Постанова 4851 № 440/16273/23

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ Головуючий І інстанції: Петрова Л.М. 19 березня 2024 р. Справа № 440/16273/23 Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії: Головуючого судді: Мельнікової Л.В., Суддів: Бегунца А.О. , Рєзнікової С.С. , розглянувши в порядку письмового провадження у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду у місті Харкові справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Полтавського окружного адміністративного суду від 15 листопада 2023 року по справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Територіального управління Служби судової охорони у Полтавській області про визнання дій та бездіяльності протиправними та зобов`язання вчинити певні дії, - В с т а н о в и в: 01.11.2023 року позивач ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, в якому просить: - визнати протиправною бездіяльність Територіального управління Служби судової охорони у Полтавській області (далі ТУ ССО у Полтавській області) щодо ненарахування та невиплати йому додаткової винагороди, відповідно до постанови Кабінету Міністрів України «Питання деяких виплат військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу, поліцейським та їх сім`ям під час дії воєнного стану» від 28.02.2022 року № 168 (далі Постанова № 168) за період несення служби з 24.02.2022 по 20.01.2023 у розмірі по 30 000 грн. пропорційно в розрахунку на місяць; - зобов`язати ТУ ССО у Полтавській області нарахувати та виплатити йому додаткову винагороду, відповідно до постанови № 168 за період несення служби з 24.02.2022 по 20.01.2023 у розмірі по 30 000 грн. пропорційно в розрахунку на місяць. Ухвалою Полтавського окружного адміністративного суду від 06.11.2023 позовну заяву ОСОБА_1 залишено без руху, та надано позивачеві строк для усунення недоліків десять днів з дня отримання копії ухвали, шляхом надання до суду заяви про поновлення строку звернення до суду з даним позовом та доказів, які свідчать про поважність причин пропуску цього строку. Залишаючи без руху позовну заяву, суд першої інстанції виходив з того, що позивачем не наведено достатніх та переконливих аргументів на підтвердження наявності об`єктивних, непереборних та істотних перешкод на звернення до адміністративного суду протягом встановленого законом строку та наведені позивачем обставини носять суб`єктивний характер та не є достатніми для висновку про наявність підстав для поновлення строку звернення до суду з позовом. 10.11.2023 на виконання вимог ухвали про залишення позовної заяви без руху від позивача до суду надійшла заява, у якій останній просив поновити строк на звернення до суду. В обґрунтування заяви позивачем зазначено, що з 01.07.2023 строк звернення до суду із позовом про виплату заробітної плати регламентується ст. 233 КЗпП України і складає три місяці з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатись про порушення свого права. Разом з цим, пунктом 1 глави ХІХ «Прикінцеві положення» КЗпП України визначено, що під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтею 233 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину. 27.06.2023 Кабінетом Міністрів України прийнято постанову № 651 «Про відміну на всій території України карантину, встановленого з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2», пунктом 1 якої встановлено відмінити з 24 год. 00 хв. 30.06.2023 року на всій території України карантин, встановлений з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2. Позивач вважає, що у будь-якому випадку, він мав право звернутись до суду до 02.10.2023. Також позивач зазначив, що введення воєнного стану в Україні та фактичні обставини, які мали місце під час дії воєнного стану та є загальновідомими, а саме ракетні обстріли, періодичні сигнали "Повітряна тривога", які вимагають перебування у безпечному місці, відключення електропостачання, перебої мобільного зв`язку та роботи мережі Інтернет, що зумовили об`єктивні труднощі для своєчасного подання позовної заяви. Крім того позивач зазначив, що рішенням Великої Палати Верховного Суду від 21.09.2023 по зразковій справі № 260/3564/22 було встановлено необхідність нарахування і виплати додаткової винагороди, передбаченої постановою № 168, в розмірі 30 000 грн на місяць, починаючи з 24.02.2022, а виплати він так і не отримав, у вересні 2023 року звернувся до керівництва з рапортом з цього приводу. Однак листом від 11.10.2023 року, який отримано ним на руки за місцем служби 11.10.2023, керівництво повідомило, що нарахування й виплата додаткової винагороди не проводилась з огляду на відсутність відповідних бюджетних призначень. Позивач стверджує, що з цього моменту він достовірно