Постанова Дніпровський апеляційний суд № 185/3109/23

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Провадження № 22-ц/803/628/24 Справа № 185/3109/23 Суддя у 1-й інстанції - Бондаренко В. М. Суддя у 2-й інстанції - Космачевська Т. В. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 18 березня 2024 року м. Дніпро Дніпровський апеляційний суд у складі: судді-доповідача Космачевської Т.В., суддів: Канурної О.Д., Халаджи О.В., розглянувши в письмовому провадженні в приміщенні Дніпровського апеляційного суду в місті Дніпро апеляційну скаргу ОСОБА_1 на заочне рішення Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 05 вересня 2023 року в цивільній справі номер 185/3109/23 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про стягнення боргу за договором позики грошей, В С Т А Н О В И В: У березні 2023 року до Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області звернувся ОСОБА_1 із позовною заявою до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про стягнення боргу за договором позики грошей, обґрунтовуючи позовні вимоги тим, що 06.03.2020 року він уклав з відповідачем ОСОБА_2 договір позики грошей, згідно з яким передав відповідачу ОСОБА_2 грошові кошти у розмірі 4080,00 грн з умовою їх повернення 23.03.2020 року. Договір було укладено у письмовій формі. Однак, ОСОБА_2 грошові кошти не повернув. Згідно п. 4.2 укладеного договору позики грошей, за користування коштами понад строки, які вказані в договорі (п. 4.1.) позичальник сплачує проценти за користування позикою у розмірі 10% за кожен день користування позикою від суми простроченої заборгованості та нараховується до дня повного розрахунку позичальника з позикодавцем. Так як на момент звернення до суду з даним позовом сума неповернутого боргу складає 4080,00 грн, проценти за користування грошима за період з 24.03.2020 року по 26.01.2021 року складають 126072,00 грн. Крім того, зобов`язання за вказаним договором забезпечено порукою: договір поруки від 06.03.2020 року, укладений з поручителем ОСОБА_3 . Відповідач ОСОБА_2 не виконує належним чином умови договору, у зв`язку з чим позивач змушений звернутися до суду за захистом своїх прав. Позивач просив суд стягнути з відповідачів у солідарному порядку на його користь за договором позики грошей суму боргу у розмірі 4080,00 грн, проценти за користування позикою у розмірі 126072,00 грн та судові витрати по справі. Заочним рішенням Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 05 вересня 2023 року позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про стягнення боргу за договором позики грошей задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 суму боргу за договором позики грошей від 06 березня 2020 року у розмірі 4030,00 грн. Стягнуто в солідарному порядку з ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , на користь ОСОБА_1 , суму боргу за договором позики грошей від 06 березня 2020 року у розмірі 50,00 грн. В іншій частині позовних вимог відмовлено. Із вказаним рішенням не погодився позивач ОСОБА_1 , подав апеляційну скаргу, просив скасувати заочне рішення Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 05 вересня 2023 року та ухвалити нове, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі, стягнути солідарно з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на користь позивача суму сплачених судових витрат за подання до суду апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції. Доводами апеляційної скарги наведено, що рішення суду першої інстанції не відповідає нормам матеріального та процесуального права, a також фактичним обставинам справи. В договорі позики грошей від 06.03.2020 року на суму 4080,00 грн, укладеному між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , відповідно до положень ЦК України, зазначено розмір процентів за неправомірне користування чужими грошовими коштами при визначенні таких процентів саме у річних, а не будь-яким іншим способом обчислення процентів за умовами договору, а термін дії договору діє до повного виконання сторонами взятих на себе зобов`язань. За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання боржником від кредитора певної грошової суми або речей. Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, необхідно виявляти їх справжню правову природу, незважаючи на найменування документа, і залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки. Особливо треба звернути увагу на те, що частиною першою статті 1049 ЦК України встановлено, що за договором позики позичальник зобов`язаний повернути суму позики у строк та в порядку, що передбачені договором. В рішенні Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 05.09.2023 року по справі №185/3109/23 зазначено, що пунктом 4.2 договору позики грошей від 06.03.2020 року у розмірі 4030,00 грн, укладеному між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 передбачено нарахування процентів, проте, зазначені проценти не визначені як неустойка, а тому не підлягають стягненню, оскільки нараховані за період після закінчення строку дії договору. Таким чином рішення Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 05.09.2023 року по справі №185/3109/23 в частині не визнання процентів від суми простроченої заборгованості, які нараховується до дня повного розрахунку позичальника з позикодавцем та визначених сторонами у договорі позики грошей від 06.03.2020 року не відповідає нормам матеріального та процесуального права. Відзив в письмовій формі на апеляційну скаргу до апеляційного суду не надійшов. Відповідно до частини 3 статті 360 ЦПК України відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції. Згідно з частиною 1 статті 369 ЦПК України апеляційні скарги на рішення суду у справах з ціною позову менше ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім тих, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи. Відповідно до частини 13 ст. 7 ЦПК України, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи, розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами. Заслухавши суддю доповідача, дослідивши матеріали справи, перевіривши доводи апеляційної скарги, апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав. Відповідно до ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Відповідно до статей 13 і 81 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Відповідно до вимог частин 1, 2 та 5 статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Судом встановлено і це вбачається з матеріалів цивільної справи, що 06 березня 2020 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було укладено договір позики грошей, відповідно до якого ОСОБА_1 передав ОСОБА_2 грошові кошти у розмірі 4080,00 грн, а ОСОБА_2 зобов`язався повернути зазначену суму 23.03.2020 року (а.с. 8-8зв). На підтвердження укладання зазначеного договору ОСОБА_2 надав розписку про отримання ним від позивача грошових коштів у сумі 4080,00 грн (а.с. 9). З копії договору поруки від 06.03.2020 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 на забезпечення виконання договору позики, укладеного 06.03.2020 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , вбачається, що ОСОБА_3 поручився за виконання основного зобов`язання ОСОБА_2 у розмірі 50,00 грн (а.с. 10). Задовольняючи частково позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з їх обґрунтованості саме в такому обсязі. Такий висновок, суду є правильним, з яким погоджується й апеляційний суд. Відповідно до ч. 1 ст. 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими-ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Згідно до ч. 2 ст. 1047ЦК України на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей. Положеннями ст. 1048 ЦК України передбачено, що позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики. Договір позики вважається безпроцентним, якщо: він укладений між фізичними особами на суму, яка не перевищує п`ятдесятикратного розміру неоподатковуваного мінімуму. Частинами першою та третьою ст. 1049 ЦК України визначено, що позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику у строк та в порядку, що встановлені договором. Позика вважається повернутою в момент передання позикодавцеві речей, визначених родовими ознаками, або зарахуванням грошової суми, що позичалась, на його банківський рахунок. Відповідно до ст. 610 ЦК України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання). Згідно з частиною 1 статті 526 ЦК України, зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін), як визначено частиною 2 статті 530 ЦК України. Відповідно до ч. 1, 2 ст. 553, ч. 1, 2 ст. 554 ЦК України за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов`язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов`язання боржником. Порукою може забезпечуватися виконання зобов`язання частково або у повному обсязі. У разі порушення боржником зобов`язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки. Частиною 1 статті 1050 Цивільного кодексу України передбачено, якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов`язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу. Згідно з положеннями частини 2 статті 625 Цивільного кодексу України, боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі №723/304/16-ц (провадження № 14-360цс19) зазначено, що «Велика Палата Верховного Суду не погоджується з висновками судів у частині стягнення процентів за користування сумою позики. Велика Палата Верховного Суду зазначає, що правовий висновок щодо нарахування та стягнення процентів від суми позики після спливу строку кредитування викладено у постанові від 28 березня 2018 року у справі №444/9519/12 (провадження № 14-10цс18). Зокрема, зазначено, що право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України. В охоронних правовідносинах права та інтереси позивача забезпечені частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 лютого 2020 року у справі №912/1120/16 (провадження № 12-142гс19) вказано, що «проценти, встановлені статтею 625 ЦК України, підлягають стягненню саме при наявності протиправного невиконання (неналежного виконання) грошового зобов`язання. Тобто, проценти, що стягуються за прострочення виконання грошового зобов`язання за частиною другою статті 625 ЦК України є спеціальним видом відповідальності за таке порушення зобов`язання. На відміну від процентів, які є звичайною платою за користування грошима, зокрема за договором позики, до них застосовуються загальні норми про цивільно-правову відповідальність. Оскільки поведінка боржника не може бути одночасно правомірною та неправомірною, то регулятивна норма частини першої статті 1048 ЦК України і охоронна норма частини другої статті 625 цього Кодексу не можуть застосовуватись одночасно. Тому за період до прострочення боржника підлягають стягненню проценти від суми позики (кредиту) відповідно до умов договору та частини першої статті 1048 ЦК України як плата за надану позику (кредит), а за період після такого прострочення підлягають стягненню річні проценти відповідно до частини другої статті 625 ЦК України як грошова сума, яку боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання, тобто як міра відповідальності за порушення грошового зобов`язання». Судом встановлено, що 06 березня 2020 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено договір позики грошей, відповідно до якого ОСОБА_1 передав ОСОБА_2 грошові кошти у розмірі 4080,00 грн, а ОСОБА_2 зобов`язався повернути зазначену суму 23.03.2020 року. Згідно із п. 4.2. договору за користування коштами понад строки, які вказані в договорі (п. 4.1.) позичальник сплачує проценти у розмірі 10% за кожен день користування позикою (3650 відсотків річних або 3660 відсотків річних, якщо на період користування позикою випадає високосний рік) від суми простроченої заборгованості та нараховується до дня повного розрахунку позичальника з позикодавцем. На підтвердження укладання зазначеного договору ОСОБА_2 надав розписку про отримання ним від позивача грошових коштів у сумі 4 080,00 грн. З копії договору поруки від 06.03.2020 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 на забезпечення виконання договору позики, укладеного 06.03.2020 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , вбачається, що ОСОБА_3 поручився за виконання основного зобов`язання ОСОБА_2 у розмірі 50,00 грн. Отже, суд першої інстанції встановив, що пунктом 4.2 передбачено нарахування процентів, проте, зазначені проценти не визначені як неустойка, а тому не підлягають стягненню, оскільки нараховані за період після закінчення строку дії позики. Таким чином, після настання строку повернення позики позивач мав право на стягнення солідарно з відповідачів тільки сум, передбачених положеннями частини другої статті 625 ЦК України, проте, вказаних вимог з боку позивача не заявлялося. З такими висновками суду першої інстанції апеляційний суд погоджується. З огляду на наведене, апеляційний суд вважає, що суд першої інстанції дійшов вірного висновку про відсутність доказів виконання відповідачами договорів позики та поруки, що свідчить про обґрунтованість позовних вимог в частині стягнення заборгованості за зазначеними договорами, а також про необґрунтованість вимог про стягнення з відповідачів процентів за договором позики, оскільки зазначені в договорі проценти за своєю суттю є спеціальним видом відповідальності за таке порушення зобов`язання. Наведені в апеляційній скарзі доводи були предметом дослідження в суді першої інстанції, висновків суду не спростовують та переважно зводяться до незгоди із встановленими судом обставинами, та спрямовані на переоцінку доказів у справі. Закон України «Про судоустрій і статус суддів» встановлює, що правосуддя в Україні функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів та спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд. Відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини. Суд, у цій справі, враховує положення Висновку №11(2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32 - 41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. При цьому, зазначений Висновок, крім іншого, акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи в апеляційному провадженні), сформовану, зокрема у справах «Салов проти України» (заява №65518/01; від 06 вересня 2005 року; пункт 89), «Проніна проти України» (заява №63566/00; 18 липня 2006 року; пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (заява №4909/04; від 10 лютого 2010 року; пункт 58) (Рішення): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) серія A. 303-A; 09 грудня 1994 року, пункт 29). Враховуючи наведене, апеляційний суд не встановив неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судового рішення. За таких обставин, апеляційний суд вважає, що, вирішуючи спір, суд першої інстанції в повному обсязі встановив права і обов`язки сторін, що брали участь у справі, обставини справи, перевірив доводи і заперечення сторін, дав їм належну правову оцінку та ухвалив судове рішення, яке відповідає вимогам закону. Підстав для його скасування не вбачається. Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Крім того, згідно з частиною 1 ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Оскільки апеляційний суд дійшов висновку про залишення апеляційної скарги без задоволення, витрати позивача по сплаті судового збору, пов`язані з поданням апеляційної скарги, відшкодуванню не підлягають. Керуючись статтями 367, 374, 375, 381, 382 ЦПК України П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, заочне рішення Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 05 вересня 2023 року без змін. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і оскарженню в касаційному порядку не підлягає, як така, що ухвалена у малозначній справі, крім випадків, встановлених пунктом 2 частини 3 статті 389 ЦПК України. Судді: