Постанова 4824 № 752/5123/20

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД П О С Т А Н О В А ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 19 березня 2024 року місто Київ єдиний унікальний номер справи: 752/5123/20 номер провадження: 22-ц/824/2249/2024 Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах: головуючого - Верланова С.М. (суддя - доповідач), суддів: Невідомої Т.О., Нежури В.А., за участю секретаря - Мазурок О.С., розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 17 жовтня 2022 року у складі судді Мазура Ю.Ю., у справі за позовом ОСОБА_2 , яка діє в інтересах неповнолітнього ОСОБА_3 , до ОСОБА_1 , треті особи: Служба у справах дітей Голосіївської районної в місті Києві державної адміністрації, комунальний концерн «Центр комунального сервісу» Голосіївського району міста Києва, про усунення перешкод у користуванні житловим приміщенням, В С Т А Н О В И В: У березні 2020 року ОСОБА_2 , яка діє в інтересах неповнолітнього ОСОБА_3 , звернулась до суду з позовом до ОСОБА_1 , треті особи: Служба у справах дітей Голосіївської районної в місті Києві державної адміністрації, комунальний концерн «Центр комунального сервісу» Голосіївського району міста Києва, про усунення перешкод у користуванні житловим приміщенням. Позовна заява мотивована тим, що ОСОБА_2 є матір`ю та законним представником неповнолітнього ОСОБА_3 , який зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 . У вказаній квартирі раніше були зареєстровані та проживали його батько - ОСОБА_4 та його бабуся - ОСОБА_5 , яка була надана останній для проживання разом із її сином ОСОБА_4 на підставі ордеру від 10 серпня 1983 року №5348 та наразі не приватизована. Вказувала, що у цій квартирі також зареєстровані та проживають відповідач ОСОБА_1 та його неповнолітні діти: ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . Зазначала, що після смерті ОСОБА_5 відповідач ОСОБА_1 обмежив доступ до квартири ОСОБА_3 та їй, як законному представнику останнього, шляхом заміни замків на вхідних дверях без надання ключів. Її неодноразові звернення до відповідача з вимогами надати доступ та не обмежувати право користування квартирою, не дали результатів. З урахуванням наведеного, позивачка ОСОБА_2 просила: усунути перешкоди в користуванні житловим приміщенням шляхом вселення неповнолітнього ОСОБА_3 у квартиру, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 ; зобов`язати ОСОБА_1 надати ОСОБА_2 , як законному представнику ОСОБА_3 , ключі від замків на вхідних дверях квартири, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 ; стягнути із ОСОБА_1 на її користь, як законного представника ОСОБА_3 , понесені судові витрати у розмірі 840 грн 60 коп. Рішенням Голосіївського районного суду міста Києва від 17 жовтня 2022 року позов ОСОБА_2 задоволено. Усунено перешкоди в користуванні житловим приміщенням шляхом вселення неповнолітнього ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , в квартиру, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 . Зобов`язано ОСОБА_1 надати ОСОБА_2 , як законному представнику ОСОБА_3 , ключі від замків на вхідних дверях квартири, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 . Вирішено питання про розподіл судових витрат. Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій просить його скасувати та ухвалити нову постанову про відмову ОСОБА_2 , яка діє в інтересах свого неповнолітнього сина ОСОБА_3 , у задоволенні позовних вимог, посилаючись на неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи, недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими, неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права. Апеляційна скарга мотивована тим, що ОСОБА_8 та ОСОБА_4 вселилися у спірну квартиру на підставі ордеру №5348 від 10 серпня 1983 року, а тому вони були наймачами спірної квартири у розумінні закону. Вказує, що факт реєстрації ОСОБА_3 у спірній квартирі не свідчить про те, що він у неї вселився. Тобто суд першої інстанції мав встановити інші підстави, окрім реєстрації місця проживання (прописки), які б свідчили про те, що ОСОБА_3 дійсно мав право користуватися спірною квартирою. Зокрема, такою підставою відповідно до ч.2 ст.65 ЖК України є факт вселення особи в жиле приміщення як члена сім`ї наймача. Натомість ОСОБА_3 ніколи не вселявся у спірну квартиру та не проживав у ній жодного дня. Крім того, вказує, що суд першої інстанції не звернув увагу, що на момент прийняття рішення 17 жовтня 2022 року ОСОБА_3 вже досяг повноліття, оскільки йому виповнилося 20 років. Учасники справи не скористались своїм правом на подання до суду відзиву на апеляційну скаргу, своїх заперечень щодо змісту і вимог апеляційної скарги до апеляційного суду не направили. Згідно з ч.3 ст. 360 ЦПК України відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції. Відповідно до положень ч.