Постанова 4824 № 755/3416/21

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Справа № 755/3416/21 Головуючий у суді І інстанції Арапіна Н.Є. Провадження № 22-ц/824/981/2024 Доповідач у суді ІІ інстанції Голуб С.А. П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 28 лютого 2024 року м. Київ Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого - Голуб С.А., суддів: Писаної Т.О., Таргоній Д.О., за участю секретаря судового засідання - Череп Я.А., розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Київського апеляційного суду цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 18 жовтня 2022 року у справі позовом ОСОБА_2 до приватного нотаріуса Харківського міського нотаріального округу Алтуніної Тетяни Петрівни, приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Василенка Олега Анатолійовича, ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , за участю третіх осіб: приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Малого Олексія Сергійовича, Міністерства юстиції України, Обслуговуючого кооперативу «Житлово-будівельний кооператив «Райдужний Район», товариства з обмеженою відповідальністю «Ніко Груп Трейд», товариства з обмеженою відповідальністю «Житловий комплекс «Іль Патіо», про визнання дій незаконними, скасування рішень про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, визнання недійсним договору купівлі-продажу, скасування державної реєстрації права власності, витребування майна з чужого незаконного володіння, в с т а н о в и в: У лютому 2021 року ОСОБА_2 звернувся до суду з вказаним вище позовом, обґрунтовуючи його тим, що 21 лютого 2019 року він набув право власності на квартиру АДРЕСА_1 на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Бойком О.В. 03 липня 2020 року приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу Алтуніна Т.П. сформувала заяву № 40296152 від 03 липня 2020 року від імені позивача про знищення об`єкта нерухомого майна та винесла відповідні відомості до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про припинення права власності, закриття розділу та реєстраційної справи. 14 липня 2020 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Василенком О.А. прийнято рішення № 53115917 про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 2122451280000) про реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_1 , за ОСОБА_3 14 серпня 2020 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 було укладено договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , посвідчений та зареєстрований приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Малим О.С. за № 1173. 14 серпня 2020 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Малим О.С. прийнято рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень № 53610107 в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 2122451280000) про реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_1 за ОСОБА_1 . Позивач зазначав, що він як єдиний власник квартири не мав наміру звертатися та не звертався до приватного нотаріуса Харківського міського нотаріального округу Алтуніної Т.П. із заявою та будь-якими іншими документами для державної реєстрації припинення права власності на квартиру у зв`язку з її знищенням. Крім цього, квартира знаходиться у багатоквартирному будинку за адресою АДРЕСА_2 , яка ніколи не знищувалась та не знищена, документи, які засвідчують факт знищення не створювались та позивачем ніколи не заявлялись, довіреності на виконання дій щодо припинення права власності на квартиру ним не видавались. Приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Василенко О.А. та приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Малий О.С. незаконно здійснили державні реєстрації прав, оскільки не здійснили пошук за всіма наявними у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно критеріями пошуку, а саме: не здійснили перевірку категорії «пошук розділів» та не здійснили пошук у відомостей за ідентифікатором пошуку «за адресою об`єкта нерухомого майна/місцезнаходженням земельної ділянки назва адміністративно-територіальної одиниці». З огляду на викладене, ОСОБА_2 просив суд: - визнати незаконними дії приватного нотаріуса Харківського міського нотаріального округу Алтуніної Т.П. та скасувати рішення № 52946944 від 03 липня 2020 року про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, згідно якого проведено державну реєстрацію припинення права власності на квартиру, яка розташована за адресою: АДРЕСА_3 ; - визнати незаконними дії приватного нотаріуса Харківського міського нотаріального округу Алтуніної Т.П. та скасувати її рішення № 52947007 від 03 липня 2020 року про закриття розділу Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та реєстраційної справи; - визнати незаконними дії приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Василенка О.А. та скасувати його рішення № 53115917 від 14 липня 2020 року про державну реєстрацію прав та їх обтяжень; - визнати незаконними дії приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Малого О.С. та скасувати його рішення № 53610107 від 14 серпня 2020 року про державну реєстрацію прав та їх обтяжень; - визнати недійсним договір купівлі-продажу від 14 серпня 2020 року, зареєстрований в реєстрі за № 1173, який було укладено між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 (покупець); - скасувати державну реєстрацію права власності зареєстрованого за ОСОБА_1 на нерухоме майно (квартиру), яке знаходиться за адресою: АДРЕСА_3 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 2122451280000); - витребувати на користь ОСОБА_2 з чужого незаконного володіння ОСОБА_1 нерухоме майно (квартиру), яке знаходиться за адресою: АДРЕСА_3 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 2122451280000). Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 18 жовтня 2022 року позовні вимоги задоволено частково. Визнано незаконними дії приватного нотаріуса Харківського міського нотаріального округу Алтуніної Т.П. та скасовано рішення № 52946944 від 03 липня 2020 року про державну реєстрацію припинення прав та їх обтяжень у зв`язку зі знищенням об`єкта нерухомого майна, а саме: квартири АДРЕСА_1 . Визнано незаконними дії приватного нотаріуса Харківського міського нотаріального округу Алтуніної Т.П. та скасовано рішення № 52947007 від 03 липня 2020 року про закриття розділу Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та реєстраційної справи та проведенням державної реєстрації припинення права власності на нього. Визнано незаконними дії приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Василенка О.А. та скасовано рішення № 53115917 від 14 липня 2020 року в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 2122451280000) про реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_1 , за ОСОБА_3 . Визнано незаконними дії приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Малого О.С. та скасовано рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень № 53610107 від 14 серпня 2020 року в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 2122451280000) про реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_1 , за ОСОБА_1 . Визнано договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , укладений 14 серпня 2020 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Малим О.С., зареєстрований за № 1173, недійсним. Витребувано з чужого незаконного володіння ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 квартиру АДРЕСА_1 . В задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 витрати зі сплати судового збору за позовні вимоги немайнового характеру у розмірі 4 540,00 грн та витрати зі сплати судового збору за позовні вимоги майнового характеру у розмірі 9 044,74 грн. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 6 000,00 грн. Не погоджуючись з вказаним судовим рішенням, відповідач ОСОБА_1 в особі представника - адвоката Богачової Н.