Постанова 4824 № 755/19780/21

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД справа №755/19780/21 Головуючий у І інстанції - Катющенко В.П. апеляційне провадження №22-ц/824/3250/2024 Доповідач у ІІ інстанції - Гуль В.В. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 28 березня 2024 року Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: Головуючого Гуля В.В., суддів Матвієнко Ю.О., Мельника Я.С. за участю секретаря судового засідання Никифорова І.А. розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві цивільну справу за апеляційною скаргою позивача ОСОБА_1 на рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 04 жовтня 2023 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «ОТП Банк», Товариства з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна», третя особа - ОСОБА_2 про визнання договору про відступлення права вимоги б/н від 10 грудня 2012 року та договору купівлі-продажу кредитного портфелю від 10 грудня 2010 року частково недійсним,- ВСТАНОВИВ: У листопаді 2021 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ПАТ «ОПТ Банк», ТОВ «ОТП Факторинг Україна», третя особа: ОСОБА_2 , в якому просила визнати частково недійсним договір про відступлення права вимоги б/н від 10 грудня 2010 року, посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Бондар І.М. та зареєстрований 10 грудня 2010 року у реєстрі за №9590, та договір купівлі-продажу кредитного портфелю б/н від 10 грудня 2010 року, укладений між ЗАТ «ОТП Банк» та ТОВ «ОТП Факторинг Україна» в частині відступлення права вимоги за споживчим кредитним договором №ML-009/920/2006, укладеним між ЗАТ «ОТП Банк» та ОСОБА_2 , та за договором іпотеки (майнової поруки) №PCL-009/920/2006 від 27 грудня 2006 року, укладеним між ЗАТ «ОТП Банк» та ОСОБА_1 . В обґрунтування позову зазначала, що 27 грудня 2006 року між позичальником ОСОБА_2 та ЗАТ «ОТП Банк» укладено споживчий кредитний договір №ML-009/920/2006, за умовами якого банк надав ОСОБА_2 кредит у розмірі 62 000 доларів США зі сплатою фіксованої процентної ставки у розмірі 13,99% річних. 27 грудня 2006 року з метою забезпечення виконання зобов`язання за споживчим кредитом, між ЗАТ «ОТП Банк» та ОСОБА_1 укладено договір іпотеки №PCL-009/920/2006, згідно якого ОСОБА_1 з метою забезпечення виконання зобов`язань за споживчим кредитним договором передала у іпотеку нерухоме майно - квартиру АДРЕСА_1 та належить позивачу на праві приватної власності. Вказувала, що за твердженням ТОВ «ОТП Факторинг Україна» до складу зазначеного кредитного портфелю входить кредитний договір позичальника ОСОБА_2 №ML-009/920/2006 від 27 грудня 2006 року. 10 грудня 2010 року між ЗАТ «ОТП Банк» та ТОВ «ОТП Факторинг Україна» укладено договір купівлі-продажу кредитного портфелю б/н. 10 грудня 2010 року між ЗАТ «ОТП Банк» та ТОВ «ОТП Факторинг Україна» укладено договір про відступлення права вимоги. Посилалася на те, що за твердженням ТОВ «ОТП Факторинг Україна» до складу відступлення права вимоги за договором входить договір іпотеки (майнової поруки) №PCL-009/920/2006 від 27 грудня 2006 року, за якими позивач віддала в іпотеку банку вказану квартиру у забезпечення виконання кредитних зобов`язань за кредитом позичальника. Також зазначала, що про укладення договорів відповідачі її не повідомляли і жодних підтверджуючих документів на адресу позивача не надсилали. Зауважувала, що договір купівлі-продажу кредитного портфелю б/н від 10 грудня 2010 року не містить інформації щодо відступлення права вимоги за кредитним договором саме позичальника ОСОБА_2 . Окрім того, договір про відступлення права вимоги б/н від 10 грудня 2010 року не містить доказової бази та істотних умов щодо відступлення права вимоги саме за іпотечним договором позичальника ОСОБА_1 . На підставі викладеного просила позовні вимоги задовольнити у повному обсязі. Рішенням Голосіївського районного суду міста Києва від 04 жовтня 2023 року у задоволенні позову відмовлено. Не погоджуючись з указаним рішенням позивач ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на незаконність та необґрунтованість рішення суду першої інстанції, просить оскаржуване рішення скасувати та ухвалити нове про задоволення позову у повному обсязі. У мотивування скарги зазначає, що суд першої інстанції допустив грубе порушення процесуальних норм права, оскільки не застосував висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 червня 2023 року у справі №755/13805/16-ц, яка безпосередньо пов`язана з даною справою, що розглядається та є преюдиційною, при цьому пославшись на постанову Київського апеляційного суду від 14 червня 2023 року, яка була скасована вказаною постановою Великої Палати Верховного Суду. Посилається на безпідставне затягування судом першої інстанції строку розгляду справи, неналежне виконання суддею своїх процесуальних обов`язків під час розгляду справи, а саме: надіслання копії ухвали про відкриття провадження, копії позовної заяви з додатками