Постанова Київський апеляційний суд № 363/2141/21

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 04 березня 2024 року м. Київ єдиний унікальний номер судової справи 363/2141/21 номер провадження 22-ц/824/1853/2024 Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого - суддіЛапчевської О.Ф., Суддів Голуб С.А., Мостової Г.І., за участю секретаря судового засідання Єфіменко І.О., учасники справи: позивач ОСОБА_1 , представник позивача ОСОБА_2 , відповідач ОСОБА_3 , представник відповідача ОСОБА_4 , розглянув у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Вишгородського районного суду Київської області від 11 вересня 2023 року /суддя Рудюк О.Д./ у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 про визнання договору дарування недійсним та встановлення права часткової сумісної власності, - В С Т А Н О В И В: ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом про визнання договору дарування недійсним та встановлення права часткової сумісної власності. Просив визнати договір дарування садового будинку №1983, укладений 07.09.2020 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_5 , що був посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Рохмановою О.В. без згоди співвласника подарованого майна ОСОБА_1 недійсним з моменту його укладення; скасувати реєстраційний запис про право власності №38053065 від 07.09.2020 року 11:35:06 внесений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Рохмановою О.В. у Державний реєстр речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень; визнати договір дарування №1984 земельної ділянки площею 0,1199 га, кадастровий номер 3221888000:24:009:0002, укладений 07.09.2020 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_5 , посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Рохмановою О.В. без згоди співвласника подарованого майна ОСОБА_1 недійсним з моменту його укладення; скасувати реєстраційний запис про право власності №38053356 від 07.09.2020 року 10:58:40 внесений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Рохмановою О.В. у Державний реєстр речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень; визнати право спільної часткової власності ОСОБА_1 на 1/2 частку садового будинку загальною площею 175 кв.м. (реєстраційний номер 1023251232218), та прибудинкових споруд (навіс, ворота, огорожа, хвіртка, вимощення, стінка підпірна, каналізаційні споруди), що розташовані по АДРЕСА_1 ; визнати право спільної часткової власності ОСОБА_1 на 1/2 частку земельної ділянки площею 0,1199 га, кадастровий номер 3221888000:24:009:0002, реєстраційний номер 624492532000, що розташована по АДРЕСА_1 . Рішенням Вишгородського районного суду Київської області від 11 вересня 2023 року у задоволенні позову відмовлено. /т. 3 а.с. 21-27/ Не погоджуючись з вказаним рішенням, ОСОБА_1 звернувся з апеляційною скаргою, в якій просив рішення скасувати, задовольнивши позовні вимоги. На підтвердження вимог, викладених в апеляційній скарзі, апелянт посилався на необґрунтованість висновків суду першої інстанції. Вважає, що суд першої інстанції не надав належної оцінки обставинам справи, зокрема тому факту, що відповідач визнала спільне проживання та спільність створення будинку, що відображено в її письмових поясненнях, наданих поліції на заяву ОСОБА_1 28.09.20 р. Факт державної реєстрації новоствореного нерухомого майна відповідачкою був умисно прихований з метою привласнення частки позивача у новоствореному майні. Окрім того довідками Вишгородського РУП ГУ НП Київської області від 16.03.23 р № 3661 підтверджується, що ОСОБА_1 постійно проживав в буд АДРЕСА_1 разом з ОСОБА_3 і за час спільного проживання вони побудували зазначений будинок та обслуговували територію за вказаною адресою; від19.09.20 року ЖЄО 15205 згідно з якою опитана ОСОБА_3 пояснила, що вона дійсно проживала у цивільному шлюбі з ОСОБА_1 . В подальшому з`ясувалось, що проживаючи з ОСОБА_1 , ОСОБА_3 перебувала у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_7 який проживав окремо і участі у створенні спірного майна не приймав та ІНФОРМАЦІЯ_1 помер. Постановляючи оскаржене рішення, суд першої інстанції порушив вимоги ч.ч.2,5.ст.263, п.п.4,5.4.1.