П. звернувся з апеляційною скаргою, в якій просить його скасувати з мотивів неправильного застосування судом першої інстанції норм матеріального й порушення норм процесуального права, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції. Доводи апеляційної скарги зводяться до того, що 17 жовтня 2023 року представником відповідача було направлено до суду заяву про відкладення розгляду справи на іншу дату у зв`язку з введенням воєнного стану і ракетними обстрілами території України, однак суд першої інстанції зазначену заяву безпідставно відхилив, тим самим позбавивши ОСОБА_1 можливості подати клопотання про призначення судової будівельно-технічної експертизи з метою встановлення вартості спірної квартири після проведеного ним капітального ремонту та її оздоблення. Суд першої інстанції незаконно позбавив відповідача права власності на квартиру, так як він є її добросовісним набувачем та має право на збереження за ним цього нерухомого майна, оскільки не є відповідальним за те, що це майно вибуло з володіння позивача не з його волі внаслідок протиправних дій невстановлених осіб. Конструкція, за якої добросовісний набувач втрачає майно і сам змушений шукати способи компенсації своїх втрат, є неприйнятною та покладає на добросовісного набувача індивідуальний і надмірний тягар. Не може добросовісний набувач відповідати у зв`язку з бездіяльністю влади в рамках процедур, спеціально призначених для запобігання шахрайства при вчиненні правочинів із нерухомим майном. Факт незаконного відчуження та допущення продажу нерухомого майна не може породжувати правових наслідків для добросовісного набувача, проте вочевидь, є підставою для виникнення обов`язку щодо відшкодування збитків, що завдані таким відчуженням. Верховним Судом допускається задоволення вимог про витребування майна з незаконного володіння добросовісного набувача лише за умови компенсації понесених покупцем втрат, однак судом не було вирішено питання про відшкодування відповідачу, як добросовісному набувачу, понесених витрат на придбання квартири, її ремонту та оздоблення. Крім того, відповідно до висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постанові від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16-ц (провадження № 14-208цс18), власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника. Тлумачення статті 330 ЦК України свідчить, що виникнення права власності у добросовісного набувача відбувається за таких умов: факт відчуження майна; майно відчужене особою, яка не мала на це права; відчужене майно придбав добросовісний набувач; відповідно до статті 388 ЦК майно, відчужене особою, яка не мала на це право, не може бути витребуване у добросовісного набувача. У відзиві на апеляційну скаргу представник позивача - адвокат Сулім Я.В. просить вказану апеляційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін, посилаючись на те, що доводи відповідача є безпідставними, оскільки суд першої інстанції забезпечив повний та всебічний розгляд справи, надав належну оцінку доказам та обставинам справи, ухвалив законне й обґрунтоване рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права. Відзиви інших учасників справи на апеляційну скаргу до суду апеляційної інстанції не надійшли. В силу вимог частини третьої статті 360 ЦПК України відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції. В судовому засіданні суду апеляційної інстанції представник позивача - адвокат Сулім Я.В. заперечував проти задоволення апеляційної скарги з підстав, наведених у відзиві, просив залишити рішення суду першої інстанції в силі. Відповідачі та треті особи в судове засідання не з`явилися, про дату, час та місце розгляду справи повідомлялися завчасно і належним чином, причини неявки до апеляційного суду не повідомили, а тому колегія суддів дійшла висновку, що неявка їх неявка відповідно до вимог частини другої статті 372 ЦПК України не перешкоджає розгляду апеляційної скарги. Заслухавши доповідь судді апеляційного суду, пояснення представника позивача в судовому засіданні, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, а також відзиву на неї, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу слід частково задовольнити з таких підстав. Відповідно до вимог статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Зазначеним вимогам закону ухвалене у справі судове рішення в повній мірі не відповідає. Суд першої інстанції встановив, що 21 лютого 2019 року ОСОБА_2 набув право власності на квартиру АДРЕСА_1 на підставі договору купівлі-продажу квартири, укладеного з ТОВ «Житловий комплекс «Іль Патіо», посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Бойком О.В. за реєстровим № 311 (а.с. 10-12, т. 1). 03 липня 2020 року приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу Алтуніна Т.П. (номер свідоцтва 4085, місце здійснення діяльності: АДРЕСА_4 ) сформувала заяву № 40296152 від 03 липня 2020 року від імені позивача про знищення об`єкта нерухомого майна - спірної квартири (а.с. 51, т. 3). 03 липня 2020 року приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу Алтуніна Т.П. прийняла рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень № 52946944, на підставі якого провела державну реєстрацію припинення права власності позивача на спірну квартиру у зв`язку із її знищенням та рішення про закриття розділу Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та реєстраційної справи № 52947007, згідно якого закрила розділ Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та реєстраційну справу за реєстраційним номером 1582239880000, у зв`язку із знищенням об`єкта нерухомого майна та проведенням державної реєстрації припинення права власності на нього (а.с. 52, 53, т. 3). 14 липня 2020 року на підставі заяви ОСОБА_3 від 13 липня 2020 року та поданих ним документів, в тому числі договору про пайову участь № 100-3/10/274 від 09 листопада 2108 року, укладеного з ОК «Житлово-будівельний кооператив «Райдужний Район», приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Василенко О.А. прийняв рішення № 53115917 про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, відповідно до якого здійснив державну реєстрацію права власності на спірну квартиру за ОСОБА_3 та відкрив розділ (реєстраційний номер об`єкту нерухомого майна: 2122451280000) у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та реєстраційну справу на нерухоме майно (а.с. 54-69, т. 3). 14 серпня 2020 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 було укладено договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , посвідчений та зареєстрований приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Малим О.С. за № 1173 (а.с. 71-74, т. 3). 14 серпня 2020 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Малим О.С. прийнято рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень № 53610107, на підставі якого здійснено державну реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_1 за ОСОБА_1 (а.с. 77, 78, т. 3). 15 вересня 2020 року за заявою позивача до Єдиного реєстру досудових розслідувань було внесено відомості про реєстрацію кримінального провадження № 12020100040005066 за фактом заволодіння невідомими особами шляхом обману квартирою АДРЕСА_1 , яка належить на праві власності ОСОБА_2 (а.с. 17-21, т. 1). 27 жовтня 2020 року колегією Міністерства юстиції України з розгляду скарг на рішення, дії або бездіяльність державного реєстратора, суб`єктів державної реєстрації, територіальних органів Міністерства юстиції розглянуто скаргу ОСОБА_2 на рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень приватного нотаріуса Харківського міського нотаріального округу Алтуніної Т.П. № 52946944 та № 52947007 від 03 липня 2020 року, на рішення приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Василенка О.А. № 53115917 від 14 липня 2020 року і на рішення приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Малого О.С. № 53610107 від 14 серпня 2020 року. При перевірці встановлено, що відповідно до відомостей Державного реєстру прав приватним нотаріусом Алтуніною Т.П. проведено реєстраційні дії щодо припинення права власності та закриття розділу на квартиру у зв`язку із знищенням без жодних документів, які підтверджують таке знищення. Було виявлено факти несанкціонованого доступу до Державного реєстру прав під ключем приватного нотаріуса Алтуніної Т.