Постанова Чернігівський апеляційний суд № 750/12330/23

ЧЕРНІГІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД П О С Т А Н О В А іменем України 28 лютого 2024 року м. Чернігів Унікальний номер справи № 750/12330/23 Головуючий у першій інстанції - Карапута Л. В. Апеляційне провадження № 22-ц/4823/348/24 Чернігівський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючої - судді Мамонової О.Є., суддів - Висоцької Н.В., Шитченко Н.В., із секретарем: Герасименко Ю.О., учасники справи: позивач: ОСОБА_1 , відповідач: Деснянський відділ державної виконавчої служби у місті Чернігові Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Паракуда Ірина Вікторівна, Акціонерне товариство «Сенс Банк», розглянув у порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням учасників справи цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 06 грудня 2023 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Деснянського відділу державної виконавчої служби у місті Чернігові Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції про зняття арешту з об`єкта нерухомого майна,- У С Т А Н О В И В : У серпні 2023 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Деснянського відділу державної виконавчої служби у місті Чернігові Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції про зняття арешту, зареєстрованого у 2011 та 2012 роках за № 113894444 та № 12799302, на належну йому на праві власності квартиру АДРЕСА_1 . Позовні вимоги обґрунтовував тим, що на вказану квартиру накладено арешт на підставі постанов про відкриття виконавчого провадження від 22.06.2012 № 27559446 та від 14.02.2013 № 33617641 при примусовому виконанні виконавчого напису № 1145 від 01.04.2011, вчиненого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Паракудою І.В. щодо неналежного виконання договору кредиту № 985/08-079 від 22 липня 2008 року та договору іпотеки до нього. Позивач стверджував, що всі зобов`язання за зазначеним договором кредиту ним виконано, а тому відсутні підстави для застосування арешту на належну йому квартиру. Рішенням Деснянського районного суду міста Чернігова від 06 грудня 2023 року у задоволенні позову ОСОБА_1 до Деснянського відділу державної виконавчої служби у місті Чернігові Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції про зняття арешту з об`єкту нерухомого майна відмовлено. В апеляційній скарзі ОСОБА_1 просить рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 06.12.2023 скасувати та ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити повністю, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права. Заявник уважає висновки суду про те, що позов заявлено до неналежного відповідача, а належним відповідачем у цій справі є АТ «Сенс Банк», необґрунтованими та такими, що не відповідають встановленим у справі обставинам та не ґрунтуються на нормах права. Зазначає, що наразі відсутні відкриті виконавчі провадження щодо нього, а тому тривале (протягом 10 років) обмеження його права власності на квартиру без законної підстави (поза межами відкритого виконавчого провадження) є протиправним. Зауважує, що незняття відповідачем арешту з майна боржника у виконавчому провадженні при поверненні виконавчого документа стягувачеві є протиправною бездіяльністю органу державної виконавчої служби і порушує право позивача, підлягає захисту шляхом зобов`язання відповідача зняти арешт з нерухомого майна позивача. У відзиві на апеляційну скаргу представник АТ «Сенс Банк» із твердженням позивача, що кредит закритий не погоджується з огляду на те, що станом на 04.12.2024 залишок заборгованості по кредитному договору №985/08-079 від 22.07.2008 становить 80 059,13 дол. США, а саме: 38 215,35 дол. США - кредит та 41 843,78 дол. США проценти. Вислухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи, перевіривши наведені в апеляційній скарзі та відзиві на неї доводи, апеляційний суд уважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, а рішення суду першої інстанції - скасуванню із закриттям провадження у справі, зважаючи на наступне. Відповідно до ч. 1, 2, 4 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. Відповідно до ч. 1, 2 ст. 377 ЦПК України судове рішення першої інстанції, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню в апеляційному порядку повністю або частково з закриттям провадження у справі або залишенням позову без розгляду у відповідній частині з підстав, передбачених статтями 255 та 257 цього Кодексу. Порушення правил юрисдикції загальних судів, визначених статтями 19-22 цього Кодексу, є обов`язковою підставою для скасування рішення незалежно від доводів апеляційної скарги. Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з наступного: - наслідками завершення виконавчого провадження визначеними ст. 50 Закону України «Про виконавче провадження» (від 21.04.1999 № 606-XIV) не було передбачено зняття арешту з майна боржника у разі поверненні виконавчого документу стягувачеві без виконання на підставі пунктів 2, 4 ч. 1 ст. 47 або Закону України «Про виконавче провадження» (від 21.04.1999 № 606-ХІУ) та у разі стягнення з боржника виконавчого збору та витрат виконавчого провадження; - позивачем не було сплачено виконавчий збір згідно постанови державного виконавця про стягнення виконавчого збору ВП № 33617641 від 08.08.2012 у розмірі 41 966,45 грн, який згідно зі ст. 27 Закону України «Про виконавче провадження» підлягає стягненню з боржника до Державного бюджету України, тому відсутні правові підстави визначені Законом України «Про виконавче провадження» та Інструкцією з організації примусового виконання рішень, затвердженої наказом Міністерства юстиції України № 512/5 від 02.04.2012 (зі змінами) для зняття арештів з майна позивача (боржника); - ініціатором накладення арешту є стягувач - АТ "Сенс Банк", який є правонаступником ПАТ "Укрсоцбанк" у виконавчому провадженні, який не залучений до участі в справі відповідачем. Однак таких висновків районний суд дійшов із порушенням норм процесуального права зважаючи на таке. Судом у справі встановлено, що ОСОБА_1 є власником квартири АДРЕСА_1 на підставі договору купівлі-продажу від 22 липня 2008 року № 6593, посвідченого приватним нотаріусом Чернігівського міського нотаріального округу Коваленко В.В., що підтверджується Інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна (а.с. 18). 22.07.2008 ОСОБА_1 уклав із АКБ «УКРСОЦБАНК» договір кредиту № 985/08/-079, за яким отримав кредит у розмірі 39 302,32 доларів США, зі сплатою 13,50 процентів річних та комісій, з кінцевим терміном погашення заборгованості по кредиту до 21.07.2033 (а.с. 10-13). 22.07.2008 на забезпечення виконання зобов`язань за вказаним договором кредиту між ОСОБА_1 та АКБ «УКРСОЦБАНК» укладено іпотечний договір, посвідчений приватним нотаріусом Чернігівського міського нотаріального округу Коваленком В.В. та зареєстрований в реєстрі за № 6597, предметом якого є квартира АДРЕСА_2 (а.с. 15-17). 01.04.2011 приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Паракудою І.В. вчинено виконавчий напис, зареєстрований в реєстрі за № 1145, яким звернуто стягнення на квартиру, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_3 (а.с. 9). З інформаційних довідок ВП-спецрозділ з АСВП вбачається. що обтяження за реєстраційними номерами 11389444 та 12799302 на квартиру АДРЕСА_1 , що належить ОСОБА_1 , зареєстровані на підставі постанов державного виконавця про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження № 27559446 від 14.07.2011 та № 33617641 від 30.07.2012 відповідно, що були винесені в ході примусового виконання виконавчого напису № 1145, виданого 01.04.2011 приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Паракудою І.В. про стягнення з ОСОБА_1 на користь ПАТ «Укрсоцбанк» боргу на загальну суму 419 664,48 грн, шляхом звернення стягнення на квартиру, що складається з 1 кімнати, загальною площею 38,6 кв.м. житловою площею 17,0 кв.м., що знаходиться за адресою АДРЕСА_3 (а.с.47- 49). Зазначений виконавчий напис нотаріуса неодноразово надходив на виконання до виконавчої служби, але в ході проведення виконавчих дій повернутий стягувачу без виконання, про що державним виконавцем винесено відповідні постанови про повернення виконавчого документу стягувачеві: - від 22.06.2012 у ВП №27559446 на підставі п. 1 ч. 1 ст. 47 Закону України «Про виконавче провадження», оскільки стягувач не здійснив авансування витрат на організацію та проведення виконавчих дій; - 14.02.2013 у ВП № 33617641 та 18.10.2013 у ВП № 37810533 на підставі п. 2 ч. 1 ст. 47 Закону України «Про виконавче провадження», п. 4.5.9 Інструкції з організації примусового виконання рішень, затвердженої наказом Міністерства юстиції України № 512/5 від 02.04.2012, оскільки згідно довідки ОЖБК за адресою АДРЕСА_3 зареєстрована неповнолітня дитина, a служба у справах дітей Деснянської районної у місті Чернігові відмовила у наданні дозволу на реалізацію квартири АДРЕСА_1 . Згідно з Інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна наявні записи про арешт квартири АДРЕСА_1 , зареєстровані 15.07.2011 за № 11389444 та 30.07.2012 за № 12799302 на підставі постанов Деснянського відділу ДВС Чернігівського МУЮ від 14.07.2011 та 30.07.2012 відповідно про арешт майна боржника та оголошення заборони його відчуження (а.с. 18 зворот). Частиною 2 статті 6 Конституції України визначено, що органи судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених Конституцією межах і відповідно до законів України. У статті 124 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи. За статтею 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом. Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Поняття «суду, встановленого законом» зводиться не лише до правової основи самого існування «суду», але й дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність, тобто охоплює всю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів. Згідно з вимогами частини першої статті 18 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення. Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ. Право на доступ до суду є невід`ємною складовою права на справедливий суд, передбачений частиною першою статті 6 Конвенції. Уперше поняття «право на доступ до суду» пролунало в рішенні Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі «Голдер проти Сполученого Королівства» (1975 року). Основним у ньому було питання про те, чи обмежується зазначений пункт цього акта гарантіями для позивача в судовому процесі, який уже ведеться, чи він гарантує також це право, тобто право ініціювати судовий розгляд і обов`язок суду розпочати і провести його. У своєму рішенні ЄСПЛ указав: «якби пункт 1 статті 6 Конвенції розумівся як такий, що стосується виключно провадження у справі, що вже розпочата в суді, Договірна держава могла б, не порушуючи цього припису, позбутися судової системи чи обмежити судову юрисдикцію щодо певних видів провадження й доручити цю справу іншим органам, які залежать від уряду. Такі невіддільні від небезпеки свавілля влади припущення мали б серйозні наслідки, що прямо суперечать згаданим вище принципам (праву на розгляд справи незалежним і безстороннім судом, установленим законом). Було б неприйнятним, з позиції ЄСПЛ, якби пункт 1 статті 6 Конвенції детально визначав процесуальні гарантії сторонам у судовому провадженні, не забезпечуючи того, без чого користування такими гарантіями було б неможливим, тобто доступ до суду. Характеристики справедливості, публічності й оперативності судового провадження були б марними за його відсутності». Важливість визначення юрисдикції підтверджується як закріпленням у Конституції України принципу верховенства права, окремими елементами якого є законність, правова визначеність та доступ до правосуддя, так і прецедентною практикою Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ). У рішенні від 22 грудня 2009 року у справі «Безимянная проти Росії» (заява № 21851/03) ЄСПЛ наголосив, що «погоджується з тим, що правила визначення параметрів юрисдикції, що застосовуються до різних судів у рамках однієї мережі судових систем держав, безумовно, розроблені таким чином, щоб забезпечити належну реалізацію правосуддя. Заінтересовані держави повинні очікувати, що такі правила будуть застосовуватися. Однак ці правила або їх застосування не повинні обмежувати сторони у використанні доступного засобу правового захисту». ЄСПЛ у пункті 24 рішення від 20 липня 2006 року в справі «Сокуренко і Стригун проти України» зазначив, що фраза «встановлений законом» поширюється не лише на правову основу самого існування «суду», але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Термін «суд, встановлений законом» у пункті 1 статті 6 Конвенції передбачає усю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів. Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів і свобод фізичних та юридичних осіб, державних та суспільних інтересів. Визначити, яким саме судом та за якими правилами має бути розглянутий спір, і має судова юрисдикція. Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати компетенцію як різних ланок судової системи, так і різних видів судочинства - цивільного, кримінального, господарського та адміністративного. Право на доступ до суду реалізується на підставах і в порядку, встановлених законом. Кожний із процесуальних кодексів встановлює обмеження щодо кола питань, які можуть бути вирішені в межах відповідних судових процедур. Зазначені обмеження спрямовані на дотримання оптимального балансу між правом людини на судовий захист і принципами юридичної визначеності, ефективності й оперативності судового процесу. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства (частина перша статті 19 ЦПК України). Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів в будь-яких правовідносинах, крім випадків, коли такий спір вирішується за правилами іншого судочинства, а, по-друге, спеціальний суб`єктний склад цього спору, у якому однією зі сторін є, як правило, фізична особа. Отже, у порядку цивільного судочинства за загальним правилом можна розглядати будь-які справи, у яких, зазвичай, хоча б одна зі сторін є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства. Юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема, у спорах фізичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження (пункт 1 частини першої статті 19 КАС України). Адміністративна справа - це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір (пункт 1 частини першої статті 4 КАС України). Публічно-правовий