на адреси інших учасників судового процесу із суттєвим порушенням процесуального строку, недотримання встановленого нормами ЦПК України дводенного строку для здійснення поштових відправлень такого виду процесуальних документів. Вказує, що договір купівлі-продажу кредитного портфеля б/н від 10 грудня 2010 року не містить інформації щодо відступлення права вимоги за кредитним договором саме позичальника ОСОБА_2 , зокрема у статті 5 зазначеного договору відступлення відбулось за кредитною заборгованістю особи позичальника ОСОБА_3 за кредитним договором №CNL-301/253/2006 від 23 червня 2006 року із загальною сумою заборгованості 59 389,15 доларів США, що не має жодного відношення до кредитних правовідносин між ОСОБА_2 та ПАТ «ОТП Банк» або ТОВ «ОТП Факторинг Україна». Договір про відступлення права вимоги б/н від 10 грудня 2010 року не містить доказової бази та істотних умов щодо відступлення права вимоги саме за іпотечним договором позичальника ОСОБА_1 . Зауважує, що відповідачі не надали іпотекодавцю належних доказів відступлення прав вимоги за вказаним кредитним договором та договором іпотеки від кредитора ЗАТ «ОТП Банк» до ТОВ «ОТП Факторинг Україна», як до наступного «нового» кредитора. Зазначає, що договір про відступлення права вимоги б/н від 10 грудня 2010 року за договорами іпотеки, нібито посвідчений нотаріусом у м. Дніпропетровськ, - є договором, який підлягає вартісній оцінці, однак не містить жодних розмірів сум коштів, за яку було відступлені права вимоги та загальної кількості відступлених кредитних договорів. Уважає, що приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Бондар І.М., як реєстратором, у державний реєстр речових прав 17 грудня 2010 року внесено запис протиправно, оскільки лише з 01 січня 2016 року нотаріуси були наділені повноваженнями державного реєстратора. Приватним нотаріусом 10 грудня 2010 року нотаріальні дії відносно нерухомого майна позивача не вчинялись. Вказує, що ТОВ «ОТП Факторинг Україна» банківських ліцензій та ліцензій на надання фінансових послуг ніколи не отримувало, не мало та не має права на розрахунково-касові обслуговування рахунків клієнтів банку, тому і не мало жодного юридичного права отримувати права вимоги за кредитними зобов`язаннями в іноземній валюті, забезпеченими іпотекою. Звертає увагу суду на те, що від банку не надходило повідомлень ані до іпотекодавця, ані до позичальника щодо відсутності будь-якої заборгованості перед ним як перед первісним кредитором, що свідчить про відсутність правових підстав у ТОВ «ОТП Факторинг Україна» відносно набуття прав іпотекодержателя та кредитора. Інші учасники справи не скористалися своїм процесуальним правом на подання відзиву на апеляційну скаргу, заперечень щодо змісту та вимог апеляційної скарги до суду апеляційної інстанції не направили. 28 березня 2024 року на електронну адресу суду надійшла заява позивача ОСОБА_1 , в якій остання просить судове засідання, призначене на 28 березня 2024 року о 14:00 год., проводити без її участі. Учасники справи у судове засідання не з`явились, своїх представників не направили, про дату, час та місце розгляду справи повідомлялись належним чином, про причини неявки суд не сповістили, клопотання про відкладення розгляду справи до апеляційного суду не надходили. Відповідно до частини другої статті 372 ЦПК України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи, а тому колегією суддів вирішено розглядати справу за відсутності всіх учасників справи. Заслухавши доповідь судді-доповідача, обговоривши доводи апеляційної скарги, перевіривши законність і обґрунтованість ухваленого рішення, колегія суддів доходить висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню частково з наступних підстав. Відмовляючи у задоволенні позову суд першої інстанції виходив з того, що відповідачі виконали всі вимоги, які є необхідними для дійсності договору купівлі-продажу кредитного портфелю від 10 грудня 2010 року та договору про відступлення права вимоги від 10 грудня 2010 року. Вказав про те, що рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 11 вересня 2014 року у справі №755/27827/13-ц та постановою Київського апеляційного суду від 06 листопада 2019 року у справі №75513805/16-ц встановлено та досліджено судом правомірність відступлення права вимоги за кредитним договором № ML-009/920/2006 від 27 грудня 2006 року від АТ «ОТП Банк» до ТОВ «ОТП Факторинг Україна». Згідно зі статтею 263 ЦПК України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Проте, колегія не в повній мірі погоджується з висновком суду першої інстанції з огляду на наступне. Частиною першою статті 367 ЦПК України визначено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Судом установлено, що 27 грудня 2006 року між позичальником ОСОБА_2 та ЗАТ «ОТП Банк» укладено споживчий кредитний договір №ML-009/920/2006, за умовами якого банк надав ОСОБА_2 кредит у розмірі 62 000 доларів США зі сплатою фіксованої процентної ставки у розмірі 13,99% річних. 