ст.264 ЦПК України та застосував ст.74 СК України, яка не підлягала застосуванню до спірних правовідносин які по суті є не сімейними, а цивільними. Посилання суду на необхідність встановлення юридичного факту проживання позивача та відповідачки однією сім`єю без реєстрації шлюбу, як підстава виникнення у них прав і обов`язків є помилковим. Представник відповідачів ОСОБА_4 звернулась з відзивом на апеляційну скаргу, посилаючись на безпідставність та необґрунтованість її доводів. Вказувала, що правовідносини, з яких, у даному випадку випливають права та обов`язки учасників таких правовідносин є не лише цивільними, а й сімейними. Позивач не довів факт проживання однією сім`єю та не надав доказів проживання разом, ведення спільного господарства, побуту та наявність спільного бюджету в конкретний період часу. Для визначення осіб як таких, які перебувають у фактичних шлюбних відносинах, для вирішення майнового спору на підставі ст.74 СК України, суд повинен установити факт проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без шлюбу в період, протягом якого було придбано спірне майно. Таким чином, судом першої інстанції повно всебічно та об`єктивно досліджено обставини справи. Рішення суду є законним та таким що ухвалено без порушення норм процесуального права. Колегія суддів, заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення учасників справи, які з`явились у судове засідання, перевіривши наведені в апеляційній скарзі доводи, матеріали справи в межах апеляційного оскарження, вважає, що апеляційна скарга підлягає відхиленню, а судове рішення залишенню без змін на підставі наступного. Судом встановлено, що звертаючись до суду з позовною вимогою про визнання права власності ОСОБА_1 на 1/2 частку садового будинку, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , сторона позивача посилається на те, що вказаний садовий будинок набутий ОСОБА_1 та ОСОБА_3 за час спільного проживання, та належить їм на праві спільної сумісної власності відповідно до статті 74 СК України. На підтвердження вказаних доводів, як на доказ спільного проживання, ОСОБА_1 посилається на письмові пояснення ОСОБА_3 , які надані останньою ДОП Вишгородського ВП ГУ НП в Київській області капітану поліції Марценюку О.Г., відповідно до яких з 2010 року ОСОБА_3 проживала спільно із ОСОБА_1 до 2020 року, за час спільного проживання вони побудували будинок. Також встановлено, що ОСОБА_3 з 10.02.1990 року перебувала в зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_7 , що підтверджується копією свідоцтва про укладення шлюбу виданого 10.02.1990 року. Вказаний шлюб припинився у зв`язку зі смертю ОСОБА_5 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_2 , що підтверджується копією свідоцтва про смерть виданого 15.03.2018 року. Під час розгляду справи позивач подав до суду заяву про зміну підстав позову, посилаючись на ст.ст. 330, 331, 361, 230 ЦК України, на підставі яких, вказував, що ОСОБА_3 перебуваючи в зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_7 до дня його смерті, а саме ІНФОРМАЦІЯ_2 , та проживаючи з березня 2009 року спільно з позивачем, удаючи себе вільною від шлюбу, шляхом обману спонукала позивача до будівництва за його кошти спільного нерухомого майна, яке одноосібно зареєструвала на себе як єдиного власника, після чого продала ОСОБА_5 . Крім того, після відкриття провадження у справі, а саме 06.08.2021 року ОСОБА_5 на підставі договору купівлі-продажу №1888 продав спірне майно ОСОБА_6 . На підставі викладеного позивач просив визнати договір дарування садового будинку №1983, укладений 07.09.2020 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_5 , що посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Рохмановою О.В. недійсним з моменту його укладення; скасувати реєстраційний запис про право власності №38053065 від 07.09.2020 року 11:35:06 вчинений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Рохмановою О.В. у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень; визнати договір купівлі-продажу садового будинку укладений 06.08.2021 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_6 , посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Рохмановою О.В. недійсним з моменту його укладення; скасувати реєстраційній запис про право власності №43370742 від 06.08.2021 року 14:24:06 вчинений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Рохмановою О.В. у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень; визнати право власності ОСОБА_1 на 1/2 частку садового будинку загальною площею 175 кв.м. реєстраційний номер 1023251232218, та прибудинкових споруд (навіс, ворота, огорожа, хвіртка, вимощення, стінка підпірна, каналізаційні споруди), що розташовані по АДРЕСА_1 ; скасувати реєстраційний запис №16327828 про право власності, вчинений 06.09.2016 року 09:37:34 державним реєстратором КП «Вишгородське бюро технічної інвентаризації Київської області» Князевою І.