спір - це, зокрема, спір, у якому хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв`язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій (пункт 2 частини першої статті 4 КАС України). Суб`єкт владних повноважень - це орган державної влади (у тому числі без статусу юридичної особи), орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб`єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг (пункт 7 частини першої статті 4 КАС України). Отже, до справ адміністративної юрисдикції віднесені публічно-правові спори, ознакою яких є не лише спеціальний суб`єктний склад, але і їх виникнення з приводу виконання чи невиконання суб`єктом владних повноважень владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. Ці функції суб`єкт повинен виконувати саме у тих правовідносинах, в яких виник спір. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин. Тоді як приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення, як правило, майнового приватного права чи інтересу. Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними під час здійснення владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. Публічно-правовим вважається, зокрема, спір, у якому сторони правовідносин виступають одна щодо іншої не як рівноправні і в якому одна зі сторін виконує публічно-владні управлінські функції та може вказувати або забороняти іншому учаснику правовідносин певну поведінку, давати дозвіл на передбачену законом діяльність тощо. Необхідною ознакою суб`єкта владних повноважень є здійснення ним публічно-владних управлінських функцій. Ці функції суб`єкт повинен виконувати саме в тих правовідносинах, у яких виник спір. До юрисдикції адміністративного суду належить спір, який виник між двома (кількома) суб`єктами стосовно їх прав та обов`язків у конкретних правових відносинах, у яких хоча б один суб`єкт законодавчо вповноважений владно керувати поведінкою іншого (інших) суб`єкта (суб`єктів), а останній (останні) відповідно зобов`язаний виконувати вимоги та приписи такого суб`єкта владних повноважень. Аналогічна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 травня 2018 року у справі №914/2006/17. Публічно-правовий спір має особливий суб`єктний склад. Участь суб`єкта владних повноважень є обов`язковою ознакою для того, щоб класифікувати спір як публічно-правовий. Однак сама по собі участь у спорі суб`єкта владних повноважень не дає підстав ототожнювати спір з публічно-правовим та відносити його до справ адміністративної юрисдикції. Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин. У свою чергу, приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового, особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він, головним чином, обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу конкретного суб`єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть якщо позивач намагається захистити своє порушене приватне право шляхом оскарження управлінських дій суб`єктів владних повноважень. Натомість визначальні ознаки приватноправових відносин - це юридична рівність і майнова самостійність їх учасників, наявність майнового чи немайнового особистого інтересу суб`єкта. Спір буде мати приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням приватного права (як правило, майнового) певного суб`єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть якщо до порушення приватного права призвели владні управлінські дії суб`єкта владних повноважень. Крім того, спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило майнового, конкретного суб`єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть якщо до його порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські рішення, дії чи бездіяльність суб`єктів владних повноважень. Відповідно до частини першої статті 74 Закону України «Про виконавче провадження» рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до суду, який видав виконавчий документ, у порядку, передбаченому законом. Рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання рішень інших органів (посадових осіб), у тому числі постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, постанов приватного виконавця про стягнення основної винагороди, витрат виконавчого провадження та штрафів, можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до відповідного адміністративного суду в порядку, передбаченому законом (частина друга статті 74). Тобто, юрисдикція спорів щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби залежить від типу виконавчого документа, на підставі якого було відкрите виконавче провадження, а також суб`єктів їх видання. Відповідно до частини першої статті 287 Кодексу адміністративного судочинства (далі - КАС) України учасники виконавчого провадження (крім державного виконавця, приватного виконавця) та особи, які залучаються до проведення виконавчих дій, мають право звернутися до адміністративного суду із позовною заявою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця порушено їхні права, свободи чи інтереси, а також якщо законом не встановлено інший порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності таких осіб. Отже, за правилами адміністративного судочинства мають оскаржуватися рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця, вчинені під час виконання ухвалених в адміністративній справі судових рішень, а також виконавчих документів, виданих іншими, ніж суд, органами та посадовими особами, оскільки закон не встановлює для такого оскарження іншого порядку судового оскарження. Для визначення юрисдикції цього спору необхідно визначити підстави позову, зміст прав, на захист яких направлено звернення до суду. Якщо підставою позову є неправомірні, на думку позивача, дії органу державної виконавчої служби при накладенні арешту на певне майно, то такий спір має розглядатися в порядку адміністративного судочинства. Якщо підставою позову є наявність спору про право та/або позивач подає його з метою захисту права власності або іншого речового права, то ці спори мають розглядатися в порядку цивільного/господарського судочинства як такі, що випливають із цивільних правовідносин. На обґрунтування позову ОСОБА_1 зазначено, що він є власником квартири АДРЕСА_1 . Проте, з листа Деснянського відділу ДВС у місті Чернігові йому стало відомо, що на його квартиру накладено арешт на підставі постанов про відкриття виконавчого провадження від 22.06.2012 № 27559446 та від 14.02.2013 №33617641 при примусовому виконанні виконавчого напису № 1145 від 01.04.2011, вчиненого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Паракудою І.В. Указував, що вказані виконавчі провадження у подальшому були закриті, а виконавчий документ (виконавчий напис нотаріуса) повернутий заявнику без виконання. Отже, строк пред`явлення виконавчого напису нотаріуса, на підставі якого були відкриті виконавчі провадження та у межах яких накладено арешт на належну йому квартиру, закінчився понад 10 років назад, а тому наявні підстави для зняття арешту. Таким чином, позивач у даній справі звертається з позовом до відділу ДВС про зняття арешту з належної йому на праві власності квартири, який накладений у межах виконавчих проваджень № 27559446 та №33617641, в яких він був боржником, при примусовому виконанні виконавчого напису приватного нотаріусу, а тому даний спір має розглядатися в порядку адміністративного судочинства. Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 255 ЦПК України суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Норма статті 255 ЦПК України є імперативною. Тобто за наявності підстав, визначених пунктами 1-8 частини першої статті 255 ЦПК України, незалежно від кількості процесуальних дій, які були вчинені судами та учасниками судового процесу під час розгляду справи, суд зобов`язаний закрити провадження у справі. Ураховуючи вищевикладене, відповідно до приписів ч. 1 ст. 377 ЦПК України рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню із закриттям провадження у справі з підстав, передбачених п. 1 ч. 1 ст. 255 ЦПК України. Частиною 1 стаття 256 ЦПК України передбачено наслідки закриття провадження у справі з підстави, визначеної пунктом 1 частини першої статті 255 цього Кодексу, а саме суд повинен роз`яснити позивачеві, до юрисдикції якого суду віднесено розгляд справи. Суд апеляційної або касаційної інстанції повинен також роз`яснити позивачеві про наявність у нього права протягом десяти днів з дня отримання ним відповідної постанови звернутися до суду із заявою про направлення справи за встановленою юрисдикцією, крім випадків об`єднання в одне провадження кількох вимог, які підлягають розгляду в порядку різного судочинства. Заява подається до суду, який прийняв постанову про закриття провадження у справі. Керуючись ст. 255 ч. 1 п. 1, 367, 374 ч. 1 п. 4, 377, 381-384, 389, 390 ЦПК України, апеляційний суд, П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - задовольнити частково. Рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 06 грудня 2023 року - скасувати. Провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до Деснянського відділу державної виконавчої служби у місті Чернігові Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції про зняття арешту з об`єкта нерухомого майна - закрити. Роз`яснити позивачеві ОСОБА_1 , що розгляд цієї справи віднесено до суду адміністративної юрисдикції та що він має право протягом десяти днів з дня отримання цієї постанови звернутися до Чернігівського апеляційного суду із заявою про направлення справи за встановленою юрисдикцією. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Повний текст постанови складено 01 березня 2024 року. Головуюча О.Є.Мамонова Судді Н.В. Висоцька Н.В. Шитченко