27 грудня 2006 року з метою забезпечення виконання зобов`язань за споживчим кредитним договором між ЗАТ «ОТП Банк» та ОСОБА_1 укладено договір іпотеки №PCL-009/920/2006, за умовами якого вона передала у іпотеку нерухоме майно - квартиру АДРЕСА_1 та належить їй на праві приватної власності. 10 грудня 2010 року між ПАТ «ОТП Банк» та ТОВ «ОТП Факторинг Україна» укладено договір купівлі-продажу кредитного портфелю, за яким ПАТ «ОТП Банк» відступило, а ТОВ «ОТП Факторинг Україна» прийняло право вимоги за кредитним договором №ML-009/920/2006 від 27 грудня 2006 року, укладеним між ЗАТ «ОТП Банк» та ОСОБА_2 . Відповідно до пункту 3.1 статті 3 договору купівлі-продажу кредитного портфелю, в порядку та на умовах, визначених цим Договором, продавець (ПАТ «ОТП Банк») продає (переуступає) покупцю (ТОВ «ОТП Факторинг Україна») права на кредитний портфель, який включає в себе кредитні договори (перелік яких міститься у Додатку 1 до цього Договору), а покупець приймає такий кредитний портфель та зобов`язується сплатити на користь продавця винагороду. Згідно витягу з Додатку 1 до Договору купівлі-продажу кредитного портфелю від 10 грудня 2010 року, до ТОВ «ОТП Факторинг Україна» перейшло право вимоги за кредитним договором №ML-009/920/2006 від 27 грудня 2006 року, укладеним з ОСОБА_2 10 грудня 2010 року між ПАТ «ОТП Банк» та ТОВ «ОТП Факторинг Україна» укладено договір про відступлення права вимоги, відповідно до якого банк передав та відступив фактору сукупність прав за договором іпотеки № PCL-009/920/2006 від 27 грудня 2006 року, укладеним між ЗАТ «ОТП Банк» та ОСОБА_1 . Відповідно до Витягу з Додатку 1 до Договору про відступлення права вимоги від 10 грудня 2010 року до ТОВ «ОТП Факторинг Україна» перейшло право вимоги за договором іпотеки № PCL-009/920/2006 від 27 грудня 2006 року. Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 11 вересня 2014 року у справі №755/27827/13-ц позов ТОВ «ОТП Факторинг Україна» до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором №ML-009/920/2006 від 27 грудня 2006 року задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_2 заборгованість за кредитним договором №ML-009/920/2006 від 27 грудня 2006 року у сумі 55 673,43 доларів США, що за курсом НБУ станом на 17 червня 2014 року становить 654 056,69 грн, відсотки за користування кредитними коштами у розмірі 6 046,42 доларів США, що за курсом НБУ станом на 17 червня 2014 року становить 71 033,91 грн, пеню за прострочення виконання зобов`язань в сумі 100 000 грн та судовий збір у розмірі 3 654,00 грн, а всього 828 744,960 грн. Рішення набрало законної сили 03 грудня 2014 року та є чинним. В указаному рішенні встановлено, зокрема, обставини щодо переходу прав вимоги до боржника ОСОБА_2 за кредитним договором №ML-009/920/2006 від 27 грудня 2006 року від первісного кредитора ПАТ «ОТП Банк» до нового кредитора ТОВ «ОТП Факторинг України» 10 грудня 2010 року. З матеріалів справи вбачається, що всі доводи позивача щодо недійсності договорів про відступлення права вимоги зводяться до неналежного, на її думку, нотаріального посвідчення договору про відступлення права вимоги за іпотечним договором, відсутність у відповідача ліцензії, а також, що договір купівлі-продажу кредитного портфеля б/н від 10 грудня 2010 року не містить інформації щодо відступлення права вимоги за кредитним договором саме позичальника ОСОБА_2 , а договір про відступлення права вимоги б/н від 10 грудня 2010 року не містить доказової бази та істотних умов щодо відступлення права вимоги саме за іпотечним договором позичальника ОСОБА_1 . Загальні положення про зобов`язання, зокрема положення щодо порядку та підстави заміни сторін у зобов`язанні, визначені Главою 47 ЦК України. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 512 ЦК України кредитор у зобов`язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги). До нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов`язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом. Відступлення права вимоги (цесія) означає договірну передачу зобов`язальних вимог первісного кредитора новому кредитору. Відступлення права вимоги відбувається шляхом укладення договору між первісним кредитором та новим кредитором. Договір відступлення права вимоги може бути як безоплатним, та і оплатним. На відносини цесії розповсюджуються положення про договір купівлі-продажу. Відповідно до частини третьої статті 656 ЦК України предметом договору купівлі-продажу може бути право вимоги, якщо вимога не має особистого характеру. До договору купівлі-продажу права вимоги застосовуються положення про відступлення права вимоги, якщо інше не встановлено договором або законом. При цьому, цивільне законодавство не встановлює суб`єктних обмежень як щодо договору купівлі-продажу права вимоги, так і до договору відступлення права вимоги, оскільки вони за своєю правовою суттю є цивільно-правовими зобов`язаннями сторін. Крім того, відповідно до частини першої статті 24 Закону України «Про іпотеку» відступлення прав за іпотечним договором здійснюється без необхідності отримання згоди іпотекодавця, якщо інше не встановлено іпотечним договором, і за умови, що одночасно здійснюється відступлення права вимоги за основним зобов`язанням. Якщо не буде доведено інше, відступлення прав за іпотечним договором свідчить про відступлення права вимоги за основним зобов`язанням. Звертаючись до суду, позивач не оспорювала укладення з банком іпотечного договору №PCL-009/920/2006 від 27 грудня 2006 року, зазначеного у Витязі з Додатку №1 до Договору про відступлення права вимоги від 10 грудня 2010 року, та невиконання зобов`язання, яке було забезпечено предметом іпотеки. Цивільний кодекс України у статтях 3, 6, 203, 626, 627 визначає загальні засади цивільного законодавства, зокрема поняття договору і свободи договору та формулює загальні вимоги до договорів як різновиду правочинів (вільне волевиявлення учасника правочину). Відповідно до частини першої статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Згідно частини першої статті 628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Відповідно до частин першої-третьої, п`ятої, шостої статті 203 ЦК України, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. З точки зору цивільного законодавства відступлення права вимоги можливе у двох формах: цесії та факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги). Відповідно до частини першої статті 1077 ЦК України за договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобов`язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату (у будь-який передбачений договором спосіб), а клієнт відступає або зобов`язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника). За змістом статті 1079 ЦК України сторонами у договорі факторингу є фактор і клієнт. Клієнтом у договорі факторингу може бути фізична або юридична особа, яка є суб`єктом підприємницької діяльності. Фактором може бути банк або інша фінансова установа, яка відповідно до закону має право здійснювати факторингові операції. Відмежування вказаного договору від інших подібних договорів, зокрема договір цесії, визначає необхідність застосування спеціальних вимог законодавства, в тому числі відносно осіб, які можуть виступати фактором. Загальні положення про зобов`язання, зокрема положення щодо сторін у зобов`язанні, врегульовано в розділі 1 книги п`ятої ЦК України. Відповідно до частини першої статті 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. За змістом частини першої статті 510 ЦК України сторонами у зобов`язанні є боржник і кредитор. Законодавством також передбачені порядок та підстави заміни сторони (боржника чи кредитора) у зобов`язанні. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 512 ЦК України кредитор у зобов`язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги). Відступленням права є договірна передача зобов`язальних вимог первісного кредитора новому кредитору, яка відбувається шляхом укладення договору між первісним кредитором та новим кредитором. У свою чергу договір факторингу має на меті фінансування однієї сторони договору іншою стороною шляхом надання їй визначеної суми грошових коштів. Ця послуга згідно з договором факторингу надається фактором клієнту за плату, розмір якої визначається договором. При цьому право грошової вимоги, передане фактору, не є платою за надану останнім фінансову послугу. За загальним правилом наявність згоди боржника на заміну кредитора в зобов`язанні не вимагається, якщо інше не встановлено договором або законом. Згідно з частиною першою статті 514 ЦК України до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов`язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом. Плата за договором факторингу може бути у формі різниці між реальною ціною вимоги і ціною, передбаченої в договорі, право вимоги за яким передається. Відповідно до частини першої статті 1084 ЦК України якщо відповідно до умов договору факторингу фінансування клієнта здійснюється шляхом купівлі у нього фактором права грошової вимоги, фактор набуває права на всі суми, які він одержить від боржника на виконання вимоги, а клієнт не відповідає перед фактором, якщо одержані ним суми є меншими від суми, сплаченої фактором клієнтові. Також розмежування розглядуваних договорів здійснюється за їх формою: правочин щодо заміни кредитора у зобов`язанні вчиняється у такій самій формі, що і правочин, на підставі якого виникло зобов`язання, право вимоги за яким передається новому кредитору (стаття 513 ЦК України). Оскільки факторинг визначено пунктом 3 частини першої статті 49 Закону України «Про банки і банківську діяльність» кредитною операцією, вимоги до такого договору визначені у статті 6 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг». Отже, купівля у банків (фінансових установ) права стягнення з позичальників заборгованостей за кредитами та фізичне стягнення цих боргів, є фактично передачею права грошової вимоги. Матеріалами справи встановлено, що за оспорюваними договорами була відступлена дійсна вимога, яка існувала на момент переходу цих прав, оскільки за укладеними договорами жодна із сторін не передає грошові кошти або майно в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату взамін права вимоги та жодна із сторін не отримує послугу, що полягає в передачі грошових коштів або майна у розпорядження на певний час, з обов`язком поверненням цих коштів та оплати часу користування ними. Відповідно до статті 512 ЦК України відступлення права вимоги за суттю означає договірну передачу зобов`язальних вимог первісного кредитора новому кредитору. Відступлення права вимоги відбувається шляхом укладення договору між первісним кредитором та новим кредитором. Тобто, у разі укладення договору про відступлення права вимоги, змінюється сторона вже укладеного правочину, у даному випадку кредитного та іпотечного договорів, а не правова природа самих договорів. Договір про відступлення права вимоги не є тим правочином, за яким відбувається відчуження майна. Таким чином, позивач помилково ототожнює поняття відступлення права вимоги (зміни кредитора та іпотекодержателя) з поняттям відчуження/зміни речових прав на нерухоме майно, оскільки з укладенням договорів про відступлення права вимоги відбулась лише заміна кредитора з ПАТ «ОТП Банк» на ТОВ «ОТП Факторинг Україна», до якого в решті перейшли всі права та обов`язки попереднього кредитора, а не саме нерухоме майно. Положеннями статті 24 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що відступлення прав за іпотечним договором здійснюється без необхідності отримання згоди іпотекодавця, якщо інше не встановлено іпотечним договором, і за умови, що одночасно здійснюється відступлення права вимоги за основним зобов`язанням. Якщо не буде доведене інше, відступлення прав за іпотечним договором свідчить про відступлення права вимоги за основним зобов`язанням. Іпотекодержатель зобов`язаний письмово у п`ятиденний строк повідомити боржника про відступлення прав за іпотечним договором і права вимоги за основним зобов`язанням. Правочин про відступлення прав за іпотечним договором підлягає нотаріальному посвідченню. Відомості про таке відступлення підлягають державній реєстрації у встановленому законодавством порядку. Відповідно до статей 16, 203, 215 ЦК України для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред`явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Таке розуміння визнання правочину недійсним, як способу захисту, є усталеним у судовій практиці. За змістом статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Відповідно до статті 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Згідно з частин першої, третьої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Договір може бути визнаний недійсним за позовом особи, яка не була його учасником, за обов`язкової умови встановлення судом факту порушення цим договором прав та охоронюваних законом інтересів позивача. Саме по собі порушення сторонами договору при його укладенні окремих вимог закону не може бути підставою для визнання його недійсним, якщо судом не буде встановлено, що укладеним договором порушено право чи законний інтерес позивача і воно може бути відновлене шляхом визнання договору недійсним. Відповідно до статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним При вирішенні позову про визнання недійсним оспорюваного правочину підлягають застосуванню загальні приписи статей 3, 15, 16 ЦК України, які передбачають право кожної особи на судовий захист саме порушеного цивільного права. Згідно статті 204 ЦК України встановлено презумпцію правомірності правочину, відповідно до якої правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Відповідно до правової позиції викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2019 року у справі № 643/17966/14-ц (провадження № 14-203цс19) зазначено, що стаття 204 ЦК України закріплює презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов`язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. Таким чином, у разі неспростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню. Відповідно до частини першої статті 3 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин (пункту1 частини першої статті15 ЦПК України). За умовами частини третьої статті 12, частини першої статті 13 ЦПК України обов`язок доказування покладається на сторони у справі. Статтею 81 ЦПК України визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Відповідно до статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Згідно частини першої статті 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Проте, позивачем не надано доказів на підтвердження наявності в діях чи рішеннях відповідачів при укладенні оспорюваного правочину порушень її прав. Позивач не є стороною оспорюваного договору та не надала суду доказів про те, які саме її цивільні права або інтереси порушені укладенням договорів про відступлення права вимоги за кредитним та іпотечним договорами, що є його процесуальним обов`язком. Доводи позивача, що договір купівлі-продажу кредитного портфеля б/н від 10 грудня 2010 року не містить інформації щодо відступлення права вимоги за кредитним договором саме позичальника ОСОБА_2 спростовуються матеріалами справи та встановленими рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 11 вересня 2014 року у справі №755/27827/13-ц обставинами щодо переходу прав вимоги до боржника ОСОБА_2 за кредитним договором №ML-009/920/2006 від 27 грудня 2006 року від первісного кредитора ПАТ «ОТП Банк» до нового кредитора ТОВ «ОТП Факторинг України» 10 грудня 2010 року, які є преюдиційними при вирішенні даної справи. При цьому, відповідно до витягу з Додатку 1 до Договору купівлі-продажу кредитного портфелю від 10 грудня 2010 року до ТОВ «ОТП Факторинг Україна» перейшло право вимоги за кредитним договором №ML-009/920/2006 від 27 грудня 2006 року, укладеним з ОСОБА_2 . Зазначення у статті 5 вказаного договору, що відступлення відбулось за кредитною заборгованістю особи позичальника ОСОБА_3 за кредитним договором №CNL-301/253/2006 від 23 червня 2006 року із загальною сумою заборгованості 59 389,15 доларів США, є вочевидь опечаткою та не впливає на зміст укладеного договору з огляду на наявність Витягу з Додатку 1 до Договору купівлі-продажу кредитного портфелю від 10 грудня 2010 року, який є невід`ємною частиною договору, в якому конкретизовано, що право вимоги відступається за кредитним договором №ML-009/920/2006 від 27 грудня 2006 року, укладеним з ОСОБА_2 . Посилання ОСОБА_1 на те, що договір про відступлення права вимоги б/н від 10 грудня 2010 року не містить доказової бази та істотних умов щодо відступлення права вимоги саме за іпотечним договором позичальника ОСОБА_1 є необґрунтованими з огляду на наступне. Як зазначено вище, 27 грудня 2006 року з метою забезпечення виконання зобов`язань за споживчим кредитним договором між ЗАТ «ОТП Банк» та ОСОБА_1 укладено договір іпотеки №PCL-009/920/2006, за умовами якого вона передала в іпотеку нерухоме майно - квартиру АДРЕСА_1 та належить їй на праві приватної власності. Вказані обставини нею не заперечувались, зокрема щодо факту укладення договору іпотеки, номеру, дати договору та предмету іпотеки. 10 грудня 2010 року між ПАТ «ОТП Банк» та ТОВ «ОТП Факторинг Україна» укладено договір про відступлення права вимоги, відповідно до якого банк передав та відступив фактору сукупність прав за договором іпотеки №PCL-009/920/2006 від 27 грудня 2006 року, укладеним між ЗАТ «ОТП Банк» та ОСОБА_1 . Відповідно до Витягу з Додатку 1 до Договору про відступлення права вимоги від 10 грудня 2010 року до ТОВ «ОТП Факторинг Україна» перейшло право вимоги за договором іпотеки № PCL-009/920/2006 від 27 грудня 2006 року. Отже, факт та правомірність переходу права вимоги за договором іпотеки №PCL-009/920/2006 від 27 грудня 2006 року, який був укладеним між ЗАТ «ОТП Банк» та ОСОБА_1 , підтверджено належними та допустимими доказами. Аргументи апелянта, що договір про відступлення права вимоги б/н від 10 грудня 2010 року за договорами іпотеки, нібито посвідчений нотаріусом у м. Дніпропетровськ, - є договором, який підлягає вартісній оцінці, однак не містить жодних розмірів сум коштів, за яку було відступлені права вимоги та загальної кількості відступлених кредитних договорів не заслуговують на увагу суду, оскільки не є підставою для визнання вказаних договорів недійсними з огляду на те, що такі обставини є договірними правовідносинами учасників договору, яким ОСОБА_1 не є. Посилання позивача на те, що ТОВ «ОТП Факторинг Україна» банківських ліцензій та ліцензій на надання фінансових послуг ніколи не отримувало, не мало та не має права на розрахунково-касові обслуговування рахунків клієнтів банку, тому і не мало жодного юридичного права отримувати права вимоги за кредитними зобов`язаннями в іноземній валюті, забезпеченими іпотекою є безпідставними та правильно не були взяті судом першої інстанції до уваги з огляду на наступне. Згідно частини першої статті 1077 ЦК України за договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобов`язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату (у будь-який передбачений договором спосіб), а клієнт відступає або зобов`язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника). Відповідно до статті 1079 ЦК України сторонами у договорі факторингу є фактор і клієнт; клієнтом у договорі факторингу може бути фізична або юридична особа, яка є суб`єктом підприємницької діяльності; фактором може бути банк або інша фінансова установа, яка відповідно до закону має право здійснювати факторингові операції. Частиною першою статті 5 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» встановлено, що фінансові послуги надаються фінансовими установами, а