справи не містять. Аргументи апеляційної скарги ОСОБА_1 не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи. Фактично доводи, викладені в апеляційній скарзі, зводяться до переоцінки доказів та незгодою з висновками суду по їх оцінці. Проте, відповідно до вимог ст. 89 ЦПК України, оцінка доказів є виключною компетенцією суду, переоцінка доказів учасниками справи діючим законодавством не передбачена. Судом першої інстанції повно та всебічно досліджені обставини справи, перевірені письмові докази та надано їм належну оцінку. Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Оскаржене судове рішення відповідає критерію обґрунтованості судового рішення. Суд апеляційної інстанції враховує положення практики Європейського Суду з прав людини про те, що право на обґрунтоване рішення не вимагає детальної відповіді судового рішення на всі доводи висловлені сторонами. Крім того, воно дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (справ «Гірвісаарі проти Фінляндії», п.32.) Пункт 1 статті 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону, як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (Burgandothers v. France (Бюрг та інші проти Франції), (dec.); Gorou v. Greece (no.2) (Гору проти Греції №2) [ВП], §

41. Отже, вирішуючи спір, суд першої інстанції в достатньо повному обсязі встановив права і обов`язки сторін, що брали участь у справі, обставини справи, перевірив доводи і заперечення сторін, дав їм належну правову оцінку, ухвалив рішення, яке відповідає вимогам закону. Висновки суду обґрунтовані і підтверджуються письмовими доказами. За таких обставин, колегія суддів апеляційного суду приходить до висновку, що рішення суду першої інстанції ухвалено з дотриманням норм матеріального і процесуального законодавства, у зв`язку із чим апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду залишенню без змін. Оскільки апеляційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої інстанції немає. Керуючись ст. 367, 374, 375, 382 ЦПК України, апеляційний суд, постановив: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Красноармійського міськрайонного суду Донецької області від 10 жовтня 2023 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду. Судді: Повний текст постанови складено 22 квітня 2024 року. Головуючий О.І. Корчиста