В. у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції вірно вказував, що першочерговою підставою позову була ч.1 ст.74 СК України, якщо жінка та чоловік проживають однією сім`єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними. На майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, поширюються положення глави 8 цього Кодексу. Для визначення осіб як таких, що перебувають у фактичних шлюбних відносинах, з метою вирішення майнового спору на підставі ст.74 СК України, суд повинен встановити факт проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу в період, упродовж якого було придбано спірне майно. Отже, проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу є спеціальною (визначеною законом, законною) підставою для виникнення у них деяких прав та обов`язків, зокрема права спільної сумісної власності на майно. Визнання майна таким, що належить на праві спільної сумісної власності жінці та чоловікові, які проживають однією сім`єю, але не перебувають у шлюбі між собою, відбувається шляхом встановлення факту проживання однією сім`єю, ведення спільного побуту, виконання взаємних прав та обов`язків. Звертаючись до суду з позовною вимогою про визнання права власності ОСОБА_1 на 1/2 частку садового будинку, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , сторона позивача посилалась на те, що вказаний садовий будинок набутий ОСОБА_1 та ОСОБА_3 за час спільного проживання, та належить їм на праві спільної сумісної власності відповідно до статті 74 СК України. Як встановлено під час розгляду справи, ОСОБА_3 з 10.02.1990 року перебувала в зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_7 , що підтверджується копією свідоцтва про укладення шлюбу виданого 10.02.1990 року. Вказаний шлюб припинився у зв`язку зі смертю ОСОБА_5 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_2 , що підтверджується копією свідоцтва про смерть виданого 15.03.2018 року. Отже вказана обставина повністю виключила застосування положень СК України щодо спільності майна жінки та чоловіка, набутого під час сумісного проживання. Змінивши підстави позову /т. 1 а.с. 107/ позивач вказував, що спірний будинок відчужено відповідачкою незаконно, без згоди співвласника, тобто його згоди. Позивач посилався на ст.ст. 330, 331, 361, 230 ЦК України, на підставі яких, вказував, що ОСОБА_3 перебуваючи в зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_7 до дня його смерті, а саме ІНФОРМАЦІЯ_2 , та проживаючи з березня 2009 року спільно з позивачем, удаючи себе вільною від шлюбу, шляхом обману спонукала позивача до будівництва за його кошти спільного нерухомого майна, яке одноосібно зареєструвала на себе як єдиного власника, після чого продала ОСОБА_5 . 06.08.2021 року ОСОБА_5 на підставі договору купівлі-продажу №1888 продав спірне майно ОСОБА_6 . Звертаючись до суду з позовною вимогою про визнання недійсним договору дарування садового будинку від 07.09.2020 року, сторона позивача посилалась на те, що ОСОБА_3 з метою уникнення поділу спільно створеного із ОСОБА_1 нерухомого майна, уклала договір дарування садового будинку №1983 на користь сина - ОСОБА_5 , внаслідок чого останній неправомірно набув у власність садовий будинок, оскільки ОСОБА_3 укладаючи договори дарування повідомила нотаріусу неправдиву інформацію, а саме, що предмет договору дарування садового будинку не є сумісною власністю дарувальника та третіх осіб, які могли б поставити питання про визнання за ними права власності на садовий будинок або його частку. Позовну вимогу про визнання недійсним договору купівлі-продажу садового будинку від 06.08.2021 року, сторона позивача обґрунтовує тим, що ОСОБА_5 укладаючи з ОСОБА_6 договір купівлі-продажу, повідомив приватному нотаріусу неправдиву інформацію, а саме про відсутність судового спору відносно спірного майна. Судом першої інстанції вірно застосовано положення ЦК України про те, що якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина перша статті 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування (ч.1 ст.230 ЦК України). Згідно вимог частин 1, 5, 6 статті 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Судом першої інстанції вірно не встановлено підстав вважати, що оспорювані договори дарування та купівлі-продажу, вчинені під впливом обману. Відповідно до ст. 230 ЦК України, якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина перша статті 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування. Сторона, яка застосувала обман, зобов`язана