також, якщо це прямо передбачено законом, фізичними особами-підприємцями. Частина перша статті 7 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» містить норму про те, що «юридична особа, яка має намір надавати фінансові послуги, зобов`язана звернутися до відповідного органу, який здійснює державне регулювання ринків фінансових послуг, протягом тридцяти календарних днів з дати державної реєстрації для включення її до державного реєстру фінансових установ». Таким чином, відповідно до статей 4, 5, 7 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», фактор на момент укладення договору факторингу повинен мати статус фінансової установи та отримати повноваження на надання фінансової послуги факторингу. Як установлено частиною першою статті 34 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» обов`язковість ліцензування, в редакції, що була чинна на дату укладення договорів від 10 грудня 2010 року, Національна комісія, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг, у межах своєї компетенції видає ліцензії для здійснення фінансовими установами: 1) страхової діяльності; 2) діяльності з надання послуг накопичувального пенсійного забезпечення; 3) надання фінансових кредитів за рахунок залучених коштів; 4) діяльності з надання будь-яких фінансових послуг, що передбачають пряме опосередковане залучення фінансових активів від фізичних осіб. У частині другій статті 34 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» вказано, що здійснення діяльності, зазначеної у частині першій цієї статті, дозволяється тільки після отримання відповідної ліцензії. Особи, винні у здійсненні діяльності без ліцензії, несуть відповідальність згідно із законами України. Ліцензія, яка надається для здійснення діяльності з надання фінансових послуг, не може передаватися третім особам. Таким чином, в редакції, що була чинна на дату укладення оскаржуваних договорів від 10 грудня 2010 року, чітко визначений перелік видів діяльності, які потребують ліцензування, до такої діяльності надання факторингу не відноситься. Тобто, на момент укладення договорів купівлі-продажу кредитного портфелю від 10 грудня 2010 року та договору про відступлення права вимоги від 10 грудня 2010 року, ТОВ «ОТП Факторинг Україна» мали свідоцтво про реєстрацію фінансової установи №241 від 03 грудня 2009 року, на підставі якого Факторингова компанія мала право здійснювати такий вид фінансових послуг як надання факторингу без отримання ліцензій та/або дозволів відповідно до законодавства України, про що зазначено в Додатку до свідоцтва про реєстрацію фінансових установ. А відсутність у ТОВ «ОТП Факторинг Україна» ліцензії на здійснення операцій валютними цінностями, є необхідною при укладенні кредитних валютних договорів, проте право вимоги за кредитними договорами, яке перейшло до ТОВ «ОТП Факторинг Україна» за договорами від 10 грудня 2010 року, не є валютною операцією, яка потребує генеральної або індивідуальної ліцензії. Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі №752/6159/16-ц, від 14 травня 2018 року у справі №522/19477/16-ц. Доводи позивача, що приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Бондар І.М., як реєстратором, у державний реєстр речових прав 17 грудня 2010 року внесено запис протиправно, оскільки лише з 01 січня 2016 року нотаріуси були наділені повноваженнями державного реєстратора, при цьому приватним нотаріусом 10 грудня 2010 року нотаріальні дії відносно нерухомого майна позивача не вчинялись є такими, що не заслуговують на увагу суду, оскільки відповідно до положень пункту 9 статті 34 Закону України «Про нотаріат» в редакції станом на час внесення відомостей нотаріусом, нотаріуси накладають та знімають заборону щодо відчуження нерухомого майна (майнових прав на нерухоме майно) і транспортних засобів, що підлягають державній реєстрації. Згідно Інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна нотаріус 17 грудня 2010 року вніс до Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна та Державного реєстру Іпотек відомості щодо заборони на нерухоме майно, іпотека квартири, адреса: АДРЕСА_1 , що знаходиться в межах його повноважень відповідно до Закону України «Про нотаріат». Окрім того, неповідомлення боржника про заміну кредитора не є підставою для визнання договору недійсним, а лише тягне за собою наслідки, передбачені статтею 516 ЦК України, якою встановлено, що якщо боржник не був письмово повідомлений про заміну кредитора у зобов`язанні, новий кредитор несе ризик настання несприятливих для нього наслідків. У цьому разі виконання боржником свого обов`язку первісному кредиторові є належним виконанням. У зв`язку з викладеним доводи позивача в цій частині є неспроможними. Посилання ОСОБА_1 на те, що безпідставне затягування судом першої інстанції строку розгляду справи, неналежне виконання суддею своїх процесуальних обов`язків під час розгляду справи, а саме: надіслання копії ухвали про відкриття провадження, копії позовної заяви з додатками на адреси інших учасників судового процесу із суттєвим порушенням процесуального строку, недотримання встановленого нормами ЦПК України дводенного строку для здійснення поштових відправлень такого виду процесуальних документів колегія суддів відхиляє, оскільки такі доводи не є підставою для скасування рішення. Також безпідставними є викладені в апеляційній скарзі доводи, що суд першої інстанції допустив грубе порушення процесуальних норм права, оскільки не застосував висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 червня 2023 року у справі №755/13805/16-ц, яка безпосередньо пов`язана з даною справою, що розглядається та є преюдиційною, оскільки в указаній постанові Велика Палата Верховного Суду нового рішення не ухвалювала, скасувала рішення судів попередніх інстанцій, направивши справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Разом з тим, обґрунтованими є аргументи скаржника, що суд першої інстанції безпідставно послався на постанову Київського апеляційного суду від 14 червня 2023 року та встановлені у цій справі обставини, як преюдиційні при вирішенні даної справи, оскільки вказана постанова була скасована постановою Великої Палати Верховного Суду від 14 червня 2023 року. Отже, на підставі викладеного, колегія уважає, що суд першої інстанції дійшов законного та обґрунтованого висновку, що позивачем не доведено, що її право або цивільний інтерес (як особи, яка не є стороною вказаних правочинів) порушено фактом вчинення оспорюваних правочинів, сам факт визнання судом договору про відступлення права вимоги за кредитним та іпотечним договорами недійсним не є тим правовим засобом, що ефективно захистить цивільний інтерес позивача та в даному випадку відступлення ПАТ «ОТП Банк» прав вимоги за кредитним та іпотечним договорами не свідчить про порушення прав позивача, як іпотекодавця. На час укладення іпотечного договору зобов`язання за кредитним договором, з метою забезпечення виконання якого укладався іпотечний договір, виконані не були, а сам договір іпотеки не було розірвано чи припинено у встановленому законом порядку. Зважаючи на викладене, колегія суддів доходить висновку про відсутність підстав для визнання оспорюваних договору про відступлення права вимоги б/н від 10 грудня 2010 року, посвідченого приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Бондар І.М. та зареєстрованого 10 грудня 2010 року у реєстрі за №9590, та договору купівлі-продажу кредитного портфелю б/н від 10 грудня 2010 року, укладеного між ЗАТ «ОТП Банк» та ТОВ «ОТП Факторинг Україна», в частині відступлення права вимоги за споживчим кредитним договором №ML-009/920/2006, укладеним між ЗАТ «ОТП Банк» та ОСОБА_2 , та за договором іпотеки (майнової поруки) №PCL-009/920/2006 від 27 грудня 2006 року, укладеним між ЗАТ «ОТП Банк» та ОСОБА_1 , недійсними з мотивів, наведених стороною позивача. Положеннями статті 376 ЦПК України визначено, що підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. Таким чином, суд першої інстанції належним чином дослідивши матеріали справи та подані сторонами докази, дійшов обґрунтованого висновку, що відповідачі виконали всі вимоги, які є необхідними для дійсності договору купівлі-продажу кредитного портфелю від 10 грудня 2010 року та договору про відступлення права вимоги від 10 грудня 2010 року, а позивачем не наведено обґрунтованих підстав, що в момент вчинення оскаржуваного договору порушено його права та/або інтереси як не сторони цього правочину. Проте, місцевий суд помилково послався на постанову Київського апеляційного суду від 06 листопада 2019 року у справі №755/13805/16-ц та встановлені у цій справі обставини, як преюдиційні, оскільки вказану постанову скасовано постановою Великої Палати Верховного Суду від 14 червня 2023 року у справі №755/13805/16-ц, у зв`язку з чим колегія суддів уважає, що мотивувальну частину оскаржуваного рішення суду слід змінити, виключивши з мотивувальної частини рішення посилання на встановленні постановою Київського апеляційного суду від 06 листопада 2019 року у справі №755/13805/16-ц обставини, як преюдиційні при вирішенні даної справи. Керуючись статтями 367, 368, 374, 376, 381-384 ЦПК України, Київський апеляційний суд у складі колегії суддів, -

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу позивача ОСОБА_1 - задовольнити частково. Рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 04 жовтня 2023 року - змінити, виключивши з мотивувальної частини рішення посилання на встановленні постановою Київського апеляційного суду від 06 листопада 2019 року у справі №755/13805/16-ц обставини, як преюдиційні при вирішенні даної справи. В іншій частині рішення залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з моменту її проголошення та може бути оскаржена протягом тридцяти днів до Верховного Суду шляхом подачі касаційної скарги до цього суду. Головуючий В.В. Гуль Судді Ю.О. Матвієнко Я.С. Мельник