дізнався про порушене право на отримання додаткової винагороди. Позивач відзначив, що отримання письмової відмови є обов`язковим елементом в адміністративному судочинстві так як суд захищає лише порушені права. Ухвалою Полтавського окружного адміністративного суду від 15.11.2023 позовну заяву ОСОБА_1 повернуто позивачу. Повертаючи адміністративний позов на підставі п. 1 ч. 4 ст. 169 КАС України, суд першої інстанції виходив з того, що отримання позивачем листа відповідача від 11.10.2023 не змінює момент, з якого позивач повинен був дізнатись про порушення своїх прав, а свідчить лише про час, коли позивач почав вчиняти дії щодо реалізації свого права і ця дата не пов`язується з початком перебігу строку звернення до суду в даному випадку, оскільки такі дії позивач почав вчиняти більш ніж через півтора року після отримання грошового забезпечення не в повному розмірі. Натомість позивач повинен був дізнався про порушення свого права на отримання додаткової винагороди під час отримання грошового забезпечення починаючи з березня 2022 року. Також суд зазначив, що позивач не надав жодних доказів в підтвердження того, що він був позбавлений можливості раніше отримати інформацію про обставини нарахування йому грошового забезпечення. Доказів, що відповідач чинив йому перешкоди у отриманні відповідної інформації, позивачем також не надано. Неоднозначність судової практики у певних правовідносинах, відсутність такої чи її сформованість не є обставинами, з якими позивач пов`язує виникнення у нього права та підстав для судового захисту, тому не можуть вважатись поважними причинами пропуску строку. Крім того суд зазначив, що сам собою факт запровадження воєнного стану в Україні, без обґрунтування неможливості звернення до суду в розумні строки, у зв`язку із запровадженням такого, не може вважатися поважною причиною пропуску цих строків, а позивач не навів відповідних обґрунтувань та не надав доказів на підтвердження того, що був позбавлений можливості своєчасно звернутися до суду з цим позовом у зв`язку із введенням на території України воєнного стану. Не погоджуючись із судовим рішенням, в апеляційній скарзі позивач ОСОБА_1 просить скасувати ухвалу Полтавського окружного адміністративного суду від 15.11.2023, а справу направити до суду першої інстанції для продовження розгляду. В апеляційній скарзі позивач зазначає, що судом першої інстанції не надано правильної правової оцінки зазначеним обставинам у позові та заяві про поновлення строку, а як наслідок, обмежено у доступі до суду. На час розгляду справи, відзив на апеляційну скаргу від відповідача не надходив, що не перешкоджає апеляційному перегляду справи. За приписами ст. 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги (ч. 1 ст. 308). Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язкової підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права (ч. 2 ст. 308). Заслухавши суддю-доповідача, переглянувши судове рішення в межах доводів і вимог апеляційної скарги та перевіривши повноту встановлення судом фактичних обставин справи та правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального і процесуального права, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, а ухвалу суду слід залишити без змін, з огляду на наступне. У цій справі спірні правовідносини виникли у зв`язку з невиплатою відповідачем ОСОБА_1 як співробітнику ТУ ССО у Полтавській області додаткової грошової винагороди в розмірі 30 000 грн, передбаченої Постановою № 168, з мотивів відсутності необхідних бюджетних асигнувань та охоплюють період з 24.02.2022 по 20.01.2023 року. Відповідно до ст. 161 Закону України від 02.06.2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» (далі - Закон № 1402-VIII) Служба судової охорони є державним органом у системі правосуддя для забезпечення охорони та підтримання громадського порядку в судах (частина перша); Служба судової охорони підзвітна Вищій раді правосуддя та підконтрольна Державній судовій адміністрації України (частина друга); Служба судової охорони складається з центрального органу управління та територіальних підрозділів Служби (частина четверта); територіальні підрозділи Служби судової охорони утворюються як юридичні особи (частина шоста); фінансування Служби судової охорони здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету України (частина сьома). Згідно з ч. 1 ст. 165 Закону № 1402-VIII грошове забезпечення співробітників Служби судової охорони складається з посадового окладу, окладу за спеціальним званням, щомісячних додаткових видів грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, які мають постійний характер), премії та одноразових додаткових видів грошового забезпечення. У силу