ч.1,2 ст.367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення учасників справи, які з`явилися в судове засідання, вивчивши матеріали справи та перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав. Відповідно до вимог ст.263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Згідно зі ст.264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин. Зазначеним вимогам закону рішення суду першої інстанції відповідає. Судом першої інстанції встановлено та підтверджується матеріалами справи, що ОСОБА_2 та ОСОБА_4 є батьками ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , що підтверджується копією свідоцтва про народження серії НОМЕР_1 , виданого 03 жовтня 2022 року Відділом реєстрації актів громадянського стану Голосіївського районного управління юстиції, актовий запис №1135. Згідно ордеру від 10 серпня 1983 року №5348 квартира за адресою: АДРЕСА_1 , була надана ОСОБА_5 для проживання разом із її сином ОСОБА_4 . Судом установлено, що ОСОБА_3 з 20 вересня 2011 року зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 , про що свідчить довідка про реєстрацію місця проживання особи від 11 січня 2020 року №11374915, видана Відділом з питань реєстрації місця проживання/перебування фізичних осіб Голосіївської РДА. Як вбачається із витягу з Реєстру територіальної громади міста Києва від 11 січня 2020 №11374930 за адресою: АДРЕСА_1 , крім ОСОБА_3 також зареєстровані: відповідач ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , та його неповнолітні діти: ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . Статтею 15 ЦК України передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Згідно зі ст. 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду. Статтею 9 ЖК УРСР передбачено, що ніхто не може бути обмежений в праві користування житловим приміщенням інакше як на підставах і в порядку, передбаченому законом, житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони використовуються проти їх призначення або з порушенням прав інших громадян. Частиною 4 ст.10 ЦПК України і ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» на суд покладено обов`язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику ЄСПЛ як джерело права. Згідно зі ст. 8 Конвенції кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції. Поняття «житло» не обмежується приміщеннями, яке законно займають або законно створено. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі п.1 ст. 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме від наявності достатніх та триваючих зв`язків із конкретним місцем (рішення ЄСПЛ від 18 листопада 2004 року в справі «Прокопович проти Росії», заява № 58255/00, пункт 36). Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення ЄСПЛ від 13 травня 2008 року у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства», заява № 19009/04, пункт 50). Втручання держави є порушенням ст.8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у п. 2 ст.8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві» (рішення ЄСПЛ від 18 грудня 2008 року в справі «Савіни проти України», заява № 39948/06, пункт 47). У пункті 44 рішення від 02 грудня 2010 року в справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» (заява № 30856/03) ЄСПЛ визначив, що втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою. Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві. Відповідно до ч.ч.1,2 ст. 64 ЖК УРСР члени сім`ї наймача, які проживають разом з ним, користуються нарівні з наймачем усіма правами і несуть усі обов`язки, що випливають з договору найму жилого приміщення. До членів сім`ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім`ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство. Згідно зі ст. 65 ЖК УРСР наймач вправі в установленому порядку за письмовою згодою всіх членів сім`ї, які проживають разом з ним, вселити в займане ним жиле приміщення свою дружину, дітей, батьків, а також інших осіб. У такому випадку особи, що вселилися в жиле приміщення як члени сім`ї наймача, набувають рівного з іншими членами сім`ї права користування жилим приміщенням, якщо при вселенні між цими особами, наймачем та членами його сім`ї, які проживають з ним, не було іншої угоди про порядок користування жилим приміщенням. Вирішуючи спори про право користування жилим приміщенням осіб, які вселились до наймача, суд повинен з`ясувати, чи дотриманий встановлений порядок при їх вселенні, зокрема: чи була письмові згода на це всіх членів сім`ї наймача, чи зареєстровані вони в даному житловому приміщенні, було це приміщення постійним місцем їх проживання, чи вели вони з наймачем спільне господарство, тривалість часу їх проживання, чи не обумовлювався угодою між цими особами, наймачем і членами сім`ї, що проживають з ним, певний порядок користування жилим приміщенням. Наявність чи відсутність реєстрації сама по собі не може бути підставою для визнання права користування жилим приміщенням за особою, яка там проживала чи вселилася туди як член сім`ї наймача приміщення, або ж для відмови їй у цьому. Відсутність письмової згоди членів сім`ї наймача на вселення сама по собі не свідчить про те, що особи, які вселилися, не набули права користування жилим приміщенням, якщо за обставинами справи безспірно встановлено, що вони висловлювали таку згоду. Аналогічна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду від 12 червня 2020 року у справі № 755/16392/17 (провадження № 61-310св19), від 15 квітня 2020 року у справі № 466/5057/17 (провадження № 61-42617св18). У відповідності до вимог ч.4 ст.263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_3 вселився до спірної квартири, як член сім`ї наймача житла, у зв`язку із чим на нього розповсюджується положення ст. 64 ЖК України. В свою чергу відповідачем не надано доказів того, що наймачем не надавалась згода на вселення до спірного майна. Колегія суддів не приймає до уваги додані до апеляційної скарги письмові пояснення свідків ОСОБА_9 та ОСОБА_10 , які вказують на не проживання ОСОБА_3 у спірній квартирі, оскільки надання показань свідків у письмовій формі цивільно-процесуальним законодавством України не передбачено. Надання показань свідків у письмовій формі не сприяє всебічному забезпеченню права учасників справи ставити питання. При цьому, відповідачем у суді апеляційної інстанції не ставилось питання про виклик вказаних свідків до суду апеляційної інстанції для дачі пояснень. З матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_2 неодноразово зверталась до Голосіївського РУ ГУ МВС України в місті Києві з приводу того, що з 14 серпня 2015 року відповідач обмежив доступ до квартири ОСОБА_3 та їй, як законному представнику останнього. Також, для відновлення прав ОСОБА_3 щодо спірної квартири, позивачка ОСОБА_2 зверталась до Служби у справах дітей Голосіївської РДА в місті Києві. На свої звернення позивачка отримала відповіді з роз`ясненням про необхідність звернення з відповідним позовом до суду для відновлення права неповнолітнього ОСОБА_3 . Отже, судом встановлено, що з 14 серпня 2015 року після смерті ОСОБА_5 , відповідач обмежив доступ до квартири ОСОБА_3 та позивачці, як законному представнику останнього, шляхом заміни замків на вхідних дверях без надання ключів. В свою чергу, матеріали справи не містять жодного доказу на спростовування доводів позивачки про чинення перешкод з боку відповідача у користуванні квартирою АДРЕСА_2 . За наведених обставин, колегія суддів вважає, що розглядаючи спір, суд першої інстанції повно та всебічно дослідив обставини спору, дав належну оцінку зібраним у справі доказам, правильно визначив юридичну природу спірних правовідносин і закон, який їх регулює та відповідно до вимог закону дійшов правильного висновку про наявність підстав для задоволення позову ОСОБА_2 , яка діє в інтересах неповнолітнього ОСОБА_3 , про усунення перешкод у користуванні житловим приміщенням. Доводи апеляційної скарги про те, що на момент ухвалення судом першої інстанції оскаржуваного рішення ОСОБА_3 був повнолітнім, не впливає на вказані вище висновки суду, оскільки на момент звернення до суду із даним позовом ОСОБА_11 на підставі ст. 59 ЦПК України була його законним представником. Крім того, матеріали справи не містять жодного доказу того, що після набуття повнолітня ОСОБА_3 не підтримував позовних вимог. Таким чином, матеріали справи та зміст оскаржуваного рішення суду не дають підстав для висновку про неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи, недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими, неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, які передбачені ЦПК України як підстави для скасування рішення. Відповідно до ст.375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Колегія суддів вважає, що оскаржуване рішення суду першої інстанції є законним і обґрунтованим, судом додержано вимоги матеріального та процесуального права, а тому це рішення відповідно до ст.375 ЦПК України необхідно залишити без змін, а апеляційну скаргу - без задоволення, оскільки доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують. Керуючись ст.ст. 374, 375, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах, П О С Т А Н О В И В : Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 17 жовтня 2022 року залишити без змін. Постанова апеляційного суду набирає законної сили з моменту її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів. У випадку проголошення лише вступної і резолютивної частини, цей строк обчислюється з дня складання повного судового рішення. Повний текст постанови складено 12 квітня 2024 року. Головуючий Судді: