Постанова 4824 № 753/9189/22

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД справа №753/9189/22 Головуючий у І інстанції - Коренюк А.М. апеляційне провадження №22-ц/824/3728/2024 Доповідач у ІІ інстанції - Приходько К.П. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 06 лютого 2024 року Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: судді-доповідача Приходька К.П., суддів Писаної Т.О., Журби С.О., за участю секретаря Миголь А.А., розглянув у відкритому судовому засіданні в м. Києві апеляційну скаргу ОСОБА_1 на заочне рішення Дарницького районного суду м. Києва від 31 серпня 2023 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Василенко Олег Анатолійович про визнання недійсним договору, витребування майна з чужого незаконного володіння, - установив: У серпні 2022 року ОСОБА_1 звернулась до Дарницького районного суду м. Києва із позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа: ПН КМНО Василенко О.А. про визнання правочину недійсним та витребування майна з чужого незаконного володіння. Свої вимоги мотивувала тим, що 11 березня 2021 року вона набула право власності на квартиру АДРЕСА_1 . У подальшому вона дізналась, що відносно її квартири було здійснено державну реєстрацію права власності на ОСОБА_3 через заміну характеристики квартири додаванням замість «корп.2» на «секція 4» шляхом прийняття рішення 04 жовтня 2019 року №49006107 державним реєстратором КП «Реєстраційне бюро» Макаровим О.В. Через місяць, 23 листопада 2019 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 було укладено договір купівлі-продажу вказаної квартири. Наказом Міністерства юстиції України від 18 грудня 2020 року за №4372/5 її скаргу від 16 вересня 2020 року було задоволено частково й скасовано рішення від 04 жовтня 2019 року №49006107 прийняте державним реєстратором КП «Реєстраційне бюро» Макаровим О.В. Зазначає, що Міністерством юстиції України було встановлено факт тотожності об`єктів нерухомості, які станом на сьогодні зареєстровані в Єдиному реєстрі речових прав на нерухоме майно, як за позивачем, так й за ОСОБА_2 , й порушення її прав та законних інтересів через безпідставне проведення державної реєстрації прав на квартиру, яка їй належить, вдруге за ОСОБА_3 , й у подальшому і за ОСОБА_2 . Наказом Міністерства юстиції України від 18 грудня 2020 року за №4372/5 у її скарзі було відмовлено в частині визнання недійсним правочину, оскільки це є повноваженням суду, що стало підставою звернення до суду із цим позовом. Вважає, що укладений 23 листопада 2019 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_2 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 1929410780000), у відповідності до ст. 203, ч.1 ст. 215 ЦК України з урахуванням ст.ст. 655, 656, 658 ЦК України має бути визнаний недійсним з підстав того, що зміст такого правочину суперечить ЦК України, оскільки вона є такою особою, яка набула право власності на квартиру №474 у встановленому законом порядку, і до укладення оспорюваного правочину між відповідачами, при цьому ОСОБА_3 не мав до цього необхідного обсягу цивільних прав та обов`язків, адже Наказом Міністерства юстиції України від 18 грудня 2020 року за №4372/5 скасовано рішення від 04 жовтня 2019 року №49006107, прийняте державним реєстратором КП «Реєстраційне бюро» Макаровим О.В. Вважає, що нею доведено, що вказана квартира вибула з її володіння як власника поза її волею. Просила суд, визнати недійсним договір купівлі-продажу спірної квартири 23 листопада 2019 року, укладений між відповідачами, й посвідчений третьою особою. Витребувати у ОСОБА_2 як з чужого незаконного володіння, квартиру АДРЕСА_2 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 1929410780000) Рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 31 серпня 2023 року в задоволенні зазначеного вище позову відмовлено. Не погоджуючись із вказаним рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, оскільки вважає рішення незаконним та необґрунтованим, ухваленим з порушенням норм матеріального та процесуального права. В обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначила, що Міністерством юстиції України було встановлено факт, як тотожності об`єктів нерухомості, які зареєстровано в Єдиному державному реєстрі речових прав на нерухоме майно як за нею так і за ОСОБА_2 , так і порушення її прав та законних інтересів через безпідставне проведення державної реєстрації прав на квартиру, яка належить їй, вдруге за ОСОБА_3 , а в подальшому і за ОСОБА_2 , оскільки Міністерство юстиції України 18 грудня 2020 року наказом №4372/5 її скаргу задовольнило частково та скасувало рішення №49006107 від 04 жовтня 2019 року прийняте державним реєстратором КП «Реєстраційне бюро» Макаровим О.В. Зазначає, що нею було додано до позовної заяви всі необхідні докази, які підтверджують тотожність об`єктів нерухомості. Вказує, що такий спосіб захисту, як скасування державної реєстрації прав, може застосовуватись як виняток з правила про заборону скасування та/або вилучення відомостей, у разі подвійної реєстрації прав на по суті одне і те ж саме нерухоме майно, яке в Державному реєстрі формально фігурує не як один, а як два об`єкти цивільних прав, які належать одній особі. На практиці таке трапляється тоді, коли право власності на певні приміщення, ідентифіковані літерними позначеннями, зареєстроване за власником, але після зміни літерних позначень замість внесення змін до відомостей Державного реєстру помилково здійснена повторна реєстрація цих же приміщень тим самим власником нібито як інший об`єкт права власності. Вказує, що у таких випадках є неможливим застосування загальних способів захисту передбачених ЦК України, а спосіб захисту, який передбачає скасування подвійної реєстрації, не конкурує з такими загальними способами захисту. Вважає, що укладений 23 листопада 2019 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_2 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 1929410780000), у відповідності до ст. 203, ч.1 ст. 215 ЦК України з урахуванням ст.ст. 655, 656, 658 ЦК України має бути визнаний недійсним з підстав того, що зміст такого правочину суперечить ЦК України, оскільки вона є такою особою, яка набула право власності на квартиру №474 у встановленому законом порядку, і до укладення оспорюваного правочину між відповідачами, при цьому ОСОБА_3 не мав до цього необхідного обсягу цивільних прав та обов`язків, адже Наказом Міністерства юстиції України від 18 грудня 2020 року за №4372/5 скасовано рішення від 04 жовтня 2019 року №49006107, прийняте державним реєстратором КП «Реєстраційне бюро» Макаровим О.В. Просила суд, скасувати рішення Дарницького районного суду м. Києва від 31 серпня 2023 року та ухвалити по справі нове судове рішення, яким позовні вимоги задовольнити в повному обсязі. Відзив на апеляційну скаргу у встановлений апеляційним судом строк не надходив. Відповідно до ч.3 ст.360 ЦПК України, відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції. В судовому засідання ОСОБА_1 та її представник - ОСОБА_4 апеляційну скаргу підтримали та просили її задовольнити. Інші учасники справи в судове засідання не з`явились, про дату, час та місце розгляду справи були повідомлені належним чином. Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення осіб, які брали участь у розгляді справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає з таких підстав. Судом першої інстанції встановлено, що відповідно до інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, наданого позивачем й доданого нею до позовної заяви від 11 березня 2021 року, квартира АДРЕСА_1 , 09 березня 2021 року на праві приватної власності відповідно до рішення приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Толочко Я.М. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу), індексний номер: 57036521 від 11 березня 2021 року, належить ОСОБА_1 . Вказана квартира зареєстрована з такими технічними характеристиками: загальна площа - 34,5 кв.м., житлова - 18,3 кв.м., що також підтверджується технічним паспортом на таку квартиру, виконаним 27 серпня 2020 року ФОП ОСОБА_5 на замовлення ОСОБА_1 . Підставою для набуття права власності на вказану квартиру АДРЕСА_1 , із загальною площею 34,5 кв.м. стало укладення між ТОВ «Украрго» та ОСОБА_1 договору №1048/4/24/24/05 від 20 лютого 2015 року купівлі-продажу майнових прав на квартиру №474, корпус 2 , загальною площею 34,5 кв.м., 24 поверх (п.2.2 Договору), тобто за інвестиційний договором, із загальною дійсною вартістю квартири 263141 грн. Відповідно до Акту від 21 грудня 2017 року прийому-передачі квартири в житловому будинку за адресою: АДРЕСА_5 , по Договору №1048/24/05 купівлі-продажу майнових прав від 20 лютого 2015 року ТОВ «Украгро» побудувало та продає, а покупець ОСОБА_1 приймає за цим актом квартиру АДРЕСА_1 , яка побудована згідно існуючих норм і відповідно до вимог Договору №1048/24/05 купівлі-продажу майнових прав від 20 лютого 2015 року. Квартира загальною площею 34,5 м.кв., загальна дійсна вартість якої визначена у 263141,60 грн. Відповідно до довідки від 21 грудня 2017 року, виданої ТОВ «Украгро» ОСОБА_1 про оплату покупцем ОСОБА_1 продавцю ТОВ «Украгро» 100% вартості об`єкту нерухомості - 263141,60 грн., щодо квартири №474, корпус 2, поверх 24 , житлова площа 19,5 кв.м. загальна площа 34,5 кв. м. Підставою для державної реєстрації права власності на квартиру АДРЕСА_1 , стали: технічний паспорт серія та номер: б/н, виданий 27 серпня 2020 року, видавник: ФОП ОСОБА_6 ; акт приймання-передачі нерухомого майна, серія та номер: б/н, виданий 21 грудня 2017 року, видавник: ТОВ «Украгро», ОСОБА_1 ; виписка зі списку інвесторів серія та номер: 333, виданий 21 грудня 2017 року, видавник: ТОВ «Украгро», договір купівлі-продажу майнових прав серія та номер:1048/4/24/24/05, виданий 20 лютого 2015 року, видавник: ТОВ «Украгро», ОСОБА_1 , довідка про оплату 100%, серія та номер: б/н, виданий 21 грудня 2017 року, видавник: ТОВ «Украгро». Окрім того, відповідно до інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, наданого позивачем, від 20 серпня 2020 року квартира АДРЕСА_2 , 23 листопада 2019 року на праві приватної власності відповідно до рішення ПН КМНО Василенка О.А. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу), індексний номер: 49827037 від 23 листопада 2019 року, належить ОСОБА_2 . Вказана квартира зареєстрована з такими технічними характеристиками: загальна площа - 33,9 кв.м, житлова - 18,1 кв.м. Підставою для державної реєстрації права власності на квартиру АДРЕСА_2 , стали: договір купівлі-продажу, серія та номер: 10237, виданий 23 листопада 2019 року, видавник: приватний нотаріус Василенко О.А., Київський міський нотаріальний округ (м. Київ). Позивач вказує про те, що зареєстрована на праві власності 09 березня 2021 року на її ім`я квартира АДРЕСА_1 , а також 23 листопада 2019 року на ім`я ОСОБА_2 квартира АДРЕСА_2 , є ідентичними, й відбулась повторна державна реєстрація квартири №474 , що їй належить. Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що на підтвердження своїх доводів позивач належних доказів не надала, із заявою про витребування доказів до суду не зверталася, а надані нею докази спростовують її твердження, адже шляхом порівняння інформації про зареєстровані дві квартири, а саме зареєстрованої на праві власності 09 березня 2021 року на ім`я позивачки - квартира АДРЕСА_1 , а зареєстрована 23 листопада 2019 року на ім`я ОСОБА_2 - квартира АДРЕСА_2 , різниця у адресах: квартира позивачки знаходиться у корпусі №2 , а квартира ОСОБА_2 - у секції №4. З-поміж цього, державна реєстрація вказаних квартир за їх технічними показниками також є різною, а саме: квартира, зареєстрована на ОСОБА_1 - загальною площею 34,5 кв.м., житловою - 18,3 кв.м., а квартира зареєстрована на ОСОБА_2 - загальною площею 33,9 кв.м., житловою - 18,1 кв.м., що вказує на те, що згідно наданих доказів це різні квартири, й докази про протилежне позивачем не надано. З висновками суду першої інстанції погоджується і колегія суддів, оскільки вони ґрунтуються на матеріалах справи, а також узгоджуються з вимогами чинного законодавства з огляду на наступне. Згідно ч.ч.1, 2, 5 ст. 263 ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Зазначеним вимогам закону рішення суду першої інстанції відповідає з огляду на наступне. Правом звернення до суду за захистом наділена особа, права якої порушені, невизнані або оспорені (ст. 3 ЦПК України). Кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів (ч.1 ст. 4 ЦПК України). Згідно принципу диспозитивності суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках (ч.1 ст. 13 ЦПК України). Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (ст. 5 ЦПК України). Відповідно до статей 16, 203, 215 ЦК України, для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред`явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Таке розуміння визнання правочину недійсним, як способу захисту, є усталеним у судовій практиці. Відповідно до вимог статті 215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. За вимогами статті 202 ЦК України, правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків. Статтею 203 ЦК України передбачені загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, а саме: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. За положеннями статей 626-628 ЦК України, договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Сторони є вільними в укладенні договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Відповідно до принципу свободи договору, закріпленого у статтях 6, 627 ЦК України, сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. За договором купівлі-продажу, відповідно до ст. 655 ЦК України, одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму. Так, судом першої інстанції вірно встановлено, що на момент укладення оспорюваного договору купівлі-продажу від 23 листопада 2019 року, прийняття відповідачем майна, реєстрації права власності на нерухоме майно за покупцем, здійснена у відповідності до вимог закону. Згідно з ч. 1 ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. За правилами ст.76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (ч. 1 ст. 77 ЦПК України), а доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (ч.6 ст.81 ЦПК України). При цьому, належність доказів - правова категорія, яка свідчить про взаємозв`язок доказів з обставинами, що підлягають встановленню як для вирішення всієї справи, так і для здійснення окремих процесуальних дій. Правила допустимості доказів визначають легітимну можливість конкретного доказу підтверджувати певну обставину в справі. Правила допустимості доказів встановлені з метою об`єктивності та добросовісності у підтвердженні доказами обставин у справі, виходячи з того, що нелегітимні засоби не можуть використовуватися для досягнення легітимної мети, а також враховуючи те, що правосудність судового рішення, яке було ухвалене з урахуванням нелегітимного доказу, завжди буде під сумнівом. Допустимість доказів є важливою ознакою доказів, що характеризує їх форму та означає, що обставини справи, які за законом повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами. Відповідно до ст. 80 ЦПК України, достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання. Обґрунтування наявності обставин повинні здійснюватися за допомогою належних, допустимих і достовірних доказів, а не припущень, що й буде відповідати встановленому статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року принципу справедливості розгляду справи судом. Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України). Доводи позивача, що Наказ Міністерства юстиції України від 18 грудня 2020 року за №4372/5, доводить її твердження про те, що квартири, які на праві власності належать їй та ОСОБА_2 є тотожними об`єктами нерухомості колегією суддів не беруться до уваги, оскільки з урахуванням порівняльного аналізу інформації з двох витягів про державну реєстрацію квартир, а саме: квартири АДРЕСА_1 , зареєстрованої на праві власності 09 березня 2021 року на ім`я позивачки, й зареєстрованої 23 листопада 2019 року на ім`я ОСОБА_2 квартира АДРЕСА_2 , не можна визнати такими, що відповідають матеріалам та встановленим обставинам справи, а відтак неможливо прийняти їх до уваги. Наказ Міністерства юстиції України від 18 грудня 2020 року за №4372/5 не містить встановленого факту тотожності об`єктів нерухомості (квартири), які станом на сьогодні зареєстровані в Єдиному реєстрі речових прав на нерухоме майно, як за позивачем, так й за відповідачем ОСОБА_2 . Вказаним Наказом лише встановлено порушення процедури державним реєстратором Макаровим О.В. реєстраційних дій по здійсненню державної реєстрації права власності на квартиру, при цьому, якої саме квартири у такому Наказі не зазначено. Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що саму скаргу та її зміст до суду позивачем не надано, а тому пов`язувати прийняття такого рішення до спірних правовідносин, суд не може. Крім того, доказів про те, що буд. АДРЕСА_2 складається саме із корпусів, а не секцій, або інше, матеріали справи також не містять. Колегія суддів також звертає увагу, що зважаючи на недоведеність повторної державної реєстрації однієї й тієї ж квартири, суд першої інстанції дійшов вірного висновку, що підстав для визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири від 23 листопада 2019 року, укладеного між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , посвідченого ПН КМНО Василенком О.А., немає, як і немає правових підстав для задоволення вимоги про витребування з чужого незаконного володіння квартири АДРЕСА_2 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 1929410780000), як похідної вимоги від основної. Таким чином, суд першої інстанції повно і всебічно з`ясував обставини справи, дав належну оцінку зібраним доказам, вірно послався на норми закону, які регулюють спірні відносини, прийшов до обґрунтованого висновку про відмову в задоволенні позову. Висновки суду першої інстанції відповідають обставинам справи, які судом установлені відповідно до вимог процесуального закону, а також узгоджуються з нормами матеріального права, які судом правильно застосовані. Доводи апеляційної скарги висновків суду першої інстанції не спростовують. З урахуванням вищевикладеного, рішення суду першої інстанції підлягає залишенню без змін, а апеляційна скарга без задоволення. Відповідно до п.1 ч.1 ст.374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення. Відповідно до ст.375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Керуючись ст.ст.367,374,375,381-384, ЦПК України, суд, - постановив: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Заочне рішення Дарницького районного суду м. Києва від 31 серпня 2023 року залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів. Повний текст постанови складено 14 лютого 2024 року. Суддя-доповідач К.П. Приходько Судді Т.О. Писана С.О. Журба