Постанова 4855 № 640/7574/22

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Справа № 640/7574/22 Суддя (судді) першої інстанції: Марич Є.В. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 06 березня 2024 року м. Київ Шостий апеляційний адміністративний суд у складі: Головуючого судді: Чаку Є.В., суддів: Єгорової Н.М., Коротких А.Ю. за участю секретаря Дудин А.С. розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Управління державної охорони України на рішення Київського окружного адміністративного суду від 31 жовтня 2023 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Управління державної охорони України про визнання протиправними дій, зобов`язати вчинити дії,- В С Т А Н О В И В : ОСОБА_1 звернувся до Київського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Управління державної охорони України про визнання протиправною бездіяльність відповідача щодо непроведення 18.01.2019 остаточного розрахунку при звільненні з військової служби позивача у запас Служби безпеки України; стягнення з Управління державної охорони України на користь позивача середній розмір грошового забезпечення за весь час затримки розрахунку при звільненні з військової служби (з 19.01.2019 р.) по день фактичного розрахунку (по 03.05.2022 р.) в сумі 1 337 169,38 грн (один мільйон триста тридцять сім тисяч сто шістдесят дев`ять гривень тридцять вісім копійок). Рішенням Київського окружного адміністративного суду від 31 жовтня 2023 року позов задоволено частково. Визнано протиправною бездіяльність Управління державної охорони України щодо непроведення 18.01.2019 остаточного розрахунку при звільненні з військової служби ОСОБА_1 у запас Служби безпеки України. Стягнуто з Управління державної охорони України на користь позивача середній розмір грошового забезпечення за весь час затримки розрахунку при звільненні з військової служби (з 19.01.2019) по день фактичного розрахунку (по 03.05.2022) в сумі 359936,73 грн (триста п`ятдесят дев`ять тисяч дев`ятсот тридцять шість гривень, 73 копійки). У задоволенні решти позовних вимог - відмовлено. Стягнуто за рахунок бюджетних асигнувань з Управління державної охорони України на користь позивача понесені ним судові витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 10000,00 грн. (десять тисяч гривень). Не погоджуючись з таким судовим рішенням, відповідач подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції та прийняти нову постанову, якою відмовити у задоволенні позову у повному обсязі. На думку апелянта, рішення суду першої інстанції прийнято з порушенням норм матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи. В обгрунтування скарги зазначив, що підстави для застосування положень ст.117 КЗпП України відсутні, оскільки спір про належні позивачу суми про звільненні виник через більш ніж 2 роки. У відзиві на апеляційну скаргу представник позивача зазначила, що остання є надуманою та не підлягає задоволенню. Крім того представник позивача надала до суду клопотання про відкладення розгляду справи на іншу дату, у зв`язку з прийняттям участі у іншій справі. Колегія суддів, дослідивши матеріали справи, дійшла висновку, що не вбачає підстав для відкладення розгляду справи, з огляду на наступне. Відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною умовою для якого є не відсутність в судовому засіданні учасників справи (їх представників), а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні. Колегія суддів зазначає, що явка сторін в судове засідання обов`язковою не визнавалась, усі учасники справи скористались своїми правами для подачі відзиву, письмових пояснень, тощо. Будь-яких нових доказів або обставин к справі сторонами не наведено, клопотань про їх витребування/долучення тощо не заявлено. За таких умов, а також враховуючи наявність достатніх, належних і допустимих доказів у справі для розгляду її по суті позовних вимог, апеляційний суд дійшов висновку про можливість розгляду справи за відсутності представника позивача. Відповідно до ч. 1 ст. 308 КАС України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Згідно ч.2 ст. 308 КАС України суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. Розглянувши доводи апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи та дослідивши докази, колегія суддів дійшла наступних висновків. Як убачається з матеріалів справи, ОСОБА_1 перебував на службі в Управлінні державної охорони України з 1995 року по січень 2019 року. Наказом УДО України від 18.01.2019 № 45-ос/дск «Щодо особового складу» полковника ОСОБА_1 звільнено з військової служби у запас Служби безпеки України згідно з підпунктом «а» пункту 2 частини п`ятої статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» (у зв`язку із закінченням строку контракту). Загальна вислуга років позивача складає: 37 років 09 місяців 00 днів (т.1 а.с. 18). Вказаним наказом виплачено полковнику ОСОБА_1 грошову компенсацію при звільнення зі військової служби із розрахунку 50 відсотків місячного грошового забезпечення за 25 років календарної служби, грошову компенсацію за 45 днів невикористаної щорічної основної відпустки за 2018 рік та премію за період 01.01. по 18.01.2019 у розмірі 70% від посадового окладу. Також позивачу виплачено грошову компенсацію вартості за неотримане речове майно за період проходження служби. 23.12.2019 позивач звернувся до начальника УДО України із заявою, в якій просив виплатити грошову компенсацію за невикористану основну відпустку за весь період військової служби (2006-2019) та грошову компенсацію за продовольче забезпечення (т.1 а.с. 19-20). Листом від 17.01.2020 №2/6-53 відповідач повідомив позивача про те, що згідно заяви від 23.12.2019 ОСОБА_1 будуть здійснені нарахування та виплата грошової компенсації за невикористані дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій. Також зазначено чинним законодавством не передбачено грошової компенсації за неотримане продовольче забезпечення за період військової служби. В подальшому на адвокатський запит представника ОСОБА_1 , відповідач повідомив, що ОСОБА_1 за час служби з 2008 по 2019 рік не використав 348 днів щорічної основної відпустки, за 45 днів з якої за 2018 рік була виплачена грошова компенсація під час звільнення позивача, а за 303 дні невикористаної щорічної основної відпустки грошова компенсація ОСОБА_1 під час звільнення не була виплачена. Вважаючи, що при звільненні позивачу не виплачено усю належну компенсацію за невикористані дні щорічної основної відпустки, він звернувся до суду за захистом своїх прав. Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 21.05.2021, залишеним без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 11.08.2021, адміністративний позов ОСОБА_1 задоволено частково: -визнано протиправною бездіяльність Управління державної охорони України щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 при звільненні грошової компенсації за всі невикористані дні щорічної основної відпустки за період 2007-2017 роки; -зобов`язано Управління державної охорони України нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за 303 (триста три) дні невикористаної щорічної основної відпустки за 2007-2017 роки, виходячи з середньоденного грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби. 03.05.2022 на виконання вказаного судового рішення УДО України виплачено ОСОБА_1 грошову компенсацію за 303 дні невикористаної щорічної основної відпустки виходячи з середньоденного грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби у розмірі - 359 936, 73 грн. (сума після відрахування всіх податків і зборів). 05.05.2022 представник позивача звернувся із запитом до УДО України з проханням виплатити ОСОБА_1 середній розмір грошового забезпечення за весь час затримки розрахунку під час звільнення за період з 19.01.2019 по 03.05.2022 згідно вимог ст. 117 КЗпП України. Не отримавши від відповідача відповіді, вважаючи протиправною бездіяльність відповідача щодо ненарахування та невиплати середнього заробітку за час затримки повного розрахунку при звільненні з військової служби, позивач звернувся з даним позовом до адміністративного суду. Суд першої інстанції задовольняючи частково позовні вимоги виходив з того, що непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої ст. 117 КЗпП України, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Крім того, суд першої інстанцій дійшов висновку про необхідність застосування принципу співмірності та зменшення розміру суми відшкодування. Колегія суддів суду апеляційної інстанції при прийнятті цієї постанови виходить з такого. Відповідно до абз. 1 ст. 3 Кодексу законів про працю України законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами. Згідно ст. 4 КЗпП України законодавство про працю складається з Кодексу законів про працю України та інших актів законодавства України, прийнятих відповідно до нього. Ні Законом України «Про військовий обов`язок і військову службу», ні Законом України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», ні іншими підзаконними нормативними актами не врегульовані питання порушення роботодавцем (відповідачем) строків проведення розрахунків при звільненні, а також наслідків такого порушення. Не врегульовані вказані правовідносини й іншими нормативними актами, які регулюють питання прийняття, проходження та звільнення з військової служби. За загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі. Дана позиція висловлена Верховним Судом України у постанові від 17.02.2015 у справі №21-8а15 та була підтримана у подальшому Верховним Судом, зокрема, у постановах від 20.09.2018 у справі №810/1549/17, від 17.10.2018 у справі № 805/2948/17-а 08.11.2018 у справі №821/1333/16, від 16.04.2020 у справі № 822/3307/17, від 20.05.2020 у справі № 816/1640/17, від 16.07.2020 у справі № 400/2884/18. Відтак, оскільки наведеними нормативними актами не врегульовано питання строків повного проведення розрахунку при звільненні з військової служби, а також не встановлено правових наслідків недотримання такого строку, судова колегія приходить до висновку про необхідність застосування до спірних правовідносин приписів Кодексу законів про працю України. Згідно ч. 1 ст. 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. При цьому відповідно до ч. 1 ст. 117 Кодексу законів про працю України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що передбачений ч. 1 ст. 117 КЗпП України обов`язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені у ст. 116 КЗпП України. Наведена позиція щодо застосування вказаних норм матеріального права викладена у постанові Верхового Суду України від 15.09.2015 у справі №21-1765а15. Колегія суддів вважає за необхідне підкреслити, що визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні з вини роботодавця та факт проведення з ним остаточного розрахунку. У випадку вирішення спору на користь працівника, в тому числі в судовому порядку на спірну суму також підлягає нарахування середнього заробітку за час затримки, розмір якої визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Отже, не проведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої ст. 117 КЗпП України, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Наведений правовий висновок щодо застосування положень ст. ст. 116, 117 КЗпП України викладений, зокрема, у постановах Верховного Суду від 06.08.2019 у справі №826/9793/18 та від 23.04.2020 у справі № 810/3573/18. У даному випадку, як було вірно встановлено судом першої інстанції, вина відповідача полягала у тому, що останнім при проведенні розрахунку з позивачем при звільненні не було виплачено усі належні суми. З матеріалів справи встановлено, що на виконання рішення суду 03.05.2022 УДО України виплачено ОСОБА_1 грошову компенсацію за 303 дні невикористаної щорічної основної відпустки виходячи з середньоденного грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби у розмірі 359 936, 73 грн. Таким чином, оскільки остаточний розрахунок з позивачем проведений відповідачем тільки 03.05.2022, колегія суддів вважає обґрунтованим висновки суду першої інстанції про те, що період, протягом якого відповідач не виконував свій обов`язок щодо виплати належних позивачеві, як звільненому працівникові, сум, є період з 19.01.2019 (наступний день після звільнення) по 03.05.2022 (день фактичного розрахунку). Аналогічна позиція у подібних правовідносинах викладена Верховним Судом у постанові від 31.10.2019 у справі № 825/598/17. Обчислення середнього заробітку за час вимушеного прогулу проводиться згідно вимог постанови Кабінету Міністрів України №100 від 08.02.1995 "Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати" (далі - Порядок №100). Пунктом 8 Порядку №100 визначено, що нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період. Судом першої інстанції встановлено та не заперечується відповідачем, що середньоденний заробіток позивача складає 1113,38 грн. На період затримки виплати грошового забезпечення, а саме з 19.01.2019 по 03.05.2022 припадає 1201 дні. Розрахований за правилами Порядку №100 середній заробіток за цей період становить 1 337 169, 38 грн (1113,38 х 1201). При визначенні пропорційності належної до виплати суми затримки розрахунку при звільненні, суд першої інстанції керувався, зокрема постановою Великої Палати Верховного Суду у справі №761/9584/15-ц. Так, Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що встановлений статтею 117 КЗпП України механізм компенсації роботодавцем працівнику середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не передбачає чітких критеріїв встановлення справедливого та розумного балансу між інтересами звільненого працівника та його колишнього роботодавця (див. пункт 71 постанови від 26 червня 2019 року у справі №761/9584/15-ц). Суд може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, і таке зменшення має залежати від розміру недоплаченої суми (див. висновок Верховного Суду України, висловлений у постанові від 27 квітня 2016 року у справі № 6-113цс16; висновки Великої Палати Верховного Суду, висловлені у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц, щодо відступлення від частини висновків Верховного Суду України, наведених у постанові від 27 квітня 2016 року у справі № 6-113цс16). Зменшуючи розмір відшкодування, визначений відповідно до статті 117 КЗпП України, виходячи зі середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні, необхідно враховувати таке (пункт 91 постанови Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц): - розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором; - період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; - ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника; - інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність можливого розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні». Надаючи оцінку спірним правовідносин через призму правозастосування норми статті 117 КЗпП України Великою Палатою Верховного Суду, суд першої інстанції правильно зазначив, що сума виплаченої компенсації за невикористану основну щорічну відпустку на підставі рішення суду (359 936,73 грн) є меншою порівняно із розміром середнього заробітку за час затримки розрахунку (1 337 169, 38 грн), що очевидно є неспівмірним та порушує баланс справедливості, а тому наявні підстави для зменшення розміру відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України. Суд першої інстанції застосовуючи принцип співмірності дійшов висновку про наявність підстав для стягнення на користь позивача середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку за період з 19.01.2019 по 03.05.2022 в розмірі 100% від суми грошової компенсації за всі невикористані дні щорічної основної відпустки, що становить 359 936,73 грн. Колегія суддів зазначає, що згідно ч. 1 ст. 308 КАС України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. В даному випадку апелянтом у апеляційній скарзі не зазначено жодних доводів щодо невірного обрахунку судом першої інстанції суми відшкодування позивачу за затримку роботодавцем розрахунку при звільненні у розмірі 359 936,73 грн. як середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні. Позивачем рішення суду першої інстанції в частині розрахунку суми середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні також не оскаржено. Оскільки у апеляційній скарзі відсутні жодні доводи щодо встановленого судом першої інстанції розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, який підлягає стягненню з відповідача на користь позивача, колегія суддів не вважає за потрібне надавати оцінку висновкам суду першої інстанції в цій частині. Враховуючи викладені обставини у сукупності колегія суддів вважає, що суд першої інстанції правильно зазначив, що належним способом захисту порушених прав позивача є визнання протиправною бездіяльність відповідача та стягнення з відповідача на користь позивача 359936,73 грн. як середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні. Доводи апелянта про те, що підстави для застосування положень ст.117 КЗпП України відсутні, оскільки спір про належні позивачу суми при звільненні виник через більш ніж 2 роки, колегія суддів вважає необгрунтованими, оскільки непроведення розрахунку з позивачем у зазначені строки відбулося саме з вини відповідача, що є підставою для відповідальності, передбаченої ст. 117 КЗпП України, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При цьому слід зазначити, що у матеріалах справи наявні докази звернення позивача та його представника до відповідача у позасудовому порядку із заявами для врегулювання спору щодо виплати належних позивачу сум, проте УДО України було проігноровано вказані звернення, що і стало підставою для звернення ОСОБА_1 у подальшому до суду з відповідним позовом. Також колегія суддів не бере до уваги посилання апелянта на рішення судів апеляційної інстанції, оскільки викладені в них правові висновки, відповідно до положень КАС України, не є джерелом права та/або обов`язковими для врахування при вирішенні інших спорів. Суд враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану, зокрема у справах Салов проти України (заява № 65518/01; від 6 вересня 2005 року; пункт 89), Проніна проти України (заява № 63566/00; 18 липня 2006 року; пункт 23) та Серявін та інші проти України (заява № 4909/04; від 10 лютого 2010 року; пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі Руїс Торіха проти Іспанії (Ruiz Torija v. Spain) серія A. 303-A; 09 грудня 1994 року, пункт 29). Отже, інші доводи сторін не потребують правового аналізу, оскільки не мають вирішального значення. Повноваження суду апеляційної інстанції за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення встановлені статтею 315 КАС. Відповідно до пункту другого частини першої статті 315 КАС за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити нове судове рішення у відповідній частині або змінити судове рішення. Суд першої інстанції ухвалив законне та обґрунтоване рішення, з дотриманням норм матеріального та процесуального права. Відповідно до ст. 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Згідно зі ст. 316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Керуючись ст.ст. 242, 308, 315, 316, 322 КАС України, суд П О С Т А Н О В И В : Апеляційну скаргу Управління державної охорони України - залишити без задоволення. Рішення Київського окружного адміністративного суду від 31 жовтня 2023 року залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та касаційному оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених пунктом другим частини п`ятої статті 328 КАС України. Повний текст постанови виготовлено 06 березня 2024 року. Головуючий суддя: Є.В. Чаку Судді: Н.М. Єгорова А.Ю. Коротких