відшкодувати другій стороні збитки у подвійному розмірі та моральну шкоду, що завдані у зв`язку з вчиненням цього правочину. ОСОБА_1 не є стороною договорів, які він оспорює, а якості обману посилається саме на введеня його в оману ОСОБА_3 щодо не перебування у шлюбі та спонукання до створення спільного майна. Доводи апеляційної скарги, про те, що відповідач визнала спільне проживання та спільність створення будинку, не мають в даному випадку правового значення для вирішення справи та не надають спірному будинку статусу спільного майна. Так, позивачем не надано доказів того, що між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 були наявні будь-які спільні зобов`язання, що могли б підпадати під регулювання норм ЦК України. Право спільної часткової власності є основним видом права спільної власності. Ч. 4 ст. 355 ЦК передбачено, що спільна власність на майно є спільною частковою власністю осіб, крім випадків, коли законом або договором передбачене виникнення право спільної сумісної власності, тобто встановлена презумпція, відповідно до якої спільна власність у випадку її виникнення передбачається спільною частковою власністю. Для спільної часткової власності притаманно, що кожному власнику належить певний розмір частки в праві власності на спільну річ. Суб`єктами права спільної часткової власності можуть бути фізичні особи, юридичні особи, держава, територіальні громади. Відповідно до ст. 356 ЦК України, власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю. Суб`єктами права спільної часткової власності можуть бути фізичні особи, юридичні особи, держава, територіальні громади. За змістом ст. 357 ЦК України, частки у праві спільної часткової власності вважаються рівними, якщо інше не встановлено за домовленістю співвласників або законом. Якщо розмір часток у праві спільної часткової власності не встановлений за домовленістю співвласників або законом, він визначається з урахуванням вкладу кожного з співвласників у придбання (виготовлення, спорудження) майна. Співвласник має право на відповідне збільшення своєї частки у праві спільної часткової власності, якщо поліпшення спільного майна, які не можна відокремити, зроблені ним своїм коштом за згодою всіх співвласників, з додержанням встановленого порядку використання спільного майна. Співвласник житлового будинку, іншої будівлі, споруди може зробити у встановленому законом порядку за свій рахунок добудову (прибудову) без згоди інших співвласників, якщо це не порушує їхніх прав. Така добудова (прибудова) є власністю співвласника, який її зробив, і не змінює розміру часток співвласників у праві спільної часткової власності. Поліпшення спільного майна, які можна відокремити, є власністю того з співвласників, який їх зробив, якщо інше не встановлено домовленістю співвласників. Право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою. Кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності. У разі неможливості цього він має право вимагати від інших співвласників, які володіють і користуються спільним майном, відповідної матеріальної компенсації. Змінюючи підстави позову, позивач не надає доказів на створення спільної власності, не доводить обставини її створення, вартість, його вклад у спільну власність для визначення часток, оскільки за вимогами просить визнати право власності на частку садового будинку. Отже, за відсутності правової підстави щодо побудови спільного будинку, відсутні і законодавчі підстави визнавати такий будинок спільною власністю сторін, вимог щодо компенсації вкладених коштів позивач не заявляє як і не надає доказів на підтвердження таких вкладень. Таким чином, відсутні підстави для визнання спірних договорів недійсними, за зверненням не сторони правочинів та відсутності будь-яких підтверджених прав на предмет правочинів. Таким чином, доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують та містяться на формальних міркуваннях. Відповідно до ч.1 ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Керуючись ст.ст. 375, 381, 382 ЦПК України, суд, - П О С Т А Н О В И В : Апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Вишгородського районного суду Київської області від 11 вересня 2023 року - залишити без задоволення. Рішення Вишгородського районного суду Київської області від 11 вересня 2023 року - залишити без змін. Постанову суду апеляційної інстанції може бути оскаржено у касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її проголошення. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття. Головуючий: Судді: