Постанова 4855 № 340/6736/23

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Справа № 340/6736/23 Головуючий у І інстанції - Бабич А.М., Суддя-доповідач - Губська Л.В. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 27 лютого 2024 року м. Київ Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: Головуючого судді: Губської Л.В., суддів: Карпушової О.В., Файдюка В.В., розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Кіровоградського окружного адміністративного суду на рішення Черкаського окружного адміністративного суду від 15 листопада 2023 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Кіровоградського окружного адміністративного суду про визнання протиправною бездіяльності та зобов`язання вчинити дії,- В С Т А Н О В И В: ОСОБА_1 звернувся до суду з даним позовом, в якому просив визнати протиправною бездіяльність відповідача щодо ненарахування та невиплати йому суддівської винагороди за липень 2023 року та стягнути з відповідача на його користь суддівську винагороду за липень 2023 року в сумі 129 578, 02 грн, яка не нараховувалась та не виплачувалась йому на підставі Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» від 01.07.2022 №2352-ІХ. Рішенням Черкаського окружного адміністративного суду від 15 листопада 2023 року адміністративний позов задоволено частково, внаслідок чого визнано протиправною бездіяльність відповідача щодо нарахування та виплати ОСОБА_1 суддівської винагороди за липень 2023 року та зобов`язано відповідача нарахувати та виплатити ОСОБА_1 суддівську винагороду за липень 2023 року. При цьому, суд першої інстанції виходив з того, що питання обрахунку, розміру та виплати суддівської винагороди регламентується виключно ст. 130 Конституції України, ст. 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», що унеможливлює поширення на спірні правовідносини норм Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин». Крім того, суд зауважив, що матеріальне забезпечення судді державою є невід`ємною частиною його правового статусу, а тимчасове нездійснення позивачем правосуддя пов`язане з виконанням ним конституційного обов`язку із захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, не є підставою для обмеження виплати суддівської винагороди згідно Закону України «Про судоустрій і статус суддів». Не погоджуючись з судовим рішенням відповідач подав апеляційну скаргу, в якій посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального права, просить його скасувати та прийняти нове рішення про відмову у задоволені позовних вимог. Апеляційна скарга обґрунтована тим, що по-перше, до 19.07.2022 позивач отримував саме середній заробіток за правилами ч. 3 ст. 119 Кодексу законів про працю України, а не суддівську винагороду, і відповідні дії суду ОСОБА_1 не оскаржувалися, по-друге, законом, що регулює спірні правовідносини, є Кодекс законів про працю України, адже Законом України «Про судоустрій і статус суддів» як спеціальним відповідні питання не регламентовані, по-третє, наказ від 19.07.2022 №161/к, на підставі якого припинено нарахування та виплату середнього заробітку, є чинним та в установленому порядку не скасований. Позивачем подано відзив на апеляційну скаргу, в якому він просить залишити апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін та зазначає про безпідставність доводів, викладених в апеляційній скарзі. Згідно п. 3 ч. 1 ст. 311 КАС України справу розглянуто в порядку письмового провадження. Відповідно до ч. 1 ст. 308 КАС України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Розглянувши доводи апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи та дослідивши докази, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав. Так, судом установлено і підтверджується матеріалами справи, що позивач є діючим суддею Кіровоградського окружного адміністративного суду з 28.05.2009 з оплатою праці згідно з штатним розписом. Наказом відповідача від 30.03.2022 №53/к позивача увільнено від роботи з 30.03.2022, у зв`язку з призовом на військову службу під час мобілізації на особливий період із збереженням місця роботи, посади і середнього заробітку на період проходження військової служби. Згідно наказу відповідача від 19.07.2022 №161/к, з 19.07.2022 припинено нарахування позивачу середнього заробітку у період проходження військової служби за призовом під час мобілізації, що також підтверджено довідкою №80 від 02.09.2022. На звернення позивача щодо підстав припинення виплат відповідач листом від 05.09.2022 № 19142/22 обґрунтував вказане припинення набранням чинності 19.07.2022 Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» від 01.07.2022 № 2352-ІХ, яким внесені зміни у ст. 119 Кодексу законів про працю України. Тобто середній заробіток як соціальна гарантія для працівників на час виконання державних або громадських обов`язків перестав існувати в національному законодавстві. Статтею 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» суддівська винагорода виплачується суддям, які здійснюють правосуддя. З 19.07.2022 позивачу припинено виплату середнього заробітку, але за ним збережено місце роботи та посада на період його увільнення від роботи. Суддівська винагорода позивачу у період з 30.03.2022 до 31.08.2022 не нараховувалася та не виплачувалася. Водночас у період з 30.03.2022 до 18.07.2022 позивачу здійснювалося нарахування та виплата середнього заробітку відповідно до наказу від 30.03.2022 №53/к. Вважаючи такі дії протиправними, позивач звернувся до суду з даним позовом Відповідно до ч. 2 ст. 2 КАС України, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку. Згідно з ч.ч. 1, 2 ст. 77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених ст. 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. Суб`єкт владних повноважень повинен подати суду всі наявні у нього документи та матеріали, які можуть бути використані як докази у справі. Задовольняючи частково адміністративний позов, суд першої інстанції дійшов висновку, що відповідач як суб`єкт владних повноважень не довів суду, що діяв правомірно, при цьому, суд вважав, що з огляду на приписи ст. 13 Конвенції та ч. 2 ст. 9 КАС України, ефективним способом захисту прав позивача є покладення на відповідача обов`язку з нарахування та виплати суддівської винагороди за липень 2023 року. Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції з огляду на наступне. Статтею 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Так, згідно ст. 130 Конституції України держава забезпечує фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів. У Державному бюджеті України окремо визначаються видатки на утримання судів з урахуванням пропозицій Вищої ради правосуддя. Розмір винагороди судді встановлюється законом про судоустрій. При цьому, ч. 1 ст. 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 02.06.2016 № 1402-VIII (далі - Закон № 1402-VIII) визначено, що суддівська винагорода регулюється цим Законом та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами. Указана норма кореспондує згаданим вище приписам ч. 2 ст. 130 Конституції України. За правилами ч. 3 ст. 135 Закону № 1402-VIII базовий розмір посадового окладу судді становить: 1) судді місцевого суду - 30 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року; 2) судді апеляційного суду, вищого спеціалізованого суду - 50 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року; 3) судді Верховного Суду - 75 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року. Згідно ч. 9 ст. 135 Закону № 1402-VIII обсяги видатків на забезпечення виплати суддівської винагороди здійснюються за окремим кодом економічної класифікації видатків. У розрізі наведеного судовою колегією враховується, що однією з гарантій належного здійснення правосуддя є створення необхідних умов для діяльності суддів, їх правового, соціального захисту та побутового забезпечення. Визначені Конституцією України та спеціальним законодавчим актом (Законом) гарантії незалежності суддів є невід`ємним елементом їх статусу, поширюються на всіх суддів України та є необхідною умовою здійснення правосуддя неупередженим, безстороннім і справедливим судом. Конституційний принцип незалежності суддів означає також конституційно обумовлений імператив охорони матеріального забезпечення суддів від його скасування чи зниження досягнутого рівня без відповідної компенсації як гарантію недопущення впливу або втручання у здійснення правосуддя. Окреслену правову позицію стосовно гарантій незалежності суддів було висловлено у низці рішень Конституційного Суду України, зокрема, в рішеннях від 20.03.2002 № 5-рп/2002, від 01.12.2004 № 19-рп/2004, від 11.10.2005 № 8-рп/2005, від 22.05.2008 № 10-рп/2008, від 03.06.2013 № 3-рп/2013, а також від 04.12.2018 № 11-р/2018. Система правового захисту суддів, зокрема їх матеріального забезпечення, встановлена Законом, положення якого узгоджуються з вимогами міжнародно-правових актів щодо незалежності суддів і спрямовані на забезпечення стабільності досягнутого рівня гарантій незалежності суддів, а також є гарантією поваги до гідності людини, її прав та основоположних свобод. У пункті 62 висновку № 1 (2001) Консультативної ради європейських суддів до Комітету міністрів Ради Європи щодо стандартів незалежності судової влади та незмінюваності суддів підкреслюється, що в цілому важливо (особливо для нових демократичних країн) передбачити спеціальні правові положення, що захищають грошову винагороду суддів від скорочення, а також забезпечити положення, що гарантують збільшення оплати праці суддів відповідно до зростання вартості життя. Колегія суддів звертає увагу, що виплата суддівської винагороди регулюється ст. 130 Конституції України та ст. 135 Закону № 1402-VIII. Норми інших законодавчих актів до цих правовідносин (щодо виплати суддівської винагороди) застосовуватися не можуть. З 30.09.2016 набрали чинності зміни, внесені до Конституції України згідно Закону України «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)» від 02.06.2016 № 1401-VIII (далі - Закон № 1401-VIII). Цим Законом, серед іншого, ст. 130 Конституції України викладено в новій редакції, текст якої зазначено вище. Отже, Конституція України у редакції Закону № 1401-VIII вперше містить положення, які закріплюють спосіб визначення розміру суддівської винагороди, а саме, що «розмір винагороди встановлюється законом про судоустрій». З цією конституційною нормою співвідносяться приписи ч. 1 ст. 135 Закону, які дають чітке розуміння, що єдиним нормативно-правовим актом, яким повинен і може визначатися розмір суддівської винагороди є закон про судоустрій. Розмір суддівської винагороди визначено у ст. 135 Закону № 1402-VIII, який з огляду як на свою назву, так і сферу правового регулювання (зазначену у преамбулі) є законом про судоустрій у значенні ч. 2 ст. 130 Конституції України. Колегією суддів враховується, що 19.07.2022 набрав чинності Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» від 01.07.2022 № 2352-ІХ (далі - Закон № 2352-ІХ), яким у ч. 3 ст. 119 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) слова «зберігаються місце роботи, посада і середній заробіток» замінено словами «зберігаються місце роботи і посада». Тобто у ст. 119 КЗпП України законодавцем внесено зміни шляхом виключення норм щодо збереження роботодавцем середнього заробітку працівникам, призваним на строкову військову службу, військову службу за призовом осіб офіцерського складу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, військову службу за призовом осіб із числа резервістів в особливий період або прийнятими на військову службу за контрактом, у тому числі шляхом укладення нового контракту на проходження військової служби, під час дії особливого періоду на строк до його закінчення або до дня фактичного звільнення. Отже, середній заробіток як соціальна гарантія для працівників на час виконання державних або громадських обов`язків перестав існувати в національному законодавстві. Разом з тим, колегія суддів наголошує, що позивач не втратив статусу судді, а тому, з урахуванням зроблених вище висновків, лише Законом України «Про судоустрій і статус суддів» може регулюватися його суддівська винагорода. При цьому, слід враховувати, що ч. 10 ст. 135 Закону № 1402-VIII передбачено, що суддя, який не здійснює правосуддя (крім випадків тимчасової непрацездатності, перебування судді у щорічній оплачуваній відпустці), не має права на отримання доплат до посадового окладу. Водночас, межі предмету апеляційного перегляду у цій справі не стосуються правильності обчислення позивачу суддівської винагороди та її складових. У свою чергу, приписи Закону № 1402-VIII, зокрема, його ст. 135, не містять вказівок на те, що в період нездійснення правосуддя заробіток судді виплачується у відповідності до норм КЗпП України. Таким чином, оскільки спеціальним Законом № 1402-VIII визначено, що суддівська винагорода регулюється цим Законом та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами, то питання щодо нарахування та виплати останньої не може регулюватися нормами ч. 3 ст. 119 КЗпП України. Як зазначає Конституційний Суду України в рішенні від 18.06.2020 № 5-рп(II)/2020, до судів різних видів юрисдикції висунуто вимогу застосовувати класичні для юридичної практики формули (принципи): «закон пізніший має перевагу над давнішим» (lex posterior derogat priori) - «закон спеціальний має перевагу над загальним» (lex specialis derogat generali) - «закон загальний пізніший не має переваги над спеціальним давнішим» (lex posterior generalis non derogat priori speciali). Якщо суд не застосовує цих формул (принципів) за обставин, що вимагають від нього їх застосування, то принцип верховенства права (правовладдя) втрачає свою дієвість. Водночас у спірному випадку, у здійсненому відповідачем правозастосуванні положень Закону у співвідношенні до КЗпП України прослідковується тенденція, що порушує гарантії незалежності суддів, зокрема, на отримання суддівської винагороди. На час виникнення спірних правовідносин у національному законодавчому полі існує колізія положень двох нормативно-правових актів рівня закону, подолати яку можливо застосувавши загальний принцип права «спеціальний закон скасовує дію загального закону» (Lex specialis derogate generali). Такий підхід використовується у випадку конкуренції норм: коли на врегулювання суспільних відносин претендують загальні та спеціальні норми права. Отже, за таким правовим підходом, при конкуренції норм необхідно застосовувати правило пріоритетності норм спеціального закону (lex specialis), тобто Закону «Про судоустрій і статус суддів», а положення КЗпП України вважати загальними нормами (lex generalis). Аналогічна правова позиція наведена Верховним Судом в постанові від 18.10.2023 у справі №400/12428/21. Отже, оскільки Законом № 1402-VIII не передбачено випадків, коли у разі тимчасового нездійснення правосуддя виплата суддівської винагороди судді може бути припинена у повному обсязі, при цьому вказана конституційна гарантія незалежності суддів не може порушуватися і змінюватися без внесення відповідних змін до закону про судоустрій, то відповідач прийшов до помилкового висновку про наявність правових підстав для припинення її нарахування та виплати, керуючись лише нормами ч. 3 ст. 119 КЗпП України. Посилання апелянта на те, що отримуючи середній заробіток в період з 30.03.2022 по 19.07.2022, позивач не ставив під сумнів та не оскаржував дії відповідача щодо застосування норм ч. 3 ст. 135 КЗпП України та виплати саме середнього заробітку, а не суддівської винагороди, колегія суддів відхиляє, оскільки, ці правовідносини перебувають поза межами спірних, які стосуються липня 2023 року, а не березня-липня 2022 року. Також, колегія суддів відхиляє доводи апелянта про неможливість задоволення позовних вимог з огляду на чинність наказу від 19.07.2022 №161/к «Про припинення нарахування середнього заробітку у період проходження служби за призовом під час мобілізації ОСОБА_2 », оскільки цим наказом припинено нарахування позивачу середнього заробітку на час проходження військової служби за призовом, а не суддівської винагороди, на отримання якої останній має право в силу норм Закону, а не КЗпП України. До того ж, наведені приписи КЗпП України є нормами зобов`язального характеру і якщо розглянути їх в такій площині, то для застосування обмежень, про які йде мова, не потрібно встановлювати певні факти, що мають юридичне значення (як, приміром, для встановлення доплати за вислугу років, для виплати якої потрібно встановити наявність необхідного стажу роботи). Реалізація вимог ч. 3 ст. 119 КЗпП України не вимагала від відповідача винесення окремого правозастосовного акта (як умови для «втілення» законодавчих обмежень при виплаті суддівської винагороди на час мобілізації судді). Відтак прийняття головою Кіровоградського окружного адміністративного суду наказу від 19.07.2022 №161/к жодним чином не обмежує можливість установлення у судовому порядку правомірності чи протиправності дій відповідача щодо виплати позивачу суддівської. Схожа за змістом правова позиція вбачається зі змісту постанови Верховного Суду від 03.03.2021 у справі № 340/1916/20. З огляду на вищевикладене, колегія суддів не враховує позицію Верховного Суду, викладену у постанові від 23.11.2023 у справі № 340/5033/23, на яку посилається апелянт. Крім іншого, суд апеляційної інстанції зауважує, що позивач з незалежних від нього причин (через агресію російської федерації) був позбавлений можливості здійснювати правосуддя, оскільки своїм обов`язком вважав захист України від нападу агресора. Це конституційний обов`язок кожного громадянина України. При вирішенні цього спору колегія суддів враховує й висновки щодо застосування норм права, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03.11.2022 у справі №990/4/22, де зазначено, що під час здійснення правосуддя існують випадки, коли за певних умов суддя не може здійснювати правосуддя. Такі випадки поділяються на дві категорії. До першої категорії належать випадки, коли нездійснення правосуддя обумовлене поведінкою самого судді, зокрема відсторонення судді від посади у зв`язку з притягненням до кримінальної відповідальності, при проведенні кваліфікаційного оцінювання та застосування до судді дисциплінарного стягнення у виді тимчасового відсторонення від здійснення правосуддя. Друга категорія охоплює випадки, коли суддя не здійснює правосуддя через обставини, що не залежать від нього особисто або не обумовлені його поведінкою. Наприклад, припинення роботи суду у зв`язку з військовими діями, стихійним лихом, нездійснення суддею правосуддя у разі ліквідації, реорганізації суду, перебуванням судді у відрядженні, тимчасова непрацездатність, перебування у різного роду відпустках (основна, додаткова, соціальна), у зв`язку з мобілізацією відповідно до вимог Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію». Відповідно до ст. 124 Конституції України правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Держава у свою чергу забезпечує фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів; розмір винагороди судді встановлюється законом про судоустрій (ст. 130 Конституції України). Судді здійснюють правосуддя шляхом реалізації судової влади в межах повноважень, якими вони наділені відповідно до Основного Закону України та закону про судоустрій. Судді виконують свої обов`язки на професійній основі, мають однаковий юридичний статус, основу якого становлять спільні елементи, незалежно від місця суду в системі судоустрою чи від адміністративної посади, яку суддя обіймає в суді. Однаковість юридичного статусу усіх суддів обумовлена, зокрема, наявністю єдиного порядку набуття статусу судді, сукупністю прав та обов`язків судді, єдністю юридичних гарантій, які надають суддям можливість бути неупередженими, об`єктивними, безсторонніми та незалежними. Із набуттям статусу судді пов`язане й набуття передбачених Конституцією та законами України гарантій незалежності, на чому неодноразово наголошував Конституційний Суд України у своїх рішеннях (зокрема, і що стосується суддівської винагороди). Конституційний Суд України у своєму рішенні від 03.06.2013 № 3-рп/2013 зазначав: «Визначені Конституцією та законами України гарантії незалежності суддів є невід`ємним елементом їх статусу...Такими гарантіями є надання їм за рахунок держави матеріального забезпечення (суддівська винагорода, пенсія, щомісячне довічне грошове утримання тощо)...» (абз. 5 пп. 2.2 п. 2 мотивувальної частини). Невід`ємним елементом статусу суддів, зокрема, є надання їм за рахунок держави матеріального забезпечення. У більшості випадків, коли суддя не здійснює правосуддя (окрім випадків застосування до судді дисциплінарного стягнення), йому (судді) виплачується суддівська винагорода. Отримання від держави матеріального забезпечення, зокрема, суддівської винагороди, нерозривно пов`язує цю особу з її статусом судді. Будь-яке зниження рівня гарантій незалежності суддів суперечить конституційній вимозі неухильного забезпечення незалежного правосуддя та права людини і громадянина на захист прав і свобод незалежним судом, оскільки призводить до обмеження можливостей реалізації цього конституційного права, а отже, суперечить ч. 1 ст. 55 Конституції України. Колегією суддів також враховується, що Рада суддів України рішенням від 05.08.2022 №24 приписала, серед іншого, звернути увагу розпорядників бюджетних коштів органів судової влади, що суддям, увільненим від виконання обов`язків з відправлення правосуддя у зв`язку із призовом на військову службу під час мобілізації, виплачується суддівська винагорода та передбачені законом доплати до посадового окладу. На необхідності виплати суддівської винагороди під час мобілізації зауважила й Вища рада правосуддя 28.12.2022. Таку ж позицію підтримав і XІХ позачерговий з`їзд суддів України у своєму рішенні від 12.01.2023 «Щодо окремих питань незалежності суддів». З урахуванням конституційних гарантій незалежності суддів, пріоритетності норм Конституції України та спеціального Закону № 1402-VIII щодо інших норм законодавства при вирішенні питання щодо суддівської винагороди та незалежності суддів, колегія суддів вважає, що з моменту набрання чинності Законом Закон № 2352-ІХ, яким внесені зміни до ч. 3 ст. 119 КЗпП України стосовно збереження за працівниками, прийнятими на військову службу за призовом під час мобілізації, лише місця роботи і посади, але без збереження середнього заробітку, суддям, увільненим від виконання обов`язків з відправлення правосуддя, у зв`язку із призовом на військову службу під час мобілізації, суддівська винагорода має нараховуватися та виплачуватися, на чому правильно наголосив суд першої інстанції. Проте, відповідних дій Кіровоградським окружним адміністративним судом щодо судді цього ж суду ОСОБА_1 здійснено не було. Стаття 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на ефективний засіб юридичного захисту) гарантує, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження. Під ефективним засобом (способом) необхідно розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Тобто ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам. Отже, обираючи спосіб захисту порушеного права, слід зважати й на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. З урахуванням наведеного, а також з огляду на те, що у липні 2023 року суддівська винагорода ОСОБА_1 не нараховувалися та не виплачувалася Кіровоградським окружним адміністративним судом, колегія суддів погоджується з позицією суду першої інстанції про те, що підстави для стягнення такої винагороди у чітко визначеній сумі відсутні. Водночас, з огляду на приписи ст. 13 Конвенції та ч. 2 ст. 9 КАС України ефективним способом захисту прав позивача є покладення на відповідача обов`язку з нарахування та виплати такої винагороди. Доводи апеляційної скарги не дають підстав для висновку про порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, які призвели до неправильного вирішення справи, тобто прийняте рішення відповідає матеріалам справи та вимогам закону, і не підлягає скасуванню. Згідно ст. 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Відповідно до ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Судом апеляційної інстанції враховується, що згідно п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд. Керуючись ст. ст. 243, 250, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 329 КАС України, суд, - П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу Кіровоградського окружного адміністративного суду - залишити без задоволення. Рішення Черкаського окружного адміністративного суду від 15 листопада 2023 року - залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена протягом тридцяти днів шляхом подачі касаційної скарги до Верховного Суду. Головуючий-суддя: Л.В. Губська Судді: О.В. Карпушова В.В. Файдюк