частини другої цієї статті грошове забезпечення співробітників Служби судової охорони виплачується у розмірах, що встановлюються Кабінетом Міністрів України на рівні не нижчому, ніж установлений для поліцейських, і повинно стимулювати до комплектування Служби судової охорони кваліфікованими співробітниками. На виконання указів Президента України від 24.02.2022 року № 64 «Про введення воєнного стану в Україні» та № 69 «Про загальну мобілізацію» Кабінет Міністрів України прийняв Постанову № 168, у пункті 1 якої встановив, що на період дії воєнного стану військовослужбовцям Збройних Сил, Служби безпеки, Служби зовнішньої розвідки, Головного управління розвідки Міністерства оборони, Національної гвардії, Державної прикордонної служби, Управління державної охорони, Державної служби спеціального зв`язку та захисту інформації, Державної спеціальної служби транспорту, військовим прокурорам Офісу Генерального прокурора, особам рядового і начальницького складу Державної служби з надзвичайних ситуацій, співробітникам Служби судової охорони, особам начальницького складу управління спеціальних операцій Національного антикорупційного бюро та поліцейським виплачується додаткова винагорода в розмірі 30 000 грн щомісячно (крім військовослужбовців строкової служби), а тим з них, які беруть безпосередню участь у бойових діях або забезпечують здійснення заходів з національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії, перебуваючи безпосередньо в районах у період здійснення зазначених заходів (у тому числі військовослужбовцям строкової служби), - розмір цієї додаткової винагороди збільшується до 100 000 грн в розрахунку на місяць пропорційно часу участі у таких діях та заходах. Виплата такої додаткової винагороди здійснюється на підставі наказів командирів (начальників). Пунктом 3 вказаної постанови Міністерству фінансів України доручено опрацювати питання щодо збільшення видатків відповідним розпорядникам бюджетних коштів для забезпечення реалізації цієї постанови. У пункті 5 цієї постанови зазначено, що вона набирає чинності з дня її опублікування та застосовується з 24.02.2022 року. Постановою Кабінету Міністрів України від 07 липня 2022 року № 793 внесені, зокрема, такі зміни до Постанови №168: - в абзаці першому пункту 1 слова і цифри «додаткова винагорода в розмірі 30 000 гривень щомісячно» замінено словами і цифрами «додаткова винагорода в розмірі до 30 000 гривень пропорційно в розрахунку на місяць»; - пункт 1 доповнено новим абзацом такого змісту: «Нарахування та сплата податків, зборів, внесків до відповідних бюджетів здійснюється у порядку, визначеному законодавством як для грошового забезпечення»; - доповнено пунктом 21, яким установлено, що порядок і умови виплати додаткової винагороди, а також одноразової грошової допомоги, передбачених цією постановою, визначаються керівниками відповідних міністерств та державних органів. Наказом Державної судової адміністрації України від 31.10.2022 року № 396 затверджено Порядок і умови виплати співробітникам Служби судової охорони додаткової винагороди на період дії воєнного стану (далі - Порядок № 396). У пункті 2 постанови Кабінету Міністрів України від 07.07.2022 року № 793 та у пункті 4 вказаного наказу Державної судової адміністрації України передбачено, що ці нормативно-правові акти набирають чинності з дня їх опублікування та застосовуються з 24.02.2022 року. Отже, з 24.02.2022 року Кабінет Міністрів України встановив співробітникам Служби судової охорони на період дії воєнного стану в Україні додаткову винагороду, яка підлягає їм виплаті в порядку та на умовах, визначених Державною судовою адміністрацією України. Судом установлено, що ОСОБА_1 проходить службу в ТУ ССО у Полтавській області. Листом від 11.10.2023 року, який отримано позивачем на руки за місцем служби 11.10.2023, керівництво повідомило, що нарахування й виплата додаткової винагороди не проводилась з огляду на відсутність відповідних бюджетних призначень. З цього моменту позивач стверджує, що достовірно дізнався про порушене право на отримання додаткової винагороди. Відповідно до ч. 2 ст. 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Для реалізації конституційного права на оскарження рішень, дій чи бездіяльності вказаних суб`єктів у сфері управлінської діяльності в Україні створено систему адміністративних судів. Порядок здійснення судочинства в адміністративних судах визначає КАС України, частиною першою статті 5 якого визначено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду за захистом, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси. Частина 1 ст. 118 КАС України визначає, що процесуальні строки - це встановлені законом або судом строки, у межах яких вчиняються процесуальні дії. Процесуальні строки встановлюються законом, а якщо такі строки законом не визначені - встановлюються судом. Процесуальні строки визначаються днями, місяцями і роками, а також можуть визначатися вказівкою на подію, яка повинна неминуче настати. Відповідно до ч. 2 ст. 122 КАС України позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами. Частиною 2 цієї статті передбачено, що для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів. Згідно з ч. 3 ст. 122 КАС України для захисту прав, свобод та інтересів особи цим Кодексом та іншими законами можуть встановлюватися інші строки для звернення до адміністративного суду, які, якщо не встановлено інше, обчислюються з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів. У силу ч. 5 ст. 122 КАС України для звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби встановлюється місячний строк. З наведених положень ст. 122 КАС України слідує, що такі не містять норм, які б урегульовували порядок звернення осіб, які перебувають (перебували) на публічній службі, до адміністративного суду у справах про стягнення належної їм заробітної плати у разі порушення законодавства про оплату праці (грошового забезпечення). Разом із тим, такі правовідносини регулюються положеннями ст. 233 КЗпП України, адже зважаючи на гарантування конституційного права на своєчасне одержання винагороди за працю та рівність усіх працівників у цьому праві, положення ст. 233 КЗпП України у частині, що стосуються строку звернення до суду у справах, пов`язаних з недотриманням законодавства про оплату праці, мають перевагу в застосуванні перед ч. 5 ст. 122 КАС України. Аналогічний висновок викладений у постанові Верховного Суду від 03.08.2023 року у справі № 280/6779/22. Законом України від 01.07.2022 року № 2352-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин», який набрав чинності з 19.07.2022 року, частини першу і другу статті 233 КЗпП України викладено у такій редакції: Працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті. Із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, - у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116). Отже, до 19.07.2022 року КЗпП України не обмежував будь-яким строком право працівника на звернення до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати. Після цієї дати строк звернення до суду з трудовим спором, у тому числі про стягнення належної працівнику заробітної плати, обмежений трьома місяцями з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права. Аналогічний правовий висновок викладено у постановах Верховного Суду від 19.01.2023 року у справі № 460/17052/21, від 06.04.2023 року у справі № 260/3564/22, від 25.04.2023 року у справі № 380/15245/22. Разом з тим, Законом України від 30.03.2020 року № 540-IX КЗпП України доповнено главою XIX такого змісту:

1. Під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені ст. 233 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину. Отже, запровадження на території України карантину є безумовною підставою для продовження строків, визначених статтею 233 КЗпП України, на строк дії такого карантину. Карантин в Україні, пов`язаний з COVID-19, діяв з 12.03.2020 року (постанова Уряду від 11.03.2020 року № 211) та закінчився 30.06.2023 року (постанова Уряду від 27.06.2023 року № 651). З огляду на викладене строк звернення до суду продовжений законом, а саме, пунктом 1 Прикінцевих положень Кодексу законів про працю України, на строк дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19). Аналогічні висновки щодо застосування норм права викладено у постанові Верховного Суду від 17.08.2023 року у справі № 380/14039/22. Позивач звернувся до суду з цим позовом 01.11.2023 року. Отже, позивачем пропущено трьохмісячний строк звернення до адміністративного суду з даним позовом, встановлений законом, на 30 календарних днів (останній день строку звернення до адміністративного суду з урахуванням ч. 6 ст. 120 КАС України 02.10.2023 року). З огляду на вищезазначене, суд першої інстанції правильно встановив, що перебіг строку звернення до суду з цим позовом розпочався 01.07.2023 року та сплинув 02.10.2023 року, а позивач звернувся до суду першої інстанції 01.11.2023 року. Строк звернення до адміністративного суду - це проміжок часу після виникнення спору у публічно-правових відносинах, протягом якого особа має право звернутися до адміністративного суду із заявою за вирішенням цього спору і захистом своїх прав, свобод чи інтересів. При цьому перебіг такого строку починається з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів. Таким чином, для визначення початку перебігу строку для звернення до суду необхідно встановити час коли позивач дізнався або повинен був дізнатись про порушення своїх прав, свобод та інтересів. Позивачу недостатньо лише послатись на необізнаність про порушення його прав, свобод та інтересів; при зверненні до суду він повинен довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого права й саме із цієї причини не звернувся за його захистом до суду протягом шести місяців від дати порушення його прав, свобод чи інтересів чи в інший визначений законом строк звернення до суду. В той же час, триваюча пасивна поведінка такої особи не свідчить про дотримання строку звернення до суду з урахуванням наявної у неї можливості знати про стан своїх прав, свобод та інтересів. Крім того, Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, наголошує, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Застосування строків позовної давності має кілька важливих цілей, а саме: забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів, та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу (пункт 51 рішення від 22.10.1996 за заявами N 22083/93, 22095/93 у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства», пункт 570 рішення від 20.09.2011 за заявою у справі «ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Росії»). Колегія суддів звертає увагу, що встановлення строків звернення до суду з відповідними позовними заявами законом передбачено з метою дисциплінування учасників адміністративного судочинства та своєчасного виконання ними, передбачених Кодексом адміністративного судочинства України, певних процесуальних дій. Інститут строків в адміністративному процесі сприяє досягненню юридичної визначеності у публічно-правових відносинах, а також стимулює учасників адміністративного процесу добросовісно ставитися до виконання своїх обов`язків. Отже, право на звернення до суду не є абсолютним і може бути обмеженим, в тому числі і встановленням строків для звернення до суду, якими чинне законодавство обмежує звернення до суду за захистом прав, свобод та інтересів. Це, насамперед, обумовлено специфікою соціальних спорів, які розглядаються в порядку адміністративного судочинства, а запровадження таких строків обумовлене досягненням юридичної визначеності у публічно-правових відносинах. Ці строки обмежують час, протягом якого такі правовідносини можуть вважатися спірними. Після їх завершення, якщо ніхто не звернувся до суду за вирішенням спору, відносини стають стабільними. Рішенням Конституційного Суду України від 13.12.2011 №17-рп/2011 визначено, що держава може встановленням відповідних процесуальних строків обмежувати строк звернення до суду, що не впливає на зміст та обсяг конституційного права на судовий захист і доступ до правосуддя. Поважними причинами визнаються лише ті обставини, які були чи об`єктивно є непереборними, тобто не залежать від волевиявлення особи, що звернулася з позовом, пов`язані з дійсно істотними обставинами, перешкодами чи труднощами, що унеможливили своєчасне звернення до суду. Такі обставини мають бути підтверджені відповідними та належними доказами. При вирішенні питання щодо дотримання строку звернення до адміністративного суду необхідно чітко диференціювати поняття «дізнався» та «повинен був дізнатись». Так, під поняттям «дізнався» необхідно розуміти конкретний час, момент, факт настання обізнаності особи щодо порушених її прав, свобод та інтересів. Поняття «повинен був дізнатися» необхідно розуміти як неможливість незнання, високу вірогідність, можливість дізнатися про порушення своїх прав. Зокрема, особа має можливість дізнатися про порушення своїх прав, якщо їй відомо про обставини прийняття рішення чи вчинення дій і у неї відсутні перешкоди для того, щоб дізнатися про те, яке рішення прийняте або які дії вчинені (постанова Верховного Суду від 21.02.2020 № 340/1019/19). У безпосередньому зв`язку з цим колегія суддів наголошує на тому, що грошове забезпечення є щомісячним періодичним платежем, а тому в будь-якому разі його розмір відомий особі, яка його отримує. Така особа має реальну, об`єктивну можливість виявити належну зацікавленість та вчинити активні дії з метою отримання інформації, з яких складових воно складається, як обраховано та на підставі яких нормативно-правових актів був здійснений саме такий розрахунок чи розрахунок його складових. Отже, з дня отримання грошового забезпечення ОСОБА_1 , він вважається таким, що повинен був дізнатися про порушення своїх прав чи законних інтересів. Винятком з цього правила є випадок, коли він без зайвих зволікань, в розумний строк після отримання грошового забезпечення, демонструючи свою необізнаність щодо видів та розміру складових грошового забезпечення звернувся до відповідача із заявою про надання йому відповідної інформації. В такому випадку він може вважатися таким, що дізнався про порушення своїх прав при отриманні від ТУ ССО у Полтавській області відповіді на подану заяву. Відтак, отримання позивачем листа відповідача від 11.10.2023 року у відповідь на його рапорт від 10.10.2023 року не змінює момент, з якого позивач повинен був дізнатись про порушення своїх прав, а свідчить лише про час, коли позивач почав вчиняти дії щодо реалізації свого права і ця дата не пов`язується з початком перебігу строку звернення до суду в даному випадку, оскільки такі дії позивач почав вчиняти більш ніж через півтора року після отримання грошового забезпечення не в повному розмірі. Натомість позивач повинен був дізнався про порушення свого права на отримання додаткової винагороди під час отримання грошового забезпечення починаючи з березня 2022 року. Суд звертає увагу на те, що таке обмеження на законодавчому рівні права звернення до суду за захистом прав, свобод та інтересів відповідними строками узгоджується із принципом «Leges vigilantibus non dormientibus subveniunt», згідно з яким закони допомагають тим, хто пильнує. З урахуванням наведеного, колегія суддів зауважує, що реалізація позивачем права на звернення до суду з позовною заявою в рамках строку звернення до суду залежить виключно від нього самого, а не від дій чи бездіяльності відповідача, формування судової практики і таке інше. Нереалізація цього права зумовлена власною пасивною поведінкою позивача. Позивачем не надано жодних належних доказів наявності об`єктивних перешкод для звернення до адміністративного суду у період з 03.10.2023 року по 01.11.2023 року та не наведено поважних обставин, які не залежали від його волевиявлення та пов`язані з дійсними істотними перешкодами та труднощами, що перешкоджали звернутись до суду в межах встановленого строку. Посилання апелянта на те, що на території України запроваджено воєнний стан з 24.02.2022 колегія суддів відхиляє, оскільки, введення на території України воєнного стану не зупинило перебіг процесуальних строків звернення до суду. Питання поновлення процесуального строку у випадку його пропуску з причин, пов`язаних із запровадженням воєнного стану в Україні, вирішується в кожному конкретному випадку з урахуванням доводів, наведених у заяві про поновлення такого строку. Сам по собі факт запровадження воєнного стану в Україні не є підставою для поновлення процесуального строку. Такою підставою можуть бути обставини, що виникли внаслідок запровадження воєнного стану та унеможливили виконання учасником судового процесу процесуальних дій протягом установленого законом строку. Аналогічні висновки викладені в постановах Верховного Суду від 04.04.2023 № 280/9811/21, від 26.09.2022 у справі № 560/403/22 та від 16.02.2023 року № 640/7964/21. Зміст поданої позовної заяви, клопотання про поновлення строку та апеляційної скарги не містить будь-яких доводів з приводу того, що позивач з 02.10.2023 року не мав реальної, об`єктивної можливості виявити належну зацікавленість та вчинити активні дії щодо отримання від ТУ ССО у Полтавській області спірної додаткової винагороди до грошового забезпечення або ж звернутися до суду за захистом своїх прав у встановлений законом строк. Відтак, враховуючи проаналізоване, вірним є висновок суду першої інстанції про наявність підстав для повернення позовної заяви. При цьому, судовою колегією враховується, що згідно п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд. Відповідно до ст. 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції, а тому не можуть бути підставою для скасування спірної ухвали. Таким чином, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції ухвалив законне та обґрунтоване рішення, з дотриманням норм процесуального права. Відповідно до ч. 1 ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. Апелянт не надав до суду належних доказів, що б підтверджували факт протиправності рішення суду першої інстанції. Таким чином, колегія суддів вирішила згідно ст. 316 КАС України залишити апеляційну скаргу без задоволення, а ухвалу суду - без змін, з урахуванням того, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права. Керуючись ст. ст. 311, 315, 321, 325 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, - ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а ухвалу Полтавського окружного адміністративного суду від 15 листопада 2023 року, - без змін. Постанова Другого апеляційного адміністративного суду набирає законної сили з дня її проголошення та може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення, шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду. Головуючий суддя Л.В. Мельнікова Судді А.О. Бегунц С.С. Рєзнікова