П., яка після виявлення цього фату невідкладно повідомила про це технічного адміністратора Державного реєстру прав та інші органи, в тому числі правоохоронні. Під час проведення реєстраційних дій щодо реєстрації права власності ОСОБА_3 на квартиру приватним нотаріусом Василенком О.А. не надано належної оцінки документам, на підставі яких було проведено державну реєстрацію права власності. Так, відповідно до списку асоційованих членів кооперативу, який міститься в розділу на земельну ділянку з кадастровим номером 8000000000:66:148:0107, на якій здійснювалося будівництво багатоквартирного житлового будинку, договір про пайову участь з номером 100-3/10/274, зареєстрований за ОСОБА_4 . Крім того, не здійснено належним чином перевірки відомостей Державного реєстру прав на наявність та/або відсутність обтяжень, а також не здійснено пошук документів, які містяться в Державному реєстрі прав, що підтверджують прийняття в експлуатацію багатоквартирного житлового будинку, в якому знаходиться квартира, документів про присвоєння поштової адреси та документів, що підтверджують законність такого будівництва. Оскільки оскаржувані рішення прийняті з порушенням законодавства у сфері державної реєстрації, а оскаржуване рішення, прийняте приватним нотаріусом Малим О.С. на підставі посвідченого ним договору купівлі-продажу, тому скарга ОСОБА_2 задоволена частково: визнано незаконним та скасовано рішення № 52946944, № 52947007 від 03 липня 2020 року та рішення № 53115917 від 14 липня 2020 року (а.с. 155-223, т. 1). Частково задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що оскаржувані рішення приватного нотаріуса Харківського міського нотаріального округу Алтуніної Т.П. та приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Василенка О.А. прийняті з порушенням законодавства у сфері державної реєстрації, а вчинені ними реєстраційні дії не відповідають вимогам закону, які регулюють порядок державної реєстрації права власності, тому їх рішення № 52946944, № 52947007 від 03 липня 2020 року та № 53115917 від 14 липня 2020 року підлягають скасуванню. Суд першої інстанції вказав, що існування низки протиправних дій щодо спірної квартири поза волею позивача свідчить про відсутність в останнього волевиявлення на укладення правочину та є підставою для визнання оспорюваного договору купівлі-продажу квартири від 14 серпня 2020 року, укладеного між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 , посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Малим О.С. за реєстровим № 1173, недійсним. Оскільки підставою для реєстрації права власності за ОСОБА_1 був договір купівлі-продажу квартири від 14 серпня 2020 року, який визнано недійсним, то слід також визнати незаконними дії приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Малого О.С. та скасувати його рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень № 53610107 від 14 серпня 2020 року. З огляду на те, що належне позивачу майно вибуло з його володіння поза його волею з порушенням норм чинного законодавства та набуте відповідачем без відповідних на те правових підстав, суд визнав обґрунтованою вимогу про витребування квартири АДРЕСА_1 з чужого незаконного володіння ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 . Проте колегія суддів не може повністю погодитися з такими висновками суду першої інстанції з огляду на таке. За правилом частин першої, другої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Щодо визнання незаконними дій приватного нотаріуса Харківського міського нотаріального округу Алтуніної Т.П. та скасування її рішень про державну реєстрацію припинення прав та їх обтяжень Стаття 321 ЦК України закріплює конституційний принцип непорушності права власності, передбачений статтею 41 Конституції України, відповідно до частини четвертої якої ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Відповідно до пункту 4 частини першої статті 346 ЦК України право власності припиняється у разі знищення майна. За змістом статті 349 цього Кодексу у разі знищення майна, права на яке підлягають державній реєстрації, право власності на це майно припиняється з моменту внесення за заявою власника змін до державного реєстру. Таким чином, власник має право за своєю волею визначати фактичну та юридичну долю речі. Одним із видів визначення такої фактичної та юридичної долі речі є знищення майна, тобто обставина, яка припиняє існування у подальшому конкретного об`єкта права власності. За загальним правилом право власності на майно припиняється в момент його знищення, проте на майно, права на яке підлягають державній реєстрації (наприклад, об`єкти нерухомості - (стаття 181 ЦК України)), таке право припиняється з моменту внесення відповідним органом за заявою власника змін до державного реєстру. Припинення права власності на таке майно пов`язується із фактом звернення власника за своєю волею до відповідного органу та наявністю рішення цього органу про виключення знищеної речі з державного реєстру. Згідно з частиною першою статті 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (далі - Закон № 1952-IV)державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних записів до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Відповідно до статті 3 цього Закону будь-які дії, спрямовані на набуття, зміну або припинення речових прав на нерухоме майно, що підлягають державній реєстрації, можуть вчинятись, якщо такі права зареєстровані згідно із вимогами цього Закону, тобто зареєстровані в державному реєстрі прав. Законодавець визначив, що до інших правових наслідків, окрім офіційного визнання і підтвердження державою відповідних юридичних фактів, встановлюючи презумпцію правильності зареєстрованих відомостей з реєстру для третіх осіб, застосування норм Закону «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» не призводить. Державна реєстрація права власності (чи припинення права власності) на нерухоме майно є одним з юридичних фактів у юридичному складі, необхідному для виникнення права власності, а самостійного значення щодо підстав виникнення права власності не має. Таких висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 07 квітня 2020 року у справі № 916/2791/13 (провадження № 12-115гс19) та у постанові від 14 вересня 2021 року у справі № 359/5719/17 (провадження № 14-8цс21). За змістом частини першої, третьої статті 10 Закону № 1952-IV державний реєстратор, яким також є нотаріус, зокрема: встановлює відповідність заявлених прав і поданих/отриманих документів вимогам законодавства, а також відсутність суперечностей між заявленими та вже зареєстрованими речовими правами на нерухоме майно та їх обтяженнями, в тому числі відповідність повноважень особи, яка подає документи для державної реєстрації прав; перевіряє документи на наявність підстав для проведення реєстраційних дій, зупинення розгляду заяви про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, зупинення державної реєстрації прав, відмови в державній реєстрації прав та приймає відповідні рішення; відкриває та/або закриває розділи в Державному реєстрі прав, вносить до відкритого розділу або спеціального розділу Державного реєстру прав відповідні відомості про речові права на нерухоме майно та їх обтяження; присвоює за допомогою Державного реєстру прав реєстраційний номер об`єкту нерухомого майна у випадках, передбачених цим Законом; виготовляє електронні копії документів, поданих у паперовій формі, та розміщує їх у реєстраційній справі в електронній формі у відповідному розділі Державного реєстру прав (у разі якщо такі копії не були виготовлені під час прийняття документів за заявами у сфері державної реєстрації прав); формує за допомогою Державного реєстру прав документи за результатом розгляду заяв у сфері державної реєстрації прав; формує реєстраційні справи у паперовій формі; здійснює інші повноваження, передбачені цим Законом. Згідно з частиною першою статті 11 Закону № 1952-IV державний реєстратор самостійно приймає рішення за результатом розгляду заяв про державну реєстрацію прав та їх обтяжень. Підстави для відмови у державній реєстрації прав та їх обтяжень, передбачені статтею 24 цього Закону. За правилами статті 26 Закону № 1952-IV за результатом