Постанова 4851 № 520/26610/23

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 29 лютого 2024 р. Справа № 520/26610/23 Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії: Головуючого судді: Подобайло З.Г., Суддів: Ральченка І.М. , Присяжнюк О.В. , розглянувши в порядку письмового провадження у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Харківського окружного адміністративного суду від 19.12.2023, головуючий суддя І інстанції: Спірідонов М.О., м. Харків, повний текст складено 19.12.23 по справі № 520/26610/23 за позовом ОСОБА_1 до Відділу перерахунків пенсій № 3 Управління пенсійного забезпечення, надання страхових виплат, соціальних послуг, житлових субсидій та пільг Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області , Головного управління Пенсійного фонду України в Харківській області про визнання протиправним рішення та зобов`язання вчинити певні дії ВСТАНОВИВ ОСОБА_1 звернувся до Харківського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Відділу перерахунків пенсій № 3 Управління пенсійного забезпечення, надання страхових виплат, соціальних послуг, житлових субсидій та пільг Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області, Головного управління Пенсійного фонду України в Харківській області, в якому просить суд: визнати протиправним та скасувати рішення про відмову у перерахунку пенсії відділу перерахунків пенсій №3 Управління пенсійного забезпечення, надання страхових виплат, соціальних послуг, житлових субсидій та пільг Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області від 12.09.2023 року щодо відмови ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , за заявою від 06.09.2023, в призначенні пенсії за вислугу років згідно зі ст.50-1 Закону України «Про прокуратуру»; зобов`язати Головне управління Пенсійного фонду України Харківської області (або його правонаступників) призначити, виплачувати довічно та щомісячно в повному обсязі без обмеження граничного розміру виплати та перераховувати пенсію ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , за вислугу років із 06.09.2023 з розрахунку 90 відсотків від розміру заробітної плати, яка згідно довідок про складові заробітної плати, виданих Харківською обласною прокуратурою від 14.08.2023 року №21-326, (посадовий оклад, надбавка за класний чин, надбавка за вислугу років) без обмеження максимального розміру заробітної плати для розрахунку пенсії, відповідно до ст.50-1 Закону України «Про прокуратуру» від 05.11.1991 №1789-ХІІ, з доповненнями згідно із Законом України №3662-ХП від 26.11.1993, у редакції Закону України від 12.07.2001 №2663-ІІІ та проводити довічно, щомісячно виплати призначеної пенсії за вислугою років в повному обсязі без обмеження граничного розміру виплати пенсії та без обмежень, встановлених з 01.10.2017 Законами України №2148-VIII від 03.10.2017 та №1058-ІV від 09.07.2003, незалежно від перебування на посадах в органах прокуратури України. В обґрунтування позову зазначено, що рішення відділу перерахунків пенсій №3 Управління пенсійного забезпечення, надання страхових виплат, соціальних послуг, житлових субсидій та пільг Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області від 12.09.2023 року щодо відмови ОСОБА_1 , за заявою від 06.09.2023, в призначенні пенсії за вислугу років згідно зі ст.50-1 Закону України «Про прокуратуру» є протиправним та таким, що підлягає скасуванню. Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 19.12.2023 року в задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 відмовлено. Не погодившись з рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи, просить суд апеляційної інстанції скасувати рішення Харківського окружного адміністративного суду від 19.12.2023 року та прийняти постанову, якою задовольнити позовні вимоги у повному обсязі; судові витрати покласти на відповідачів. В обґрунтування вимог апеляційної скарги посилається на те, що саме на час роботи позивача в органах прокуратури діяла норма ст.50-1 Закону України «Про прокуратуру» у редакції Закону від 12.07.2001 №2663-III, яка передбачала, що відпрацювавши в органах прокуратури понад 20 років на посадах, що дають право на пенсію за вислугу років, позивач матиме право на призначення пенсії в розмірі 90% від заробітної плати. Зазначає, що відповідач при розгляді заяви позивача про призначення пенсії мав застосувати положення ст.50-1 Закону України «Про прокуратуру» у редакції до внесення змін, оскільки внесеними вказаним Законом, а також Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення» від 02.03.2015 змінами, в порушення ст.22 Конституції України, звужено соціальні гарантії позивача, а саме гарантоване Конституцією право на пенсійне забезпечення при наявності стажу роботи понад 20 років, у тому числі на посадах прокурорів - понад 10 років, зменшено відсотки розміру пенсії від розміру заробітної плати та порядку її розрахунку, а своїми діями та рішеннями відповідач порушив права позивача. Вказує, що на момент звернення із заявою про призначення пенсії стаж роботи позивача, що дає право на пенсію за вислугою років, на підставі ст.50-1 Закону України «Про прокуратуру», складає 21 рік 5 місяців 22 дня: половина строку навчання у Національній юридичній академії України імені Ярослава Мудрого за спеціальністю «Правознавство» (денна форма навчання з 01.09.1995 по 29.06.2000) - 2 роки 4 місяці 29 днів; робота в органах прокуратури - 11 років 11 місяців 28 днів (на посадах помічника прокурора, старшого помічника прокурора та прокурора); перебування на державній службі - 7 років 25 днів. Стверджує, що законодавцем не встановлено обмежень щодо зарахування до вислуги років, що дає право на пенсію, згідно з вимогами ст.50-1 Закону України «Про прокуратуру», час роботи на посадах державної служби після припинення роботи в органах прокуратури. Зауважує, що для перерахування пенсії згідно зі ст.50-1 Закону України «Про прокуратуру» не встановлено обов`язкове безперервне перебування на посадах прокурора. Звертає увагу, що згідно з заявою про перерахунок пенсії, підставою зазначено перехід на інший вид пенсії відповідно до Закону України «Про прокуратуру», а саме: згідно зі ст.50-1 Закону України «Про прокуратуру» (вислуга років), однак, відповідач та суд першої інстанції помилково розглядають вимоги в рамках ст.86 Закону України «Про прокуратуру» (призначення пенсії по інвалідності). Відповідачі по справі не скористались правом на подання відзиву на апеляційну скаргу, відповідно до вимог ст.304 КАС України. Відповідно до п.3 ч.1 ст.311 КАС України суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, у разі подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження). Відповідно до ч.2 ст.12 КАС України спрощене позовне провадження призначене для розгляду справ незначної складності та інших справ, для яких пріоритетним є швидке вирішення справи. Статтею 257 КАС України встановлено, що за правилами спрощеного позовного провадження розглядаються справи незначної складності. При вирішенні питання про розгляд справи за правилами спрощеного або загального позовного провадження суд враховує, у тому числі значення справи для сторін, категорію та складність справи, кількість сторін та інших учасників справи та чи становить розгляд справи значний суспільний інтерес. Враховуючи характер спірних відносин, склад учасників, предмет доказування та той факт, що розгляд справи не становить значний суспільний інтерес, дана справа відноситься до справ незначної складності. З огляду на те, що справа відноситься до категорії незначних, не підпадає під перелік справ, які розглядаються виключно за правилами загального позовного провадження, суд першої інстанції розглянув справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (тобто в порядку письмового провадження у відповідності до п.10 ч.1 ст.4 КАС України), характер спірних відносин і предмет доказування не є складними і не вимагають проведення судового засідання, колегія суддів вирішила розглядати справу в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами. Учасникам по даній справі було направлено судом апеляційної інстанції та отримано останніми копії ухвал Другого апеляційного адміністративного суду про відкриття апеляційного провадження та про призначення даної справи до апеляційного розгляду в порядку письмового провадження, у т.ч. копію апеляційної скарги, що підтверджується наявними в матеріалах справи довідками про доставку електронних листів та про отримання електронного відправлення. Відповідно до ч.1 ст.308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши рішення суду першої інстанції, дослідивши доводи апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку про те, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав. Судом першої інстанції встановлено та підтверджено у суді апеляційної інстанції, що ОСОБА_1 перебуває на обліку Головного управління Пенсійного фонду України в Харківській області та отримує пенсію по інвалідності відповідно до Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування». 06.09.2023 року ОСОБА_1 звернувся до Головного управління Пенсійного фонду України в Харківській області із заявою про призначення пенсії відповідно до ст.50-1 Закону України «Про прокуратуру» в редакції від 12.07.2001 року при наявності стажу роботи 20 років та розрахунку пенсії в розмірі 90% від заробітної плати. Після реєстрації заяви та сканування копій документів засобами програмного забезпечення спеціалістом управління, за принципом екстериторіальності, був визначений структурний підрозділ Пенсійного фонду України, який сформував атрибути сканованих документів (із зазначенням часу їх створення) та електронну пенсійну справу, а саме - Головне управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області. За наслідками розгляду заяви позивача від 06.09.2023 року Головним управлінням Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області прийнято рішення від 12.09.2023 року про відмову в призначенні пенсії позивачу, в обґрунтування якого зазначено, що відповідно до ст.86 Закону України «Про прокуратуру» право на пенсію по інвалідності мають прокурори, які на час звернення за призначенням пенсії відповідно до вказаного Закону працюють на прокурорських посадах, визнані особами з інвалідністю І та ІІ групи та мають стаж роботи в органах прокуратури не менше 10 років. На дату настання інвалідності ОСОБА_1 не працював на посаді прокурора, тому права на призначення пенсії по інвалідності відповідно до ст.86 Закону України «Про прокуратуру» не має. Позивач, вбачаючи в зазначеному порушення своїх прав, звернувся за їх захистом до суду. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що на момент виникнення спірних правовідносин ст.50-1 Закону України «Про прокуратуру» втратила чинність у відповідній частині, тому відсутні підстави для призначення пенсії позивачу за цією статтею. Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про відмову у задоволенні позову, з огляду на наступне. Відповідно до ч.2 ст.19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Згідно зі ст.46 Конституції України громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. За приписами п.6 ч.1 ст.92 Конституції України основи соціального захисту, форми і види пенсійного забезпечення визначаються виключно законами України. Спеціальне пенсійне забезпечення працівників прокуратури до 01.06.2015 регулювалося ст.50-1 Закону України №1789-XII «Про прокуратуру» (далі по тексту Закон №1789-XII). 02.03.2015 Верховна Рада України прийняла Закон №213-VIII, що набрав чинності у цілому 01.04.2015. У п. 5 Розділу ІІІ «Прикінцеві положення» зазначеного Закону містилося застереження про те, що у разі неприйняття до 1 червня 2015 року закону щодо призначення всіх пенсій, у тому числі спеціальних, на загальних підставах з 1 червня 2015 року скасовуються норми щодо пенсійного забезпечення осіб, яким пенсії/щомісячне довічне грошове утримання призначаються відповідно до законів України «Про державну службу», «Про прокуратуру», «Про судоустрій і статус суддів», «Про статус народного депутата України», «Про Кабінет Міністрів України», «Про судову експертизу», «Про Національний банк України», «Про службу в органах місцевого самоврядування», «Про дипломатичну службу», Податкового та Митного кодексів України, Положення про помічника-консультанта народного депутата України. Оскільки такого закону щодо призначення всіх пенсій, у тому числі спеціальних, на загальних підставах до 01.06.2015 прийнято не було, то з цієї дати втратили чинність, зокрема, норми ст. 50-1 Закону №1789-ХІІ щодо права прокурорів і слідчих на пенсійне забезпечення і, відповідно, пенсії за цим Законом не призначаються. Проте, 15.06.2015 набрав чинності Закон України «Про прокуратуру» №1697-VII від 14.10.2014, який поновив правове регулювання питання пенсійного забезпечення працівників прокуратури (ст. 86). Таким чином, працівники прокуратури за наявності на день звернення до органів Пенсійного фонду відповідної вислуги років та відповідного стажу роботи на посадах прокурорів мають право на пенсійне забезпечення відповідно до чинної статті 86 Закону України "Про прокуратуру" від 14.10.2014 №1697-VII. Із заявою про переведення на пенсію відповідно до норм ст.50-1 Закону України «Про прокуратуру» №1789-ХІІ від 05.11.1991 (в редакції Закону №2663-ІІІ від 12.07.2001) позивач звернувся до відповідача 06.09.2023 року. Суд зазначає, що у період дії ст.50-1 Закону №1789-XII, у редакції Закону №2663-ІІІ від 12.07.2001 (діяла до 01.10.2011) пенсії призначалися прокурорам і слідчим зі стажем роботи не менше 20 років, у тому числі зі стажем роботи на посадах прокурорів і слідчих прокуратури не менше 10 років. Разом з тим, як встановлено судом апеляційної інстанції, станом на 30.09.2011 у позивача був відсутній стаж роботи 20 років та стаж роботи на посадах прокурорів і слідчих прокуратури 10 років. Відтак, у період дії ст.50-1 №1789-XII, у редакції, яка діяла до 01.10.2011, позивач не набув права на призначення пенсії за вислугу років. Аналогічна правова позиція викладена Верховним Судом у постанові від 23.06.2022 року у справі №826/14001/18, яка в силу ч.5 ст.242 КАС України є обов`язковою для врахування при розгляді даної справи. На час звернення позивача (у вересні 2023 року) до відповідача із заявою про переведення на пенсію відповідно до Закону України "Про прокуратуру» №1789-ХІІ від 05.11.1991 (в редакції Закону №2663-ІІІ від 12.07.2001) порядок призначення пенсій прокурорам було врегульовано Законом України «Про прокуратуру» від 14.10.2014 №1697-VII. Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст.86 Закону №1697-VII прокурори мають право на пенсійне забезпечення за вислугу років незалежно від віку за наявності на день звернення вислуги років не менше: з 1 жовтня 2020 року і пізніше - 25 років, у тому числі стажу роботи на посадах прокурорів не менше 15 років. Беручи до уваги вказані положення статті 86 Закону №1697-VII, колегія суддів зазначає, що стаж роботи ОСОБА_1 на час його звернення до відповідача (06.09.2023 року) є недостатнім для призначення пенсії за вислугу років відповідно до Закону №1697-VII. Суд зазначає, що зважаючи на дію законів у часі, на правовідносини, що виникли, має поширюватися дія Закону №1697-VII, а не положення статті 50-1 Закону №1789-ХІІ, який втратив свою чинність на час звернення позивача із заявою про призначення пенсії. З аргументів заявленого позову та апеляційної скарги позивача вбачається, що наявність права на призначення пенсії на підставі положень статті 50-1 Закону №1789-ХІІ позивач пов`язує з тим, що вказана норма права (у зазначеній редакції) діяла під час його роботи в органах прокуратури. На обґрунтування своєї позиції позивач також посилався на те, що зміна надалі правового регулювання щодо питань призначення пенсій прокурорам з огляду на ухвалення, зокрема, Закону №1697-VII, призвела до збільшення необхідного стажу для призначення пенсії та, відповідно, зменшення розміру пенсії у відсотковому виразі до посадових окладів, що свідчить про звуження змісту та обсягу існуючих прав і суперечить положенням Конституції України. Колегія суддів враховує, що подібні правовідносини вже були предметом розгляду у Верховному Суді. Зокрема, у постанові від 04.03.2020 (справа № 265/6322/16-а) Верховний Суд дійшов таких висновків: «Відповідно до статті 50-1 Закону №1789-ХІІ (в редакції Закону № 2663-ІІІ від 12.07.2001) до 01 жовтня 2011 року (в редакції Закону №3668 від 08.07.2011), прокурори і слідчі зі стажем роботи не менше 20 років, у тому числі зі стажем роботи на посадах прокурорів і слідчих прокуратури не менше 10 років, мають право на пенсійне забезпечення за вислугу років незалежно від віку. Пенсія призначається в розмірі 80 % від суми їхньої місячної (чинної) заробітної плати, до котрої включаються всі види оплати праці, на які нараховуються страхові внески, одержуваної перед місяцем звернення за призначенням пенсії. За кожен повний рік роботи понад 10 років на цих посадах пенсія збільшується на 2 %, але не більше 90 % від суми місячного (чинного) заробітку. Отже, у прокурорів та слідчих, які в період часу з 26 липня 2001 року до 01 жовтня 2011 року мали стаж роботи не менше 20 років, у тому числі зі стажем роботи на посадах прокурорів і слідчих прокуратури не менше 10 років, виникло право на пенсійне забезпечення за вислугу років на підставі зазначеної норми права. При цьому, таке право у зазначених осіб виникло незалежно від того чи фактично воно було реалізовано шляхом звернення до органів Пенсійного фонду України з заявою про призначення пенсії. Таким чином, враховуючи положення статей 22, 58 Конституції України, можливо стверджувати про те, що у разі якщо в подальшому у чинному законодавстві відбуваються зміни щодо правового регулювання призначення пенсії за вислугу років, які підвищують, зокрема, необхідний стаж для призначення пенсії, зменшують розмір пенсії у відсотковому виразі до посадових окладів, то такі зміни звужують зміст та обсяг існуючих прав зазначеної категорії осіб (в яких таке право виникло раніше)». Застосовуючи зазначений правовий висновок до обставин цієї справи, слід констатувати, що позивач станом на 01 жовтня 2011 року не мав необхідного загального стажу роботи для призначення пенсії (20 років), а отже у нього не виникло право на пенсійне забезпечення за вислугу років на підставі статті 50-1 Закону № 1789-ХІІ (у вказаній редакції). Таким чином, посилання апелянта на те, що відповідач при розгляді заяви позивача про призначення пенсії мав застосувати положення ст.50-1 Закону України «Про прокуратуру» у редакції до внесення змін, оскільки внесеними вказаним Законом, а також Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення» від 02.03.2015 змінами, в порушення ст.22 Конституції України, звужено соціальні гарантії позивача, а саме гарантоване Конституцією право на пенсійне забезпечення при наявності стажу роботи понад 20 років, у тому числі на посадах прокурорів - понад 10 років, зменшено відсотки розміру пенсії від розміру заробітної плати та порядку її розрахунку, а своїми діями та рішеннями відповідач порушив права позивача, колегія суддів вважає необґрунтованими, оскільки станом на 30.09.2011 у позивача був відсутній стаж роботи 20 років, а тому у період дії статті 50-1 Закону №1789-XII, у редакції від 12.07.2001, позивач не набув права на призначення пенсії за вислугу років. Відтак, при прийнятті Закону №1697-VII не відбулося звуження змісту та обсягу існуючих прав позивача. Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 04.03.2020 у справі №265/6322/16-а, від 11.06.2020 у справі №265/2627/17, від 08.11.2021 у справі №404/5325/17, від 08.08.2022 у справі №640/3085/19 та від 29.11.2023 року у справі №640/20585/18. Відповідаючи на аргумент позивача щодо «законного сподівання» на отримання «активу», колегія суддів зазначає, що за правовою позицією Європейського суду з прав людини, викладеною у рішенні в справі «Великода проти України» (№ 43331/12, від 03.06.2014), законодавчі норми можуть змінюватися, передбачені законами соціально-економічні права не є абсолютними. Механізм реалізації цих прав може бути змінений державою, зокрема, через неможливість їх фінансового забезпечення шляхом пропорційного перерозподілу коштів з метою збереження балансу інтересів усього суспільства. Зміна механізму нарахування певних видів соціальних виплат та допомоги є конституційно допустимою до тих меж, за якими ставиться під сумнів сама сутність змісту права на соціальний захист. З урахуванням вищенаведеного, оскільки стаж позивача за вислугу років недостатній для призначення пенсії на підставі статті 86 Закону №1697-VII, а в період дії статті 50-1 Закону №1789-ХІІ позивач не набув права на призначення пенсії за вислугу років, підстави для задоволення позову ОСОБА_1 у цій справі відсутні. Таким чином, розглянувши рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги позивача, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позовних вимог. Згідно зі ст.242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. При цьому, суд враховує положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. При цьому, зазначений Висновок також акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану в пункті 58 рішення у справі "Серявін та інші проти України" (№ 4909/04): згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain), серія A, 303-A, п. 29). Частиною 1 ст. 315 КАС України визначено, що за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін. Відповідно до ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Під час апеляційного провадження, колегія суддів не встановила таких порушень судом першої інстанції норм матеріального і процесуального права, які б призвели до неправильного вирішення справи по суті, які були предметом розгляду і заявлені в суді першої інстанції. Доводи апеляційної скарги не знайшли свого підтвердження в ході розгляду справи судом апеляційної інстанції, спростовані зібраними по справі доказами та встановленими обставинами, з наведених підстав висновків суду не спростовують. Таким чином, колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції є обґрунтованим, прийнятим на підставі з`ясованих та встановлених обставинах справи, які підтверджуються доказами, та ухваленим з додержанням норм матеріального і процесуального права, а тому залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін. Враховуючи те, що справу розглянуто за правилами спрощеного позовного провадження, рішення суду апеляційної інстанції не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України, відповідно до вимог ст.327, ч.1 ст.329 КАС України. Керуючись ст.ст. 311, 315, 316, 321, 325, 327, 328, 329 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, - ПОСТАНОВИВ Апеляційну скаргу залишити без задоволення. Рішення Харківського окружного адміністративного суду від 19.12.2023 по справі № 520/26610/23 залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України відповідно до вимог ст.327, ч.1 ст.329 КАС України. Головуючий суддя (підпис)З.Г. Подобайло Судді(підпис) (підпис) І.М. Ральченко О.В. Присяжнюк