розгляду документів, поданих для державної реєстрації прав, державний реєстратор на підставі прийнятого ним рішення про державну реєстрацію прав вносить відомості про речові права, обтяження речових прав до Державного реєстру прав. Статтею 18 вказаного Закону передбачений порядок проведення державної реєстрації прав. Перелік документів, необхідних для державної реєстрації прав, та процедура державної реєстрації прав визначаються Кабінетом Міністрів України у Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2015 року № 1127 (далі - Порядок № 1127). Державні реєстратори зобов`язані надавати до відома заявників інформацію про перелік документів, необхідних для державної реєстрації прав. Згідно з пунктами 6 - 10 Порядку № 1127 державна реєстрація прав проводиться за заявою заявника шляхом звернення до суб`єкта державної реєстрації прав або нотаріуса. Для державної реєстрації прав заявник подає оригінали документів, необхідних для відповідної реєстрації, передбачені Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», іншими законами України та цим Порядком. Державний реєстратор за допомогою програмних засобів ведення Державного реєстру прав формує та реєструє заяву в базі даних заяв за умови оплати послуг за державну реєстрацію прав у повному обсязі та встановлення особи заявника. Під час формування та реєстрації заяви державний реєстратор відповідно до закону встановлює особу заявника. Під час формування та реєстрації заяви державний реєстратор виготовляє електронні копії оригіналів документів чи відповідно оформлених копій документів у випадку, передбаченому абзацом другим пункту 7 цього Порядку, поданих заявником для державної реєстрації прав, шляхом їх сканування та долучає до відповідної заяви. У відповідності до пункту 75 Порядку № 1127 для державної реєстрації припинення права власності на об`єкт нерухомого майна у зв`язку з його знищенням подаються: 1) документ, відповідно до якого підтверджується факт такого знищення; 2) документ, що посвідчує право власності на об`єкт нерухомого майна (крім випадків, коли право власності на такий об`єкт вже зареєстровано в Державному реєстрі прав або коли такі документи було знищено одночасно із знищенням такого об`єкта). Ураховуючи вимоги частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, надавши належні, допустимі, достовірні та достатні докази відповідно до вимог статей 77-80 ЦПК України. Судом першої інстанції за клопотанням позивача було витребувано та оглянуто в судовому засіданні матеріали реєстраційної справи про реєстрацію припинення права власності та закриття розділу на квартиру АДРЕСА_1 у зв`язку з її знищенням, в якій відсутні документи, що підтверджують таке знищення та документи, перелік яких зазначений у пункті 75 Порядку № 1127(а.с. 51-53, т. 3). За результатом розгляду скарги позивача на рішення приватних нотаріусів колегією Міністерства юстиції України з розгляду скарг на рішення, дії або бездіяльність державного реєстратора, суб`єктів державної реєстрації, територіальних органів Міністерства юстиції було скасовано рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень приватного нотаріуса Харківського міського нотаріального округу Алтуніної Т.П. № 52946944 та № 52947007 від 03 липня 2020 року. Отже, встановивши, що вказані вище рішення прийняті з порушенням законодавства у сфері державної реєстрації, а саме без наявності необхідних документів, які б свідчили про знищення майна, тобто фактичного існування спірного об`єкта права власності позивача, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про наявність підстав для визнання незаконними дій приватного нотаріуса Харківського міського нотаріального округу Алтуніної Т.П. та скасування рішення № 52946944 від 03 липня 2020 року про державну реєстрацію припинення прав та їх обтяжень у зв`язку зі знищенням квартири АДРЕСА_1 , а також рішення № 52947007 від 03 липня 2020 року про закриття розділу Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та реєстраційної справи внаслідок проведенням державної реєстрації припинення права власності на спірне майно. Крім того, як зауважив суд, під час перевірки скарги позивача Міністерством юстиції України було виявлено факти несанкціонованого доступу до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно під ключем приватного нотаріуса Алтуніної Т.П., яка після виявлення невідкладно повідомила про це, зокрема, технічного адміністратора вказаного державного реєстру. Щодо визнання незаконними дій приватних нотаріусів Київського міського нотаріального округу Василенка О.А. та Малого О.С. , скасування їх рішень про державну реєстрацію прав та їх обтяжень і визнання договору купівлі-продажу квартири недійсним За загальним правилом, визначеним у статях 15, 16 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу має право звернутися до суду, який може захистити цивільне право або інтерес в один із способів, визначених частиною другою статті 16 ЦК України, або й іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках. Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспоренні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи. Захист цивільних прав - це застосування цивільно-правових засобів з метою забезпечення цивільних прав. Під способами захисту суб`єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на порушника. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення та забезпечити поновлення порушеного права. Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Згідно із пунктами 146, 152, 153, Постанови Великої Палати Верховного Суду від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (провадження №14-2цс21) набуття особою володіння нерухомим майном полягає у внесенні запису про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно за цією особою. Якщо право власності на спірне нерухоме майно зареєстроване за іншою особою, то належному способу захисту права відповідає вимога про витребування від (стягнення) з цієї особи нерухомого майна. Рішення суду про витребування з володіння відповідача нерухомого майна саме по собі є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно; такий запис вноситься у разі, якщо право власності на нерухоме майно зареєстроване саме за відповідачем, а не за іншою особою. Рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень є підставою для внесення відомостей про речові права, обтяження речових прав до Державного реєстру прав (записів до Державного реєстру прав). З відображенням таких відомостей (записів) у Державному реєстрі прав рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень вичерпує свою дію. Отже, вимога про скасування такого рішення після внесення на його підставі відповідних відомостей (записів) до Державного реєстру прав не відповідає належному способу захисту. Пред`явлення власником нерухомого майна вимоги про скасування рішень, записів про державну реєстрацію права власності на це майно за незаконним володільцем не є необхідним для ефективного відновлення його права. Велика Палата Верховного Суду також звертала увагу, що власник з дотриманням вимог статті 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, ланцюга договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Такі висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18, пункти 85, 86), від 21 серпня 2019 року у справі № 911/3681/17 (провадження № 12-97гс19, пункт 38), від 22 січня 2020 року у справі № 910/1809/18 (провадження № 12-148гс19, пункт 34), від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 (провадження № 14-125цс20, пункт 74), 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (провадження № 14-2цс21, пункт 148) та інших. Отже, вимога про витребування нерухомого майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Аналогічний правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16, провадження № 14-208цс18, пункти 146-147. Велика Палата Верховного Суду вказувала, що пред`явлення власником нерухомого майна вимоги про скасування рішень, записів про державну реєстрацію права власності на це майно за незаконним володільцем не є необхідним для ефективного відновлення його права (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц (провадження № 14-256цс18, пункт 100), від 30 червня 2020 року у справі № 19/028-10/13 (провадження № 12-158гс19, пункт 10.29)). У зв`язку з цим Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку у своїй постанові від 22 серпня 2018 року у справі № 925/1265/16 (провадження № 12-158 гс18, пункт 5.17), де зазначалося про можливість скасування запису про проведену державну реєстрацію права власності як належного способу захисту права або інтересу. В силу вимог частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Враховуючи викладене, заявлені в цій справі ОСОБА_2 позовні вимоги про визнання незаконними дій приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Василенка О.А. та скасування його рішення № 53115917 від 14 липня 2020 року про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, визнання незаконними дій приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Малого О.С. та скасування його рішення № 53610107 від 14 серпня 2020 року про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, а також визнання недійсним договору купівлі-продажу спірної квартири від 14 серпня 2020 року, який був укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 , не відповідають належному способу захисту. Обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови у позові. Такий правовий висновок сформульований, зокрема у постановах Великої Палати Верховного Суду від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19 (провадження № 12-80гс20) (пункт 6.21), від 02 лютого 2021 року у справі № 925/642/19 (провадження № 12-52гс20) (пункт 52), від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 (провадження № 14-125цс20) (пункт 76). За наведених обставин суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про наявність підстав для задоволення позовних вимог про визнання незаконними дій приватних нотаріусів Київського міського нотаріального округу Василенка О.А. та Малого О.С. , скасування їх рішень про державну реєстрацію прав та їх обтяжень і визнання договору купівлі-продажу квартири недійсним, оскільки вони не відповідають належному і ефективному способу захисту. Щодо витребування квартири з чужого незаконного володіння Відповідно до статей 317, 319 ЦК України саме власнику належить право розпоряджатися своїм майном за власною волею. Здійснення власником свого права власності передусім полягає в безперешкодному, вільному та на власний розсуд використанні всього комплексу правомочностей власника, визначених законом, - володіння, користування, розпорядження майном. За положеннями статті 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним. Згідно з усталеною судовою практикою (сформованою ще Верховним Судом України та підтриманою Верховним Судом) у відносинах власника з особою, за якою майно зареєстроване на праві власності (новим набувачем) при відсутності між ними договірних (зобов`язальних) відносин можуть використовуватися лише речово-правові способи захисту. Одним з таких способів захисту є витребування майна з чужого незаконного володіння, при цьому власник за наявності законних підстав може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Умови, за яких власник має право витребувати свою річ у добросовісного набувача, встановлює стаття 388 ЦК України. За приписами частини першої цієї норми власник має право витребувати майно, придбане добросовісним набувачем за відплатним договором у особи, яка не мала права його відчужувати, лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, які він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. Предметом віндикаційного позову є вимога власника, який не є фактичним володільцем індивідуально-визначеного майна, до особи, яка незаконно фактично володіє цим майном, про повернення його з чужого незаконного володіння. Судом першої інстанції вірно встановлено, що на момент оформлення права власності на квартиру АДРЕСА_1 , за ОСОБА_1 право приватної власності ОСОБА_2 на це майно не було припинено у встановленому законом порядку і останній свою волю на відчуження належного йому майна не виявляв. З огляду на викладене, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що спірне майно вибуло з володіння власника неправомірно та поза його волею, а договір купівлі-продажу не може породжувати правових наслідків у вигляді переходу прав володіння, користування і розпорядження майном до ОСОБА_1 , оскільки був укладений зі ОСОБА_3 як особою, що не мала необхідного обсягу правомочностей власника на відчуження зазначеного майна. В оцінці доводів апеляційної скарги щодо добросовісності відповідача при набутті спірної квартири, суд апеляційної інстанції враховує наступне. ЦК України передбачені засади захисту права власності. Зокрема відповідно до закріпленого у статті 387 ЦК України правила власник має необмежене право витребувати майно із чужого незаконного володіння. Такі ж права має законний володілець майна. ЦК України передбачено серед способів захисту порушених прав віндикацію та реституцію. Віндикація - це витребування своєї речі неволодіючим власником від володіючого невласника. Віндикація - це передбачений законом основний речово-правовий спосіб захисту цивільних прав та інтересів власника майна чи особи, що має речове право на майно (титульного володільця), який полягає у відновленні становища, що існувало до порушення, шляхом повернення об`єкта права власності у володіння власника (титульного володільця) з метою відновлення права використання власником усього комплексу його правомочностей. Майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача - з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України. Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема, якщо між власником (законним володільцем) і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору. Право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України залежить від того, в який спосіб майно вибуло з його володіння. Ця норма передбачає вичерпне коло підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача. Однією з таких підстав є вибуття майна з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом. За змістом статті 388 ЦК України витребування майна власником від добросовісного набувача можливе за умови, що майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, поза їх волею. Положення статті 388 ЦК України застосовуються як підстава позову про повернення майна від добросовісного набувача, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом, яке було відчужене третій особі, якщо між власником та володільцем майна не існує жодних юридичних відносин. Відповідно до правового висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 17 грудня 2014 року у справі № 6-140цс14, власник майна може витребувати належне йому майно від будь-якої особи, яка є останнім набувачем майна та яка набула майно з незаконних підстав, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене попередніми набувачами, та без визнання попередніх угод щодо спірного майна недійсними. При цьому норма частини першої статті 216 ЦК України не може застосовуватись як підстава позову про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, яке надалі було відчужене набувачем третій особі, оскільки надає право повернення майна лише стороні правочину, який визнано недійсним. Захист порушених прав особи, що вважає себе власником майна, яке було неодноразово відчужене, можливий шляхом пред`явлення віндикаційного позову до останнього набувача цього майна з підстав, передбачених статтями 387 та 388 ЦК України. Згідно зі статтею 330 ЦК України, якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 ЦК України майно не може бути витребуване у нього. Відповідно до положень частини першої статті 388 ЦК України власник має право витребувати своє майно із чужого незаконно володіння незалежно від заперечення відповідача про те, що він є добросовісним набувачем, якщо доведе факт вибуття майна з його володіння чи володіння особи, якій він передав майно, не з їх волі. При цьому суди повинні мати на увазі, що власник має право витребувати майно у добросовісного набувача лише у випадках, вичерпний перелік яких наведено в частині першій статті 388 ЦК України. У відповідності до вимог статей 330, 387, 388, 396 ЦК України право власності на майно, яке було відчужено поза волею власника не набувається добросовісним набувачем, оскільки це майно може бути у нього витребуване. Право власності дійсного власника в такому випадку презюмується і не припиняється із втратою ним цього майна. Аналогічна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду України від 11 лютого 2015 року у справі № 6-1цс15 та від 16 квітня 2014 року у справі № 6-146цс13. Таким чином, у випадку якщо майно вибуло з володіння законного власника поза його волею, останній може розраховувати на повернення такого майна, незважаючи на добросовісність та відплатність його набуття сторонніми особами, і має право звернутися до суду з позовом про витребування майна з чужого незаконного володіння (віндикаційним позовом). Метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно (принцип реєстраційного підтвердження володіння нерухомістю). У разі задоволення позовної вимоги про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння суд витребовує таке майно на користь позивача, а не зобов`язує відповідача повернути це майно власникові. Таке рішення суду є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем. Отже, оскільки спірна квартира АДРЕСА_1 , вибула із власності ОСОБА_2 поза його волею з порушенням вимог закону, пред`явлення ним позову до кінцевого набувача права на це нерухоме майно про його витребування на підставі статей 387, 388, 396 ЦК України відповідає вимогам закону. За наведених обставин справи, урахувавши, що належне позивачу майно вибуло з його володіння поза його волею з порушенням норм чинного законодавства та набуте відповідачем без відповідних на те правових підстав, суд першої інстанції обґрунтовано задовольнив вимогу ОСОБА_2 про витребування з чужого незаконного володіння ОСОБА_1 на його користь квартиру АДРЕСА_1 . Статтею 1 Першого протоколу Конвенції передбачено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права. Концепція «майна» в розумінні статті 1 Першого протоколу має автономне тлумачення, тобто не обмежується власністю на матеріальні речі та не залежить від формальної класифікації у внутрішньому праві. Певні права та інтереси, що становлять активи, також можуть вважатися правом власності, а отже, і «майном». Предметом регулювання статті 1 Першого протоколу до Конвенції є втручання держави у право на мирне володіння майном. У практиці Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) (серед багатьох інших, наприклад, рішення ЄСПЛ у справах «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» від 23 вересня 1982 року, «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства» від 21 лютого 1986 року, «Щокін проти України» від 14 жовтня 2010 року, «Сєрков проти України» від 07 липня 2011 року, «Колишній король Греції та інші проти Греції» від 23 листопада 2000 року, «Булвес» АД проти Болгарії» від 22 січня 2009 року, «Трегубенко проти України» від 2 листопада 2004 року, «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року) напрацьовано три критерії, які необхідно оцінювати на предмет сумісності заходу втручання у право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції, а саме: чи є втручання законним; чи має воно на меті «суспільний», «публічний» інтерес; чи є такий захід (втручання у право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям. Втручання держави у право на мирне володіння майном є законним, якщо здійснюється на підставі закону нормативно-правового акта, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким і передбачуваним з питань застосування та наслідків дії його норм. Втручання є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення «суспільного», «публічного» інтересу втручання держави у право на мирне володіння майном, може бути виправдано за наявності об`єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності. Саме національні органи влади мають здійснювати первісну оцінку наявності проблеми, що становить суспільний інтерес, вирішення якої б вимагало таких заходів. Поняття «суспільний інтерес» має широке значення (рішення від 23 листопада 2000 року в справі «Колишній король Греції та інші проти Греції»). Крім того, ЄСПЛ також визнає, що й саме по собі правильне застосування законодавства, безперечно, становить «суспільний інтерес» (рішення ЄСПЛ від 02 листопада 2004 року у справі «Трегубенко проти України»). Критерій «пропорційності» передбачає, що втручання у право власності розглядатиметься як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. «Справедлива рівновага» передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, визначеною для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідного балансу не буде дотримано, якщо особа несе «індивідуальний і надмірний тягар». При цьому з питань оцінки «пропорційності» ЄСПЛ, як і з питань наявності «суспільного», «публічного» інтересу, визнає за державою досить широку «сферу розсуду», за винятком випадків, коли такий «розсуд» не ґрунтується на розумних підставах. Таким чином, стаття 1 Першого протоколу гарантує захист права на мирне володіння майном особи, яка законним шляхом, добросовісно набула майно у власність, і для оцінки додержання «справедливого балансу» в питаннях позбавлення майна мають значення обставини, за якими майно було набуте у власність, поведінка особи, з власності якої майно витребовується. За змістом частини п`ятої статті 12 ЦК України добросовісність набувача презюмується, тобто незаконний набувач вважається добросовісним, поки не буде доведено протилежне. Якщо судом буде встановлено, що набувач знав чи міг знати про наявність перешкод до вчинення правочину, в тому числі про те, що продавець не мав права відчужувати майно, це може свідчити про недобросовісність набувача й є підставою для задоволення позову про витребування у нього майна (див. пункти 28, 29 постанови Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2018 року у справі № 907/50/16 (провадження № 12-122гс18)). У пункті 58 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 461/12525/15-ц зроблено висновок, що: «розглядаючи справи щодо застосування положень статті 388 ЦК України у поєднанні з положеннями статті 1 Першого Протоколу до Конвенції, суди повинні самостійно, з урахуванням усіх встановлених обставин справи дійти висновку про наявність підстав для втручання у мирне володіння майном особи, що набула це майно за відплатним договором, виходячи з принципів мирного володіння майном (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 488/6211/14-ц), а також надати оцінку тягаря, покладеного на цю особу таким втручанням. Як на підставу апеляційного оскарження рішення суду першої інстанції відповідач посилається на те, що місцевий суд не врахував правових висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 20 березня 2019 року у справі № 521/8368/15-ц, від 13 листопада 2019 року у справі № 645/4220/16-ц, від 26 вересня 2019 року у справі № 2-4352/11, від 12 серпня 2020 року у справі № 522/21850/15-ц. Наведені постанови суду касаційної інстанції об`єднує загальний висновок про те, що будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно забезпечити «справедливий баланс» між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар. Конструкція, за якої добросовісний набувач втрачає майно і сам змушений шукати способи компенсації своїх втрат, є неприйнятною. Не може добросовісний набувач відповідати у зв`язку із бездіяльністю влади в рамках процедур, спеціально призначених для запобігання шахрайства при вчиненні правочинів з нерухомим майном. За змістом ЦПК України, в тому числі частини четвертої статті 263 ЦПК України, Верховний Суд висловлює правові висновки у певних справах з огляду на встановлення судами певних фактичних обставин справи. Такі висновки не є універсальними та типовими до всіх справ та фактичних обставин, які можуть бути встановлені судами в певних суспільних правовідносинах. З огляду на різноманітність суспільних правовідносин та обставин, які стають підставою для виникнення спорів у судах, з урахуванням фактичних обставин, які встановлюються судами на підставі наданих сторонами доказів у кожній конкретній справі, суди повинні самостійно здійснювати аналіз правовідносин та оцінку релевантності і необхідності застосування правових висновків Верховного Суду у кожній конкретній справі. Подібність правовідносин означає, зокрема, тотожність об`єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм. Зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності в різних рішеннях суду касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи. При цьому під судовими рішеннями у справах зі спорів, що виникли з подібних правовідносин, необхідно розуміти, зокрема, такі, де аналогічними є предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин. З`ясування подібності правовідносин у рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається з урахуванням обставин кожної конкретної справи. Враховуючи наведене, проаналізувавши зміст оскаржуваного судового рішення з точки зору застосування норм права, які стали підставою для вирішення справи по суті, колегія суддів дійшла висновку, що судом першої інстанції було ухвалене судове рішення відповідно до встановлених ним обставин на підставі поданих сторонами доказів, які мають індивідуальний характер. Висновки районного суду в цій справі не суперечать правовим висновкам, викладеним у вищенаведених постановах Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, на які посилалася відповідач в апеляційній скарзі. З огляду на баланс між інтересом власника спірної квартири ОСОБА_2 та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи - ОСОБА_1 , апеляційний суд зазначає таке. У цій справі суд встановив, що з 15 вересня 2020 року за заявою позивача здійснюється кримінальне провадження № 12020100040005066 щодо незаконного заволодіння квартирою АДРЕСА_1 , яка належить на праві власності ОСОБА_2 , що свідчить про відсутність підстав для висновку про зволікання реагування уповноваженого органу на виявлені обставини протиправних дій щодо незаконного заволодіння майном. У справі, яка переглядається, надаючи оцінку обставинам вибуття спірної квартири з власності позивача та набуття відповідачем права власності на неї в контексті його добросовісності, слід звернути увагу, що спірна квартира вибула на підставі протиправної державної реєстрації припинення права власності позивача на спірну квартиру у зв`язку із її знищенням та закриття відповідного розділу в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно разом із реєстраційною справою, тобто воля позивача на відчуження квартири була відсутня. Відповідач набув право власності на квартиру за оплатним договором, отримавши її від ОСОБА_3 , який зареєстрував своє право власності на квартиру як на новостворений об`єкт нерухомого майна. При перевірці проведених реєстраційних дій колегією Міністерства юстиції України було виявлено, зокрема, що відповідно до списку асоційованих членів ОК «Житлово-будівельний кооператив «Райдужний Район», який міститься в розділу на земельну ділянку з кадастровим номером 8000000000:66:148:0107, на якій здійснювалося будівництво багатоквартирного житлового будинку, договір про пайову участь № 100-3/10/274, на підставі яких було проведено державну реєстрацію права власності ОСОБА_3 , зареєстрований за громадянкою ОСОБА_4 . Крім того, у постанові від 29 вересня 2020 року у справі № 688/2908/16-ц (провадження № 14-28цс20) Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що правочин, спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним, відповідно до частин першої, другої статті 228 ЦК України вважається таким, що порушує публічний порядок. Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним. У постанові від 04 червня 2019 року у справі № 916/3156/17 (провадження № 12-304гс18, пункти 69, 70) Велика Палата Верховного Суду зазначила, що визнання нікчемного правочину недійсним не є належним способом захисту прав, оскільки не призведе до реального відновлення порушених прав позивача, адже нікчемний правочин є недійсний у силу закону. Якщо право власності на спірне нерухоме майно зареєстроване за іншою особою, то належному способу захисту права відповідає вимога про витребування від (стягнення з) цієї особи нерухомого майна. ОСОБА_1 , проявивши розумну обачність при укладені договору купівлі-продажу, міг переконатися чи дійсно спірна квартира належить ОСОБА_3 на праві власності, а не виключно розраховувати на те, що приватний нотаріус Малий О.С. перевірить належним чином відомості у реєстрі та достовірність наданих продавцем документів. Водночас під час тривалого розгляду справи у суді першої інстанції відповідач відзиву на позовну заяву не подавав і не висловлював своїх заперечень стосовно визнання його добросовісним набувачем спірного майна, тому в силу принципу диспозитивності цивільного судочинства (стаття 13 ЦПК України) суд зазначенні обставини і не перевіряв. Доводи апеляційної скарги про те, що витребування майна призведе до безоплатного позбавлення права власності ОСОБА_1 , як добросовісного набувача, є неспроможними, оскільки відповідач може захистити своє право на отримання сплачених ним за договором купівлі-продажу грошових коштів шляхом пред`явлення відповідного позову до продавця ОСОБА_3 . За змістом частини першої статті 661 ЦК України у разі вилучення за рішенням суду товару у покупця на користь третьої особи на підставах, що виникли до продажу товару, продавець має відшкодувати покупцеві завдані йому збитки, якщо покупець не знав або не міг знати про наявність цих підстав. З огляду на характер спірних правовідносин та встановлені обставини справи, у даному випадку не вбачається невідповідності заходу втручання держави у право власності відповідача критеріям правомірного втручання у право особи на мирне володіння майном, сформованим у практиці ЄСПЛ. Задоволення позову та витребування у відповідача спірної квартири, яка вибула з володіння позивача поза його волею, не призведе до порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, а відповідатиме справедливому балансу інтересів сторін. Висновок суду першої інстанції про задоволення позовних вимог про витребування майна з чужого незаконного володіння по суті не суперечить загальним принципам і критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном, закладеним у статті 1 Першого протоколу до Конвенції та висновкам Верховного Суду України у зазначеній частині, викладеним в постанові від 17 грудня 2014 року у справі № 6-140цс14. Посилання апеляційної скарги на те, що судом не було вирішено питання про відшкодування відповідачу, як добросовісному набувачу, понесених витрат на придбання квартири, її капітального ремонту та оздоблення не становлять підставу для скасування рішення суду першої інстанції, з огляду на таке. Відповідно до частин третьої, четвертої статті 390 ЦК України добросовісний або недобросовісний набувач (володілець) має право вимагати від власника майна відшкодування необхідних витрат на утримання, збереження майна, здійснених ним з часу, з якого власникові належить право на повернення майна або передання доходів. Добросовісний набувач (володілець) має право залишити собі здійснені ним поліпшення майна, якщо вони можуть бути відокремлені від майна без завдання йому шкоди. Якщо поліпшення не можуть бути відокремлені від майна, добросовісний набувач (володілець) має право на відшкодування здійснених витрат у сумі, на яку збільшилася його вартість. У пункті 92 постанови від 07 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц (провадження №14-256цс18), Велика Палата Верховного Суду (у подібних правовідносинах) дійшла висновку, що з огляду на особливості принципів диспозитивності та змагальності у цивільному процесі України (згідно з якими сторони вільні у розпорядженні їхніми процесуальними правами, зокрема, і щодо подання зустрічного позову, а суд не має можливості розглянути не ініційовані сторонами питання) та враховуючи приписи частин третьої і четвертої статті 390 ЦК України, позивач не позбавлений можливості заявити до власника земельної ділянки позов про відшкодування необхідних витрат на утримання та збереження останньої, здійснених з часу, з якого власникові належить право на її повернення, а у разі здійснення поліпшень земельної ділянки, які не можуть бути відокремлені від неї без завдання їй шкоди, - позов про відшкодування здійснених витрат у сумі, на яку збільшилася вартість земельної ділянки. Таких вимог у цьому провадженні відповідач ОСОБА_1 не заявляв. Отже, колегія суддів вважає, що витребування квартири в ОСОБА_1 на користь її законного власника - ОСОБА_2 не порушує принцип пропорційності втручання у право власності відповідача як останнього набувача квартири, яка вибула з власності позивача у незаконний спосіб, і на нього не буде покладено індивідуальний та надмірний тягар. При цьому колегія суддів відхиляє як необґрунтовані доводи відповідача про те, що суд першої інстанції безпідставно відхилив заяву його представника про відкладення розгляду справи на іншу дату у зв`язку з введенням воєнного стану і ракетними обстрілами території України, адже як неодноразово зазначалось Верховним Судом, відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною передумовою для якого є не відсутність у судовому засіданні представників учасників справи, а неможливість вирішення спору (питання) у відповідному судовому засіданні без участі особи, яка не з`явилась (статті 240 ЦПК України). Суд першої інстанції, розглянувши зазначену заяву, надав їй мотивовану оцінку, вказавши, що враховуючи розумність строків розгляду справи, відсутність бойових дій в районі, де знаходиться суд, можливість сторін скористатися правом участі в судовому засіданні в режимі відеоконференції за допомогою будь-яких засобів, зокрема, власних, а також необхідність в період дії правового режиму воєнного стану дотримуватися балансу між безпекою учасників справи та процесуальними правами учасників справи і засад судочинства, відсутні поважні причини для відкладення розгляду справи. З урахуванням вищенаведеного, доводи апеляційної скарги не спростовують правильність висновків суду першої інстанцій в частині витребування майна з чужого незаконного володіння і не дають підстав вважати, що районним судом порушено норми процесуального права та/або неправильно застосовано норми матеріального права, які передбачені статтею 376 ЦПК України, як обов`язкові підстави для скасування рішення суду. Висновки за результатами розгляду апеляційної скарги Згідно пункту 2 частини першої статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення. Відповідно до частини першої статті 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. За таких обставин рішення суду першої інстанції про задоволення позову ОСОБА_2 в частині визнання незаконними дій приватних нотаріусів Київського міського нотаріального округу Василенка О.А. та Малого О.С. , скасування їх рішень про державну реєстрацію прав та їх обтяжень і визнання договору купівлі-продажу квартири недійсним ухвалене з неповним з`ясуванням обставин, що мають значення для справи та з порушенням норм матеріального і процесуального права, а відтак відповідно до вимог статті 376 ЦПК України підлягає скасуванню з ухваленням в цій частині нового судового рішення про відмову у задоволенні позовних вимог. В частині задоволених позовних вимог про визнання незаконними дій приватного нотаріуса Харківського міського нотаріального округу Алтуніної Т.П. та скасування її рішень про державну реєстрацію припинення прав та їх обтяжень і витребування квартири з чужого незаконного володіння рішення суду першої інстанції необхідно залишити без змін на підставі положень статті 375 ЦПК України, оскільки воно ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Щодо судових витрат За змістом підпунктів «б», «в» пункту 4 частини першої статті 382 ЦПК України у постанові суду апеляційної інстанції має бути зазначено про новий розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої інстанції, у випадку скасування або зміни судового рішення; та розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції. Порядок розподілу судових витрат вирішується за правилами, встановленими в статтях 141-142 ЦПК України. У частинах першій, другій, тринадцятій статті 141 ЦПК України встановлено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: у разі задоволення позову - на відповідача; у разі відмови в позові - на позивача; у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Відтак, розподіл судових витрат, понесених стороною у зв`язку з розглядом справи в суді першої інстанції та її переглядом у судах апеляційної та/або касаційної інстанцій, має здійснити той суд, який ухвалює остаточне рішення у справі, враховуючи загальні правила розподілу судових витрат Аналогічної позиції дотримується і Велика Палата Верховного Суду (див. постанови від 27 листопада 2019 року у справі № 242/4741/16-ц (провадження № 14-515цс19), від 04 грудня 2019 року у справі № 917/1739/17 (провадження № 12-161гс19)). Як роз`яснив Пленум Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ України у пункті 36 постанови № 10 від 17 жовтня 2014 року «Про застосування судами законодавства про судові витрати у цивільних справах» вимога пропорційності присудження судових витрат при частковому задоволенні позову застосовується незалежно від того, за якою ставкою сплачено судовий збір. Виходячи з наведеного, із ОСОБА_1 пропорційно до розміру задоволених позовних вимог стягуються документально підтверджені судові витрати, понесені ОСОБА_2 у даній справі, а саме 9 044,74 грн сплаченого судового збору за подання позовної заяви, тоді як пропорційно до розміру задоволених вимог апеляційної скарги із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 підлягає стягненню 6 810,00 грн сплаченого судового збору за подання апеляційної скарги. За частиною десятою статті 141 ЦПК України при частковому задоволенні позову, у випадку покладення судових витрат на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог, суд може зобов`язати сторону, на яку покладено більшу суму судових витрат, сплатити різницю іншій стороні. У такому випадку сторони звільняються від обов`язку сплачувати одна одній іншу частину судових витрат. З урахуванням зазначених положень процесуального закону та обставин даної справи, колегія суддів вважає за можливе остаточно стягнути з відповідача на користь позивача різницю в понесених судових витратах по сплаті судового збору у розмірі 2 234,74грн. Окрім того, з огляду на відсутність доводів апеляційної скарги щодо неправильності висновків суду першої інстанції в частині відшкодування позивачу за рахунок відповідача витрат на професійну правничу допомогу, відповідно до вимог статей 134, 137, 141 ЦПК України з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 слід стягнути витрати на професійну правничу допомогу у визначеному судом розмірі 6 000,00 грн, понесені у зв`язку з розглядом справи у суді першої інстанції. Керуючись статтями 367 - 369, 372, 374, 376, 381 - 384 ЦПК України, суд п о с т а н о в и в: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. Рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 18 жовтня 2022 року в частині задоволених позовних вимог ОСОБА_2 про визнання незаконними дій приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Василенка Олега Анатолійовича та приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Малого Олексія Сергійовича, скасування їх рішень про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, визнання недійсним договору купівлі-продажу скасувати та ухвалити в цій частині нове судове рішення про відмову у задоволенні позову. В іншій частині рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 18 жовтня 2022 року залишити без змін. Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 2 234,74 грн витрат по сплаті судового збору та 6 000,00 грн витрат на професійну правничу допомогу. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня її проголошення до Верховного Суду виключно у випадках, передбачених у частині другій статті 389 ЦПК України. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Повне судове рішення складено 12 березня 2024 року. Головуючий С.А. Голуб Судді: Т.О. Писана Д.О. Таргоній